Вступ.

1. Сутність та поняття капіталу.

2. Сутність, джерела і методи нагромадження капіталу.

3. Капітал як економічна категорія. Теорії капіталу.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. У сучасних умовах для багатьох вітчизняних підприємств типовим наслідком кризових явищ їх економічного розвитку є гостра нестача оборотного капіталу, яка супроводжується низьким рівнем його використання.

Українська економіка зазнає суттєвого впливу з боку світових продуктивних сил, тому вона не залишається в стороні від процесу формування сучасних технологічних укладів і передусім потребує якісних зрушень в процесі нагромадження капіталу та розширеного відтворення. Розширення поелементного складу капіталу з точки зору його натурально-речової форми насамперед завдяки широкому використанню людського капіталу в інноваційній сфері економіки, вносить значні зміни в механізм нагромадження капіталу. В той же час формування нової структури суспільного виробництва, завдяки появі нових технологічних укладів не скасовує необхідність активізації процесу нагромадження капіталу в традиційному секторі української економіки шляхом удосконалення форм і методів його здійснення.

Метою роботиє загальнотеоретичне дослідження економічної природи капіталу, його еволюції та ролі в розвитку нової якості продуктивних сил суспільства і забезпеченні його економічного і соціального розвитку.

Відповідно до мети визначено такі основні завдання дослідження:

1. на підставі структурно-генетичного та функціонального аналізу капіталу з’ясувати сутність капіталу як економічної категорії та обґрунтувати його роль у системі економічних відносин української економіки;

2. зробити критичний аналіз теоретичних поглядів на процес капіталу у зв’язку з розвитком продуктивних сил суспільства;

3. проаналізувати тенденції в розвитку форм нагромадження капіталу, та механізми впливу процесів нагромадження капіталу на характер і динаміку розширеного відтворення.

Об’єкт дослідження– теорії капіталу в розширеному відтворенні економіки.

Предмет дослідження— система економічних відносин, що виникають з приводу капіталу та її еволюція в процесі формування основ розвитку в умовах сучасної економіки.

1. Сутність та поняття капіталу

Термін «капітал» (capitale, від лат. caput — голова) уперше з’являється в ХІІ і ХІІІ ст. і означає «засоби, склади товарів, сума грошей, гроші, позичені під процент». У своїй проповіді св. Бернандіно із Сієн (1386—1444) говорив, що існує «породжуюча причина багатства, яку ми всі звемо капітал». Поступово термін починає вживатися в більш вузькому значенні: грошове багатство виробника або купця. У ХVІІ ст. цей термін у своєму вузькому значенні став загальноприйнятим, особливо стосовно продуктивного капіталу. Іменник «капіталіст» зустрічається вже в середині XVІІ ст. і позначає власників капіталу. Слово «капіталізм» пізнього походження, його запровадив К. Маркс.

Отже, етимологія терміна «капітал» фіксує деякі ключові елементи феномену: він первісно пов’язаний з грішми і являє собою специфічний спосіб організації виробництва.

Розглянемо категорію «капітал» у тісному зв’язку з грішми. Ще в середньовічній Західній Європі гроші виступали не тільки як загальний еквівалент, а і як найбільш абстрактна форма суспільного багатства та абсолютний ліквідний засіб. Саме ці характеристики сприяли перетворенню грошей у капітал. Спочатку розглянемо механізм перетворення грошей у капітал і формулу руху грошового капіталу.

Гроші стають капіталом лише тоді, коли їх пускають в обіг для наживи, тобто для одержання грошової суми більшої ніж первісно вкладена.

Якщо продаж одного товару здійснюється задля купівлі іншого, то форма товарного обігу має такий вигляд: Т—Г—Т. Тут гроші обслуговують обмін товарів у функції засобу обігу. Безумовно, що і за такої форми товарного обігу в руках окремих осіб можуть сконцентруватися значні суми грошей. Виникне майнове розшарування, але воно не розкриває сутності категорії «капітал».

Капітал виникає тільки там, де підприємець, будучи власником засобів виробництва та грошових ресурсів, знаходить на ринку вільного робітника в ролі продавця робочої сили, наймає його і здійснює процес виробництва товарів з метою одержання більшої вартості, що виступає у формі прибутку.

У вітчизняній навчальній літературі капітал визначають так: «…це авансована вартість, що в процесі свого руху приносить більшу вартість, тобто самозростає».

Умовами, за яких функціонує категорія капітал, є:

1) високорозвинуті товарне виробництво, обіг і ринок;

2) наявність такої мотивації діяльності виробника, як особисте збагачення за рахунок одержання прибутку;

3) зосередження в частини господарюючих суб’єктів значної кількості засобів виробництва і грошових ресурсів;

4) наявність людей праці, юридично вільних, але які позбавлені засобів виробництва і життєвих благ, що змушує їх найматися.

Отже, капітал — це категорія, що виражає не стільки технічні чи організаційні, скільки соціально-економічні відносини. Ми розглядаємо капітал як явище соціально-економічне.

Капітал — це авансовані підприємцями у виробництво товарів засоби виробництва, грошові ресурси і засоби на оплату найманої праці, які в процесі своєї продуктивної взаємодії забезпечують зростання вартості та збагачення підприємців.

Багато дослідників уважають, що капітал — це сукупність засобів виробництва, які приносять дохід їхньому власникові. «Капітал, — пише видатний американський економіст П. Самуельсон, — цей термін часто застосовують до товарів виробничого призначення…», які «…перебувають у приватній власності, а вироблюваний ними дохід належить їх власникам».

Значного поширення набув погляд на капітал як на один з факторів виробництва, що поряд з працею, землею і підприємницькою діяльністю приносить дохід. Основоположником такого підходу можна вважати французького економіста Ж. Б. Сея.

Усі розглянуті підходи загалом можна охарактеризувати як політекономічні. З погляду ж підприємця капітал є сумою вартісної оцінки майна і коштів, які він може використати для здійснення господарської діяльності та одержання прибутку.

Для забезпечення нормального процесу фінансування підприємницьких структур незалежно від їх форм власності й організаційно-правового статусу виникає значна потреба у фінансовому капіталі [2, c. 68-70].

Взагалі, капітал — економічна категорія, відома задовго до його зародження, отримала новий зміст в умовах переходу країни до ринкових відносин. Капітал, що є головною економічною базою створення та розвитку підприємства, в процесі свого функціонування забезпечує інтереси держави, власників та персоналу.

Вихідним моментом у процесі наукового дослідження фінансового капіталу підприємств як економічної категорії має бути визначення поняття “фінансовий капітал підприємства”. Формулювання цього поняття не розкриває цілком природи й основних характеристик цієї категорії, але дає змогу відокремити фінансовий капітал від інших понять, пов’язаних із багатогранною економічною категорією “капітал”.

Отже, фінансовий капітал підприємства як економічна категорія існує об’єктивно і його природа визначається не суспільно-економічною формацією або типом економічної системи держави, а реальним процесом формування підприємницьких структур і механізмом здійснення фінансування їхньої діяльності. Тому фінансовий капітал підприємств формується і використовується суб’єктами господарювання в будь-якій економічній системі відповідно до стратегічних і тактичних цільових настанов цієї системи [10, с. 76].

Поняття “фінансовий капітал” на відміну від поняття “капітал” з’явилося в науковому обороті відносно недавно, на початку XX століття після виходу в 1910 році однойменної книги німецького соціаліста Р. Гільфердінга.

Досліджуючи сутність капіталу в нових історичних умовах економічного розвитку провідних країн світу він дійшов висновку, що промисловість стає дедалі залежнішою від банківського грошового капіталу. Відбувається проникнення банківського капіталу в промисловість, у результаті чого відбувається злиття капіталів. Об’єднання банківського капіталу з промисловим він визначив поняттям “фінансовий капітал”. Р. Гільфердінг зазначає, що фінансовий капітал — це капітал, що перебуває у розпорядженні банків і застосовується промисловцями.

Таким чином, німецький соціаліст розглядав фінансовий капітал не стільки з позиції фінансової науки, скільки як специфічну форму розвитку монополістичного капіталізму.

Економічна природа фінансового капіталу підприємств має такі основні ознаки:

1. Фінансовий капітал підприємства за своєю економічною суттю відбиває процес створення розподілу та використання і відтворення фінансових ресурсів як у масштабах окремого підприємства, так і всієї економічної системи держави. Ця ознака фінансового капіталу характеризує формування та використання як власних, так і позикових фінансових ресурсів підприємства в процесі фінансової діяльності суб’єкта господарювання.

2. Фінансовий капітал підприємства знаходить своє відображення в процесі формування основних і обігових активів. Ця ознака фінансового капіталу виступає як необхідна умова організації підприємницької діяльності, як пусковий механізм і основа продуктивних сил не тільки суб’єкта господарювання, а і усієї економіки країни. Без фінансового капіталу інші необхідні фактори виробництва (земля, праця, підприємницькі здібності), як свідчить реальна практика господарювання, дають незначний результат.

3. Фінансовий капітал підприємства — це економічна база функціонування не тільки окремо взятого суб’єкта господарювання, а й об’єктивна умова розвитку держави і суспільства. У цьому своєму значенні фінансовий капітал формує необхідні умови для створення доданої вартості, розподіл і перерозподіл котрої забезпечує формування фінансових ресурсів як на рівні суб’єкта підприємництва, так і на рівні держави. Завдяки цьому зростають економічна міць і підприємства, і держави, їхні соціальні можливості.

4. Фінансовий капітал підприємства є джерелом формування добробуту як власників підприємницьких структур, так і найманих робітників, а через фінансову систему країни — усіх членів суспільства. При цьому забезпечується визначений рівень добробуту, що залежить від продуктивного використання фінансового капіталу, а також від масштабів його формування в процесі розподілу створеної вартості на конкретному підприємстві і розподілу ВВП в масштабах країни. Збільшення обсягів капіталізації фінансових ресурсів сприяє зростанню добробуту суспільства в майбутніх періодах, у той час як збільшення поточного споживання скорочує можливості формування фінансового капіталу і зменшує його продуктивну силу в майбутньому, що негативно відбивається в перспективі на добробуті [10, с. 77].

5. Фінансовий капітал підприємства є найважливішою характеристикою рівня ефективності виробничо-господарської діяльності підприємства. Ця ознака фінансового капіталу проявляється в його здатності до самозростання, що пов’язано з процесом ефективного формування, розподілу і використання прибутку, надходжень і доходів, можливістю постійного нарощування обсягів капіталізації фінансових ресурсів.

6. Фінансовий капітал підприємства є головним мірилом ринкової вартості підприємства. У цій своїй якості виступає не весь фінансовий капітал підприємства, а тільки власний фінансовий капітал, що характеризує здатність підприємницької структури формувати позаобігові та власні обігові активи. Обсяги власного фінансового капіталу підприємства є відправною точкою для використання позикових фінансових коштів, підвищення надійності й інвестиційної привабливості підприємства, що формує базу оцінки його ринкової вартості.

7. Фінансовий капітал підприємства є чинником ризику, що визначається самим процесом його формування та використання. При формуванні фінансового капіталу ризик виявляється в невизначеності при одержані доходів і надходжень, їхньому розподілі і використанні, а також неоднозначності ситуацій при взаємодії з різними інвесторами і кредиторами. Використання фінансового капіталу в процесі господарської діяльності також породжує ризик утрати фінансових ресурсів, упущеної вигоди, що, безумовно, відбивається на одержанні доходів і відтворенні самого фінансового капіталу.

8. Фінансовий капітал підприємства характеризується і фактором часу. З цього боку фінансовий капітал розглядається як джерело поточного і майбутнього добробуту. Як джерело поточного добробуту фінансовий капітал має приносити швидкий дохід підприємству, а отже, і його власникам. У зв’язку з цим виникає прагнення використовувати фінансовий капітал не для довгострокового інвестування, а з метою швидкої обіговості з максимально можливим доходом. Це зумовлює напрями вкладення фінансового капіталу, його переливання у галузі з вищою нормою поточного доходу і меншим періодом відтворення. З іншого боку, рух фінансового капіталу в масштабах економічної системи приводить до вирівнювання норми доходу, що змушує підприємства та їхніх власників здійснювати довгострокові вкладення фінансового капіталу, що принесуть свої доходи не в поточному, а в майбутньому періоді. Перед підприємством завжди існує альтернатива використання фінансового капіталу, яка пов’язана з фактором часу. Саме вона потребує оптимізації управлінських рішень щодо поточного і перспективного формування і використання фінансового капіталу як можливого джерела добробуту.

9. Фінансовий капітал підприємства є основою для створення і функціонування підприємств різних форм власності. З цих позицій істотне значення має початковий, або стартовий, капітал. Початковий фінансовий капітал підприємства необхідний для будь-якого підприємства незалежно від галузі, регіону і форми підприємництва. Для суб’єктів господарювання, які є юридичними особами, початковий обсяг фінансового капіталу знаходить відображення в статуті підприємства і (чи) засновницьких документах і становить суму статутного (акціонерного) капіталу або фонду. Статутний капітал як початкова базова сума фінансового капіталу підприємства забезпечує не тільки обов’язкову умову для державної реєстрації підприємства, а й створює необхідні стартові фінансово-економічні умови нормальної діяльності підприємницької структури [10, с. 78].

З урахуванням наявних підходів в економічній літературі, основних ознак, що характеризують фінансовий капітал підприємства, його визначення в узагальненому виді може бути сформульоване так: фінансовий капітал підприємства являє собою сукупність капіталізованих фінансових ресурсів, що використовуються власниками і менеджерами в економічному процесі відтворення вартості як джерело фінансування господарської діяльності з метою одержання доходу, формування якого в економічній системі держави здійснюється на ринкових принципах і підходах.

З економічної сутності капіталу випливає його об’єктивна необхідність для забезпечення ефективної діяльності підприємства. Ця необхідність визначається кількома моментами:

1.Фінансовий капітал необхідний підприємству для його державної реєстрації.

2.Механізмом організації виробничо-збутової та фінансово-інвестиційної та іншої діяльності. З цієї точки зору фінансовий капітал необхідний підприємству для здійснення процесу фінансування господарської діяльності.

3.Виходом на проектні показники розвитку і розміри підприємства.

4.Можливістю розширення масштабів господарської діяльності.

5.Створенням сприятливих фінансових умов підвищення добробуту власників підприємства.

6.Формуванням можливостей задоволення зростаючих потреб найманих робітників.

7.Створенням умов розвитку всієї економічної системи держави, тому що через фінансовий капітал, його формування, використання, відтворення здійснюється реалізація інтересів не тільки підприємців, а й держави, і значить, всього суспільства.

Отже, фінансовий капітал підприємств як об’єктивно існуюча економічна категорія забезпечує процес фінансування господарської діяльності підприємницьких структур, є важливим фактором розвитку національної економіки України, її ринкової трансформації [5, c. 76-77].

2. Сутність, джерела і методи нагромадження капіталу

Таким чином, капітал у своєму русі послідовно проходить три стадії і тричі змінює свою форму.

Для розширеного відтворення необхідне нагромадження — використання частини національного доходу на збільшення основних і оборотних фондів, а також страхових запасів.

Розширене та якісне вдосконалення основних фондів сфери матеріального виробництва являє собою виробниче нагромадження. Розширення, реконструкція, оновлення житлового фонду, лікарень, навчальних закладів, об'єктів культури, спорту, науки — це невиробниче нагромадження.

В умовах ринкової економіки об'єктивна потреба нагромадження випливає з необхідності зростання життєвого рівня населення. Але досягнення цього наштовхується на кожному етапі розвитку суспільства на недостатній обсяг і якість національного багатства. Існування цієї суперечності пов'язане з постійним зростанням потреб населення, необхідністю забезпечення раціональних норм споживання, новими вимогами підвищення рівня життя, що випливають із науково-технічного прогресу.

Засобом розв'язання цієї суперечності виступає нагромадження, яке забезпечує зростання і необхідний обсяг національного багатства у вигляді виробничих і невиробничих фондів, життєвих засобів. Отже, підвищення життєвого рівня населення об'єктивно обумовлює зростання обсягу та якості національного багатства на основі нагромадження. Цей причинно-наслідковий зв'язок має постійний характер і являє собою економічний закон нагромадження.

Формами його прояву є взаємозв'язок величини виробничого нагромадження і розмірів споживання населенням, безперервне зростання й удосконалення функціонуючих виробничих фондів, збільшення кількості зайнятих працівників і вдосконалення структури сукупного робітника, примноження національного багатства, підвищення життєвого рівня населення.

Методами використання закону нагромадження є регулювання капітальних вкладень; забезпечення їх ефективності; використання всіх факторів, що визначають розміри нагромадження.

Фонд нагромадження — це частина національного доходу, що використовується для приросту виробничих основних і невиробничих основних фондів, а також оборотних засобів і резервів.

Нагромадження здійснюється шляхом капітальних вкладень. Але це не означає, що нагромадження і капітальні вкладення — тотожні поняття й кількісно збігаються. Збіг стосується тільки коштів, що йдуть на збільшення основних фондів. А відмінність між капітальними вкладеннями і нагромадженням полягає в тому, що капітальні вкладення включають фонд амортизації, а нагромадження — приріст оборотних фондів і фонду оплати праці для нових працівників.

В умовах сучасного індустріального, а частково постіндустріального виробництва основним напрямком подальшого розвитку суспільної трудової діяльності повинна бути не стільки диференціація й спеціалізація праці й виробництва (хоча це невід'ємні елементи зростання ефективності виробництва), скільки їх інтеграція й диверсифікація. Лише в достатній мірі інтегроване й диверсифіковане виробництво може найбільш гнучко реагувати на швидкі зміни ринкової кон'юнктури. Найбільш прийнятною організаційною формою для вказаного напрямку розвитку виробництва є корпорації у формі концернів або консорціумів. Найбільш гнучко реагують на швидкі зміни ринкової кон'юнктури і за рахунок цього досягають високого рівня ефективності гнучкі виробничі системи й підприємства малого й середнього бізнесу, які повинні стати складовими ланками процесу інтеграції й диверсифікації виробництва[5, c. 64-66].

Активізація таких суспільних процесів, як деконцентрація, децентралізація й демонополізація виробництва. Це сьогодні усвідомлюють і практики, і теоретики. Очевидно, що ці процеси повинні піти шляхом утворення акціонерних товариств корпоративного типу й поступового, розтягнутого на тривалий час (можливо, десятиріччя) демонтажу системи галузевих міністерств як основних органів управління адміністративною економікою. На жаль, сучасний досвід деконцентрації, децентралізації й демонополізації виробництва свідчить про те, що в цій справі переважає революційний підхід. Тим часом демонополізацію (як і деконцентрацію й децентралізацію, які лежать в основі демонополізації) слід здійснювати еволюційним шляхом, поступово, в міру визрівання об'єктивних економічних та інших умов.

"Кавалерійським" наскоком можна лише зруйнувати економіку, що успішно й робиться під гаслами "розбудови". Розвиток західних економік (про це мова йшла в одному з попередніх розділів), відбувається в напрямку від приватизації до одержавлення, точніше, зміщується акцент у бік посилення процесів одержавлення на основі поглиблення процесів приватизації (персоніфікації власності). Такий напрям їх розвитку зумовлений усім ходом історії. Розвиток же вітчизняної економіки, всупереч об'єктивним світовим тенденціям, екстремістами в галузі ринкових реформ скеровується у зворотному напрямку. Це проявляється в настирливих спробах процеси приватизації й роздержавлення здійснювати у тотальному масштабі й у максимально стислі строки. При цьому випускається з поля зору одна дуже важлива обставина, а саме: ні приватна, ні державна власність на засоби виробництва само по собі не можуть розглядатись як більш або менш ефективні.

Наприклад, відомі десятки країн з пануванням класичної приватної власності, економіка яких характеризується надзвичайно низьким рівнем ефективності. Та чи інша форма власності на засоби виробництва повинна розглядатися лише як економічне середовище соціально-економічного розвитку тієї чи іншої країни. Це, по-перше. По-друге, більш або менш ефективною є не та чи інша форма власності, а їх певний синтез, який в різних конкретних умовах може бути різним. І, по-третє, ефективною є лише така економіка, в якій створені всі необхідні економічні, політичні й юридичні умови для переходу від однієї форми власності до іншої (і не обов'язково від державної до приватної, а й навпаки).

Реформування власності слід проводити не за вимогами й вказівками з Заходу, навіть якщо вони виходять з таких авторитетних установ, як міжнародний валютний фонд, а керуючись тими конкретними умовами, в яких розвивається економіка, враховуючи при цьому об'єктивні світові тенденції в цій галузі. Саме такий , підхід дає право стверджувати, що сучасному рівню розвитку вітчизняної економіки відповідають, по-перше, така приватизація власності, яка привела б до формування не індивідуально-приватної, а корпоративно-приватної власності (звичайно, при створенні відповідних секторів та інших форм приватної власності, але не в якості пануючих). По-друге, приватизація, яка б здійснювалась еволюційними (природними), а не революційними (примусовими) методами. По-третє, приватизація, яка б у кінцевому результаті привела до утворення приватного сектора економіки в якості доповнюючого й альтернативного державному (а не на зміну останнього або за його рахунок). По-четверте, сформований таким чином приватний сектор повинен бути інтегрованим у систему державного сектора, питома вага й значення якого у вітчизняній економіці в силу відомих історичних умов повинна бути значно більшою, ніж навіть у найбільш розвинутих в економічному відношенні країнах[7, c. 47-49].

Значною мірою задовільне функціонування національної економіки залежить від ступеня розвитку таких специфічних суспільних процесів, як капіталізація й соціалізація. Під першим прийнято розуміти створення умов для всебічного розвитку виробництва, а під другим — умов для всебічного розвитку людини (у професіональному, соціальному, інтелектуальному, духовному та інших аспектах). Аналіз світового досвіду розвитку вказаних процесів і характеру їх поєднання свідчить, що в найбільш розвинутих в економічному відношенні країнах економіка розвивається у напрямку від капіталізації до соціалізації, тобто має місце посилення соціалізації виробництва й економіки в цілому (в цьому розумінні, й лише тільки в цьому, ми маємо справу з формуванням елементів так званої соціалістичної економіки). Умови формування й функціонування вітчизняної економіки склалися так, що в ній вектор розвитку вказаних процесів має зворотну спрямованість: зараз робляться спроби посилити капіталізацію економіки, тобто, здійснити перехід від соціалізації до капіталізації. В цьому розумінні можна говорити, що в Україні стали на шлях капіталістичного розвитку й створення основ капіталістичного виробництва. Сучасні найбільш розвинуті країни вже пройшли цей етап і вступили у так звану посткапіталістичну епоху. Отже, й тут Україна пішла всупереч світовим економічним тенденціям, створюючи для своєї економіки додаткові труднощі на перспективу.

Аналіз вітчизняного досвіду розвитку процесів капіталізації дає підстави стверджувати, що нині Україна надто великі надії покладає на зовнішні фактори економічного розвитку (такі, як кредити західних держав, іноземні інвестиції тощо). Це, на наш погляд, хибна орієнтація. Основна увага повинна бути приділена використанню таких факторів, які найбільше відповідають сучасному рівню й характеру розвитку вітчизняної економіки. А таким фактором є не екологічний, не праця у її фізичному розумінні і навіть не капітал як такий (хоча ефективне їх використання не знімається з порядку денного), а інтелектуальний потенціал суспільства, або, як його прийнято називати, — інтелектуальний капітал. На жаль, сучасне вітчизняне виробництво ще дуже й дуже мало використовує інтелектуальні фактори економічного розвитку. Воно більшою мірою спирається на традиційну (фізичну), ніж на інтелектуальну працю[1, c. 63-64].

3. Капітал як економічна категорія. Теорії капіталу

Капітал, поряд з такими категоріями, як товар, гроші, попит, пропозиція, ціна, належить до найголовніших в ринкових відносинах. Однак його місце – особливе. Він знаходить прояв в товарі (товарний капітал), в грошах (грошовий капітал), попит, пропозиція та ціна виступають як чинники (фактори), від яких в значній мірі залежить капітал. Одночасно капітал має суттєвий і зворотний вплив – попит, пропозиція і ціна залежать від обсягів капіталу.

Капітал як економічна категорія – є теоретичним вираженням виробничих відносин між власниками засобів виробництва і власниками робочої сили. Тобто – це історично обумовлене, суспільно – виробниче відношення між підприємцями, що володіють засобами виробництва, і людьми найманої праці (робітниками), які позбавлені будь – яких засобів виробництва.

К. Маркс звертав увагу на декілька визначень капіталу:

1. Капітал – це вартість, яка створює додаткову вартість, або капітал – це самозростаюча вартість;

2. Капітал – це не річ, а певне суспільне, належне певній історичній формації суспільства виробниче відношення, яке представлене в речі і надає цій речі специфічного суспільного характеру;

3. Капітал – це не просто сума матеріальних і вироблених засобів виробництва, це перетворені в капітал засоби виробництва, які самі по собі так само мало є капіталом, як золото або срібло самі по собі – грішми.

Як вказувалось вище, К. Маркс продуктивний (функціонуючий, реальний) капітал поділяв на постійний – С та змінний – V. Під постійним він розумів вкладення коштів в засоби виробництва, який не змінює величини своєї вартості в процесі виробництва (С – від слова “Сonstantes Kapital”). Змінним він вважав кошти, вкладені в робочу силу, який (капітал) в процесі виробництва змінює свою вартість. (V – від слів “Variables Kapital”).

Попередники К. Маркса – представники меркантилізму, фізіократичної школи і класичної політичної економії – ототожнювали капітал з річчю, із засобами виробництва. Меркантилісти ототожнювали капітал з грішми, фізіократи – відносили до капіталу інструменти, сировину й інші речові фактори виробництва, А. Сміт та Д. Рикардо також вважали капіталом засоби виробництва. Згідно теорії трьох факторів виробництва Ж. Б. Сея, капітал – це один із факторів, який приносить його власнику прибуток.

Дж. С. Мілль під капіталом розумів попередньо нагромаджений запас продуктів минулої праці. Він забезпечує необхідні для виробничої діяльності будівлі, охорону, знаряддя і матеріали, а також засоби існування для працівників під час виробничого процесу.

Мілль вважав капіталом ту частину власності підприємця (фабриканта), яка утворює фонд для здійснення нового виробництва.

Оригінальними є погляди Дж. С. Мілля на те, що виробнича діяльність обмежується розмірами капіталу; що капітал є наслідком не споживання, а заощадження (зберігання); що капітал постійно споживається, але одночасно й відновлюється (відтворюється); що не праця викликає попит на капітал, а, навпаки, капітал викликає попит на працю [6, c. 81-83].

Сучасна західна економічна думка під капіталом розуміє засоби виробництва, створені людиною, які полегшують здійснення процесу праці, в багато разів збільшуючи її продуктивність. Тобто капітал розглядається як ресурс виробництва, поряд з працею, землею та підприємницькою здатністю.

Таким чином, капітал — це не просто гроші, а авансована вартість, яка в процесі свого руху приносить більшу вартість від первісно авансованої. З точки зору політекономічного розуміння сутності та змісту категорії «капітал» важливо враховувати, що перетворення грошових знаків на капітал передбачає наявність ряду як техніко-організаційних, так і соціально-економічних умов. Перша з них — це можливість і необхідність власника потенційного капіталу вступати у відносини з іншими продуцентами (виробниками) з приводу купівлі факторів виробництва. Друга — це те, що за умов недостатньої наявності хоча б одного зі згаданих факторів для організації ефективного виробництва, він може звернутись до відповідних ринкових інституцій (банків, інвестиційних фондів, трастів, лізингових компаній тощо).

Отже, перетворюючи свої кошти на капітал, його власник вступає в економічні відносини з різними господарюючими суб’єктами, які постачають через ринок необхідні йому товари (послуги), а також з індивідами, які отримують засоби для існування не від власної підприємницької діяльності, а від найманої праці за гроші (відповідну плату). Тобто капітал — це економічна категорія, котра виражає не стільки техніко-організаційні, скільки соціально-економічні відносини. Найрельєфніше вони виявляються у трудових відносинах[9, c. 73-75].

Висновки

Отже, по-перше, капітал — економічна категорія, відома задовго до його зародження, отримала новий зміст в умовах переходу країни до ринкових відносин. Капітал, що є головною економічною базою створення та розвитку підприємства, в процесі свого функціонування забезпечує інтереси держави, власників та персоналу.

По-друге, капітал – самозростаюча вартість, або вартість, що приносить додаткову вартість; виробничі відносин між найманим працівником і власником засобів виробництва в межах основного виробничого відношення “наймана праця — капітал”; рух вартості. Капітал, як будь-яка економічна категорія, має свій речовий зміст і суспільну форму. У їх діалектичній єдності розкривається глибинна сутність цієї категорії. За такого підходу капітал – не просто засоби виробництва, гроші, а і виробниче відношення, за якого знаряддя праці, певні матеріальні блага, мінові вартості служать знаряддям експлуатації, привласнення частини чужої неоплаченої праці. Загальне поняття “капітал” конкретизується у багатьох формах капіталу: продуктивному, торговельному, грошовому, індивідуальному, акціонерному, основному, оборотному, міжнародному та ін.

По-третє, формування капіталу історично пов’язується із первісним нагромадженням капіталу і становлення капіталістичного підприємництва. Процес первісного нагромадження капіталу відбувається за таких умов:

• Зосередження великої суми грошей в незначної частини населення;

• Створення умов, за яких відбувається концентрація виробництва (зосередження у підприємців значної частини засобів виробництва);

• Розвиток товарного виробництва і обігу;

• Мотив діяльності підприємця: збагачення;

• Частина населення , що не має власних засобів виробництва змушене продавати свою робочу силу.

Процес первісного нагромадження капіталу створив передумови для виникнення, концентрації та централізації капіталу в нинішньому його розумінні. Цей процес являв собою передісторію капіталізму та утвердження капіталістичного способу виробництва, тобто виникають капіталістичні виробничі відносини “наймана праця – капітал”. На даному етапі розвитку суспільства все більшу роль у суспільному виробництві відіграє людський капітал як вагомий чинник розвитку капіталістичного (товарного) виробництва, як нова рушійна сила.

У сучасному суспільстві людський капітал стає основою багатства. Саме він визначає конкурентоспроможність економічних систем, виступає головним ресурсом їхнього розвитку. Здатність економіки ефективно використовувати людський капітал усе в більшій мірі визначає економічний розвиток країни. При переході до капіталістичної стадії розвитку змінюються основні засади розвитку суспільства. В сучасному суспільстві на перше місце поступово виходять знання й людський капітал. У сучасній конкуренції вирішальну роль відіграють якість і інтенсивність безперервного навчання людей, створення висококваліфікованої робочої сили. При цьому домінуючою сферою економічної активності стає сфера послуг, у першу чергу інтелектуальних. Перехід до нового суспільства, у якому людський капітал стає провідним фактором суспільного виробництва, означає перехід людства на новий, суттєво досконаліший етап розвитку економіки, виробництва, суспільної ідеї. Сучасне виробництво — це найперше діяльність людей. У виробництві товарів і послуг, у встановленні капіталістичних (товарних) відносин людський капітал, висококваліфікована робоча сила є основним фактором розвитку товарного виробництва на сучасному етапі.

Список використаної літератури

1. Ажнюк М. Основи економічної теорії: навч. посіб.. — К. : Знання, 2008. — 368c.

2. Базилевич В. Економічна теорія. Політекономія: підручник / Віктор Дмитрович Базилевич (ред.). — 7-ме вид., стер. — К. : Знання-Прес, 2008. — 719с.

3. Бикова А.Л. Деякі аспекти розвитку форм нагромадження капіталу в інноваційній сфері // Вісник Академії митної служби України. – 2005. — № 2(26). – С. 43-47.

4. Дзюбик С. Основи економічної теорії: навч. посіб.. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К. : Знання, 2008. — 491с.

5. Заглинська Л. Загальні основи економічної теорії: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Міністерство освіти і науки України. Науково-методичний центр вищої освіти; Рівненський держ. гуманітарний ун-т. — К., 2002. — 408с.

6. Кейнс Дж. М. Трактат про грошову реформу. Загальна теорія зайнятості, процента та грошей: Реферат- дайджест / Асоціація українських банків / В.М. Фещенко (референт- уклад.). — К., 1999. — 189с.

7. Клівенко П. Основи економічної теорії та практики: Навч. посібник / Київський національний ун-т культури і мистецтв. — Миколаїв : Атол, 2001. — 228с.

8. Литвинова О. Н., Коломийчук В. Основи економічної теорії: Підруч. для студ. вищ. мед. навч. закл. IV рівня акредитації. — Л. : Тріада Плюс, 2007. — 340с.

9. Маршалл А. Основы экономической науки / В.И. Бомкин (пер.с англ.)Дж.М. Кейнс (предисл.). — М. : Эксмо, 2007. — 832с.

10. Мельник Л. Основи економічної теорії для менеджерів: навч. посібник / Дніпропетровський держ. аграрний ун-т. — Д. : Пороги, 2007. — 532c.

11. Мочерний С. Основи економічної теорії: навч. посібник. — 3-тє вид., стер. — К. : Видавничий Центр "Академія", 2009. — 504с.

12. Отрошко О. Основи економічної теорії. Макроекономічний аспект: Навч. посіб.. — К. : Знання, 2006. — 222с.

13. Половникова С.Ю. Нагромадження капіталу як економічна категорія // Економіка: проблемитеорії та практики: Збірник наукових праць. Випуск 203: В 4 т. Том I.– Дніпропетровськ: ДНУ, 2005. –– С.187-193

14. Половникова С.Ю. Проблема нагромадження капіталу у світовій економічній літературі // Економіка: проблеми теорії та практики: Збірник наукових праць. Випуск 202: В 4 т. Том IV.– Дніпропетровськ: ДНУ, 2005. – С. 866-873

15. Поплавська Ж. Основи економічної теорії: Навч. посіб. для студ. техн. спец. — Л. : Видавництво Національного ун-ту "Львівська політехніка", 2007. — 284с.

16. Чмуль А. В., Юрманова О. О. Основи економічної теорії: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів / Донецький ін-т залізничного транспорту. — Донецьк : ДонІЗТ, 2008. — 240с.