Вступ.

1. Суть і тенденції розвитку світового господарства.

2. Сутність та особливості міжнародного поділу праці.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Світове господарство як економічна категорія виражає сукупність виробничих відносин, які функціонують на національному та міжнародному рівнях. У наш час під впливом ряду об'єктивних факторів світове господарство стає дедалі ціліснішим.

Найважливішими факторами, що сприяють формуванню цілісного організму світового господарства, можна назвати: прискорений процес інтеграції, тобто зближення економічних структур країн. Інтеграція повинна здійснюватися на основі принципів поваги державного суверенітету, незалежності і забезпечення національних інтересів, невтручання у внутрішні справи країн, повної рівноправності та взаємної вигоди. Вона охоплює багато форм у сфері виробництва (прямі зв'язки між підприємствами, поглиблення процесів спеціалізації і кооперування, створення міжнародних господарських організацій, спільних підприємств тощо), широкий спектр напрямів спільних наукових досліджень і розробок нової техніки й технології в сільськогосподарській, транспортній, зовнішньоторговельній та природоохоронній сферах.

Характерною рисою сучасного світового господарства є швидке зростання зовнішньоекономічних зв'язків між країнами, поглиблення міжнародного поділу праці, інтернаціоналізація господарського життя, та міжнародна конкуренція.

Міжнародний поділ праці — це спеціалізація окремих країн у межах світового господарства на виробництві певної продукції та послуг відповідно до їхніх природнокліматичних, історичних та економічних умов, що обумовлює і передбачає необхідність обміну результатами різної діяльності на світовому ринку.

1. Суть і тенденції розвитку світового господарства

Сучасний світовий суспільний розвиток характеризується посиленням зв'язків і взаємодією між країнами. Ні одна країна світу не може претендувати на повноцінний розвиток, якщо не втягнута в орбіту світогосподарських зв'язків. Міжнародне співтовариство об'єднує держави, які мають свою національну і економічну самобутність. Отже, світове господарство — це сукупність національних економік, пов'язаних міжнародним поділом праці, торговельно-виробничими, фінансовими та науково-технічними зв'язками.

Існує кілька видів міжнародного поділу праці: загальний, частковий та одиничний.

Загальний поділ праці — це поділ праці за сферами виробництва (добувна й обробна промисловість, сільське господарство). Він проявляється у розподілі країн на сировинні, аграрні й індустріальні.

Частковий поділ праці — це спеціалізація на певних галузях виробництва та видах вироблюваної продукції. Такий поділ праці означає ширший розвиток міжгалузевого обміну готовою продукцією.

Одиничний поділ праці — це спеціалізація країн на виготовленні окремих агрегатів, машин, деталей і вузлів або на технологічних стадіях процесу виробництва.

Спонукальним мотивом участі країн у міжнародному поділі праці є прагнення якомога повніше використати його переваги для організації оптимального випуску продукції, поліпшення її якості та збільшення обсягів експортної продукції для зарубіжних країн.

Міжнародна спеціалізація і міжнародна кооперація виробництва — це не тільки форми міжнародного поділу праці, а і його елементи, які визначають його суть.

Міжнародна спеціалізація виробництва — це концентрація виробництва однорідної продукції у межах однієї країни або декількох країн з метою створення високопродуктивного виробництва, зниження собівартості продукції та підвищення її якості. Особливо велике значення вона має в галузі машинобудування.

Міжнародна кооперація виробництва — форма поділу праці, за якої праця на підприємствах і в галузях різних країн поєднується у взаємодії в одному або в різних, пов'язаних між собою процесами виробництва.

Слід підкреслити, що однією з найхарактерніших особливостей сучасного світового розвитку є зростаюча взаємозалежність різних країн і господарських регіонів. Тому міжнародні економічні відносини треба не тільки вважати однією з найважливіших сфер прояву зростаючої взаємозалежності країн, а й розглядати як основу цього процесу.

Світове господарство як система має свою структуру. Зауважимо, що тривалий час паралельно існувало три точки зору (підходи) на його структуру: формаційна (міжсистемна) концепція; концепція "трьох світів" і концепція "центру та периферії".

Формаційний підхід полягає в тому, що світове господарство розглядається з точки зору суспільно-економічних формацій. Виходячи з цього, розрізняли світову систему капіталістичного господарства та світову систему соціалістичного господарства, а окремі національні економіки входили у відповідну систему господарства.

Концепція "трьох світів" розподіляла світову економіку на світ капіталізму, світ соціалізму та світ, що розвивається. Відображенням такої точки зору є поширені в останні десятиріччя статистичні матеріали, де всі країни поділяються на три названі вище групи.

Останнім часом найбільшого поширення набула третя концепція, згідно з якою світова економіка має свій "центр" (найбільш розвинуті країни) та "периферію" (країни, що відстають від "центру" за рівнем економічного розвитку). Переваги такого підходу полягають у тому, що структура світового господарства розглядається тільки з точки зору критеріїв економічного розвитку.

Систематизація національних економік, виділення типів країн, їх групування необхідне для того, щоб:

— систематизувати країни відповідно до особливостей та рівня їх розвитку;

— виявити їх характерні риси;

— визначити місце у системі світового господарства та міжнародних економічних відносин;

— визначити та передбачити імовірні перспективи їх розвитку.

Основні принципи систематизації країн: 1) регіональний; 2) регіонально-економічний; 3) економічний; 4) організаційний; 5) соціально-економічний.

Регіональний принцип полягає у групуванні країн за їх географічним розташуванням: наприклад, країни Східної, Західної, Південної та Північної Європи; Північної та Латинської Америки, Південної, Південно-Східної, Східної та Центральної Азії; Близького та Середнього Сходу і т.д.

Регіонально-економічний принцип передбачає виділення у межах регіону груп країн, що мають спільні економічні інтереси, однаковий рівень розвитку, інші економічні ознаки. Наприклад, країни Західної Європи — члени ЄС (ФРН, Франція, Великобританія, Данія, Ірландія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург) та країни Південної Європи — члени ЄС (Італія, Португалія, Греція, Іспанія); нові індустріальні країни Латинської Америки (Бразилія, Аргентина, Мексика) та Азії (Тайвань, Гонконг, Південна Корея, Сінгапур, Таїланд).

Економічний принцип. У цьому випадку країни групують за обраним економічним критерієм.

Залежно від структури господарства країни поділяють на аграрні, аграрно-промислові, промислово-аграрні, промислово розвинуті. Саме у такій послідовності історично розвиваються національні господарства, проходячи усі ці стадії — від переваги в економіці сільського господарства до високого рівня розвитку промисловості та сфери послуг.

За ступенем розвитку ринку товарів, послуг, капіталів (класифікація ООН) розрізняють:

— країни з розвинутою ринковою економікою (США і Канада; країни Північної, Південної та Західної Європи, крім Кіпру та Мальти; Австралія, Нова Зеландія, Японія, Ізраїль, ПАР);

— країни з ринковою економікою;

— країни з переважно централізованим плануванням (Болгарія, Чехія і Словаччина, Угорщина, Польща, Румунія, Китай, Монголія, В'єтнам, Північна Корея, Куба, країни СНД). Економічні реформи, які проходять у країнах Східної Європи, формування в них ринкових механізмів значною мірою сприятиме включенню цієї групи країн у світогосподарські процеси.

За рівнем економічного розвитку (комплекс показників):

— розвинуті країни (індустріально розвинуті країни Європи, Японія, Австралія, Нова Зеландія, США і Канада);

— нові індустріальні країни (Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур, Бразилія, Мексика, Аргентина та ін.). Це відносно новий термін, який вживається для позначення країн, що розвиваються, які за останні 20 років успішно провели індустріалізацію і увійшли до групи індустріальних країн. Основні їх ознаки : валовий національний продукт (ВНП) на душу населення становить більш як 2 тис. доларів; значний експорт промислової продукції, включаючи наукомістку; висока концентрація капіталів транснаціональних корпорацій;

— країни, що розвиваються, які в свою чергу поділяють на розвинуті та найменш розвинуті. Країни, що розвиваються, — це сукупність з приблизно 120 країн і територій, які характеризуються колоніальним минулим, відсталістю господарського життя (розрив за ВНП на душу населення від індустріально розвинутих країн досягає 11-16 разів), однобічністю розвитку (в основному аграрні), слабкими системами управління економікою.

Ознаки найменш розвинутих країн:

— річний прибуток на душу населення менш як 2 тис. доларів та надзвичайно нерівномірний розподіл прибутків серед населення;

— питома вага промислової продукції в загальному обсязі виробництва не перевищує 10%;

— шість із семи родин живуть за рахунок участі у сільському господарстві або прибутків від нього;

— високі темпи приросту населення (2,5-4% на рік);

— надлишок трудових ресурсів (змушене використання десяти робітників там, де цю роботу можуть виконати п'ятеро;

— кількість письменного населення не перевищує 32% (для порівняння, у країнах, що розвиваються, — 58%, у розвинутих — 98%);

— середня тривалість життя становить 46 років;

— поєднання кустарного виробництва та окремих підприємств з найновішою технологією;

— повна господарська освоєність одних регіонів та неосвоєність інших;

— непродуктивне сільське господарство;

— високий рівень захворювань та смертності;

— політична нестабільність.

Організаційний принцип систематизації країн полягає у тому, що країни групують за належністю до найбільш вагомих міжнародних економічних організацій та інститутів.

Соціально-економічний принцип систематизації країн враховує економічні та соціальні аспекти їх розвитку.

Світове господарство як сукупність національних економік та їхніх господарських відносин (тобто міжнародних економічних відносин) склалося на початок ХХ ст. Історія його становлення невіддільна від історії промислової революції. Якщо до машинної стадії міжнародний поділ праці базувався на своїй природній основі (відмінності у природнокліматичних умовах країн, географічне положення, ресурси й енергія), то, починаючи з машинної стадії, центр ваги світогосподарських зв'язків став переміщатися із сфери обігу до сфери виробництва, і на перший план виходять процеси міжнародної спеціалізації та кооперування, структурний і технологічний фактори. В результаті нині важко знайти велику галузь національного господарства, яка б не залежала від міжнародних форм поділу праці.

2. Сутність та особливості міжнародного поділу праці

Міжнародний поділ праці – це спеціалізації окремих країн на виробництві певних товарів та послуг і товарному обміні цими продуктами на світових ринках. Міжнародний поділ праці виникає між країнами, що захищені своїм державним суверенітетом.

Міжнародний поділ праці, порівняно з територіальним поділом праці, має деякі принципові відмінності. Формування спеціалізації господарства країни в такому разі, безумовно, підкоряється дії закону порівняльних переваг. За цим законом, який є одним з фундаментальних законів економічної теорії, кожна країна має порівняльну перевагу у виробництві якого-небудь товару чи послуги і може дістати вигоду, торгуючи ними або обмінюючи їх на інші товари чи послуги.

Як попередні передумови реалізації порівняльної переваги треба враховувати, що країна, яка виходить зі своєю продукцією на світовий ринок, повинна мати переваги бодай над частиною інших виробників цієї продукції (наприклад, мати дешеву сировину, володіти секретами технології виробництва тощо); водночас на світовому ринку повинен бути попит на цю продукцію; нарешті затрати на транспортування мають бути обопільно вигідними для виробника і споживача.

Під час подальшого визначення спеціалізації важливим є те, як складається загальна ситуація на світовому ринку. Закон порівняльних переваг стверджує, що кожній країні, навіть тій, яка мас абсолютні переваги з виробництва будь-яких товарів, вигідніше зосередити свої зусилля на виробництві тих товарів і послуг, у виробництві яких вона досягла порівняно більшої ефективності, і експортувати їх в обмін на товари, яких вона не виробляє.

Важливою формою суспільного поділу праці є географічний, або територіальний, поділ праці. Він полягає в спеціалізації окремих територій на виробництві певних товарів і послуг й виникненні товарного обміну між ними такими товарами та послугами, які в районах спеціалізації продукуються з порівняно меншими витратами. При цьому, формування спеціалізації території може бути зумовлений як природно-ресурсними чинниками (можливість вирощування певних сільськогосподарських культур, наявність тієї чи іншої мінеральної сировини тощо), так і економічними та соціальними передумовами (наявність кваліфікованих трудових ресурсів, капіталу та ін.), історичними та національними особливостями. Звичайно, чим більший вибір взаємодіючих чинників і передумов може використати та чи інша територія або країна, тим більші її можливості участі в географічному поділі праці. У тому й особливість географічного поділу праці, що він дає змогу нівелювати або й зовсім зняти проблеми, викликані, наприклад, нестачею ресурсів в будь-якому районі країни. Географічний поділ праці виникає між територіями незалежно від того, мають вони державний суверенітет, чи ні[4, c. 154-156].

Найвища форма суспільного поділу праці — міжнародний поділ праці. Він полягає в спеціалізації окремих країн на виробництві певних товарів та послуг і товарному обміні цими продуктами на світових ринках. Міжнародний поділ праці виникає між країнами, що захищені своїм державним суверенітетом.

Міжнародний поділ праці, порівняно з територіальним поділом праці, має деякі принципові відмінності. Формування спеціалізації господарства країни в такому разі, безумовно, підкоряється дії закону порівняльних переваг, за цим законом, який є одним з фундаментальних законів економічної теорії, кожна країна має порівняльну перевагу у виробництві якого-небудь товару чи послуги і може дістати вигоду, торгуючи ними або обмінюючи їх на інші товари чи послуги.

На основі внутрішньогалузевого поділу праці розвиваються тісні зв’язки між підприємствами різних країн. Про зростаючу динаміку цих процесів свідчать такі дані: у США на 1970 р. зросла від 16,6% до 37,4%, в Японії з 25% до 53,7%, у Нідерландах – з 29% до 52,3%, у Швеції – з 30%-53,7%.

На сучасному етапі значно посилилась тенденція до поглиблення міжнародного поділу праці. Як попередні передумови реалізації порівняльної переваги треба враховувати, що країна, яка виходить зі своєю продукцією на світовий ринок, повинна мати переваги бодай над частиною інших виробників цієї продукції (наприклад, мати дешеву сировину, володіти секретами технології виробництва тощо); водночас на світовому ринку повинен бути попит на цю продукцію; нарешті затрати на транспортування мають бути обопільне вигідними для виробника і споживача.

Під час подальшого визначення спеціалізації важливим є те, як складається загальна ситуація на світовому ринку. Закон порівняльних переваг стверджує, що кожній країні, навіть тій, яка має абсолютні переваги з виробництва будь-яких товарів, вигідніше зосередити свої зусилля на виробництві тих товарів і послуг, у виробництві яких вона досягла порівняно більшої ефективності, і експортувати їх в обмін на товари, яких вона не виробляє. Наприклад, підприємцям країни, що спеціалізується в світовому господарстві на виробництві наукоємної продукції (роботи, ЕОМ, системи електронного зв'язку тощо) недоцільно відволікати економічні ресурси на виготовлення простої та дешевої продукції. Трапляється й так, що країні, яка не може налагодити ефективної системи господарювання, часто-густо нічого запропонувати на світовий ринок, окрім сировини, наприклад, нафти, газу чи лісу. Але, зрештою, міжнародний поділ праці та участь у зовнішньоторгових відносинах вигідні всім.

Для реалізації можливостей, що виникають у процесі розвитку міжнародного поділу праці та забезпечення руху товарів, послуг, капіталу, робочої сили, на світових ринках потрібна взаємодія правових, адміністративних, валютних систем, ефективна організація виробництва і зовнішньої торгівлі. Отже, є необхідність у постійній підтримці міжнародних двосторонніх та багатосторонніх економічних відносин, укладанні зовнішньополітичних та зовнішньоторгових угод як між окремими фірмами, так і між урядами країн[8, c. 197-199].

Висновки

Сучасному етапу розвитку світового господарства характерні такі особливості:

— зміна структури світового господарства;

— посилення інтеграційних процесів;

— ринкова уніфікація економічного розвитку країни;

— зростаючий динамізм зміни продуктивних сил та виробничих відносин;

— посилення диференціації країн, що розвиваються та зміна їх економічної політики.

Слід також зауважити, що у світовому господарстві відбулися серйозні структурні зрушення. Зокрема:

— збільшення обсягів виробництва у матеріальній сфері (особливо в промисловості) та питомої ваги цієї сфери в усьому виробництві;

— зменшення питомої ваги сільського господарства у світовому виробництві;

— високі темпи зростання сфери послуг та чисельності зайнятих у сфері обслуговування (особливо у високорозвинутих країнах);

— стрімкий технічний прогрес транспортної системи світу (особливо морського і повітряного транспорту) та інформаційно-комукаційної системи;

— відносне зниження частки звичайної комерційної торгівлі порівняно з товарооборотом, що обслуговує усталені виробничі зв'язки;

— зростаюча тенденція до зниження аграрно-сировинної спрямованості виробництва та експорту країн, що розвиваються;

— скорочення частки сировинних товарів (крім палива) та збільшення товарообігу машин і устаткування на світовому ринку.

Список використаної літератури

1. Дзюбик С. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ Степан Дзюбик, Ольга Ривак,. — К.: Знання , 2006. — 481 с.

2. Дратвер Б. Основи економічної теорії: (Матеріали для вивчення курсу): Навчальний посібник на допомогу студентам-заочникам/ Борис Дратвер, Наталія Пасічник,; Мін-во освіти і науки України, Кіровоградський держ. пед. ун-т ім. В.К.Винниченка . — Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2002. — 87 с.

3. Крупка М. Основи економічної теорії: Підручник/ Михайло Крупка, Петро Островерх, Сергій Реверчук,; Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. — К.: Атіка, 2001. — 343с.

4. Основи економічної теорії: Політекономічний аспект: Підручник / Відповідальний ред. Г.Н. Климко, . — 5-те вид. виправлене. — К.: Знання-Прес, 2004. – 614 с.

5. Основи економічної теорії: Підручник/ В. Г. Федоренко, Ю. М. Ніколенко, О. М. Діденко и др.; За наук. ред. В. Г. Федоренка; М-во освіти і науки України. — К.: Алерта, 2005. — 510 с.

6. Основи економічної теорії: Навч. посібник/ Авт. кол.: В'ячеслав Алєксєєв, Ольга Андрусь, Марина Вербицька та ін.; За заг. ред. Петра Круша, Валентини Депутат, Світлани Тульчинської,. — К.: Каравела, 2007. — 447 с.

7. Рудавка С. І. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ С. І. Рудавка, Л. Б. Ольшевський; За ред. С. І. Рудавки. — 3-є вид. перероб. і доп.. — Вінниця: Тезис, 2003. — 340 с.

8. Уразов А. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ Анатолій Уразов, Петро Маслак, Ірина Саух,; Міжрегіон. академія управління персоналом, Житомирський ін-т МАУП . — К.: МАУП, 2005. – 323 с.