Вступ

Модель сталого розвитку побудована на концепції сталого економічного розвитку, яка визнана світовою спільнотою як домінантна ідеологія розвитку людської цивілізації у ХХІ ст. Між тим, залишається недостатньо обґрунтованим питання, чи може ця теоретична концепція стати практичною (реальною) моделлю національного економічного розвитку вже сьогодні. В своїй статті автор пропонує розглянути це питання в контексті несумісності концепції сталого розвитку та індустріального способу виробництва.

Дослідженню процесів сталого розвитку присвячені наукові праці таких іноземних та вітчизняних вчених Ф. Джовані, А. Оніші, Р. Блінк, Г. Кларк, В. Джегатезен, Е. Гонч, Б.Хьюс, М. Котабі, К. Снеддон, А. Єфремов, Л. Корнійчук, Л. Шостак, А Філіпенко. В умовах формування нового способу виробництва та глобальної інтеграції намагання обмежити глобальну за своєю природою концепцію сталого розвитку вузькими рамками регіону, підприємства, галузі та навіть окремо взятої національної економіки здається невипрадавним. Ідеї, принципи, стратегії та механізми реалізації концепції сталого економічного розвитку достатньо глибоко та послідовно вивчені та узагальнені у науковій літературі. Разом з тим методологічні прорахунки не дозволили й досі на основі концепції сталого розвитку сформулювати більш менш чітку модель, в основі якої має бути розуміння глобальної природи подальшого сталого конкурентоспроможного економічного розвитку.

Метою даної роботи є обґрунтування можливості формування та реалізації моделі сталого розвитку лише в умовах глобального постіндустріального способу виробництва.

1. Суть та структура Концепції збалансованого розвитку світу

Національна економічна модель є фундаментальною методологічною базою формування стратегії національного економічного розвитку країни, конкретизованою у програмах дій її уряду. Вона забезпечує реалізацію конкретних заходів в економічній політиці держави задля досягнення мети на певному етапі суспільного розвитку. Поняття національної економічної моделі автор визначає як комплексну теоретико-методологічна систему, реалізовану (або яка може бути реалізована) в межах дії об’єктивних закономірностей на певному етапі економічного розвитку держави, яка спроможна забезпечити відповідний рівень добробуту населення. Множинність національних економічних моделей на сучасному етапі економічного розвитку зумовлена дією економічних законів, а глобалізаційні процеси, що відбуваються у світовій економіці, зумовлюють їх трансформацію, чинниками якої виступають об’єктивні економічні, науково-технологічні, соціальні, політичні, культурні процеси тощо.

Розбудова держави на основі узгодження і гармонізації її соціальної, економічної, екологічної, інституційної, духовної складових є метою постіндустріального суспільства. Системний підхід та сучасні інформаційні технології дозволяють моделювати різні варіанти напрямків економічного розвитку країн, з високою точністю прогнозувати їхні результати та обирати найбільш оптимальні. На сьогодні більшість теоретиків та практиків світу вважають найбільш перспективною для третього тисячоліття модель «сталого економічного розвитку», яка з поглибленням її наукової обґрунтованості витісніть усі існуючі світові моделі як такі, що є фрагментарними та неспроможними забезпечити збалансований розвиток цивілізації.

Модель сталого економічного розвитку ґрунтується на доктрині сталого розвитку, яка уявляє собою сукупність ідей, концепцій, положень та постулатів різних наук, зокрема філософії, соціології, економіки, екології, і які вже лягли в основу документів ООН та окремих країн (наприклад, «Порядок денний на ХХІ століття» (Ріо-де-Жанейро, 1992р.), Конвенція щодо змін клімату, збереження біорозмаїття, боротьби зі злиднями та інше, загальноєвропейські та національні стратегії сталого розвитку країн). Доктрина сталого розвитку – це системна суспільно-соціальна доктрина, яка спрямована на зміну стосунків людини і природи задля розширення можливостей економічного зростання, та на створення скоординованої глобальної стратегії виживання людства, орієнтованої на збереження і відновлення природних спільнот у масштабах, необхідних для повернення до меж господарської місткості біосфери.

Появі терміну «сталий розвиток» передували наукові праці засновника національної школи фізичної економії С Подолинського (1880 р.), який першим з’єднав «фізичне з економічним», класичне вчення В.І. Вернадського про біосферу та ноосферу, новаторські ідеї щодо цивілізаційного прогресу людства М. Руденка. Декларації першої конференції ООН з навколишнього середовища в Стокгольмі (1972 р.), наукові доповіді Римського клубу (1997 р.) окреслили зв’язок економічного і соціального розвитку з проблемами навколишнього середовища і сформулювали ідеї переходу цивілізації до стану «глобальної динамічної рівноваги». Динамічність світової економічної рівноваги як багатомірної та багатофакторної системи, що формується під впливом сукупності різноспрямованих сил і складається з низки елементів, означала, насамперед, таке стійке співвідношення сил (рівновагу), яке зберігається не тільки при втручанні в економічну систему сьогодні, а і при таких змінах, що відбуваються у часі, в майбутньому.

Разом з тим, глобалізація сучасного економічного розвитку все більш загострювала проблеми збереження екологічної рівноваги у природі, а також рівноваги між головними економічними регіонами світу (Північ-Південь, Схід-Захід тощо). Звіт Всесвітньої комісії ООН з навколишнього середовища і розвитку в 1987 р., Конференція ООН з проблем навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро в 1992 р. продемонстрували світу катастрофічність глобальної екологічної ситуації, яка могла б стати вибухом вже у ХХІ ст. Незаперечна необхідність практичних кроків щодо зміни ситуації на краще призвела до принципово нової та фундаментальної стратегії економічного зростання, в основу якої було покладено ідею динамічної рівноваги як розвиток у межах господарської ємності природного середовища, що не вносить незворотних змін у природу і не створює загрози для як завгодно тривалого існування людини як біологічного виду. Таке економічне зростання, за якого ефективно будуть вирішуватися найважливіші питання життєзабезпечення суспільства без виснаження, деградації та забруднення довкілля, лягло в основу нової концепції, що отримала назву “sustainable development” (стійкій розвиток, сталий розвиток).

На сьогодні в світі не існує загальновизнаного тлумачення цього терміну, адже в ньому самому вже закладені певні суперечності. У спеціальних словниках термін sustainable визначається як характеристика процесу або стану, який може підтримуватися невизначено довго, а термін “sustainable development” — як поліпшення якості людського життя при збереженні сталості підтримувальних екосистем. В доповіді Міжнародної комісії з питань екології та розвитку ООН під назвою «Our Common Future» (1987р.) поняття стійкий розвиток трактувалося просто і конкретно – це такий розвиток, який задовольняє потреби сучасності, але не ставить під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольнити свої власні потреби. Між тим, співставити нагальні потреби сучасного та достатньо віддаленого майбутнього поколінь завдання практично не вирішуване, оскільки на сьогодні не можливо навіть передбачити ступень уявлень та форми задоволення потреб майбутнього суспільства та способи виробництва відповідних продуктів. Разом з тим, таке не достатньо чітке визначення дало величезних поштовх до розробки нової філософії та ідеології світобачення, результатом якої є поява концепції (доктрини) стійкого (сталого) розвитку.

Концепція «сталого розвитку» розроблялась міжнародним співтовариством поступово, визначаючи принаймні три принципові обов’язкові її складові: економічне зростання, соціальний прогрес та захист навколишнього середовища. Стійкий (сталий) розвиток виражає достатньо просту ідею: досягнення гармонії між людьми і між суспільствами та природою, розв’язання протиріч, що існують у наш час (протиріччя між природою і суспільством, між екологією і економікою, між розвинутими країнами і тими, що розвиваються, між багатими і бідними, між уже сформованими потребами людей і розумними потребами, між теперішніми та майбутніми поколіннями тощо). Взаємозв’язок та баланс економічних, соціальних, екологічних, інституційних та інноваційно-технологічних компонентів з метою максимізації добробуту людини без ускладнення можливостей для майбутніх поколінь задовольняти свої потреби визначаються сучасними науковцями як «сталий розвиток».

Досягнення мети суспільного розвитку передбачає періодичне оновлення реалізованої моделі економічного розвитку. Мета переходу суспільства до сталого економічного розвитку означає побудову принципово нової моделі економічного розвитку. Модель як один із важливіших інструментів наукового пізнання відображає умовний спрощений образ конструюємого суспільства відповідно до поставленої ним мети. Побудова суспільства сталого розвитку передбачає довготривалий послідовний процес, тоді як моделювання такого суспільства на основі методології дослідження економічних моделей можливо вже сьогодні.

Оптимальне визначення сутності економічної моделі здійснюється на основі її функцій. Функції моделі відображають напрями цілеспрямованого впливу на зв’язки і відносини між різними компонентами моделі. Наприклад, методологічна функція означає формування понятійного апарату, методів дослідження та визначення закономірностей соціально-економічного розвитку; інформативна функція визначає суттєві риси моделі, як джерела інформації; регулятивна функція полягає в упорядкуванні соціально-економічних відносин та забезпечує динамічну трансформацію об’єкта дослідження за певним вектором суспільного розвитку; мобілізаційна функція відіграє стимулюючу роль у процесі реалізації певної економічної моделі та дозволяє мобілізувати необхідні ресурси; інтеграційна функція забезпечує входження країни до системи міжнародних економічних відносин та реалізацію її міжнародної конкурентоспроможності; прикладна функція виступає інструментом удосконалення соціально-економічної системи держави шляхом реалізації певних практично-організаторських дій або певної стратегії розвитку і т.п. Всі ці функції мають універсальні ознаки, а тому притаманні кожній економічній моделі, на основі аналізу яких можна визначити їх певні сутнісні характеристики. Щодо моделі «сталого економічного розвитку», то тут можна виявити такі її характеристики як активність (спрямована на зміну існуючих параметрів системи); еволюційність (характер ініційованих змін поступовий); синергетичність (передбачає взаємодію та взаємозамінність економічних інститутів, передбачає наявність компенсаційних механізмів розвитку); збалансованість (високий рівень взаємодії із зовнішнім середовищем).

Щодо компонентів моделі сталого розвитку, то на сьогодні ними можуть бути такі, як соціалізація, державне регулювання, суспільна відповідальність, екологічність, безпека, інформатизація, власність, корпоративна система, ринкове регулювання, алокація ресурсів, інтелектуалізація, транс націоналізація. Зазначені компоненти виступають не лише як статичні, а насампред як динамічні механізми організації та функціонування, національної, регіональної та світової економіки, поєднання або взаємний вплив яких певним чином дозволяє визначати зміст та структуру моделі.

Жодна економічна модель не може дати абсолютно точне відображення реальності. Це стосується й моделі «сталого економічного розвитку», розробка якої навіть за наявності найсучаснішої та найпрогресивнішої на сьогодні концепції не може вважатися успішною завдяки відсутності відповідних теоретичних знань, які б виразили суттєві закономірні зв’язки та глибинні структури досліджуваного суспільства, характеризувались систематичністю та спираються на цілеспрямовані пізнавальні процедури. Брак теоретичних знань щодо економіки майбутнього обумовлений об’єктивними та суб’єктивними чинниками: неможливістю визначити матеріальні потреби майбутніх поколінь с точки зору сьогодення; несформованістю єдиної світової економічної системи; відсутністю відповідних інституційних структур, які могли б регулювати світову економічну систему та впливати на динаміку та структуру економічного розвитку; невідповідністю існуючого рівня економічного мислення новому способу виробництву; відсутністю необхідних економічних знань щодо нового способу виробництва, законів функціонування глобальної економіки та сформованих наукових шкіл.

Оскільки у світовому співтоваристві поки ще не створено відповідних інституційних структур, які могли б регулювати світову економічну систему, здатність впливати на динаміку та структуру економічного розвитку на сучасному етапі формується на основі взаємодії національних господарських комплексів та імпульсів, що надходять із світового ринку, тобто на регіональній економічній рівновазі (наприклад, Європейський Союз).

2. Еволюція досліджень в природознавстві та методологічні проблеми еколого-економічного аналізу

Перехід до сталого (збалансованого) розвитку є новою політичною метою не тільки для України, а й для усіх країн світу. Передумовами для реалізації політики сталого (збалансованого) розвитку є хороше управління та здорові державні органи управління.

Наприкінці ХХ ст. настає період формування та становлення постнекласичного етапу в розвитку екологічного знання. Екологічне знання має синтетичний характер, поєднуючи природничу і гуманітарну сфери осмислення світу. У цей період взаємодія між людиною та природою не обмежується їх співвідношенням, а значно розширюється, що відображається у змісті понять “ставлення суспільства до природи”, “відношення людини до природи” та “ставлення світу до людини”. Це пов’язують із двома обставинами: по-перше, зазвичай наявним розрізненням між даними поняттями; по-друге, з обґрунтуванням необхідності в сучасних умовах більш чітких уявлень про зміст і структуру співвідношення “людина — світ”. Ця необхідність виникає тому, що людина в її світовідчутті була виведена за межі світу і ввійшла з ним у суб’єкт-об’єктні відносини [6, 245]. У певний час такі уявлення виявились неадекватними. Тому становлення постнекласики в екологічному знанні — це, насамперед подолання суб’єкт-об’єктності у відносинах “Людина — Світ”. Нові уявлення відображалися, перш за все, у розумінні місця екології в системі наукових знань. У постнекласичний період розвитку науки виникає потреба в екологізації мислення для вирішення глобальних проблем, зокрема екологічних, які постали перед людством. Для цього має відбутися усвідомлення того, що:

• творцем науки та її методології є не абстрагований суб’єкт, а конкретна людина, учений, індивід;
• попереднє розуміння методології як учення про метод стає недостатнім;
• глобальний еволюціонізм є одним із пріоритетних методів для вирішення глобальних проблем, що постали перед людством, в якому поєднуються ідеї системного підходу з ідеями еволюції, коеволюції та історизму;
• екологічне знання у постнекласичний період розвитку має складну структуру, яку становлять такі складові: інвайронменталізм, екологізм, екорозвиток, концепція сталого розвитку, глобальна екологія, екофілософія, глибинна екологія, екодіяльність, екологічне виробництво, екологічна свідомість тощо;
• екологічне знання, включаючи етичну складову, передбачає залучення ідей біоетики та запровадження їх до складу екології;
• екологічні процеси можуть розглядатися із синергетичної точки зору, що передбачає скорочення розриву між уявленнями про живу та неживу природу та сприяє встановленню взаємозв’язку між певними галузями наукового знання;
• екологічне знання має включати у свою структуру політичну волю, етичну та чуттєво-емоційну складову.

Якщо вирішувати глобальні проблеми, що постали перед людством з допомогою зазначених вище методів, то це може призвести до розвитку технократизму. Лише використовуючи їх комплексно, можна створити передумови для вирішення глобальних проблем, зокрема екологічних.

Тому, як зазначає Р. Карпінська, “сучасні методологічні зрушення пов’язані з визнанням того очевидного факту, що творцем науки та її методології є не абстрактний “суб’єкт”, а конкретний учений, людина, особистість… Немає науки без людини, без особистості. Методологія включає не тільки пізнавальні відносини, а й відносини людей, заглиблених у пізнавальний процес”.

Таким чином, Р. Карпінська вважає, що методологічними зрушеннями в постнекласичний період розвитку наукового знання є заміна суб’єкт-об’єктних відносин на суб’єкт-суб’єктні з упровадженням синергетичного методу та етичної складової.

У постнекласичний період розвитку наукового знання можна виокремити, на наш погляд, кілька взаємопов’язаних процесів:

• методологічні зрушення, що є усвідомленням того, що попереднє розуміння методології “як учення про метод виявляється недостатнім” [5, 14];
• розвитком системних досліджень;
• новим розумінням еволюції та глобальної еволюції;
• виникненням синергетики, нанотехнологій та комп’ютерних технологій.

Саме тому класичний еволюційний підхід у ХХ ст. набув нової якості. Якщо раніше він займався описом феноменології розвитку, то в подальшому став розглядати системні характеристики об’єктів, що розвиваються. Саме ці характеристики властиві й екологічному знанню. У 40 — 50-х рр. ХХ ст. виникає загальна теорія систем та відбувається становлення системного підходу, що внесло новий зміст у концепцію еволюціонізму. Сама ідея системного розгляду об’єктів у біологічних науках привела до розробки проблеми структурних рівней організації живої матерії, аналізу різних зв’язків як у межах певної системи, так і між системами різного ступеня складності. Системний розгляд об’єкта передбачає виявлення цілісності системи, що досліджується, її взаємозв’язку з навколишнім середовищем, аналіз у межах цілісної системи якостей елементів, з яких складається їх взаємозв’язок.

Універсальний еволюціонізм поєднує ідеї еволюції з ідеями системного підходу. Він не тільки розширює ідеї розвитку на всі сфери буття (універсальний зв’язок між живою, неживою та соціальною матерією), а й запобігає обмеженості феноменологічного опису з ідеями та методами системного аналізу.

Велику роль в утвердженні універсального еволюціонізму як принципу побудови сучасної загальнонаукової картини світу відіграли три концептуальні напрями в науці кінця ХХ ст.:

• теорія нестаціонарного Всесвіту;
• синергетика;
• теорія біологічної еволюції та розвинена на її основі концепція біосфери та ноосфери.

За часи незалежності в Україні було прийнято низку правових актів, спрямованих на поступовий перехід до сталого (збалансованого) розвитку. Постановою Верховної Ради України від 24 грудня 1999 р. схвалено Концепцію сталого розвитку населених пунктів, розраховану на тривалу перспективу (15–20 років). З метою сприяння збалансованому (сталому) розвитку населених пунктів та збалансованому управлінню прийнято Закони України “Про екологічну реабілітацію територій”, “Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру”, “Про зону надзвичайної екологічної ситуації”, розроблено і затверджено Концепцію державної регіональної політики, генеральну схему планування території України. На поліпшення стану довкілля та збалансований (сталий) розвиток спрямовані “Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки”, Земельний, Лісовий та Водний кодекси України, Кодекс України про надра, Закони України “Про охорону навколишнього природного середовища”, “Про тваринний світ”, “Про рослинний світ”, “Про екологічну експертизу” тощо.

Постановою Кабінету Міністрів України № 634 від 26 квітня 2003 р. була затверджена “Комплексна програма реалізації на національному рівні рішень, прийнятих на Всесвітньому саміті зі сталого розвитку, на 2003–2015 роки”. Основними завданнями Програми є ліквідація бідності, впровадження моделей збалансованого виробництва і споживання, спрямованих на забезпечення життєдіяльності людини, охорона і раціональне використання природних ресурсів, оптимізація ресурсної бази економічного та соціального розвитку.

Усвідомлення необхідності розглядати екологічні проблеми в контексті сталого (збалансованого) розвитку вже знайшло відображення “в букві” закону. Разом з тим поки що бракує механізмів забезпечення сталого (збалансованого) розвитку в господарському, цивільному, адміністративному та фінансовому законодавстві.

Слід зазначити, що екологія нині стала синтетичною гуманітарною і природничою наукою, яка виникла на межі біології і біоекології та органічно увібрала діяльність людини. Екологія пройшла три етапи становлення: класичний, некласичний і постнекласичний на основі еволюції наукового знання і переходу від лінійного бачення світу до нелінійного. Сучасний етап розвитку екології визначається як постнекласичний, сучасна екологія стала метанаукою. її основна мета — розробка стратегії виживання людства у Всесвіті.

Висновки

Концепція стійкого розвитку дає інструменти і можливість окреслити таку модель сталого розвитку світового господарства, яка розвивається не ставлячи питання щодо співвідношення пріоритетів сьогодення та майбутнього. Сталий розвиток необхідно розглядати концепцію, яка може бути покладена в основу постіндустріальних моделей розвитку. В умовах індустріального способу виробництва реалізація такої моделі практично неможлива через те, що існуючий рівень розвитку продуктивних сил та відповідно панівний спосіб виробництва не дозволяють досягати поставлених цілей за допомогою існуючих засобів. Сьогодні знання ще не зайняло свого міста в одному ряду з іншими чинниками виробництва.

Отже, конструктивне вирішення проблеми ліквідації глобальної екологічної кризи неможливе поза рамками екологічної культури, яка виступає необхідною передумовою оптимізації взаємовідносин суспільства та природи. Від рівня екологічної культури людства, залежить вирішення проблеми глобальної екологічної кризи, збереження природних умов існування цивілізації. Також необхідною складовою формування екологічної культури є оволодіння екологічною етикою, об’єктом дослідження якої є екологічна мораль як форма суспільної свідомості.

У цьому ж контексті особливої уваги заслуговують освіта й виховання, які становлять блок гуманітарного забезпечення переходу до суспільства сталого розвитку шляхом формування нової філософії життя та нової екологічної моделі поведінки, психологічної настанови на сприйняття екологічного світогляду та цінностей суспільства як особистісних. Це є визначальним напрямом створення не лише необхідних, а й достатніх умов для реалізації стратегії сталого розвитку. Для того, щоб людина почала ставитися до Природи як до об’єкта самоцінності, необхідним є визначення людиною умов свого цивілізаційного існування. Лише висока культура особистості в її екологічному розумінні уможливить збереження рівноваги в суспільстві й суспільства у природі.

Список використаної літератури

1. Гринів Л.С. Екологічна економіка : навч. посіб. — Львів : Магнолія 2006, 2010. — 358 с.
2. Ефремов А. Устойчивое или гармоничное (с экосистемой) развитие – чему отдать предпочтение? // Экономика Украины. — №2. — 2008. – С. 85-90.
3. Кисельов М.М., Деркач В.Л., Толстоухов А.В. Концептуальні виміри екологічної свідомості: (Монографія). — К.: Парапан, 2003. — 312 с.
4. Корнийчук Л., Шевчук В. Устойчивое развитие и глобальная миссия Украины // Экономика Украины. — №5. — 2009. – С. 4-14.
5. Основи екології. Екологічна економіка та управління природокористуванням: Підручник / За заг. ред. д.е.н., проф. Л. Г. Мельника та к.е.н., проф. М. К. Шапочки. — Суми: ВТД «Університетська книга», 2005. — 759 с.
6. Сталий розвиток: еколого-економічна оптимізація територіально-виробничих систем. — Суми : Університетська книга, 2008. — 383 с.
7. Філіпенко А.С. Глобальні форми економічного розвитку історія і сучасність. [Текст]– К.: Знання, 2007. – 670 с.
8. Шостак Л. Цели и приоритеты устойчивого развития Украины // Экономика Украины. — №10. — 2002. – С. 30-36.