Суть ринку праці
ВСТУП
1. ЕКОНОМІЧНА СУТНІСТЬ РИНКУ ПРАЦІ
2. РИНОК ПРАЦІ І МЕХАНІЗМИ ЙОГО РЕГУЛЮВАННЯ
3. ОСОБЛИВОСТІ РИНКУ ПРАЦІ НА УКРАЇНІ
ВИСНОВКИ
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
ВСТУП
Перехід України від адміністративно-командної економіки до ринкової, яка базується на широкому використанні економічних методів, активізує ряд соціально-економічнихпроблем. Зараз уже нікого не дивують безробіття та інфляція, соціальна напруженість у суспільстві, які спричинились в Україні переходом до ринкових відносин. За таких умов, однією з найактуальніших проблем в економіці України є формування ринку праці як частини економічної системи, в межах якої відбувається залучення праці як економічного ресурсу до сфери національного виробництва.
За порівняно короткий відрізок часу прийнято низку, хоч і не досить досконалих, законодавчих актів, які покликані регулювати відносини на ринку праці, створено мережу державних і комерційних установ інфраструктури ринку праці; в навчальних планах вузів з”явились навчальні дисципліни з проблем ринку праці і зайнятості; в наукових журналах і збірниках усе частіше з”являються статті, присвячені трудовим відносинам, соціальному захисту, оплаті праці, регулюванню зайнятості населення; видано ряд навчальних посібників, у яких висвітлюються проблеми ринку праці тощо.
Аналіз економічної ситуації в Україні показує, що деякі механізми ринку праці вже створено, але повноцінного цивілізованого ринку праці ще немає. Причиною цьому є економічна криза, яка характеризується глибокими структурними диспропорціями та розбалансованістю економіки, значним вивільненням робочої сили, високим рівнем незайнятості та безробіття, зубожінням населення тощо. Тому розв”язуючи проблеми стабілізації економіки, без якої зараз неможливий прогрес у створенні ринкового господарства, доцільно вивчати та розробляти шляхи формування сучасного ринку праці і зарплати, використовуючи зарубіжний та вітчизняний досвід.
Відомо, що ринок праці охоплює різноманітні сфери та ланки суспільного виробництва. Він функціонує і в межах підприємства, і поза ним. До проблем ринку праці в межах підприємств відносять, зокрема, проблеми пов”язані з організацією праці та заробітної плати. Ці проблеми є предметом розгляду і на макрорівні. Їх можна вважати одними з основних проблем ринку праці, які цікавлять і роботодавців, і найманих працівників.
До 1990 р. Україна мала систему контролю заробітної плати, типову для більшості країн з централізованим плануванням в економіці. В цій системі є два основних інструменти: контроль фонду заробітної плати як захід макроекономічної ситуації, що обмежує зростання споживання, та контроль за рівнем зарплати й різницею в оплаті праці різних категорій працівників. Фонд заробітної плати затверджувався на загальнодержавному рівні, а потім доводився до окремих підприємств, де розподілявся між працівниками залежно від шкали заробітної плати або тарифної системи, що застосовувалась в кожній галузі. В умовах ринкових відносин підхід до оплати праці змінюється і величина заробітної плати повинна визначатися на основі затрат на відтворення робочої сили і з урахуванням попиту на неї.
Заробітна плата повинна залежати безпосередньо від результатів праці і одночасно впливати на її показники, стимулювати розвиток виробництва, ефективність роботи, підвищення кількісних і якісних результатів праці. Останнім часом заробітна плата в Україні з деяких причин практично втратила ці функції, що не дозволяє ефективно впливати на процеси, пов”язані з падінням виробництва, заважає досягненню стабілізації в економіці.
Завдання даної роботи полягає в тому, щоб з теоретичної та практичної точок зору розглянути проблеми формування ринку праці та зарплати при переході до соціально орієнтованої ринкової економіки в Україні і намітити шляхи розв”язання цих проблем, спираючись на досвід економічно розвинутих країн світу. При написанні курсової роботи були використані матеріали періодичної преси, зокрема, такі економічні видання, як журнали „Україна: аспекти праці”, „Економіка України”, газета „Праця і зарплата”; підручники, законодавчі матеріали і статистичні дані.
1. ЕКОНОМІЧНА СУТНІСТЬ РИНКУ ПРАЦІ
Ринок праці існує коли існують споживачі трудового ресурсу (підприємства, його продавці (наймані працівники) та заробітна плата як прояв ціни робочої сили. Деякі економісти пропонують розглядати ринок праці як ринок зайнятості. Серед аргументів, які висуваються проти використання терміну „ринок праці” найбільш часто зустрічаються такі: він не має права на існування, тому що замінює термін „ринок робочої сили”, праця не може бути об’єктом купівлі-продажу на ринку через те, що він являє собою цілеспрямовану діяльність людини в процесі виробництва, а об’єктом купівлі-продажу є здатність людини до праці. Але ж мова йде не просто про продаж праці, а й про право на використання робочої сили. Причому предметом торгу виступає не тільки окремий вид праці, але й тривалість його використання. Чи забезпечить угода результат, який очікує від неї підприємець, як покупець робочої сили, залежить, насамперед, від нього самого. Негативною стороною ринка праці виступає безробіття. Тому стан ринку праці з одного боку, характеризується рівнем зайнятості населення, аз другого – рівнем безробіття.
Як міра товарно-грошових відносин ринок праці являє собою складну систему, яка може функціонувати успішно лише при взаємодії з іншими ринками.
В категорії „ринок праці” правомірно виділити дві складові: ринок робочих місць і ринок робочої сили, причому продавці і покупці міняються ролями в залежності від виду діяльності в той чи інший період.
Ринок праці, як і ринки капіталів, товарів – складова частина ринкової економіки. На ньому, як пишуть експерти Міжнародної організації праці (МОП), „підприємці і працівники спільно ведуть колективні і індивідуальні переговори відносно заробітної плати і умов праці”. (Рекомендація 176 „Про створення зайнятості і захисту від безробіття”).
Механізм регулювання ринку праці – це збірка нормативних, законодавчих чи колективно-договірних актів, якими керуються партнери при реалізації політики зайнятості. Механізм регулювання охоплює весь спектр економічних, соціальних, психологічних факторів які визначають функціонування ринку праці.
Він здійснюється через систему працевлаштування. Включаючи широку сітку бюро зайнятості, банків даних про робочі місця, державних програм по придбанню професійних знань і працевлаштуванню, цільових програм підприємств, що передбачають перепідготовку кадрів в зв’язку з запланованою модернізацією виробництва, проведення на підприємствах політики стабілізації кадрів та інше.
Всі ці складові ринкового механізму регулювання зайнятості в різних країнах знаходяться в різному співвідношенні в залежності від економічних і історичних умов розвитку виробництва.
На динаміку зростання ринку праці впливають окремі групи факторів: державне регулювання з урахуванням рекомендацій і конвенцій МОП; економічні закони, діючі в той чи іншій період розвитку суспільства; ринкове саморегулювання; національні традиції; соціальні і природні фактори.
Специфічні особливості ринку праці в тій чи іншій країні можна розглядати в різних аспектах: у взаємодії з іншими факторами економічного і соціального розвитку і самостійно, беручи до уваги тільки риси, притаманні конкретному ринку праці.
Існує два основних типи ринку праці:
- зовнішній, або професійний
- внутрішній.
Зовнішній ринок праціпередбачає пересування робочої сили між фірмами і підприємствами, тобто наявність у працівників професій, котрі можуть бути затребувані різними підприємствами чи фірмами.
Внутрішній ринок працізаснований на русі кадрів на підприємстві: або по горизонталі, коли робітник переміщується на нове робоче місце, подібне по виконуваним функціям і характеру праці з колишнім, або по вертикалі, коли робітник переходить на більш високі спеціальності, або отримує вищі розряди. Професії і кваліфікації замкнуті внутрішнім ринком праці, складніше використовувати в інших фірмах, вони мають специфічний характер, зумовлений роботою в конкретній фірмі.
Крім того, система виробничих відносин на внутрішньому ринку праці перешкоджає переходу робітників на інші підприємства. Таким чином, зовнішній ринок праці характеризується більшою плинністю кадрів порівняно з внутрішнім, де рух кадрів проходить всередині підприємства. Внутрішній ринок праці спрямований на підготовку робітників за професіями, специфічними для конкретної фірми.
Зовнішній ринок праці характеризується вищим рівнем безробіття, чим внутрішній, тому що при скороченні виробництва на внутрішньому ринку праці робітників або переміщують на інші робочі місця, або скорочують тривалість робочого часу, зберігаючи кадри на підприємствах. При необхідності адміністрація компаній забезпечує необхідну професіональну перепідготовку робітників і виплачує їм повну заробітну плату. Підприємці вважають, що „звільняти працівників – недешеве задоволення”. Наприклад в Іспанії, працівник звільнений по скороченню, отримує допомогу в розмірі 45 оплачених днів за кожен відроблений рік.
Враховуючи досвід іноземних держав, уряд України робить все можливе, щоб ринок праці не був стихійним.
Активне регулювання ринку праці передбачає наявність інфраструктури ринка робочої сили. Він складається з таких елементів як:
- біржа праці;
- центри підготовки і перепідготовки кадрів;
- фонд зайнятості;
- комерційні центри підготовки, перепідготовки і працевлаштування;
- державний фонд сприяння підприємству;
- пенсійний фонд;
- фонди милосердя.
Існування перерахованих складових інфраструктури не можливе без наявності таких елементів:
- регулювання заробітної плати (закони, угоди, договори, арбітраж та інше);
- регулювання компенсацій (допомога по безробіттю);
- закони, нормативні акти;
- професійні союзи.
Діяльність Державної служби зайнятості України регламентується Законом України „Про зайнятість населення” прийнятим Верховною Радою України 1 березня 1991 р. з послідуючими змінами і доповненнями.
Крім вказаного Закону діяльність служби зайнятості України регламентується рядом нормативних актів Кабінету Міністрів України, наказами Президента України і локальними актами Центра зайнятості Міністерства праці і соціального захисту України.
Служба зайнятості в Україні впроваджена Постановою Кабінету Міністрів України від 21 грудня 1990 р. № 381 „Про утворення державної служби зайнятості населення України”. Постановою Кабінету Міністрів України від 24 червня 1991 р. № 47 затверджено Положення про Державну службу зайнятості, згідно якому Державна служба зайнятості визнана централізованою структурою спеціальних органів, впроваджених для комплексного вирішення питань регулювання зайнятості населення, професійної орієнтації; працевлаштування і соціальної підтримки тимчасово не працюючих громадян. Таким чином, законодавство про зайнятість населення регламентує функціонування ринку праці, який формується в Україні в результаті розвитку ринкових відносин. Згідно з Положенням Державна служба зайнятості України складається з таких структурних одиниць:
- Державного центру зайнятості Міністерства праці і соціальної політики України;
- Кримського республіканського центру зайнятості, обласних, районних, міжрайонних, міських і районних в містах центрів зайнятості;
- обласних центрів професійної орієнтації;
- обласних учбових закладів професійної підготовки незайнятого населення;
- інформаційно-обчислювальних центрів;
- територіальних і спеціальних бюро зайнятості;
- центрів трудової реабілітації.
2. Ринок праці і механізми його регулювання
Оскільки Державний центр зайнятості вирішує проблеми, пов’язані передусім з проведенням загальнодержавної політики, реалізацією великих програм зайнятості, створенням єдиної державної інформаційно-довідкової системи, більшість функцій по регулюванню ринку праці передається, безпосередньо, на місцях обласним, міським і районним центрам. Є три основні напрямки процесу формування механізму зайнятості населення:
- зайнятість населення;
- формування ринку робочої сили;
- регулювання зайнятості і забезпечення соціального захисту населення.
Перший напрямок включає в себе встановлення чисельної вивільненої робочої сили , забезпечення працевлаштування вивільнених, формування механізму залучення незайнятого населення в суспільно-корисну діяльність і перерозподіл його з допомогою системи різноманітних сфер прикладання праці.
Другий напрямок включає встановлення категорії громадян, які потребують працевлаштування: безробітних в результаті вивільнення з виробництва, безробітних з раніше непрацюючих осіб, що отримують допомогу по безробіттю, і тих, хто згоден пройти підготовку і перепідготовку кадрів.
Третій напрямок передбачає створення і функціонування системи державної і регіональних (обласних) служб зайнятості. Через їх систему формується масив даних про вивільнених робітників з галузей народного господарства, збираються і концентруються дані про наявність безробітних.
Формування системи зайнятості і надання службами зайнятості послуг громадянам України здійснюється безкоштовно, за рахунок Державного фонду сприяння зайнятості.
Закон України „Про зайнятість населення” поширюється на громадян України, іноземних громадян і осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні, якщо іншого не передбачено іншими законодавчими актами України.. Якщо міжнародним договором чи угодою, укладеним Україною, встановлені інші правила, ніж ті, які передбачені законодавством про зайнятість, то застосовуються правила міжнародних договорів та угод.
Гарантії реалізації права громадян на працю визначені в ст.. 51 Кодексу законів про працю України.
На основі аналізу вказаних нормативних актів України можна зробити висновок, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, вільний вибір виду діяльності; безкоштовне сприяння державних служб зайнятості в виборі роботи і працевлаштуванні; в наданні роботи по спеціальності випускникам державних вищих учбових закладів; безкоштовне навчання безробітних новим професіям; перепідготовку з виплатою стипендій; компенсацію матеріальних затрат в зв’язку з направленням на роботу за місцем проживання в відповідності з діючим законодавством; правовий захист від необґрунтованої відмови при прийомі на роботу і незаконного звільнення. Держава також забезпечує рівні можливості всім громадянам незалежно від соціального, майнового стану, расової і національної належності в реалізації права на вільний вибір виду діяльності в відповідності з професійною підготовкою; сприяє забезпеченню ефективної зайнятості, створенню нових робочих місць і умов для розвитку підприємництва; координує діяльність в сфері зайнятості з іншими економічною і соціальною політиками на основі державної і регіональної програм зайнятості; сприяє взаємодії профспілкових організацій і союзів підприємств.
Державний фонд сприяння зайнятості населення є самостійною фінансовою системою і формується на державному і місцевому рівнях за рахунок асигнувань з державного і місцевих бюджетів, обов’язкових внесків підприємств, установ, організацій, які займаються виробничо-господарською діяльністю, коштів служби зайнятості за надання платних послуг підприємствам і організаціям. В відповідності з Постановою Верховної Ради України від 21 лютого 1992 р. № 2147-ХІІ „Про порядок введення в дію Закону України „Про оподаткування прибутків підприємств і організацій”. Підприємства, організації, установи роблять обов’язкові внески в Державний фонд сприяння зайнятості населення з фонду споживання з віднесенням цих затрат на вартість продукції (робіт, послуг). Нормативи обов’язкових відрахувань кожен рік визначає Верховна Рада України при затвердженні Державного бюджету.
Відрахування в Фонд сприяння зайнятості населення до 1 грудня 1994 р. складали 3 % Фонду споживання, а з грудня 1994 р. і по сьогоднішній час розмір відрахувань скорочений до 1 %.
Вільні кошти, які надходять в Фонд сприяння зайнятості населення, в основному згруповані в установах Укрсоцбанку. Вони, в свою чергу, сплачують визначені проценти річних за використання коштів. Отримані доходи значно поповнюють Державний фонд зайнятості, що дає можливість без залучення коштів Державного бюджету створити матеріально-технічну і фінансову базу служби зайнятості і забезпечити соціальний захист громадян, які не мають роботи.
На державному рівні фінансуються розвиток центрів підготовки вивільнених працівників, інформаційно-розрахункових центрів, поліграфічної бази, власних підприємств служби зайнятості, забезпечення міжнародної співпраці по проблемам зайнятості.
З початку проведення економічних реформ в Україні існувало дві точки зору на формування ринка праці, в відповідності з якими проводились необхідні розрахунки і пропонувались рішення проблеми зайнятості населення країни.
Перша базувалась на послідовному, поетапному переході до ринкової економіки; друга була орієнтована на проведення радикальної економічної реформи на протязі 1, 5 – 2 років.
Переважила перша точка зору тому, що вона враховує особливості перехідного періоду в формуванні ринкових відносин, розбалансування економіки країни в цілому і ринка праці окремо.
Щоб наглядно уявити всі основні фактори, які впливають на ринок праці, оцінити наявні тенденції, потрібно будувати схему ринку праці (таб. 1.1.) В таблиці представлені фактори, що впливають на формування пропозиції і попиту на робочу силу, на її рух і структуру, а також на зміни головних економічних параметрів. Перелік факторів повинен корегуватися з урахуванням особливостей кожного регіону.
Є три основних джерела формування ринку праці: перший – вивільнення працівників по різним причинам з галузей народного господарства, другий – залучення в сферу виробництва резерву трудових ресурсів і третій – звільнення працівників за особистим бажанням, за прогули і інші порушення трудової і виробничої дисципліни (плинність кадрів); маятникова міграція.
Що стосується першого джерела то структурна перебудова, скорочення одних виробництв і розвиток інших, ліквідація збиткових підприємств, завжди прискорюють вивільнення робочої сили, яке трапляється і за рахунок ліквідації нерентабельних підприємств, банкрутств, скорочення чисельності зайнятих в держапараті, армії, в поза виробничих структурах на підприємствах, організаціях, перепрофілювання окремих виробництв, в результаті порушень економічних зв’язків між регіонами.
В залежності від цих процесів визначаються масштаби вивільнених працівників.
До групи незайнятого населення, яка формує друге джерело (резерв трудових ресурсів), відносяться випускники загальноосвітніх шкіл, випускники середніх спеціальних або вищих учбових закладів, які мають дипломи без направлення; звільнені в запас зі Збройних Сил; демобілізовані з термінової служби; звільнені з закладів пенітенціонарної системи; переселені з зони радіаційного забруднення внаслідок аварії на ЧАЄС; зайняті в домашніх господарствах; незайняті по іншим причинам – біженці, маятникові та сезонні мігранти.
Загальну чисельність і якісний склад населення цієї категорії, не зайнятої трудовою діяльністю потрібно визначати по окремим групам об’єднаним в неї.
Відомості по третьому джерелу можуть бути отримані на основі даних початкового обліку центрів зайнятості і визначаються в процентному відношенні до загальної кількості звільнених по району (місту) за звітний період.
Отриманий результат співставляють з кількістю зайнятих по галузям народного господарства населеного пункту з урахуванням попиту на робочу силу та інших факторів.
Бажання працювати є рушійною силою на ринку праці, допомагає не просто знайти роботу, але й пройти підготовку чи перепідготовку і отримати іншу професію, знову дістати статус працюючого. Небажаючу працювати частину населення задовольняє статус безробітних і ці особи різним чином уникають роботи. Таких по даним закордонної статистики приблизно 35 – 40 %. Зменшенню цієї цифри в значній мірі сприяє система виплат допомоги по безробіттю.
Крім того на зміну чисельності безробітних суттєво впливає рівень оплати праці. Чим вища плата за працю, тим більше людей хочуть приймати участь в трудовому процесі, тобто зростає пропозиція праці.
Але з збільшенням заробітної плати зростає бажання людей затрачувати на працю менше часу, тобто з’являються пропозиції про скорочення робочого тижня. В результаті об’єм пропозиції праці за рахунок скорочення тривалості робочого тижня зменшується. Таким чином, пропозиція робочої сили наринку праці змінюється.
Як видно з мал. 1.2. до ставки Wcпереважає тенденція зростання об”єму пропозиції в основному за рахунок збільшення кількості бажаючих працювати. Вище ставки Wcпочинає відбиватися тенденція скорочення робочого часу. Рівновага попиту і пропозиції досягається в точці е при ставці Wо і об’ємі використованої робочої праці Lo. Якщо ставка оплати праці вища Wo, тобто на рівні Wi, то виникає дефіцит попиту на працю і надлишок пропозиції, що веде до безробіття.
3. ОСОБЛИВОСТІ РИНКУ ПРАЦІ НА УКРАЇНІ
Саме розглянутий в попередньому підрозділі механізм функціонування і регулювання ринку праці може забезпечити виконання функцій, притаманних моделі соціально орієнтованої економіки.
- Суспільного поділу праці. Ринок праці розмежовує найманого працівника та роботодавця, розподіляє найманих працівників за професіями та кваліфікацією, галузями виробництва й регіонами.
- Інформаційну. В умовах ринку ціни на продукцію, попит і пропозиція відсотків та ставки на кредит постійно змінюється, що позначається на стані ринку праці. Ринок дає учасникам процесу купівлі-продажу товару „робоча сила” інформацію про умови найму, рівні заробітної плати, пропозицію робочих місць і робочої сили, якість робочої сили тощо. Сучасний ринок праці, хоч і з деяким запізненням, реагує на будь-які зміни в ході конкурентної боротьби, виявляє середньо — статистичні витрати на робочу силу, дисбаланс між попитом і пропозицією робочої сили і інформує зацікавлених суб’єктів ринку; посередницьку. Ринок праці встановлює зв’язок між роботодавцями та найманими працівниками, які виходять на ринок для задоволення взаємних інтересів і потреб щодо вигідних умов купівлі – продажу товару „робоча сила”. У нормально розвиненій економіці найманий працівник має змогу вибрати оптимальне для нього робоче місце (залежно від умов праці, професійної спрямованості, форми та розмірів оплати, рівня кваліфікації). Він виконує важливу соціальну функцію – сприяє добору складнішої, вище оплачуваної, престижної роботи залежно від розвитку особистих здібностей і ділових якостей, професійної майстерності найманих працівників. Водночас роботодавцеві надається можливість вибору найбільш підходящої робочої сил, відтворювальну. Це основна функція ринку праці, який встановлює рівновагу між попитом і пропозицією робочої сили. При цьому задоволення попиту досягається за рахунок розширення пропозиції, підвищення якості та ціни робочої сили, які перебувають в постійному русі й урівноважують одне одного. Лише на ринку діє закон вартості і відбувається загальне визнання затрат праці на відтворення товару „робоча сила” та його суспільної корисності. Тут виявляються суспільно необхідні умови відтворення цього товару і визначається його вартість. Основне на чому базується механізм ціноутворення на ринку праці – це трудова теорія вартості та співвідношення і взаємозв’язок попиту та пропозиції.
- Стимулюючу. Ця функція полягає в тому, що ринок розвертає економіку лицем до потреб людей, робить усіх учасників конкурентного процесу матеріально зацікавленими в задоволенні цих потреб. З одного боку, завдяки механізму конкуренції ринок праці стимулює краще використання трудових ресурсів з метою забезпечення розвитку і прибутковості виробництва. З іншого боку, він висуває вимоги до робочої сили, стимулюючи найманих працівників поліпшувати її якісні характеристики з метою ефективної реалізації цього товару на ринку, що значною мірою залежить від конкурентоспроможності робочої сили.
- Оздоровчу.Завдяки конкуренції суспільне виробництво звільняється від економічно слабких, нежиттєздатних підприємств. Ринок – це найоб”єктивніший суддя, найдемократичніший механізм економічного добору ефективно діючих господарств і банкрутства слабких. Процес добору жорсткий та безжалісний, проте скаржитися можна лише на свою некомпетентність. Реалізуючи цю функцію, ринок товарів підтримує рентабельність всієї економіки. Аналогічно діє також ринок праці, який дає змогу діставати перевагу в конкурентній боротьбі працівникам з вищими якісними показниками робочої сили. Низькі якісні характеристики робочої сили здатні забезпечити найманому працівникові лише низькооплачувану некваліфіковану роботу або статус безробітного. Досвід зарубіжних країн свідчить, що результативність дії ринкового механізму, як стимулятора значно вища, ніж функції відповідних органів управління. Адже саме ринок створює таку мотивацію праці, яка, з одного боку, змушує працівників утримувати робочі місця, а отже, і доход в умовах гострої конкуренції, а з іншого – матеріально зацікавлює, стимулює їхню ініціативність, компетентність, кваліфікованість.
- Регулюючу. Ринок узагалі впливає на всі сфери економіки і передусім на виробництво. Він дає відповіді на питання що, для кого, як виробляти. Певною мірою ринок впливає і на формування пропорцій суспільного виробництва, розвиток регіонів, сприяючи переливанню робочої сили з одних регіонів господарств в інші, які пріоритетно розвиваються і є високорентабельними. Тобто він регулює надлишки трудових ресурсів, їх оптимальне розміщення, а також ефективне використання. Ринок праці, зокрема регулює рух трудових ресурсів у народному господарстві, спонукаючи підприємців утримувати саме ту кількість працівників і такої кваліфікації, які забезпечують його прибутковість.
Рух товарів та п Рух товарів та послуг у здоровій економіці, орієнтованій на критерії ефективності і здатній до саморегулювання, відбувається на основі ринкових відносин. У ринковій економіці товар робоча сила купується і продається на ринку праці. Ринок праці — суспільно-економічна форма руху трудових ресурсів. Як економічна категорія ринок праці представляє собою систему виробничих відносин між робітниками, підприємцями і державою, по-перше, з приводу обміну індивідуальної здібності до праці на фонд засобів, необхідних для відтворення рабочої сили, та, по-друге, з приводу розміщення робітників в системі суспільного розподілу праці у відповідності до законів товарного виробництва та обороту.
Сучасні індустріальні та постіндустріальні країни спираються в основному на найману працю (наймані робітники — >90%). Таким чином, на ринку праці робітники пропонують свою робочу силу в розрахунку на оплату, формуючи пропозицію, а роботодавці пред'являють попит і платять за неї.
На практиці ринок праці сприймається як механізм виявлення і погодження попиту і пропонування на робочу силу, тобто цей ринок має спільні риси з іншими складовими загального ринку. Це попит, пропозиція, ціна. Водночас ринок праці відрізняється від інших ринків. Суть відмінності в тому, що для робітника продаж робочої сили, її ціна, служать, як правило, основним джерелом життєдіяльності. Тому продаж робочої сили не можна відкласти на тривалий час, чекаючи більш сприятливого співвідношення попит-пропозиція. Рівень заробітньої плати може гарантуватися тільки державою, шляхом встановлення граничних правових норм (тарифні ставки, ставки оплати праці, тривалість робочого часу, оподаткування та ін.).
Різкі коливання на ринку праці, що виникають у результаті циклічних перерв у виробництві, відставання попиту на робочу силу від її пропонування призводять не лише до значних порушень у відтворенні робочої сили, а й до значних вибухів.
За останні роки чотири процеси докорінно змінили у розвинутих країнах стан ринку праці:
·Зростання профспілок (зрівняння влади між працівником та роботодавцем)
·Послаблення соціальних недоліків (закон про соціальне страхування, житлове будівництво, медицина, освіта…)
·Держава взяла на себе відповідальність за рівень виробництва (зниження податків або збільшення видатків з бюджету, або і теі інше. Таким чином держава збільшує попит і нарощує виробництво)
·У провідних державах зник старомодний підприємець, на зміну якому прийшов менеджер, корпоративний бюрократ.
Процесс становлення ринку праці в Україні супроводжується посиленням його сегментації. В соціально-економічній структурі працездатного населення відбуваються суттєві зрушення, якітрансформують практично однорідну всезагальну зайнятість дореформенного періоду в сегментований ринок праці. Кожний сегмент як зайнятого, так і не зайнятого населення відрізняється специфікою свого соціального статусу, економічною поведінкою, гарантіями зайнятості, рівнем та стабільністю доходів, конкурентоспроможністю та захищеністю ринку праці. В посиленні сегментації ринку праці на сучасному етапі беруть участь різні фактори, зокрема структурні зміни в економіці,поява альтернативних форм господарювання і власності, спад виробництва і зниження життєвих стандартів українців. Наслідком дій цих факторів стало значне розшарування населення, загострення проблеми безробіття, зубожіння певних соціальних верств.
На відміну від дуалістичної моделі західних ринків, українському ринку праці властива трисекторна модель, яка охоплює: зайнятих в офіційній економіці; зайнятих в неофіційній економіці та зайнятих одночасно в офіційній та неофіційній економіках. Особливу тривогу викликають соціально вразливі сегменти ринку праці, представлені конкурентоспроможними працівниками з нестійкою зайнятістью, спадним попитом на послуги праці, низкими та нестабільними доходами. Це великий масив приховано безробітних, яких налічується до половини зайнятого населення країни, офіційно безробітні, число яких почало інтенсивно зростати з другої половини 1996 року, контингенти незайнятого в офіційній економіці населення, доходи яких не забезпечують достатнього життєвого рівня. Сектор неформальної зайнятості являє собою вкрай неоднорідний за економічними та соціальними показниками сегмент.
В українській економіці його характеризують такі риси:
·Незареєстрованість зайнятості, діяльність тальки на свій власний страх і ризик з повною відповідальністю за результати;
·Суперечність з розвитком офіційної економики, ізольованість, некоординованість цих видів діяльності;
·Залежність доходів від ступеня ризику, випадкових обставин, відсутність будь-якого соціального захисту.
В основі зрушень на ринку праці України лежить декілька процесів. В Україні на рубежі 90-х років почалися процеси формування багатоукладної економіки, створення нових організаційних форм, задіяння нових механізмів управління. Трудівники одержали більше можливостей у виборі виду,сфери та форми діяльності, джерел та видів доходів. Економіка в цілому стала більш відкритою. Починається приватизація, тобто зміна форми власності. Але й донині за кількістю зайнятих домінує державний сектор. Проте саме тут відбувається найбільше скорочення зайнятих — на 6083 тис. осіб протягом 1992-1996 рр. В альтернативних секторах економіки чисельність зайнятих зростає, але не тою мірою, якою вона скорочується в державному. За цей же період чисельність зайнятих на колективних та приватних підприємствах збільшилась на 2203 тис. осіб. Єдине пояснення цьому — зростання неофіційної зайнятості.
Найбільшого поширення приватна власність набуває у сфері торгівлі, де зосереджено 54% працюючих, охоплених данною формою. Весь комплекс галузей промисловості охоплює лише 12% працюючих у приватному секторі. Основна частка працюючих в умовах приватної власності займається посередницькою діяльністю. Це справляє своєрідний вплив на ринок праці. Найбільш захищеними на ньому є особи, пов'язані з комерційною, посередницькою діяльністю, тоді як традиційні робочі місця в державній економіці стають менш привабливими.
У приватних організаціях регламентація трудових режимів доповнюється більшою самостійністю і ширшим простором виявлення ініціативи. Такі організації мають більші можливості для диференціації та підвищення заробітньої плати. Однак процес української приватизації веде й до негативних наслідків. Насамперед — це поширення нелегальної діяльності. Тіньовий сектор в Україні становить до 50% ВВП. Поряд із збагаченням одних прошарків населення, інші ще більше відлучаються від матеріальних цінностей. З приватизацією пов'язано і збільшення безробіття. Пожвавлення приватизаційного процесу в 1996 році супроводжувалося значним зростанням безробіття: з 0,4% за станом на 1 грудня 1995 до 1,3% на 1 січня 1997 року.
Інший важливий фактор — це спад виробництва та гальмування структурної перебудови економіки. Проявом його є:
·Високі темпи спаду виробництва і продуктивності праці. За 1990-1995 рр. Продуктивність праці скоротилася на 40%. Це призвело до збіднення товарних ринків, вимивання товарів за доступними цінами, зниження рівня споживання та соціального статусу населення;
·Темпи спаду виробництва десятикратно перевищують темпи скорочення зайнятих. Збереження зайнятості за таких умов свідчить про їїнепродуктивний характер, втрату працівниками своїх знань, кваліфікації, досвіду.
·Гальмування структурної перебудови економіки стримує появу на ринку праці конкурентоспроможних груп працівників. Воно консервує неефективні виробництва, більшість з яких знаходиться на грані банкрутства, дає можливість утримувати на підприємствах величезний масив прихованого безробіття. Охоплюючи майже третину зайнятих, приховане безробіття стало стійкою тенденцією, а його представники — особливим сегментом на ринку праці, для якого заробітна плата перетворилася на допомогу по безробіттю.
Важливим є також загострення суперечностей між ціноутворенням на товарних ринках та ринках праці, між товарним та грошовим потоками кругообігу. На товарних ринках ціноутворення підлягало лібералізації, а на ринку праці заробітна плата регулювалась адміністративними важелями. Жахливими стали затримки у виплиті заробітної плати, пов'язані, між іншим, з прорахунками грошової та інвестиційної політики. Ціни на ТТП за темпами зростання набагато перевищували темпи зростання заробітної плати. У 1996 році понад 32 млн. осіб, або 63% всього населення, мали середньодушовий дохід, нижчий за межу малозабезпеченості. Зворотною реакцією з боку населення став пошук форм пристосування до новихумов. Це розширення пропозиції своєї робочої сили за рахунок вторинної зайнятості, участі в неформальній економіці, сільськогосподарській праці на земельних ділянках тощо.
Завданням сучасного етапу в сфері регулюваннязайнятості є перехід до активної політики на ринку праці, яка, на жаль, не здійснюється зараз. В основу має бути покладена модель управління, центральними елементами якої є основні регулятори ринкової організації праці: заробітна плата як ціна послуг праці, конкуренція на ринку праці, трудова мобільність, рівень безробіття. Саме за цими параметрами здійснюється, з одного боку, саморегулюванняна ринку праці, а з іншого — відбувається втручання держави, яка реалізує координуючу, стимулюючу чи обмежуючу роль, у процес управління.
Пріоритетними напрямками реформування українського ринку праці євдосконалення системи оплати праці, розширення можливостей отримання населенням офіційних основних і додаткових доходів, соціальна підтримка окремих груп; підвищення якості та конкурентоспроможномті робочої сили; сприяння ефективним і доцільним переміщенням працездатного населення; запобігання зростанню безробіття через створення робочих місць за рахунок різних джерел фінансування, впровадження механізмів звільненняі перерозподілу зайнятих, реструктуризації економіки і піднесення вітчизняного виробництва.
У ринковій економіці товар робоча сила купується і продається на ринку праці. Ринок праці — суспільно-економічна форма руху трудових ресурсів. Як економічна категорія ринок праці представляє собою систему виробничих відносин між робітниками, підприємцями і державою, по-перше, з приводу обміну індивідуальної здібності до праці на фонд засобів, необхідних для відтворення рабочої сили, та, по-друге, з приводу розміщення робітників в системі суспільного розподілу праці у відповідності до законів товарного виробництва та обороту.
Сучасні індустріальні та постіндустріальні країни спираються в основному на найману працю (наймані робітники — >90%). Таким чином, на ринку праці робітники пропонують свою робочу силу в розрахунку на оплату, формуючи пропозицію, а роботодавці пред'являють попит і платять за неї.
На практиці ринок праці сприймається як механізм виявлення і погодження попиту і пропонування на робочу силу, тобто цей ринок має спільні риси з іншими складовими загального ринку. Це попит, пропозиція, ціна. Водночас ринок праці відрізняється від інших ринків. Суть відмінності в тому, що для робітника продаж робочої сили, її ціна, служать, як правило, основним джерелом життєдіяльності. Тому продаж робочої сили не можна відкласти на тривалий час, чекаючи більш сприятливого співвідношення попит-пропозиція. Рівень заробітньої плати може гарантуватися тільки державою, шляхом встановлення граничних правових норм (тарифні ставки, ставки оплати праці, тривалість робочого часу, оподаткування та ін.).
Різкі коливання на ринку праці, що виникають у результаті циклічних перерв у виробництві, відставання попиту на робочу силу від її пропонування призводять не лише до значних порушень у відтворенні робочої сили, а й до значних вибухів.
За останні роки чотири процеси докорінно змінили у розвинутих країнах стан ринку праці:
·Зростання профспілок (зрівняння влади між працівником та роботодавцем)
·Послаблення соціальних недоліків (закон про соціальне страхування, житлове будівництво, медицина, освіта…)
·Держава взяла на себе відповідальність за рівень виробництва (зниження податків або збільшення видатків з бюджету, або і теі інше. Таким чином держава збільшує попит і нарощує виробництво)
·У провідних державах зник старомодний підприємець, на зміну якому прийшов менеджер, корпоративний бюрократ.
Процесс становлення ринку праці в Україні супроводжується посиленням його сегментації. В соціально-економічній структурі працездатного населення відбуваються суттєві зрушення, якітрансформують практично однорідну всезагальну зайнятість дореформенного періоду в сегментований ринок праці. Кожний сегмент як зайнятого, так і не зайнятого населення відрізняється специфікою свого соціального статусу, економічною поведінкою, гарантіями зайнятості, рівнем та стабільністю доходів, конкурентоспроможністю та захищеністю ринку праці. В посиленні сегментації ринку праці на сучасному етапі беруть участь різні фактори, зокрема структурні зміни в економіці,поява альтернативних форм господарювання і власності, спад виробництва і зниження життєвих стандартів українців. Наслідком дій цих факторів стало значне розшарування населення, загострення проблеми безробіття, зубожіння певних соціальних верств.
На відміну від дуалістичної моделі західних ринків, українському ринку праці властива трисекторна модель, яка охоплює: зайнятих в офіційній економіці; зайнятих в неофіційній економіці та зайнятих одночасно в офіційній та неофіційній економіках. Особливу тривогу викликають соціально вразливі сегменти ринку праці, представлені конкурентоспроможними працівниками з нестійкою зайнятістью, спадним попитом на послуги праці, низкими та нестабільними доходами. Це великий масив приховано безробітних, яких налічується до половини зайнятого населення країни, офіційно безробітні, число яких почало інтенсивно зростати з другої половини 1996 року, контингенти незайнятого в офіційній економіці населення, доходи яких не забезпечують достатнього життєвого рівня. Сектор неформальної зайнятості являє собою вкрай неоднорідний за економічними та соціальними показниками сегмент.
В українській економіці його характеризують такі риси:
·Незареєстрованість зайнятості, діяльність тальки на свій власний страх і ризик з повною відповідальністю за результати;
·Суперечність з розвитком офіційної економики, ізольованість, некоординованість цих видів діяльності;
·Залежність доходів від ступеня ризику, випадкових обставин, відсутність будь-якого соціального захисту.
В основі зрушень на ринку праці України лежить декілька процесів. В Україні на рубежі 90-х років почалися процеси формування багатоукладної економіки, створення нових організаційних форм, задіяння нових механізмів управління. Трудівники одержали більше можливостей у виборі виду,сфери та форми діяльності, джерел та видів доходів. Економіка в цілому стала більш відкритою. Починається приватизація, тобто зміна форми власності. Але й донині за кількістю зайнятих домінує державний сектор. Проте саме тут відбувається найбільше скорочення зайнятих — на 6083 тис. осіб протягом 1992-1996 рр. В альтернативних секторах економіки чисельність зайнятих зростає, але не тою мірою, якою вона скорочується в державному. За цей же період чисельність зайнятих на колективних та приватних підприємствах збільшилась на 2203 тис. осіб. Єдине пояснення цьому — зростання неофіційної зайнятості.
Найбільшого поширення приватна власність набуває у сфері торгівлі, де зосереджено 54% працюючих, охоплених данною формою. Весь комплекс галузей промисловості охоплює лише 12% працюючих у приватному секторі. Основна частка працюючих в умовах приватної власності займається посередницькою діяльністю. Це справляє своєрідний вплив на ринок праці. Найбільш захищеними на ньому є особи, пов'язані з комерційною, посередницькою діяльністю, тоді як традиційні робочі місця в державній економіці стають менш привабливими.
У приватних організаціях регламентація трудових режимів доповнюється більшою самостійністю і ширшим простором виявлення ініціативи. Такі організації мають більші можливості для диференціації та підвищення заробітньої плати. Однак процес української приватизації веде й до негативних наслідків. Насамперед — це поширення нелегальної діяльності. Тіньовий сектор в Україні становить до 50% ВВП. Поряд із збагаченням одних прошарків населення, інші ще більше відлучаються від матеріальних цінностей. З приватизацією пов'язано і збільшення безробіття. Пожвавлення приватизаційного процесу в 1996 році супроводжувалося значним зростанням безробіття: з 0,4% за станом на 1 грудня 1995 до 1,3% на 1 січня 1997 року.
Інший важливий фактор — це спад виробництва та гальмування структурної перебудови економіки. Проявом його є:
·Високі темпи спаду виробництва і продуктивності праці. За 1990-1995 рр. Продуктивність праці скоротилася на 40%. Це призвело до збіднення товарних ринків, вимивання товарів за доступними цінами, зниження рівня споживання та соціального статусу населення;
·Темпи спаду виробництва десятикратно перевищують темпи скорочення зайнятих. Збереження зайнятості за таких умов свідчить про їїнепродуктивний характер, втрату працівниками своїх знань, кваліфікації, досвіду.
·Гальмування структурної перебудови економіки стримує появу на ринку праці конкурентоспроможних груп працівників. Воно консервує неефективні виробництва, більшість з яких знаходиться на грані банкрутства, дає можливість утримувати на підприємствах величезний масив прихованого безробіття. Охоплюючи майже третину зайнятих, приховане безробіття стало стійкою тенденцією, а його представники — особливим сегментом на ринку праці, для якого заробітна плата перетворилася на допомогу по безробіттю.
Важливим є також загострення суперечностей між ціноутворенням на товарних ринках та ринках праці, між товарним та грошовим потоками кругообігу. На товарних ринках ціноутворення підлягало лібералізації, а на ринку праці заробітна плата регулювалась адміністративними важелями. Жахливими стали затримки у виплиті заробітної плати, пов'язані, між іншим, з прорахунками грошової та інвестиційної політики. Ціни на ТТП за темпами зростання набагато перевищували темпи зростання заробітної плати. У 1996 році понад 32 млн. осіб, або 63% всього населення, мали середньодушовий дохід, нижчий за межу малозабезпеченості. Зворотною реакцією з боку населення став пошук форм пристосування до новихумов. Це розширення пропозиції своєї робочої сили за рахунок вторинної зайнятості, участі в неформальній економіці, сільськогосподарській праці на земельних ділянках тощо.
Завданням сучасного етапу в сфері регулюваннязайнятості є перехід до активної політики на ринку праці, яка, на жаль, не здійснюється зараз. В основу має бути покладена модель управління, центральними елементами якої є основні регулятори ринкової організації праці: заробітна плата як ціна послуг праці, конкуренція на ринку праці, трудова мобільність, рівень безробіття. Саме за цими параметрами здійснюється, з одного боку, саморегулюванняна ринку праці, а з іншого — відбувається втручання держави, яка реалізує координуючу, стимулюючу чи обмежуючу роль, у процес управління.
ВИСНОВКИ
Пріоритетними напрямками реформування українського ринку праці євдосконалення системи оплати праці, розширення можливостей отримання населенням офіційних основних і додаткових доходів, соціальна підтримка окремих груп; підвищення якості та конкурентоспроможномті робочої сили; сприяння ефективним і доцільним переміщенням працездатного населення; запобігання зростанню безробіття через створення робочих місць за рахунок різних джерел фінансування, впровадження механізмів звільненняі перерозподілу зайнятих, реструктуризації економіки і піднесення вітчизняного виробництва.