Вступ

1. Загальноросійські політичні рухи та їх прояви в Україні

2. Український національний рух в другій половині ХІХ ст.

3. Політизація українського національного руху на початку XX ст. Створення українських політичних партій

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Лібералізація суспільного життя у середині XIX ст., що була провісником майбутніх реформ та модернізації, водночас сприяла пожвавленню національного руху. Повернувшись після амністії із заслання, колишні члени Кирило-Мефодіївського товариства у 1859 р. створили у Петербурзі першу українську громаду — культурно-освітню організацію, яка мала на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості. Саме на цих ідеях базувався перший в імперії український часопис «Основа» (почав виходити у 1861 р. в Петербурзі), навколо якого групувалися вже відомі діячі національного руху М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Т. Шевченко і весь громадівський рух. Підтримуючи національне відродження, активно починає діяти інтелігенція. Виникають громади в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Найвпливовішою в українських землях у цей час була Київська громада, що утворилася на основі таємного гуртка хлопоманів. її лідерами були представники нової хвилі української інтелігенції — В. Антонович, Т. Рильський, А. Свидницький, П. Житецький.

На рубежі XIX і XX ст. помітно активізується діяльність українського національного руху, швидко йде процес витіснення культурницьких форм роботи політичними, поглиблюється розкол між українською інтелігенцією старшого та молодшого поколінь, набирає сили тенденція до організаційного згуртування та політичного самовизначення активної частини суспільства, формуються політичні партії.

Напередодні революції політична палітра охоплювала широкий спектр національних політичних партій. Найрадикальніші з них висунули гасло державної незалежності України. Характерною ознакою цього періоду була абсолютна перевага в українському русі лівих національно-соціалістичних сил. Українські ліберали та консерватори не змогли організаційно згуртувати свої сили на національному ґрунті і тому, як правило, орієнтувалися на загальноросійські політичні партії консервативного та ліберального напрямів.

1. Загальноросійські політичні рухи та їх прояви в Україні

Модернізаційні реформи в Росії стимулювали піднесення суспільного руху. Вони певною мірою демократизували суспільство, залучили до громадянського життя багатомільйонне селянство, розширили рамки й урізноманітнили форми суспільної активності. Проте їх непослідовність, обмеженість, незавершеність посилювали соціальне напруження.

Хвиля контрреформ, що прокотилася імперією у 80— 90-ті роки, значно ускладнила ситуацію. Консервативний Олександр III намагався відновити владу держави над громадянським суспільством, що формувалося. І тому не дивно, що на конституційному проекті, схваленому Олександром II, син написав: «Слава Богу, цей злочинний та поспішний крок до конституції не було зроблено». Суть контрреформ полягала, як писали тоді в офіційній пресі, у виправленні фатальних помилок 60-х років». Це «виправлення» виявилося у консервації, згортанні, а подекуди і ліквідації тих позитивних зрушень та змін, яких було досягнутих буржуазними реформами 60—70-х років. Розпочалося широкомасштабне відновлення позицій феодалізму в усіх сферах життя — зросла роль дворянства, розширилися його владні повноваження на місцях; зміцніли позиції такої феодальної підвалини, як селянська община; обмежувалася гласність, посилювалася цензура тощо. Простий перелік здійснюваних самодержавством контрреформ дає уявлення про помітне гальмування суспільного розвитку та наступ реакції:

— 1884 р. запроваджено новий університетський устав, який ліквідував автономію університетів;

— 1887 р. вийшов циркуляр про «кухарчиних дітей», що забороняв приймати до гімназій дітей — вихідців з нижчих верств населення;

— 1889 р. видано «Положення про земських начальників», що надавало широкі повноваження земським начальникам, які призначалися із дворян і виконували адміністративні та поліцейські функції на місцях;

— 1890 р. побачило світ «Положення про губернські та повітові земські установи», яке обмежувало фінансування земств, посилювало контроль за ними з боку держави, скорочувало представництво в цих установах селян.

Перелічені контрреформи є лише частиною нового консервативного державного курсу, що здійснювався під гаслом реакціонера М. Каткова: «Единодержавие повелителя требует единомыслия». Проте консерваторам не вдалося повністю відновити колишні порядки, втиснути Російську імперію в старі шаблони суспільного життя. Контрреформи не змінили та вже й не могли змінити принципового напряму еволюції до буржуазного суспільства, але вони суттєво уповільнили прогресивні суспільні зміни, розбалансували та деформували політичні, економічні, соціальні та міжетнічні відносини. Тому наприкінці XIX ст. в імперії визрівало масове невдоволення: селяни страждали від безземелля та грабіжницьких викупних платежів; робітники були обурені жахливими умовами праці та мізерною зарплатою; молода буржуазія, опанувавши економічні висоти, рвалася до політичної влади, яка б забезпечила їй справжні гарантії вільного підприємництва; інтелігенція бажала справжніх, а не декларативних політичних прав і свобод, поглиблення процесу демократизації суспільства; підтримуючи національне відродження, народи імперських окраїн дедалі голосніше виступали проти свого напівколоніального статусу за національні та державно-правові свободи[2, c. 289-291].

Цілком закономірно, що суспільна думка цього періоду не тільки висувала численні моделі майбутнього суспільного розвитку, а й пропонувала різні шляхи досягнення поставленої мети. Найвпливовішими політичними силами в Україні в другій половині XIX ст. були загальноросійські політичні течії народників, соціал-демократів, лібералів та український національний рух.

Зауважимо, якщо на Заході першими утворилися буржуазні партії, а вже потім соціал-демократичні, то особливістю політичного життя Російської імперії було порушення цієї послідовності: тут спочатку організаційно оформився народницький рух, потім — соціал-демократичний і тільки починаючи з революційних подій 1905 р. — буржуазний.

Здійснення царизмом низки реформ ліберального характеру сприяло розширенню місцевого самоуправління та зростанню громадської активності. Значну долю адміністративної влади на місцях отримали земські зібрання, що складалися з депутатів, обраних на з´їздах великих землевласників, міського населення і селян. В результаті, відповідно до укладених виборчих законів, влада забезпечувалася дворянам і багатим купцям та підприємцям. Земські управи постійно займалися справами місцевої промисловості і торгівлі, дорогами, освітою, охороною здоров´я та ін. Діяльність земств контролювали губернатори і міністр внутрішніх справ, які могли заборонити будь-яку їх акцію чи постанову, що обмежувало можливості цих органів. При виборах міських дум завдяки особливостям закону фактична влада перебувала в руках буржуазії та дворянства. Діяльність міських дум була аналогічною діяльності земської. Попри всі обмеження, самоврядування відіграло значну роль, турбуючись про розвиток культури, медицини, сільського господарства і промисловості, дорожнє будівництво та ін. Земська діяльність сприяла залученню до громадських та суспільно-політичних справ значного кола ліберального дворянства, інтелігенції, виховувала у багатьох його діячів творче ставлення до державної діяльності у майбутньому. Громадська та суспільно-політична активність інтелігенції в атмосфері реформ наростала, спрямовувалася на благо широких народних мас. Основна увага зверталася на розвиток народної освіти, організацію шкіл, створення і видання популярної літератури та підручників. Ставилася мета нести знання, культурні досягнення в народні маси, розвинути їх політичний кругозір, допомогти їм стати свідомими громадянами. До цього закликали члени Кирило-Мефодіївського братства через свій журнал «Основа».

Уже в 1859 р. в Києві та інших містах почався рух за створення «недільних шкіл». Вони призначалися для міської молоді, всіх неграмотних. Навчання відбувалося в будинках шкіл, гімназій і навіть Київського університету. Учителями були здебільшого студенти та гімназисти старших класів. Поява цих шкіл викликала піднесення в середовищі інтелігенції, яка розгортала широку і різнобічну діяльність. П. Куліш організував у Петербурзі видавництво книг для народу і шкільних підручників. Друкується «Буквар южноруський» Т. Шевченка, «Граматика» П. Куліша, інші книги, спеціально підготовлені для народних шкіл. М.Костомаров організував доброчинний збір коштів. Багато студентів пішли простими народними учителями по селах, а також на посади сільських писарів, вели продаж книг на ярмарках, поширювали популярні видання, читали міщанам «Кобзаря». Багато молодих людей відмовлялися від кар´єри, наукової діяльності, часом навіть поривали зі своїми сім´ями, щоб всі сили віддати служінню народові[5, c. 246-248].

Однак були й труднощі: відсутність програм, брак достатньої кількості літератури та коштів. Серед викладачів недільних шкіл відбувалися жваві дискусії про методи і програми навчання, шляхи розвитку цього руху. Для вирішення проблем молодь почала об´єднуватися. Так утворилася «Громада» в Києві, яка охоплювала студентів, учителів, молодих учених. Членами «Громади» були В. Антонович, П. Житецький, О. Левицький, К. Михальчук, Т. Рильський, П. Чубинський та багато інших. Ця діяльність сформувала в них почуття глибокого патріотизму, відданість українському народові. Громади виникли і в інших містах України. Це було продовження руху національного відродження, розбудженого діяльністю попередніх поколінь інтелігентів, ентузіазмом національного відродження першої половини XIX ст. Однією із особливостей руху другої половини XIX ст. стала участь у ньому групи польських інтелігентів на чолі з В. Антоновичем. Вони відчували моральну потребу у відданій праці для розвитку культури українського народу, спокутувати історичні провини шляхетської Польщі перед Україною. Ця група значно зміцнила український національний рух.

Однак провінціальна адміністрація та поміщики, переважно на Правобережжі, підозріло ставилися до культурно-просвітньої діяльності в селянських масах. Засипаючи російську адміністрацію доносами, вони домоглися заборони продажу українських книг на Правобережній Україні.

Поряд з цим російська преса, яка раніше прихильно ставилась до української літератури та національно-просвітньої діяльності українців, охоче друкувала на своїх сторінках твори українською мовою, історичні дослідження, статті на захист української мови та літератури, з 1861 р. змінює свою позицію. На сторінках газет і журналів великоросійські націоналістичні діячі, в тому числі і слов´янофіли, стверджують, що української мови не існує, а є діалект, і освіта українських народних мас українською мовою доведе тільки до відчуження їх від російського державного життя[3, c. 256-258].

2. Український національний рух в другій половині ХІХ ст.

Особливо посилилося реакційне ставлення до українського національного руху після польського повстання 1863 p., яке дало російській реакційній пресі, на чолі якої стояв впливовий публіцист Катков, привід заявити, що за польським повстанням вибухне колись і українське, якщо уряд не вживе відповідних заходів. У пресі розгорнулася брутальна антиукраїнська кампанія, друкувалися наклепи, доноси на діячів українського руху. Російське суспільство охопив вибух великоросійського шовінізму. Російський уряд запідозрив, що в народі ведеться соціалістична революційна пропаганда, що Україну охопили настрої сепаратизму.

Уже влітку 1862 р. уряд розпочав репресії. До середини 1863 р. в Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові та інших містах, де діяли Громади, були проведені численні арешти інтелігенції. Чернігівська, Полтавська громади були повністю розгромлені. Багато членів громад за вироком судів були вислані до далеких північних губерній Росії: П. Чубинський, О. Кониський, П. Єфименко та ін. Значна кількість громадівців була позбавлена роботи, переводилася в інші міста і губернії. Закрилася газета «Чернігівський листок», припинилася легальна робота всіх недільних шкіл та навчальних закладів з українською мовою навчання.

У 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії П. Валуев видав циркуляр із забороною видавати українські книжки, мотивуючи тим, що «не було, нема й бути не може ніякої української мови». Громадівці, що залишилися на волі, обережно продовжували незначну культурницьку роботу в підпіллі. Фактично національно-культурницька діяльність в Україні припинилася. В той же час посилювалась русифікація українського народу через армію, церкву, пресу, залізниці, заводи, які в своїй діяльності користувалися російською мовою. Було ще раз доведено, що царська Росія — це тюрма народів, а Україна — її в’язень. В 60-х роках XIX ст. прискорюється зростання прошарку української інтелігенції. Вона формувалась переважно із збіднілого дворянства, духовенства, чиновництва, міщанства і деякою мірою з селянства. Тепер вона уже мала переважно демократичний характер. Серед цієї інтелігенції людей матеріально і службово незалежних було мало, і тому національний в умовах небезпеки репресій рух відроджувався повільно. На початку 70-х років російське чиновництво стало забувати валуєвський циркуляр. Поступово формувалась, хоч і була невеликою, національно свідомий напрям у земствах та міських думах. В цілому земства Східної України розгорнули широку культурницьку діяльність. Значна частина земців мала ліберальні погляди, опозиційно ставилась до самодержавства (в Чернігівському та ін. земствах), часто діяла спільно з громадівцями[10, c. 136-138].

У 70-80-х роках частина української молоді захоплювалася соціалістичними ідеями, що проникали із Заходу, втягувалась у революційні російські народницькі організації, які ігнорували національні інтереси колоніальних народів царської Росії. Це ослаблювало громадівські сили, шкодило їхній і без того незначній роботі, і все ж нові сили інтелігенції на початку 70-х років, скориставшись ослабленням репресій, спромоглися відродити в Києві широкий громадівський рух, який підтримувала певна частина земців.

Відродилася «Громада» і в Києві, найбільша і найвпливовіша в Україні. Однак вона фактично поділялася на дві частини: старе громадівство, яке зосереджувалося лише на культурницькій діяльності, і молоде, що прагнуло поєднати культурницьку роботу з активною політичною боротьбою. Поряд з київською сформувалися громади у Харкові, Одесі, Чернігові, Полтаві, а також у Петербурзі. Найміцнішою була київська громада, яка згуртувала в своїх рядах інтелектуальну еліту України того часу: В.Антоновича, М. Драгоманова, П. Житецького, Ф. Вовка, М. Ковалевського, М. Лисенка, К. Михальчука, І. Нечуя-Левицького, О. Русова, С Подолинського, М. Старицького та ін.

В діяльності київської «Громади» переважало культурництво. Але група її діячів на чолі з М.Драгомановим намагалася розгорнути і політичну роботу, впливала на громадське життя, підтримуючи українських діячів в земствах та сприяючи їхній діяльності. Найбільшого значення «Громада» надавала розвиткові науки та літератури. За її ініціативою у 1873 р. була створена Південно-Західна філія Російського географічного товариства, до якої вступили визначні українські науковці. Товариство вело енергійну роботу по дослідженню української етнографії, мовознавства і літературознавства, історії, економічного життя та видало велику кількість наукових праць. Коли про результати своєї роботи товариство проінформувало всесвітній археологічний з’їзд, який відбувся у Києві у 1874 p., європейські вчені були приємно вражені їх солідністю і розмахом.

У Києві знову розгорнулась широка видавнича діяльність: друкувалася значна кількість наукових праць, поетичних і прозових літературних творів, багато популярних брошур для народу. «Громада» придбала газету «Киевский телеграф», яка стала органом української інтелігенції. Політична програма «Громади» вимагала федеративного устрою Росії з широкою автономією для України. М. Драгоманов, С. Подолинський та ін., схилялися до соціалізму. Ще радикальнішими були погляди одеської громади. Обидві вони співробітничали з російськими революційними організаціями народницького характеру, але при цьому зберігали незалежність. Народництво в Україні в ці роки ширилось, охоплюючи все більше молоді[12, c. 183-185].

Російський революційний рух, теорія народництва базувалися на ідеї прискореного переходу до соціалізму через сільську общину, оминаючи буржуазне суспільство, яке на той час у Європі жорстоко експлуатувало трудящі маси. Народництво складалося з кількох течій, пов’язаних переважно з діяльністю і вченням П. Лаврова, М. Бакуніна, П. Ткачова. Іноді їхню теорії називають селянським соціалізмом. Найближчою метою руху було знищення революційним шляхом самодержавства, поміщицького землеволодіння, забезпечити Народу «землю і волю». З цією метою вони намагалися піднята селян на революцію, пропагуючи її в селянських масах.

У складі народницьких організацій, що охоплювали майже всю європейську частину Російської імперії, було багато української молоді, схильної до політичного радикалізму. їм імпонувала благородна мета руху, героїзм, самовідданість, схильність народників до жертовності, їхня слава. В Україні у 70-80-х роках діяло багато народницьких груп, найбільші з яких зосереджувались в університетських центрах Одеси, Києва та Харкова.

Масове «ходіння в народ» пропагандистів революції в Україні почалося восени 1873 р. Народники йшли в сільські місцевості працювати учителями, майстрами, ремісниками, вели агітаційну роботу. «Ходіння» відбувалось в більшості губерній України. Пропаганда збуджувала революційну активність частини селян, однак основна їх маса, темна й забита, неспроможна була її сприйняти, і народна революція не відбулася. Уже в 1874 р. жандармерія розгорнула репресії, і сотні народників опинилися в тюрмах та на засланні. «Ходіння в народ» закінчилося поразкою.

В пошуках нових шляхів досягнення своєї мети народники об’єднали свої сили в єдину організацію «Земля і воля» і продовжували боротьбу. Вони планували розгорнути широку агітацію серед населення, організувати збройні бунти, захопити владу шляхом насильницького перевороту. Українські народники об’єдналися в гурток «південних бунтарів», до якого входили Л. Дейч, В. Засулич, Я. Стефанович, М. Флоренко та ін. Вони мали досить тісні зв’язки з організацією «Земля і воля». «Бунтарі» використали царистські настрої селян на Чигиринщині, де були досить глибокими бунтівні традиції, і вирішили видати себе за посланців царя. Я. Стефанович під вигаданим ім’ям Дмитра Найди, якого начебто прислав цар, почав створювати селянські дружини для збройної боротьби проти поміщиків. Жандарми розкрили цю змову, заарештували всіх селян та їхніх керівників[13, c. 181-182].

У 90-х роках в Україні пожвавлюється громадське і суспільно-політичне життя. На цей час сформувалися вже два головні напрями в підпільному політичному житті України: соціалістичний революційний і національний. В Росії і Україні все більше поширюються соціалістичні ідеї, в тому числі марксистські. Створюються марксистські інтелігентські гуртки, на яких гуртківці обговорюють основи, положення наукового соціалізму Маркса-Енгельса, роблять перші кроки до поєднання його з робітничим рухом. Таким був гурток, організований Ю. Мельниковим у1888 р. в Харкові і через рік розгромлений жандармерією. Аналогічний характер мав гурток Ю Мельникова — Б. Ейдельмана, який існував на початку 90-х років у Києві, а також П. Точиського в Катеринославі та ін.

В Одесі у 1894 р. існувало вже десять марксистських гуртків з участю великої кількості робітників.

У середині 90-х років марксисти розгортають активну пропаганду серед робітників. Під впливом створеного В. Ленін у 1895 р. в Петербурзі «Союзу боротьби за звільнення робітничого класу» об’єднання марксистських груп і гуртків в такі союзи відбувається в містах України. Вони поширюють марксистську теорію і до початку ХХ ст. марксизм перетворився на пануючу революційну теорію в громадсько-політичному житті України.

Розвивався і національний рух. З’являються нові громади, а також так звані гуртки «відомих українців, Вони були невеликі, але діяли енергійно. У 1892 р. на могилі Тараса Шевченка було організовано «Братство тарасівців», яке ставило своєю метою створення незалежної України. До братства входили І.Липа, брати Міхновські та ін. Це були вже перші кроки на шляху надання національно-культурному руху громадсько-політичного характеру. В. Антонович обережно, послідовно продовжує тактику громадівського руху, спрямовану на зосередження сил української інтелігенції лише на культурницькій роботі. У 1897 р. відбувся всеукраїнський з´їзд представників громад, на якому було засновано непартійне об´єднання «Загальна українська організація». Це сприяло подальшому розвитку громадівського руку Незабаром громади виникли у всіх губернських і багатьох повітових містах, розгорнувши там широку культурницьку діяльність.

Отже, представниками різних суспільно-політичних течій та рухів у другій половині XIX ст. висунуто широкий спектр альтернатив майбутнього суспільного розвитку та вироблено різноманітні форми та методи досягнення поставленої мети. Характерно, що лейтмотивом програмних документів загальноросійських рухів була, як правило, боротьба за соціальне визволення. На противагу цьому український рух основний акцент робив, головним чином, на національне визволення.

Незважаючи на те що гурткам і організаціям різних політичних напрямів були притаманні нечисленність, неорганізованість, нечіткість програмних установок, слабкий зв’язок з масами, вони все ж відігравали помітну роль у житті суспільства, оскільки були місцем концентрації інтелектуальних сил, центрами осмислення суспільного розвитку, осередками майбутніх масових рухів[8, c. 344-346].

3. Політизація українського національного руху на початку XX ст. Створення українських політичних партій

Наприкінці XIX — на початку XX ст. активізувався національний рух в Україні. Посилилася активність політичних сил, набрала сили тенденція до їх згуртування, розгорнувся процес самовизначення утворених політичних осередків.

У 1897 р. на нелегальному з´їзді представників громад Києві виникла Всеукраїнська загальна організація. її Почесними членами стали діячі «старої громади» В. Антонович, П. Житецький, М. Лисенко, дійсними членами — В. Беренштам, М. Кононенко, О. Лотоцький, Є. Чикаленко та ін. До складу цієї організації увійшло майже 20 українських громад і чимало студентських груп. Поява та функціонування Всеукраїнської загальної організації була своєрідним завершальним акордом громадівського руху, спробою організаційного згуртування патріотично настроєних національних сил. Проте її ставка на культурницьку діяльність вже не відповідала ні потребам часу, ні настроям значної частини діячів національного руху, особливо молоді. Саме тому вже 1900 р. група представників студентських українофільських гуртків у Харкові створила першу на східноукраїнських землях українську політичну організацію — Революційну українську партію (РУП), до якої увійшли Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мацієвич, М. Русов. РУП органічно об´єднала «вільні громади», що функціонували у Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві, Лубнах, Ніжині та інших містах.

Першим програмним документом цієї організації стала брошура «Самостійна Україна», автором якої був харківський адвокат М. Міхновський.

Базовими принципами цього твору, що побачив світ 1900 р. у Львові, були патріотизм, радикалізм та безкомпромісність. «Самостійна Україна» не є повноцінною програмою політичної партії, оскільки не дає відповіді на питання про основні напрями діяльності, соціальну базу тощо. Проте цей пристрасний маніфест містить принципово важливі орієнтири:

1) визначає мету партії — створення політично незалежної української держави. «Державна самостійність єсть головна умова існування націй, — зазначає М. Махновський, — а державна незалежність єсть національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин»;

2) вказує на нового лідера національного руху — інтелігенцію третьої хвилі, яка, на відміну від першої (Чарторийські, Вишневецькі, Тишкевичі та ін.) та другої (Безбородьки, Прокоповичі та ін.), служить своєму народові;

3) розкриває спосіб досягнення поставленої мети — «боротьба кривава і безпощадна». «Війна проводитиметься усіма засобами, — акцентує "Самостійна Україна", — …ми візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято в нас теж силою»;

4) конкретизує основні принципи боротьби — «Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас». «Україна для українців». «Поборемо або вмремо»;

5) закликає до розмежування з представниками поміркованого крила національного руху: «…українофіли лишилися без потомства, і сучасна молода Україна уважає себе безпосереднім спадкоємцем Шевченка, а її традиції йдуть до Мазепи, Хмельницького та короля Данила, минаючи українофілів. Між молодою Україною і українофілами немає ніяких зв´язків»[6, c. 154-157].

Брошура М. Міхновського недовго виконувала роль основного програмного документа РУП. Згодом вона стала своєрідним лакмусовим папірцем для політичного самовизначення та розмежування в цій організації. Більшій частині рупівців не імпонували нетолерантність, категоричність, радикалізм, ставка на силові методи вирішення національного питання, якими пройняті сторінки «Самостійної України». Проте М. Міхновський та його прибічники твердо стояли на платформі цього документа. Це призвело до першого розколу в РУП та утворення 1902 р. міхновцями Української національної партії (УНП). Невдовзі стався другий розкол — у 1903 р. від РУП відмежувалася група на чолі з Б. Ярошевським, яка утворила Українську соціалістичну партію (УСП). УНП і УСП не були численними організаціями і не мали значного впливу в народних масах, але їх виникнення фіксувало процес політичної диференціації у РУП, виділення з неї крайніх правих та лівих елементів.

На початку XX ст. РУП стала уособленням процесу політизації національного руху. Ця організація діяла досить активно. Вже за перші три роки її існування було створено мережу рупівських груп, що діяли у Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах та інших містах України. Навіть на Кубані, де в Катеринодарі вчителював С Петлюра, деякий час функціонував осередок РУП. її діяльністю керували центральний комітет у Києві та закордонний комітет у Львові. Головними формами активності організації були пропаганда та агітація. Пропагандистський арсенал рупівців охоплював нелегальні періодичні видання (газета «Селянин», журнал «Гасло» тощо), численні брошури та прокламації. Основним об´єктом пропаганди стало селянство, яке, за переконанням рупівців, було основою української нації. Лівобережжя перетворилося на базовий регіон дії РУП, хоча її діяльність поширювалася і на Поділля та Волинь.

Рупівські пропаганда та агітація не пройшли безслідно. Саме в них поліція вбачала основну причину антипоміщицьких селянських виступів 1902 р. на Полтавщині та Харківщині, які підняли на боротьбу понад 150 тис. осіб. У ході визвольних змагань у РУП поширюються соціал-демократичні погляди та настрої. Врешті-решт це призводить до чергового розколу. У 1904 р. частина рупівців на чолі з М. Меленевським-Баском та О. Скоропис-Йолтуховським віддала перевагу соціал-демократичним гаслам і утворила Українську соціал-демократичну спілку, яка невдовзі на правах автономної секції увійшла до меншовицької фракції Російської соціал-демократичної робітничої партії. Спілчани були переконані, що вирішення національного питання є похідним від розв´язання на марксистській платформі соціально-економічних проблем.

У цей критичний для РУП період більшість її членів поступово схилялася до утворення української соціал-демократії. Очолювана М. Поршем, В. Винниченком та С. Петлюрою, ця частина партії стояла на позиціях органічного поєднання національної орієнтації з марксизмом. Це зумовило 1905 р. кардинальну реорганізацію та трансформацію РУП, її перетворення на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП)[7, c. 218-220].

Наростання революційної кризи, інтенсивна діяльність РУП підштовхнули до активності та політичної самоорганізації помірковані кола українського національного руху. У 1904 р. із Всеукраїнської загальної організації 3 ініціативи Є. Чикаленка виділяється група, яка утворює Українську демократичну партію (УДП).

Ця організація стояла на ліберальних позиціях і обстоювала встановлення конституційної монархії, проведення широких соціальних реформ та надання Україні автономних прав у межах федеративної Росії. Певні розходження в поглядах на принципові програмні положення призвели до розколу в УДП та утворення частиною демократів на чолі з Б. Грінченком, С. Єфремовим та Ф. Матушевським Української радикальної партії (УРП).

Згодом розкол вдалося подолати. У 1905 р. УДП та УРП об’єдналися в одну організацію — Українську демократично-радикальну партію (УДРП)[1, c. 142].

Висновки

Отже, представниками різних суспільно-політичних течій та рухів у другій половині XIX ст. висунуто широкий спектр альтернатив майбутнього суспільного розвитку та вироблено різноманітні форми та методи досягнення поставленої мети. Характерно, що лейтмотивом програмних документів загальноросійських рухів була, як правило, боротьба за соціальне визволення. На противагу цьому український рух основний акцент робив, головним чином, на національне визволення. Незважаючи на те що гурткам і організаціям різних політичних напрямів були притаманні нечисленність, неорганізованість, нечіткість програмних установок, слабкий зв’язок з масами, вони все ж відігравали помітну роль у житті суспільства, оскільки були місцем концентрації інтелектуальних сил, центрами осмислення суспільного розвитку, осередками майбутніх масових рухів.

Основною опорою народницького руху, поширеного в 60—80-ті роки XIX ст., стали вихідці із дворянської та різночинської інтелігенції. Народництво як ідеологія і як громадсько-політичний рух стало реакцією частини суспільства на пореформений злам традиційного селянського життя, на появу та утвердження західних «буржуазних» ідей, звичаїв та порядків. Вважаючи капіталістичний шлях розвитку для Росії безперспективним, народники обстоювали необхідність переходу до «народного виробництва» — некапіталістичної індустріалізації, артільно-общинного методу організації господарства, встановлення соціалістичного устрою на основі селянської общини. На їхню думку, засобом, за допомогою якого можна «перестрибнути» через буржуазний етап розвитку, мусить бути революція. Характерно, що народники суттєво розходилися в баченні форм і методів досягнення поставленої мети. Отже, народницький рух порівняно швидко пройшов шлях від наївного культу народу до глухих кутів тероризму, але досвід та ідейні засади цього руху позначилися на політичному житті як Російської імперії на початку XX ст., так і українських земель, що входили до її складу.

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Історія України: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Дани-ленко,. — К.: Каравела, 2007. — 254 с.

2. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.

3. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2004. — 687 с.

4. Губарев В. Історія України: Довідник школяра і студента/ Віктор Губарев,. — Донецьк: БАО, 2005. — 622 с.

5. Історія України: Навчальний посібник/ М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В. М. Красовський та ін.; Під ред. М. О. Скрипника; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 366 с.

6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і нау-ки України. — 2-ге вид., доп. і перероб.. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.

7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.

8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. — 3- вид., виправлене та доповнене. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.

10. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . — К.: МАУП, 2006. — 345 с.

11. Шабала Я. Історія України: Для випускників шкіл та абітурієнтів/ Ярослав Шабала,. — К.: Кондор, 2005. — 265 с.

12. Шокалюк О. Історія України: учбовий посібник/ Олексій Шокалюк,; М-во освіти і науки України, Ін-т менеджменту та економіки "Галицька академія". — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 274 с.

13. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. — К.: Кондор, 2007. — 249 с.