Вступ.

Розділ 1. Науково-технічний прогрес та економіка природокористування.

1.1 Науково-технологічний прогрес та головні складові його впливу на довкілля.

1.2. Безвідходні технології як основний важіль охорони навколишнього природного середовища та економії ресурсів.

Розділ 2. Ресурсозбереження – один з основних напрямів інтенсифікації виробництва.

2.1. Шляхи вирішення проблем ресурсозбереження.

2.2. Вторинне ресурсокористування.

Розділ 3. Науково-технічна революція та її екологічні наслідки.

3.1. Головні чинники впливу НТР на довкілля.

3.2. Основні напрями розв’язання просторових екологічних проблем.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. У світі спостерігається високий рівень забруднення та погіршення стану навколишнього природного середовища, спричиненого нераціональним природокористуванням, недоліками міжнародно-правового регулювання, проблемами національного законодавства окремих країн світу в даній сфері й практики його застосування, що супроводжується величезними негативними еколого-економічними наслідками для суспільства.

У сучасній науці феномен науково-технічної революції намагаються осмислити не лише вчені-природники, а й представники гуманітарних та соціальних наук — філософи, соціологи, політологи, екологи і т.д. Тому в науковій літературі можна зустріти багато визначень цього явища, на перший погляд суперечливих. Це пов'язано з намаганням представників наукових напрямів розглядати науково-технічну революцію з позицій тієї галузі наукового знання, яку вони представляють. У самому загальному вигляді визначити науково-технічну революцію можна як корінне, якісне перетворення продуктивних сил суспільства на основі перетворення науки в провідний фактор суспільного виробництва.

Науково-технічна революція — це корінне перетворення науки і техніки, їх зв'язків та соціальних функцій і ролей, що веде до загального перевороту в структурі та динаміці продуктивних сил суспільства; цей переворот означає одночасну зміну ролі людини як у системі продуктивних сил на основі комплексного технологічного використання науки як безпосередньої продуктивної сили, що пронизує всі компоненти виробництва, так і перетворює речовинні умови життя самих людей. В процесі розгортання науково-технічної революції відбувається зміна не лише процесів виробництва, а й виробничих відносин, взаємовідносини людини з засобами праці і разом з тим взаємовідносин між людьми та їх ставлення до оточуючого природного середовища.

Мета дослідженняполягає у науковому обґрунтуванні еколого-економічних основ НТР. Реалізація мети обумовила необхідність вирішення таких основних завдань:

· проаналізувати сучасні тенденції, особливості і виявити недоліки науково-технічної революції та наукового прогресу;

· дослідити науково-технологічний прогрес та головні складові його впливу на довкілля;

· виявити безвідходні технології як основний важіль охорони навколишнього природного середовища та економії ресурсів;

· визначити шляхи вирішення проблем ресурсозбереження;

· сформувати головні чинники впливу НТР на довкілля;

· визначити основні напрями розв’язання просторових екологічних проблем.

Об’єктом дослідженняє теоретичні аспекти НТР та її вплив на екологічний стан.

Предметом дослідженняє еколого-економічні наслідки, що виникли в наслідок науково-технічного прогресу.

Розділ 1. Науково-технічний прогрес та економіка природокористування

1.1 Науково-технологічний прогрес та головні складові його впливу на довкілля.

Науково-технологічний прогрес, що супроводжує людську цивілізацію, за своїми наслідками для навколишнього природного середовища та стану природно-ресурсного потенціалу неоднозначно оцінюється в суспільстві. Багато людей схильні розглядати його як фактор посилення та інтенсифікації негативного впливу на довкілля, і для цього є певні підстави. Досить лише згадати наслідки Чорнобильської катастрофи, а менш масштабних прикладів можна навести безліч.

Але в цілому це хибна точка зору, принаймні вона не є конструктивною, оскільки не враховує об’єктивність процесу розвитку як іманентно властивого цивілізації взагалі.

Науково-технологічний прогрес уже за своїм визначенням – це розширення можливостей більш ощадливого використання природно-ресурсного потенціалу і його відтворення, екологізації суспільного виробництва та всієї людської життєдіяльності.

У змісті цього явища за його проявами має розрізнятись два головних аспекти – економічний і власне техніко-технологічний прогрес. У перщомк розумінні – економічному, науково-технологічний прогрес, сприяючи росту суспільного благополуччя, значно розширює економіко-фінансові можливості держав для здійснення еколого орієнтованих зрушень як у структурі національних господарств, так і у техніко-технологічній базі суспільного виробництва.

В економічному аспекті науково-технологічний прогрес забезпечує позитивні зміни у співвідношенні економічних і екологічних інтересів як щодо окремих суб’єктів суспільного виробництва (підприємств), так і щодо народного господарства в цілому. Відсутність чи уповільнення прогресу гальмує такі зміни.

Україна може бути красномовною ілюстрацією взаємозв’язку економіки і екології. Тут впроваджено практично весь арсенал методів економічного механізму природокористування і охорони навколишнього середовища. Але, враховуючи важкий економічний стан підприємств та кризові явища в економіці в цілому, відповідні платежі (збори) встановлено зараз на низькому рівні. Сума їх надходження за абсолютними показниками не компенсує втрат суспільства, не дозволяє виділяти достатні кошти на екологізацію. З іншого боку, підприємства, застосовуючи застарілі “природомісткі” технології і сплачуючи низькі (нееквівалентні) збори за забруднення довкілля, за землю, воду тощо, не мають економічних стимулів для удосконалення виробництва. Ситуація консервується, екологічні проблеми не вирішуються, навіть загострюються, науково-технологічний прогрес певним чином блокується, тому збереження такого балансу є дуже небезпечним[14, c. 72-73].

В другому, більш звичному розумінні, науково-технологічний прогрес означає розвиток і розширення технічних засобів і технологічних можливостей у всіх сферах людської діяльності. Щодо природних ресурсів, які використовуються в процесі людської життєдіяльності, він має надзвичайно багатоаспектний прояв. Головними складовими його впливу є такі:

· більш повне використання наявних джерел природних ресурсів і скорочення втрат при їх первинному вилученні (з надр тощо). Це стримує освоєння нових об’єктів (родовищ корисних копалин, лісових площ тощо) і зменшує таким чином техногенний тиск на навколишнє природне середовище;

· більш повне, економне та ощадливе використання видобутих природних ресурсів – мінеральної сировини і палива, деревини, води тощо. Це по суті процес інтенсифікації, оскільки дозволяє отримувати більше продукції та енергії з одиниці задіяних природних ресурсів;

· розширення можливостей зменшення негативного техногенного впливу на природні ресурси (забруднення ґрунтів, води і повітря), що дозволяє попереджати погіршення їх якості. Це забезпечується як впровадженням більш досконалих технологій, так і засобів очищення викидів та локалізації забруднень;

· розширення використання відходів виробництва та споживання як сировинних та енергетичних джерел. Це збільшує відповідні резерви, стримує освоєння нових джерел тощо;

· все більш широкий перехід на вторинне ресурсовикористання, рециклінг матеріалів, їх рекуперацію (відновлення властивостей) тощо.

Реально зазначені складові впливу науково-технологічного прогресу найчастіше перехрещуються, взаємодоповнюють одна одну. Але в практичному відношенні виокремлення деяких із зазначених проблем сприяє застосуванню програмно-цільових методологій і прискоренню їх вирішення.

Візьмемо для прикладу питання більш широкої утилізації відходів. В рамках наведеного переліку факторів впливу цей напрям науково-технологічного прогресу не можна вважати якимось самостійним. По суті він є складовою і інтенсифікації, і зменшення негативного впливу на навколишнє природне середовище, і розширення ресурсної бази виробництва. Але в організаційно-господарському аспекті проблема використання і видалення відходів за своєю соціальною гостротою, сировинним резервом є самостійною і має розглядатися і аналізуватися окремо. Причому стосовно токсичних, небезпечних відходів превалюють інтереси екологічної безпеки, а стосовно інших – ресурсні[13, c. 2].

Так, в Україні відповідно до зазначеного реалізуються дві окремі програми: Загальнодержавна програма поводження з токсичними відходами (що набула статусу Закону України) і Державна програма використання відходів виробництва і споживання. Обидва аспекти мають для України надзвичайну важливість, враховуючи як кризовий стан довкілля, так і надзвичайно масштабне нагромадження відходів на її території, багато з яких є, як з’ясовано, цінною сировиною.

Так само доцільним є виокремлення проблем більш повного вилучення і використання природних ресурсів, таких як корисні копалини, деревина тощо.

В Україні, зокрема, за даними, що наводились у Верховній Раді у жовтні 2002 р., використання недосконалої технології видобування та переробки мінеральної сировини призводить до того, що у надрах залишається чимала частина розвіданих запасів. Щодо нафти – це до 65%, вугілля – до 23%, залізних руд – до 25% при підземному видобуванні та 8-10% при відкритому кар’єрному способі, кам’яної солі – до 50%. У зв’язку з цим Уряду рекомендовано розробити програму технічного переоснащення підприємств гірничо-видобувної галузі з метою вдосконалення технологій видобутку, більш повної та комплексної розробки родовищ та переробки корисних копалин, мінімізації обсягів відходів з максимальним їх використанням у виробництві.

При більш узагальненому розгляді науково-технологічного прогресу як важелю екологізації і раціонального (економного) використання природних ресурсів, в його рамках доцільно акцентувати увагу на таких двох напрямах, що об’єднують практично всі перелічені вище аспекти:

1. Впровадження безвідходних технологій, що означає (і має своїм наслідком): комплексне використання сировини і енергоносіїв, створення замкнених газо- і водооборотних систем, застосування принципово нових підходів до вилучення, збагачення, перероблення сировини і матеріалів – біотехнологій, геотехнологій тощо.

2. Реалізація засад ресурсозбереження в усьому ланцюзі суспільного виробництва на шляху його інтенсифікації і зниження ресурсомісткості (водо-, земле-, метало-, енерго- тощо).

У рамках другого напряму заслуговує на окремий розгляд проблема відходів і питання вторинного ресурсокористування в цілому. Цей аспект в науково-технологічному і соціально-економічному плані набуває певної всеосяжності, і в цілому претендує на статус відповідної ідеології та загальнолюдської стратегії ресурсокористування, про що нижче [15, c. 146-148].

1.2. Безвідходні технології як основний важіль охорони навколишнього природного середовища та економії ресурсів

У науково-технологічному аспекті питання підвищення ефективності використання природних ресурсів зводиться до розробки та впровадження мало- і безвідходних ресурсо- і енергозберігаючих технологій, в рамках яких забезпечується найбільш повне, раціональне використання ресурсів, в т.ч. і принципів безвідходності є основою підвищення ефективності виробництва, що дозволяє комплексно вирішувати проблему ресурсозабезпечення економіки і охорони навколишнього природного середовища.

При вирішенні проблеми безвідходності виробництва слід мати на увазі дві сторони єдиного процесу. Перше – це найбільш раціональних видобуток та повне використання ресурсів і як наслідок зменшення утворення відходів. Друге – це розширення використання відходів, що утворюються. Ці шляхи не виключають, а взаємно доповнюють один одного.

Поняття безвідходних технологій дещо умовним, оскільки повної безвідходності досягти практично не можливо. Більш коректним буде говорити про маловідходні технології. При цьому мається на увазі можливість створення технологічних систем, вплив яких на природу не буде перевищувати її відновлювального потенціалу.

В основі концепції безвідходних технологій лягли три основні положення, а саме:

· створення максимально замкнених систем, організованих за аналогією з природними екосистемами;

· раціональне використання всіх компонентів сировини;

· неминучі впливи на навколишнє середовище не повинні порушувати його функціонування.

Безвідходне виробництво передбачає встановлення повного контролю над рухом матеріальних ресурсів на всіх стадіях: видобутку сировини, її виробничої переробки, споживання, утилізації відходів виробництва і споживання. Безвідходні технології стають ефективними навіть у тих випадках, коли собівартість одержаної продукції стає більш високою. Проте необхідно, щоб перевитрати виробництва були меншими, ніж економія на зменшенні збитків від забруднення навколишнього середовища[3, c. 11-12].

Впровадження безвідходних технологій є також шляхом значного розширення ресурсних можливостей людства. Особливо красномовно це видно на прикладі мінерально-сировинної бази. Маються на увазі зокрема можливості підземної газифікації вугілля. Далі за потенціалом стоїть впровадження геотехнологічних засобів видобування корисних копалин – підземного вилуговування металів, солей; мікробіологічні технології вилучення корисних компонентів з руд; освоєння гідромінеральних ресурсів, в тому числі морської води і розсолів для вилучення металів та солей.

Цікаво проілюструвати такі можливості стосовно України, де на етапі реконструкції народного господарства постало завдання використання власних ресурсів за умов низьких витрат і мінімізації екологічного ризику. Тут відповідні проблеми є особливо актуальними, враховуючи, що видобуток вугілля, нафти, газу, залізних руд і ряду неметалевих видів корисних копалин ведеться з все більших глибин, супроводжується зменшенням потужності пластів, ускладненням гірничотехнічних умов видобутку тощо.

Вугільні родовища України по суті є комплексними вугільно-метановими. Але другий компонент до останнього часу розглядається як шкідлива домішка, що ускладнює видобування власне вугілля. В той же час сучасні технології (в рамках реалізації українсько-американського проекту) дозволяють вже на першому етапі отримувати в Донбасі 5 млрд.м³ газу, що майже на третину збільшить газовидобуток в Україні. Перші підприємства з вилучення метану у промислових масштабах засновано також у Львівсько-Волинському регіоні.

Новітні технології видобутку нафти і газу спроможні оживити і надати друге життя багатьом старим, неначебто вичерпаним родовищам. Стосовно діючих вони дозволяють підвищити вилучення нафти з продуктивних пластів зі звичних зараз 35-40% до 60-65% і більше.

Освоєння геотермальних ресурсів – передусім Карпат, Криму та ряду інших регіонів – є також потужним додатковим джерелом енергоресурсів. Перші свердловини термальних вод уже живлять тепломережі деяких населених пунктів, обслуговують парникові господарства тощо.

Комплексне використання сировини. Одним із напрямків науково-технологічного прогресу, що забезпечує охорону навколишнього середовища і раціональне використання природокористування, є комплексне використання природних ресурсів. Комплексне використання – це найбільш Овне, економічно доцільне використання всіх корисних компонентів, що містяться в сировині, а також використання залишкових продуктів (в будівництві тощо). Майже всі види сировини мінерального і органічног7о походження мстять ряд супутніх компонентів.

Як приклад, візьмемо мінеральну сировину. В природі практично не існує монокомпонентних її видів. Нафта, вугілля, залізні і марганцеві руди, титанові, ртутні, калійні, нікелеві, уранові руди, первинні каоліни у своєму складі у відносно підвищених концентраціях цінні компоненти, а саме:

· нафта містить у своєму складі деякі кольорові метали, перш за все ванадій і нікель;

· вугілля Донбасу характеризується високим вмістом германію, ртуті, молібдену, миш’яку, меншою мірою рідкісноземельних металів, літію, рубідію, цезію та деяких інших;

· залізні руди містять германій, скандій, ванадій, золото, срібло, а також вісмут, стронцій, нікель, титан, уран;

· ртутні руди – сурму, золото, срібло;

· марганцеві руди – ітрій, рубідій, стронцій, свинець, цинк;

· каоліни – рідкісноземельні елементи.

Повнота вилучення цінних компонентів залежить від суспільної потреби в них та рівня розвитку техніки і технології, що дозволяють економічно виправданим шляхом їх отримувати [6, c. 129-130].

У гірничодобувній та переробній промисловості повна і комплексна розробка родовищ та використання сировини передбачає підвищення коефіцієнту вилучення запасів корисних копалин із надр, використання розкривних і супутніх порід, продуктів збагачення, застосування більш глибинних методів переробки з метою більшого виходу готового продукту (концентрату) та вилучення всіх супутніх компонентів.

В лісовій і деревообробній промисловості комплексне використання сировини передбачає максимальний вихід продукції з кожного куб. м деревини, використання таких продуктів лісозаготівлі і деревообробки, як зменшення відходів на всіх стадіях технологічних процесів.

Комплексне використання сировини передбачає поряд з наявністю відповідної техніки і технології повну інформацію про кількість і якість природних ресурсів, матеріалів (первинних і вторинних), їх вартісну оцінку та вартість продукції, що може бути з ним отримана.

Замкнені водооборотні системи.Одним з напрямів безвідходного виробництва є створення водооборотних систем, в основі функціонуванні яких лежить багаторазове використання води, після чого чисті води повертаються у водойми. Методи очищення води повинні забезпечувати одночасне вилучення та утилізацію цінних компонентів. Що більша кратність використання води, то досконаліша система водопостачання. На окремих підприємствах Японії та США кратність використання водних ресурсів становить 22-27 разів.

У гірничовидобувній промисловостіресурсозберігаючий ефект дає впровадження малоопераційних технологічних систем (гідровидобування вугілля чи метод підземної виплавки сірки), а також впровадження технології комплексної переробки сировини.

При видобуванні металевої сировини найбільш ефективних напрямами (з урахуванням подальших переділів) є підвищення глибини збагачення сирої руди та підвищення вмісту цільового компоненту в товарній руді.

У металургійній промисловостінайбільш перспективними є технології прямого відновлення заліза (минаючи доменний процес), засновані на використанні залізорудних металізованих обкатанців, природного газу ті твердого палива; розширення використання киснево-конверторної виплавки та електроплавки (з безперервним литтям заготовок); підвищення частки металобрухту в шихті; подальший розвиток спеціальних методів виплавки сталі з підвищеними експлуатаційними характеристиками.

У прокатному виробництві- це технологічні процеси, що об”єднають операції прокату і безперервної розливки, застосування термообробки, нанесення захисних покриттів та ін.

У машинобудуванніта металообробці – застосування технологій пластичної деформації, сучасних методів оброблення металів.

У промисловості будівельних матеріалів– удосконалення технологій виробництва цементу, скла, цегли, залізобетону на базі широкого використання таких альтернативних джерел сировини, як золошлаки теплоелектростанцій, шлами вуглезбагачення, шлаки і шлами металургійної промисловості [8, c. 117-118].

Застосування біотехнологій.Біотехнологія – один із важливих напрямів науково-технічного прогресу, що швидко розвивається. Технологія базується на промисловому застосуванні природних і цілеспрямовано створених живих систем (перш за все мікроорганізмів).

Виробництва, засновані на біологічних процесах, виникли уже на ранн6іх етапах історії людства (наприклад хлібопечення, виноробство, сироваріння та ін.). З розвитком науки виникли нові галузі біотехнології, тісно пов’язані з мікробіологічною промисловістю.

Продукти біотехнології знайшли широке застосування в медицині, сільському господарстві. Після другої світової війни методами біотехнології стали отримувати кормовий білок, для виробництва якого використовують окремі фракції вуглеводнів нафти, відходи целюлозно-паперової промисловості, солому та ін. Поряд з кормовим білком значне місце в мікробіологічному виробництві займають такі продукти як вітаміни, амінокислоти добрива, біологічні засоби захисту рослин.

Перспективним напрямом у розвитку сучасної біотехнології є інженерна ензимологія, важливим досягненням якої є створення іммобілізованих (зв”язаних з полімерним носієм) ферментів і ферментних комплексів. Ці речовини застосовуються для здійснення складних хімічних процесів, в т.ч. для перероблення сільськогосподарських, харчових і побутових відходів.

Широке застосування біопрепарати знаходять в різних галузях промисловості (для отримання харчового білку); в легкій промисловості (шкіряне виробництво); в металургії (процеси флотації, точне лиття, презиційний прокат); в нафтогазовій промисловості (процеси буріння, селективна очистка олив) та ін..

Біоенергетика– один із напрямів біотехнологій і перспективний напрям вирішення енергетичних і сировинних проблем, які постали перед людством в кінці ХХ століття. Вона ставить своїм завданням отримання відновлюваних (на відміну від не відновлюваних – вугілля, нафта, газ, уран та ін.) джерел енергії і сировини. В цьому розумінні передбачається широке використання методів хімічної і біологічної трансформації біомаси в паливо і продукти органічного синтезу, а також застосування біологічних генераторів струму.

Найбільш ефективні з відомих методів – використання фототрофних мікроорганізмів, що конвертують сонячне випромінювання в енергію хімічних зв’язків, біотоліз води з отриманням водню, метанове бродіння органічних речовин в метан та ін. В якості сировини для метанового бродіння використовуються органічні відходи тваринництва, птахівництва, промислові і комунальні стічні води та ін.[12, c. 63-64]

Розроблення і освоєння принципово нових технологій і вдосконалення існуючих.Сучасний етап розвитку науково-технологічного прогресу характеризується все більш активним впливом фундаментальних досліджень на технологія виробництва. Це призводить до корінного якісного перетворення продуктивних сил, зміни матеріально-технічної бази суспільного виробництва, його змісту і форми. Принципово нові сучасні технології (ядерна, електронна, лазерна та ін.) виникли на базі фундаментальних наукових відкриттів і відрізняються використанням матеріалів і принципів їх оброблення, що не зустрічаються і природі. Трансформація наукових знань в технології стає одним із вирішальних факторів суспільного розвитку.

Прикладом цьому є: електронізація на базі ПЕОМ, комплексна автоматизація (включаючи системи нових видів матеріалів з заданими властивостями, а також понад чистих унікальних сплавів, нових технологій виробництва і оброблення (нові технології лиття, плазмові процеси, лазерні технології, освоєння біотехнологій тощо).

Використання нових технологічних рішень і удосконалення існуючих технологій сприяє оптимальному використанню ресурсів, підвищує їх віддачу, зменшує витрати ресурсів та утворення відходів, забезпечує більш раціональне їх використання в галузях економіки.

В цілому ряді проявів науково-технологічний прогрес демонструє високий рівень універсалізму у вирішенні суспільних проблем, забезпечуючи одночасно безвідходність, ресурсозбереження, комплексність і підвищення екологічності в цілому.

Розглянемо феномен такого роду на прикладі вугілля, спалювання якого стає зараз одним із найбільших джерел забруднення природного середовища внаслідок викидів в атмосферу оксидів азоту, сірчаного газу, ряду важких металів, в тому числі й урану. Щодо металів, то це є одночасно “вилітанням в трубу” важливих для промисловості ванадію, германію, нікелю, кадмію, кобальту, цинку тощо. Решта ж інших цінних компонентів залишається в шлаках і переходить у відвали відходів.

Для підвищення ефективності згорання вугілля і зменшення забруднення середовища останнім часом розроблено нові технології, наприклад котли з топками з киплячим поверхневим шаром і різні типи фільтрів. Але повне вилучення корисних копалин і повне використання енергопотенціалу, а також мінімізація забруднення довкілля вимагають радикальної перебудови технології видобутку вугілля і його збагачення. Науково-технологічний прогрес відкриває шлях до цього – через попереднє перетворення вугілля в газ і вилучення під час газифікації шкідливих для навколишнього середовища (проте цінних для промисловості) компонентів.

Нові можливості відкривають технології газифікації вугілля у відновному середовища, що дозволяють здійснювати його повну переробку. Водночас із газифікацією в таких установах відбувається відновлення оксидів металів, металізація залізнорудних обкатанців. Тому зникає потреба в доменній печі. Для відновлення руди не потрібен і кокс – достатньо і високозольного вугілля. В умовах енергетичної кризи вигода використання в металургійному процесі високо зольного вугілля й ліквідація доменного і коксохімічного виробництва в чорній металургії є особливо очевидною. Будівельна промисловість на основі залишкових речовин буде забезпечуватись без цементними будівельними матеріалами[13, c. 3-4].

Розділ 2. Ресурсозбереження – один з основних напрямів інтенсифікації виробництва

2.1. Шляхи вирішення проблем ресурсозбереження

Одним із головних напрямів інтенсифікації суспільного виробництва є зростання випуску продукції без відповідного збільшення залучених у господарський обіг усіх видів ресурсів. Перш за все, це стосується сировини, матеріалів, палива. В теперішній час вони складають більше половини витрат на виробництво сукупного продукту країни. Тому одним із вирішальних факторів інтенсифікації суспільного виробництва є ресурсозбереження. Ресурсозбереження включає комплекс заходів щодо заощадження і раціонального використання сировини, матеріалів, палива і енергії в промисловості, будівництві, агропромисловому комплексі і зниження на цій основі ресурсомісткості продукції.

Шляхи вирішення проблем ресурсозбереження різноманітні. Перш за все, це широке використання новітньої техніки і технології, сучасних організаційних форм, дійового економічного механізму.

До основних напрямів ресурсозбереження належать:

· нарощування прогресивних зрушень в структурі виробництва, випереджаючий ріст обробних галузей та наукомістких виробництв у порівнянні з паливно-сировинними галузями, підвищення питомої ваги менш матеріало-, метало-, та енергомістких виробництв;

· випереджаюче зростання виробництв ефективних видів матеріалів і устаткування в галузях економіки;

· застосування замінників металів: заміщення традиційних видів сировини, матеріалів, палива більш ефективними аналогами;

· підвищення рівня використання вторинних ресурсів, заощадження за цей рахунок первинної сировини і матеріалів;

· підвищення якості і надійності продукції, зниження конструктивної і питомої метало- і енергомісткості машин і устаткування;

· захист металів від корозії (розширене використання і застосування корозійностійких матеріалів, сплавів, композиційних матеріалів, кераміки, прогресивних технологій покриття металів і інгібіторів корозії та ін.);

· підвищення в оптимальних межах потужності машин і устаткування при одночасному зменшенні їх габаритів.

Провідне місце в реалізації політики ресурсозбереження і зниження ресурсомісткості продукції належить розробленню та освоєнню ресурсозберігаючих технологій. Ресурсозберігаючі технології створюються або на базі удосконалення існуючих шляхом заміни їх окремих елементів на більш прогресивні (ресурсозаощаджуючі), або переходу до принципово нових технологічних систем [11, c. 176-178].

Приклади ресурсозберігаючих технологій:

· конверторне виробництво з безперервною розливкою сталі і регульованим прокатом;

· нові мало стадійні безвідходні технології нафтохімічної і хімічної промисловості.

Проблема підвищення ефективності виробництва тісно пов’язана з проблемою заощадження матеріальних ресурсів і зниження матеріаломісткості виробництва (продукції). Причому ефект економії ресурсів складається не тільки з вартості заощадженої сировини, матеріалів, енергоресурсів, а також із скорочення витрат на його транспортування, зберігання, оброблення, видобутку сировини тощо.

Матеріаломісткість продукції визначається як відношення всієї сукупності поточних матеріальних витрат до обсягу продукції за певний період часу. Вона може виражатися в натуральних, вартісних і натурально-вартісних показниках.

Матеріаломісткість поряд з іншими показниками виступає як засіб досягнення оптимальних характеристик технологічних процесів і продукції. Зниження матеріаломісткості (режим заощадження матеріальних витрат) забезпечується створенням прогресивної нормативної бази витрат матеріальних ресурсів на виробництво продукції та її удосконалення на основі впровадження науково-технологічного прогресу.

Основні напрями зниження матеріаломісткості продукції:

· покращення якості сировини і матеріалів;

· впровадження маловідходних технологічних процесів;

· розширення використання вторинних ресурсів;

· скорочення витрат ресурсів при виробництві продукції, транспортуванні і зберіганні;

· підвищення якості продукції.

Ресурсозбереження у сфері споживання металів у загальному характеризується показником металомісткості продукції. Зниження металомісткості продукції досягається шляхом:

— підвищенням якості асортиментної структури продукції;

— вдосконалення технологій формуванні і металообробки;

— покращення конструктивного виконання і підвищення експлуатаційних характеристик машин, устаткування, механізмів, виробів будіндустрії;

— більш широкого застосування метало замінювачів і композиційних матеріалів;

— підвищення надійності і довговічності машин і механізмів тощо.

Енергомісткість характеризує витрати енергії на основні і допоміжні технологічні процеси виробництва продукції. Вона чисельно дорівнює витратам енергії (палива, електро-, тепло енергії) на одиницю продукції.

Повна енергомісткість продукції – витрати енергії (палива) на видобуток, транспортування і переробку корисних копалин і виготовлення сировини і матеріалів з урахуванням коефіцієнту використання.

Питома енергомісткість продукції – витрати енергії (всіх видів) на одиницю продукції.

Зниження енергомісткості продукції включає комплекс заходів щодо раціонального використання і заощадження всіх видів енергії (палива, теплоенергії, електроенергії) на всіх стадіях технологічних переділів від видобутку, виробництва, транспортування і виробничого споживання.

Основні напрями зниження енергомісткості:

· розроблення, освоєння і впровадження енергозберігаючих технологій у всіх сферах виробничої діяльності;

· зниження витрат енергоресурсів на всіх стадіях від видобутку до споживання;

· підвищення коефіцієнту корисної дії машин і механізмів;

· зниження витрат палива, енергії на одиницю потужності чи обсягу робіт;

· використання вторинних енергетичних ресурсів та паливовмісних відходів[4, c. 63-65].

2.2. Вторинне ресурсокористування

Науково-технологічний прогрес значною мірою реалізується у всі більш динамічному розвитку вторинного ресурсокористування. В сучасному світі чим більш розвинутою є країна, тим вищою є в ній частка вторинних джерел в загальному ресурсоспоживанні.

Аналіз світового досвіду комплексної переробки сировини, рекуперації відходів свідчить про закономірність ресурсозберігаючих тенденцій інтенсивного природокористування. Їх науковою основою є ідеї технологічно замкнутого кругообороту використання природної сировини і становлення на цій основі безвідходних територіально-виробничих комплексів.

Інтенсивному типові розширеного відтворення виробництва відповідає перехід на повне, повторне і багаторазове використання сировини, яка залучається у господарський оборот. Цим забезпечується відносна стабілізація і наступне скорочення первинного ресурсокористування. Вторинне ресурсокористування є таким чином довгостроковою стратегією розвитку всього світового господарства і відповідно окремих країн.

З позицій вторинного ресурсокористування також вирішується проблема впровадження безвідходних технологій, про що йшла мова вище. Але при цьому питання ставиться більш широко. Мова йде не про конкретні технології і відповідні виробничі об’єкти, а про суспільне виробництво в цілому, про окремі територіально-виробничі комплекси.

Саме з цих позицій виходять найбільш загальні і всеосяжні визначення терміну “безвідходні технології”. Зокрема одне з кращих визначень запропоновано щ е у 1984 році Європейською економічною комісією ООН з маловідходних технологій. Останні визначаються як “такий спосіб здійснення виробництва продукції (процес, підприємство, територіально-виробничий комплекс), за якого найбільш раціонально та комплексно використовується сировина і енергія в циклі “сировинні ресурси-виробництво-споживання-вторинні сировинні ресурси” таким чином, що будь які впливи на навколишнє середовище не порушують його нормального функціонування”.

Це означає, що відходи, переходячи в категорію нового елемента виробництва, стають знову його початковою ланкою, тобто його сировинною базою. Причому, відповідний рециклінг в принципі не має обмежень за числом оборотів і дозволяє поступово витісняти первинну сировину, хоча про стовідсоткове витіснення практично не йдеться.

Цифри в цьому відношенні є дуже красномовними. В розвинутих країнах світу, зокрема в США, із вторинної сировини отримують понад 20% всього виробництва алюмінію, 33% заліза, 50% свинцю і цинку, 44% міді тощо. Маються на увазі насамперед ресурси у вигляді лому цих металів. Але рециклінг стосується і гуми, і пластмас, і мастильних матеріалів, і багатьох інших.

Певного досвіду використання вторинних ресурсів набуто і в Україні. Введення в 1981 році загальнодержавного планування використання вторинних ресурсів сприяло збільшенню обсягів залучення їх до виробництва. За розрахунками вторинне ресурсокористування – зі складу відходів – в кінці 80-х років складало 11-12% загального ресурсокористування. Однак на протязі 90-х років спостерігалась тенденція до спаду обсягів їх використання, які зменшилися в 3 рази. Посилення державного регулювання наприкінці 90-х років сприяло зміні негативних тенденцій щодо використання відходів. Починаючи з 2000 року стали збільшуватись і відносні і абсолютні показники використання відходів як вторинної сировини, що свідчить про тенденцію до ресурсозбереження в національній економіці (табл.1) [5, c. 193-194].

Світовий та вітчизняний досвід визначають ряд безумовних авторитетів вторинного ресурсокористування. Це пов’язано, перш за все, з високою ефективністю використання залишкових продуктів кінцевого споживання. Мається на увазі вторинний метал, макулатура, вторинні матеріали, скло, гума, дерево, відпрацьовані нафтопродукти, металовмісні та деякі паливовмісні відходи.

Макулатуравикористовується для отримання широкої гами целюлозно-паперової продукції. Використання 1 т. вторинного волокна взамін деревної маси дозволяє заощадити від 2,6 до 5 м³ деревини, від 105 до 780 кВт. год електроенергії та ін.

Відходи деревини використовуються для виробництва деревостружкових плит, інших композиційних матеріалів, гідролізної продукції.

В Україні згідно зі статистичною звітністю за 2002 рік обсяги утилізації найважливіших видів вторинної сировини (за номенклатурою із 51 виду) склали 83,4 млн.т, що становить 44,9% до їх утворення. По відношення до загального обсягу утворення відходів (близько 800 млн.т_ частка їх утилізації досягла близько 10%, що наближає її до показника 80-х років.

На теперішній час створилися сприятливі нормативно-правові та економічні умови для розширення збирання і заготівлі відходів як вторинної сировини, передусім залишкових продуктів кінцевого споживання: макулатури, сировини полімерної вторинної, відходів деревини та ін. Це сприяє розширенню їх використання в майбутньому, оскільки їх ресурсний потенціал повністю не задіяний. Поряд з розширенням традиційних напрямів використання цих видів вторинної сировини передбачається розвиток нових технологій композиційних матеріалів на базі відходів деревини, полімерів, зношених шин тощо. Важливе значення набуває розвиток системи збирання та створення потужностей по переробці картонної, скляної, металевої та пластикової тари і упаковки.

Відходи знаходять застосування у багатьох галузях для виробництва промислової продукції, будівельних матеріалів, комбікормів, добрив та ін., замінюючи природні ресурси (рудні концентрати, паливо, деревину, природні нерудні матеріали тощо) [9, c. 216-218].

Одним із пріоритетних напрямів у сфері використання вторинних ресурсів виступає подальша розробка технологій і розширення виробництв по переробці багатотоннажних відходів видобувної, металургійної, хімічної та інших галузей промисловості в будівельні матеріали і конструкції. До таких відходів відносяться відвальні розкривні і супутні породи, шлаки металургійної промисловості, золи і шлаки теплоелектростанцій, фосфогіпс та ін.

Найбільш перспективними є вже створені чи розроблювані технології по використанню відходів як домішок в сировинні суміші для виробництва різних будівельних матеріалів і конструкцій, а також розробки, пов’язані з повною чи частковою заміною природної сировини у виробництві цементу, керамічної і силікатної цегли, бетонів, пористих заповнювачів та інших матеріалів.

Відповідно до зазначеного, в мінерально-сировинному комплексі при визначенні можливостей матеріально-технічного забезпечення приросту виробництва промислової продукції слід враховувати наявність великих обсягів вторинних ресурсів і можливості їх переробки. Пов’язаний з ними ресурсний потенціал характеризує табл. 2.

Відходи гірничо видобувної промисловості включають розкривні, супутні породи та відходи збагачення корисних копалин. Основна маса розкривних порід використовується для рекультивації земель, будівництва дамб, доріг, планування території, а також для закладки гірничих виробок. Окремі види розкривних і супутніх порід (скельні породи, бентонітові глини, вапняки, талькові сланці, пісок можуть використовуватись для виробництва будівельних матеріалів (щебеню, кераміки, скла, цементу).

Відходи збагачення використовуються для виготовлення щебеню і піску як заповнювачі бетонів, для будівництва дамб, доріг та ін. Із за складованих шламів при повторному збагаченні можуть бути отримані марганцеві і залізорудні концентрати. Вони можуть розглядатися як резервна сировина.

Найбільш багатотоннажними відходами чорної металургії, що знайшли масове використання, є металургійні шлаки і залізовмісні шлами. Основними видами продукції, що виготовляється із них, є гранульований шлак (що використовується у виробництві цементу), щебінь для будівництва, зворотній продукт для металургії, шлакове борошно (як меліорант), шлакова вага. Крім того, при переробці шлаків вилучається метал, що повертається на переплав у основне виробництво.

Залізовмісні відходи металургійних підприємств, що утворюються при очистці газів і стічних вод, використовуються на цих же підприємствах як домішки в агломераційну шихту. Вони також придатні для виробництва цементу.

В процесі виробництва глинозему утворюються червоні шлами, що містять оксиди заліза, кальцію та ін. Вони використовуються в цементній промисловості, в чорній металургії, сільському господарстві. Оскільки вони містять такі компоненти як золото, галій, скандій, ітрій та інші, то можуть розглядатися як техногенне родовище цих корисних копалин. На сьогоднішній день на Миколаївському глиноземному заводі освоєна технологія вилучення галію із алюмінат них розчинів.

Золи і шлаки теплових електростанцій знайшли масове застосування в будівництві і виготовленні будівельних матеріалів, зокрема у виробництві бетонів, цементу, пористих заповнювачів та ін. Поруч з виготовленням будматеріалів намічається їх використання для вилучення вуглецю, кольорових та інших металів, які вони містять у відносно підвищених концентраціях. Перспективним є вилучення феросиліцію для чорної металургії. Вартість отриманого матеріалу в 3 рази нижча, ніж на феросплавних заводах.

Відходи вуглевидобутку і вуглезбагачення в масових масштабах використовуються для закладки виробленого простору шахт, виготовлення будівельних матеріалів.

Щодо відходів вуглезбагачення, які часто містять до 20 і більше відсотків вуглецю, то найбільш перспективним є їх використання як палива за спеціальними технологіями. Одним з ефективних напрямів їх використання є також виготовлення керамічної цегли, де вони використовуються як паливно – мінеральні домішки. Поряд із заощадженням первинної сировини їх застосування дає значну економію палива (до 80%).

Наявність ряду цінних компонентів у складі ресурсного потенціалу відходів визначає інвестиційну привабливість окремих об’єктів. Важливим аспектом реструктуризації металургійної галузі має стати розвиток вторинної металургії. Передумовою для цього є наявний в Україні металофонд. Проведені оціночні роботи на окремих об’єктах накопичення відходів дають підстави очікувати їх віднесення до категорії техногенних родовищ, кольорових, рідкісних, благородних металів та деяких інших видів мінеральної сировини. Наприклад, відходи Микитівського ртутного комбінату містять ртуть, сурму, миш’як, літій, золото, срібло.

Розширення ресурсних можливостей за рахунок відходів має виходити з визначення їх ресурсної цінності і технологічних можливостей їх залучення у виробництво, обґрунтування напрямів та шляхів найбільш ефективного використання відходів, створення на основі ресурсно – технологічних передумов територіально – виробничих комплексів з замкненими ресурсними циклами тощо. При цьому важливе значення має надаватися розробленню та виконанню відповідних державних, регіональних, галузевих програм, які спрямовуються на вирішення найважливіших екологічних і ресурсних проблем, створення нових підходів до вирішення проблем відходів та засобів їх реалізації [7, c. 9-10].

Розділ 3. Науково-технічна революція та її екологічні наслідки

3.1. Головні чинники впливу НТР на довкілля

На сучасному етапі існування суспільства, що характеризується бурхливим розвитком науки і техніки, охорона навколишнього природного середовища стає однією з найбільш складних і актуальних задач, які висунула науково-технічна революція. Зараз виділяють чотири головні чинники, що визначають основні характерні особливості впливу НТР на навколишнє природне середовище: — збільшення населення земної кулі, — скорочення природних мінеральних і паливних ресурсів, — бурхливе зростання промислового виробництва, — глобальне забруднення навколишнього природного середовища.

1. Збільшення населення земної кулі. Перший чинник — істотне зростання народонаселення на земній кулі — з'явився якраз у період НТР, тобто в другій половині ХХ ст., і при цьому характерний дуже нерівномірний розподіл людей по окремих регіонах їх проживання: концентрація їх у великих містах з розвинутою індустрією. Так, за останнє століття населення земної кулі збільшилось майже в 4 рази — з 1,6 млрд. чол. на початку століття до 6 млрд. чол. на його кінець. Продуктивні сили, що теж зростають значними темпами, збільшують усі види впливу цього чинника на довкілля (різке скорочення лісів, пасовищ, джерел прісної води тощо).

2. Скорочення природних мінеральних і паливних ресурсів Дія другого чинника — скорочення природних мінеральних і паливних ресурсів — безпосередньо пов'язана з ростом продуктивних сил і обумовлена необхідністю відбирати в природи її сировинні ресурси в усе зростаючих масштабах. Наслідком цього з'явилось те, що тільки за останню чверть століття людство використало (тобто вилучило з природного середовища) для задоволення зростаючих потреб промислового виробництва стільки ж мінеральної сировини, скільки її було використано за всю попередню історію людства.

За прогнозами економістів, у найближчі 25 років промислове виробництво зросте ще в 2-3 рази, що вимагатиме величезних сировинних ресурсів. Сьогодні це є одне з найбільш гострих питань, тому що темпи зростання промисловості, і зокрема гірничовидобувної, безперервно зростають. За останні 100 років видобування вугілля на земній кулі зросло в 15 разів, нафти — у 7 000 разів, газу — 1 000 разів. При цьому необхідно врахувати, що така інтенсивна розробка родовищ корисних копалин призвела до різкого скорочення їх запасів і загрози їх повного зникнення, тому що мінеральні ресурси практично не відновлюються.

Не менш важливими є й пов'язані з цим такі негативні явища, як зменшення площі рослинності (ліси, луки), скорочення числа диких тварин, порушення ландшафтів у значній частині земної кулі, ерозія ґрунтів тощо [10, c. 49-50].

3. Бурхливе зростання промислового виробництва Істотним є також вплив на довкілля третього чинника — бурхливого розвитку промислового виробництва — з високою концентрацією засобів виробництва та трудових ресурсів в окремих регіонах: найбільше в розвинутих країнах або промислових і гірничовидобувних районах, частіше всього максимально наближених до джерел сировини та енергії. У цьому відношенні найбільш яскраво проявляється дія НТР у зростанні важкої промисловості (гірничовидобувної, чорної та кольорової металургії, хімічного виробництва), а також в енергетиці, яка є основою для розвитку базових галузей народного господарства та транспорту (залізничного, морського, автомобільного, авіаційного тощо).

Великомасштабна виробнича діяльність призводить до споживання величезної кількості кисню та значним викидам в атмосферу вуглекислого газу. Так, у процесах горіння на кожні 32 кг спожитого кисню утворюється 44 кг вуглекислого газу. Один автомобіль за 1 000 км пробігу споживає річну для людини норму кисню, а пасажирський літак за один трансатлантичний переліт споживає 35 т кисню.

У глобальному масштабі збільшення концентрації вуглекислого газу в об'ємі всієї атмосфери навіть на тисячну частку змінює її прозорість для короткохвильового теплового випромінювання і створює загрозу так званого "теплового ефекту" — зростання температури на поверхні Землі. Наслідки цього явища для нашої планети можуть бути катастрофічними: танення льоду Арктики та Антарктики, підвищення рівня Світового океану та загроза затоплення материків.

Зміни газового балансу атмосфери вже призводять до помітного дефіциту кисню в таких промислово розвинутих регіонах як Рур у ФРН та промислова зона Токіо в Японії, тобто суттєво знижується його вміст в атмосфері, що також призводить до уповільнення процесів життєдіяльності інших організмів.

Газовий склад атмосфери підтримує рослинність Землі та зелені водорості Світового океану (фітопланктон), які поглинають вуглекислий газ і виділяють кисень. Технічний прогрес і зростаючі об'єми виробництва призвели до значного скорочення площ рослинного покриття та масового забруднення (а в ряді випадків — отруєння) вод Світового океану і загибелі планктону. У усьому світі це викликає законну тривогу і вимагає прийняття невідкладних заходів по відновленню газового балансу атмосфери.

Окрім кисню, усі галузі промисловості споживають велику кількість прісної води, запаси якої на земній кулі обмежені. Наприклад, дуже багато води споживається целюлозно-паперовою та нафтопереробною промисловістю.

Енергетика (особливо електроенергетика), темпи розвитку якої значно випереджають темпи росту інших галузей, визначає прогрес суспільного виробництва і в той же час є одним з найбільших джерел негативного впливу на природу.

Основна частина електроенергії, що виробляється сьогодні у світі, продукується на ТЕС — теплових електростанціях, які й визначають найбільший негативний вплив на довкілля. Ступінь впливу ТЕС на природу залежить від виду палива, що використовується. Найменшої шкоди завдає природний газ.

4. Глобальне забруднення навколишнього природного середовища Четвертий чинник, який сьогодні є однією з найбільших проблем НТР, що хвилюють людство — це глобальне забруднення довкілля; воно й породило головну зараз тему про загрозу екологічної кризи, що постала яка соціальна проблема.

Глобальне забруднення всієї біосфери, тобто повітряного й водного середовища, ґрунтів і підземних вод, створюється викидами промислових підприємств, побутовими й господарськими відходами, неправильним застосуванням отрутохімікатів та добривами, а також підвищенням рівня шуму від роботи транспортних засобів і промислових підприємств.

У числовому виразі воно може бути схарактеризовано наступними цифрами: викиди в атмосферу промислових підприємств і транспортних засобів щорічно складають: газів і пилу — 1 млрд. т і стільки ж сажі, а у водойми — більше 500 млрд. т забруднених стоків. У Світовий океан та річки при цьому поступає більше 10 млн. т нафти та нафтопродуктів.

Вирішення складних проблем охорони навколишнього середовища вимагають спільних зусиль усіх країн світу. Вони знаходяться в самому тісному взаємозв'язку з необхідністю збереження миру на Землі, загального й повного роззброєння. Щорічно на озброєння витрачається в усьому світі в 2,5 рази більше асигнувань у порівнянні з охороною здоров'я, і в 1,5 рази — народною освітою [2, c. 239-240].

3.2. Основні напрями розв’язання просторових екологічних проблем

Вирішальним чинником розв’язання екологічних проблем є провідна роль держави у збереженні та відтворенні навколишнього природного середовища. Про це переконливо свідчить світовий і вітчизняний досвід.

Загальновідомо, що екологія в розумінні збереження довкілля і ринок є антиподами. І будь-які ринкові важелі самі по собі не здатні вирішити екологічні проблеми, котрі вимагають для свого розв’язання певних обмежень в економічній діяльності. Гонитва за найбільшим прибутком примушує суб’єктів економічної діяльності порушувати закони природи, закони, спрямовані на збереження оточуючого середовища і раціональне використання природних ресурсів. Тому лише держава є тією загальнонаціональною силою, є тим офіційним представником суспільства, котрий може здолати опір ринкової стихії і навіть поставити ринкову економіку на службу екології і здоров’ю населення. Кожна держава має широкий набір важелів, з допомогою яких екологічні проблеми можуть бути вирішені, а екологічна напруга послаблена або ж знята.

До цих чинників, насамперед, треба віднести правове регулювання діяльності, пов’язаної з використанням природних ресурсів, їх відтворенням і збереженням навколишнього природного середовища.

В Україні прийнято цілу низку законів в природоохоронній сфері, зокрема це Лісовий (1994), Водний (1995), Земельний (2002) кодекси, Кодекс про надра (1994), Закони України “Про охорону навколишнього природного середовища” (1991), “Про природно-заповідний фонд” (1992), “Про тваринний світ” (1993), “Про екологічну експертизу” (1995), “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку”(1995), “Про поводження з радіоактивними відходами” (1995), “Про відходи” (1998), “Про рослинний світ” (1999), “Про зону надзвичайної екологічної ситуації”, “Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій природного і техногенного характеру”, “Про об’єкти підвищеної небезпеки” (2000) та ін.

Проте потрібно не лише створювати закони, а й забезпечити неухильне виконання як цих законів, так і прийнятих на їх основі нормативних актів.

Спираючись на законодавство, держава застосовує адміністративні заходи, скеровані на розв’язання екологічних проблем. Тут є багато можливостей, аж до адміністративного втручання, пряму заборону діяльності підприємств та виробництв, які наносять шкоду довкіллю. В правовому арсеналі держави є ціла система економічних важелів, які притаманні ринковій економіці і які вона застосовує для економного використання природних ресурсів, їх відтворення і збереження здорового життєвого середовища для людей [1].

Треба сказати, що поряд з просторовими і національними особливостями розв’язання екологічних проблем, світове співтовариство на форумах у Ріо-де-Жанейро та Йоганнесбурзі сформулювало і запропонувало усім країнам світу засоби розв’язання екологічних проблем на довгостроковому перспективу, які успішно можуть бути використанні при наявності відповідної політичної волі в усіх державах світу. Президент України оголосив, що Україна йтиме в майбутнє саме цим шляхом, а Кабінет Міністрів України розробив і затвердив Комплексну програму реалізації на національному рівні рішень, прийнятих на Всесвітньому саміті зі сталого розвитку (вересень 2002 р., м.Йоганесбург) , на 2003-2005 роки.

Регіональна екологічна політика має ґрунтуватися на таких принципах:

· дотримання загальнонаціональних пріоритетів у галузі охорони довкілля і використання природних ресурсів;

· забезпечення розмежування повноважень між органами виконавчої влади;

· врахування екологічних інтересів інших регіонів, у тому числі за межами України, відповідно до міждержавних угод;

· формування механізму фінансового забезпечення природоохоронної діяльності регіонів.

З метою нормативно-правового забезпечення реалізації основних напрямів регіональної екологічної політики слід передбачити:

· визначення фіксованої частки валової доданої вартості регіону, що спрямовується на охорону довкілля, відповідно до рівня забруднення середовища;

· збалансування бюджетних витрат на охорону природи на загальнодержавному та місцевому рівнях на основі пропорційності між внеском регіону в бюджетні надходження та станом природного середовища в регіоні;

· створення системи місцевих, регіональних та загальнодержавних екологічних програм;

· внесення змін до законів та інших нормативно-правових актів щодо забезпечення економічної бази природоохоронної діяльності в регіонах;

· урахування екологічного фактору при інституційних трансформаціях;

· створення і раціональне використання екологічних фондів різного рівня і різних форм власності;

· державне стимулювання суб’єктів регіонального управління і господарювання за плідну діяльність у сфері охорони довкілля і відтворення природних ресурсів;

· створення законодавчих передумов для приватизації об'єктів екологічної інфраструктури регіонів з урахуванням специфічних умов забезпечення їх економічної рентабельності.

Лише за умови об’єднання національних, регіональних і міжнародних зусиль людей можна подолати екологічні загрози, уникнути локальних і глобальних ризиків і забезпечити сталий розвиток суспільства [10, c. 50-51].

Висновки

Отже, зроблено висновок, що збереження та посилення наявних тенденцій соціально-економічного розвитку має більш тісно пов’язуватись із заходами щодо покращення стану навколишнього природного середовища. Визначальна роль у цьому має належати структурним змінам в реальному секторі економіки, спрямованим на підвищення ефективності його функціонування. Основними завданнями в цьому напрямку є:

· формування оптимальної структури виробництва з підвищенням питомої ваги наукоємних галузей з виробництва продукції поглибленої переробки та кінцевого споживання (для яких характерна висока частка доданої вартості);

· широке запровадження інноваційних технологій зі зменшеною енерго- і ресурсоємністю виробництва, комплексною автоматизацією та інформатизацією виробничих процесів, суттєвим підвищенням продуктивності праці та соціального забезпечення працівників;

· розширення обсягів пропозиції наукоємних промислових товарів на внутрішньому ринку шляхом підвищення рівня збалансованості виробництва, створення замкнених технологічних циклів з виробництва кінцевої продукції, активізації процесів імпортозаміщення, переорієнтації галузей обробної промисловості на задоволення потреб власної міжгалузевої кооперації;

· підвищення конкурентних можливостей промислового виробництва, розширення ринків товарів та послуг за рахунок входження до пріоритетних для національної економіки секторів світового ринку (авіакосмічного, суднобудівного, військово-технічного, транспортного і сільськогосподарського машинобудування ) та задоволення потреб внутрішнього ринку високих технологій за рахунок вітчизняного виробництва;

· нарощування обсягів випуску високотехнологічних виробів, передусім технічно складних товарів широкого вжитку, медичної, комп’ютерної техніки, легкових автомобілів тощо, які стимулюють внутрішній попит і підвищення особистого кінцевого споживання;

· забезпечення змін у структурі експорту із збільшенням у ньому частки продукції поглибленої переробки (з високим рівнем доданої вартості); — забезпечення формування збалансованого, інвестиційно-привабливого нормативно-правового поля , яке забезпечить ефективний розвиток промисловості.

Міжнародний аспект проблеми екологічної безпеки пов'язаний з двостороннім або багатостороннім співробітництвом і часто орієнтується на розв'язання регіональних екопроблем як на урядовому, так і на неурядовому рівнях. Глобальний характер екологічної безпеки потребує докорінного перегляду всіх міжнародних зв'язків і відношень, реалізації глобально-гуманістичного мислення як на міжнародному, так і на субнаціональному рівнях.

Список використаної літератури

1. Конституція України Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. — К. : Віпол, [1996]. — 42 с.

2. Білявський Г. Основи екології: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Георгій Білявський, Ростислав Фурдуй, Ігор Костіков. — К.: Либідь, 2004. – 406 с.

3. Буркинський Б. Екологічно чисте виробництво (Наукові засади впровадження та розвитку) //Вісник Національної академії наук України. — 2006. — № 5. — C. 11-17

4. Герасимчук З. Наукові засади дослідження екологічної безпеки як фактора сталого розвитку //Економіка України. — 2000. — № 11. — C. 63-69

5. Заверуха Н. Основи екології: Навчальний посібник для вищих навчальних закладів/ Нелі Заверуха, Валентин Серебряков, Юрій Скиба,. — К.: Каравела, 2006. — 365 с.

6. Запольський А. Основи екології: Підручник для студентів техніко-технологічних спеціальностей вищих навчальних закладів/ Анатолій Запольський, Анатолій Салюк,; Ред. К. М. Ситник. — К.: Вища школа, 2003. — 357 с.

7. Комендар В.І. Збереження і відтворення природних екосистем як елемент збалансованого розвитку //Екологічний вісник. — 2007. — № 5. — C. 9-10

8. Корсак К. Основи екології: Навчальний посібник/ Костянтин Корсак, Ольга Плахотнік; МАУП. — 3-тє вид., перероб. і доп.. — К.: МАУП, 2002. — 294 с.

9. Кравців В. Регіональна екологічна політика в Україні (теорія формування, методи реалізації) / НАН України; Інститут регіональних досліджень. — Л., 2007. — 338c.

10. Краснова М. Правове забезпечення екологічної безпеки: роль науково-правового фактора //Право України. — 2000. — № 5. — C. 49-51

11. Основи екології та екологічного права: Навчальний посібник/ Юрій Бойчук, Михайло Шульга, Дмитро Цалін, Валерій Дем’яненко,; За ред. Юрія Бойчука, Михайла Шульги,. — Суми: Університетська книга, 2004. — 351 с.

12. Основи екології: Навчальний посібник для вищих навчальних закладів/ О. М. Адаменко, Я. В. Коденко, Л. М. Консевич; Ін-т менеджменту та економіки "Галицька академія". — 2-е вид.. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 314 с.

13. Сохнич А. Найвищий пріоритет-екологічний //Науковий світ. — 2005. — № 10. — C. 2-4

14. Сухарев С. Основи екології та охорони довкілля: Навчальний посібник/ Мін-во освіти і науки України, Ужгородський нац. ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 391 с.

15. Царенко О. Основи екології та економіка природокористування: Навч. посібн. для студ. вузів/ Олександр Царенко, Олександр Нєсвєтов, Микола Кадацький,. — 2-е вид., стереотипне. — Суми: Університетська книга, 2004. — 399 с.