Досліджуйте, зважуйте, а потім приймайте рішення, у всякому разі по відношенню до судочин­ства законодавець має діяти так, як хо­че, щоб діяв хороший суддя під час розгляду справи. На жаль, слід визна­ти, що за той стан судочинства, який є сьогодні, вину значною мірою пови­нен взяти на себе і законодавець, бо він не завжди щодо судочинства діє продумано і виважено.

Проблеми судочинства в основно­му є наслідком дій законодавця, а та­кож відображають стан економіки та політики в державі.

Важко уявити бездоганне судочин­ство у державі з занедбаними еконо­мічною та соціальною сферами, з низькою мораллю та правосвідомістю населення та еліти.

Протягом багатьох десятиліть ук­раїнці з усією наполегливістю намага­лися довести, що «радянський суд найкращий у світі». Нині з такою ж наполегливістю фактично майже ті ж люди намагаються довести протилеж­не і безкінечно говорять про необ­хідність реформування судової систе­ми. На жаль, не знають, як її зробити кращою за ту, що була раніше. Звичай­но, зі зміною політичного, економічно­го та соціального ладу в державі має бути змінене і судочинство. Воно по­винно бути адекватним тим позитив­ним змінам, які відбулися в економіці політиці та соціальній сфері. Але ми бачимо, що становище в економіці та соціальній сфері не змінюється на кра­ще. Кожна галузь економіки та со­ціальна сфера для їх реанімації потре­бують значних капітальних вкладень. Влада з великими труднощами нама­гається віднайти кошти на найнеобхідніше. За таких обставин у судо­вій системі потрібно запроваджувати лише ті нововведення, без яких не­можливо обійтися, або які не потребу­ють великих державних коштів, але принесуть позитивний результат. На­самперед потрібно підправляти те, що запроваджено під впливом ейфорії перших років незалежності та сьогодні шкодить правосуддю.

У судовій системі з´явилися нові явища, які не були притаманні ра­дянській добі, зокрема, політизація суддів, а у зв´язку з цим їхній поділ на антагоністичні групи, намагання полі­тичних сил мати «своїх» суддів і будь-що захищати їх, але карати тих, хто орієнтується на іншу політичну силу. З´явились амбіційні уявлення про те, що «суд все може».

Розбалансоване законодавство і по­роджені у зв´язку з цим амбіції призве­ли до того, що в більшості судів немає легітимних керівників. Непродумані процесуальні норми та норми структурно-інстанційні призвели до того, що одні суди недовантажені, а інші — перевантажені. Наявне масове невико­нання судових рішень. Якщо за радян­ської доби тяганиною вважався нерозгляд справи протягом тижнів чи двох місяців, то нині справи розглядаються роками. Якщо за радянської доби за­конність судових рішень вважалася аксіомою, то сьогодні це майже друго­рядне питання. За радянських часів навіть у Верховному Суді республіки через кожні шість місяців усі судові рішення конкретного судді Верховно­го Суду вивчалися його колегами і не лише з точки зору права, а й з точки зору граматики, а потім обговорюва­лися на засіданні колегії, що спонука­ло суддю до надзвичайної добро­совісності, то сьогодні такі перевірки вважаються «посяганням на неза­лежність судді», у зв´язку з чим в окре­мих невеликих за змістом судових рішеннях можна знайти десятки, а то і сотні помилок, і не тільки граматич­них.

Поряд з цим суди знову опускають­ся до все більш пригніченого, занедба­ного стану. На порядку денному бага­тьох судів, так як і в 90-ті роки XX ст., постають питання за що придбати марки і конверти, де узяти кошти на «Укрпошту», як бути зі світлом та во­дою, хто помиє підлогу в суді за мізер­ну зарплату прибиральниці тощо. Тотальна бідність населення та відсут­ність закону про захист малозабезпе­чених створюють і для суду, і для його клієнтів величезні проблеми у плані захисту підсудних. Названі та багато неназваних проблем знижують якість відправлення правосуддя та його опе­ративність, підривають довіру насе­лення до судової системи, викликають масовий потік скарг до Президента держави, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, до Євро­пейського суду з прав людини та в інші національні та міжнародні струк­тури. Тобто є про що думати нинішній владі, яка бере на себе сміливість змінити становище в судах на краще.

На жаль, окремі рішення влади не адекватні тим проблемам, що існують в судах. Чого варте хоча б рішення про механічний розподіл справ. Ну хіба це найактуальніше питання для судів сьогодні? Хіба кошти треба вишукува­ти саме на це? Думка про те, що саме в такий спосіб можна зменшити вплив голови суду чи іншого працівника суду, який розподіляє справи, на суд­дю, — наївна. Наша людина завжди знайде спосіб, як обманути чи зламати машину. Все залежить від порядності голови суду. Порядний ніколи не буде тиснути на суддю, а непорядний — завжди знайде спосіб, як це зробити, незважаючи на те, може він дати спра­ву конкретному судді чи ні. На мою думку, це не зовсім продумане та зва­жене рішення, яке забере із бюджету колосальні кошти, але позитивно не вплине на законність та справед­ливість судових рішень. Узагалі треба знати, що судова діяльність творча, там безліч нюансів, які жодна машина врахувати не може.

При запровадженні певних змін у судочинстві насамперед треба перед­бачати, принесуть вони суспільству позитив чи негатив. Тобто перш ніж щось змінювати, треба ґрунтовно вив­чити всю проблематику предмета змін. На жаль, проблеми судової сис­теми України ніхто не досліджує. З цих питань в Україні немає не те що науково-дослідного інституту чи яко­гось центру, а навіть маленької групи людей, яка б вивчала проблематику судочинства хоча б на примітивному рівні.

Як відомо, в кожному правоохорон­ному відомстві є науково-дослідні інститути, центри, лабораторії тощо. Але нічого подібного немає в судовій системі. За таких обставин реформу­вати судову систему, не маючи елемен­тарно простих даних про психологію судді та про процеси, явища, тенденції, які існують у судочинстві, важко і не­безпечно.

Фактично ті чи інші пропозиції про реформування судової системи Украї­ни ґрунтуються на якомусь окремому негативному факті, який став відомим суспільству, або певних прикладах з інших країн світу чи висновках деяких науковців. Але цього явно недостат­ньо для реформування судової систе­ми держави. За такого реформування народжується щось таке, що або не приживається, або приносить ще біль­ші проблеми.

Найпоказовішим у цьому плані є конституційна норма про суд присяж­них. Ось уже 14 років існує вона в Конституції, але не реалізована. І на­вряд чи буде реалізованою, бо наро­джена без елементарних досліджень і обґрунтувань, без найпростіших роз­рахунків, у що це обійдеться державі, які наслідки і проблеми принесе. Вона народжена як популістська акція на підставі чиєїсь уяви про те, що в Аме­риці чи у Великій Британії з судом присяжних комфортно. Але якби це й було так, то треба знати, що, як казав Є. Гребінка у своїй знаменитій повісті «Чайковський», від «здорового бор­щу» козак лише гладшає, а коняка мо­же здохнути*.

Уже вісім років у Законі «Про судо­устрій України» існує норма про Апе­ляційний суд України. Але він не по­дає ознак життя, бо народжений мерт­вим без попереднього дослідження елементарних обставин його право­мірності та доцільності існування.

У 2002 р. у названому Законі був передбачений також Касаційний суд України, який не був сформований, а через кілька років Конституційний Суд визнав, що його існування супере­чить Конституції України, хоча було зрозуміло, що касаційна інстанція обов´язкова.

Сьогодні створюється той же ана­лог, але під іншою вивіскою — Вищий кримінальний та цивільний суд для розгляду кримінальних та цивільних справ у касаційному порядку з одно­часним віднесенням всіх цих справ по першій інстанції у підсудність судам районної ланки.

На жаль, можна навести і ряд ін­ших аналогічних прикладів діянь вла­ди щодо судочинства.

Що ж це за держава, яка спочатку передбачає в законі якийсь інститут влади, а потім думає, що з ним робити, чи мовчки роками його ігнорує, бо не знайде де взяти кошти на його функціонування, або усвідомлює, що він не вписується в певні правові рамки?

Без належного дослідження мож­ливих наслідків, які настануть, як ска­зав О. Толстой, «начитавшись видно Вальтер Скотта иль классицизмом за­ражен», тобто догматично, механічно сприймаючи досвід Західної Європи, не усвідомлюючи, що українцям мен­тально, поведінково до Європи ще ду­же далеко, в Україні був знищений перегляд судових рішень у порядку так званого судового нагляду. У ре­зультаті ми маємо замовні судові рішення, участь суддів у рейдерських атаках, доволі «вільне» поводження окремих суддів, зниження якості судо­вих рішень, корупцію в судах. Особ­ливість цього судового провадження полягала в тому, що під час перегляду судових рішень у порядку судового нагляду справа могла бути витребува­на в обласний або Верховний Суд тоді, коли рішення набрало законної сили. При цьому незалежно від наявності скарги чи протесту прокурора. Достат­ньо було виявити сумнівне рішення при перевірці організаційної діяль­ності суду, критиці його у ЗМІ, уза­гальненні судової практики тощо.

Суддя знав, що незаконне чи сум­нівне судове рішення не може залиши­тися непоміченим, що не сьогодні, так завтра президія обласного суду, судова колегія Верховного Суду чи Пленум Верховного Суду його скасують чи змінять, а він буде покараний. І тому вів себе більш виважено, обережно і добросовісно.

Важливо звернути увагу, що «гріх» у будь-якій судовій інстанції не міг бу­ти прихований, голова суду не міг про­штовхнути щось «своє», бо постанова президії обласного суду переглядала­ся в судовій колегії Верховного Суду, а ухвала судової колегії — на Пленумі Верховного Суду республіки при ко­легіальному прийнятті рішення. На­віть Пленум Верховного Суду рес­публіки не міг собі нічого дозволити, оскільки його постанови могли бути переглянуті на Пленумі Верховного Суду СРСР.

Тобто була система жорсткого судо­вого контролю за кожним судовим рішенням, яка забезпечувала законослухняність і належну поведінку судді.

У такий спосіб президія обласного суду забезпечувала також єдину за­конність на території області, а Пле­нум Верховного Суду — на території держави.

Ліквідувавши перегляд судових рішень у порядку судового нагляду і не запровадивши іншого механізму за­безпечення єдиної законності в дер­жаві та належної поведінки суддів, за­конодавець в Україні фактично випус­тив із пляшки джина на «вільне літан­ня і свавільне діяння».

Відпрацювавши в судовій системі майже 35 років, пройшовши усі її щаблі і дійшовши до її вершини, я як «Отче наш» знаю всі її позитивні та негативні сторони, всі її біди і пробле­ми, і тому можу стверджувати, що сьо­годнішні проблеми судових рішень в Україні в основному є наслідком ліквідації їх перегляду в порядку судо­вого нагляду. Пошуки компенсатора успіхом поки що не увінчуються, бо вимагають колосальних коштів, громіздких технічних та правових сис­тем, а найголовніше — нової високо­моральної людини.

Суддя майже повністю залежить від закону. Його дії та бездіяльність, рішення і поведінка взаємопов´язані з законом. Чим досконаліший закон, чим більше він враховує психологію судді, специфіку його життя і діяль­ності, чим менше для судді він перед­бачає, чим менше він залишає можли­востей для суддівського розсуду, чим чіткіший і жорсткіший процесуальний контроль за кожним судовим рішен­ням, тим якісніше й оперативніше бу­де діяти суддя. Якщо ж закон «як диш­ло», то «неча на зеркало пенять».