Вступ

Беззаперечно, починаючи з 60-х років і до кінця XX ст., юридична психологія на радянському та пострадянському просторі пережила етапи відродження, інтенсивного розвитку та перетворення в самостійну галузь людської науки і практики. Були сформовані основні її уявлення, положення: поняття, предмет, об’єкт, місце в системі інших наук, основні принципи й методи.

Серед ознак наукової зрілості юридичної психології в Україні можна назвати:

—         офіційне її визнання та включення в державний перелік наукових спеціальностей (19.00.06);

—         підготовка фахівців вищого рівня кваліфікації за даною спеціальністю (докторів та кандидатів юридичних і психологічних наук);

—         створення в правоохоронних органах психологічних служб, де психологи-практики впроваджують напрацювання з юридичної психології в практичну діяльність;

—         зростання з року в рік кількості дисертаційних досліджень та наукових публікацій, проведення науково-практичних конференцій, поява періодичного видання «Юридична психологія і педагогіка».

Перспективним для подальшого розвитку юридичної психології нам видається створення наукового співтовариства фахівців, що професійно займаються проблемами юридичної психології. Це допоможе координувати зусилля, зробить більш реальним впровадження юридико-психологічного знання в правотворчу, правоохоронну та правозастосовну діяльність.

Сьогодні вже ніхто не заперечує, що юридична психологія — родове поняття стосовно «судової психології» (А.В. Дулов, О.Р. Ратінов), «кримінальної психології» (А.Ф. Зелінський, С.В. Познишев), «правової психології» (В.О. Коновалова). Але в деяких вищих закладах освіти системи МВС України (особливо підпорядкованих Харківському національному університету внутрішніх справ) вона досі не визнається як самостійна наука й викладається як низка спецкурсів: «Психологія девіантної поведінки», «Кримінальна психологія», «Судова психологія», «Психологія допиту» тощо.

Є певні проблеми й із визначенням структури й основних категорій юридичної психології. Для її вирішення нами проведений аналіз поглядів А.В. Дулова, В.О. Коновалової, В.Ф. Пирожкова, О.Р. Ратінова, В.Ю. Шепітька та інших учених.

1. Історія розвитку та сучасні напрями юридичної психології

Становлення юридичної психології як науки визначалося тим, що основні проблеми юриспруденції (особистість злочинця, досудове слідство та судове провадження кримінальної справи, перевиховання засуджених) не могли бути вирішені на рівні суто юридичному чи суто психологічному, а вимагали розробки спеціалізованого методичного інструментарію для вивчення і теоретичної розробки проблематики на межі юридичної та психологічної науки. Саме тому юридичної психології повною мірою стосується ствердження У. Гербарта про те, що психологія має тривалу передісторію і дуже коротку історію. Ще в трактаті давньогрецького філософа Теофраста (ІV-III ст. до н.е.) «Характери» є опис окремих асоціальних рис, притаманних певним типам особистості.

В історичній ретроспективі можна виділити такі основні етапи розвитку юридичної психології:

I — описовий (з давнини до початку XIX ст.);

II — порівняльно-аналітичний (XIX ст.);

III — природничо-науковий (з початку XX ст. до теперішнього часу).

Застосування психологічного знання для забезпечення правосуддя та використання його в напрямах правоохоронної Діяльності має прадавню історію. Випробування учасників процесу, що подекуди мали містичний характер, але значною мірою синтезували емпіричний досвід багатьох поколінь, мали місце вже в античному та середньовічному кримінальному процесі. Вони базувалися на застосуванні знань психології людини, різних її проявів для одержання правдивої інформації. Прообразом тестування, своєрідним емпіричним дослідженням при розслідуванні злочинів та доведенні вини було, наприклад, випробування рисом у Давньому Китаї або тамтамом у народів Африки. Проте і в античному, і в середньовічному процесі основним доказом було особисте зізнання підозрюваного у вчиненому [2, c. 21-22].

Розшуковий процес, як світський (більш вишуканий) варіант інквізиційного, не використовував даних психології, базуючись виключно на таємних письмових свідоцтвах. Особисте зізнання як основний доказ здобувалося всіма можливими способами, у тому числі й з застосуванням катувань і тортур. Одночасно з фізичними, використовувалися і психологічні методи впливу на підозрюваних із метою отримання зізнання будь-що, основою яких були узагальнені емпіричні дані та побутова психологія.

Щоб примусити людину дати свідчення, спеціально створювалася шокова ситуація, обстановка, яка провокувала до вияву емоцій. Наприклад, підозрюваного раптово вводили в ледь освітлене приміщення, де знаходився труп, і там змушували сказати правду, використовуючи його шоковий стан.

На зміну інквізиційному середньовічному розшуковому процесу прийшов процес змагальний (ідеї якого зароджувалися в філософії, соціології, теорії права) з властивою йому гласністю та усним провадженням. Важливого значення набувають показання свідків та інформація стосовно особистості підсудного, потерпілого, позивача, відповідача тощо. Для правильної оцінки свідчень підозрюваного, обвинувачуваного та інших учасників процесу, одержання даних про їх особистість у кримінальному, а потім у цивільному буржуазному процесах з’являється потреба залучення та використання психологічного знання.

Так, у Європі почала інтенсивно розвиватися судова психологія. У 1792 р. виходить робота К. Вкартсгаузена «Про необхідність психологічного аналізу кримінально-правових понять»; у першій половині XIX ст. побачили світ роботи І. Гофбауера «Психологія та її застосування до судового життя» та І. Фредрейха «Систематичне керівництво з судової психології», де висвітлювалися психологічні аспекти проблем особистості злочинця, індивідуалізації вини та покарання, а також безпосередньо психології кримінального судочинства.

Середина і друга половина XIX ст. знаменувалася в Європі значним посиленням інтересу до кримінальної психології, що зумовлювалося, насамперед, розвитком антропологічних поглядів на детермінацію злочинної поведінки (Ч. Ломброзо, Е. Феррі, Р. Гарофало). У книзі «Злочинна людина, вивчена на основі антропології, судової медицини та тюрмознавства» (1876 р.) Ч. Ломброзо здійснив спробу визначити матеріальний субстрат злочину, висловивши думку про те, що злочинець-це атавістичний тип, який має низку фізичних і, відповідно, психічних рис, що наближають його до дикунів, первісних людей або навіть тварин. На його думку, злочинця неможливо виправити, як неможливо приручити та одомашнити хижака, тому єдиним виправданим засобом боротьби зі злочинністю є якомога більш рання ізоляція представника злочинного типу від суспільства.

Е. Феррі та Р. Гарофало доповнили перелік біологічних детермінант злочинності, але залишилися при цьому на позиціях антропологічної школи. Так, Е. Феррі в праці «Злочин як соціальне явище» визначив три групи чинників, що породжують злочинність: антропологічні (індивідуальні), фізичні та соціальні. До останніх були віднесені: громадянський стан, рід занять, місце народження, класовий стан, освіта та виховання. Р. Гарофало, зазначаючи, що злочинець має риси «дикунів» та розумову недорозвиненість, поділяв злочини на «природні» та «штучні», спричинені неповагою до страждань інших людей та їх права власності.

Помітним досягненням у розвитку юридичної психології були роботи Г. Гроса «Посібник для слідчих» і «Кримінальна психологія». Автор вперше аргументував необхідність виділення окремого напряму юридичної психології — судової психології, в структурі якої виділив «суб’єктивну психологію», під якою розумів психічну діяльність судді, і «об’єктивну психологію» — психічну діяльність тих учасників процесу, які забезпечують судді матеріал для остаточних висновків і суджень, необхідних для винесення вироку (обвинувачуваного, свідка, потерпілого) [5, c. 17-18].

На початку XX ст. побачили світ роботи Л. Блюнеллі «Свідомість звинувачуваного» (1902 р.), М. Ворста «Експериментальні дослідження достовірності свідчень» (1907 р.). Г. Райха «Про напрями психології» (1912 р.), К. Марбе «Принципи судової психології» (1913 р.), О. Ліпмана «Основи психології для юристів» (1914 р.), в яких розглядалися теоретичні І практичні питання використання психології в юриспруденції. З 1907 р. відомий учений Е. Клапаред читав у Женеві «Курс лекцій з юридичної психології».

Історія юридичної психології в нашій країні нараховує понад три століття. Можна виділити три етапи її розвитку:

1) кінець XVII ст. — перша половина XVIII ст. (епоха Просвіти) — перші спроби проникнути в психологію (душу) злочинця, критично осмислити психологію людей, що вершать правосуддя;

2) кінець XVIII ст. — остання чверть XIX ст. — характеризується початком читання курсів із юридичній психології;

3) XX ст. — початок XXI ст. — оформлення юридичної психології як галузі психологічної науки і становлення її як експериментальної дисципліни.

Починаючи з Петра І, на теренах Російської імперії кримінально-правові і процесуальні питання розглядаються у визначеному змісті через призму психологічних знань.

Так, Посошков І.Т. пропонував різні способи допитів свідків і обвинувачуваних, рекомендував класифікувати злочинців за ступенем їх «зіпсованості». Він говорив, що усвідомлення права відсутнє у масі народу. ТатищевВ.М. вважав, що багато законів порушуються через незнання, і що їх необхідно вивчати з раннього віку, коли психіка дитини до цього найбільш сприятлива. Князь Щербатов М.М. стверджував, що законодавець повинен знати людське серце і створювати закони з урахуванням психології злочинця і народу. Він одним з перших порушив питання про дострокове звільнення злочинця, що виправився, і вважав, що відбування покарання повинне бути сполучене з працею.

На початку XVIII ст. було висловлено думки про необхідність відміни кривавих форм кримінальних репресій, катувань і зміну ставлення до особистості злочинця. Виразником цих поглядів був, насамперед, Радищев ОМ. Ушаков Ф.В. у роботі «Про право і цілі покарання» розкрив психологічні засади впливу на злочинця покарання, вважаючи найбільш важливим створення умов для виникнення у нього почуття каяття.

Український філософ-просвітник та юрист Л. Лодій (1764-1829 рр.) у праці «Логічні настанови, спрямовані на пізнання та розмежування істинного і помилкового» (1815 р.) намагався обґрунтувати кримінально-правові поняття за допомогою психології. Він визнавав лише ті покарання, що виступають як засоби психологічного примусу, вважав, що покарання має відповідати духу злочину. Такої ж думки дотримувалися В. Єлпатьєвський, Г. Гордієнко. X. Штельцер став першим, хто розпочав викладання курсу «Кримінальна психологія» (Московський та Тартуський університети, 1806-1812 рр.) [8, c. 21-22].

Зародження та розвиток юридичної психології в Росії наприкінці XVIII — початку XIX ст. пов’язано з розумінням прогресивними ученими І громадськими діячами необхідності розв’язувати кримінально-правові проблеми із залученням психологічних знань. Таку позицію висловлювали, зокрема, ліцейні вчителі О.С. Пушкіна О. Куніцин та О. Галич. О. Куні-цин вважав, що метою покарання повинно бути виправлення і перевиховання злочинця, попередження злочинів. О. Галич написав одну із перших у Росії робіт з характерології, де зазначив, що карати злочинця повинні ті, хто знає його психологію, характер. Таким чином, він вважав, що суддя повинен бути і хорошим психологом.

Практична спрямованість юридичної психології особливо визначилася в 50-70 роках XIX ст. Так, С. Баршеву роботі «Погляд на науку кримінального законоведення» (1858 р.) відзначав, що жодне питання кримінального права не може бути вирішене без допомоги психології: «Якщо суддя не знає психології, то це буде судне над живими істотами, а над трупами». На його думку, психологія потрібна не тільки суддям, але й слідчим, тому що зі скасуванням катувань у їх розпорядженні залишається лише один засіб розкриття злочину — вплив на психіку злочинця. Психологія потрібна і законодавцю, якого вона навчить бачити в злочинці не неприборканого звіра, а людину, яку потрібно перевиховувати, а не діяти на неї «мечем і в’язницею». У 1871 р. А. Фрезе опублікував першу в Росії роботу «Нарис судової психології», визначивши її предмет як «нотатки до юридичних питань про нормальні і ненормальні прояви душевного життя».

Прогресивні юристи другої половини XIX І початку XX ст. (Л. Владимиров, Д. Дріль. С Гогель, А. Коні, Л. Петражицький, В. Чиж, М. Ядринцев та ін.), розуміючи, що лише психологія дозволяє визначити закономірності, детермінуючі поведінку людини, вважали, що юридична психологія повинна скласти наукову основу кримінального права, тобто на її базисі має будуватися вчення про суб’єкт злочину, осудність, зміст покарання.

Так. професор Л. Владимиров, викладач Харківського, Московського та Петербурзького університетів у своїх працях «Про значення лікарів-експертів у кримінальному судочинстві» (1870 р.), «Психологічні особливості злочинця за новітніми дослідженнями» (1877р.), «Психологічні дослідження в кримінальному суді» (1901 р.) обґрунтував необхідність залучення до кримінального судочинства експертів — спеціалістів Із психології, які мали б право ознайомитися з матеріалами справи, обстежувати підсудного, догапувати учасників процесу.

У 1881 р. видатний російський юрист А. Коні прочитав публічну лекцію «Ф.М. Достоєвський як криміналіст», де підкреслив значення внутрішнього змісту злочину. Він наголосив, що злочинець у теорії кримінального права звичайно розглядається як «абстрактний», позбавлений плоті та крові. І такому абстрактному злочинцю призначається «абстрактне покарання». У продовження цієї думки психолог Н. Грот виступав за розвиток емпіричної психології, що повинна вивчати конкретного злочинця. У 1890 році він писав: «Психолога ніколи не запрошують для поради, коли потрібно проникнути всередину наміру, задумів і діянь злочинця».

Становлять інтерес роботи Д. Дріля, який зазначав, що психологія І право мають справу з тими самими явищами — «законами свідомого життя людини». Не володіючи власними засобами для їх вивчення, право повинне звертатися до психології. Психологія є тим базисом, на якому право тільки і може бути побудовано, інакше воно втрачає своє значення як прикладна наука. У «Приватній психології злочинності» (1890 р.) він стверджував, що першим органічним моментом, що сприяє злочину, є ослаблення у злочинців здатності «свідомо керуватися передбаченням майбутнього» [11, c. 27-28]

Роботи В. Чижа «Медичне вивчення злочинця» (1894 р.), «Злочинна людина перед судом медичної науки» (1894 р.), «Кримінальна антропологія» (1895 р.) є розвитком теорії Ч. Ломброзо, але його власні ідеї щодо необхідності залучати обізнаних у психології та психіатрії осіб до участі в кримінальному судочинстві були обґрунтованими та цінними.

С. Гогель у книгах «Суд присяжних та експертиза» (1894 р.), «Роль суспільства в боротьбі зі злочинністю» (1904 р,), «Курс кримінальної політики у зв’язку з кримінальною соціологією» (1910 р.) здійснив спробу поєднати біологічний та соціологічний підходи щодо дослідження злочинів і злочинця, висловивши думку про необхідність залучення спеціальних психологічних знань до кримінального судочинства. Н. Ядринцев висунув ідею щодо перевиховання злочинців під впливом суспільної думки та позитивного морального впливу.

Професор Петербурзького та Варшавського університетів Л. Петражицький у книгах «Про мотиви людських вчинків» (1904 р.) та «Вступ до вивчення права і моральності. Емоційна психологія» (1908 р.) стверджував, що реально існують лише психічні процеси, а інші соціально-історичні утворення є лише їх зовнішніми проекціями — «емоційними фантазмами». Він вважав, що державно-правові та інші науки мають опиратися на аналіз психологічних явищ. Соціальний прогрес, розвиток права, моралі, естетики і навіть перехід від правової системи рабства до права вільної праці та конкуренції — це все наслідки і результати «прогресу людської психіки».

Л. Петражицъкий поділяв право на позитивне та інтуїтивне. Позитивне право — нормативне, санкціоноване державою. Однак норма стає правом не з моменту санкціонування, а після її осмислення, прийняття людиною, вияву нею емоційного ставлення до права. Інтуїтивне право — на противагу офіційному — є більш динамічним за своєю природою, несе в собі певний емоційний код, смислову субстанцію. Це реальність, яка не сприймається через сенсорні канали, а є системою усталених ціннісних орієнтацій, типів переживань тощо. Інтуїтивне право є абсолютним, а позитивне — відносним.

У цей же час (друга половина XLX і початок XX ст.) все більш вагомого значення набували експериментальні дослідження з юридичної психології. Умови для цього були створені зусиллями лікарів-практиків у галузі експериментальної фізіології І психіатрії (І. Сеченов, В. Бехтерєв, С. Корсаков, В. Сербський. В. Кандинський та ін.).

Під керівництвом В. Бєхтерєва здійснене перше експериментальне дослідження неповнолітніх злочинців, результати якого викладені в роботі «Про розумову працездатність малолітніх злочинців» (1903 р.). У 1904 р. проведений експеримент для перевірки достовірності показань свідків: глядачам п’єси Московського художнього академічного театру «Юлій Цезар» запропоновано відповісти на 15 запитань, які стосувалися сцени вбивства. Надійшло 505 листів із відповідями, що дало змогу сформулювати певні висновки [14, c. 30-31].

Питання щодо показань свідчень, особливо неповнолітніх, було предметом вивчення багатьох вчених того часу Результати, що засвідчували їх недосконалість (недостовірність), спонукали до пошуку інших можливостей одержання доказової інформації, зокрема, задопомогою експериментальної психології. Зокрема, стали з’являтися роботи, присвячені використанню навіювання і гіпнозу в кримінальному судочинстві. За участю В. Бєхтерєва в 1896 р. був застосований гіпноз до підозрюваної у вбивстві свого чоловіка Марії Рум’янцевої, яка вчинила злочин у результаті сугестії фельдшера І. Хрисанфова, її коханця І домашнього лікаря.

В 1902 р. опублікована книга В. Бєхтерєва «Про експериментальне дослідження злочинців», де підкреслюється, що досліджувати злочинців необхідно переважно «у психологічному відношенні й особливо-в експериментально-психологічному відношенні». На його думку, найближчі причини злочину ніколи не втратять «свого психологічного інтересу і практичного значення». Більш пізня його робота «Об’єктивно-психологічний метод у застосуванні до вивчення злочинності» (1912 р.) присвячена методиці психологічного дослідження злочинців, у якій він поділяв злочинців на декілька груп за психологічними ознаками: а) злочинці за пристрастю (поривчасті та імпульсивні); б) злочинці з недостатньою чутливістю, без моральних критеріїв, які вчинюють злочини навмисно; в) злочинці з інтелектуальними вадами; г) злочинці з слабкою волею (лінощі, алкоголізм тощо).

Після Великої Жовтневої революції досить тривалий час (1917-1934 рр.) юридична психологія у нашій країні охоплювала велике коло проблем і була авторитетною галуззю науки. У Петроградському університеті юридичну психологію викладав А. Коні, був створений перший у світі Державний інститут по вивченню злочинності і злочинця (1925 р.), проведене значне число досліджень і опубліковано тільки за перші чотири роки його існування понад 300 робіт. У 1926-1927 рр. в «Адміністративному віснику НКВД» були опубліковані статті О. Лурія про апаратурну методику діагностики причетності особи до злочину, де обґрунтована висловлена можливість упровадження вітчизняного поліграфа. У цей час видавалися книги з проблем професіограми слідчого й оперативного працівника (Казань, 1925 р.), психології натовпу (Харків, 1929 р.) та ін.

Відомий учений, професор Московського університету С. Познишев опублікував низку робіт, присвячених пенітенціарному і кримінальному праву, перевихованню ув’язнених. Його книга «Кримінальна психологія. Злочинні типи» (1926 р.) стала підсумком проведених досліджень щодо особи злочинця та причин злочинів.

С. Познишев вважав, що злочинність породжується і змінюється під впливом певних умов, а також від того, що організм дістав у спадок від предків, тому жоден злочин не можна пояснювати виключно зовнішніми причинами, ігноруючи індивідуальні властивості злочинця. Він відкинув теорії Ч. Ломброзо, Є. Феррі, Р. Гарофало та їх прихильників, зазначивши, що ідея природженого злочинця нічим не обґрунтована: злочин завжди є проявом складного психічного переживання, настрою людини, в якому знаходять виявлення різні риси його характеру. Отже, природжена схильність до злочинності психологічно і логічно неможлива. Водночас він підкреслював, що основними елементами психічної конституції є розумові задатки, світогляд і характер особи. С. Познишев визначив злочинний тип як поєднання властивостей характеру і поглядів людини, що схиляють її до злочину, через що людина стає на злочинний шлях, тоді як інші категорично від цього відмовляються [17, c. 19-20].

Були опубліковані й інші роботи, присвячені загальнотеоретичним питанням юридичної психологїі. Так, О. Ольгинський, визначаючи предмет науки при здійсненні правосуддя, вказував, що її можна називати «кримінальною психологією». До сфери її вивчення мають входити психологія свідчень, психологія злочину і його причини, психологія злочинця і психологія винесення вироку. А. Брусиловський писав, що слід розрізняти кримінальну психологію і судову психологію. Під кримінальною він розумів ту, яка вивчає злочин і особу злочинця після винесення йому судового вироку. З цього часу ув’язнений стає об’єктом психологічного і патопсихологічного післясудового дослідження в спеціальних науково-пенітенціарних установах. Судову психологію він визначав як сукупність науково-психологічних знань, спрямованих на висвітлення, постановку і експериментальну розробку процесуальних психологічних проблем, до яких належить психологія показань свідків, психологія звинувачуваного, психологія інших учасників процесу (захисників, експертів, цивільних позивачів тощо), психологія суду і судової роботи, питання, які виникають у судовій аудиторії, межі дослідження у кримінальному суді, презумпція невинуватості та її роль, форми і види сугестії при розслідуванні та судовому розгляді кримінальних справ тощо. А. Брусиловському належать також роботи, присвячені доказам у кримінальному процесі, психології показань малолітніх неповнолітніх свідків.

Широта досліджень у галузі юридичної психології в 20-ті роки XX ст. визначила місце юридичної психології серед психологічних наук. На наукових зібраннях того часу діяли спеціальні секції, присвячені розвитку і досягненням юридичної психології. Так, на І Всесоюзному з’їзді психоневрологів, який відбувся в 1923 р., працювала секція з кримінальної психології. На ній було заслухано низку доповідей про застосування психології в різних напрямах юриспруденції. У резолюціях з’їзду було вказано на необхідність створення при пенітенціарних установах лабораторій для проведення кримінально-психологічних досліджень, збільшення кадрового складу криміналістів-психологів. На II Всесоюзному з’їзді психоневрологів. який відбувся в 1924 р., працювала секція з питань криміналістичної рефлексології і психології [20, c. 32-33].

На І Всесоюзному з’їзді психологів, присвяченому вивченню поведінки людини (1930 р.), з доповідями виступили А. Брусиловський («Основні проблеми психології підсудного у кримінальному процесі») і О. Тагер («Про висновки і перспективи вивчення судової психології»). Останній визначив такі основні розділи юридичної психології:

а) кримінальна психологія — вивчає поведінку правопорушника;

б) процесуальна психологія — вивчає організацію і діяльність суду;

в) пенітенціарна психологія — вивчає поведінку осіб, які відбувають покарання, і тих, на кого покладені функції нагляду і перевиховання засуджених.

На цьому етапі розвитку юридичної психології для неї була характерною, як і для психології та юриспруденції того часу, боротьба думок, підходів, методологічних баз. Юридична психологія не уникла помилок, притаманних психологічній науці: біологізм, рефлексологічні і реактологічні нашарування тощо. Вони для такої молодої сфери наукового знання були неминучими, але поправними. На жаль, на той час у СРСР відбулися значні політичні зміни, які зашкодили подальшому розвитку психологічної науки. Після прийняття Постанови ЦК ВКП(б) «Про педологічні збочення у системі Наркомпросів» були закриті чи реорганізовані психологічні науково-дослідницькі заклади, припинена розробка психологічних проблем у соціальній сфері, на виробництві, в управлінні тощо. Психологія фактично підпорядкувалася педагогіці. І такий стан тривав близько тридцяти років. Зрозуміло, що будь-які психологічні дослідження на межі з юриспруденцією також не проводилися, психологію Ізолювали від проблем криміналістики, слідчої І судової діяльності.

Переслідування юридичної психології розпочалося з статті С. Булатова «Відродження Ч. Ломброзо у радянській кримінології», опублікованій у першому числі журналу «Революція права» за 1929 р. У ній зазнала критики діяльність науково-дослідницьких установ у сфері дослідження особистості злочинця, практика залучення психіатрів і психологів до кримінологічних досліджень, після чого зроблено відповідні висновки: кабінети з вивчення особистості злочинця були ліквідовані, а психологічні та патопсихологічні дослідження заборонені. Значна частина того, що було «напрацьоване» у юридичній психології та пов’язане з «технологією» роботи, перейшло в курси криміналістики і кримінального процесу, а також у критичні розділи, присвячені психологічним теоріям суб’єктивної сторони складу злочину в кримінальному праві.

Щоб виправити становище після завданих у 30-ті роки XX ст. ударів, знадобилося понад 30 років. Тількиу 1965 році до програми підготовки юристів у вищих навчальних закладах було введено курс «Психологія (загальна та судова)»; розгорнуті прикладні психологічні дослідження для правоохоронних цілей, правозастосовчої і профілактичної діяльності; питання юридичної психології стали розроблятися з метою забезпечення навчального процесу. У1966 р. відбувся Всесоюзний семінар із судової психології, на якому обговорювалися питання викладання психології в вузах, а також проблеми судово-психологічних досліджень. У цей час створювалися програми і методичні рекомендації з судової психології для вузів 1 середніх спеціальних навчальних юридичних закладів, де також вводився курс психології.

У 1968 р. на Ш Всесоюзному з’їзді психологів заслухана значна кількість доповідей щодо психологічних проблем боротьби зі злочинністю, хоча окремої секції судової психології на з’їзді не було [3, c. 16-17].

Відродження судової психології спочатку здійснювалось окремими ентузіастами. Лише у 1969 р. у головному кримінологічному науково-дослідному закладі країни — Всесоюзному інституті вивчення причин і розробки заходів попередження злочинності (створеному в 1963 р.) — починає працювати сектор судової психології. Його завданням було дослідження психологічних аспектів Індивідуальної і суспільної правосвідомості, вивчення психологічних чинників злочинності, психології особистості правопорушника, психологічних основ слідчої та судової практики.

Результати наукових пошуків знайшли своє відображення у монографіях, навчальних посібниках, статтях учених і практиків: М. Алексєєва, А. Васильєва, В. Васильєва, Ф. Глазиріна, А, Дулова, М. Єнікеєва, В. Коновалової, М. Коченова, В. Кудрявцева, Г. Міньковського, В. Пирожкова, О. Ратінова, О. Столярен-ка, Л. Філонова, О. Яковлєвата інших.

У 1971 р. у Москві відбулася І Всесоюзна конференція з судової психології, в якій брали участь понад 300 вчених і практиків; вона стала важливою віхою і стимулом на шляху розвитку юридичної психології. Спеціалісти у сфері юридичної психології брали участь у наступних (МЯІ) з’їздах психологів СРСР(1977. 1983, 1989 рр.), де була представлена секція «Юридична психологія».

У 1986 р. в Тарту відбулася II Всесоюзна конференція з юридичної психології, де було визначено назву науки, її напрями, дидактику і методику психологічної підготовки юристів у вищих навчальних закладах. Проблеми юридичної психології розглядалися на спеціальних секціях Всесоюзних конференцій із роботи психологічної служби у Москві (1984 р.), республіканських конференціях із проблем підвищення добробуту (1987 р.), ролі соціальних і психологічних наук у справі підвищення ефективності і культури обслуговування (1988 р.) в Тарту, із експериментальної психології у Львові (1988 р.), на конференціях і нарадах, які проводилися Прокуратурою СРСР, МВС СРСР та ін. [1, c. 25-26]

Становлення України як незалежної держави спонукало до подальшого розвитку юридичної психології. Відповідно до переліку ВАК України, вона ввійшла до кола психологічних спеціальностей (19.00.06), при Національній академії внутрішніх справ України створена спеціалізована рада з захисту докторських і кандидатських дисертацій. У 1996 р. проблеми юридичної психології розглядалися на секції II Всеукраїнського з’їзду психологів. Дослідження фахівців сьогодення мають досить широкий діапазон. Це не тільки проблеми використання судово-психологічної експертизи, психології дізнання і слідства, психологічні проблеми профілактики правопорушень, а й питання психології особистості правопорушника, психології судочинства, правомірної поведінки, професіограм і психограм юридичних професій тощо.

Розширяється горизонт психологічних досліджень та сфер практичного застосування їх результатів у практичній юриспруденції. Виявляється тенденція використання психологічних знань для забезпечення виконання завдань цивільного судочинства, профілактики адміністративних правопорушень, а також їх застосування в законотворчому процесі. Позитивні зміни спостерігаються також в організації наукових досліджень-останніми роками визначилося прагнення до координації наукових досліджень, кооперації з науковими пошуками у суміжних сферах — соціології, педагогіці, медицині. Вказані процеси свідчать про вихід юридичної психології в Україні на новий етап розвитку.

Юридична психологія в Україні сьогодні представлена такими основними напрямами:

1) кримінальна психологія — психологічні закономірності формування антисуспільної спрямованості особистості, мотивів вчинення злочинів, особливості виникнення і динаміки протиправних установок поведінки; психологія формування та розвитку злочинних груп (натовпу) тощо;

2) психологія процесуальної (слідчої, судової, адвокатської та ін.) і непроцесуальної (оперативно-розшукової. управлінської та ін.) діяльності — психологічні засади розкриття і розслідування злочинів;

3) пенітенціарна психологія — психологічні закономірності динаміки особистості у процесі відбування покарання, у тому числі — у місцях позбавлення волі, особливості формування і функціонування мікрогруп засуджених;

4) правова психологія — психологічні аспекти правотворчості і змісту права, загальної і спеціальної превенції закону, його впливу на формування правосвідомості (суспільної та індивідуальної) та суб’єктів правовідносин;

5) психологія юридичної праці — психологічні аспекти професійного психологічного відбору, психологічного супроводження оперативно-службових заходів, психологічної підготовки фахівців для здійснення юридичної діяльності;

6) судово-психологічна експертиза та інші форми використання спеціальних психологічних знань в юрисдикційному процесі (кримінальному, цивільному, адміністративному).

Зазначені напрями юридичної психології пов’язані між собою спільністю психологічного змісту соціально-правових реалій, що становлять інтегровану схему. Будь-який інший підхід або вступає у протиріччя з самим собою, приписуючи юридичній психології напрями, не сумісні з правом, або ж характеризується недостатнім рівнем розгляду її юридичних аспектів [6, c. 17-18].

2. Система та напрями юридичної психології

Найбільш фундаментально проблеми системи та структури юридичної психології висвітлюються в монографії М.В. Костицького «Введение в юридическую психологию: методологические и теоретические проблеми» (К., 1990) [1]. Автор розглядає юридичну психологію: а) як науку, б) як навчальну дисципліну.

У першому випадку вона повинна бути представлена наступними підсистемами:

1)       вступ до юридичної психології; 2) особистість юриста та його діяльність; 3) особистість і правова, у тому числі протиправна, поведінка; 4) психологічні особливості правового регулювання; 5) психологічні особливості юридичного процесу; 6) теорія і практика застосування спеціальних психологічних знань у юридичному процесі.

Система юридичної психології як навчальної дисципліни, на думку автора, не може бути однаковою для всіх, вона повинна різнитися залежно від контингенту слухачів (студентів, курсантів, магістрантів) та рівня їх підготовленості. Така дисципліна повинна включати лише частину наведеного теоретичного матеріалу, викладатися в доступній для аудиторії формі, передбачати формування відповідних практичних умінь і навичок застосування психологічних знань для підвищення ефективності діяльності.

У другому виданні підручника «Юридична психологія» (К., 2007 р.) [2] нашим авторським колективом запропоновано наступне бачення системи і структури юридичної психології як навчальної дисципліни.

У загальній частині розглядаються теоретичні засади науки, психологічні аспекти нормативної регуляції соціальної поведінки, надається психологічна характеристика девіантної та делінквентної поведінки особистості; далі висвітлюються юридико-психологічні феномени (психологія особистості злочинця, психологія злочинних груп, психологія масовидної поведінки й екстремальних ситуацій у правоохоронній діяльності). У спеціальній частині надається психологічна характеристика юридичної діяльності загалом, окремих її напрямів (слідчої, адвокатської, профілактичної, пенітенціарної, управлінської, судово-психологічної експертизи). Такий підхід зручний тим, що дозволяє в подальшому, при накопиченні відповідного матеріалу та залежно від категорії слухачів (студентів, курсантів, магістрантів) доповнювати як загальну, так і спеціальну частину, не руйнуючи системи в цілому, а також обирати для викладання ті теми, що найбільш актуальні для аудиторії.

На відміну від першого видання (К., 2000), авторський колектив відмовився від висвітлення проблем, що більшою мірою належать до царини загальної психології (психологія особистості, особистість та діяльність, психічні пізнавальні процеси й емоційно-вольова сфера особистості працівників правоохоронних органів, специфіка соціально-психологічних явищ у діяльності правоохоронних органів, психологія спілкування) та деяких проблем, що в Київському національному університеті викладаються як спецкурси (методи і засоби психологічного впливу на об’єкти професійної діяльності, психологія конфлікту) у діяльності працівників правоохоронних органів, психологія оперативно-розшукової діяльності), мають відповідне навчально-методичне забезпечення [9, c. 24-25].

Вважаємо, що юридична психологія в Україні сьогодні представлена такими основними напрямами:

1)       кримінальна психологія — вивчає психологічні закономірності формування антисуспільної спрямованості особистості, мотивів вчинення злочинів, особливостей виникнення й динаміки протиправних установок поведінки; психологію формування та розвитку злочинних груп (натовпу) тощо;

2)       психологія процесуальної (слідчої, судової, адвокатської та ін.) і непроцесуальної (оперативно-розшукової, управлінської тощо) діяльності — досліджує психологічні засади розкриття й розслідування злочинів;

3)       пенітенціарна психологія — визначає психологічні закономірності динаміки особистості у процесі відбування покарання, у тому числі — у місцях позбавлення свободи, особливості формування і функціонування мікрогруп засуджених;

4)       правова психологія — вивчає психологічні аспекти правотворчості і змісту права, загальної та спеціальної превенції закону, його впливу на формування правосвідомості (суспільної / індивідуальної), суб’єктів правовідносин;

5)       психологія юридичної праці — досліджує психологічні аспекти професійного психологічного відбору, психологічного супроводження оперативно-службових заходів, психологічної підготовки фахівців для здійснення юридичної діяльності;

6)       судово-психологічна експертиза й інші форми використання спеціальних психологічних знань у юрисдикційному процесі (кримінальному, цивільному, адміністративному).

Кожен із зазначених напрямів має якісні та кількісні показники свого розвитку, причому відбувається це зусиллями авторських колективів, окремих науковців, матеріалізується у вигляді монографій, статей, підручників, навчальних посібників та дисертаційних досліджень. Серед друкованих джерел переважають саме навчально-методичні видання, що свідчить про наявність актуальної потреби у психолого-юридичних знаннях, недостатність глибокого опрацювання окремих проблем. Таким чином, можна говорити про своєрідний дисбаланс у напрямах наукового пошуку, розвитку окремих напрямів юридичної психології [13, c. 35-36].

3. Структура галузей сучасної юридичної психології як прикладної науки

Психологічні нововведення широко впроваджуються в галузі сімейного, трудового, підприємницького законодавства, У зв’язку із цим представляється вкрай актуальним підвищити активність і с координованості дій юридичних психологів в обґрунтуванні й розробці психологічних основ теорії права і юридичної практики. У цьому зв’язку необхідно, по-перше, розпочати теоретико-прикладні дослідження із всіх стадій правового регулювання, а не лише з психології правозастосовної діяльності, а по-друге, у контексті розширених методологічних основ й уточненого предмета юридичної психології реально перетворити в перспективі об’єкт, предмет і завдання юридичної психології із сугубо прикладної науки в теоретичну поряд з філософією й соціологією права.

Відносно ж удосконалювання психологічного забезпечення різноманітних видів юридичної праці в останні роки (особливо при створенні різноманітних психологічних служб) відбуваються значні позитивні зміни. Хочеться сподіватися, що наявні труднощі (як концептуального, так й організаційно-методичного характеру) будуть успішно подоланні й у підсумку юридичні психологи не тільки відстоять професійне право займати особливу позицію стосовно різних типів клієнтів-юристів, а й розширять свою «нішу» в обслуговуванні юридичної практики. Природно, у цьому випадку необхідна тісна взаємодія й координування взаємозв’язків зі спеціалістами таких галузей знання, як криміналістика, кримінологія, юридична педагогіка, соціальна робота та ін.

У структурі сучасної юридичної психології як прикладної науки можливо виділяти такі основні складові:

— методолого-теоретичні й методичні основи, де обґрунтовуються об’єкт, предмет, завдання, система, методологія й методи, а також розкривається історія й перспективи розвитку юридичної психології;

— правова психологія — розділ юридичної психології, де вивчаються психологічні аспекти правової творчості й правової реалізації, психологічні закономірності й механізми правової соціалізації особистості, розвитку правосвідомості і її дефекти;

— кримінальна психологія — розділ юридичної психології, що досліджує психологічні особливості особистості злочинця у різних видах злочинної діяльності (насильницьких, корисливих і т. ін.), а також психологію злочинних угруповань й організованої злочинності;

— психологія слідчої й оперативно-розшукової діяльності — розділи юридичної психології, у якому вивчаються психологічні аспекти розкриття й розслідування злочинів, а також розробляються психотехнічні засоби впливу на кримінальні елементи;

— судова психологія — розділ юридичної психології, де досліджуються психологічні аспекти судового розгляду, психологічні » особливості особистості слідчого та інших учасників кримінального процесу, психологія слідчої діяльності, проблеми судово-психологічної експертизи, психологія підготовки та планування судової діяльності, психологія судової діяльності прокурора, адвоката, підсудного, психологія прийняття судових рішень;

— пенітенціарна психологія – розділ юридичної психології, де вивчаються психологічні аспекти ефективності різних видів покарань, психологія засуджених як умовно так і до позбавлення волі, а також обґрунтовуються заходи щодо їх ресоціалізації й реабілітації;

— психологія цивільного правового урегулювання — розділ юридичної психології, де вивчаються психологія цивільних правопорушень, позиція сторін цивільного процесу та їх комунікативна активність, психологічні аспекти підготовки й організації такого роду справ, психологія діяльності прокурора, адвоката, когнітивна (пізнавальна) діяльність суду, судово-психологічна експертиза, психологія прийняття судових рішень у цивільних справах;

— психологія діяльності юридичних організацій (організаційна юридична психологія) – розділ юридичної психології, де вивчається діяльність спеціалізованих закладів юридичного профілю [18, c. 27-28].

Крім зазначених основних складових в останні роки активно почали розвиватися й такі напрямки юридичної психології, як превентивна, військово-юридична, психологія юридичної праці, психологія правовідносин на підприємстві та ін.

Правова спрямованість психології має визначатися тими потребами практичної діяльності, що зумовлюють її високу ефективність і наукову обґрунтованість, тобто включати таке використання даних психології, яке сприяє більш глибокому розумінню психічних процесів, що лежать в основі різних видів діяльності людини, пов’язаної із застосуванням норм права. Їхнє дослідження дасть змогу розробити рекомендації, що забезпечують найбільш високу організацію правозастосовчої діяльності.

Юридична психологія пов’язана з різними юридичними науками. Існує зв’язок юридичної психології з теорією держави і права. Необхідно зазначити, що в теорії держави і права досліджуються проблеми правової свідомості, механізму дії правової системи, правомірної та протиправної поведінки, дії юридичної відповідальності. Усі зазначені проблеми (категорії теорії держави і права) не можуть бути вивчені без залучення психологічної науки. Певною мірою і юридична психологія вивчає дані проблеми, хоча відмінності в дослідженнях теорією держави і права та юридичною психологією цих явищ лежать у глибині підходу й аспектності.

Тісний зв’язок юридичної психології прослідковується з такими юридичними науками, як кримінальне і цивільне право, кримінальний і цивільний процеси, кримінологія і криміналістика. Так, кримінальне право, досліджуючи питання, пов’язані із суб’єктом злочину і його суб’єктивною стороною, осудністю, мотивом злочину, виною, вчиненням злочину в стані сильного душевного хвилювання, доведенням до самогубства тощо, — не може обійтися без використання положень юридичної психології. Зокрема, дані психології сприяють визначенню віку кримінальної відповідальності, покарання тощо.

Юридична психологія взаємопов’язана і з процесуальними науками (кримінально-процесуальним і цивільно-процесуальним правом). Дослідження проблем доказування, внутрішнього переконання судді, процесуального статусу учасників кримінального процесу тощо не може бути здійснене без залучення даних психології. У цьому плані набули розвитку «психологія показань свідків», «психологія внутрішнього переконання», «психологія потерпілого чи обвинуваченого» та ін.

Існують тісні зв’язки між юридичною психологією і криміналістикою. Криміналістика служить цілям розкриття, розслідування, судового розгляду і попередження злочинів, а також розробляє оптимальні прийоми і методи збирання, дослідження, оцінки і використання доказів. Тому криміналістика максимально використовує дані психології. Юридична психологія сприяє розробці тактичних прийомів, заснованих на використанні на необхідному рівні психологічного впливу, що дає змогу встановити психологічний контакт, викрити неправду, актуалізувати забуте [16, c. 22-23].

У формуванні юридичної психології значне місце належить її правовим основам. Сама назва науки — юридична психологія — передбачає не лише спрямованість на використання психологічних знань, а й певні режими, в яких вони можуть застосовуватися. Наявність правових настанов для юридичної психології означає, що її дослідження і рекомендації мають точно відповідати демократичним засадам судочинства, його принципам і змісту окремих правових норм, тобто за своєю сутністю не суперечити тим демократичним і моральним настановам судочинства, які забезпечують виконання завдань, поставлених державою перед правоохоронними органами. Демократизм судової системи і суворе дотримання законності в її діяльності зумовлюють характер судово-психологічних досліджень і межі допустимості тих рекомендацій, які є результатами даних досліджень. У цьому аспекті неприпустимою є розробка таких методів досліджень людської психіки і заснованих на них рекомендацій, що суперечать морально-правовим вимогам, пов’язані з порушенням демократичних прав і гарантій особи, проголошених Конституцією України і закріплених у кримінально-процесуальному і цивільно-процесуальному законодавстві. Застосування окремих методик, зокрема методів дослідження психіки за допомогою приладів, методів психологічного впливу на особу, що включає елементи насильства, і таких прийомів, які містять сугестивний (навіювальний) вплив, є неприпустимим у режимі судочинства.

У практиці судочинства неприпустимі також експерименти, розраховані на прояв емоцій, що спеціально викликаються для оцінки ступеня винуватості, причетності до події злочину, вірогідності показань, що даються, тощо. Норми кримінального і кримінально-процесуального законодавства містять ряд заборон, спрямованих на забезпечення охорони демократичних свобод особи в судочинстві. Зокрема, заборонено одержувати показання шляхом застосування насильства чи погроз, проводити експерименти, що принижують гідність особи або завдають шкоди здоров’ю людини, неприпустимою є постановка навідних запитань, які містять елементи навіювання, тощо.

Отже, правові основи юридичної психології закріплюються не лише в принципах судочинства, а й у конкретних правових нормах, що регулюють судово-слідчу і пенітенціарну діяльність, оскільки саме вони є визначальними при вирішенні питань про спрямованість судово-психологічних досліджень і можливість використання в режимі судочинства даних загальної й експериментальної психології.

Розгляд багатьох психічних процесів, властивостей і станів з позицій їхнього взаємозв’язку і взаємозумовленості дає змогу пояснити багато проявів людини, що характеризують особу у звичайних і екстремальних ситуаціях, в її реакціях на подразник, особливостях мислення, комунікабельності, сприйняття різноманітних форм психологічного впливу, здатності виконувати ті чи інші професійні функції. Діалектика дає можливість використовувати для цілей юридичної психології концепції соціальної психології, що пояснюють причини формування мікрогруп, їхню спрямованість, референтний характер відносно окремої особи. Ці залежності, перенесені в негативне середовище, дають можливість з’ясувати їхні окремі сторони і прояви серед правопорушників і розробити рекомендації зі здійснення профілактичної та виховної діяльності. Остання може бути ефективною лише в тому разі, якщо ґрунтується на аналізі психологічних характеристик негативних проявів, а отже, може науково пояснити як їхні причини, так і способи впливу на правопорушника, що сприяють їх усуненню [1, c. 23-25].

Висновки

Підсумовуючи огляд думок про структуру галезей юридичної психології, вважаю, що предмет цієї науки − це не сума предметів психології й юриспруденції, тобто не психічні явища, стани і процеси плюс державно-правові явища, не окремі фрагменти дійсності у психологічному окрасі, а психологія державно-правових явищ як цілісність, в якій не можна механічно відділити психологічне від юридичного, а можна лише виділити психологічну й юридичну підсистеми, які перебувають у динаміці, розвитку і в нерозривному зв’язку.

У цей своєрідний континіум включається психологія особистості у праві, психологія правового вчинку і поведінки, психологія функціонування юридичних органів і посадових осіб, наділених правами й обов’язками. І обов’язково − особа юриста.

Водночас у предметі юридичної психології (знову ж опираючись на системний підхід) можна виділити психологічні складові − процеси, стани, явища, вчинок, поведінку, діяльність, особистість, установку, спілкування й ін. та юридичні − правоздатність, дієздатність, деліктоздатність, осудність, вину, умисел, мотив, ціль й ін.

Однак оскільки ці елементи предмета юридичної психології аналізуються у контексті саме юридичної психології, то вони вже не можуть мати тієї самостійної суті, якою були наділені (володіли) окремо у рамках психології чи юрисдикції. Вони незмінно характеризуватимуться діалектичним зв’язком з юридичної психології і в парадигмі цієї науки поза цим предметом не мислимі, хоч “назовні” можуть виявлятися як певні його підсистеми. Будучи умовно включеними як підсистеми в іншій системі, не пов’язані з предметом юридичної психології, вони тим не менше будуть у цих інших системах представлять всю систему предмета юридичної психології, можливо у “знятому виді” (на бачення Г. Гегеля).

Така спроба визначити предмет юридичної психології, його межі може викликати застереження і критику правознавців, які прагнуть (чи мають прагнути) до максимальної чіткості, інформаційної насиченості й логічної завершеності. Психологи ж більш схильні до описових визначень, однак і вони стосовно до предметів конкретних галузевих психологічних наук прагнуть до максимальної дефінітивності. Воно і зрозуміло, у будь-якій науці потрібні одиниці аналізу, з допомогою яких завжди можна перевірити чи своєю сферою пізнання ти зайнятий. Такими одиницями, як вже вказувалось, виступають предмет, завдання, категорії, принципи конкретної науки. З другого боку, діалектика розвитку наукового пізнання у будь-якій із його сфер така, що неминуче приходиться виходити на стик, межу чи навіть вторгатися у сферу, яка вважається чужою. Для повнішого уявлення про проблеми, які висвітлюються, необхідно звертатися до суміжних та нерозривно пов’язаних з ними. Тому, можна стверджувати, об’єкт і предмет юридичної психології неминуче розширюються. Перший за рахунок розширення сфери пізнання взагалі, другий у зв’язку з пізнанням психологічної складової все ширшого кола державно-правових явищ та привнесення в юриспруденцію психологічних знань, які отримані психологією останнім часом.

Список використаної літератури

1. Александров Д. О., Андросюк В. Г., Казміренко Л. І., Костицький М. В., Мойсєєва О. Є., Тарарухін С. А.. Юридична психологія: підручник / Л.І. Казміренко (заг.ред.), Є.М. Моісеєв (заг.ред.). — К. : КНТ, 2007. — 359с.
2. Андросюк В. Юридична психологія: Альбом схем з коментарями:Навч. посібник / Національна академія внутрішніх справ України / Ярослав Юрійович Кондратьєв (ред.). — 2-е вид.,доопрац.та доп. — К. : Видавничий дім «Ін Юре», 2000. — 112с.
3. Аршава І. Юридична психологія: підручник / Дніпропетровський національний ун-т. — Д. : РВВ ДНУ, 2008. — 180c.
4. Бедь В. Юридична психологія: Навч.посіб. для студ. вищ. закладів освіти. — К. : Каравел, 2003. — 376с.
5. Гриндей Л. Психологія (загальна та юридична): Навч.-метод. посібник / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Чернівці : Рута, 2006. — 131с.
6. Давидюк Н. Юридична психологія: навч. посіб. / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. Кафедра психології. — Чернівці : Рута, 2006. — 100с.
7. Козляковський П. Юридична психологія: навч. посіб. / Козляковський П. А., Козляковський А. П.; Одес. нац. юрид. акад., Миколаїв. навч. центр. — Миколаїв : Дизайн і поліграфія, 2006. — 424 с.
8. Коновалова В. Юридична психологія: Академічний курс: Підручник для студ. юрид. спец. вищих навч. закл. / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — К. : ВД «Ін Юре», 2008. — 424с.
9. Костицкий М.В. Введение в юридическую психологию: методологические и теоретические проблемы / М.В. Костицкий. — К.: Изд-во КВШ, 1990. — 259 с.
10. Мельничук І. Юридична психологія: метод. рек. / Південноукраїнський держ. педагогічний ун-т ім. К.Д.Ушинського. Інститут психології / О.Я. Чебикін (ред.). — О. : СВД Черкасов, 2008. — 54с.
11. Олексик Х. Юридична психологія: Навч.-метод. посіб. (для студ. юрид. спец.) / Ужгородський держ. ін-т інформатики, економіки і права. Кафедра теорії та історії держави і права. — Ужгород, 2000. — 108с.
12. Орбан-Лембрик Л. Юридична психологія: навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. — Чернівці : Книги — ХХІ, 2007. — 448с.
13. Сабуров А. Юридична психологія: Навч. посіб. для студ. юрид. вузів та ф-тів / Н.І. Коваленко (відп.ред.). — К. : ТП Пресс, 2003. — 207с.
14. Самойлов О. Юридична психологія для слідчого та дізнавача: Опорні конспекти / Запорізький юридичний ін-т. — Запоріжжя, 1998. — 56с.
15. Тимченко О. В. Предмет, задачі та методи експериментальної юридичної психології // Право і безпека. — №3. — 2004. С.218—221.
16. Чуфаровский Ю. В, Юридическая психология. — М.: Право и закон, 1997
17. Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія. — К.: Вентурі, 1995. — 199 с.
18. Юридична енциклопедія / Відповід. ред. Ю. С.Шемшученко. — К.: Українська енциклопедія імені М. П. Бажана, 2000—2001. Т. 1—5.
19. Юридична психологія: навч.-метод. комплекс дисципліни / Кам’янець- Подільський національний ун-т ім. Івана Огієнка / Руслан Теодорович Сімко (уклад.). — Кам’янець-Подільський : Оіюм, 2009. — 232с.
20. Юридична психологія: підручник / Д.О. Александров, В.Г. Андросюк, Л.І. Казміренко та інші; [за заг. ред.. Л.І. Казміренко, Є.М. Мойсеєва]. — К. : КНТ, 2007. — 360 с.