Вступ

Актуальність теми. Сучасні ринкові умови господарювання в Україні спонукали до перетворення ринкової інфраструктури із пасивного супутника виробництва, якою вона була за часів командно-адміністративної економіки, в рівноправного партнера всіх галузей реального сектора. Вона перетворилась у відкриту сферу діяльності, яка забезпечує ефективне функціонування всієї економіки, створюючи матеріально-технічне, організаційне та фінансово-економічне підґрунтя для її розвитку.

Різноманітність поглядів і тлумачень ринкової інфраструктури, її змістового наповнення зумовлюють необхідність дослідження цієї категорії та її елементів.

Аналіз досліджень і публікацій. Економічна наука свідчить про нагромаджений досвід в питаннях дослідження ринкової інфраструктури. Основоположником введення цього терміну в економічну літературу є американський вчений П.П. Розенштейн-Родан. Його тезу щодо складу інфраструктури як сукупності всіх оточуючих суспільне середовище умов, необхідних для «першого ривка» приватної промисловості, поділяв Х. Зингер. Далі її розвинули П. Самуельсон, Р. Йохімсен. Серед російських науковців, які досліджували проблеми розвитку інфраструктури, можна виділити Р. Шніппера, А. Шаріпова, В. Стаханова, В.П. Федько, Н.Г. Федько, І. Беляєвського та інших.

У вітчизняні економічній науці виділяються праці Л. Кузьменко, І. Ковельської, І. Рекуненка, М. Коваленко, А. Ткача. Однак, невирішеними раніше частинами проблеми є не врахування в існуючих дослідженнях сутності ринкової інфраструктури сучасних тенденцій розвитку вітчизняного ринку, ступеня та методів втручання державних інституцій у її розвиток.

Метою даної роботи є узагальнення теоретичних положень щодо сутності ринку, його інфраструктури, моделей, класифікації та ролі у процесі розвитку економіки та забезпеченні ефективного функціонування підприємств.

Виходячи з мети дослідження, ми поставили перед собою наступні завдання:

• розглянути сутність ринку та його роль у ринковій економіці;
• дослідити моделі сучасного ринку та їх особливості;
• здійснити аналіз сучасних моделей ринку в Україні та світі;
• проаналізувати напрями удосконалення сучасної моделі ринку в Україні.

Багатьма економістами ринок розглядається як фаза обміну процесу відтворення. Відтворення як безперервний процес повторення і відновлення виробництва включає в себе виробництво, розподіл, обмін і споживання. Із цих чотирьох простих моментів відтворення ринок обмежується лише одним — обміном. В економічній літературі зустрічаються й інші визначення поняття ринку. Окремі автори ототожнюють його з торгівлею або зі сферою обігу. 

Розділ 1. Сутність ринку та його роль у ринковій економіці

Ринкова економіка починає своє повнокровне існування саме як вирішальна форма організації суспільного виробництва з перемогою капіталізму. Визначальним елементом цієї системи є ринок, який слід віднести до однієї з найскладніших економічних категорій, яка відображає надзвичайно складну сукупність виробничих відносин.

Єдиної дефініції стосовно ринку немає, і це природно, бо науковці, визначаючи сутність ринку, роблять акцент на тій чи іншій стороні цього багатогранного явища. Найчастіше визначення ринку дають у такому дещо вузькому значенні, зводячи його сутність до товарного обміну. З цієї позиції ринок — це місце, де зустрічаються покупець і продавець або це обмін товарів, що здійснюється за законами товарного виробництва. Ці визначення, безсумнівно, мають право на існування, але вони дуже стислі і за великим рахунком не дають повного розкриття сутності ринку.

Поряд з цим підходом є визначення, в яких дослідники намагаються розкрити сутність ринку не з огляду на головні (товарообмінні) операції, а з огляду на його місце в суспільному відтворенні загалом. Іншими словами, визначення ринку дається більш широко, як одній з форм організації суспільного виробництва. У цьому значенні ринок можна визначити так: в економічній системі, яка функціонує як товарне виробництво, ринок — це головний регулюючий механізм усього суспільного відтворення, який реалізує свої функції через багатогранну сукупність виробничих відносин, що формуються в процесі товарного обміну.

Головними суб’єктами відносин, які виникають у цій царині, виступають покупці і продавці. Але в цих відносинах беруть участь також виробники і держава. Як покупці виступають представники всіх верств населення.

Якщо ж розглядати покупців і продавців з погляду їх найбільш загальної і типової організації, то вони виступають у формі домогосподарств і підприємств. Перші є власниками практично всіх ресурсів і головного з них — робочої сили. За Конституцією України, народу належать усі корисні копалини, повітряний і водний простір і т.ін. Це означає, що все це належить усім громадянам цієї країни. Щоправда, це право скоріше просто формальне, бо його реалізація здійснюється через владу, а остання в особі своїх представників дуже часто використовує своє становище для власного збагачення. Тому не дивно, що всього за неповних 18 років у нашій державі як з неба з’явились мультимільйонери і мільярдери, про таланти яких народ України ніколи до цього не чув.

Що стосується підприємств, то вони є первинною ланкою народного господарства і в процесі обміну почергово виступають і як продавці, і як покупці. Кожне підприємство є особливим, і це залежить від багатьох чинників, як то вид продукції, що виробляється, кількість працюючих, місце розташування тощо. Окрім цих скоріше технічних моментів, важливою основою для характеристики всього різноманіття підприємств є також їх організаційно-правова форма. Це можуть бути товариства, сімейні підприємства, кооперативи, підприємства релігійних і громадських організацій і т.ін.

Ринок — це, перш за все, головний регулюючий механізм у системі суспільного відтворення, що функціонує на основі товарного виробництва. З цього погляду в ньому постійно відбуваються процеси, які й виступають елементами цього регулювання. До найбільш важливих, ключових категорій слід віднести категорію попиту і пропозиції.

Попит — це потреба, яка забезпечена грошовим еквівалентом. Попит, якщо мати на увазі його кількісну ознаку, може бути індивідуальним і сукупним. Якщо перший являє собою попит окремої людини, то другий є попитом певного угруповання людей, а в більш широкому вимірі — це попит усього населення. Відповідно до закону зростання потреб, попит, як індивідуальний, так і сукупний, постійно зростає. Окрім цієї кількісної зміни, попит виявляє досить стійку тенденцію до індивідуалізації. Вимірюють попит у грошовій формі.

Попит на товари й послуги в кожному конкретному випадку визначається під впливом різноманітних чинників, але найважливішим фактором, який впливає на попит, є ціна. Чим вища ціна, тим нижчий (за незмінності інших чинників) попит і навпаки. Цю залежність називають законом попиту і її можна подати у вигляді кривої АВ (рис. 1.1.). Якщо попит знаходиться в точці Е, то це означає, що за даного рівня цін (Р₂) споживачами буде куплено товарів у кількості Ол. За умови зменшення цін до рівня Р₁ попит на товари зросте і становитиме О₂.

Рис. 1.1. Крива попиту

Але окрім ціни, як визначального чинника кількісної зміни попиту, є й такі чинники, які безпосередньо не належать до цінових факторів. їх так і називають: нецінові чинники. До них слід віднести зміну доходів населення, зменшення податків, ціну на суміжні товари й товари-субститути, моду, сезон, смаки тощо. Якщо, наприклад, зростають доходи населення, то зростає і попит. При цьому крива попиту буде переміщуватись вправо і займе положення А₂В₂. За зменшення доходів, навпаки, вона зміститься вліво в положення А₁В₁. Нецінові чинники суттєво впливають на розмір попиту, але вирішальним фактором впливу залишається ціна.

Друга важлива категорія ринку — це пропозиція. Вона являє собою ту кількість товарів, які виробник згоден продати на ринку за даного рівня цін. Пропозиція товару, як і попит, здійснюється окремими виробниками, але весь обсяг запропонованих товарів та послуг визначається як сукупна пропозиція. Як це зрозуміло вже з визначення, пропозиція товарів теж залежить від ціни. Але тут, порівняно з попи-

том, залежність зворотна. Чим вища ціна, тим більшою буде пропозиція товарів і навпаки.

Рис. 1.2. Крива пропозиції

Так, у разі ціни Р₁ пропозиція товарів буде в обсязі (О (рис. 1.2), а в разі зростання ціни до Р₂ і пропозиція товарів зросте до обсягу О₂. Цю закономірність між ціною і обсягом пропозиції товарів називають законом пропозиції.

Пропозиція товарів та послуг, як і попит, залежить від дії і багатьох інших (окрім ціни) факторів. До них належать, наприклад, зміни в технології виробництва, податки, допомога держави в організації виробництва того чи іншого товару, наявність необхідних виробничих потужностей і т.ін. Скажімо, якщо держава зменшує податковий тиск, то підприємець тим самим стимулюється до збільшення випуску продукції. У цьому випадку крива пропозиції S переміститься в положення S₁.

Взаємодія попиту й пропозиції і характеризує сутність ринкового механізму. Оскільки в суспільстві на кожний даний момент завжди потрібна певна кількість продукції, а її випуск у масштабах усього суспільства ніхто не планує і не ставить завдання на їх виробництво, саме ринок самостійно в автоматизованому режимі регулює необхідну кількість товарів та послуг, які з’являються на ринку. Відбувається це через ціновий механізм. Якщо якогось товару виготовлено недостатньо, з погляду задоволення сукупного попиту, тоді ціна на нього на ринку буде зростати. Для виробника це сигнал і водночас дуже потужний стимул до розширення виробництва. І навпаки, коли сукупна пропозиція більша, ніж сукупний попит на товари, ціна падає, а це зменшує прибутковість виготовлення продукції. При цьому в тих виробників, у яких індивідуальні витрати виробництва вищі від середніх у суспільстві з виробництва даного товару, прибутковість їх виготовлення може зникнути, і вони стають банкрутами. Випуск продукції скорочується і в такий спосіб регулюється обсяг пропонування.

Взаємодія попиту і пропозиції через ціни регулює не тільки кількість необхідної для ринку продукції, а через це й обсяги виробництва. Ця взаємодія впливає і на технічний прогрес, і на якість продукції. Якщо виробник, завдяки новому обладнанню, більш високому, ніж в інших виробників, рівню організації виробництва, новим технологіям тощо підвищить якість продукції — то він буде отримувати додатковий прибуток. Прибуток зросте і в разі зменшення витрат. Це спонукає кожного виробника шукати шляхи зменшення своїх витрат. А оскільки визначальним напрямом у цьому сенсі є застосування досягнень науки і техніки, то це стимулює прогрес. Але коли зменшення витрат виробництва на конкретний товар стане загальним для більшості виробників, цей надприбуток зникає, бо змінюється (падає) вартість виробленого товару, а разом з нею зменшується і ціна. І знову гонитва за додатковим прибутком буде стимулювати виробника застосовувати досягнення науки і техніки з метою зменшення індивідуальних витрат виробництва.

Як уже відзначено, ринок впливає і на поліпшення якості продукції. Якщо якість продукції в конкретного виробника зросла, то за інших рівних умов він може продавати цей товар навіть за ринковою ціною на аналогічні товари з нижчими якісними характеристиками. Його виграш у вигляді зростання його прибутку буде пов’язаний з тим, що покупець у разі можливості вибрати з двох аналогічних і однакових за ціною товарів обере той, який є більш якісним. Це стимулює виробників до постійного пошуку технологій, які б забезпечували максимальну якість продукції, що виробляється. Розглянутий механізм діє тільки тоді, коли покупець є компетентним у визначені якості товару. Це має місце не завжди, і тоді підприємство чи фірма шляхом кропіткої праці створює собі бренд, який для споживача стає чимось на кшталт знака якості.

Розглянуті процеси взаємодії попиту й пропозиції дають лише загальне уявлення про реальний надскладний механізм саморегулювання суспільного виробництва через ринок. На дію цього механізму впливає і багато інших чинників, які часто бувають протилежними за своїм впливом на цей механізм. Більше того, вплив на ринкове саморегулювання здійснюється не з боку ізольованих факторів, а таких, що тісно переплетені, взаємопов’язані між собою. Серед цих чинників — економічні, політичні, соціальні, міжнародні тощо.

Слід зауважити, що товарне виробництво, перші паростки якого виникли задовго до нашої ери, постійно розвивалось, перетворившись після буржуазних революцій на панівну форму організації суспільного виробництва. У розвинутих капіталістичних країнах воно представлено сьогодні рафінованою, добре відлагодженою системою товарної організації всього національного виробництва. Таким же вельми досконалим є і механізм саморегулювання. Але ці факти аж ніяк не заперечують того, що і товарне виробництво, і ринок, як механізм його саморегулювання, постійно розвиваються. Так, на рубежі ХІХ-ХХст. з’являються монополії, які дуже потужно змінили традиційний механізм саморегулювання, який базувався на вільній конкуренції і на вільному ринковому ціноутворенні. Згодом у суспільному виробництві посилюються кризові явища, які, зрештою,призводять до світової економічної кризи 1929-1933 рр. Це знову відображається на механізмі ринкового саморегулювання, який уже в другій чверті ХХст. стає недостатнім для повного забезпечення саморегулювання економіки. На цьому тлі з’являються нові економічні теорії і, зокрема, теорія державного регулювання суспільного виробництва Дж.Кейнса. Ця теорія успішно починає використовуватись в економічній політиці багатьох країн, що веде до певної модифікації ринка як механізму саморегулювання. Вона полягає, головним чином, у тому, що, не підміняючи ринкове саморегулювання, держава бере на себе певні функції регулювання суспільного виробництва. Вони знаходяться в площині вирішення тих питань, які ринок сам по собі вирішити не може або вирішує з великим часовим лагом. Прикладом може бути підготовка кадрів, соціальний захист як працюючого , так і непрацюючого населення і т.ін. Держава також активно втручається в регулювання суспільного виробництва (а точніше, у ринковий механізм) у напрямі зменшення негативних наслідків функціонування ринкової економіки. До них належать екологічні проблеми, які породжує і посилює товарне виробництво, численні негативні соціальні наслідки (безробіття, зубожіння значних верств населення, дуже велика майнова диференціація громадян тощо). Отже, ці факти свідчать про те, що з розвитком товарного виробництва розвивається, змінюється і механізм його саморегулювання, тобто ринок.

Рис. 1.3. Графічне зображення рівноваги попиту і пропозиції

Сутність ринку виявляється через його функції. Перша і одна з найголовніших полягає в тому, що ринок визначає ціну товару. За умови врівноважених між собою попиту і пропозиції ця ціна найбільш повно відображає вартість товару (рис. 3.8.). Це пов’язано з тим, що рівноважна ціна (вона відповідає точці Е, що лежить на перетині кривої попиту АВ і кривої пропозиції SS) характеризується певним збалансуванням попиту й пропозиції. Якщо вартість товару змінюється (наприклад, зменшується), то тоді в умовах вільної конкуренції це веде до зменшення ціни. Вона знижується, наприклад, до крапки Р₁. Це, у свою чергу, викликає зміну в пропозиції товару, яка відповідно до закону пропозиції теж зменшується, і крапкою рівноваги вже буде крапка Е₂. За зростанням вартості товару все відбувається навпаки.

На рівноважну ціну впливають також зміни в пропозиції товару. Якщо через якісь причини кількість пропонованого товару зменшиться, то ціна на них (за умови незмінного попиту) зросте, і точка рівноваги переміститься вгору по кривій попиту.

Наступна функція ринку полягає у формуванні й підтримці певних загальногосподарських пропозицій. Це пов’язано з тим, що в умовах вільного ринку виробник виготовляє продукцію, керуючись своїми суб’єктивними уявленнями про загальну потребу в цій продукції чи послугах. Головним орієнтиром при цьому для нього виступає рівень норми прибутку. У ті галузі, де ця норма найвища, спрямовується капітал, залишаючи без капіталовкладень інші галузі народного господарства, норма прибутку в яких на даний момент є невисокою. Приплив надлишкового капіталу в галузі з високою нормою прибутку призводить до переповнення ринку відповідним товаром і неодмінно викликає зниження ціни, а відтак, і прибутку. У тих же галузях, де капіталу відносно мало, відчувається перевищення попиту над пропозицією, що, у свою чергу, веде до зміни ціни і прибутку. Це знову залучає в ці галузі капітал, і так відбувається постійно. Реальним наслідком цього стає певна пропорційність в економіці, яка знов і знов порушується і так само знов і знов відновлюється через той же механізм ринку.

Приблизно той самий механізм спрацьовує і тоді, коли та чи інша галузь зменшує свою роль у суспільному виробництві. Це часто буває в разі інтенсивної структурної перебудови економіки. Наприклад, в Україні значна частина вугільних шахт є нерентабельними і в ході структурних змін приблизно третина їх підлягає закриттю. Це є сигналом для бізнесу, який починає переорієнтовуватись на більш перспективні напрями виробництва. Поряд з цим у тому ж напрямі діє і вже розглянутий механізм зменшення прибутку на копальнях з проблемною рентабельністю.

Ринок, як механізм саморегулювання товарного виробництва, виявляється ще в одній функції — стимулюючій. її суть полягає в тому, що дія взаємовпливу закону попиту і закону пропозиції веде до того, що ціна товару формується як ринкова, і той виробник, який має менші витрати на виробництво свого товару, отримує додатковий прибуток. Через ціну стимулюються також якість, швидка реакція виробника на зміни в попиті тощо.

Становлення суспільного виробництва, як загальнотоварного, у розвинених країнах відбувалось протягом кількох століть, і тому ринковий механізм у цих країнах досить відлагоджений, хоча, природно, проблеми є і в цих країн. Що ж стосується нашої держави, то становлення ринкової економіки відбувається всього тільки другий десяток років. При цьому вона будується на уламках старої планової системи і в умовах, коли в значної кількості населення країни не тільки немає ще ринкового мислення, але часто є і пряме несприйняття ринку. Зрозуміло, що в цих умовах, які до того ж ускладнились варварським процесом первинного нагромадження капіталу, ринок як механізм саморегулювання товарного виробництва ще має велику кількість вад. Тільки з часом, зусиллями всього народу можна буде його вдосконалити і перетворити економіку на переважно саморегулівну систему. 

Розділ 2. Моделі сучасного ринку та їх особливості

Ринок — це механізм саморегулювання ринкової економіки, і «працює» він завдяки тому, що покупці і продавці постійно вступають у відносини обміну. Вони ж є основними суб’єктами в конкурентній боротьбі. У сучасних умовах в процеси конкурентної боротьби активно включається держава. Але її головне завдання полягає не стільки в участі державних підприємств в конкуренції, скільки в захисті добросовісної конкуренції і боротьбі проти суцільної монополізації ринків і виробництва товарів.

Головне призначення конкуренції, з погляду функціонування ринку як основного регулюючого механізму в системі суспільного виробництва, полягає в тому, що бажання виробника отримати найбільший прибуток спонукає його постійно шукати умови для найліпшого (з позиції прибутку) виробництва і збуту своєї продукції. Іншими словами, власник засобів виробництва в процесі добросовісної конкуренції хоче випередити, обійти тих, хто виготовляє і реалізує аналогічну продукцію чи надає подібні послуги, й отримати додатковий прибуток.

Конкуренція, як економічне суперництво за найкращу реалізацію своїх інтересів, ведеться в різних формах і різними методами. Щодо форм , то в економічній літературі найчастіше виділяють ринкову конкуренцію (її ще часто називають добросовісною) і неринкову форму конкуренції (недобросовісна конкуренція).

Ринкова форма конкуренції — це конкуренція, яка здійснюється ринковими і, як правило, санкціонованими суспільством методами. У межах цієї форми застосовуються такі методи, як конкуренція за допомогою цін, реклами, патентів, диференціації продукції, випуску то-варів-субститутів і т.ін. Ці методи є легітимними, але це не означає того, що в їх застосуванні не може відбуватись порушення прав інших конкурентів, тому держава, як правило, регламентує і межі використання того чи іншого методу.

У період панування вільної конкуренції в домонополістичну епоху найбільш поширеним методом виступала цінова конкуренція. Вона полягає в тому, щоб за допомогою зниження ціни потіснити свого конкурента. Зменшення ціни на продукцію приваблює покупців, і таких товарів купують більше. Якщо товарообіг у виробника, що знизив ціни, суттєво зросте, то навіть за умови таких самих витрат на виробництво продукції, як і в інших конкурентів, він отримає більше прибутку через більший оборот товару. А якщо його індивідуальні витрати капіталу менші за суспільно необхідні, то норма прибутку зросте в нього ще більше.

Цінова конкуренція дає помітні переваги покупцеві, який може придбати товар за меншу ціну. Але в сучасних умовах цей метод застосовується не дуже часто через те, що є певні обмеження з боку держави (антидемпінгове законодавство). Іншою причиною є і те, що фірма-конкурент може налагодити випуск товарів-субститутів, тобто такого товару, який в очах покупця за своїми характеристиками і ціною є більш-менш рівнозначний з тим, що вже традиційно виробляється. Тому фірми і підприємства часто відмовляються від цінової конкуренції і в питаннях ціни дотримуються практики так званого лідерства в цінах, що знаходить свій вираз у встановленні певного діапазону цін на товари різних виробників. Скажімо, велика компанія, яка випускає, наприклад, холодильники, установлює на певний їх тип ціну реалізації. Інші фірми, що випускають холодильники такого ж типу, установлюють ціни, уже орієнтуючись на головного виробника.

В умовах монополістичного капіталізму монополії можуть розпочинати «війну цін», тобто вдаватись до жорсткої цінової конкуренції. Але це відбувається рідко. Найчастіше така ситуація пов’язана з кризовими явищами в економіці, з різким погіршенням кон’юнктури ринку тощо. Іноді монополії застосовують цінову конкуренцію у боротьбі проти аутсайдерів, хоча в арсеналі монополій багато й інших, не менш дійових методів боротьби з конкурентами.

Найпоширенішим методом ринкової конкуренції в сучасних умовах є конкуренція за якістю продукції. Технічний рівень продукції, її якість, надійність, гарантії виробника — усе це є надзвичайно потужним засобом залучення споживача. Цей метод конкурентної боротьби, як правило, не пов’язаний з ціною, але він дуже дійовий і використовується, перш за все, великими виробниками, які можуть дозволити собі великі витрати на наукове супроводження випуску продукції, на постійне її вдосконалення і пошук нових рішень.

Від боротьби між конкурентами за допомогою якості продукції виграє споживач, бо він може отримати часто за ту саму ціну більш якісний товар. Цей метод конкурентної боротьби дійсно веде до суттєвого поліпшення якості продукції. Особливо це має місце там, де виробник стикається з висококомпетентним, добре поінформованим покупцем. Найбільше це стосується ринку засобів виробництва, де як покупці виступають фірми, підприємства, які зацікавлені тільки у високоякісних засобах виробництва. Це пояснює той факт, що на цьому ринку у високорозвинутих країнах має місце дійсно висока якість продукції.

Але попри цей надзвичайно важливий і позитивний наслідок конкурентної боротьби за допомогою якості ця боротьба може і не завершуватись таким бажаним для покупця результатом. Це має місце там, де виробник має справу з некомпетентним покупцем. Прикладом може бути продукція фармацевтичних фірм, в якості якої масовий споживач, як правило, не може розібратись. Тому тут наслідком часто стає так звана квазіякість, яка є не дійсною, а надуманою.

Наступний метод конкурентної боротьби пов’язаний з установленням контролю над патентами. Справа в тому, що в сучасних умовах розвиток науки і техніки відбувається дуже швидкими темпами. Наукові відкриття і винаходи, як правило, фіксуються патентами, які дають їх власнику монопольне право на використання відкриття чи винаходу. Тому, заволодівши патентом, можна застосовувати отриманий винахід у монопольному варіанті і в такий спосіб потіснити своїх конкурентів за якістю продукції, її особливостями, через зменшення витрат на її виробництво тощо, залежно від того відкриття чи винаходу, який супроводжує конкретний патент.

Купівлю патентів здійснюють переважно корпорації високотехнологічних галузей — як, наприклад, електротехнічні, радіотехнічні, машинобудівні і т.ін. При цьому слід зауважити, що купівля патенту не завжди тотожна подальшому технічному прогресу внаслідок його застосування. Якщо фірма має потужні позиції на ринку і її задовольняє це становище, то вона може придбати патент лише для того, щоб не дати можливості конкуренту скористатися новітньою технологією, новим обладнанням чи ноу-хау. Як правило, у середньому патент дає можливість на користування новим досягненням приблизно протягом 5 років. У випадку, коли патент кладуть «під сукно», науково-технічний прогрес штучно гальмується.

Важливим методом конкурентної боротьби виступає диференціація продукції. Він полягає в тому, що виробник, за рахунок випуску нових різновидів свого товару і нових його моделей, розширює власний ринок, бо залучає більш широке коло покупців. В умовах швидкого технічного прогресу моральне старіння продукції відбувається в межах відносно невеликих проміжків часу і тому оновлення продукції є певною формою прояву загального прогресу виробництва. Це однак не виключає можливості надання товару таких характеристик, які можуть і не поліпшувати якісь якості товару.

Близьким до розглянутого методу є метод конкурентної боротьби, який досягається шляхом випуску товарів-субститутів, тобто товарів замінників. Можливість налагодження випуску таких товарів часто гальмує цінову конкуренцію, бо завжди є ризик того, що конкурент налагодить випуск товару-замінника. Випуск таких товарів розширює можливості покупця, а якщо товари-субститути розробляються з урахуванням досягнень науки і техніки, то такий товар, зрештою може й витіснити традиційну продукцію з ринку.

Сучасний ринок характеризується посиленням такого явища, як індивідуалізація потреб. За цих умов виробник намагається надати своєму товару особливих, неповторних характеристик. Прикладом може бути охолоджувальний напій кока-кола. Він є одним із сотні тисяч напоїв, але його вирізняють особливі смакові якості. Це дозволяє компанії мати власний стійкий сегмент на ринку споживачів, а отже, бути сильнішими за своїх конкурентів.

Потужним важелем конкурентної боротьби стає реклама. Вона завжди має певну інформаційну складову, і в цьому її корисна суспільна функція. Але її використання в умовах ринку виходить далеко за межі цієї функції. Вона стає одним із найважливіших методів конкурентної боротьби, формуючи і стимулюючи попит споживача. Тому великі корпорації витрачають шалені гроші на рекламу і це, як правило, дає певні позитивні наслідки. За допомогою реклами відбувається перерозподіл ринків збуту, а часто й формування нових ринків. Вона сприяє розвитку суспільного виробництва, і тому часто ми чуємо вираз: «Реклама — це двигун прогресу». Але слід зауважити, що поряд із цим реклама часто використовується для шахрайства, омани споживачів та інших незаконних дій. Особливо це стосується ринків, на яких покупець малокомпетентний. Прикладом може бути вже згадана вище продукція фармацевтичних фірм. Користуючись тим, що покупець не може реально встановити дійсні властивості товару (наприклад, якість пігулки чи чогось подібного), реклама приписує непритаманні їм властивості. Достатньо послухати рекламу медичних препаратів, що передають по нашому телебаченню. Якщо вірити рекламі, то препарат, який рекламується, лікує від певної хвороби всіх, якісно й відразу. І хоча це все суперечить здоровому глузду, споживач дуже часто «клює» на цей гачок і викидає свої кревні інколи за те, що не тільки не принесе йому користі, а навіть може виявитись і шкідливим для здоров’я.

Розглянуті методи конкурентної боротьби належать до ринкової форми конкуренції і так чи інакше пов’язані з виробництвом товару чи його обміном. Але окрім цих методів, у конкурентній боротьбі часто застосовують і ті методи, які не стосуються ринку. їх відносять до неринкової форми конкуренції. Ці методи конкурентної боротьби в сучасних умовах частіше називають недобросовісною конкуренцією.

В арсеналі методів неринкової конкуренції є ті, які в принципі не пов’язані з порушенням законів. Це можуть бути судові тяжби, лобіювання інтересів окремих виробників в органах законодавчої і виконавчої влади, боротьба за певне спрямування державних субсидій, переманювання фахівців, що працюють у конкурентів, і т.ін. Але в сукупності методів недобросовісної конкуренції є й такі, які є нелегітимними і безпосередньо суперечать законодавству країни. Це підпали майна і виробництва конкурента, убивства, промисловий шпіонаж, застосування антиреклами, шантаж, рекет, використання хабарів тощо. Ці дії підпадають під карну відповідальність, і кожна держава намагається викорінити ці методи. До речі, у високорозвинених країнах, таких, як Німеччина або Японія, такі злочини, по суті, зведені нанівець. Інша ситуація спостерігається в країнах з перехідною економікою. Тут ще панує правовий нігілізм, високим є рівень корупції, недосконалість законодавства, а тому в цих країнах (до них належить і Україна) неринкові методи конкурентної боротьби, особливо ті, що пов’язані з порушенням закону, відіграють значну роль в економічному житті.

Конкуренція базується на вільному виборі покупця стосовно того, які товари купувати, де й коли їх купувати. Так само вільний вибір стосовно пропозицій свого товару має і виробник. Де, коли, який товар і за якою ціною він буде продавати свою продукцію — це вирішує він сам. Усе це вирівнює взаємне становище покупця і виробника й створює умови для вільного ціноутворення як основного елемента ринкового механізму. Це, у свою чергу, відкриває широкий простір для дії закону вартості, основні вимоги якого реалізуються якраз через ціни. Саме через конкуренцію і дію цього закону реалізується регуляторна функція ринку як механізму всієї економіки, що базується на товарному виробництві.

У решті-решт, дія конкуренції і названого вище закону приводять до таких результатів:

• сприяють постійному намаганню виробника зменшити індивідуальні витрати на виробництво продукції, а оскільки головним, магістральним шляхом для цього є застосування досягнень науки і техніки, то це все веде до прогресу в розвитку продуктивних сил;
• ті підприємства, які не витримують конкурентної боротьби, банкрутують. Ця функція санації об’єктивно необхідна для нормального функціонування суспільного виробництва. Проте в умовах недосконалого законодавства, корумпованої влади й інших аналогічних умов цей процес у суспільстві може бути дуже гострим і породжувати великі соціальні суперечності;
• забезпечує перерозподіл ресурсів суспільства в напрямі найбільш ефективного їх використання стосовно загальних цілей суспільства. Але при цьому слід мати на увазі, що цей перерозподіл відбувається в умовах наявної майнової нерівності членів суспільства й досягнення загальної мети (економічного зростання), може здійснюватися переважно за рахунок певних класів або верств населення.

Конкуренцію характеризують ще й певні типи, а вже панівний її тип є підставою для визначення моделі ринка. Виділяють такі типи конкуренції:

• Чиста конкуренція.
• Монополістична конкуренція.
• Олігополія.
• Чиста монополія.

При цьому перший тип називають досконалою конкуренцією, а три останніх — недосконалою. Охарактеризуємо кожен з цих типів.

Чиста конкуренція — це конкуренція, яка характеризується наявністю великої кількості незалежно діючих виробників, які виробляють стандартизовану, тотожну продукцію і при цьому ніхто з них не може контролювати ринкову ціну. Як випливає з цього визначення, чиста конкуренція характеризується великою кількістю виробників. Вони виробляють схожі і прості за переліком своїх властивостей товари. Прикладом можуть бути зерно, цукор тощо. Кожен виробник виробляє тільки невелику частину продукції і тому не має можливості впливати на ціну. Сфера виробництва через досить просту технологію і відносно невеликі розміри порогового капіталу є відкритою для вільного входження в неї нових товаровиробників. Таким же вільним є й вихід із цієї сфери.

Слід зазначити, що чиста конкуренція була характерною для домонополістичного капіталізму, епохи вільної конкуренції. Сьогодні ця модель ринку, як механізму саморегулювання суспільного відтворення, що базується на товарному виробництві, практично не зустрічається. Проте в деяких галузях, наприклад, у сільськогосподарському виробництві, епізодично має місце і чиста конкуренція.

Монополістична конкуренція — це такий тип конкуренції, за якої відносно велика кількість виробників виробляє схожу, але неоднакову продукцію, яка відрізняється певними якостями. За цієї моделі ринку відносно невеликі за масштабами виробництва товаровиробники намагаються надати своєму товару якісь особливі, нестандартні якості. Останні можуть бути як реально існуючими, так і нереальними. Конкуренція виробників зосереджується не тільки на ціні, а й на цих особливих якостях товару.

Прикладом може бути, скажімо, виробництво шампуню, але не звичайного засобу для миття голови, а такого, який має і унікальну якість стримувати випадіння волосся. Отже, відносно велика кількість невеликих виробників виготовляє схожу, проте неоднакову продукцію. За цих умов конкуренція між виробниками здійснюється за допомогою як цінових, так і нецінових методів. При цьому виробник, унаслідок виробництва товару з певними особливими якостями, має можливість контролювати ціни. Але останнє є досить обмеженим, бо еластичність попиту достатньо велика, і покупець може переключитись на споживання аналогічного товару в іншого виробника, але дещо з іншими властивостями. У нашому випадку споживач, який до цього купував шампунь з якостями протидії облисінню, у зв’язку з тим, що виробник підняв на нього ціни, може переключитись, наприклад, на купівлю шампуню для чутливого волосся, який коштує менше. У зв’язку з цим цінова конкуренція тут буде обмежена, і виробник у боротьбі за свого споживача буде йти переважно шляхом удосконалення продукції, підвищення її якості, посилення реклами і т.ін.

Особливістю цього типу конкурентної боротьби є й те, що наявність великої кількості виробників не дозволяє нікому створювати суттєві перешкоди до проникнення в галузь. Цей практично вільний вхід на ринок і відносно невеликий розмір стартового капіталу, у свою чергу, пояснюються відносно невеликою технологічною складністю тих товарів, які виробляються.

В умовах сьогоднішньої ринкової економіки існують і такі ринки, на яких панує відносно невелика кількість (три-п’ять) виробників. Цей ринок називають олігополістичним. Олігополія — це такий тип конкуренції, який має місце в умовах наявності невеликої кількості виробників, які виготовляють схожі товари.

Підприємства, які діють на такому ринку, як правило, займаються випуском як стандартизованої, так і нестандартизованої продукції. Прикладом першої можуть бути сталь, цемент і аналогічні їм товари, а прикладом другої можуть бути холодильники, телевізори, пральні машини тощо. І в першому, і в другому випадку це великомасштабне виробництво, яке є капіталомістким, і вже це є передумовою невеликої кількості виробників.

На такий ринок новому товаровиробнику ввійти дуже складно. Перепоною тут виступає низка обставин. Перш за все, для налагодження такого складного і великомасштабного виробництва необхідні великі кошти. Інша проблема, яка виникає перед претендентом на входження в олігополістичний ринок, пов’язана з тим, що для успішної реалізації цього необхідно мати значні джерела сировини й ринок збуту своєї продукції. Важливою перепоною є й те, що споживач уже звик до продукції певних виробників і змінити їх орієнтацію досить складно, а головне, недешево. Зрозуміло, що підприємства-олігополісти всіляко будуть протистояти появі новачка у сфері своїх економічних інтересів.

В умовах олігополії виробник отримує можливість вступити в зговір з іншими виробниками. Тобто, по суті, олігополія відкриває шлях до злиття, хоча воно може формально й не відбуватися. Такі угоди (здебільшого таємничі, так звані джентльменські) дають переваги фірмам-олігополістам. Вони розширюють свій ринок, зменшують витрати на виробництво і реалізацію продукції. Конкуренція між ними залишається, але вона рідко набуває форми цінової і частіше вона здійснюється неціновими методами.

Остання модель ринкової конкуренції, а отже, і ринку — це чиста монополія. Це така ринкова ситуація, коли один товаровиробник виготовляє товар чи надає послугу, у яких немає замінників. Прикладом може бути підприємство, яке забезпечує всіх жителів міста водою. Відсутність конкурентів і відсутність диференціації товару чи послуги дає такому підприємству право повного контролю за цінами. Вхід до цього виробництва практично заблоковано і, як правило, є неможливим унаслідок причин технологічного, фінансового і правового характеру. Чиста монополія, по суті, робить конкуренцію неможливою.

Слід зауважити, що чиста монополія може бути виправданою, і тоді держава захищає таку монополію. Це та монополія, яка з погляду всього суспільства є виправданою. її ще називають природною або законною. Вона має місце там, де суспільству невигідно, а часто й небезпечно мати кілька виробників. Таким монополістом є, наприклад, залізничний транспорт, електростанції, що виробляють електроенергію. Формою чистої монополії є також авторські права, патенти.

Держава повинна захищати чисту монополію такого роду. Але при цьому вона певним чином регулює їх діяльність, щоб монопольне становище цих підприємств не стало основою для невиправданого перерозподілу коштів за рахунок, наприклад, цін. Тому вона, як правило, контролює діяльність чистих монополістів, установлюючи їм цінові параметри, а також контролюючи якість їх послуг чи товарів. Хоча деталі такого контролю будуть дещо різними, залежно від форми власності, на базі якої функціонує цей монополіст. Якщо це державне підприємство, то тут можливостей у держави більше, а якщо воно належить приватній особі, то в питанні регулювання діяльності такої природної монополії у держави буде значно менше реальних важелів.

Конкуренція, таким чином, є одним з найважливіших складових елементів ринкового механізму. І коли цей елемент зазнає певного утиску (у разі, наприклад, недосконалої або недобросовісної конкуренції), то це призводить до погіршання дії механізму ринкового регулювання. Тому кожна держава намагається обмежити зловживання монополістами своїм становищем і забезпечити сприятливі умови для вільної, добросовісної конкуренції. З цією метою приймаються антимонопольні закони, і держава бере під свій контроль утворення різноманітних об’єднань.

Контроль за рівнем монополізації ринку вимагає певних, достатньо чітких орієнтирів з цього погляду. Одним з них є індекс Харфіндела-Хіршмана, за яким ринок є безпечним за таких умов. Якщо на ринку діє 10 і більше фірм чи підприємств, то частка найбільшої фірми не повинна перевищувати 31 % від реалізації всього обсягу продукції, дві найбільші повинні мати не більше 44 %, три найбільші — не більше 54 %, а частка чотирьох найбільших фірм не повинна перевищувати 64 % від усього випуску продукції. 

Розділ 3. Аналіз сучасних моделей ринку в Україні та світі

В Україні рівень монополізації, що дістався нам у спадок від Радянського Союзу, надзвичайно великий, і проблема створення сприятливих умов для вільної конкуренції є однією з найгостріших. Дещо в цьому плані зроблено. Так, у 1992 р. було прийнято Закон України «Про обмеження монополізму і недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності». Цим законом встановлено, що монопольне становище має той виробник, частка якого в сукупних продажах певного товару перевищує 35 %. У 1993 р. було прийнято ще один важливий нормативний акт, а саме Закон України «Про Антимонопольний комітет України». Згодом життя змусило вітчизняних законодавців у 2001 р. прийняти ще один Закон України «Про захист економічної конкуренції». Цей достатньо ґрунтовний нормативний акт детально фіксує можливі антиконкурентні дії як суб’єктів господарювання, так і органів влади, визначає процедуру надання дозволу на концентрацію суб’єктів господарювання та встановлює відповідальність за порушення законодавства про захист економічної конкуренції. Таким чином, у правовому забезпеченні захисту вільної конкуренції Україна має деякі досягнення. Це певним чином сприяє розвитку конкуренції. За даними Антимонопольного комітету України, у 2008 р. вже більше 50 % товарів та послуг вироблялося в умовах значної конкуренції, і тільки 10 % товарів та послуг вироблялося за умови відсутності чи практичної відсутності конкуренції. Порівняно з найрозвиненішими країнами це вже й не так погано. Там ці показники становлять близько 80 % та 2 % відповідно. Але в царині організації й захисту економічної конкуренції наша держава має ще дуже багато недоробок, невизначеності, а часто й небажання владних структур дійсно наводити необхідний порядок на ринку відповідно до чинного законодавства.

І ще один аспект конкуренції — міжнародний. Справа в тому, що зі збільшенням інтернаціоналізації виробництва і відкритості економіки вітчизняні виробники вступають у конкурентну боротьбу на світовому ринку і це має велике значення вже для всієї держави. Слід зазначити, що стартові позиції України вже й не такі погані. Ми маємо кілька конкурентоспроможних галузей. Це, перш за все, літакобудування. Наша держава належить до 7 країн, які мають повний цикл літакобудування, починаючи від проекту й закінчуючи виготовленням літаків. Наші літаки АН-70, АН-140 є найдосконалішими серед літальних апаратів такого типу. Вагомі досягнення має і танкобудівна галузь. Танки «Булат» і «Оплот» належать до найсучасніших, і Україна у виробництві цієї продукції посідає почесне місце серед 5 країн світу, які мають повний цикл танкобудування. До того ж наші танки значно дешевші від своїх зарубіжних аналогів.

Великі можливості має і наше суднобудування. Україна може виробляти і виробляє високоякісні кораблі будь-якого призначення. Ще одна галузь з потужним конкурентним потенціалом — це ракетно-космічна. Участь нашої держави в проектах «Морський старт» і «Глобалстар» є підтвердженням високоякісних досягнень України в цій надскладній і високотехнічній галузі. Великі потенційні можливості мають також інші галузі, зокрема, сільське господарство. Але для цього уряду країни необхідно постійно піклуватись про посилення і реалізацію наших конкурентних переваг.

У рамках ринкового господарства сучасного світу в різних країнах залежно від національних особливостей розвитку різне співвідношення приватної, колективної та державної власності. Наприклад, в Італії 58 відсотків підприємств є державними, в Ізраїлі 64 відсотки валового національного продукту виробляється в суспільному секторі, в Канаді у ньому зайнято близько 40 відсотків працюючих, у Швейцарії 65 відсотків власності є суспільною.

До останнього часу адміністрація Тайваню контролювала всі великі промислові й транспортні корпорації, а також головні банки і торгівельні компанії, забезпечуючи за рахунок державного бюджету і фінансованих ним підприємств більшу частину капітальних вкладень. Частка держави в капіталовкладеннях у США традиційно невелика і в 80-х роках становила близька 35 відсотків.

У квітні 1992 року ООН опублікувала черговий звіт, в якому рівень розвитку країни характеризується спеціальним індексом, що враховує доход, медичне забезпечення і освіту. Найрозвинутішою країною світу з 160 було визнано Канаду, Швейцарія – на четвертому місці. Як бачимо велика частка державного сектору економічній ефективності не завадить.

Виходячи з того, що ефективність ринкової економіки не залежить від частки приватної власності, можна зробити висновок: будувати економіку в якій домінував би дрібний приватний сектор, країні з переважаючою державною власністю не доцільно.

Головним інструментом створення моделі ринку має бути не стихійна гра сил, а активна й послідовна діяльність держави щодо створення необхідних інститутів ринку. Регулююча роль держави має здійснюватися не старими адміністративно-командними, а новими методами, які адекватні ринковим формам господарювання.

Для цього слід розробити цільові програми розвитку визначальних сфер народного господарства; забезпечити підтримку пріоритетних напрямів економічного розвитку, виділення для цих цілей кредитів, зменшення податків; стимулювання розвитку виробництва, а не посередницької діяльності, різних соціальних форм господарства; створити сприятливі умови для залучення в країну приватного іноземного капіталу, насамперед у формі прямих інвестицій у виробничу сферу, галузі, що виробляють товари споживання.

Загальновідомо, що модель сучасної змішаної економіки розвинутих країн Заходу має свої характерні особливості. Американська ж модель побудована на основі всебічного заохочення підприємницької діяльності, збагачення найбільш активної частини населення. Вона базується на високому рівні продуктивності праці та орієнтуванні на досягнення успіху кожної окремої особистості.

На нинішньому етапі спостерігається значне зближення американської, європейської і японської моделей управління. Розвиток науково-технічного прогресу і конкуренції ведуть до нівелювання цих відмінностей. Однак деякі відмінності все ще зберігаються. В американській моделі управління краще, ніж в інших країнах поставлена робота по підготовці кадрів керівних структур, накопичений багатий досвід керівної діяльності.

В зв’язку з тим, що в затратах на виробництво близько 70% припадає на працю, американські керівники орієнтуються на празберігаючі методи виробництва з причини обмеженості та дороговизни людських ресурсів. Важливою особливістю американської моделі управління являється комплексне використання сильних сторін на мікрорівні (фірма) і макрорівні (державне регулювання).

В зовнішній торгівлі і пересуванні капіталу домінуючі позиції займають великі фірми, вони враховують вплив окремих підприємств на міжнародну спеціалізацію країни, їх здатність адаптуватися до макроекономічних умов виробництва, їх пріоритетне положення в розробці і створенні нових товарів, кооперування виробництва і збуту з фірмами інших країн для взаємопередачі технологій.

Американські корпорації надійно утримують першість у світі за такими напрямками НТП, як виробництво літаків та космічних апаратів, надпотужних комп’ютерів та їх програмного забезпечення, напівпровідників і найновіших потужних інтегральних схем, лазерної техніки, засобів зв’язку, розробка біотехнологій. В 90-ті роки США продовжують випереджати країни Західної Європи і Японію в одній з найголовніших сфер в галузі використання комп’ютерів – проблемі підключення їх до Інтернету.

Американські фірми відрізняються гнучкою і ефективною організацією виробництва і праці, високою спеціалізацією виробництва і управління. Основним завданням ради директорів являється вивчення перспектив розвитку підприємства: середньої ланки – маркетинг, нижчої ланки (майстрів) – удосконалення трудових відношень у колективі, створення здорової робочої обстановки. Такий підхід забезпечує високу продуктивність праці, підвищення якості продукції та зниження витрат виробництва на одиницю продукції, яка виробляється, успіх в конкурентній боротьбі та достатній прибуток не лише для збереження фірми в галузі, але й для подальшого її розвитку.

На рівні макроекономіки управління удосконалюється в першу чергу в галузі фінансів і грошово-кредитної політики. В залежності від ситуації, спостерігається різний підхід в державному регулюванні. Динамічний економічний підйом 1983-1990 рр. проходив в обстановці гострої конкуренції між США, державами Західної Європи, Японії та новими індустріальними країнами.

В 80-х роках особливо при адміністрації Р. Рейгана, пріоритетним напрямком в макроекономіці стає створення найбільш сприятливих умов для роботи фірм. 1981 р. Рейган представив програму економічного відновлення, виконання якої передбачало три етапи:

Перший етап полягав в установленні контролю над грошовою масою та призупиненні інфляції.

На другому етапі передбачалося надати нового імпульсу розвитку підприємств шляхом скорочення податків та здійсненню заходів дерегламентації.

Третій етап передбачав оздоровлення державних фінансів за рахунок режиму економії, який повинен був усунути дефіцит бюджету, який обумовлений зростанням витрат.

Реалізація цієї програми відіграла помітну позитивну роль в розвитку економіки США в 80-х роках.

Одночасно активізується діяльність адміністрації у формуванні внутрішнього кредитного ринку. Його масштаби активно формуються не лише за рахунок внутрішніх ресурсів, але й за рахунок залучення капіталу з інших країн. У 80-х роках зростання внутрішнього курсу долара та високі процентні ставки зробили США дуже привабливою країною для іноземного капіталу (надходження з-за кордону близько 100-150 млрд. дол. на рік).

Термін «швецька модель» виник в зв’язку з становленням Швеції як однієї з найрозвинутіших в соціально-економічному відношенні держави. Він з’явився в кінці 60-х років, коли іноземні спостерігачі почали помічати вигідне поєднання в Швеції швидкого економічного росту з широкою політикою реформ на фоні відносної соціальної безконфліктності в суспільстві. Цей образ успішної і лагідної Швеції особливо сильно контрастував тоді з зростанням соціальних і політичних конфліктів в навколишньому світі.

Зараз цей термін використовується в різних значеннях і має різний зміст в залежності від того, що в нього вкладається. Деякі аналітики відзначають змішаний характер швецької економіки, поєднуючий ринкові відносини і державне регулювання, переважної частини приватної власності в сфері виробництва і усуспільнення споживання.

Інша характерна риса післявоєнної Швеції — специфіка відношень між працею і капіталом на ринку праці. Протягом багатьох десятиріч важливою частиною швецького суспільного життя була централізована система переговорів про укладення колективних договорів щодо заробітної плати за участю потужних організацій, профспілок і підприємців в якості головних діючих осіб, причому політика профспілок ґрунтувалася на принципах солідарності між різноманітними групами працівників.

Ще один засіб визначення швецької моделі виходить з того, що в швецькій політиці явно виділяються два домінуючі фактори: повна зайнятість і вирівнювання прибутків, що і визначає засоби економічної політики. Активна політика на високорозвиненому ринку праці і винятково великий державний сектор (при цьому мається на увазі передусім сфера перерозподілу, а не державна власність) розглядаються як результати цієї політики.

Нарешті, в самому широкому значенні швецька модель — це весь комплекс соціально-економічних і політичних реалій в країні з її високим рівнем життя і широким масштабом соціальної політики. Таким чином, поняття «шведська модель» не має однозначного тлумачення.

Зберігаючи роль світового лідера з багатьох найважливіших напрямків науково-технічного прогресу, Японія при цьому демонструє надзвичайно високий ступінь адаптації до умов, що змінюються з розвитком економіки. Ці переміни відбуваються не просто на базі технологічних нововведень, але в безперервній і надто складній взаємодії техніки, технології, економічних і соціально-політичних чинників.

В будь-якій економічній системі довгострокова динаміка економічного зростання зв’язана передусім з освоєнням нововведень. Тривалий час, особливо в післявоєнні роки, науково-технічна політика Японії базувалася на зацікавленості науково-технічних досягнень із-за кордону (в формі купівлі ліцензій, створення змішаних компаній, участі в багатонаціональних дослідних проектах).

Запозичаючи і удосконалюючи зарубіжну передову технологію, Японія не тільки досягла світового технічного рівня в більшості галузей економіки, але й зуміла створити потужні засади на міжнародному ринку технологій майбутнього. В прикладних дослідженнях і розробках, а також в управлінні інноваційною діяльністю, Японія забезпечила собі певні переваги перед Заходом, але все ще відстає за рівнем розвитку Фундаментальної науки.

На нинішній стадії економічного розвитку Японії нерозсудливо, та й неможливо продовжувати віддавати пріоритет тільки прикладним дослідженням і розробкам:

• По-перше, зменшується потік ліцензій на фундаментальні дослідження, на базі яких можуть бути зроблені вдосконалення. Західні компанії все менш схильні продавати такі ліцензії Японії.
• По-друге, ігнорування фундаментальних досліджень позбавило японські компанії можливості ефективного обміну.
• По-третє, одностороння політика стимулювання прикладних досліджень знизила статус зайнятих фундаментальними дослідженнями, зменшила їхні можливості в дослідних підрозділах корпорацій.

Держави Західної Європи належать до групи країн з розвинутою економікою. Основна економічна могутність регіону припадає на чотири індустріально розвинутих країни (Франція, Німеччина, Великобританія та Італія), які виробляють 70% ВВП.

Великий вплив на розвиток економіки Німеччини в середині 50-х років мала економічна реформа Людвіга Ерхарда. В її основі лежала теорія необхідності побудови соціального, ринкового господарства. Ця теорія базувалась на здоровому сенсі, якого часто не вистачає багатьом прогресивни реформаторам, що дозволило при її практичному втіленні значно змінити економіку Німеччини і примусити інші країни говорити про німецьке економічне чудо.

Теорія соціального ринкового господарства, виходила з того, що кожна людина має тенденцію діяти таким чином, щоб результати цих дій були благом для неї та її сім’ї. Зростання добробуту людини неможливе, якщо їй не надана елементарна свобода дій, тобто свобода підприємництва, свобода вибору місця роботи і місця проживання тощо. Всі ці свободи носять економічний характер, але економічна свобода може існувати лише за наявності свободи політичної. Тому найбільш ефективною економіка може бути лише в демократичній державі з ліберальним ринковим суспільством. 

Розділ 4. Напрями удосконалення сучасної моделі ринку в Україні

Конкуренція як відносини та як інститут є однією з важливих характеристик ринкової економічної системи. Сучасні ринки окремих товарів і послуг є доволі далекими від стану досконалої конкуренції, але всім з них, за рідкісним винятком, властивий певний рівень конкурентних відносин.

Про конкуренцію як рушійну силу економічного розвитку першими почали казати представники класич-ної школи політекономії. Розуміючи конкуренцію як суперництво, класики зазначали кілька важливих напрямів її впливу на економічні відносини.

Розвиток ринкових інститутів в Україні є повільним і суперечливим. Це стосується всіх базових інститутів ринкової економіки: власності, підприємництва, конкуренції. Нетривалі періоди економічного зростання, що мали місце за останні двадцять п’ять років, та певні структурні зрушення поки що не забезпечили суттєвих змін у рівні технологічного розвитку країни та рівні життя населення. Однією з причин цього вважається інсти- туційна організація економіки, яка скоріше стримує, ніж стимулює соціально-економічний розвиток.

Економічна конкуренція як інститут — це формальні правила та неформальні норми, які визначають характер взаємодії між виробниками, що перебувають у відносинах суперництва; виробниками та споживачами, останні з яких виступають реципієнтами інформації та своїм вибором оцінюють конкурентоспроможність виробників; виробниками, споживачами й державою, яка шляхом законодавчих обмежень формує правове поле для дій конкурентів і споживачів один щодо одного. Ефективність інституту конкуренції традиційно визначається структурою ринків за типом конкуренції, методами конкурування, яким надається перевага. Опосередковано інститут конкуренції впливає на динаміку інвестицій, обсягів виробництва, витрат та якості продукції на окремих ринках та в економіці в цілому.

У звіті Антимонопольного комітету України (АМКУ) за 2017 рік зазначено, що станом на початок 2017 року 12 % підприємств діяли на монополізованих ринках (де частка найбільшого суб’єкта господарювання становить понад 90 %), 25 % — на ринках з ознаками домінування (частка найбільшого суб’єкта господарювання складає 35 %), 16 % — на олігопольних ринках (частка трьох найбільших суб’єктів господарювання перевищує 50 %), 47 % підприємств діяли на ринках із конкурентною структурою [2, с. 6-7]. Значення цих показників за кілька попередніх років представлено в табл. 4.1.

Таблиця 4.1. Структурні передумови конкуренції в економіці України

Тип ринків	Частка підприємств, що діють на ринку певного типу, у загальному обсязі виробництва (у % на початок року)
	2010	2011	2012	2013	2014	2015	2016	2017
Монопольні ринки	8,9	5,7	6,5	8,5	7,2	7,2	7,5	11,8
Ринки з ознаками домінування	22,1	25,6	22,6	30,7	27,6	25,9	29,9	25,4
Олігопольні ринки	13,6	12	16,6	12,5	15,4	17,7	16,9	15,4
Ринки з конкурентною структурою	55,4	56,7	54,3	48,3	49,8	49,2	45,7	47,5

За даними таблиці ситуація з рівнем конкуренції на ринках України 2012 року несуттєво відрізнялася від 2010 року, тоді як 2017 року стала помітно гіршою, порівняно з 2012 роком. Частка підприємств, що функціонують на ринках з конкурентною структурою, знижувалася протягом 2012-2014 років та після незначного зростання 2011 року протягом двох наступних років. 2017 року, порівняно з 2010 роком, частка таких підприємств знизилась на 9,2 %. На 6,1 % зросла частка підприємств, що діяли на монополізованих ринках, на 3,4 % — частка підприємств на олігопольних ринках, тоді як частка підприємств, що функціонували на ринках з ознаками домінування, практично відповідає рівню 2008 року, незважаючи на стрибки протягом 2010-2016 років.

Підприємницькі оцінки інтенсивності конкуренції за минулі роки істотно не змінилися та наразі характеризуються:

• скороченням загальної кількості респондентів, що відчувають конкуренцію з боку вітчизняних підприємств;
• наявністю відчутних структурних зрушень у розподілі конкурентного середовища;
• уповільненням розвитку інфляційних процесів; поступовим відновленням економічної активності;
• посиленим загостренням міжфірмової боротьби за споживача; пожвавленням внутрішньої конкуренції.

Серед розповсюджених неформальних норм, якими керуються українські виробники у взаємодії один з одним та споживачами, можна визначити:  зловживання монопольним становищем у вигляді завищення цін та пропозиції низькоякісних товарів і послуг, узгодження дій суб’єктами господарювання, укладання між виробниками та органами влади й місцевого самоврядування антиконкурентних домовленостей, застосування методів недобросовісної конкуренції. Загальна кількість порушень законодавства про захист економічної конкуренції, виявлених АМКУ, мала тенденцію до зростання протягом 2005-2013 років. Зменшення цієї величини майже на 43 % 2014 року, порівняно з 2013 роком, пояснюється не об’єктивним зменшенням правопорушень конкурентного законодавства, а скороченням кількості перевірок суб’єктів господарювання в чотири рази [2, с. 19].

Станом на 2014 рік частка порушень, пов’язаних зі зловживанням монопольним становищем, складала 42 %; порушень, пов’язаних з антиконкурентними діями влади — 31 %; порушень, пов’язаних із застосуванням заходів недобросовісної конкуренції — 12 %; порушень у вигляді антиконкурентних узгоджених дій суб’єктів господарювання — 8 %; частка інших порушень — 7 % [2, 20].

За оцінками Світового економічного форуму (WEF) за таким показником, як ефективність ринків товарів, Україна посіла 106-те місце зі 144 країн 2015 року (чотири бали із семи).

Отже, ініціаторами зміни норм і правил інституту конкуренції можуть виступати споживачі та держава. Кожний виробник зацікавлений в обмеженні можли-востей своїх більш потужних конкурентів, але загалом фірми не прагнуть до такої зміни норм і правил взаємодії, що призведе до загострення конкурентної боротьби. Імовірно, усі фірми виграли б від визнання норми незастосування заходів недобросовісної конку-ренції, але в кожної з них є мотивація порушити цю норму, особливо якщо її дотримуються інші учасники ринку.

Найбільш актуальними напрямами вдосконалення інституту конкуренції є такі:

—         зменшення штучних бар’єрів для входу нових фірм на ринки;

—         зменшення можливостей для застосування суб’єктами ринку заходів недобросовісної конкуренції, у тому числі укладання домовленостей, що обмежують конкурентну боротьбу;

—         скорочення можливостей монополій для зло-вживання своїм становищем.

Діяльність за цими напрямами має здійснюватися як складова комплексу дій з удосконалення таких ринкових інститутів, як підприємництво та власність. Таке позиціонування конкурентної політики дає можливість усвідомлювати її зв’язок з усіма заходами, спрямованими на вирішення соціально-економічних проблем країни.

Відповідна практика декларується і зарубіжними країнами, де в законодавчих актах зустрічаються такі цілі регулювання конкурентних відносин, як чесна та справедлива конкуренція, економічний добробут (споживчий, добробут суспільства чи загальний добро-бут), економічна ефективність, досягнення певних соціально-економічних результатів (підвищення рівня зайнятості, забезпечення економічного розвитку, зростання конкурентоспроможності національної економіки та продуктивності праці), економічна інтеграція. Наприклад, в Акті про заборону приватної монополізації та підтримку справедливої торгівлі (Японія, 1847 рік) крім цілей, що відповідають загальній меті створення вільної та справедливої конкуренції, ви-значено цілі стимулювання креативної ініціативи підприємців, підтримки бізнес-активності, підвищення рівня зайнятості та національного доходу. У Південній Кореї Актом про регулювання монополій та справедливу торгівлю наголошується, крім іншого, на боротьбі за збалансований розвиток національної економіки шляхом запровадження чесної та справедливої конкуренції [15, с. 3-4].

В Україні ж заходи, що реалізуються АМКУ, від-повідають меті забезпечення чесної та справедливої конкуренції та реалізуються переважно у вигляді роз-слідувань випадків порушення конкурентного законодавства та накладання штрафів. Незважаючи на такі дії, суттєвого покращання конкурентної ситуації в Україні не спостерігається. Тому є корисним усвідомлення та реалізація законів із захисту конкуренції, а також конкурентної політики як складової політики вдосконалення ринкових інститутів та забезпечення економічного зростання. Слабка специфікація прав власності в Україні та високий рівень трансакційних витрат, пов’язаних із взаємодією держави та бізнесу, держави і споживачів, є і причинами, і наслідками недостатньо ефективного інституту конкуренції. Результатом регуляторної політики держави має бути збільшення на ринку кількості учасників та створення для них однакових умов функціонування.

Якщо держава є відповідальною за зміну формальних правил, то споживачі своєю реакцією на ринкову поведінку окремих виробників впливають на хід конкурентної боротьби та неформальні норми, що будуть використовуватися фірмами. Споживачі формулюють свої вимоги не лише до якості товарів і послуг, але й до якості інформації та загалом усіх методів впливу фірм на свою аудиторію. Якщо споживачі тверезо оцінюють отриману від виробників та про виробників інформацію, готові захищати свої порушені права, це, нарешті, впливатиме на конкурентну політику фірм. Водночас низька культура споживання, невимогливість споживачів, відсутність або бездіяльність громадських організацій, що мають захищати їхні права, роблять виробників менш розбірливими в інструментах конкурентної боротьби.

Удосконаленню інституту конкуренції в Україні на рівні органів державного регулювання перешкоджають незацікавлені у відповідних змінах виробники, які, впливаючи на політичні рішення, намагаються захистити наявну в них монопольну владу, пільговий доступ до ресурсів та інші привілеї. Прагнення споживачів впливати на норми та правила конкуренції стримується низьким рівнем життя та значними трансакційними витратами, що супроводжують процес захисту споживачами своїх порушених прав.

Висновки

Отже, розвиток ринку в будь-якій країні та взаємовідносини між ринковими партнерами суттєво впливає на забезпечення населення різноманітними товарами і послугами, ступінь задоволення ринкового попиту та, врешті-решт, суспільні настрої. Виробнича сфера підприємництва «відповідає» за створення таких продуктів та задоволення потреб споживачів. Однак, вона не існує відокремлено від інших суб’єктних елементів ринку.

Діяльність в суспільстві має певну структуру, до складу якої входять торгівельні посередники, банки, біржі, рекламні компанії, страхові установи, аудиторські центри, торгові доми, лізингові компанії тощо. Він ступеня узгодженості їх діяльності залежить успіх підприємництва у будь-якій сфері, в тому числі виробничій.

Конкурентна ситуація в Україні протягом останніх років, якщо оцінювати її за часткою ринків певного типу, погіршилася. Світовий економічний форум оцінює динаміку інтенсивності конкуренції позитивно, але на фоні інших країн Україна виглядає доволі слабко, у тому числі, за позицією ефективності антимонопольної політики. Суб’єктами зміни інституту конкуренції мають виступати споживачі й держава, тоді як виробники, які забезпечили собі високий рівень монопольної влади та неринкові привілеї, зацікавлені в збереженні поточної ситуації. Успішність розвитку інституту конкуренції тією мірою, якою він залежить від держави, визначатиметься успішністю підтримки інших ринкових інститутів, у першу чергу підприємництва та власності.

Хоча економічна ситуація в країні й залишається складною, а посткризова стабілізація відбувається надто повільними темпами, проте у 2015 — 2017 рр. з’явилися перші ознаки відновлення економічної активності на внутрішніх ринках України.

Скорочення внутрішнього платоспроможного попиту через зниження реальних доходів населення в попередні роки стало додатковим стимулом для інтенсифікації конкурентної боротьби між вітчизняними виробниками, яким вдалося втриматися на ринку в період кризи 2014 року. Складні умови ведення бізнесу, обумовлені розривом торговельних відносин з партнерами, зростанням собівартості виробництва через девальваційні процеси тощо, залишаються стримуючими факторами для нарощування конкурентних переваг.

Це нерідко підштовхує підприємців до нечесних методів ведення конкурентної боротьби.

Безпосередніми напрямами здійснення конкурентної політики можна назвати зменшення штучних бар’єрів для входу нових фірм на ринки та зменшення можливостей для застосування суб’єктами ринку заходів недобросовісної конкуренції і зловживання монопольним становищем. Не менш важливою для вдосконалення інституту конкуренції є поведінка споживачів, яка проявляється в процесі та результаті вибору тих чи інших товарів і послуг. Важливими перешкодами модернізації інституту конкуренції в Україні виступають неспроможність уряду здійснювати послідовну політику в удосконаленні інституційної організації бізнесу, протидія з боку фірм-виробників, що домінують на ринку, та високі трансакційні витрати, пов’язані із захистом споживачами своїх прав. 

Список використаної літератури

1. Архієреєв С. Політична економія: Навч. посібник для студ. екон. спец. / Національний технічний ун-т «Харківський політехнічний ін-т»; Харківський економіко-правовий ун-т / Сергій Ігоревич… Архієреєв (ред.). — Х. : ТОВ «ПРОМЕТЕЙ», 2006. — 364с.
2. Батуріна М. Ринок: сутність, основні поняття і структура / М. Батуріна, В. Луков. — К., 2005. — 384 с.
3. Башнянин Г.І. Політична економія: Підручник для вузів. Ч.1: Загальна економічна теорія. Ч.2: Спеціальна економічна теорія/ Г.Башнянин, П.Лазур, В.Медведєв. — К.: Ніка-Центр: Ельга, 2003. — 526 с.
4. Біленко Т. І., Бодров Володимир Григорович, Волинцев В. В., Глаголєва О. Б., Гримайло В. М. Політична економія: Навч. посібник / Володимир Олександрович Рибалкін (ред.), Володимир Григорович Бодров (ред.). — К. : Академвидав, 2004. — 672с.
5. Гриценко А. Ринкова інфраструктура: суть, функції, будова / А. Гриценко, В. Соболєв // Економіка України. — 1998. — № 4. — С. 35-44.
6. Дмитриченко Л. Політична економія: навч.-метод. посібник за кредитно-модульною системою (для студ. спец. «Економічна теорія») / Донецький національний ун-т. Обліково- фінансовий факультет. Кафедра економічної теорії. — Донецьк : Норд-Прес, 2008. — 141с.
7. Економічна теорія: Політекономія. Мікроекономіка. Макроекономіка : навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів / Л.В. Білецька, О.В. Білецький, В.І. Савич. — К. : Центр навч. літератури, 2005. — 652 с.
8. Заглинський А. Політична економія: Навчальний посібник/ Анатолій Заглинський, Микола Матусевич. — Рівне: ППФ «Волинські обереги», 2005. — 408 с.
9. Зазимко А. Політична економія: Структурно-логічний навчальний посібник/ Анатолій Зазимко; Мін-во освіти і науки України, КНЕУ. — 2-е вид., без змін. — К.: КНЕУ, 2006. — 358 с.
10. Звіт Антимонопольного комітету України за 2017 рік [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.amc.gov. ua/amku/control/main/uk/publish/article/103174.
11. Звіт Антимонопольного комітету України за 2016 рік [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.amc.gov. ua/amku/control/main/uk/publish/article/95116.
12. Звіт Антимонопольного комітету України за 2016 рік [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.amc.gov. ua/amku/control/main/uk/publish/article/89514.
13. Звіт Антимонопольного комітету України за 2014 рік [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.amc.gov. ua/amku/control/main/uk/publish/article/89512.
14. Коваленко М.Є. Концепція інфраструктури у фінансовому секторі економіки [Електронний ресурс] / М.Є. Коваленко. — Режим доступу: http://dspace.uabs.edu.Ua/bitstream/123456789/1289/1/16.34.pdf
15. Кукурудза І. Політична економія: матеріали до лекцій та семінарів / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Вид. 2-ге, доп. — Черкаси : Вид. від. ЧНУ ім. Богдана Хмельницького, 2007. — 368c.
16. Лановик Б. Економічна теорія: Курс лекцій/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 6-те вид., стереотип.. — К.: Вікар, 2006. — 405 с.
17. Мельник Л. Політична економія: Навч. посіб. для підгот. бакалаврів з напряму 0501 «Економіка і підприємництво» в агр. вищ. навч. закл. ІІІ-ІV рівнів акредитації — Д. : Пороги, 2005. — 430с.
18. Мочерний С.Політична економія: Навч. посіб./ Степан Мочерний,. — К.: Знання-Прес, 2007. — 687 с.
19. Новоселов А.С. Рыночная инфраструктура региона: проблемы формирования и развития / А.С. Новоселов // РАН. Сиб. отд-ние ИЭиОПП. — Новосибирск: ЭКОР, 1996. — 288 с.
20. Носова С.С. Экономическая теория: краткий курс : учебн. пособ. / С.С. Носова. — М. : Гуманитарный издательский центр «ВЛАДОС», 2001. — 288 с.
21. Оганян Г. Політична економія: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Міжрегіональна академія управління персоналом (МАУП) / Георгій Артемович Оганян (ред.). — К. : МАУП, 2003. — 520с.
22. Палехова В. Політична економія: підручник / Миколаївський держ. гуманітарний ун-т ім. Петра Могили комплексу «Києво-Могилянська академія». — Миколаїв, 2007. — 332с.
23. Рекуненко 1.1. Інфраструктура ринку: елементи та значення в ринковій економіці [Електронний ресурс] / 1.1. Рекуненко. — Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Efp/
24. Рекуненко 1.1. Роль і місце інфраструктури ринку в ринковій економіці / 1.1. Рекуненко, Р.В. Коробка // Вісник Української академії банківської справи. — 2011. — № 2. — С. 20-24.
25. Самуэльсон П. Экономика: учебник / П. Самуэльсон. — М. : Машиностроение, НПО «АЛГОН», 1994. — Т. 2. — 415 с.
26. Сучасна економіка : навч. посібник / П.С. Єщенко, Ю.В. Палкін. — К. : Вища школа, 2005. — 325 с.
27. Шубін О.О. Інфраструктура товарного ринку / О.О. Шубін, О.М. Азарян. — 2-ге вид. — К. : НМЦВО МОЇ України: Студцентр, 2004. — 816 с.
28. Ясенецький В.С. Передумови державного втручання в роботу ринкової інфраструктури / В.С. Ясенецький // Держава та регіони. Серія: Економіка і підприємництво. — 2012. — № 5(68). — С. 77-81. 

Додатки

Додаток 1. Рівень конкуренції на галузевих ринках 2015 — 2017 рр.

Галузі промисловості України	Внутрішньоукраїнська конкуренція, %			Конкуренція з країнами СНД, зарубіжжя, %			Конкуренція з країнами далекого зарубіжжя, %
	2015	2016	2017	2015	2016	2017	2015	2016	2017
ГМК	44,4	42,9	33,3	87,5	100,0	66,7	55,6	50,0	33,3
Машинобуду­вання	0,0	71,4	22,2	66,7	85,7	22,2	33,3	42,9	85,7
Транспорт	44,2	30,8	36,4	50,0	55,2	0,0	18,0	13,3	33,3
ПЕК	17,9	20,0	27,8	31,3	42,1	0,0	12,5	5,3	0,0
Будівництво	60,9	47,8	41,7	63,2	73,7	11,1	11,1	6,3	11,1
Торгівля	53,7	50,9	61,0	87,3	75,6	11,1	25,5	16,7	16,0
Інформація та телекомунікації	36,8	30,0	30,0	64,3	40,0	11,8	33,3	10,0	11,8
Фінансова та стра­хова діяльність	63,6	54,8	72,7	83,3	87,5	50,0	22,2	26,1	42,9
АПК	56,1	58,7	47,8	89,8	90,0	21,1	24,1	31,4	22,0
Виробнича промисловість	44,6	44,0	58,5	84,3	86,8	30,1	17,4	17,7	25,9