Вступ.

1. Сутність сучасного політичного режиму в Україні.

2. Політичний режим України у порівняльній перспективі.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальним завданням сучасних політологічних досліджень є аналіз динаміки розвитку українського політичного режиму. Пострадянські трансформації 1990-х років минулого століття наочно продемонстрували, що падіння комуністичного режиму і наступні політичні перетворення не обов’язково призведуть до встановлення тих чи інших форм ліберально-демократичного устрою. Зокрема шляхи розвитку України та інших держав, що входили до складу СРСР, виявилися більш складними і драматичними, ніж шляхи країн Центральної і Східної Європи. Цей феномен став серйозним теоретичним викликом основним постулатам ортодоксальної теорії демократизації. Еволюція пострадянських політичних режимів, незважаючи на значні зовнішні зміни, демонструє принципову наступність деяких базових принципів організації влади, первинних і більш визначальних для функціонування формальних демократичних механізмів. Метою даної роботи є аналіз розвитку політичного режиму України в контексті сучасних теорій патримоніалізму та неопатримоніалізму (Ш. Ейзенштадт, Г. Рот, Р. Теобальд) [1; 2; 3].

Сучасна порівняльна політологія в дослідженні процесів демократичної трансформації особливу увагу приділяє стратегіям дії політичних акторів, структурам міжелітного розколу, композиції і взаємодії політичних еліт між собою (В. Гельман, А. Пшеворський, М. Макфол, Л. Вей) [4; 5; 6; 7]. Навіть за наявності макроструктурних передумов формування того чи іншого політичного режиму визначальним є розміщення сил усередині елітних груп і загальне співвідношення сил між ними. Поряд з мобілізацією мас, що може призвести до силового зіткнення («революції знизу»), існують і інші варіанти трансформації («революції зверху», реформи, пакти тощо). У цьому контексті центральним елементом поняття «політичний режим» є концепція балансу сил.

1. Сутність сучасного політичного режиму в Україні

Однією з найважливіших характеристик держави є характеристика існуючого політичного режиму. Політичні режими класифікуються за різними ознаками — від формально-юридичних до географічних, але найпоширенішою (і водночас найпростішою) класифікацією є їх поділ на тоталітарні, авторитарні і демократичні. Тоталітарні режими у свою чергу поділяються на правототалітарні (фашизм, нацизм) та лівототалітарні (сталінізм, маоїзм, тітоїзм тощо), так само існує багато варіантів авторитарного і демократичного устрою. Місце політичного режиму України дослідники визначають саме серед авторитарних та демократичних устроїв.

Очевидно, розв'язання цього питання потребує аналізу не лише загальних, властивих всім країнам Центральної та Східної Європи рис, а й специфічних, характерних для політичного процесу в нашій державі. За другу половину 1990-х років вітчизняна політична наука накопичила певний масив інформації щодо специфічних рис і феноменів політичного режиму України. До них належать:

1. Непублічність влади. Тобто можна чітко ідентифікувати лише вимоги до влади та її реакцію у вигляді прийнятих рішень. Все, що відбувається навколо прийняття рішень, є "чорним ящиком" для дослідника.

2. Неможливість, внаслідок цього, конкретної інституційної ідентифікації влади.

3. Неповноцінність виборів. Вони не є механізмом формування волі більшості та цивілізованого розв'язання конфліктів і слабко виконують функцію рекрутування нової політичної еліти.

4. Наявність елементів клієнтелізму у стосунках виборець-депутат, виборець-партія, всередині самих партій3.

5. Невиконання українськими партіями властивих партіям функцій і, навпаки, їх виконання іншими інститутами.

6. Існування кланових угруповань довкола державних та регіональних лідерів.

7. Чужорідність, ізольованість існуючих інститутів громадянського суспільства.

8. Протиріччя між конституційним і реальним механізмом владних відносин, тобто декларативний характер Конституції'.

9. Існування державної політичної цензури".

10. Функціонування держави виключно як апарату насильства.

11. Гіпертрофована, авторитарно налаштова-на президентська влада".

12. Антипарламентаризм.

13. Централізм, антирегіоналізм.

14. Відсутність передумов для європейської ідентифікації.

Неважко помітити, що всі перераховані специфічні риси не є характерними для демократичного політичного устрою. Водночас більшість із них не характерні й для зрілого тоталітаризму. Практично, всі вони притаманні авторитарним політичним режимам. Таким чином, мова має йти про існування цілого "пласта" ознак авторитарного режиму в Україні.

Наявність більшості перерахованих характеристик не можна заперечити, пославшись на заангажованість вчених, чиї висновки наводились вище. У реальному соціальному житті їхні прояви помітні неозброєним оком не лише політологам, соціологам та філософам. Питання постає не щодо самої наявності вищезазначеної специфіки — проблема полягає в тому, яку роль вона відіграє для сутнісної характеристики політичного режиму України. Іншими словами, як складається співвідношення за-гального й особливого в політичному процесі і що це співвідношення означає для характеристики політичного режиму. Саме тут серед українських науковців немає єдності.

Якщо ми визнаємо специфічні риси значущими, такими, що доповнюють одна одну і складають певну систему, то можна зробити два можливих висновки:

1. Політичний режим України в цілому вже сформувався. Консолідація влади відбулася, за марксистським законом заперечення заперечення, на основі повернення до звичної політичної практики недавнього минулого з прищепленням ряду демократичних інститутів (партії, вибори, місцеве самоврядування, вільна преса тощо). Сутність їх вихолощено, і вони відіграють суто інструментальну роль, фактом свого віртуального існування дозволяючи Україні претендувати на місце серед цивілізованих країн. Такий політичний режим є завершеним типом, його характеристики не випадкові і він може існувати без серйозних змін як завгодно довго. Таким чином, постає питання його адекватного розміщення в типологічному ряді політичних режимів. Судячи з низки важливих характеристик, це авторитаризм з елементами тоталітаризму, або "посткомуністичний неототалітаризм". Цей термін введено в науковий обіг В.Полохалом та ОДергачовим". На сьогоднішній день концепція посткомуністичного неототалітаризму, що починалась у 1995-1996 роках з низки систематизованих спостережень і здогадок, набула завершеності, системності і навіть певної інтелектуальної вишуканості.

Стисло вона полягає в такому: класична концепція тоталітаризму (З.Бжезинський, Ф.Хайєк, Х.Арендт, Р.Арон та ін.) акцентувала увагу на формах тотального контролю над суспільством. Концепція посткомуністичного неототалітаризму пропонує звернути увагу не на форми, а на ефективність контролю і доходить висновку, що хоча форми контролю змінились (немає однопартійності, обов’язкової ідеології, масових убивств державою своїх громадян), його ефективність не зменшилась. Вона досягається через комплекс більш витончених засобів: організоване правове, психологічне, економічне насильство над громадянами, нехтування їхньою волею; відсутність реальної системи захисту декларованих прав і свобод; залежність судової влади; загальне безправ'я; використання демократії як технічного прийому. Як наслідок, людина в Україні залишається тим же "гвинтиком", безправним об'єктом державного маніпулювання. Ця концепція поступово завойовує прихильників серед дослідників.

2. Політичний режим України ще не сформувався остаточно. Де-факто в Україні існують дві конкуруючі системи політичних інститутів, цінностей, культури, поведінки: авторитарна (та демократична (система безперечно демократичних надбань, як-от: вільні вибори, багатопартійність, відносний економічний та політичний плюралізм, відповідна законодавча база). Незважаючи на неоднозначність, кризовість такої ситуації, майбутнє (щоправда, не найближче) виглядає оптимістично. Апріорі зрозуміло, що яким би важким і повільним не був шлях до демократії, більш загальна тенденція врешті-решт остаточно переможе. Щодо адекватної дефініції нинішнього моменту, то, як правило, використовується "перехідна" термінологія: "перехідний період", "перехідне суспільство", "демократичний транзит" тощо. Подібні дефініції, з одного боку, фактом свого існування підкреслюють окремішність і значущість описуваного ними явища; з іншого боку — наголошують на його історично несамостійному, проміжному характері.

На думку представників цього підходу, стара тоталітарна система продовжує латентно існувати. Водночас, з нею співіснує конституйована демократична система, яка поширюється на правові норми, певний ареал ідеології і представлена окремими новоствореними інститутами та процесами. При цьому тоталітарна система дуже повільно, але розмивається, йде безперервний однонаправлений процес демократизації. На думку В.Журавського, Україна як "перехідне суспільство" здійснює еволюційну трансформацію від одного якісного стану до іншого. Як підсумовують автори поважної колективної монографії, "становлення політичних структур і проведення економічних реформ — процес надзвичайно складний, але альтернативи йому немає'45. До цього підходу схиляється офіційна наука, і, виходячи з нього, планується державна стратегія.

Нарешті, можлива й інша позиція щодо оцінки значення перерахованих на початку статті специфічних рис. Вона є найменш поширеною і полягає в тому, що перераховані риси не мають системного зв'язку між собою; це — рудименти колишньої політичної системи, які збереглися суто випадково і остаточний демонтаж яких — справа уже найближчого майбутнього. З огляду на незаперечні докази зворотного, ця точка зору трапляється як виняток і, очевидно, є одним з останніх відгомонів уявлень про остаточну перемогу демократії у світі, про кінцеву перемогу західних моделей розвитку, що спалахнули в західній політичній науці у 1991-1992 роках. Такі відлуння, повторення західних висновків кількарічної давнини не лише щодо даної проблеми, а й щодо політичної проблематики в цілому інколи трапляються в Україні з огляду на молодість вітчизняної політичної науки. Однак, інколи можна натрапити і на такий підхід щодо сутності політичного режиму України (третій у нашому списку).

3. У 1991 році в Україні відбулася така ж сама мирна демократична революція, як і в усій Східній Європі 1989 року. Політичні процеси в Україні йдуть за тією ж схемою, що і в Польщі чи Угорщині, але з дворічним відставанням. Специфікою можна знехтувати через її незначущість, і …цілком очевидно, що реалії суспільно-політичного розвитку країн Центрально-Східної Європи слугують своєрідним дзеркалом найближчого майбутнього України"16. Таким чином, тут питання про характеристику політичного режиму не стоїть зовсім. Вважається, що політичний режим західного зразка у своїх основних рисах вже існує в Україні.

Отже, серед українських науковців немає єдності в розумінні сутності політичного режиму нашої держави. Разом з тим, більшість з них вважає, що він має значну специфіку, стоїть осібно серед інших типів політичних режимів. Відтак очевидно, що саме дослідження його специфічних рис і може привести до вироблення адекватної загальноприйнятої концепції.

2. Політичний режим України у порівняльній перспективі

Політичний режим є певним форматом взаємодії політичних акторів з їхніми ресурсами, стратегіями і видами капіталу в рамках визначеного набору формальних і неформальних правил. Таке визначення підкреслює, що формат політичного режиму значною мірою окреслюється певною сукупністю формальних і неформальних правил, які тим чи іншим способом спрямовують (з’єднують) дії політичних акторів у їхній боротьбі за владу. Формат політрежима (і його динаміка) детермінується співвідношенням сил між основними акторами, що відкриває (або закриває) доступ до використання тих чи інших стратегій, ресурсів і видів капіталу. Відповідно, спираючись на доступні стратегії, ресурси і види капіталу, актори прагнуть максимізувати свій вплив на політичному полі та за можливістю цілком захопити його (актори діють у політичній сфері, переслідуючи передусім свої особисті інтереси; намагаються максимізувати свій виграш, одночасно зменшуючи витрати на його одержання). Режим може вважатися консолідованим, коли всі основні актори розглядають (вимушено або добровільно) встановлені правила гри як єдино можливі.

Є кілька причин, через які наша держава після досягнення незалежності не змогла утриматися на демократичній траєкторії розвитку. Передусім Україні довелося не тільки переходити до демократії і ринкової економіки, а й розбудовувати модерну державу і здійснювати консолідацію нації. Якщо ми подивимося на посткомуністичну «четверту хвилю» демократизації, то побачимо, що більш успішними на шляху до демократії виявилися ті країни, які вже мали досвід незалежного національно-державного розвитку, принаймні, у міжвоєнний період: Польща, Чехія, Угорщина, Латвія, Литва, Естонія. І чи не тому шлях до ЄС для Румунії і Болгарії виявився коротшим, що перед ними не стояла проблема національної консолідації? Демократизація до або після формування модерної держави і нації – от що визначає розходження траєкторій Центральної і Східної Європи (включаючи країни Балтії), і країн колишнього СРСР [8].

Том у, наприклад, для пострадянського розвитку непридатна модель демократичного пакту еліт, що у тій чи іншій формі, але відбулася в країнах Центральної і Східної Європи. Угоди пострадянських еліт дійсно відбувалися, але замість народження демократії ці пакти, скоріше, стабілізували і консолідували різні варіанти недемократичних або напівдемократичних режимів (табл. 1, 2). Чому? Річ у тім, що пострадянські пакти відбувалися навколо іншого «порядку денного» — неформальної угоди щодо «захоплення держави» і монопольного присвоєння публічних політико-економічних функцій.

Фахівці, що вивчали «провали» процесу політичної модернізації в різних країнах Третього світу, назвали це неопатримоніальною системою влади, що виникає саме в умовах «пізнього» формування структур модерної національної держави [2]. Можна говорити про те, що в Україні через зазначені вище причини формування неопатримоніальної системи відноситься до другої половини 90-х — початку 2000 років.

По-перше, в рамках даної системи відбувається присвоєння сфери управління офіційними носіями політичної влади, внаслідок чого управління державою здійснюється як приватне володіння правлячих груп (patrimonium у перекладі з латини означає «спадкоємне, родове майно»). У результаті державні й адміністративні ресурси, а також суспільні інститути використовуються для досягнення економічних і політичних цілей приватних осіб. Наприклад, силові та фіскальні функції держави фактично стають ефективним важелем придушення будь-якого політичного опору й усунення економічних конкурентів, за принципом «друзям все, ворогам – закон».

По-друге, виникає своєрідна модель «політичного капіталізму», за якою нагромадження капіталу відбувається шляхом отримання доступу до політичних і адміністративних ресурсів. У цій системі «капіталізму без капіталістів» головне місце належить новому класу рентоорієнтованих (rent-seeking) політичних підприємців, що досягають економічних цілей через «політичні інвестиції» у главу держави, силові структури, політичні партії, депутатський і чиновницький корпус. У відповідь вони одержують політично обумовлені пільги і привілеї, доступ до бюджету і державної власності, імунітет до закону тощо.

По-третє, вирішальна роль у структуруванні політико-економічного процесу, а також простору реальної політичної боротьби належить клієнтарно-патронажним відносинам і зв’язкам. Патрон захищає своїх клієнтів, останні роблять йому усілякі послуги. Економічні та владні ресурси першого обмінюються на лояльність (політичну й електоральну) других. У цьому сенсі неопатримоніальна система являє собою складну піраміду різноманітних регіональних, галузевих і бізнесових патронатів, що поєднуються через механізм клієнтарних відносин вертикаллю президентської влади, а сенс політичної боротьби в цій системі полягає в конкуренції за доступ до ресурсів, владних позицій і посад, але аж ніяк не в задоволенні інтересів людей. Адже «шлях угору» визначається прихильністю патрона, а не вибором громадян.

Загальну динаміку розвитку пострадянських політичних режимів можна загалом підсумовувати в такий спосіб. До середини 90-х років у більшості пострадянських держав у результаті політичних і економічних реформ відбувається консолідація системи неопатримоніального правління на основі того чи іншого варіанта з’єднання інтересів неопатримоніальної бюрократії, політичних ренто орієнтованих підприємців і глави держави, який контролює використання силових ресурсів. У тому випадку, коли глава держави встановлює персоналістський контроль політики і бізнесу через як напівтрадиційні, так і сучасні стимули й винагороди, можна говорити про формування султаністських режимів ( Азербайджан, Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Туркменістан, Білорусь). Там, де відбулося «захоплення держави» рентоорієнтованими економічними гравцями разом з неопатримоніальною бюрократією, сформувалися олігархічно-патримоніальні режими (Росія, Україна, Молдова, Грузія, Вірменія). Розширення позицій рентоорієнтованих акторів (що найяскравіше виявилося під час президентських виборів у Росії й Україні в другій половині 90-х та у силових захопленнях влади в закавказьких республіках) призводить до посилення конкуренції різних фракцій неопатримоніальної бюрократії й плюралізації економічного та політичного поля цих держав, що зачепило і низку “м’яких” султаністських режимів Центральної Азії і Закавказзя (Казах стану, Киргизстану й Азербайджану). У більшості олігархічно-патримоніальних режимів най впли во віші економічні гравці порушують питання про часткову зміну правил гри і зниження ролі глави держави як основного вето-гравця і домінантного елемента неопатримоніальної вертикалі. Можна сказати, що виникла потреба не в ієрархічній, а, скоріше, у горизонтальній самоорганізації політико-економічних гравців без єдиного монопольного центру, що знайшло своє політичне виявлення в проектах парламентаризації політичної системи і сформулювало запит на «слабкого президента». Так виникла перша стратегія трансформації пострадянського неопатримоніалізму, яку можна назвати « політичною раціоналізацією»: політична система має бути перебудована так, щоб швидко й ефективно реагувати на запити різних груп економічних інтересів, має бути “прозорою і нейтральною”.

У відповідь на це неопатримоніальна бюрократія, спираючись на контроль силових ресурсів держави з боку глави держави, спробувала обмежити або навіть ліквідувати всі незалежні центри сили, що підсилилися (олігархічні бізнес-інтереси, політичні партії, ЗМІ, парламент, НДО, культурні й регіональні еліти тощо). «Олігархічний по во-рот» 1993/94-1999/2000 рр. змінюється новим ключовим трендом 2000/01-2004 рр., що полягає, з одного боку, у формальній раціоналізації/ бюрократизації політико-економічних центрів влади і відновленні позицій держави в економічній сфері, а з іншого — у спробах обмеження і контролю політичної конкуренції, що викликає розвиток авторитарних тенденцій і поступове «закриття» політичної сфери. Таку стратегію можна назвати шляхом «силової раціоналізації» (у певному сенсі цей шлях аналогічний розвитку абсолютизму в Західній Європі та його боротьбі з іншими конкуруючими центрами влади).

«Силова раціоналізація», що відбувається під гаслами «давати лад в економіці», фактично призводить до « контрреволюційної стабілізації»: експропріації ресурсної бази незалежних економічних гравців, усуненню їх значущого політичного впливу і зрештою занепаду ролі парламенту і політичних партій. Можна сказати, що успішна «силова раціоналізація» є формою «бюрократичної революції» згори, що призводить також до істотної трансформації режиму в деякий різновид бюрократичного неопатримоніалізму (домінуючим прошарком стає силова бюрократія), що має своїм прототипом «бюрократичний авторитаризм» латиноамериканського чи східноазіатського типу. Саме в цьому напрямі «бюрократичної революції» згори (і успішної контрреволюційної стабілізації) розвивається Росія, Білорусь, Казахстан і Азербайджан (табл. 3).

Через геополітичні причини і слабкість ресурсної бази неопатримоніалізму відносно безболісно парламентаризація режиму відбулася в Молдові (як і раніше у державах Балтії). У інших країнах опозиційні рентоорієнтовані політичні підприємці, спираючись на свої регіональні та соціальні бази підтримки, були змушені перейти до мобілізації мас знизу (Грузія, Україна і Киргизстан), що викликало класичну неопатримоніальну революцію, добре знайому фахівцям з Третього світу (падіння режимів Маркоса, Сухарто і Мобуту). Загалом можна сказати, що «кольорові революції» відбулися там, де правлячі еліти пізно або недостатньо рішуче перейшли до здійснення стратегії «силової раціоналізації» і придушення незалежних конкуруючих центрів сили або не змогли домогтися підтримки більшості в більшості соціальних і регіональних груп і інтегрувати їх у систему неопатримоніального перерозподілу.

Таким чином, «політична раціоналізація» знизу (через «кольорові революції») і «силова раціоналізація» згори (через «бюрократичну революцію») можуть вважатися різними варіантами здійснення процесу раціонально-бюрократичної трансформації, що у свій час призвела до народження модерних національних держав. Демократія в тому й іншому разі може бути, а може і не бути специфічним підсумком цієї трансформації; однаковою мірою її наслідком може стати народження неопатримоніальних «олігархічних демократій» або авторитарних режимів (див. міжвоєнну Західну Європу або Латинську Америку).

В Україні формування неопатримоніальної системи влади відбувалося в період першого терміну президента Кучми, який намагався регулювати драматичні втрати політичних і економічних реформ за допомогою типового «неопатримоніального менеджменту». При цьому конституційний компроміс 1996 р. можна вважати важливою крапкою у певній міжелітній консолідації системи на основі інтеграції більшості рентоорієнтованих груп як індустріального Сходу, так і частини націонал-демократичних еліт Заходу України. Президентські вибори 1999 року підтвердили гегемонію глави держави, який досить успішно контролював найважливіші ресурсні позиції на політичному полі і встановлював на ньому власні формальні і неформальні правила гри. При цьому президент спирався не стільки на публічно-політичні, скільки на державно-адміністративні канали впливу клієнтарного типу — наприклад, через зміну і призначення регіональних лідерів, контроль ключових позицій у державному апараті, силових міністерствах і основних галузях економіки.

Переломом у розвитку неопатримоніального режиму президента Кучми став «касетний скандал» і парламентські вибори 2001-2002 років, що підірвали сформований міжелітний компроміс. Фактично, протягом 2001-2002 рр. від «партії влади» відкололася досить значна частина впливових економічних груп інтересів і більшість національно-демократичних субеліт, які вийшли з клієнтарно-патронажної мережі президента Кучми і стали ядром альтернативної «помаранчевої коаліції» В. Ющенка на президентських виборах 2004 р.

Однією, з найважливіших проблем політичної модернізації є досягнення відносно стійкої рівноваги і політичної стабільності в суспільстві. У цьому контексті важливими для українського суспільства є такі умови:

— збалансування державного управління й системи місцевого самоврядування, опертих на схильність української ментальності до індивідуальних й громадських форм раціонального господарювання, прагнення до різноманітних форм самореалізації на суспільному та особистісному рівнях;

— виявлення суперечностей у загальнодержавних, галузевих, регіональних, колективних та особистих інтересах і визначення способів їх узгодження задля суспільного і політичного консенсусу;

— вирішення проблеми адміністративно-територіального поділу країни, запобігання деконцентрації влади й дезінтеграційних процесів.

Ще однією проблемою політичної модернізації є пошук оптимальних способів переходу від традиційного суспільства до раціонального, до пом´якшення вірогідного зіткнення традиційних для даної національної політичної культури цінностей і норм політичного життя з новими модернізованими інститутами. Головне при цьому забезпечити формування політичного режиму і системи соціального управління, які відповідали б внутрішнім потребам українського суспільства. А це передбачає:

— цілеспрямоване подолання непідготовленості до реформування всієї системи управління, розумне запозичення загальноцивілізаційного політичного досвіду і врахування досвіду модернізації інших держав;

— неприпустимість механічного перенесення на національний ґрунт зарубіжних інститутів без урахування національно-психологічних особливостей народу і характерних рис сучасної політичної ситуації;

— обмеження впливу на державотворчий процес вузькопартійних інтересів, подолання негативних особистісних рис, зумовлених тоталітарним досвідом («розірваність» свідомості; відмова від політичного життя в усіх його виявах, окрім стихійного протесту; суперечливе поєднання демократичної й тоталітарної свідомості, орієнтація на несумісні цінності);

— реформування інституціональної сфери суспільства завдяки розвиткові різноманітних форм асоціативно-громадського життя, зумовлених логікою розвитку суспільства.

Третьою проблемою політичної модернізації сучасної України є налагодження постійного взаємозв´язку й діалогу між владними структурами і населенням з усіх питань суспільного буття. Цього можна досягти:

— шляхом подолання кризи легітимності через створення механізмів суспільної саморегуляції на місцевому рівні, справедливий розподіл ресурсів влади та управління, формування норм і процедур, засадничих для державно-правових інститутів правової держави та демократичного політичного режиму;

— через скорочення дистанції між соціальними станами, стимулювання соціальної мобільності й домінування політичних угруповань (партій, громадських об´єднань, груп тиску) замість всевладдя бюрократії;

— через розширення механізмів політичної соціалізації; розвиток системи політичного рекрутування (відбору персоналу, який перебере на себе провідні ролі в політиці) на рівні «нижніх поверхів» політичної системи суспільства.

Зазначені вище умови можна прийняти своєрідним орієнтиром формування самобутньої вітчизняної моделі суспільно-державного розвитку, їх реалізація відбуватиметься з одночасним подоланням негативних ментально-психологічних нашарувань у свідомості населення, зумовлених тоталітарною суспільно-політичною практикою, поєднанням елементів загальноцивілізаційного досвіду з віковими традиціями української культури.

Висновки

Значна роль у процесах трансформації суспільства належить політичній владі. Для того, щоб цілеспрямовано здійснювати модернізацію в напрямку демократизації, політичному режимові необхідний досить високий рівень інституалізації. Їй притаманні: адаптованість, складність, автономність та узгодженість організацій, що входять до політичної системи. При відсутності розвиненого громадянського суспільства цей фактор стає визначальним. Однак значення волі політичного режиму не слід абсолютизувати, бо це призводить до спроб привести громадянське суспільство у відповідність з наказами держави.

Для України потрібна насамперед політика взаємодії, а не петрограндизму. Сучасна практика свідчить про руйнівні наслідки використання політичного контролю елітою для пристосування реформ до свого власного становища та інтересів. Стати на заваді цьому може лише формування громадянського суспільства. Наявна можливість його постійно впливати на тих, хто здійснює функції політичної влади. За визначенням Р.Даля, такий політичний режим класифікується як поліархія. Становлення останньої в Україні є важливим чинником стабілізації. Зміст її полягає в наявності згоди між учасниками соціальної взаємодії, які володіють певним автономним простором.

Складовими елементами консолідації в Україні, як вже зазначалося, є соціальний та ліберальний вектори розвитку. Перший має глибоке підгрунтя в традиції, другий пов’язаний з модернізаційним імпульсом. Традиційно вони в нашому суспільстві були розведені і навіть протистояли один одному, тому не набували свого повного розвитку, деградували до негативної, гіпертрофованої форми. Соціальний – абсолютизував соціально-економічні вимоги, за якими втрачала свою цінність політична свобода, ліберальний – замкнувся на вузькій вимозі лише політичної свободи, перейшов в охоронну тенденцію. Різниця між ними полягала також у трактуванні ідеї загального блага, у відношенні до держави, демократії.

Факторами стабільності, які також мають за основу прагнення до консенсусу, є: становлення політичної культури громадянського типу, переборення слабкості політичної волі всіх суб’єктів соціальної дії, баланс інтересів основних соціальних груп, рівновага між автономним простором особистості і громадським цілим; усвідомлення особистістю власної відповідальності за свою долю; а завдання держави – гарантувати цивілізований соціальний простір для реалізації особистістю своїх творчих сил; поступове формування середнього прошарку, підвищення його впливовості; в економічній сфері: становлення політики соціального застосування принципів економіки споживання, партнерства та підтримка її державою, формування умов, за яких всі соціальні групи отримали б можливість досягти своїх цілей завдяки режимові.

Щодо політико-інституціональної сфери – необхідне утвердження механізмів політичних і правових гарантій від авторитарних, неототалітарних, охлократичних проявiв. Це становлення розвиненої рольової структури і подолання кризи взаємодії; використання методу утворення широких коаліцій; структурація партійної системи в напрямку поміркованого плюралізму; подолання надмірної актуалізації питання про створення відносно сталої більшості в законодавчому органі країни. Порозуміння повинно стати цінністю суспільства і, що надто важливо, – еліти. Від її творчого потенціалу багато в чому залежить розробка новітньої національної ідеї в Україні, становлення впливової ідеології центризму.

Отже, адаптаційна модель стабільності повинна бути багатофакторною та мати підгрунтя в наявності консенсусу на соціально-ліберальних засадах.

Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи / Василь Григорович Кремень (ред.), Микола Іванович Горлач (ред.). — 3. вид., виправ. та доп. — К.; Х. : Єдінорог, 2001. — 640с.

2. Антоненко В. Г., Бабкін В. Д., Бабкіна Ольга Володимирівна, Бебик В. М., Головатий М. Ф. Політологія: Підручник / Ольга Володимирівна Бабкіна (ред.), Володимир Павлович Горбатенко (ред.). — 3. вид., перероб., доп. — К. : ВЦ "Академія", 2006. — 568с.

3. Бабкіна О. В., Безродний Є. Ф., Горбатенко В. П., Дмитренко С. П., Дорофей В. Т. Політологія: Посібник для студ. вузів / О.В. Бабкіна (ред.), В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Видавничий центр "Академія", 2004. — 366с.

4. Балтін В. Політологія: Навч.-метод. посіб. / Національний ун-т харчових технологій. — К. : НУХТ, 2005. — 290с.

5. Бойко О. Д., Горбатенко В. П., Денисюк С. Г., Зеленько Г. І., Коваленко А. О., Корнієнко А. О. Прикладна політологія: навч. посіб. / В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Академія, 2008. — 472с.

6. Вегеш М. М., Остапець Ю. О., Бондар В. Л., Буркало В. В., Зан М. П. Політологія: підручник / М.М. Вегеш (ред.). — 3-тє вид., перероб. і доповн. — К. : Знання, 2008. — 384с.

7. Воробйов Є. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 4. вид., випр. та доп. — К. : Єдінорог, 2002. — 640с.

8. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. — 5-є вид., перероб. і доп.. — К.: Знання , 2004. — 645 с.

9. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 289 с.

10. Іщенко М. Політологія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Черкаси : Видавництво ЧНУ, 2004. — 387с.

11. Кузь О. Політологія: Навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2004. — 340с.

12. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Ми-коли Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. — К.: Довіра, 2004. — 599 с.

13. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. — 2-є вид., перероб. і доп.. — К.: Фирма "ИНКОС": Центр учбової літератури, 2007. — 287 с.

14. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. — 2-ге вид., перероб. і доп.. — К.: ВД "Ін Юре", 2006. — 519 с.

15. Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод,. — Суми: Університетська книга, 2001. — 405 с.

16. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. — К.: Либідь, 2002. – 573 с.