Сучасні теорії управління. Принципи управління
Вступ
Складовим елементом управління є менеджмент, під яким розуміють цілеспрямовану дію на колектив працівників або окремих виконавців для виконання поставлених завдань та досягнення визначеної мети.
Термін “менеджмент ” — походить з англійської мови і означає “керувати, управляти”, стояти на чолі, завідувати, бути здатним впоратися з чимось, якоюсь проблемою. За Оксфордським словником англійської мови, менеджмент — це:
— спосіб (манера) поводження з людьми;
— влада і мистецтво управління;
— відповідне вміння й адміністративні навички;
— правила та прийоми ділового спілкування;
— орган управління виробництвом та адміністративна одиниця.
Усі відзначені визначення не розкривають змісту тлумачення менеджмент, але усі разом вони наближають до розкриття його сутності.
Менеджмент — це система, що передбачає здійснення способів, методів, принципів управління, уміння спрямовувати працю людей, їх знання, досвід, інтелект на досягнення поставлених цілей.
1. Сучасні теорії управління. Принципи управління
Сучасна теорія управління в світі спирається на дві основні теорії управління організаціями: вони були названі системним та ситуаційним підходом.
Терміни “управління” та “менеджмент” нині широко використовується. Зробимо дослідження, що є спільного і відмінного в цих двох поняттях.
Управління — це цілеспрямована дія на об’єкт з метою змінити його стан або поведінку у зв’язку зі зміною обставин.
Система не стала, а постійно змінювана. Це процес узгодження діяльності людей, об’єднаних в організацію для досягнення загальної мети.
Зазначимо, що Є. Воробйов в довіднику для старшокласника та абітурієнта наводить вислів основоположника сучасного менеджменту Мак-Грегора, який поділяв людей на дві групи Х та Y [1]. Люди групи Х — споконвічно ліниві, безініціативні, постійно прагнуть ухилятися від роботи, уникнути відповідальності. Як спрямувати діяльність таких людей на досягнення загальної мети? Адміністративними методами. Суворий контроль їхньої діяльності, ретельна регламентація робочого часу, особливо якщо на підприємстві переважає погодинна форма оплати праці. Отже, без ієрархічного апарату управління не обійтись. Люди групи Y — радше працьовиті, ніж ліниві. Поміж них чимало трудоголіків. Вони цілком віддаються трудовому процесу, особливо, якщо він творчий, не рутинний, бо головне для них — реалізувати свій творчий потенціал, свої здібності. Для таких важливо створити атмосферу максимальної самостійності, ініціативи, виключити дріб’язкову регламентацію.
Адміністративно-командний стиль — це дотримання суворої ієрархії управлінського апарату, це контроль та регламентація діяльності організації нижчого підпорядкування, відповідальність їх перед вищими; людина простий виконавець команд вищого органу управління.
Ініціатива при такому управлінні карається. Пріоритети такого стилю — виконання планів виробництва будь-якою ціною, а плани — це насамперед, обсяги виробництва. Якість, умови праці вторинні. Такий стиль управління породжував особливий вид керівників, для них головне — план випуску товарної продукції.
Демократичний стиль — (його часто називають партисипативним — від англ. participate — брати участь) — орієнтується на максимальну самостійність усіх ланок структури управління працівників.
Працівник — це творча особистість, що реалізує себе у праці. Зацікавленість і відповідальність — дві сторони одного процесу.
Спонукальні мотиви — матеріальні та моральні стимули, відданість підприємству, суспільна значущість виконуваної роботи. Пріоритети — якість діяльності і продукції, тобто орієнтація на споживача. Демократичний принцип управління знаходить своє вираження у сентенції “головне багатство підприємства — його працівники” [2].
Отже, менеджмент — це управління, уміння визначити стратегічні й тактичні цілі підприємства, організувати працівників на їхнє виконання поставлених завдань, використовуючи чинники виробництва та мотиви поведінки людей. Об’єктивна основа менеджменту — відокремлення управління від власності. Звідси і відмінності підприємництва від менеджменту.
Французький економіст Бернар Гурней зазначає, що управління є галузь суспільних наук, яка описує та пояснює структури й діяльність органів, які становлять апарат держави і громадських колективів та підпорядковані державній владі.
До основних категорій менеджменту слід віднести поняття організації процесу і функцій управління, рівнів управління, методів менеджменту, стилів керівництва (лідерства), управління колективом (групою), комунікацій тощо. Обсяг управлінської праці, особливо у великих організаціях, значний і потребує відповідного розподілу.
Фундаментальний Оксфордський словник англійської мови, вперше виданий ще у 1933р., дає такі тлумачення менеджменту:
Менеджмент — це спосіб та манера спілкування з людьми (працівниками).
Менеджмент — це влада та мистецтво керівництва.
Менеджмент — це вміння та адміністративні навики організувати ефективну роботу апарату управління (служб працівників).
Менеджмент — це органи управління, адміністративні одиниці, служби і підрозділи. З функціональних позицій менеджмент — це процес планування, організації, мотивації та контролю, необхідний для формування й досягнення мети організації.
За напрямами здійснення менеджмент поділяють на виробничий, фінансовий та маркетинг.
Менеджер — це керівник ринкової орієнтації, який добре орієнтується в ринкових відносинах. Тобто це не будь-який керівник, а тільки той, хто своєчасно реагує на кон’юнктуру і динаміку попиту та пропозиції, вміло перебудовує виробництво (діяльність) з урахуванням вимог ринку [5].
Зазначимо, що інтереси менеджера невіддільні від інтересів колективу підприємства. Талановитий менеджер — успіх для підприємства, бізнесу, бо він не тільки управляючий, а й неформальний лідер завдяки авторитету особистості. Він умілий дипломат, чуйний вихователь і, безумовно, новатор, націлений на інноваційні процеси виробництва.
Менеджмент має свою давню історію розвитку і вчені доводять, що ще в Давньому шумері були сформульовані в законах царів Хаммурапі та Навуходоносора управлінські правила. Усього до нової ери фахівці нараховують біля трьох управлінських напрямків. Четверта відбулася в XVII — XVIII столітті, коли почав формуватися розвиток ринкової економіки і почав набувати швидкий розвиток індустрії та різних видів виробництва. Саме тоді й відбулося відокремлення управління від власності.
Управління, ставши професійним заняттям, поступово перетворюється на менеджмент. Наприкінці XIX — на початку XX століття формується концепція, що започаткувала управлінську революцію — теорія раціональної бюрократії Макса Вебера. Вона була реакцією на інтенсивний розвиток промисловості. У цей час народжувалися великі ієрархічні структури, визначалися посадові обов’язки менеджерів, управлінська діяльність набула особливого статусу, підвищилась її значущість і відповідальність у розвитку техніки та засобів цивілізації одним із яких є гуманізація освіти орієнтована на людину як найвищу цінність.
Підвищений інтерес до гуманізації освіти і всієї суспільної свідомості не випадковий: дві світові війни, численні міжнаціональні конфлікти, екологічні катастрофи спричинили масове знищення людей. Припинити цей процес можна лише завдяки гуманізації суспільних відносин. Тому XXI ст. пріоритетним є формування гуманістичного мислення у підготовці менеджерів до сучасного ринкового господарювання. Звісно, одним з важливих завдань сучасної педагогіки вищої школи є виявлення гуманістичного потенціалу особистості громадянина та професіонала. Формування особистості фахівця здійснюватиметься з опертям на аксіологічні (ціннісні) основи освіти менеджерів ринку праці. Отже педагогіка вищої школи має продукувати такі цінності, як духовне життя людини, духовний світ, гуманні відносини і т. ін [4].
Гуманізація освіти означає повагу до особистості, довіру до неї, прийняття її особистісних цілей, запитів й інтересів, створення сприятливих умов для розкриття і розвитку здібностей і обдаровань, повноцінного життя на кожному з вікових етапів для її самовизначення. Суттю педагогічного процесу гуманізованої освіти в підготовці менеджерів є розвиток особистості. До засобів гуманізації освіти залучаємо формування відносин співробітництва між учасниками педагогічного процесу, виховання у студентів морально-емоційної культури людських взаємовідносин, формування емоційно- ціннісного досвіду розуміння людини, виховання гуманної особистості — менеджера — доброзичливого, щирого, милосердного, з розвиненим почуттям власної гідності й поваги до гідності іншої людини працівника, як відзначає академік С. Гончаренко [3].
Як відомо, крім менеджера в ринковій економіці важливу роль відіграє друга ключова фігура — підприємець. Підприємство за своєю суттю є основним механізмом здійснення структурних змін в економіці, забезпечення економічного зростання, формування нових підприємств.
Таким чином, підприємець — це людина такого типу, яка готова йти на ризик, новаторство, примноження багатства; яка регулює процес створення чогось нового, що має цінність; яка приймає на себе фінансову, моральну та соціальну відповідальність, отримуючи грошовий дохід та особисте задоволення досягнутим [9].
Пошук і використання все нових і нових методів управління сучасними організаціями дозволяє говорити про появу так званих “організацій, що самонавчаються”. Вони прагнуть створити потужну корпоративну культуру, працюють на партисипативних і командних засадах, дозволяють вільний обмін інформацією, делегують повноваження і владу. Це дає можливість безперервно засвоювати нові знання як на рівні окремих працівників, так і на рівні компанії в цілому. Такі організації можуть використовувати різні теоретичні концепції для свого вдосконалення. Серед основних напрямків теоретичних узагальнень і розробок називаються наступні.
- Реінженіринг. Це – і теорія, і методи комплексного оздоровлення корпорацій, управлінського відродження з реконструкцією усіх без винятку елементів, включаючи систему людських мотивацій і стимулів. Це — перебудова на сучасній інформаційній і технологічній основі організації виробництва і управління з ясно поставленими цілями і визначеними засобами. У рамках цього напрямку розглядаються і нові імпульси підвищення ефективності, пов’язані зі скороченням розмірів і оптимізацією господарюючих суб’єктів, і потенціал матричних структур, що органічно сполучають лінійне і програмне керівництво, і можливості діяльності комплексних цільових команд, і багато чого іншого. Управлінський механізм налаштовується на оволодіння ринком – аналіз його місткості, організацію збуту товарів, способи стимулювання продажу, забезпечення конкурентоздатності товарів і послуг.
Слід зазначити, що цей підхід покладено в основу діяльності багатьох великих українських підприємств, які здійснюють нелегкий перехід до ринку. Вони кардинально змінюють напрямки своєї діяльності, пристосовуючись до нових вимог ринку.
- Концепція внутрішніх ринків корпорацій (чи організаційних ринків). Йдеться про перенесення закономірностей і принципів ринкового господарства у внутрішню діяльність корпорацій. Такі перетворення мають охопити всі підрозділи – лінійні, функціональні, маркетингові і навіть апарат вищих керівників. Вони стають автономними ланками, що купують і продають товари і послуги усередині і зовні і об’єднуються єдиними інформаційними мережами, фінансовими системами і підприємницькою культурою. Завдяки спрощенню операцій організаційні ринки різко скорочують багато видів витрат, увага фокусується на обґрунтуванні переходу від ієрархічних до горизонтальних структур, на пошуку вигідних співвідношень між великими і малими операціями.
Відповідно до цієї концепції підрозділи, що мають економічну свободу усередині підприємств, швидше можуть забезпечити зміни у виробництві товарів, наданні послуг, у всій системі відносин зі споживачами. На цій основі і з використанням інформаційних технологій формуються «мережні організації» з окремими автономними ланками, так звані віртуальні корпорації. Це передбачає глибоку децентралізацію керування з розширенням демократичних форм і методів функціонування підрозділів і керівників.
- Теорія альянсів (асоціативних форм організації і управління). Інтеграційні процеси в управлінні, орієнтовані на більш ефективне використання усіх видів ресурсів (і в першу чергу науково-технічних, інвестиційних і фінансових), приводять до появи різноманітних форм горизонтального об’єднання організацій. Утворюються плоскі ієрархії навколо основних процесів зі специфічними цілями в кожному з них. Це не тільки так звані горизонтальні корпорації, але і стратегічні союзи, різні модифікації конгломератів, консорціумів, холдингів, господарських асоціацій і груп.
Нова корпоративна модель передбачає розширення кооперування серед конкурентів, постачальників і споживачів і тим самим змінює уявлення про межі організації. Професійні знання й уміння кожного партнера дозволяють створювати “кращу в усьому” організацію, у котрій будь-яка функція і процес реалізуються на світовому рівні. Компанії об’єднуються разом для того, щоб використовувати специфічні ринкові можливості, які для окремо узятих організацій не існують.
- Теорія людського капіталу. Це теорія всебічного розвитку людських ресурсів. Відношення до людей як до основного ресурсу, до капіталу, а не як до витрат виробництва стає центральним постулатом теорії. В усіх проектах і програмах розвитку організацій основним орієнтиром стає підвищення вагомості людини як суб’єкта управління і як об’єкта управління – з її інтересами, мотивами, стимулами, ступенем задоволеності і т.д. Особливе місце і зараз, і в майбутньому займають проблеми довіри до систем управління, до прийнятих рішень, до їх виконання, до керівників. Захист людини як працівника, як підприємця, як власника відіграє ключову роль у підвищенні ефективності функціонування організацій.
Основним завданням кількісної школи в менеджменті є забезпечення керівників інформаційною базою, необхідною для прийняття рішень. Представники інженерних наук, статистики, математики зробили вагомий внесок у розвиток кількісної школи. Суттєво впливає на впровадження рекомендацій даної школи і процес комп’ютеризації.
Найчастіше проблеми кількісної школи пов’язують з дослідженням операцій (проектуванням та функціонуванням операційних систем), процесами розробки та прийняття управлінських рішень, побудовою інформаційних систем.
Найбільш відомими представниками цієї школи є Д.Марч, Г.Саймон, Р.Акофф, Д.Вудворд, Д.Томпсон, Н.Лоуренс.
Що ж стосується теоретичного спадку вітчизняної науки управління, то він вибудовувався на зовсім інших засадах. На території колишнього Радянського Союзу сформувались своя управлінська парадигма, яка на відміну від західної опиралась не на самостійне функціонування організації в умовах саморегульованого ринкового середовища, а на жорстку централізацію управління окремими суб’єктами господарювання з боку держави (адміністративно-командна система управління). Це означало, що принцип демократичного централізму лише декларувався (проголошувався), але насправді будь-яка ініціатива на підприємствах, в організаціях не заохочувалась, персонал вважався просто частиною певного механізму (організації), який повинен виконувати роботу згідно своєї посади.
Це призвело до втрати конкурентоспроможності економіки країни в цілому і, зокрема, її окремих елементів – підприємств. Певні зусилля для зміни такого становища почали докладатись у 70-х роках (реформа М.Косигіна) та у 80-х роках (перехід до госпрозрахунку). Проте всі ці кроки не змогли створити умов, за яких підприємство було б зацікавлене у власному розвитку. Перехід до ринку виявився несподіваним для більшості керівників, що спричинило погіршення роботи їх підприємств і втрату ними ринкових позицій. Трансформаційний період вимагав застосування нової управлінської парадигми, основними положеннями якої є:
- Формування і функціонування ринкових господарюючих суб’єктів як відкритих соціально орієнтованих систем.
- Гнучке поєднання методів ринкового регулювання з державним регулюванням соціально-економічних процесів.
- Перехід до поліцентричної системи господарювання.
- Використання повною мірою творчого потенціалу працівників підприємства.
Але створювана в Україні система управління може забезпечити загальний економічний розвиток лише за певних умов. Без сумніву, в її основу мають бути покладені принципи і механізми, що існують у країнах із розвиненою ринковою економікою. Однак при її формуванні необхідно врахувати особливості попереднього розвитку і сучасного стану економіки, менталітет і поведінкові характеристики населення, тривалість періоду перетворень та інші фактори і умови, що є характерними для нашої країни.
Відомо, що зміст управління в менеджменті як процесу розкривається в його функціях. Вони є видами діяльності, за допомогою яких суб’єкт управління впливає на керований об’єкт, а тому аналіз процесу управління, з точки зору його функцій, є основою для визначення обсягу роботи по кожній з них, а також чисельності управлінських працівників, і, в кінцевому результаті, формування певної структури та організації керуючої системи.
Досвід підтверджує, що весь спектр сучасних методів управління в менеджменті можна розмістити між двома такими границями: реактивне управління — цільове управління. Враховуючи такі принципи, менеджери можуть ефективно керувати організаційними структурами, на такій же основі, на якій вони керують роботою. Адже окремий працівник, їхні групи і колективи з їхніми матеріальними і духовними інтересами є головними елементами соціально-економічної системи.
Реактивне управління — це дуже розповсюджений підхід до управління. Його особливість полягає у тому, що планування здійснюється безпосередньо перед початком дій чи вже в їх процесі. Управління зводиться до реакцій на поточні події.
Методи цільового управління — знаходяться на другому спектрі при цьому керівник наперед визначає кінцеві результати своїх дій і розробляє програми робіт по їх досягненню.
Такому підходу до управління характерна наявність шляхів розв’язання проблем. Цей стиль не потребує постійної присутності керівника на його робочому місці. Яка б проблема не виникала, завжди є напрям, який визначає порядок дій і методи розв’язання проблем.
Зазначимо, що успіхом у сфері управління вважається концепція наукового управління Фредеріка Тейлора, засновника школи наукового менеджменту. У межах твердого раціоналізму він сформував основні принципи системи управління індивідуальною працею робітників:
— детальне дослідження трудових процесів, нормування праці на основі безпосереднього виміру витрат робочого часу за допомогою хронометражних спостережень;
— спеціальна система відрядної заробітної плати;
— методи добору, навчання та тренування робітників;
— підвищення відповідальності за наслідки роботи між менеджерами та робітниками.
Наступний крок у розвитку науки і практики менеджменту як школи людських відносин і поведінкових наук — концепція класичної школи адміністративного управління. Її творця Анрі Файоля вважають батьком менеджменту. Він виклав принципи управління, визначив характерні види діяльності керівників — планування, організацію, керівництво, координацію та контроль. Мають повний інтерес для сьогоденної практики такі принципи:
— кожному працівникові — делегування повноважень, достатніх для того, щоб бути відповідальним за виконання роботи;
— інтереси організації переважають над інтересами індивіда;
— працівники отримують справедливу винагороду за свою працю;
— ініціатива заохочується;
— гармонія інтересів персоналу й організації забезпечує єдність зусиль, у єдності — сила.
Анрі Файоль при створені своєї концепції започаткував кількісний, системний, ситуаційний підходи.
Для шкіл менеджменту характерне дослідження поведінки людей в організації, її мотивації, проблем лідерства: адже головний ресурс підприємства — людина.
Ця концепція лягає в основу сучасного менеджменту і висуває на перший план не внутрішні чинники — раціональну організацію виробництва, зниження витрат, а проблему чіткості й адаптації до мінливих умов зовнішнього середовища. Уряд, споживачі, конкуренти об’єкти постійної уваги менеджменту, організації.
Використовується ситуаційний підхід відповідно до аналізованих конкретних обставин, що впливають на результати роботи підприємства в певний момент. Розробляються специфічні прийоми ефективного досягнення стратегічних і поточних цілей. Підприємство розглядається як система, що має суспільне призначення. Головний ресурс — людина. Мобілізувати її творчу активність можна лише на основі системи мотивацій.
Цільове управління — це високопрофесійний підхід до управління. Він дозволяє встановити:
— що повинно бути зроблено;
— як це повинно бути зроблено;
— коли повинно бути зроблено;
— скільки буде коштувати;
— які параметри роботи потрібно вважати задовільними;
— що зроблено для досягнення успіху;
— коли мають бути вжиті заходи.
Керуючи роботами з досягнення цілі, менеджеру слід постійно враховувати досягнуті результати. Такі завдання цільового управління відображають єдність цілі і результатів. Перші чотири із них відносяться до функції планування робіт з досягнення мети, а останні три — до функції контролю за їх результатами.
У процесі управління є дії, котрі зобов’язаний виконати менеджер особисто тому, що ніхто інший — ні підлеглі, ні спеціалісти із апарату — не виконують їх краще нього. Це його функції, сюди слід віднести окремі важливі аспекти планування, організації, підборі і розстановки кадрів, координацію і контроль робіт.
Окремі дії менеджера можуть бути спрямовані на те, щоб особисто отримати конкретний результат.
Управління і виконання — це особливість праці кожного менеджера, однак далеко не кожен з них усвідомлює різницю між ними.
Так, ці функції взаємопов’язані, але для керівників вищого рівня повинно перевалювати прийняття рішень, а нижчого — організація і виконання.
Коли керівник захоплюється контролем та організацією, то він підміняє інших керівників, тобто виконує чужі функції, отже не встигає або не якісно виконує свої, що призводить до небажаних наслідків. Але менеджери завжди охочі виконувати функцію виконання інколи, щоб показати свою активність.
У сучасному світі залишається модним давнє правило: захворювання легше попередити, ніж його лікувати. Так і сучасний менеджер повинен бути зацікавлений і частіше заохочувати підлеглих за вміння попереджувати виникнення серйозних проблем, а не за здатність справлятися з проблемами.
Зазначимо, що відчувати різницю між управлінням та виконанням і вміти своєчасно вибирати правильні пропорції між ними — у цьому головна риса професійного менеджера — керівника [8].
Отже, для досягнення та зміцнення лідируючого положення на даному сегменті ринку потребує перегляду основних застав стилю та концепції управління підприємством. З огляду на це актуальною стала проблема розробки та впровадження на підприємстві концепції стратегічного управління, що являє собою стратегічне управління у вигляді найважливішого елементу діяльності сучасного підприємства та торкається трьох таких життєво важливих сфер організації стратегії розвитку та поведінки в зовнішньому середовищі, стратегії щодо створюваної підприємством продукції та, нарешті, стратегії персоналу підприємства.
Якісні характеристики сучасного управління виділяють діяльність якостей людини ефективної управлінської праці в наступні основні чинники якості, а саме:
Перша якість — здатність керівника бути завжди управляючим, а не “погоничем”. У чому полягає різниця між ними. Погонич “підганяє” підпорядкований йому колектив, а управляючий веде за собою.
Друга якість — упевненість у собі. Це не знайомство, а віра керівника в свої сили, у те, що він здатний виконати покладені на нього обов’язки. Життя доводить, що підлеглі не охоче йдуть за керівниками, які самі не вірять в себе і не знають, що робити.
Третя якість — строгість і вимогливість. Керівник завжди повинен вміти поєднати доброту з певною суворістю. Це тісно пов’язане з проблемою дисципліни праці.
Четверта якість — позитивна критика своїх підлеглих. Що це означає? Неправий той начальник, який, викликавши підлеглого, що провинився, тільки й те робить, що перелічує його помилки. Це нічого не дає, а іноді лиш озлоблює підлеглого. Починати можна, звичайно, з критики, але закінчувати слід обов’язковою позитивною вказівкою. Як саме потрібно це робити.
П’ята якість — уміння заохочувати й карати, що на перший погляд звучить дивно. Справа в тому, що в житті важко знайти двох людей, які однаково реагували б на будь-яку критику або зауваження. Є правило загальне: привселюдна критика — найвища міра покарання.
Шоста якість — уміння начальника цінувати час своїх підлеглих. Практика доводить, що коли керівник не вміє цінувати час підлеглих, тим самим він навчає їх не цінувати свого часу. Керівник завжди має вести прийом відвідувачів за розкладом.
Сьома якість — ввічливе, доброзичливе ставлення керівника до своїх підлеглих. Практика свідчить, що коли на чолі колективу стоїть не вихована людина, грубіян, то спрацьовує “ланцюгова реакція”, і ця атмосфера взаємної грубості й невихованості поступово запановує в цілому колективі. Хамству немає виправдання.
Восьма якість — уміння говорити і мовчати. Соціологічні дослідження доводять, що у наш час приблизно 70% свого робочого часу керівники говорять. І лише 30% — пишуть, читають, виконують іншу роботу. Тому при підготовці людей до управлінської праці необхідно вчити їх по-діловому, дохідливо і швидко віддавати розпорядження чітко висловлювати свої думки. Йдеться не про ораторське мистецтво: начальнику зовсім не треба бути оратором.
Дев’ята якість — почуття гумору, вміння посміятися, оцінити дотепний жарт, іноді навіть над самим собою.
2. Організація процесу управління
Процес управління — діяльність об’єднаних у визначену систему суб’єктів управління, спрямована на досягнення цілей фірми шляхом реалізації певних функцій з використанням методів управління.
Як правило, процеси управління фірмою дуже різноманітні, багатогранні і мають складну структуру (складаються з великого числа стадій і фаз).
Управління в узагальненому вигляді трактується як процес впливу суб’єкта управління на об’єкт, який змінює режим існування системи, в якій вони діють.
Люди пізнають і використовують закони природи й суспільства у процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ, продукують необхідні для цього технічні системи, застосовують створені природою, біологічні. У зв’язку з високою складністю управління людьми виокремлюють типи управління: політичне, економічне та соціальне. Політичне управління здійснюють на рівні суспільства, виявляється у функціонуванні держави, її органів та атрибутів. Економічне управління є системою заходів, спрямованих на задоволення економічних потреб людей, суспільства завдяки створенню робочих місць, виготовленню і розподілу товарів і послуг. Соціальне управління полягає у реалізації заходів для узгодженої діяльності індивідів, трудових колективів, територіальних, соціальних, етнічних та інших спільнот [1].
Управління виробництвом поєднує процеси економічного та соціального управління національною економікою, галузями, регіонами, виробничо- господарськими організаціями (підприємствами).
Виробничо-господарські організації — це соціо-техноекономічні системи, цілеспрямовано орієнтовані на виробництво товарів або послуг.
Особливість організації як системи полягає в тому, що організація являє собою штучну систему, створену людиною заради її власних інтересів, перш за все отримання вигоди.
Будь-яка організація, як правило, — це відкрита система, яка може існувати лише за умов активної взаємодії з навколишнім середовищем.
Управління організаціями — здійснюваний індивідом або групою осіб процес з метою координування діяльності інших осіб, спрямований на досягнення результатів, недосяжних для жодної з цих осіб окремо [3].
Управління не можна ототожнювати з керівництвом, яке за своєю сутністю є широким поняттям. Керівництво організаціями — це процеси мотивування, регулювання і наставництва щодо методів і способів виконання робіт підлеглими [4].
Створення цілісної ефективної системи управління підприємством може бути забезпечене лише за умови тісної взаємодії всіх (загальних) функцій управління, які мають доповнювати одна одну при правильному поєднанні централізованих і демократичних засад в управлінні. Це вимагає перерозподілу функцій між різними органами управління, розширення одних функцій, звуження інших тощо [4].
Управлінська діяльність передбачає виконання певних функцій. Кожна функція спрямована на вирішення специфічних і складних проблем, які постають перед організацією у її діяльності. На сьогодні в теорії управління наявні досить великі розбіжності у визначенні функцій, їх диференціації та класифікації. Найчастіше в основу класифікації кладеться ступінь прояву тієї чи іншої функції в управлінській діяльності. За цією ознакою вирізняють загальні й часткові (окремі) функції. До загальних належать функції прогнозування, планування, організації, мотивації, контролю і координування (регулювання). Загальні функції визначають тільки вид управлінської діяльності незалежно від місця його виникнення. Вони властиві управлінню будь-якою організацією і будь-яким процесом в організації й у своїй сукупності складають управлінський цикл:
- прийняття управлінського рішення;
- реалізація прийнятого рішення;
- контроль за реалізацією рішення.
Окремими функціями менеджменту визначаються види діяльності, що зумовлені горизонтальним розподілом управлінської праці в організаціях і відображають їхні специфічні особливості. До таких функцій належать управління інноваціями, виробництвом, фінансами, маркетинговою діяльністю, персоналом та ін.
Процес прийняття управлінських рішень відбувається циклічно. Він починається з виявлення невідповідності параметрів плановим завданням і закінчується прийняттям і реалізацією рішень, завдяки яким можна ці відхилення ліквідувати.
Управлінський процес — це комплекс взаємопов’язаних операцій, що виконуються в певній послідовності і спрямовані на розв’язання конкретних проблем та досягнення поставлених цілей.
Центр цієї діяльності налічує три елементи процесу управління: проблема, її вирішення та люди, що беруть участь у процесі на всіх його етапах. Розглянемо їх детальніше.
Проблема — це розрив між бажаним станом (насамперед цілями) об’єкта управління і Його фактичним станом. Вирішення проблеми — засіб подолання такого розриву, вибір одного з багатьох напрямів дій, що дають змогу перейти від фактичного стану до бажаного.
Найважливіше питання управлінської практики полягає в тому, як організація може виявляти свої проблеми і як вона їх може вирішувати. Кожне господарське рішення має спрямовуватися на певну проблему, а правильне її рішення — це таке, що дає максимум вигід для організації.
Отже, проблеми виникають, коли в організації складається ситуація, яка відрізняється від запланованої. Ситуація описується сукупністю чинників і умов як внутрішнього, так і зовнішнього характеру.
3. Функції управління виробництвом
Підприємство як складна техніко-технологічна й соціально-економічна система, націлена на реалізацію підприємницького інтересу за допомогою задоволення суспільних потреб, зможе ефективно функціонувати та виконувати свою місію в довгостроковій перспективі, якщо діяльність усіх його підрозділів, виділених відповідно до принципів горизонтального й вертикального поділу праці, і окремих виконавців буде раціонально організована, оптимально скоординована, адекватно контрольована, тобто керована.
Управління підприємством є одним з напрямів його звичайної діяльності і при цьому необхідною та обов’язковою умовою, що забезпечує цілісність, синергічність і противоентропійність підприємства як виробничої системи. Будучи самостійним видом діяльності, що реалізується в межах звичайної діяльності виробничого підприємства, управління “накладається”, “пронизує” решту напрямів його діяльності, забезпечуючи тим самим як можливість їхнього безпосереднього здійснення, так і сумісну узгодженість у реалізації загальної мети діяльності підприємства. Ключова роль управління полягає в мобілізації ресурсів підприємства на здійснення позначених на рисунку видів діяльності й відповідних процесів, а також у підтримці балансу між ними.
Розглядаючи “управління підприємством” як економічну категорію, необхідно чітко позначити його сутність і зміст.
До основних функцій управління належать: планування, організація, мотивація та контроль.
Процес планування визначає виробничі завдання, норми і нормативи витрачання ресурсів на одиницю продукції, кошториси витрат на виробництво в розрізі виробничих підрозділів підприємства, фінансові результати господарської діяльності.
План або прогноз для підприємства відіграє значну роль, показує ту мету, до якої прагне підприємство. При відсутності детально розробленого плану апарат управління не може дати оцінку досягнутому фактичному рівню використання ресурсів, випуску та реалізації продукції, отримання фінансового результату.
Служба планування, укомплектована кваліфікованими спеціалістами, має бути на кожному підприємстві і повинна займатися стратегією його розвитку. Стратегія, закладена в конкретні плани, програми, розроблені з урахуванням можливих змін в господарській діяльності, – основа успішного управління, відтак і виживання підприємства.
Організація є процесом, який направлений на найбільш оптимальне сполучення ресурсів – матеріальних, енергетичних, трудових, фінансових, інформаційних у виробничому процесі. Ефект організації проявляється у вдалому поєднанні всіх видів ресурсів та їх раціональному використанні. Тому значна частина робочого часу апарату управління використовується для організації виробничого процесу.
Мотивація, як елемент управління, направляється на прийняття рішень та підкріплення їх наказами, інструкціями, вказівками з приводу використання живої праці та матеріальних ресурсів, передбачає підпорядкування та субординацію між членами колективу. Для цього працівники наділяються розпорядчими та виконавчими функціями.
Мотивація передбачає розробку положень про винагороду за досягнення в праці. Преміальна система оплати праці повинна бути направлена на сприяння росту продуктивності праці, зниження витрат на виробництво, підвищення якості продукції.
Через мотивацію апарат управління узгоджує дії всіх працівників підприємства з метою досягнення тактичних та стратегічних завдань та загальної мети підприємства.
Контроль в загальному розумінні виступає як інструмент, який забезпечує всі ланки апарату управління інформацією про стан об’єкта управління.
Контрольна діяльність полягає в розробці норм функціонування системи і узгодження з плановими завданнями, створенні системи інформації, виявленні відхилень від норм функціонування, порівнянні фактичних показників з їх плановими значеннями, здійсненні необхідного впливу на людей, які мають відношення до контрольної ситуації, прийняття рішень. Для забезпечення контрольної діяльності необхідна інформація про стан об’єкта управління, ресурси підприємства та їх раціональне використання, процеси, що відбуваються на підприємстві (постачання, виробництво, збут), формування собівартості продукції тощо.
Відповідно до особливостей тої чи іншої організаційно-правової форми підприємства встановлено ряд особливостей управління ними.
Обов’язки, права і відповідальність посадових осіб підприємства щодо управління визначаються кваліфікаційними посадовими інструкціями.
Посадові інструкції розробляють та затверджують роботодавці на основі типових характеристик професій працівників. Оскільки окремі типові кваліфікаційні характеристики працівників містять лише основні завдання та обов’язки, роботодавець може доповнити посадові (робочі) інструкції роботами, що належать до складу статутів, технологічних карт, регламентів, інструкцій та інших нормативних документів, встановлених адміністрацією за погодженням з профспілковими або іншим уповноваженим на представництво трудовим колективним органом. У цих випадках працівникові може бути доручено виконання споріднених за змістом обов’язків і робіт, тобто віднесених до однієї функції управління, однакових за складністю, виконання яких не потребує іншої спеціальності, кваліфікації, зміни найменування посади (професії).
Зміст управлінської діяльності характеризують функції управління:
— загальні — взаємопов’язані універсальні види управлінської діяльності, аналогічні
для всіх підприємств, незалежно від їх спеціалізації й особливостей функціонування (розміру, організаційно-правової форми тощо), наявності або відсутності того чи іншого об’єкта або процесу в його керованій підсистемі;
— конкретні — види управлінської діяльності, спрямовані на конкретний об’єкт управління й зумовлені галузевою специфікою підприємства.
До загальних функцій управління нале-жать планування, організація, координація, мотивація та контроль, зміст і взаємозв’язок яких широко розкрито у вітчизняній і зарубіжній економічній літературі.
Слід зазначити, що управління здійснюється не взагалі, а конкретними елементами підприємства та процесами, які там відбуваються. Загальні функції управління з абстрактного виду трансформуються в конкретний тільки через управління певними об’єктами (елементами, процесами).
Конкретні функції можна класифікувати:
— за процесами управління (функції управління основним, допоміжним та обслуговуючим виробництвом, технічною підготовкою, матеріально-технічним забезпеченням, капітальним будівництвом тощо);
— за структурними підрозділами управління (функції управління корпусом, цехом, ділянкою, бригадою, відділом, бюро, сектором тощо);
— за напрямами діяльності підприємства (функції управління маркетинговою, виробничою, постачальницькою, збутовою, інноваційною, інвестиційною, фінансовою діяльністю);
— за елементами виробничо-господарської діяльності (функції управління персоналом, капіталом, інноваціями, інвестиціями тощо);
— за економічними категоріями (функції управління продуктивністю праці, якістю продукції, собівартістю продукції, фінансовими результатами, господарськими ризиками тощо) та іншими ознаками.
Конкретні функції управління підприємством визначаються такими його особливостями, як вид підприємницької діяльності, тип виробництва, спеціалізація, складність виробництва, розмір тощо. Виділення конкретних функцій управління є механізмом, за допомогою якого забезпечується формування організаційної та виробничої структури підприємства, встановлюються взаємозв’язки й відносини між його підрозділами. Разом з тим кожна конкретна функція є комплексною за змістом і включає всі загальні функції. Це означає, що реалізація загальних функцій здійснюється завдяки застосуванню конкретних функцій управління й навпаки.
Виконання функцій управління здійснюється в процесі управління, який є послідовністю дій при цілеспрямованій дії апарату управління на об’єкт управління та передбачає прийняття й реалізацію управлінських рішень.
З позицій практичної діяльності процес управління — це сукупність послідовних, циклічних дій, пов’язаних з виявленням проблем, пошуком (розробкою та ухваленням) рішень для їх розв’язання й організацією виконання ухвалених управлінських рішень.
У процесі управління підприємством ухвалюються рішення не тільки щодо того, що потрібно зробити, щоб ефективно управляти (тобто за функціями управління); але і як слід впливати на об’єкт управління, за допомогою яких інструментів та методів (тобто щодо механізму управління), щоб підприємство працювало з максимальною віддачею вкладеного капіталу й задіяних ресурсів, реалізовуючи підприємницький інтерес. При цьому управлінські рішення спираються на відповідні базові положення, загальні правила, основоположні ідеї й орієнтири (тобто принципи управління), які визначають риси реальної управлінської практики на будь- якому підприємстві, формулюють вимоги до системи управління підприємством — якісних та кількісних характеристик апарату управління, функцій управління, організаційної структури управління, процесу та механізму управління. Таким чином, змістовне “коло” управління підприємством як економічної категорії “замкнулося”.
Висновки
Таким чином, управління підприємством як економічна категорія має об’єктивний характер, зумовлений диференціацією й поділом праці, виділенням відповідних видів господарської та трудової діяльності, що потребують їхньої організації й узгодження (координації) у просторі та у часі. Об’єктивність управління гармонійно поєднується із суб’єктивністю управлінських дій, що визначають сутність управлінської діяльності, які здійснюються суб’єктом управління (системою управління) щодо об’єкта управління (комплексу соціально-технічних елементів підприємства). Зміст управлінської діяльності полягає у виділенні, опрацюванні й реалізації загальних і конкретних функцій, що спираються на відповідні раціональні принципи управління підприємством, які враховують сучасні наукові напрацювання, управлінську практику та галузеву специфіку підприємств.
Список використаної літератури
- Воробйов Є.М. Економіка. Довідник старшокласника та абітурієнта. — Х.: ТОРСІНГПЛЮС. — 2007. — С. 215 — 237.
- Вачевський М.В., Мадзігон В.М., Примаченко Н.М. Основи економіки: Навчальний посібник. / Вачевський Мирон Васильвоич, Мадзігон Василь Миколайович, Примаченко Наталія Миронівна. — К.: Педагогічна думка, 2007. — 612 с.
- Гончаренко С.У. Український педагогічний словник/Семен Устимович Гончаренко. — К.: Либідь, 199 7. — 376 с.
- Ельбрехт О.М. Підготовка менеджерів у вищих навчальних закладах Великої Британії, Канади і США/ Едьбрехт Ольга Михайлівна. — Монографія. — К.: 2010. — 460 с.
- Єрмошенко М.М. Менеджмент / Єрмошенко Микола Миколаєвич. Навчальний посібник. — К.: Національна академія управління, 2006. — 656 с.
- Менеджмент : навч. посіб. / за ред. С.І. Михайлова. — Вінниця : НОВА КНИГА, 2006. — 416 с.
- Менеджмент организации : учеб. пособ. / З.П. Румянцева, Н.А. Саломатин, Р.З. Акбердин и др. ; под ред. З.П. Румянцевой. — М. : ИНФРА-М., 2002. — 631 с.
- Мидюк О.Н. Теория управления : элект-ронное гиперссылочное учеб. пособ. [Электронный ресурс] / О.Н. Мидюк, Л.В. Горьканова, О.С. Янгичер. — М., 2008. — Режим доступа: http://cde.osu.ru/ demoversion/course124/1_0.html.