Вступ.

1. Загальні особливості духовних процесів та розвитку філософії у XX ст.

2. Раціоналістичний напрям сучасної філософії.

2.1. Позитивізм.

2.2. Прагматизм.

3. Культурологічні та історіософські напрями у філософії XX ст.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Бурхливі перетворення суспільного життя у XX ст. не могли залишити незмінними основи світогляду розвинених країн. Будучи «дзеркалом епохи», узагальнюючи реалії буття, змінюється і філософія. Калейдоскоп історичних подій минулого століття викликав до життя суперечності, породжені ще в XIX ст. Частину цих суперечностей досить рельєфно показав К. Маркс та його попередники у своїх філософських, а особливо в економічних роботах. Частина суперечностей (екологічні проблеми, проблеми СНІДу, тероризму, нерівномірність розвитку суспільства загалом тощо) виникла в другій половині XX ст. Минуле століття характеризується тим, що у подоланні суперечностей суспільного розвитку дедалі більшу роль відіграють людські духовні джерела: світогляд, моральні засади, цінності. Обидві світові війни довели принципову неспроможність вирішення глобальних проблем соціального розвитку старими військовими методами. Пошук нових засад суспільного розвитку у XX ст. привів до формування суспільних організмів на основі трьох різних типів світогляду. Російська імперія перетворилася на комуністично рекламоване, а в дійсності тоталітарне суспільство. У центрі Західної Європи формується «третій рейх», що базується на ідеології фашизму. На світогляді, що ґрунтувався на цінностях демократії, лишалися США та Великобританія. Унаслідок краху німецького фашизму і радянського тоталітаризму на чільне місце виходить світогляд демократично орієнтованої частини людства. У сучасному демократичному суспільстві дедалі більше торує собі дорогу світогляд і філософія гуманізму. Хоча і в суспільному житті, і у філософії, і у суспільній психології цей процес відбувається надзвичайно складно, суперечливо, непослідовно, нерівномірно.

1. Загальні особливості духовних процесів та розвитку філософії у XX ст.

За загальним визнанням філософів, істориків, культурологів, політичних діячів та інших інтелектуалів, XX ст. являє собою особливий етап у розвитку сучасного суспільства. Воно вирізняється надзвичайною динамікою усіх сфер суспільного життя, інтенсифікацією соціальних процесів, прискоренням темпів соціальних змін. Досвід цього століття може вмістити у себе досвід цілих епох попередньої історії — настільки він є насиченим різноманітним змістом.

Досить лише згадати те. що у XX ст. людство пережило дві світові війни, жахливі чисельністю своїх жертв, кільканадцять революцій (та-кож часто із руйнівними наслідками), вперше вийшло за межі земного простору, проникло у світ мікропроцесів, винайшло небувалі засоби оперування інформацією, навчилося трансплантувати органи людського тіла, дешифрувало генетичний код людини і т. ін. За одне це століття в культурі та мистецтві відбулася зміна кількох стилів та напрямів, виникло явище масової культури, надзвичайного розповсюдження набули засоби масової інформації.

У XX ст. кожна людина постає так чи інакше прилученою до всесвітньої історії, живе не лише своїм особистим життям, а певною мірою і життям усього людства. На тлі колосального збільшення масштабів людських проявів та людської життєдіяльності окремо взята людина починає губитися, розчинятися у масі, проте це лише один бік, що характеризує зміни у її становищі. Інший же, навпаки, засвідчує колосальне зростання можливостей окремої людини; це стосується і політичних діячів, і до певної міри будь-якої людини, адже сьогодні одна людина може спілкуватися (через Інтернет) із ким завгодно, може розповсюджувати свій вплив і свої думки майже безмежно.

Люди, прилучені до засобів масового знищення, несуть колосальну відповідальність за наслідки своїх дій; те ж саме можна сказати і про тих, хто пов'язаний із особливо небезпечним в екологічному плані виробництвом. Надзвичайно строкатим постає сучасне життя в етнічному плані: різні народи та етноси сьогодні до певної міри перемішалися, досить яскраво проявилася культурна багатоманітність людства.

Якщо резюмувати сказане, то можна стверджувати, що суспільне життя у XX ст. постає надзвичайно строкатим, інтенсивним та масштабним, різноманітним та суперечливим.

Все це не могло не позначитись на становищі філософії. З'явилися новий тон філософствування, нові світоглядні ціннісні орієнтири, нові філософські парадигми і напрями. Своїм розвитком філософія XX ст. може нагадувати розвиток ланцюжкової реакції, коли із кожного пункту її протікання миттєво відгалужується ціла низка процесів[16, c. 386-388].

Філософія XX ст. відмовилась від абсолюті зосередивши увагу на доступному для сприйняття та пізнання; вивела на перший план суб'єктіївну реальність, фактично усунувши проблему співвідношення об'єкта та суб'єкта; філософські положення та висновки у XX ст. більше спрямовувались не на пошуки готових чи остаточних висновків, а на інтелектуальне освоєння та проблемне окреслення найперших ділянок того, що можна назвати людською реальністю. Врешті наприкінці XX ст. стає можливим і таке, наприклад, її розуміння: "Філософія може бути технікою встановлення співмірності між душею та світом, способом засвоєння світу, створення його прийнятним для людського у ньому розташування у формах, досяжних розумінню, переживанню, інтуїції та містичному осяянню".

На ґрунті тісної інтеграції між філософією та мистецтвом, з одного боку, виник жанр філософської (або інтелектуальної) літератури, а, з іншого боку, жанр філософської естетики, яку інколи досить складно відрізнити від літератури. Так само виникли, наприклад, концептуальні живопис і графіка, філософське кіно і т.п. На межі філософії і науки функціонує сучасна аналітична філософія, яка намагається будувати філософські твердження засобами математичної логіки або логізованої лінгвістики. Отримали свій розвиток у XX ст. і жанри інтеграції філософії та релігії, філософії та різного роду езотерики.

Отже, філософія XX ст. постає перед нами як явище складне, розмаїте, активно-дійове та досить органічно вписане у сучасні культурно-історичні процеси.

Таким чином, можна констатувати, що класичний фрейдизм та вчення неофрейдизму в цілому окреслили як природу, так і основні сфери проявів несвідомого, пов'язавши його із людською вкоріненістю у глибинні засади буття та у людські індивідуальні та соціальні стосунки. У несвідомому знаходить своє виявлення енергія буття до самопроявів та самозасвідчення, яка вводить людину у складні аспекти власного самоусвідомлення та взаємин із іншими людьми. В цілому ж філософські течії антропологічного напряму досить глибоко і виразно окреслили ту ситуацію, в якій людина XX ст. себе проявляла та усвідомлювала[13, c. 425-428].

2. Раціоналістичний напрям сучасної філософії

2.1. Позитивізм

Філософія як теорія світогляду постійно взаємодіє з наукою, допомагає науці з методикою та методологією пізнання, але ця взаємодія не однобока. Конкретні науки активно впливають на філософію, а в певні періоди розвитку наукового пізнання змушують філософію формувати філософські концепції, що знаходяться під значним впливом окремих галузей знання. Поява механіцизму в епоху просвітництва була викликана ейфорією від усвідомлення величі відкриттів Ньютона. Так відбувалось і відбувається постійно в історії пізнавальної культури людства. У середині XIX ст., після розпаду гегелівської філософії, в Європі виникає безліч філософських напрямів, але вони довго не існували. У цей час набирає популярності вчення французького математика Огюста Конто (1798-1857 pp.), який, вивчаючи філософію, доходить до висновку, що вона не може бути наукою, тому що її положення розмиті, спекулятивні. Справжня наука, писав Конт, повинна спиратись на реальні факти, а її положення тоді достовірні, коли доведені і підтверджені досвідом. Називаючи свою філософію «позитивною», О. Конт хотів тим самим підкреслити, що її завданням є:

а) вивчати зміст реальних предметів та явищ, ігнорувати проблеми, які мають вигаданий, нечіткий характер;

б) розробляти ті теми, які мають практичну цінність, а не працювати заради пустої цікавості;

в) не обмежуватись критикою поглядів того чи іншого мислителя,

критика повинна стати засобом для формування позитивних рекомендацій у вирішенні актуальних проблем.

Представником позитивної філософії, писав Конт, може бути той філософ, який зрозумів, що справжніми науками є науки про природу, тобто ті, що дають позитивний результат, але аж ніяк не філософія.

Погляди О. Конта розвинули німецькомовні філософи — швейцарець Р.Авенаріус( 1843-1896) і віденський професор Е.Мах (1838-1916), які назвали свою філософію емпіріокритицизмом. Прийнято вважати, що емпіріокритицизм — другий етап розвитку позитивізму. Мах і Авенаріус основну увагу зосереджували на вирішенні питань пізнання. У першій чверті XX ст. в Європі набирає популярності напрям, який виник на основі позитивізму О.Конта, емпіріокритицизму, поглядів Дж.С.Мілля, Г.Спенсера, що отримав назву неопозитивізм.

Неопозитивізм. Це третій етап розвитку позитивізму. На відміну від двох попередніх, його представники Л.Вітгенштейн (1889-1951), Р.Карнап (1891 -1970), А. Тарський (1902-1984) та інші, шукаючи більш вагомі засоби інтерпретації реальності, ніж відчуття та переживання, звертаються до мови. Так, згідно з поглядами австрійського філософа і логіка Вітгенштейна мова є формою «життя і мислення». У праці «Філософські дослідження» Л.Вітгенштейн писав, що дійсність — це гра слів. Філософія логічно фіксує висловлювання про факти, а не з'ясовує сутність явищ. Тому, писав він, нам «… не слід створювати якихось теорій. У наших висловлюваннях не повинно бути нічого гіпотетичного. Всяке з'ясування суті явищ не може мати місця в наших роздумах, його мусить замінити описування, яке отримує своє світло, свою мету завдяки філософським проблемам».

У 1922 р. у Віденському університеті частина філософів-неопозитивістів (М.Шлік, Р.Карнап, О.Нейрагп, Г.Гантаін.) об'єдналась у гурток «Віденське коло», який став організаційним ядром логічного позитивізму. Основними принципами членів «Віденського кола» були: емпіризм, фізикалізм, емотивізм (погляди, згідно з якими оцінки і етичні норми є результатом дій емоцій, а не пізнавального процесу). Члени «Віденського кола» ще раз підтвердили свою переконаність у тому, що філософські положення не мають ніякої пізнавальної цінності[8, c. 376-378].

Висловлювання про щось має зміст тоді і тільки тоді, якщо йому передувала логічна послідовність висловлювань, сформованих на основі досвіду, протокольно зафіксованих стосовно якихось подій, явищ і т.д. Кожне з цих послідовних висловлювань повинно мати засоби для верифікації, тобто тут мова йде не про дійсну, а потенційну верифікацію. Висловлювання вважалось верифікованим, якщо стосовно його можна визначити способи верифікації.

Таке визначення верифікації пізніше зустріло опір з боку інших представників неопозитивізму, зокрема К.Поппера. Він вважав, що такий підхід до визначення істинності висловлювань суперечить загальному положенню про науку. Наука, вважав він, не визначає кожне явище, взяте окремо, а висловлюється про спільне, яке характерне для класу, групи явищ, процесів і т.д.

Неопозитивізм не є якимось одноманітним напрямом. В його 80-річній історії були різні течії і відтінки, але спільним для них було і є твердження, що:

• філософія не є справжньою наукою, вона тільки логічний аналіз наукової мови;

• в основі наукового знання є досвід людини;

• науковими знаннями можуть бути тільки ті знання, які ми можемо верифікувати досвідом (емпірично);

• істинними можуть бути також і ті знання, які ми можемо логічно довести.

Науково-технічна революція породила не тільки суперечності, але і надії на можливості всіх складностей людського життя з допомогою тієї ж науки. Людство ніби заворожене почало споглядати науково-технічні чудеса, що були плодом розумової діяльності людей. Виникає філософський напрям, що отримав назву «сцієнтизму» (від латинського наука) та «техніцизму». Існувало кілька його течій: «кібернетична», «генетична», «комп'ютерна» і т.д. Сцієнтизм як відображення нового періоду розвитку науки і нового рівня освоєння людиною природи, при допомозі нових галузей наукового знання породив і нові соціальні теорії. Одна за одною виникали і витісняли попередню теорії індустріального, постіндустріального, інформаційного суспільства. Чергова соціальна теорія, що виникла на основі сціентистської філософської думки, існувала не більше 10 років. Все це створило своєрідний культ науково-технічних знань і за своєю суттю відновляло раціоналістичне філософствування, але не в його Кантівсько-Гегелівській логічній формі, що волею чи неволею вело до ідеалізму, а в приземленій формі пристосованого до сьогоднішніх наукових відкриттів філософствуванні[9, c. 453-456].

Сцієнтизм — це перша хвиля філософського осмислення науково-технічних досягнень XX століття, за нею повинна постати друга — більш фундаментальна із значно більшим філософським значенням. Такий прогноз дає можливість провести аналогію з іншим періодом розвитку науки і філософії. Свого часу ньютонівські відкриття і механічна картина всесвіту породили метафізичний матеріалізм як першу реакцію на нові відкриття, а більш масштабне осмислення нового рівня розвитку людських знань відбулося в філософії Канта, Гегеля, Фєєрбаха, Маркса. Та все ж ми не можемо не звернути серйозної уваги на сучасні, може, ще і не досконалі філософські системи сучасної раціональної філософії.

Певною мірою культ науково-технічного розуму в XX ст. був навіть глибшим, ніж у період розквіту класичної філософії. Основу нового ставлення до наукового знання сучасності заклали Е.Дюркгейм і М. Вебер, це надзвичайно важливі філософи Заходу. Вплив науково-технічного розуму на соціальний розвиток і життя людей, особливо після другої світової війни, здавався могутнім і прямолінійним. Особливо такі погляди були характерні для 50-60 років, коли під впливом позитивної економічної кон’юнктури на Заході з'явилась концепція «суспільства загального благоденства», побудована на принципах «раціональної ефективності». Найбільш популярними філософами цього періоду були У.Ростоу і Д.Белл. Ці філософи покладали велику надію на те, що «розумність» проникне не лише в сферу техніки і технології, а й у сферу управління, в сферу людських стосунків, у процес людського виховання на рівні найширших верств населення. Сцієнтистські та технотронні ілюзії сплелись з технократичною утопією про наступаючу владу компетентних науково-технічних спеціалістів, експертів, власне кажучи, йде мова про проникнення у всі пори суспільного життя науково-технічного розуму.

Найбільш наближеною до сьогодення є концепція сучасного японського філософа Масуди, викладена в книзі «Інформаційне суспільство як постіндустріальне суспільство», що вперше побачила світ у 1986 році. Вихідним положенням Масуди є аналіз особливостей науки і техніки на «Інформаційній» стадії розвитку суспільства (Інтеграція комп'ютера та засобів телекомунікації), а також на з'ясуванні специфіки інформації як першооснови сучасної науково-технічної діяльності. Перевагу та специфіку інформації Масуда бачить у тому, що вона не зникає при споживанні, як будь-яка духовна цінність, не передається повністю при обміні (той, хто продав інформацію, фактично володіє нею), вона є «неподільною», тобто має смисл лише при достатньому наборі відомих даних, якість інформації підвищується з додаванням нової інформації.

Справді, суспільство, науково-технічна, виробнича і теоретична діяльність якого побудована з урахуванням інформації, що постійно нагромаджується і розумно використовується, отримує в своє розпорядження ресурс величезного значення, який можна багаторазово і різносторонньо використати. Інформація — це, по-перше, знання відносно нового типу, придатне для подальшого використання, а по-друге, — це знання, виробництво, зберігання і використання котрого має відповідну техніко-організаційну структуру. Підвищення ролі інформації й інформаційних систем — історичний факт, що лежить в основі концепції інформаційного суспільства. При цьому роль інформації тут така, що вона пронизує виробництво, управління, політику, побут і всі інші сторони життя людей[14, c. 336-338].

Е. Масуда висуває і ряд інших ідей: людське середовище як комп'ютерополіс, місто з такими «Інформаційними системами», де телебачення, зв'язок, транспорт, доставка товарів, лікування та навчання буде повністю автоматизовано на основі сучасної комп'ютерної техніки. Ця ідея дуже цікава, бо спирається на можливості вже сучасного рівня розвитку науки, техніки і технології.

Е.Масуда був одним із авторів плану — прогнозу інформаційного суспільства. Цей план у технічній своїй частині був не без успіху реалізований у Японії.

Реакцією на сцієнтистські та техніцистські утопії були своєрідні «антиутопії».

У XX ст. створено велику кількість антиутопій. У цьому жанрі, на-самперед, відзначились письменники і почав цю роботу Г.Уелс, а далі Е.Сінклер, Р.Бердбері, брати Стругацькі й інші. Класичними вважаються твори Е.Замятіна «Мы», англійця О.Хакслі «О дивний новий Світ», Дж.Оруелла «1984 рік». У цих роботах змальовані різко критичні картини «машинізованого» майбутнього людства, воно, як правило, ототожнюється з тоталітарною державою, де наука і техніка доведена до вершини досконалості і де подавлена свобода, індивідуальність. Фактичною Океанією в антиутопії Оруелла керує Великий Брат, котрий, завдяки досконалим технічним засобам та службі нагляду, контролює всіх і вся. Океанія — світ виконавців, яких з дитинства навчають слухняності, нездатності до самостійного мислення, а для цього створено спеціальну мову й ідеологію. У мові викорінюються навіть словосполучення на зразок «політичної свободи».

І хоч у 1984 р. «оруелівський світ» не здійснився, багато західних мислителів щодо терміну «приходу Великого Брата» вважають, що антиутопії ще стануть реальністю. При цьому слід зауважити, що вони аналізують і аналізували розвиток «найсучасніших цивілізованих демократій».

Творці антиутопії разом із техніцистами і сцієнтистами, по суті, виходять з ідеї панівного становища науки і техніки, але не визнають технічного оптимізму, скажімо, Д.Белла, а навпаки, попереджають людство про негативні прояви його власного науково-технічного генія. Таким чином ідейно-теоретичні основи у науково-технічної утопії і антиутопії одні й ті ж, вони лише бачать різні сторони одного процесу, що відбувається в суспільстві. Хоч між одними й іншими точаться постійні дискусії з суспільно-політичних питань і питань культури, не можна не рахуватись з антиутопістами. Антиутопія — це, по-перше, гуманістична критика захоплення людства технічним прогресом, пересторога людству стосовно можливих негативних наслідків неконтрольованого наукового прогресу, що саме по собі ще не є благо. Пересвідчитись у цьому не важко. Науково-технічний прогрес у галузі військового виробництва не несе людству нічого доброго. Це пряма загроза його існуванню. Та якщо не контролювати технічний прогрес, скажімо, в екологічному плані, то це теж не менш небезпечно, в цьому людство теж пересвідчилось. Антиутопісти праві, коли вимагають контроль за науково-технічним розвитком, а звідси і соціально-політичні з позицій гуманізму, з позицій потреб всебічного розвитку людини.

І насамкінець зауважимо, що неопозитивізм, незважаючи на всі його недоліки та критику з різних боків, сьогодні на Заході є одним із найпопулярніших напрямів філософії пізнання[15, c. 353-355].

2.2. Прагматизм

Філософський напрям прагматизму виник у кінці XIX ст., був надзвичайно популярним у першій чверті XX ст. Його популярність знов зросла в кінці XX і на початку XXI ст. Прагматизм теоретично оформив світогляд американської нації, що зорієнтована на цінності ринкової економіки. Ключовими поняттями цієї філософії є користь, вигода, ефективність. Людина з прагматично зорієнтованим світоглядом — це, перш за все, активна, ініціативна особистість, що зорієнтована на досягнення отримання максимального ефекту при розв'язанні будь-яких життєвих ситуацій.

Засновником цього напряму був американець Чарльз Пірс (1839-1914). Його філософська концепція сформувалась як гносеологічна, і в роботах послідовників гносеологічний аспект постійно був на першому місці. Проблема пізнання зводиться прагматиками не до отримання об'єктивної істини, а до отримання ідеї, яка дає необхідний результат. Пізнання виробляє здатність пристосовуватись до ситуації конкретного середовища і формує звички, що ґрунтуються на вірі, як довірі до здобутого знання. Віра у Пірса — це переконання, які базуються на довірі до певних ідей. Якщо віра не дає відповідного результату, то людина повинна «включити механізм сумніву», який буде початком нової віри.

Перехід від сумніву до віри відбувається завдяки впертості, авторитету, апріорному осягненню та науковому пізнанню. З усіх цих чотирьох засобів отримання віри Пірс наддає перевагу науковому пізнанню. Суть філософії пізнання Пірса полягає в тому, що він поняття предмета ототожнює з його практичним значенням, а істина в нього ототожнюється з практичною ефективністю знання.

Послідовник Пірса — Вільям Джеме (1843-1910) надає філософії прагматизму соціальної спрямованості. Для нього не суттєво: існує, наприклад, Бог чи не існує. Якщо віра в Бога допомагає людині в житті, то ідея Бога — істина. Звідси, коли дещо корисне, то уявлення про нього істина, незважаючи на те чи є дане «дещо» реальністю чи ні. Звідси, якщо війна для держави-переможця корисна, то її ідея — істина, а для переможеної держави — хибна. Прагматизм, за уявленнями Джемма, не протиставляє істину і благо, а об'єднує їх. Істинність-будь-якої теорії полягає у здатності працювати на людину. Синонім істини — користь, успіх[7, c. 197-199].

Продовжувач філософії прагматизму Джон Дьюї (1859 -1952) вважає, що пізнання — це процес переходу не контрольованої людиною ситуації у контрольовану. Буття він розглядає як систему проблемних завдань, а ідеї — це варіанти рішень. Розум, за Дьюї, має операційний характер. Він не споглядає, а допомагає вирішувати проблеми. Практика — критерій істини. Дьюї розглядає ідеї як інструменти при вирішенні завдань, а тому його теорію вважають предтечею філософії інструменталізму, на основі якого виник операціоналізм Вільямса Бріджмена.

Філософія прагматизму, хоч і розвивалась як теорія пізнання, справила великий вплив на подальший розвиток світогляду прагматизму не лише в США, а й у світі. Ідеї прагматизму широко використовуватись в політичному та повсякденному житті.

Сучасна зарубіжна філософія відобразила особливості суперечностей XX століття та зміну філософського напряму від вузького раціоналізму до широкого за кругозором антропоцентризму.

Одним із впливових напрямів філософії XX ст. була течія, яку загалом варто оцінити як ірраціональну. Шопенгауер, Ніцше, Фройд, Фромм та інші звернули увагу на ірраціональні властивості людської психіки, зробили чимало цікавих відкриттів, але загалом звузили світоглядну основу соціального аналізу.

Досить популярною в сучасній західноєвропейській культурі виявилась релігійна філософія у формі неотомізму. Цей напрям, не висуваючи нові ідеї, залучає сучасні наукові досягнення для підтвердження основних положень Фоми Аквінського.

У розвиток антропоцентричного напряму філософування у XX ст. значний внесок зробила екзистенційна філософія, яка зосередила увагу на бутті людини. У цьому ж руслі відповідний доробок внесли такі напрями, як філософська антропологія та персоналізм[3, c. 469-472].

Незважаючи на те що у XX ст. раціоналістична філософська думка піддавалась значній критиці і перестала бути у філософії панівною, окремі філософські концепції раціоналізму, а саме: позитивізм і прагматизм, розвивались досить активно. Позитивізм використав для своїх узагальнень бурхливий розвиток науки, прагматизм, реалії сучасної ринкової економіки. Кожен із цих напрямів досить активно вплинув на формування світогляду розвинених країн XX та XXI ст.

3. Культурологічні та історіософські напрями у філософії XX ст.

У філософії XX ст. авторитетними та впливовими були ті течії, які намагалися осмислювати суспільство, суспільну історію та соціальні проблеми: адже у XX ст. історія не лише почала рухатися прискореними темпами, а й ускладнилася такою мірою, що поза філософським її охопленням як цілісного явища навряд чи могла бути вивченою із достовірністю.

На самому початку XX ст. була видана книга німецького філософа та культуролога О.Шпенглера (1880 — 1936) "Занепад Європи ", під суттєвим впливом якої перебуває по сьогодні уся європейська соціальна думка. О.Шпенглер виклав у цій книзі власну концепцію культури та історії.

В основі європейської культури, на думку О.Шпенглера, лежить світ і античної культури із її так званим "аполонівським духом ", тобто із її прагненням до ясності, чіткості, гармонійності. Проте від епохи Відродження у ній починає домінувати так званий "фаустівський дух" — дух невизначеного прагнення до вищого, більшого, ефективного. Цей дух веде до наживи, продукування, і він, на думку О.Шпенглера, веде Європу до занепаду і загибелі. Шпенглер вважав, що Європу можна врятувати за умови, що на перший план у її розвитку вийдуть ті народи, які ще не реалізували свій творчий потенціал. Перш за все цю місію може виконати Пруссія, проте, за О.Шпенглером, мають культуротворчий потенціал слов'янські народи. Як би там не було, але твір О.Шпенглера мав великий резонанс; можна сказати, що після нього думка про кризовий стан європейської культури стає чи не найбільш обговорюваною.

Певні корективи у європейське розуміння культурно-історичного процесу внесла книга "Дослідження історії" англійського історика А.Тойнбі (1889-1975): тут автор наполягав на тому, що історія постає як єдність і сукупність певного числа (21) цивілізацій. Що таке цивілізації?

Ф Згідно з А.Тойнбі, історія людства являє собою не сукупність фактів, а прояв неперервності процесів життя, яке набуває конкретних форм як відповідь на виклик з боку умов та обставин, за яких воно здійснюється; такими конкретними формами проявів життя і постають цивілізації, і В їх основі лежить продукування кращою частиною суспільства певних і сенсів та цінностей, що найбільш щільно концентруються у певного типу релігіях, отже, тип цивілізації та релігія постають взаємопов'язаними явищами.

Тойнбі також вважає, що цивілізації можуть вичерпувати свій творчий потенціал, і це відбувається тоді, коли духовна еліта вироджується, а на перший план в суспільних процесах виходить ділова еліта; при цьому релігія втрачає свої духовні прагнення. На відміну від О.Шпенглера, А.Тойнбі вважав, що цивілізації перебувають між собою у більш тісних зв'язках, які можуть поставати не лише у вигляді історичного співіснування (хоча цей тип зв'язку і домінує), а й у вигляді історичного наслідуванню.

Ф Згідно з А.Тойнбі, європейська цивілізація переживає кризові явища, проте задля їх подолання необхідно повернутися до найперших духовних цінностей, тобто певною мірою повернути релігії належне місце у суспільному житті через творення єдиної світової релігії[10, c. 412-415].

Досить великого значення у XX ст. набули різноманітні концепції технічного детермінізму, тобто концепції, згідно з якими хід суспільної історії визначається розвитком науки, техніки та технології. Це, безумовно, пов'язане із тим значенням, якого набули у XX ст. означені чинники суспільного життя. Проте у XX ст. їх трактування могли поставати як позитивними (тоді подібна позиція позначалась як технократизм — влада техніки), так і негативними (технофобія — страх перед технікою).

Представники технократичного підходу (У.Ростоу, Дж.Гелбрейт, Д.Белл та ін.) стверджують, що переможну ходу технічного прогресу вже ніхто і ніколи не зможе зупинити і що техніка в цілому грає позитивну роль у розвитку суспільства. Безумовно, наявні і її негативні прояви, проте вона і лише вона сама зможе їх подолати або нейтралізувати (техніка — двосторонній меч). Представники технократичного підходу розробили та запустили у широке використання поняття "постіндустріального суспільства", яке, на їх думку, являє собою новий стан суспільства, де на основі технічного прогресу встановляться безконфліктні суспільні відносини, буде досягнутий новий рівень матеріального забезпечення та інтелектуального життя.

Наприкінці XX ст. найбільш відомим представником цього напряму постає американський соціолог А.Тоффлер, що розробив концепцію так званої "третьої хвилі": історія людства пройшла через сільськогосподарську (перша хвиля), індустріальну революцію (друга хвиля) і у 60-і роки XX ст. вступила у період третьої хвилі — технологічної революції, наслідком якої буде виникнення технотронного, постіндустріального суспільства; для останнього будуть характерними: нові відносини із природою, оскільки через запровадження найновітніших генних та інформаційних технологій людська діяльність вже не буде руйнувати природу; перетворення інформаційних процесів у найперший засіб людської діяльності; реалізація нових можливостей для інтелектуальної діяльності та ін.

Представники технофобії (Л.Мемфорд, Т.Адорно та ін.) наполягають на тому, що технічний прогрес веде людство до загибелі чи то внаслідок еколо-гічної катастрофи, чи то внаслідок духовної деградації, оскільки, на їх думку, кожний крок вперед у розвитку техніки веде до появи нових, значно складніших проблем, що, врешті, і знищать людство.

Серед сучасних концепцій філософії історії варто згадати також концепцію американського соціолога (російського походження) П. Сорокіна (1889—1968), якого вважають одним із "батьків" сучасної соціології та філософії історії. П.Сорокін вважав, що суспільні процеси базуються на діяльності людей, які мають подвійні — матеріальні та духовні прагнення, на основі яких в історії діють найперші групи чинників: несвідомих (інстинкти), біосвідомих (пов'язаних із задоволенням вітальних потреб — голоду, спраги та ін.) та соціосвідомих. Проте саме суспільних якостей усім процесам життя надають останні чинники, що продукують значення, норми та цінності: саме вони стабілізують людські спільності на засадах певних культурно-ціннісних систем[4, c. 302-304].

Серед культурно-ціннісних систем найперше значення для суспільного життя мають істина, добро та краса, що взаємно інтегруються у користі. Ці засади суспільного життя утворюють "інтегральну культурну надсистему", яка може проходити історичний шлях від формування до розпаду. Розпад її зумовлюється підпорядкуванням духовно-культурних цінностей матеріально-чуттєвим, які врешті постають вже й не цінностями, а простими регулятивами людських дій. Сьогоднішня культура постає переважно як чуттєва, і тому вона приречена на розпад, проте може постати як переддень великої ідеалоцінної (заснованої на духовних ідеалах) цивілізації.

Цікавий погляд на історію запропонував у 50-і роки XX ст. необергсоніанець Р.Зейденберг: він вважав, що історія рухається від епохи панування інстинктів до епохи панування розсудку, тобто за суттю являє собою простий перехід між якісно відмінними станами основних чинників людської діяльності.

До напрямів культурологічного спрямування у XX ст. можна також віднести різноманітні варіанти філософського структуралізму, засновником і визнаним класиком якого є французький культуролог К.Леві-Стросс (нар. у 1908 p.).

Структуралісти вважали, що в основі усіх свідомих актів людини лежать певні сталі структури (звідси — назва течії), які визначають не зміст, а лише внутрішню будову як дій свідомості, так і їх результатів (перш за все — культури). Пізнання означених структур відкриває шлях до розуміння підвалин тої чи іншої культури.

Сам К.Леві-Стросс зосередив увагу на дослідженні міфологічної свідомості, справедливо вважаючи, що вона, як початкова, містить в своїй основі певні вихідні для людської свідомості структурні утворення, які у подальшому розвитку історії не зникають, а лише трансформуються та доповнюються іншими. Вивчивши колосальну кількість міфологій та міфологем, К.Леві-Стросс прийшов до висновку, що в основі міфологічної свідомості лежить механізм опосередкування — медитації: людська свідомість пери, за все фіксується та зосереджується на найбільш разючих та контрастних елементах свого сприйняття, проте, будучи нездатною їх органічно поєднати, вона намагається через низку опосередкувань звести їх до таких опозиційних пар, які для неї є більш прийнятними та зрозумілими. Наприклад, життя та смерть зводяться до єдності війни та миру, а останні — до сівби та жнив і т. ін.

# Дослідження К.Леві-Стросса дозволили краще зрозуміти природу цілої низки символів культури, а також пролили додаткове світло на сутність логічних операцій людського мислення.

Один з найбільш відомих послідовників класика структуралізму М.Фуко (1926-1984) зосередив увагу на вивченні вихідних структур, на яких базувалися знання та мислення епохи Нового часу; пізніше він цілу низку праць присвятив вивченню тих структурних ментальних утворень, які найбільше впливають на стосунки між людьми у суспільстві, в державі, в європейській культурі. Ці дослідження дозволили краще окреслити підвалини європейства як явища світової цивілізації.

Інший представник структуралізму — Ф.Бродель (1902-1985) написав кілька фундаментальних праць, присвячених вивченням структур повсякденної людської поведінки на матеріалі розвитку цивілізаційних процесів у Європі Нового часу, де продемонстрував, що певні структурні сталі людських уявлень про час, про суть економічного обміну, про справедливий розподіл праці та винагороди за неї суттєво визначали не лише людську поведінку, а й організацію економічного життя та соціальних відносин. Ф.Арієс (1914-1984) за допомогою методів структурного аналізу дослідив історичні зміни у європейських уявленнях про смерть.

Дещо пізніше Ж.Деррида, якого інколи називають представником постструктуралізму, запропонував концепцію «деконструкції», сутність якої полягає у своєрідному "демонтажі" мовних та текстових утворень культури з метою дістатися до їх найперших складових; наступне складання із подібних складових тих шліх та вихідних для аналізу утворень дасть, на думку Ж.Дерриди, можливість побачити і зрозуміти усю конструкцію більш прозоро та виразно. У кінцевому підсумку виходило, що первинними "блоками", з яких складаються культурні знакові феномени, постають чоловічі та жіночі якості, а також елементи, що опосередковують їх зв'язок (тут можна згадати як даосизм у давньокитайській філософії, так і певні тези фрейдизму). Наприкінці XX ст. досить великого поширення набули праці російського філософа та культуролога М.М.Бахтіна, якого також можна вважати одним із оригінальних представників структуралізму[1, c. 568-571].

Висновки

У XX ст. формується та поширюється своєрідний світоглядний плюралізм, викликаний переломним характером епохи. В умовах пошуків нових орієнтирів перспективи людського майбуття пошук нових світоглядових засад і є тією реальністю, котра змушує зважувати кожну цікаву думку. Період панування однієї, навіть найпривабливішої, точки зору на проблему розвитку людства минув. Демократія, що поступово проникає у всі сторони життя людства, сформувала спочатку віротерпимість, а потім і терпимість до різних поглядів численних соціальних груп та об'єднань. Усе це й зумовило сучасне багатство філософських концепцій. Спільною особливістю всіх філософських течій XX ст. є так званий «антропологічний поворот» у філософії. Суть цього «повороту» полягає у наступному.

Розвиток філософської культури у XVIII та XIX ст. був пов'язаний з дослідженням розуму, що уявлявся як основна, провідна і мало не єдина специфічно людська властивість самої людини. Цьому сприяв гносеологізм філософії нового часу і особливо просвітництво кінця XVIII — початку XIX ст. Саме через захоплення людським розумом, через дослідження різних його сторін філософія XIX ст. значною мірою кваліфікується як філософія раціоналізму. Та в міру розвитку соціального пізнання стає дедалі зрозумілішим, що розум — не єдина властивість людини. Першим, хто виступив проти філософії розуму, був А. Шопенгауер, погляди якого були сприйняті як «бунт проти розуму». Під знаком такого «бунту», тобто критичного ставлення до раціоналізму, розвивалась філософська культура у XX ст.

Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович… Горлач (заг.ред.). — 2.вид., перероб. та доп. — Х. : Консум, 2000. — 672с.
2. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — 2-е вид.,перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 221с.
3. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.
4. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.
5. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.
6. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Знання, 2000. — 724с.
7. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.
8. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.
9. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.
10. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. — Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.
11. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.
12. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.
13. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.
14. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.
15. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.

16. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.