Необхідність реформування судової системи України в цілому та господарського судочинства зокрема обговорюється досить тривалий час, однак саме минулого року відбулися кардинальні зміни судової реформи, каталізатором якої стало Рішення Конституційного Суду України (далі — КСУ) від 11 березня 2010 р. № 8-рп/2010 у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення термінів «найвищий судовий орган», «вищий судовий орган», «касаційне оскарження», які містяться у статтях 125, 129 Конституції України. У цьому Рішенні КСУ вказав, що можливе лише одне касаційне оскарження судового рішення, а конституційний статус Верховного Суду України (далі — ВСУ) не передбачає наділення його законодавцем повноваженнями суду касаційної інстанції щодо рішень вищих спеціалізованих судів, які реалізують повноваження касаційної інстанції [1]. Реалізацію судової реформи було продовжено прийняттям Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. № 2453-VI, яким закріплено за Вищим господарським судом України право остаточної касації [2].

Слід зазначити, що під час реформування судоустрою особливу роль у кожній країні відіграють касаційна, ревізійна або наглядова інстанції, які є останніми ланками в судовій системі. Визначаючи сучасну роль касаційної інстанції в умовах реформування господарського судочинства, необхідно розглянути основні функції інституту касаційного перегляду судових рішень у господарських спорах. Розкриття цього питання потребує насамперед зіставлення за допомогою порівняльно-правового методу функцій суду касаційної інстанції у судових системах деяких країн світу та нашої держави. З цією метою потрібно визначити окремі риси апеляційного, касаційного та ревізійного перегляду, а також перегляду судових актів у порядку нагляду та за нововиявленими обставинами.

Важливим принципом організації системи судового устрою будь-якої цивілізованої країни є інституційне проходження справ у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій, що здійснюється за скаргами заінтересованих осіб. Для кожної стадії судового провадження утворюються відповідні судові установи, до функцій яких віднесено розгляд одного з названих видів проходження справ. Сукупність судових установ, що створені з метою інституційного проходження справ, утворює систему перегляду судових рішень певної держави.

Необхідно зазначити, що система перегляду судових актів зародилася ще у Стародавньому Римі у вигляді апеляційного провадження, хоча первісно рішення римського суду не піддавалися оскарженню. Спершу праобразами апеляційного перегляду судових рішень стали системи реституції і вето, які були складовою частиною так званого формулярного процесу. У період функціонування формулярного процесу не існувало поділу судів на нижчі і вищі. Але згодом відбувається процес становлення інстанційної системи судів, сутність якої полягає у можливості перегляду рішення нижчої судової інстанції вищестоящою, а відтак у кінці III ст. сформувався інститут апеляції, який у результаті рецепції був сприйнятий, насамперед, у Франції, а згодом і в багатьох інших країнах Західної Європи [3, 10].

У сучасній світовій практиці існує багато різних систем перегляду судових рішень, але попри цю різноманітність, всі їх можна розділити на дві основні групи — системи, що побудовані на демократичних засадах, і системи, що обслуговують недемократичні політичні режими. В основу побудови демократичних систем закладено три базових об’єктивних чинника, а саме: необхідність забезпечення умов для розсудливого розгляду правових спорів у судах першої інстанції по суті; необхідність судового тлумачення спірних правових положень; необхідність поновлення провадження у справі в разі виявлення після її розгляду нових важливих доказів як абсолютно нових, так і тих, що вказують на помилковість прийняття судом до уваги відповідних фактичних даних при розгляді й вирішенні цієї справи [4].

За критерієм інституційного проходження вирізняються апеляційний, касаційний, ревізійний перегляд, перегляд справ у порядку нагляду та відновлення справ у зв’язку з нововиявленими обставинами. Для країн континентальної системи права традиційними стадіями оскарження судових рішень є апеляційний та касаційний порядок.

Світова практика підтверджує, що під апеляцією слід розуміти перегляд у межах оскарження вищою судовою інстанцією фактичних обставин та (чи тільки) юридичної сторони судової справи, в якій нижчий суд виніс неостаточне рішення. Апеляція є логічним продовженням розгляду справи по суті в другій інстанції після першої. Обов’язковість апеляційного провадження у справі цілком залежить від волі учасників судового процесу. Таким чином, виключно волею апелянтів визнається, чи достатнім для остаточного вирішення конкретної справи є її розгляд у суді першої інстанції, чи остаточне вирішення має бути результатом послідовного розгляду цієї справи у двох ієрархічно різних судових інстанціях [4]. Фактично апеляційна інстанція, розглядаючи спірні правовідносини, має відповідні процесуальні можливості для вирішення спору між сторонами та ухвалення остаточного рішення у справі в цілому.

Інститут касації є притаманним правовим системам континентального права, в яких домінуючим джерелом права є нормативні акти. Найбільшого розвитку цей інститут досягнув у Франції та Німеччині. Роль суду касаційної інстанції в цих країнах полягає в перегляді формальної сторони справи з нагляду визначення правильності застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, а також тлумачення правових норм в інтересах усього правопорядку.

Французька правова система має декілька особливостей, однією з яких є те, що вона базується на одному з найважливіших принципів організації державної влади — принципі розподілу судових і адміністративних функцій [5, 18]. Характеризуючи стан системи правосуддя у Франції, дослідники зазначають, що на сучасному етапі в цій країні створена найсильніша централізація судової влади та зразкова ієрархія судово-юрисдикційних органів, діяльність яких здійснюється суворо відповідно до закону та виключає застосування надзвичайних актів [6, 38].

Касаційний суд Франції, який одержав свою назву ще у 1790 p., є вищою судовою інстанцією цієї країни. З точки зору юрисдикції, Касаційний суд поділяється на спеціалізовані палати (chambres), між якими розподіляються подані скарги (pourvois a examiner) залежно від змінних критеріїв, які визначаються комітетом Касаційного суду (Bureau de la Cour). Якщо на початковому етапі історії Касаційного суду таких палат було три (палата з цивільних справ (Chambre civile), палата з кримінальних справ (Chambre criminelle) та палата з попереднього розгляду скарг (Chambre des requetes), ліквідована у 1947 р.), то на теперішній час їх кількість досягла шести. До трьох цивільних палат stric- to sensu: першій цивільній палаті, другій цивільній палаті і третій цивільній палаті, — додалася палата з торгівельних, економічних та фінансових спорів (Chambre commerciale, economique et financiere), палата з громадських конфліктів (Chambre sociale) і кримінальна палата (Chambre criminelle) [7].

Касаційний суд Бельгії також наближений до французької моделі касаційного провадження. Його головним завданням є розгляд скарг на рішення судів останньої інстанції, поданих у зв’язку з порушенням закону або суттєвих правил провадження у справі. Касаційний суд Бельгії, таким чином, виконує регулятивну роль та забезпечує однакове тлумачення права. До складу касаційного суду входять три палати: перша — у цивільних та комерційних справах, друга — у кримінальних справах, третя розглядає справи, які належать до компетенції трудових судів [8, 62]. Аналогічні за своєю суттю функції виконує і Вищий касаційний суд Італії, який знаходиться на чолі судової системи цієї країни. Цей суд складається з трьох палат у цивільних справах та однієї палати у трудових справах, причому кожна з них діє у складі п’яти членів, наділених правом вирішального голосу. Згідно із законом про судоустрій 1941 р. Вищий касаційний суд Італії забезпечує точне дотримання та однакове тлумачення закону, єдність національного права [9, 284].

У своєму класичному вигляді касація має на меті проведення загальнодержавної політики, спрямованої на однакове тлумачення та застосування правових норм при здійсненні правосуддя судами нижчого рівня, а не на вирішення конкретного судового спору. Домінуючим у діяльності касаційної інстанції класичної моделі був саме публічно-правовий фактор — забезпечення однакової судової практики. Що ж до власне приватноправового спору, який був предметом касаційного розгляду, то його доля визнавалась другорядною та мало впливала на зміст діяльності касаційного суду. Причиною такого становища було те, що Касаційний суд Франції на початку своєї діяльності не був наділений повноваженнями вирішувати спір по суті, а міг лише залишити без змін рішення суду нижчого рівня, яке в такому випадку набувало законної сили, або скасувати це рішення та направити справу на новий розгляд.

Німеччина запозичила у французької судової системи основу касаційного провадження та перетворила його у провадження, яке дещо відрізняється від касаційного та має назву ревізійного.

Необхідно звернути увагу на те, що поняття «касаційне» та «ревізійне» провадження не абсолютно тотожні. Відмінність між судами ревізійної й касаційної інстанцій полягає в обсязі повноважень, якими наділені ці суди під час розгляду скарги на рішення судів нижчих інстанцій. Ревізійний суд, на відміну від касаційного, хоч і обмежений вимогами ревізійної скарги, але не обмежений доводами, які зазначені у скарзі. Ревізійний суд наділений правом розглянути питання про порушення норм матеріального та процесуального права навіть у тому разі, якщо скаржник не назвав їх у своїй скарзі.

Ревізійний суд Німеччини часто виносить постанови по суті, в інших випадках він повертає правовий спір у попередню інстанцію на новий розгляд і вирішення [10, 42]. Касаційний суд Франції практично ніколи не приймає власних рішень. Мета його перевірки — це питання права, а її результати — скасування й направлення справи на новий розгляд до судів нижчих інстанцій або залишення в силі рішення, що оскаржувалося.

Аналізуючи перевірку судових рішень у порядку нагляду, М. Штефан, зокрема, зазначав, що нерідко суди касаційної інстанції неглибоко перевіряють обґрунтованість висновків суду, викладених у його рішенні, додержання судом вимог закону під час розгляду та вирішенні справи, у зв’язку з цим залишаються в силі помилкові рішення. Завданням суду наглядової інстанції — перегляд таких рішень з метою реалізації принципу законності. Особлива роль наглядової інстанції полягає у спрямуванні судової практики на єдине розуміння та правильне застосування норм матеріального права [11, 481].

Наступним способом перегляду судових рішень, покликаним гарантувати законність під час здійснення правосуддя, є перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами, особливостями якого є підстави, з яких такий перегляд може бути здійснений, а також коло суб’єктів, які мають право подати відповідну заяву. Зокрема, згідно зі ст. 112 Господарського процесуального кодексу України [12] господарський суд може переглянути прийняте ним судове рішення, яке набрало законної сили, за нововиявленими обставинами. Підставами для перегляду судових рішень господарського суду за нововиявленими обставинами є:

1) істотні для справи обставини, що не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи; 2) встановлені вироком суду, що набрав законної сили, завідомо неправильний висновок експерта, завідомо неправильний переклад, фальшивість документів або речових доказів, що потягли за собою ухвалення незаконного або необґрунтованого рішення; 3) встановлення вироком суду, що набрав законної сили, вини судді у вчиненні злочину, внаслідок якого було ухвалено незаконне або не- обґрунтоване рішення; 4) скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення рішення чи постанов- лення ухвали, що підлягають перегляду; 5) встановлена Конституційним Судом України неконституційність закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого судом при вирішенні справи, якщо рішення суду ще не виконане.

Отже, необхідними ознаками нововиявлених обставин є, по-перше, їх наявність на час розгляду справи, подруге, те, що ці обставини не могли бути відомі заявникові на час розгляду справи. Нововиявлені обставини за своєю юридичною суттю є фактичними даними, що в установленому порядку спростовують факти, які було покладено в основу судового рішення [13].

Істотною особливістю касаційного провадження в господарському процесі є обсяг повноважень, яким наділений суд касаційної інстанції. Перевіряючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції, зокрема, згідно зі ст. 111⁹ Господарського процесуального кодексу [12], за результатами розгляду касаційної скарги має право:

1) залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення;

2) скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції повністю або частково і прийняти нове рішення;

3) скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції та передати справу на новий розгляд, якщо суд припустився порушень норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції;

4) скасувати рішення першої інстанції, постанову апеляційної інстанції повністю або частково і припинити провадження у справі чи залишити позов без розгляду повністю або частково;

5) змінити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції;

6) залишити в силі одне із раніше прийнятих рішень або постанов.

Аналізуючи обсяг повноважень Вищого господарського суду з погляду виконання ним своїх функцій, закріплених у Законі України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. [2], необхідно зауважити таке. За своєю правовою природою суд касаційної інстанції повинен забезпечувати формування єдиної практики правозастосування в межах своєї юрисдикції. Слід зазначити, що проблема єдності судової практики — одна з ключових на сьогоднішньому етапі розвитку господарських судів. Відсутність у ній єдиних підходів зумовлена в основному складністю та розба- лансованістю законодавства. Для вирішення проблеми єдності судової практики є декілька способів, одним з яких є судові тлумачення норм матеріального та процесуального права, яке здійснює суд цієї інстанції, що слугують орієнтиром для судів нижчого рівня. Однак обов’язковість використання саме судової практики, яку формує вищий суд галузевої юрисдикції, нормативно не закріплена.

Загалом суд у своїй практиці має не лише керуватися законом, а застосувати принцип верховенства права в широкому його розумінні, мати більшу свободу для правозастосування. Застосувати принцип верховенства права зобов’язаний у своїй практиці й Вищий господарський суд, реалізуючи свої повноваження. У наукових публікаціях [14, 177] вже висловлювалися думки щодо необхідності надання рішенням вищих судів обов’язкової сили для місцевих судів і судів апеляційної інстанції. Реалізація цього принципу можлива лише через надання повноважень судам касаційної інстанції переглядати судові рішення, в тому числі з підстав їхньої невідповідності практиці правозастосування Вищого господарського суду. Така конструкція відповідатиме й практиці Європейського суду з прав людини, який також виконує власні рішення, розглядаючи конкретні справи й керуючись при цьому правовим принципом stare decisis [15, 140-141].

Отже, визначаючи сучасну роль касаційної інстанції в умовах реформування господарського судочинства, можна дійти таких висновків. Перегляд судових справ у касаційному порядку є гарантією здійснення правосуддя й законності ухвалюваного рішення. Суди касаційної інстанції перевіряють судові акти, що вступили в законну силу, з погляду правильного застосування місцевими та апеляційними судами норм матеріального та процесуального права, діючи чітко в межах, заявлених у касаційній скарзі (касаційному поданні). Основна роль суду касаційної інстанції в системі господарських судів України полягає у формуванні єдиної судової практики в системі господарського судочинства шляхом тлумачення відповідних норм матеріального та процесуального права. Встановлені в постановах суду касаційної інстанції тлумачення мають бути обов’язковими для господарських судів нижчого рівня й визначати механізм скасування судових актів цих судів, ухвалених усупереч наявному тлумаченню. Тільки таким шляхом у судах господарської юрисдикції буде забезпечена єдина й стала практика, внаслідок чого буде зроблено черговий крок до формування цивілізованої правосвідомості крізь призму єдності та злагодженості, що є запорукою високого рівня правосуддя і захисту прав та законних інтересів учасників відносин у сфері господарювання.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення термінів «найвищий судовий орган», «вищий судовий орган», «касаційне оскарження», які містяться у статтях 125, 129 Конституції України від 11 березня 2010 року № 8-рп/2010 // Офіційний вісник України. — 2010. — № 21. — С. 31. — Ст. 882.
2. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. № 2453-VI // Голос України. — 2010. — № 142. — 3 серп.
3. Касаційне провадження в господарському судочинстві України : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.04 / К. М. Біда ; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. — К., 2005. — 20 с.
4. Сірий М. Система перегляду судових рішень в Україні : погляд у майбутнє // Юридичний журнал. — 2003. — № 3
5. Шишкін В. Система судів загальної юрисдикції у Франції // Право України. — 1996. — № 6. — С. 18-22.
6. Фоков А. П. Правосудие во Франции : организация судебного контроля на современном этапе // Право и политика. — 2001. — № 7. — С. 37-42.
7. Роль кассационного суда
8. Судебные системы европейских стран : справ. / пер. с фр. Д. И. Васильева и с англ. О. Ю. Кобякова. — М., 2002. — 336 с.
9. Правовые системы стран мира. Энциклопедический справочник / отв. ред. д-р юрид. наук, проф. А. Я. Сухарев. — М., 2000. — 840 с.
10. Хайде Вольфганг. Система правосудия Федеративной Республики Германия. — Кельн, 1995. — 111 с.
11. Штефан М. Й. Цивільний процес : підруч. для юрид. спец. вищ. закл. освіти. — К., 1997. — 608 с.
12. Господарський процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 6. — Ст. 56.
13. Науково-практичний коментар Господарського процесуального кодексу України / за ред. О. І. Харитонової. — К., 2008. — 282 с.
14. Беляневич В. Е. Судова реформа : деякі проблеми другого етапу // Вісник господарського судочинства України. — 2003. — № 2. — С. 164-177.
15. Мармазов В. Принцип stare decisis та динамічність практики Європейського суду з прав людини // Право України. — 2003. — № 2. — С. 140-141.