Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика жанрів сучасної преси

1.1. Жанри і жанроутворення. Ступінь наукової розробки проблеми

1.2. Домисел і вимисел у сучасній журналістиці. Поняття факту

Розділ 2. Інформаційні жанри. Особливості розвитку

2.1. Новинна інформація. Факт як жанр

2.2. Сучасний репортаж у пресі: його різновиди

2.3. Репортаж-розслідування. Специфіка жанру

2.4. Різновиди інтерв’ю. Звіт

Розділ 3. Система аналітичних жанрів. Новації у жанроутворенні

3.1. Дискусії щодо класифікації жанрів. Стаття, її різновиди

3.2. Кореспонденція – найбільш усталений жанр аналітики

3.3. Огляди, листи до редакції

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Система жанроутворення в сучасній пресі являє собою надзвичайно складну, динамічну, часом малопрогнозовану організацію творчого процесу, що має на меті в кінцевому результаті сприяти поліпшенню сприймання читачем друкованої інформації. Оптимальне засвоєння цієї інформації в період нових соціально-економічних відносин передбачає значне зростання ефективності впливу на масову свідомість для досягнення конкретних економічних чи мегаполітичних результатів.

Отже, система жанрів, розвиваючись, підпадає під вплив певних об’єктивних і суб’єктивних чинників.

Об’єктивними факторами, що зумовлюють швидкий розвиток жанрів сучасних друкованих видань, є, насамперед, обставини, що передбачають адекватне і вчасне реагування газетно-журнальної практики на безпосередні економічні запити сьогодення. Інвестору необхідно мати такий якісний друкований продукт, що відповідав би змінам в економічній сфері життя суспільства, яке переживає нині стрімку капіталізацію в усіх господарських відносинах.

Різниця між станом суспільної свідомості, яка не встигала в інтерпретації і засвоєнні новинної інформації, невчасно реагувала на економічні новації, передовсім, коли йшлося про “дику” капіталізацію, і станом, якістю газетно-журнальної періодики відчутно давалася взнаки на початку 90-х років минулого століття.

Журналісти, які в часи державотворення і кардинальних соціально-економічних змін за збігом обставин мали фактично формувати громадську думку, виробляючи ціннісні орієнтації, із цим завданням повною мірою впоратися не змогли. Проте серед своєрідних оригінальних відповідей журналістики на запити тогочасних реалій були прискорений розвиток та зміни у жанроутворенні.

Зазначимо, що ці зміни також стосувалися й аудіовізуальних засобів масової інформації. Але, зважаючи на той незаперечний факт, що в 90-х роках власне національне телебачення в Україні було розвинене недостатньо, в ефірі домінували програми колишньої метрополії або суто розважальні програми, можна говорити про швидкі кардинальні зміни саме у друкованій національній пресі.

Подібний “вибух” новацій у жанроутворенні в періодиці був зумовлений і суб’єктивним чинником, який тоді мало ким серйозно брався до уваги. Йдеться про відносну дешевизну енергоносіїв і фантастично низьку (порівняно із західними стандартами) ціну на папір. Останнє було чи найголовнішою причиною того, що газети “Комсомольское знамя” і “Молодь України” на початку 90-х років минулого століття виходили щоденним тиражем, відповідно, 1,5 мільйони і 800 тисяч примірників щоденно.

Зважаючи на невисоку вартість одного примірника будь-якого друкованого видання (від “Сільських вістей” до районної газети), пересічний читач охоче ознайомлювався з перебігом подій одночасно з кількох друкованих джерел. Природно, що, маючи змогу порівнювати якість публікацій, споживач друкованої інформації робив свій вибір на користь більш компетентного видання і такого, де спосіб подання інформації якнайповніше відповідав його духовно-споживацьким запитам.

Пізніше, через ті самі суб’єктивні чинники (неодноразове підвищення цін на енергоносії, подорожчання у сотні (!) разів друкарського паперу і фарб), процес стрімкого, “вибухового” розвитку жанроутворення у національній пресі швидко пішов на спад. Сталося це наприкінці 90-х років минулого століття. Цьому сприяла і певна “консервація” суспільно-політичних процесів за часів десятирічного президентства Л. Кучми. Тоді ж були здійснені невдалі спроби організації загальнонаціональної газети “Факты и комментарии”.

Неефективний за умов реальної конкурентної боротьби, що хоч поволі, але розпочалася серед друкованих ЗМІ, громіздкий проект загальнонаціональної газети “Факты и комментарии”поступово став занепадати. На перший план, як і в усьому світі, почали виходити регіональні видання, що за якістю, оперативністю інформаційних та аналітичних матеріалів значно випереджали новостворені “суперваговики”. Не витримавши конкуренції, також позбавилися своєї читацької аудиторії столичні центральні газети, що колись претендували на роль “флагманів української преси”. Це стосується, насамперед, газет “Демократична Україна” (колишня “Радянська Україна”) та “Правда України”, наклади яких скоротилися в десятки, а подекуди в сотні разів.

За часів президентства Л. Кучми і тотального панування його адміністрації було штучно створено кілька унікальних в історії друкарської справи проектів, що були розраховані виключно на вузький прошарок партійно-державних чиновників, парламентських депутатів від провладних фракцій. Ці видання, за задумом їх інвесторів, мали формувати суспільну думку “згори”. Йдеться про щоденну газету “День”, щотижневик “Понедельник”, журнал “Президент”, газету “Президентський вісник”. Власне “унікальність” цих видань була зумовлена тим парадоксальним підходом, що спочатку (не враховуючи хіба що газету „День”) вони не були розраховані на масового читача взагалі. Як результат, кожне з цих видань проіснувало від півроку до кількох років і пішло в небуття як анахронізм часів перехідного періоду від напівтоталітарної системи до відкритого ринку.

Отже, жанроутворення в національній пресі, починаючи з 1991 року, розвивалося вкрай нерівномірно, як результат залежності та впливу зовнішніх соціально-економічних чинників.

Черговий етап розвитку жанроутворення збігається, безперечно, з періодом, що дістав назву “Помаранчевої революції”, і, як наслідок, кардинальних змін у масовій свідомості. Останні важко переоцінити, бо події, пов’язані з необхідною демократизацією суспільних процесів, коли, за висловом відомого політолога, “мільйонери повстали проти мільярдерів”, ще не отримали адекватної інтерпретації в аналітичній публіцистиці.

Одночасно із розширенням і поглибленням демократичних процесів у суспільстві відбуваються неоднозначні зміни в економіці, що безпосередньо вплинули на розвиток преси в Україні.

Жанроутворення нині набуває форми, що адекватно відображає не лише запити читача з відповідним національним менталітетом. Спостерігаються процеси, які мають характер інтеграції друкованої продукції до європейських і північноамериканських стандартів. Стрімкого і динамічного розвитку набув, зокрема, такий жанр журналістики, як репортаж-розслідування. Останній поступово трансформується, виокремлюючись із суто інформаційних в окрему групу жанрів, що дістала на Заході назву інвестигативної журналістики.

По-новому сприймається нині жанроутворення в інтерв’ю. Традиційне, класичне інтерв’ю, що базувалося на принципі питання–відповідь, зберігаючи свої функціональні особливості, розширюється за рахунок інтерв’ю-співбесіди, інтерв’ю-полеміки.

Група аналітичних жанрів періодичної преси, що раніше вважалася найбільш консервативною за формою подання матеріалу, відчула істотний вплив за рахунок збільшення інформаційних джерел, насамперед з інтернету.

Найбільш гостра полеміка як в українській, так і у світовій журналістикознавчій науці розгорнулася з приводу інтерпретації поняття “факт”, оскільки саме факт є насправді ядром інформації, що править за основу розвитку інформаційної цивілізації постіндустріального суспільства.

По-новому також сприймаються нині й психофізіологічні характеристики журналіста, який мусить, з огляду на постійний контроль і невпинне підвищення критеріїв відбору творчих кадрів, удосконалювати свій особистий професійний рівень, що в свою чергу передбачає активний пошук у варіаціях подання матеріалу, у жанроутворенні.

Динаміка розвитку інформаційних та аналітичних жанрів сучасної журналістики однозначно передбачає зміну взаємовідносин у структурі конкретного редакційного колективу, ієрархії медійних холдингів, що з’являються нині в Україні. Змінюється не лише система творчої конкуренції, виникає нова, дуже викривлена система моральних цінностей, на зміну загальнолюдських норм моралі приходять суто корпоративні інтереси.

Зауважимо, що можна уникнути багатьох прикрих помилок, якщо на рівні публіцистичних чи журналістикознавчих праць узагальнити досвід подібних трансформацій на прикладах західноєвропейської і північноамериканської преси, де аналогічні процеси залишилися в минулому, ставши надбанням історії журналістики.

Наукове дослідження складається зі вступу, трьох розділів і висновків. Матеріали, покладені в його основу, апробовані у вигляді наукових статей у спеціальних виданнях.

Автор має значний досвід журналістської роботи, є власником кількох газет і журналів.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЖАНРІВ СУЧАСНОЇ ПРЕСИ

1.1. Жанри і жанроутворення. Ступінь наукової розробки проблеми

Система жанрів сучасної журналістики є унікальною за інформаційно-художньою структурою і такою, що постійно розвивається видозмінюючись. Як категорія узагальнена, масштабна, жанр не стільки і не тільки відображає дійсність. Жанр – це завжди певна точка зору, можливість адекватного сприймання об’єкта, засоби відображення, методологія підходу. У кожному жанрі сучасної журналістики по-різному віддзеркалюється авторська думка, кожний жанр не тільки інтерпретує подію з певної точки зору, а й самим фактом цієї інтерпретації – публікації в пресі, передачі на телебаченні, програми на радіо – впливає на подальший розвиток подій.

Внутрішній зв’язок між різними жанрами журналістики обумовлений єдиним типом творчості – публіцистичним [46, 8]. Зовнішній – багатьма суто суб’єктивними чинниками. Серед останніх: процес розвитку технологій та їх вплив на соціальне життя, індивідуальні й колективні конфлікти, глобальні катаклізми тощо. Відображення цих процесів у друкованих та інших засобах масової комунікації із застосуванням усього різноманіття жанрових форм у глобальному плані покликане оптимізувати процеси людської діяльності, взаємовідносини. Це своєрідне надзавдання, мегамета сучасної журналістики і системи жанрів як її складового компонента.

Жанри існують і розвиваються як за законами журналістської творчості, так і творчо переосмислюються, виходячи з реалій конкретних історичних подій.

На думку М. Бахтіна, “жанр завжди і той, і не той, завжди старий і новий одночасно. Жанр відроджується і оновлюється на кожному етапі розвитку літератури і в кожному індивідуальному творі цього жанру” [4, 178–179]. Це повною мірою стосується не тільки літератури, а й жанрів журналістики. Приміром, події в Україні, що мали виняткове значення для розвитку цивілізації (катастрофа на Чорнобильській АЕС), викликали новації у розвитку репортажного жанру, що швидко видозмінювався навіть в умовах офіційної цензури і однопартійного суспільства. Аварія також викликала появу цілої низки аналітичних матеріалів, де досить наполегливо ставилося і почасти вирішувалося питання конкретної вини за скоєне не тільки науковців та інженерів, а й партійно-господарського активу України.

Так само події, що дістали офіційну назву “Помаранчевої революції”, хоч і мали вже менш глобальний характер, проте в суспільній свідомості відобразилися у формі малої аналітики (коротких статей з репортажними елементами); кореспонденції з яскравими вставками у вигляді класичних інтерв’ю та інтерв’ю-монологів; небаченого поширення набуло бліцопитування, що дозволяло не лише оперативно фіксувати стан громадської думки, а й впливати на неї тощо.

Отже, жанри видозмінюються не тільки через збільшення колективного творчого досвіду редакційних колективів. Вони відповідають конкретним запитам соціальної реальності, до того ж з капіталізацією суспільства і зростанням конкуренції серед редакцій видозміна жанрів відбувається ефективно і прискореними темпами.

Історія жанрів української журналістики досліджена вкрай недостатньо і очікує спеціальних наукових розробок, де на конкретних прикладах простежувалася б еволюція кожного жанру в певних історичних умовах. Головною роботою з історії жанрів, за визначенням І. Михайлина, прийнято вважати “Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року” Івана Франка. На думку вченого, основна цінність цієї статті полягає саме у викладенні історії української журналістики.

Дослідник стверджує також, що оскільки до 1890 року в українській і сусідніх національних культурах історії журналістики не існувало, то праця Франка є унікальною спробою створити власне історію національної журналістики [60, 30–36].

Спадщину І. Франка як дослідника української журналістики вивчали такі відомі вчені, як І. Курганський, О. Сербенська, М. Нечиталюк та ін.

Там, М. Нечиталюк, проаналізувавши твори видатного письменника, подав власну інтерпретацію визначення публіцистики [76, 12–14].

Однак слід зазначити, що про систему жанрів у роботах І. Франка не згадувалося, оскільки на часі був аналіз таких понять, як позапартійність, міжпартійність, аналітика у журналістиці.

Необхідність в аналізі системи жанрів виникла у зв’язку з поширенням друкованого слова в Україні та появою масового читача в 20– 30-х рокахХХ століття. Ця теза підтверджується і думкою М. Нечиталюка, який вважав, що “історія української журналістики як наукова дисципліна сформувалася тільки на початку ХХ століття” [76, 17].

Саме у 20-х роках в Україні, практично одночасно з Росією, почалася масштабна підготовка журналістських кадрів для газет нової влади. У Комуністичному університеті ім. Артема в Харкові, що був тоді столицею Радянської України, відкрили курси вищої журналістської освіти. Загальновідомо, що спершу університет мав два факультети: журналістики і підготовчий. Термін навчання становив три роки [59].

Заідеологізованість журналістської освіти, її буквальна закритість (до лав студентів зараховували виключно членів ВКП (б)) не дозволяли не лише достатньою мірою вивчати жанрову систему, а й заважали конструктивній дискусії щодо розвитку системи жанрів у західній журналістиці в порівнянні з власне радянською періодикою.

Епізодичні публікації про розвиток окремих жанрів, методичні рекомендації того часу зовсім не досліджені сучасною історією журналістики. Насамперед, це пов’язано з головною об’єктивною причиною – відсутністю або незначною кількістю публікацій, що само по собі не дозволяє проводити аналогії, не дає підстав для висновків. Суб’єктивна причина аналізу журналістикознавчих статей 20–40-х років у наш час – практично повна домінанта в них суто партійних, а не фахових питань, перенасиченість матеріалу цитатами класиків.

Після війни, коли потреба в більш ґрунтовній підготовці журналістських кадрів стала надзвичайно актуальною, фактично одночасно з’явилися факультети журналістики у Київському (1953) та Львівському (1954) університетах. При них одразу відкривалися спеціальні кафедри, що продукували наукові праці, підручники, методичні рекомендації.

До певного часу українські студенти і викладачі користувалися посібниками, виданими московськими колегами: О. Мішурісом, М. Черепаховим, О. Бережним. Квінтесенцією тогочасної журналістської науки став навчальний посібник “Жанрысоветской газеты” [38], перевиданий згодом і українською мовою.

Характерними ознаками цих видань були суто менторський стиль викладу; досить сувора регламентація щодо жанрових дефініцій; почасти звужене, як на наш час, розуміння саме жанрової специфіки. Звісно, посібник “Жанрысоветской газеты” був зорієнтований на підготовку партійно-радянських журналістів з домінантою на марксистсько-ленінське вчення про пресу. За кількістю посилань на твори класиків марксизму-ленінізму посібник з журналістики часто перетворювався на підручник з історії КПРС, де лише випадково траплялися теоретичні посилання і розробки жанрових систем.

Значною вадою підручників 50–70-х років була їх надмірна публіцистичність, домінування не наукового, а суто журналістського стилю подачі матеріалу. Іноді підручники складалися поспіхом, шляхом механічного поєднання окремих статей під однією обкладинкою.

Характерним прикладом такого видання, що за браком інших часто використовувалося студентами для підготовки до іспитів у вищих навчальних закладах Радянського Союзу, є книга “Газетные жанры” [26, 176], яка зазнала кілька перевидань у 70-х роках минулого століття. До списку літератури тут включено тридцять шість посилань на твори К. Маркса, Ф. Енгельса,В. Леніна, матеріали партійних з’їздів. Неодноразово цитуються праці М. Горького, Н. Крупської, В. Бонч-Бруєвича і лише три джерела мають суто журналістикознавчий характер.

Слід враховувати, що подібні некомпетентні, нашвидкуруч змонтовані збірники, під виглядом підручників чи колективних наукових праць, виходили друком чи не в усіх республіках колишнього Радянського Союзу, де в столицях було відкрито факультети чи відділення журналістики.

При фактичному пануванні тоталітарного режиму, в умовах однопартійної системи журналістикознавство розвивалося в межах ідеологічної догми. Система жанрів вважалася класичною вже за тим фактом, що вперше була визначена у відомому посібнику “Жанры советской газеты” [38], який став базовим для всіх студентів і викладачів у Радянському Союзі.

Однак, зважаючи на певний набутий досвід у підготовці журналістських кадрів у післявоєнний період, ротацію поколінь викладачів, розширення матеріально-технічної бази навчальних і пресових видавництв, наука про журналістику, особливо там, де йшлося про систему жанрів, поступово розвивалася. Хоча, як зазначають російські дослідники, ще у 80-х роках ХХ століття більшість теоретиків і практиків радянської журналістики дотримувалися традиційної класифікації жанрів: інформаційний, аналітичний і художньо-публіцистичний [46, 12–13].

Наголосимо, що ця концепція була висунута і фактично підтверджена як загальнодержавна журналістська доктрина вченими факультету журналістики Московського держуніверситету. Основні положення цієї концепції ніколи не змінювалися, незважаючи на їх явну невідповідність тогочасним життєвим реаліям. Так, приміром, звіт належав до групи інформаційних жанрів, хоча за всіма ознаками міг бути зарахований до аналітики. Звіти, за концепцією уже згаданого підручника, поділялися на загальні та тематичні. Загальний звіт за стилістикою викладу та інформаційною насиченістю швидше наближався до стенограми, ніж до газетного жанру. Тематичним звіт називався тоді, коли із загального звіту журналіст виділяв і об’єднував в одній статті факти, пов’язані між собою тематично. Це могли бути питання розвитку культури, сільського господарства або літакобудування, яким було приділено увагу на партійному, комсомольському та інших з’їздах. Отже, в другому випадку журналіст цілком очевидно проводив творчу аналітичну роботу, не тільки механічно відбираючи та виокремлюючи факти, а й опрацьовуючи їх для того, щоб вони природно й логічно вибудовувалися в газетну статтю.

За умови соціальних реалій у тоталітарному суспільстві звітам, як правило, виділялося до 90 % газетної площі. Звіти про пленуми та з’їзди партій займали від 8 до 12 сторінок “Правди”, що виходила, зазвичай, на 6 сторінках. У союзних республіках редакції друкованих видань, крім звітів про з’їзд КПРС, вміщували матеріали партійних з’їздів республіканських компартій, різних партійно-господарських активів тощо. Тому стає зрозумілим, що саме поняття, дефініція журналістського звіту, а також штучне зарахування його до певної групи жанрів, обмежувало можливості творчої журналістської праці навіть тоді, коли була змога це зробити, готуючи до редакції тематичний звіт.

Догматичне ставлення до груп жанрів фактично заперечувало їхній взаємоперехід. Ця теза затверджувалася на етапі викладання журналістикознавчих дисциплін у вищих навчальних закладах, що не дозволяло багатьом поколінням радянських журналістів варіювати, творити нові аспекти й особливості жанрової палітри, значно звужувало діапазон висвітлення тої чи іншої події, впливало, зрештою, на свідомий і підсвідомий процес сприйняття тексту читачем.

Однак сам факт певного упорядкування жанрової системи слід вважати кроком уперед у порівнянні з ситуацією, коли кожний навчальний журналістський осередок пропонував свої, часом надзвичайно оригінальні й вельми штучні визначення жанрів.

У посібнику, що вийшов за редакцією В. Пельта, хоч і з певним застереженням, уже визнавався той факт, що “межі жанрів можуть бути розмитими. Конкретний газетний матеріал, крім основної жанрової ознаки, має і кілька додаткових” [44, 7].

Проте подібні поступки у визнанні реалій газетно-журнальної практики тут же фактично нівелювалися. Констатація того, що мають тенденцію до змін характер і форми інформаційних матеріалів, визнавалася побіжно і лише почасти [44, 7].

Тим часом, незважаючи на досить вузькі канонізовані межі жанрів, журналістська практика доводила можливість сміливого експерименту з жанровою системою по суті. Траплялося так, що в одній великій публікації поєднувалися репортаж та інтерв’ю, нарис і суто авторська аналітика, ставлення до певної події.

Відомий російський журналіст Геннадій Бочаров у книзі нарисів “Что человек может” [9] поставив собі за мету проаналізувати дії людини в екстремальній ситуації, коли сам факт її фізичного існування лишається під питанням. Висока професійна майстерність та обдарованість дозволили авторові абсолютно вільно змінювати в межах художньо-публіцистичного твору не тільки жанр, а й стиль викладу.

Так, коли він розповідає про наслідки авіакатастрофи, аварії на шахті – стиль викладу типово репортажний. Короткі фрази, уривчасті діалоги, швидкі картинки ситуації змінюються щомиті [9, 52, 72, 98]. Переходячи до аналізу того, що трапилося, Г. Бочаров цілком свідомо вдається до складнопідрядних, складносурядних речень, довгих повторів, алегорій і порівнянь [9, 88–99].

У книзі іншого відомого журналіста В. Пєскова “Война и люди” [66], у нарисових матеріалах трапляються яскраво виявлені елементи репортажу, класичного інтерв’ю. Автор експериментує не тільки із жанровою палітрою. Інколи він змішує часові нашарування і головний герой, завдяки суто репортажній стилістиці, раптом опиняється у молодості, з мирного часу – на війні й т. ін.

Усі ці жанрові новації, досить незвичні для канонізованої журналістики, могли дозволити собі лише провідні журналісти здебільшого великих газет, які друкувалися у столиці тоді ще Радянського Союзу.

В Україні жанр нарису з елементами аналітики і подекуди репортажу панував переважно на шпальтах газети Спілки письменників України “Літературна Україна”, щотижневику “Культура і життя”.

Специфіка творення суто журналістських публікацій письменниками чи діячами культури полягала не лише у своєрідній художньо-мистецькій концепції зображення подій чи людей. “Рівень свідомості суб’єктивізації факту виокремив два типи образу: художній (відображений факт) і документальний (реальний факт)” [11, 59].

У документальному образі журналістського твору образ (реальний факт) не втрачає своєї первинності, адекватності. Специфіка образу визначається стосовно двох сфер: реальної дійсності та процесу мислення. Як відтворення дійсності, образ наділений чуттєвою достовірністю, часовою тривалістю, предметною закінченістю [50, 252].

Складні процеси, що відбуваються у свідомості літератора чи журналіста під час написання поліфонічних жанрових творів, коли не тільки стилі викладу фактажу взаємодіють, а й в аналітичній частині матеріалу зіставляються різні ціннісні системи оцінок того чи іншого вчинку людини, наслідків події, – не вкладаються у жорсткі регулятивні рамки канонізованих жанрових правил.

Це, безперечно, усвідомлювали творці журналістської теорії 70–80-х років минулого століття, що спричинило поступові зміни в самій теорії слідом за практикою. Значну увагу почали приділяти техніці написання журналістських творів, роботі над стильовими особливостями.

“Інтерв’ю – діалог між журналістом і особою … , котра більш активна у своїх висловлюваннях. Це веде до створення текстів досить значних за обсягом, впливає на відбір мовних засобів, більш властивих для монологу, зменшується ймовірність появи у тексті коротких реплік, збільшується можливість наявності довгих речень… Інтерв’ю відрізняється переходом від однієї думки до іншої, описом ситуацій, що швидко змінюють одна одну” [13, 65].

Рекомендації, на зразок наведеної вище, у посібнику для факультетів журналістики стають по суті домінуючими, поступово відтісняючи на другий план посилання на ідеологічні доктрини, цитати з творів класиків марксизму-ленінізму, приклади з публіцистичних творів видатних революціонерів, що призводило до канонізації живої теорії, яка будувалася, у свою чергу, на щоденній журналістській практиці.

У посібниках, хрестоматіях, навчальних довідниках, виданих наприкінці 80-х – на початку 90-х років, практика журналістської діяльності, ті новації, що з’явилися останнім часом у системі жанрів, остаточно витіснили із теорії лобіювання застарілих догм і стереотипів. Лише коли-не-коли в посібниках і хрестоматіях трапляються посилання на “критичні замітки К. Маркса та Ф. Енгельса, що служать за “взірець рецензій”, або стримане схвалення публіцистичних праць В. Леніна” [1, 5]. Проте вже зрозуміло, що подібні ремінісценції – вимушена данина однопартійній системі з її усталеними ідеологічними стереотипами.

У 70–80-х роках ХХ століття теоретики в галузі журналістики почали серйозно цікавитися опрацюванням єдиної системи журналістських методів. Необхідність у порушенні даного питання була зумовлена тим фактом, що в теорії журналістики не було єдиного підходу у визначенні основного методу публіцистики.

Відомий науковець В. Горохов наголошував: “Складність визначення методу публіцистики визначається тим, що цей термін досі визначається синкретично. Оперуючи ним, одні дослідники мають на увазі загальний діалектико-матеріалістичний метод пізнання, другі дослідники – методи впливу на аудиторію, треті – особисті літературно-публіцистичні прийоми і т. д. Було б правильніше говорити про певну якість публіцистичної творчості, що не тільки об’єднує ці різні засоби, а й синтезує їх у внутрішню єдність … загальний метод публіциста” [32, 72].

Не викликає сумніву, що кінцевою метою друкованих видань, на відміну, приміром, від літературної творчості, є вплив на читацьку аудиторію, задоволення інформаційних потреб, а не створення художнього чи динамічного сюжету. Тому, коли йдеться про жанрові пошуки і новації в системі творення жанрів у 70–80-х роках ХХ століття, слід враховувати досить суттєвий вплив наукових методів пізнання на цей процес і використання в журналістській творчості таких специфічних наукових методів, як синтез, абстракція, узагальнення і виділення окремого.

Полеміка між фізиками і ліриками, що точилася на сторінках “Комсомольской правды”, журналу “Юность” у 60-х роках, була віддзеркаленням глобальних проблем розвитку технологічної цивілізації, коли на зміну усталеним виробничим відносинам, при яких дуже важливою ланкою економіки вважалася індустрія, прийшли такі інтелектуальні й часом незрозумілі для масової свідомості поняття, як кібернетика Вінера, нейролінгвістика, глибинна психологія Ранка, Ассаджолі тощо.

Цілком природно, що, намагаючись адекватно відобразити у своїх друкованих творах ці процеси, працівники ЗМІ свідомо чи несвідомо почали оперувати найновішими методами пізнання, екстраполюючи їх подекуди на моральні категорії, взаємовідносини між людьми.

На зміни у методах освоєння дійсності у журналістській практиці відреагували вчені-журналістикознавці. “Взаємодія документалізму з науковістю політичних концепцій становить особливість методу публіцистики”, – зазначала у цей час В. Ученова [93, 220].

Теза в чомусь спірна, виходячи з реалій новітніх часів, коли змінилася політико-економічна система, а з нею і політична доктрина суспільства. Проте не можна не погодитися з акцентуацією дослідниці на тісній взаємодії документалізму з науковістю, що є актуальним і донині.

Український вчений В. Здоровега приблизно в цей же час також стверджував, що “документалізм … є однією з ознак певного виду літератури, в тому числі журналістики” [41, 44].

З огляду на тогочасну дискусію в наукових виданнях, відомий дослідник журналістики М. Кім переконаний, що своєрідний підсумок зробив тоді Є. Прохоров, чиї ідеї “виявилися найбільш продуктивними” [46, 28].

Сам Є. Прохоров, не даючи прямо визначення жанрів, справді зробив чимало для визначення методології підходу до вирішення творчих завдань. Квінтесенцією однієї з його головних праць є такі рядки: “В найбільш загальному сенсі метод можна визначити як сукупність знань (загальних і спеціальних журналістських), використання яких у ролі засобів творчої діяльності призводить до самого твору в єдності його змісту та форми” [71, 47].

Однак слід зазначити, що, оскільки Є. Прохоров спеціалізувався саме на проблемах класового аналізу і класової боротьби в тогочасній журналістиці, його методологічний підхід був досить вибірковий, тенденційний. Стилістика його наукового викладу переривалася безліччю посилань на твори класиків марксизму-ленінізму, часто недоречними, вирваними прямо з тексту виступів чи статей, що були присвячені проблемам, далеким від журналістикознавчої науки другої половини ХХ століття.

Вважається, що методи журналістики практично завжди виробляються журналістами-практиками на індивідуальному рівні. На індивідуальний метод впливають багато чинників: рівень творчої обдарованості, освіти, набутий професійний досвід та ін. Вивчення саме індивідуальних методів роботи журналіста фактично не практикувалося у 60 – 80-х роках ХХ століття, оскільки в панівній ідеології тогочасного суспільства було закладено принципи колективізму.

Звісно, колективізм не виключав індивідуального підходу до справи, проте саме вивчення цієї форми підходу не заохочувалося. Характерним прикладом такого колективістського підходу до методів журналістської творчості освоєння дійсності є відома класифікація російського радянського вченого В. Горохова, який виділив п’ять рівнів, що характеризують ступінь узагальнень методів пізнання.

Безперечно, в стилі обов’язкової прив’язки до реалій ідеологічної боротьби дослідник першим виділяє філософський рівень, де панує, на його думку, діалектико-матеріалістична ідеологія. Проте вже далі, враховуючи реальні потреби практичної журналістської діяльності, В. Горохов включає синтез наукових методів і засобів художнього відображення дійсності.

Вище в даній роботі згадувалася дискусія в пресі (“Комсомольская правда”, “Юность”) між представниками так званих “фізиків” і “ліриків”, одним із непрогнозованих наслідків якої було активне впровадження у практику журналістської творчості суто наукових методів пізнання, нехарактерне раніше для гуманітаріїв.

Через кілька десятків років цей феномен знайшов відображення у науковій розробці В. Горохова, який наголошує на важливості синтезу наукових і художніх методів освоєння дійсності.

Нарешті, останній рівень методів пізнання: “Творчий прийом, адекватний конкретним особливостям проблемної ситуації, задуму твору і специфіки даної аудиторії”[32, 42].

Цілком очевидно, що остання теза сформульована не досить конкретно, вона полемічна і не може бути прийнята через незавершеність і суперечність усередині самої дефініції.

Існують різні визначення методу журналістської діяльності. “Терміном “метод”, – зазначає М. Кім, – ми визначаємо ті творчі принципи, на основі яких, з одного боку, засвоюється зміст реальної дійсності, а з іншого – твориться змістова цілісність журналістського твору”. Дефініція досить неоднозначна і неповна, на що далі вказує і сам дослідник [46, 33–35].

Український вчений В. Здоровега, уникаючи визначень, зауважує, що запропонована ним методика застосовується не тільки і не стільки у журналістиці, скільки в різних науках, насамперед у соціології, економіці, соціальній психології.

Серед методів журналістики автор вважає основними: метод спостереження, метод вивчення документів, метод інтерв’ю. Окремо виділяються соціологічні методи вивчення інформації [42, 85].

Загалом, українські дослідники (І. Михайлин [59], О. Чекмишев [97] та ін.) не визначають саме поняття методу в журналістиці, справедливо вважаючи, що для універсальної дисципліни, яка вивчає все: від особливостей творчого підходу до ступеня оволодіння науковою базою, будь-яка дефініція буде неповною.

Автор дослідження використовує за зразок робочої дефініції прийняте визначення методу вченими-філософами. “Метод (грец. methodos– буквально шлях до чогось) – у найзагальнішому значенні – спосіб досягнення мети, певним чином упорядкована діяльність” [94, 214].

Найповніше і найґрунтовніше метод і методика журналістської творчості були розкриті в книгах Д. Прилюка [68] і А. Москаленка [61]. Д. Прилюк, віддаючи данину часу, наголошував саме на методологічних проблемах сучасної йому журналістики: партійності, народності, масовості тощо. А. Москаленко значно розширив поняття методу, фактично включаючи в нього функції і принципи журналістики. Чи не вперше в радянській журналістиці він широко користується терміном “професіоналізм”, вважаючи, що ядром цього поняття є загальносоціальна функція засобів масової інформації: інформаційне обслуговування суспільства в цілому, задоволення інформаційних потреб всього суспільного організму, а не його окремих частин [61, 154].

Цінність теоретичних тверджень і висновків А. Москаленка полягає в тому, що політичні функції, які він визначав за журналістикою, надзвичайно важливі у наш час загострення соціальних суперечностей у суспільстві і дегуманізації цивілізації в цілому. Актуальними є його передбачення щодо засобів масової комунікації у їх гласному впливі на розвиток соціальних процесів, згуртування спільноти для вирішення тих або інших конкретних завдань [12].

Під час подій “Помаранчевої революції” друковані ЗМІ разом з іншими відіграли, безперечно, вирішальну роль не тільки в інформуванні суспільства про перебіг президентської виборчої кампанії, а й стали справді організатором і каталізатором хвилі протестів проти фальсифікацій.

Що стосується західних та американських фахівців, то поняття методу само по собі не входить у коло їх професійних інтересів. Вони наголошують на прагматиці, що жодним чином не знижує професійний виклад матеріалу [12, 155].

Проте всі без винятку українські та закордонні дослідники схильні вважати, що методи збору, аналізу та подачі інформації відповідають вимогам певної групи жанрів.

Методи ці умовно можна поділити на загальноприйняті та індивідуальні, що формуються на основі професійного досвіду, особистого творчого потенціалу, навіть часу, який надається журналісту для реалізації матеріалу із задуму в друковане слово.

Основним загальноприйнятим методом збирання і опрацювання інформації є спостереження, основою якого, за визначенням Г. Лазутіної, є “здатність людини до сприйняття предметно-чуттєвої конкретики світу в процесі аудіовізуальних контактів з ними” [52, 42]. Дефініція надзвичайно ускладнена і малозрозуміла для студентів, які опановують творчу спеціальність. На нашу думку, більш зрозуміло метод спостереження можна визначити як: “Властивість людини сприймати навколишній світ усіма можливими засобами, у тому числі за допомогою спеціального наукового і технічного спостереження”.

Журналіст-практик освоює дійсність за допомогою п’яти органів сприймання. Він широко використовує спеціальну апаратуру: від телескопа до мікроскопа, що дає змогу проникнути у досі невідомий світ.

Філософська енциклопедія ще більше конкретизує цю дефініцію: “Спостереження – цілеспрямоване і організоване сприйняття зовнішнього світу, що постачає первинний матеріал для наукового дослідження” [94, 231].

Цей метод дослідження у журналістиці, за аналогією з наукою, буває простий і складний, безпосередній та відсторонений і такий, що прямо пов’язаний з експериментом. До останнього російські журналісти зараховують “спостереження, що включене”, себто таке, яке передбачає найактивнішу участь журналіста у події [46, 40]. У національній журналістиці прийнято вживати термін “метод маски”.

Про два види “методу маски” йдеться у публікаціях автора цього дослідження, вміщених у наукових виданнях Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка [20].

Зазначимо, що загалом цей принцип широко застосовувався в 20–30-х роках ХХ століття найвідомішими представниками радянської журналістики М. Кольцовим, Л. Рейснер, А. Гудимовим та іншими репортерами, які відзначалися вмінням ефективно діяти у маловідомому для них соціальному середовищі, часом – екстремальних ситуаціях, залишаючись при цьому дослідниками-аналітиками подій, свідками яких вони стали. Так, М. Кольцов провів кілька днів за кермом таксі [48, 509–519], А. Гудимов працював інспектором Державтоінспекції [33, 59–67]. Перевтілення репортерів у своїх героїв дало можливість читачам не тільки психологічно пересвідчитися у специфіці малознайомої професії, а й в особистій майстерності журналістів, які глибоко, по-справжньому аналітично підійшли до дослідження об’єкта.

Правила “спостереження, що включене”, або “методу маски” досить суворі, вони забороняють журналістам займати виборні посади і такі, що пов’язані з необхідністю спеціальної фахової підготовки (лікар, військовий, диспетчер авіаслужби і т. ін.). “Правила гри при спостереженні, що включене, стають надзвичайно важливими, щоб дозволити собі їх не знати або ними нехтувати. Від старих часів … одне правило: журналіст не може видавати себе за професіонала, діяльність котрого тісно пов’язана із життям, фізичним і моральним здоров’ям, матеріальним добробутом людей. Головне правило – забудь, що ти журналіст. Стань тим …, кого ти з себе удаєш” [64, 24–26].

Проте теоретичні твердження самого журналіста-практика часто лишаються побажаннями, які не вкладаються у різноманіття практики. “Метод маски” широко застосовується журналістами, чия психофізіологічна організація потребує елементів гри, ризику.

Найвідомішим з-поміж таких журналістів за кордоном був у 70–80-х роках ХХ століття західнонімецький публіцист Гюнтер Вальраф. Перевтілюючись у представників різних прошарків суспільства, він досяг досконалості не лише у зміні стилістики власної поведінки, мови, а й зовнішнього вигляду. Його публікації розійшлися загальним накладом понад п’ять мільйонів примірників по всьому світу, були також видані й у Радянському Союзі [15].

Творчість Г. Вальрафа становить інтерес і досі. І не лише як документальне свідчення очевидця, подане професійно. Він залишив на згадку свої власні методи роботи у численних коментарях, ремінісценціях, авторській біографії. Так, наприклад, намагаючись проаналізувати, чому саме він удався до такого складного і подекуди небезпечного аналізу подій, Вальраф зазначає: “На мою думку, маска і шапка-невидимка – це найдавніший принцип мистецтва, мрія, що народжується у кожної людини з дитинства” [15, 18].

Але якою захопливою не була б гра, яку спланував репортер, схильний до системного аналізу, все одно Г. Вальраф, як він сам неодноразово це визнавав, вирішує і прораховує детально весь стратегічний план перевтілення і занурення у чужорідне для нього соціальне середовище.

Коли ж справа доходить до самої операції перевтілення для збирання фактажу “методом маски”, Г. Вальраф визнає: “У ролях я живу набагато інтенсивніше, стаю собою …, усвідомлюю власне самого себе … Виконання ролей – от моя сутність!” [15, 18].

Це визнання, насправді, розкриває специфіку обдарування журналіста, його персональний внесок в аналітичну документалістику другої половини ХХ століття і розвиток журналістської практики та науки зокрема.

Характерною рисою методу “спостереження, що включене”, або “методу маски” є залучення до стилістичного арсеналу журналістських творів яскравої метафоричності, великої кількості діалогів, карколомного сюжету – всього того, що раніше було пріоритетом пригодницької літератури.

За останні роки цей метод набрав досить серйозного розвитку в плані тісного співробітництва, вторгнення в суто журналістський інструментарій сучасних соціологічних методів збирання інформації. Особливого розголосу при соціологічних методах збирання інформації набув експеримент.

“Експеримент як метод збору інформації застосовують тоді, коли потрібно встановити причинно-наслідкові зв’язки між явищами, перевірити, як впливає конкретний чинник на конкретну ситуацію” [55, 74].

Для підвищення рівня адекватності інформації, що досліджується при експерименті, слід дотримуватися певних правил, які максимально оптимізують ситуацію й, зрештою, дають реальні, а не підтасовані результати.

Серед таких чинників важливою є необхідність під час експерименту погоджувати отримані дані, інформацію з іншими особами, які беруть участь у цій акції. Один і той самий об’єкт слід, по можливості, спостерігати в різних емоційних станах (якщо це людина) і в різних часових та просторових параметрах (неживий об’єкт, певна дія). Дуже важливо при експерименті не плутати опис події з інтерпретацією.

Російський дослідник М. Кім вважає, що метод експерименту в журналістиці подекуди можна ототожнювати з методом “спостереження, що включене”. Серед основних мотивацій вчений виділяє такі:

– як і у випадку “спостереження, що включене”, журналіст-експериментатор підтримує безпосередній зв’язок з досліджуваним об’єктом;

– експеримент, як і спостереження, не може проводитися приховано;

– експеримент належить до візуальних засобів вивчення соціальної дійсності [46, 42].

Зважаючи на те, що ґрунтовна праця М. Кіма була написана у 80-х роках ХХ століття, у час тотального панування однієї ідеологічної доктрини, поняття експерименту виключало власне весь діапазон соціологічних спостережень і аналізів у журналістиці. Соціальний розвиток країн, що звільнилися від диктатури однопартійної системи, в надзвичайно стислі строки змінив і систему взаємовідносин журналістика – соціологія.

Український дослідник І. Лубкович уже прямо вказує на те, що “унікальність експерименту як методу одержання інформації полягає в тому, що, застосовуючи його (на відміну від усіх інших методів), експериментатор втручається в життя, свідомо і цілеспрямовано змінює бодай якусь його частину і результати поширює на інші, подібні ситуації” [55, 74].

Наведене теоретичне положення було чудово проілюстроване практикою “Помаранчевої революції”, коли журналісти не лише фіксували події на Майдані і навколо нього, а й самі брали найактивнішу участь в організаційних заходах, протестних акціях тощо.

Цілком природно, що І. Лубкович, який досліджує експеримент як метод уже в нових соціально-історичних умовах, так само не схильний вважати експеримент різновидом спостереження [55, 75].

Будь-який експеримент у журналістиці, виходячи із наведеного вище, можна поділити на кілька основних частин. Першою є власне сам експеримент, що діє за своїми законами – природи чи людського суспільства, і одночасно ситуація, коли журналіст не має до нього ніякого відношення. Другою частиною є (саме в журналістському розумінні експерименту) ситуація, коли журналіст безпосередньо втручається в експеримент. До того ж, форми взаємодії, втручання можуть бути найрізноманітнішими: від збирання соціологічного матеріалу до особистої участі журналістів у соціальному експерименті, як це було під час подій “Помаранчевої революції”.

Досить оригінальним, хоча подекуди полемічним, виступає той факт, що збирання і, згодом, оприлюднення соціологічних опитувань можуть дати більш значущі результати експерименту, ніж дії окремого індивіда-журналіста. Під час парламентських і президентських виборчих кампаній в Україні саме соціологія стала потужним чинником формування громадської думки, пріоритетів, цінностей.

Узагальнюючи роботи соціологів щодо ефективності експерименту як методу пізнання у журналістиці, що диктує, у свою чергу, вибір жанру при написанні матеріалу, слід виділити основні ознаки цього процесу:

– сам експеримент є суб’єктивним втручанням у процеси об’єктивноїдійсності;

– ефективність експерименту залежить як від задуму експериментатора, так і подекуди від неконтрольованого процесу розвитку самого експерименту.

“Часто з нас досить того, що людина абсолютно чи частково не передбачає результатів свого вчинку” [53, 129].

Під час експерименту як розширеного методу спостереження журналіст чи редакційний колектив мусять подбати про наявність певного незалежного контролю за подіями, що відбуваються. Тільки за таких умов експеримент стає “засобом отримання інформації про причинно-наслідкові зв’язки між показниками функціонування, діяльності, поведінки соціального об’єкта і певних керованих і контрольованих чинників, які на нього впливають” [82, 265].

Дефініція трохи ускладнена як для специфіки журналістської практики, але в цілому досить повно відображає мету і завдання експерименту як методу пізнання дійсності.

Найбільш яскравим журналістським експериментом у радянській історії слід назвати діяльність американського журналіста Джона Ріда. Менш відома, тому менш цензурована, книга спогадів Лариси Рейснер, яка безпосередньо брала участь у соціальному експерименті – соціалістичній революції в Російській імперії, а згодом – у спробі повстання німецьких соціалістів у місті Гамбурзі [73, 42–49].

Слід зазначити, що експеримент як метод дослідження у журналістиці є явищем неординарним і складним, що залежить від безлічі об’єктивних і суб’єктивних чинників. Серед останніх, чи не основним, є фактор часу і матеріального забезпечення самого експерименту. Інша річ, коли журналіст чи редакційний колектив можуть певною мірою втрутитися у подію, що вже відбувається. Лише від такого непевного фактору, як випадок, залежить, чи стане ця подія справді масштабною, глобальною, а чи просто зацікавить читача, глядача як окрема стаття чи епізод у телевізійних новинах.

Найбільш дискусійним серед методів збирання інформації є так званий метод публіцистичного прогнозування, введений в обіг колективом авторів, які працювали на стику футурології і прогностики [69, 11].

Екстраполяція основних принципів такої науки, як футурологія і соціальна прогностика, зокрема на журналістські прийоми методу збирання інформації, є спірною, хоча у деяких виданнях з журналістикознавства цій проблемі приділено значну увагу [7, 5–6].

Слід апелювати до більш глобальних і структурованих книг з футурології, ніж спроби механічного екстраполювання подій, що відбуваються нині, на процеси майбутнього.

Про складності прогностики взагалі й прогнозів соціального розвитку зокрема переконливо говорить С. Лем: “Передбачення, що не можуть збутися, передбачення не по суті і без користі – можуть бути тільки самореалізацією, а не інструментом будь-якої ідеології” [54, 186]. Він виділяє також суттєві та несуттєві прогнози, наголошуючи на тому, що це не одне і те саме (як прогнози правильні й неправильні) [54, 187].

Отже, прогностика в журналістиці неодмінно має ґрунтуватися на більш серйозних твердженнях, ніж, скажімо, “метод публіцистичного прогнозування сприяє створенню цілісного уявлення про час, в якому присутнє минуле, теперішнє і майбутнє” [58, 130].

На думку іншого автора, журналіст-прогностик виходить із принципу детермінованості явищ майбутнього, з того, що необхідність прокладає собі шлях через випадковості тощо [46, 130].

Сама по собі молода журналістська наука, через відсутність усталених шкіл, передавання традицій, мінімальним у порівнянні з іншими гуманітарними дисциплінами рівнем “спрацьованості” з етикою, естетикою, футурологією, ще не може займатися такими глобальними завданнями, як прогностика, на рівні публіцистичного твору.

Елементи прогностики можуть бути залученими до системи інформаційного жанру інтерв’ю лише за умови, коли на запитання журналіста відповідає вчений зі світовим іменем, як, наприклад, Станіслав Лем.

Дилетантські спроби спрогнозувати ситуацію самими суб’єктами журналістської діяльності, які через специфіку буденної роботи і брак відповідної наукової підготовки не володіють проблематикою, у кінцевому результаті можуть зашкодити самому процесу сприйняття журналістського твору, вплинувши на його якість.

На нашу думку, найпродуктивнішою в наш час є прогностика розвитку сучасних етичних концепцій у світі, що повсякчас змінюється. Так, зокрема, етика прийшла до нас із відкритої системи, що характеризувалася максималізмом і примітивізмом. Природні права для подібної етики були священними. Йдеться, насамперед, про процеси народжуваності у глобальному плані.

Для прикладу, чи варто вітати народжуваність взагалі? Безперечно, коли йдеться про Україну. А коли народжується друга дитина в Китаї – батьки змушені платити величезний податок або завчасно запобігати появі дитини на світ.

Розглянемо інший аспект моделювання етичних ситуацій. Поширеною є думка, що суто пізнавальна діяльність людини завжди була нейтральною з етичної точки зору. Етичне ж обумовлює тільки практичне застосування наукових відкриттів. Ця думка теж відносна, бо залежить від рівня вже накопичених знань і від ступеня контролю за подіями, що відбуваються. Як приклад, завезення модифікованих культур злаків в Україну. За свідченнями експертів, 47 мільйонів населення країни вживають від 30 до 35 відсотків харчових продуктів, вирощених за допомогою засобів генної інженерії. До 2050 року, за підрахунками фахівців ЮНЕСКО, мешканців в Україні буде не більше 30 мільйонів [84, 3].

Крім природного зменшення кількості населення за рахунок малої народжуваності та старіння основної маси мешканців країни, чи не впливають генетично культивовані продукти на зростання онкологічних захворювань? Ця проблема, що її мусять донести до суспільства ЗМІ разом із науковцями, має характер моделювання конкретної етичної ситуації. Бо, як відомо, саме генетично культивовані рослини допомогли людству фактично закрити проблему неврожаю і загрозу масового голоду в цивілізованих країнах (внаслідок, знову ж таки, послаблення родючості ґрунтів через стрімку індустріалізацію Європи).

Таким чином, проблему нетрадиційних підходів до методу збирання журналістської інформації автор розглядає з точки зору не абстрактних висловлювань і рекомендацій, зразки яких наведено вище, а чітко регламентовано: на стику таких наук, як етика, соціологія, в разі необхідності спеціальних знань, а отже, і діяльність журналіста, який, обравши оптимальний жанр, подає інформацію читачеві. Саме про жанрову специфіку слід говорити співвідносно до конкретної теми. Але оптимальним, універсальним жанром для постановки подібних проблем є, безумовно, аналітика з елементами інтерв’ю або ж “круглі столи”. Останні практикуються дуже рідко через брак відповідних коштів для одночасного залучення до дискусії великої кількості високооплачуваних і задіяних в основній сфері фахівців.

“Професійна сфера масового спілкування мимохіть витворює адекватні засоби, методи, технології впливу рівня розумового та ідейного зростання ідеології. Цей процес безкінечний і вільний настільки, наскільки вічна масова комунікація у суспільстві”, – вважає відомий дослідник журналістики В. Різун [74, 66].

Трохи вище вчений справедливо закликає не сподіватися на ті часи, коли громадяни стануть значно розумнішими за професійних комунікаторів [74, 66].

Отже, проблема взаємозв’язку журналіст – читач у плані рівня освіти очевидна. Читач не в змозі сприйняти надто складну, з великою кількістю термінів наукову стилістику, а журналіст, у свою чергу, через брак освіти чи досвіду, не може трансформувати дефініції наукового апарату на рівень буденного спілкування. Тоді постановка, а тим більше вирішення проблеми етичного і наукового цивілізаційного розвитку на сторінках друкованих ЗМІ стає неприйнятною.

Загальновизнано, що є кілька методів подолання цієї суперечності. Один із них – використання жанрового різноманіття для оптимізації суто наукового викладу і привнесення у структуру журналістського матеріалу індивідуальних характеристик головного героя чи групи осіб, якщо йдеться про науковий колектив.

Інтерес до особистого, індивідуального та бажання знати біографію героя – ці суто психофізіологічні особливості читацького загалу слід враховувати, вміло їх використовувати, навіть маніпулювати, коли йдеться про основну мету: донести інформацію до читача, примусивши його адекватно на неї відреагувати.

М. Кім вбачає часткове вирішення проблеми у так званому біографічному методі збирання первинної інформації, що включає в себе біографічне інтерв’ю [46, 51].

Не зупиняючись на самій техніці жанру, зауважимо лише те, що більшість російських дослідників виділяють три основні види інтерв’ю як методу збирання інформації: лейтмотивне, надративне та відкрите [7, 26–27].

Термінологічна плутанина, що притаманна загалом усій без винятку світовій науці про журналістику, не дозволяє точно ідентифікувати, який з вищеназваних видів інтерв’ю є, наприклад, інтерв’ю-монологом чи інтерв’ю-діалогом і т. д.

Західноєвропейські журналісти у своїх жанрових визначеннях виступають значно прагматичніше, наголошуючи на тому, що, як фахівець, журналіст є медіатором між цікавою для аудиторії особою та самою аудиторією. При цьому дається одне визначення інтерв’ю як інформації, поданої журналістом у певному вигляді (жанровий виклад інформації) [87, 4].

Інший західноєвропейський дослідник вважає, що за допомогою інтерв’ю фіксуються висловлювання певних осіб щодо тих чи інших тем, а також інформація про самих осіб. При цьому наголошується, що сучасне інтерв’ю все активніше використовує різноманітні форми і методи опитувань, включаючи новітні соціологічні дослідження [12, 64].

Найбільш повною, на нашу думку, є дефініція жанру, сформульована українським ученим О. Чекмишевим: “Інтерв’ю – це інформаційний жанр, який покликаний передати позицію, погляд, ставлення, оцінку, коментар ключової особи з приводу події, ситуації, проблеми” [97, 112]. Ключовою особою, у розумінні журналістикознавця, є людина, яка найбільш компетентно поінформована про перебіг подій, спроможна дати коментар максимально адекватно [97, 112].

Інформаційним жанрам, зокрема інтерв’ю, присвячено окремий розділ роботи. Насамперед йдеться про інтерв’ю як форму опитування, метод збирання інформації при написанні журналістського твору.

Опитування, до якого, як зазначалося вище, все активніше залучаються здобутки соціологів, є основним стрижнем при підготовці будь-якого журналістського матеріалу. Слід зауважити, що запроваджена практика збирання інформації з інтернет-сайтів, які широко використовує сучасна українська журналістика, може зашкодити розвитку класичного інтерв’ю, при якому головними дійовими персонажами на сторінках друкованого видання виступають журналіст і його респондент.

Проте залучення колосального обсягу інформації з інтернету просто необхідне. Питання полягає лише в тому, якою мірою цю інформацію використовувати. Домінування інтернет-матеріалів, інтернет-фактів при збиранні інформації методом опитування перетворює будь-яку газетно-журнальну інформацію на вторинне, малоцікаве, вже відоме.

Принципи збирання інформації шляхом опитування універсальні в усьому цивілізованому світі й різняться лише за врахуванням менталітету респондентів; специфікою даного друкованого видання; за жанром, обраним журналістом з метою найповнішої реалізації творчого задуму; і, нарешті, вимогами самого замовника (інвестора). А що, власне, він бажає отримати в результаті публікації матеріалу?

Останнє питання в умовах нестабільної національної демократії (як і в умовах класичної західної і північноамериканської соціальної системи взагалі) є вирішальним.

Абстрагуючись від політико-кон’юнктурних моментів, зупинимося на основних проблемах, що виникають під час процесу збирання інформації шляхом інтерв’ю (у тому числі з елементами соціологічного опитування; з широким використанням інших джерел – від інтернету до усних повідомлень, газетних публікації, пліток тощо).

Визначення жанру, в якому буде подано матеріал, часто залежить не лише від кількості останнього, а й від його якісних характеристик. Живе спілкування, яке, на думку дослідника В. Здоровеги, має суто інформаційний характер [42, 74], – це один із пріоритетів журналістської майстерності, що досягається безперервною практикою і зумовлене наявністю у самого журналіста суто професійних характеристик, знанням етикету, умінням швидко встановлювати дружній контакт і спілкуватися тощо.

Отримання інформації у формі інтерв’ю як методу збирання матеріалу взагалі – пріоритет суто журналістської роботи. Науковця при опитуванні піддослідних цікавлять результати психофізіологічної реакції останніх на якийсь феномен. Лікаря більше турбують результати аналізів та спроби самого хворого пояснити симптоми недуги. Юриста – результати певних вчинків та їх наслідки. Професійного журналіста, коли він збирає матеріал для публікації, а надто за умови, коли він сам може визначити жанр майбутньої статті, цікавить реакція людини в цілому, а також емоційний стан, переживання, які відчував респондент. Особливо, якщо йдеться про екстремальну ситуацію.

Найбільш зрозуміле і лапідарне визначення інформації як такої дає довідник з філософії: “Інформація (лат. informatio– роз’яснення, виклад) – певні свідчення, сукупність якихось даних, знань” [94, 134].

У статті І. “Визначення інформації” Закону України “Про інформацію” зазначено: “Під інформацією цей Закон розуміє документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі” [40, 58].

Досить повна і вичерпна дефініція не обмежує можливості подальшого розгортання основних положень цього визначення у більш широке трактування.

В основі будь-якої інформації лежить так званий “біт” – мінімальна одиниця вимірювання. Проте в професійній журналістиці прийнято керуватися поняттям “факт”, який, виходячи з численних формулювань, становить подію, явище, фрагмент реального життя, що, у свою чергу, є об’єктом людської діяльності чи пізнання [94, 383].

Факт – це відображення об’єктивного в людській свідомості, проте через недосконалість останньої не можна бути твердо впевненим у реальності того, що зафіксовано спостереженням. Це дуже важливо враховувати, розробляючи нову чи вдосконалюючи стару методику збирання інформації для журналістського твору.

Журналістикознавець В. Здоровега наводить слушні зауваження щодо факту реального і відображеного [42, 76].

Сам по собі факт не може існувати без сукупності інших фактів, подібних чи таких, що різняться. Якраз зіставлення фактів покладено в основу діяльності всіх без винятку інформаційних світових агенцій.

“… Спочатку закидайте широку сіть. Ви ніколи не знаєте, які факти і подробиці обернуться на коштовності, коли ви писатимете статтю”, – радить початківцям досвідчений журналіст з Ассошіейтед Пресс [45, 131].

Інформаційні агентства Сполучених Штатів Америки накопичили унікальний досвід збирання фактажу. Лише Юнайтед Пресс Інтернешенал (ЮПІ) щодня обслуговує понад шість тисяч корпоративних клієнтів, постачаючи їм новинну інформацію, фото, телевізійні сюжети, радіоновини.

Клієнтами ЮПІ стають щодня громадяни більше ніж ста країн світу, де розміщено 230 інформаційних бюро, в яких загалом працює понад дві тисячі журналістів [101, 37]. Цілком зрозуміло, що національні українські агентства не можуть не лише конкурувати з такими гігантами, а й досі виробити чітку стратегію щодо ідентифікації фактів і їх тлумачення під час збирання журналістської інформації.

Пріоритетним винаходом іншого, найбільшого у світі агентства Ассошіейтед Пресс (АП), є ряд новацій, серед яких – вичленення в інформаційному просторі інформаційного повідомлення, що згодом може стати основним джерелом для проведення журналістського розслідування.

Зазвичай, основним повідомленням вважається також і основний елемент газетного тексту. Воно є не тільки суттю, а й містить оригінальну інформацію, заради якої, власне, і пишеться сам текст.

АП, повсякчас продукуючи новинну інформацію, розширює межі та уявлення про журналістський пошук і жанрову палітру.

Згідно з офіційною інформацією, АП є власником або контролює 1,5 тисячі щоденних видань тільки у США. До власності АП належать також понад 6 тисяч радіо- та телестанцій. Новинна інформація передається через кілька супутників-сателітів. Світлини, що фіксують факт події, передаються за допомогою дигітального коду [101, 819–820].

Головний девіз журналістів АП – писати для читачів, а не повчати їх. Писати мовою, що відповідає їх життю, повсякденному досвіду [45, 21].

Щодо практики редакційної роботи, то це означає, що журналісти найбільшого у світі інформаційного агентства від самого початку вільні від ідеологічних стереотипів, які досі домінують над журналістами країн колишнього СНД. Всі без винятку посібники з партійно-радянської преси, видані до 1991 року, акцентували саме на вихованні індивіда засобами масової інформації на ідеалах комуністичної ідеології; “… система чітко визначала місце журналіста, як підручного партії. Він змушений був працювати над зміцненням цієї системи” [42, 7].

Залишки цього стереотипу не могли не екстраполюватися на перехідний період, перевтілившись у вульгарно-політичні заклики в окремих виданнях. Відмовившись від однієї ідеологічної системи, партійна журналістика України стала пропагувати навіть не політичні партії, а пішла шляхом відвертого вихваляння своїх вождів. Парламентська виборча кампанія 2006 року в державі проходила під гаслами окремих лідерів, що, по суті, зводить нанівець усю систему демократичних інститутів, побудованих на багатопартійній основі.

Передвиборна парламентська кампанія зафіксувала й інше кричуще явище. “Подивіться на виборчі списки основних суб’єктів виборчої кампанії, – закликає відомий аналітик у газеті “Киевскій телеграфъ”. – Там є кандидати, котрі … займаються бізнесом” [99, 2]. Стаття, присвячена колізіям майбутнього вибору, не уникає проблем суто журналістської діяльності в умовах тотального домінування у списках політичних партій представників фінансової еліти.

Цілком очевидно, що за умови, коли голоси виборців слід здобути за будь-яку ціну, редакційні колективи, що фінансуються промислово-фінансовими групами, користуються унікальними методами збирання матеріалів для таврування і приниження політичних опонентів. “У період виборів усі так замазюкають одне одного .., що у момент зустрічі у сесійній залі можуть не витримати нерви”, – коментує столичний журналіст [99, 2]. Саме негатив, пошуки компромату стають для певної частини журналістського корпусу України повсякденною працею у період передвиборних перегонів. Моральні наслідки подібної діяльності важко недооцінити, коли працівникам друкованого ЗМІ доводиться вертатися до “мирної” праці.

Питанням “чорного” піару наукові дослідження з цього приводу в українському журналістикознавстві приділяють мало уваги. Але коли уважно проаналізувати форми і методи роботи, які використовує під час своєї діяльності газетний кілер, можна знайти чимало оригінальних винаходів і новацій у жанроутворенні.

Основними методами журналістської діяльності при обробці фактологічного матеріалу стають упорядкування і типологізація фактів. За допомогою першого чинника професійний аналітик відбирає і вирізняє з великого масиву інформації факти, які, на його думку, становлять справжній інтерес і вже у своїй основі мають оригінальну новину. Коли йдеться про типологізацію, журналіст перегруповує факти за певними ознаками, класифікуючи їх.

У професійних виданнях, які здійснюють серйозний аналіз політичної боротьби, насамперед у тих, що спеціалізуються на пропаганді та контрпропаганді, цими проблемами опікуються спеціальні групи аналітиків. Їх головна мета – зібрати факти (особливо, коли йдеться про “чорний” піар), відповідно хронологізувати їх, виділивши типові характеристики.

Питання про типологізацію фактів при підборі матеріалів для статті не можна ускладнювати, з огляду на специфіку сприйняття їх читачем. “Вже багато років тиражі газет не зростають, і звичка читати, зокрема серед молоді, зникає в атмосфері електронної магії. Не дивно, що гасло “слід бути поблажливими до читача” стало демагогічним лозунгом у новинному бізнесі”, – зазначає аналітик з Ассошіейтед Пресс [45, 21].

Незважаючи на певну емоційність, наведена теза цілком і повністю відповідає практиці сучасних молодіжних видань України. Так, щотижневик “Студентська газета” зорієнтований здебільшого на новинні матеріали, що можуть бути конкурентами новин з інтернету. Це, насамперед, бліцопитування щодо подій, які відбуваються в країні та за її межами [84].

Подібні бліцопитування роблять самі студенти, що дозволяє без проблем подолати бар’єр нерозуміння між поколіннями. Головною умовою при бліцопитуванні є наявність фотознімків респондентів, що на підсвідомому рівні викликає у читачів відчуття правдивості відповідей їх ровесників.

Значний позитивний ефект дає такий метод збирання інформації, як діяльність спеціальних кореспондентів “Студентської газети” у закордонних і місцевих відрядженнях. Присутність уже знайомого за попередніми газетними публікаціями спецкора молодіжної газети на місцях – від Канади до невеликих містечок – сприяє не лише позитивному іміджу газети. Спеціальні кореспонденти (студенти, штатні викладачі Інституту журналістики) у змозі виявити такі факти, такі нюанси місцевого життя, духовної і культурної атмосфери, що примушує потенційного читача відволікатися від багатогодинних пошуків у “світовій павутині”.

Метод збирання інформації для специфічного молодіжного видання визначає і пошуки оптимальних жанрів для адекватного подання матеріалу, що накопичується. “… Форма обумовлена даним змістом з одного боку і особливістю матеріалу і засобами його опрацювання з іншого” [5, 176–177].

Форми і методи впливу на читацьку аудиторію, видозмінюючись, набувають як внутрішніх, так і зовнішніх характеристик. Зовнішні характеристики у творчому колективі визначаються редакційними завданнями. Насамперед, обсягом друкованого тексту на конкретній сторінці; часом, який відведено для підготовки і написання матеріалу; необхідним матеріально-технічним забезпеченням (транспорт, забезпечення житлом в іншому місті тощо).

Внутрішніми характеристиками вважаються визначення оптимального жанру матеріалу, робота з дизайнером сторінки для гармонійного поєднання тексту та ілюстрацій, редакторська правка.

Різні джерела наводять приблизно однакову ефективність збирання інформації методом інтерв’ю (розмови). Вважається, що цей метод дає до 80 % всієї потрібної журналістам інформації. Очевидно, ця цифра актуальна для щоденної загальнополітичної газети міського чи регіонального рівня. Однак вона зменшується, коли йдеться про збирання інформації для провідних і спеціальних видань. Маються на увазі як спеціалізовані видання, присвячені розвитку окремих технологій, галузей промисловості, так і друковані видання, які висвітлюють проблематику розвитку певного регіону. Тут необхідна практика роботи журналіста з документами, досить специфічний відбір попередньої інформації через офіційні довідки, плани, розробки.

Метод збирання інформації через роботу з документами має свою специфіку. По-перше, журналістів для цього виду діяльності відбирають за особливими критеріями. Співробітнику редакції, який збирається працювати з документами, мають бути притаманні такі психофізіологічні характеристики, як прагматизм, прискіпливість, вміння надовго зосереджуватися і бути надзвичайно уважним, аби не пропустити слова чи коми, що подекуди визначають людські долі.

По-друге, працівник редакції має отримати безліч спеціальних допусків, бути пробивним, коли мова заходить про можливість отримання додаткової інформації у посадових осіб або в службовців, які цією інформацією володіють, але намагаються її не розголошувати.

По-третє, журналіст редакції, який працює з документами, повинен знати специфічні нюанси юридичного законодавства України. Новий Цивільно-процесуальний кодекс, що набув чинності на початку 2005 року, значно розширює права респондента, відповідно, звужуючи можливості кореспондента. Позови до суду супроводжують майже кожен журналістський твір, написаний на основі аналізу документів. Особливо це актуально, коли інформація стосується таких видів бізнесової діяльності, як нафта і газопостачання, виробництво спиртних напоїв та цукру.

Для столиці України в 2005–2006 роках дуже небезпечною в плані журналістського аналізу була тема житлового будівництва. При рентабельності 300–400 % керівники будівельних компаній вдавалися до брудних технологій і заходів, розпалюючи конфлікти із мешканцями столиці. Коли ж люди виходили на вулиці з протестними акціями проти незаконного будівництва, а журналісти адекватно висвітлювали ці заходи у пресі, судова тяганина із загрозою колосальних штрафів, починалася одночасно проти активістів громадського опору й редакційних колективів [24, 4].

Отже, крім знання своїх юридичних прав і обов’язків, журналіст, який здійснює збирання інформації, документального фактажу, часто-густо мусить вдаватися безпосередньо до послуг адвокатів, юридичних консультантів.

При роботі з документами справа інколи ускладнюється тим фактом, що магнітофонні записи, відеознімання, фотографії у суді, як правило, не беруться до уваги.

Сучасні посібники з журналістики останню тезу вважають такою, що вже прийнята українськими судами за остаточне рішення. Це не так. Автор наукової розвідки як видавець кількох газет і журналів у практиці особистої роботи неодноразово стикався з випадками, коли саме фото, кінодокументи ставали предметом судового позову. Авторське право в Україні розроблене настільки недбало, що кожний суддя, за власним розсудом, інтерпретує відповідні статті ЦПК, зазвичай із прив’язкою до конкретного судового позову.

Прикладів можна навести безліч, рішення суддів часто вражають несподіваними ракурсами, поворотами. Однак головним для редакційного колективу залишається факт однозначного програшу справи, навіть коли суддя виголосив рішення на користь редакції. Програш для редакції полягає у колосальних витратах коштів на адвокатів і згаяному часі, коли свідки – як правило, найбільш активні журналісти – проводять у приміщеннях суду фактично десятки робочих днів.

По-четверте, журналіст, який працює з документами, має знати основи їх класифікації. Складність останньої полягає в тому, що принципи класифікації виробляються кожним журналістом індивідуально, залежно не лише від його уподобань, а й від самої справи, про яку йдеться в документах. Коли переважають архіви у вигляді фото, кіноматеріалів, класифікація документів потребує своєї специфіки. Ксероксні копії, нотаріально завірені довідки, офіційні висновки експертів також потребують відповідної “ніші”.

Як правило, основним елементом кожної класифікації документів, її наскрізним спостереженням має виступати хронологія справи.

Загалом робота з документами, насамперед коли йдеться про підготовку фактажу для жанру журналістського розслідування, дуже нагадує матеріали судового процесу. Якщо взяти їх за взірець, то виходить оптимальна картина журналістського розслідування. Від пронумерованої першої сторінки, де в основу покладено документ, що започаткував розслідування (лист до редакції, судовий позов тощо), до останньої сторінки, де фігурує газетна стаття чи вирок суду. Подібний редакційний документ, як і результати судової справи, може фізично займати кілька томів із спеціальними додатками (кіно- та фотодокументи, важливі дискети та диски).

П’ятим пунктом у вимогах до журналістів, які працюють переважно з документами, має виступати такий етичний принцип, як відповідальність за свої дії, непідкупність. Відомо, що на один і той самий факт надходить іноді по кілька абсолютно протилежних експертних відгуків. Від журналіста залежить, чий саме експертний відгук розголосити, надати йому суспільного резонансу.

Протягом листопада–грудня 2005 року всіма без винятку засобами масової інформації України дебатувалося питання про збільшення ціни на експортний газ Російською Федерацією. Зважаючи на те, що 70 % важкої промисловості України працює саме на експортному газі з Росії, ситуацію деякі експерти розцінювали як критичну.

“Чому трапилося саме різке підвищення ціни на газ, що за кілька років призведе до стрімкого підвищення цін на всі продукти і, в зв’язку з цим, зубожіння населення?” – поставивши питання, на нього прямо відповіла одна із впливових українських газет. “Слід зауважити, що ідея переходу на грошову систему розрахунків за російський газ належить самому українському президентові, про що він заявив неодноразово як членам своєї команди, так і представникам ЄС, зокрема Хав’єру Солані”, – зазначає Юлія Мостова у “Дзеркалі тижня” [63, 1–2].

Отже, журналістка, відома своїми незалежними поглядами, із усіх експертних оцінок, причин, що призвели до кризової ситуації, вибрала одну. Враховуючи, що матеріал подано перед парламентськими виборами, а довіра до друкованого джерела інформації в Україні досить висока, то можна зробити висновок, що “Дзеркало тижня” однозначно інтерпретує інформацію, документальний факт з конкретної точки зору.

Шостою вимогою до журналіста, який працює з документами, є однозначне правило кількаразової перевірки даних, зафіксованих як офіційно, так і неофіційно. Загальноприйнята формула “як стало відомо з незалежних джерел” є спробою подання альтернативної точки зору, що теж має право на існування, особливо в умовах так званого перехідного періоду, коли демократичні інститути, зокрема юридичні установи, перебувають під державною чи олігархічною опікою.

Про документ як форму окремого журналістського твору заговорили в українському журналістикознавстві наприкінці 80-х – на початку 90-х років ХХ століття [42, 90]. Виник цей феномен водночас із стрімким зростанням інтересу до кінодокументалістики як жанру. Українські телеканали широко використовують цей прийом, показуючи великі документальні полотна про голодомор і т. ін. Певну популярність має і документальне осмислення подій “Помаранчевої революції”. За реалізацію цього проекту взялося одразу кілька провідних телеканалів України.

Проте у періодичній пресі фактологічний матеріал у формі офіційного чи неофіційного документа частіше використовується фрагментарно, переважно тоді, коли журналіст прагне підсилити фактор емоційного чи політичного впливу на читача. Використовується він і як антитеза словам респондента, що наведені в класичному інтерв’ю. Часто така антитеза набуває іронічно-сатиричного характеру, служить дійовим засобом боротьби проти фальсифікацій і перекручень.

Автор дослідження широко використав документальні матеріали під час роботи над історичним нарисом про трагедію під Крутами. Було опрацьовано велику кількість спеціальної літератури, зіставлено інколи схожі, інколи суперечливі факти.

Відомо, що в основу розповіді-легенди про трагедію під Крутами покладено поодинокі фрагментарні спогади “юнаків” (випускників і курсантів юнкерської школи в Києві) та пізніші інтерпретації подій закордонними і трохи згодом українськими істориками. Цифри, наведені в документах, а тим більше в газетних публікаціях на замовлення, відрізняються кричуще. Досить сказати, що кількість бійців у війську, відрядженого з Москви до Києва, сягала в окремих публікаціях 300 тисяч!

Тим часом, продовжуючи пошук документів, автору цього дослідження вдалося натрапити на спогади Аверкія Гончаренка, – командувача загонів Центральної ради, що були видані у кінці минулого століття в Чикаго [31].

Ця невелика книжечка, знайдена в останню мить, змінила характер історичного нарису, що дістав назву “Останній бій сотника Олександра Омельченка”. У своїх спогадах командувач загонів Центральної ради професійно і правдиво змалював хід бою.

Безперечно, з огляду на важливість теми Крутів у нашій історії, слід лише зазначити, що в боях брали участь переважно українські вояки, якими, з одного боку, командував Аверкій Гончаренко, з іншого – Антонов-Овсієнко, етнічний українець, уродженець Чернігова.

Лише один документ-книжечка, видана невеликим накладом через десятки років після історичної події, змінила не тільки ставлення самого автора до проблеми, а й примусила замислитися десятки тисяч читачів столичної газети “Хрещатик” і всеукраїнського видання “Волонтер”.

У журналістській практиці, коли йдеться про роботу з давніми історичними документами, трапляється так, що частина інформації остаточно втрачена, відсутня. Свідків зі зрозумілих причин також немає. У такому випадку журналісту слід виявити максимум тактовності, толерантності, щоб при можливому домислюванні ситуації не образити пам’яті тих, хто пішов з життя.

Останньою вимогою, що стосується журналістів, які використовують при доборі матеріалу документи, є необхідність обережно, із дотриманням всіх необхідних правил, зазначати джерело інформації, ретельно оформляти бібліографічні посилання. Окремо слід також згадувати осіб, які сприяли отриманню необхідних документів і консультували журналістів під час роботи.

Ідея та тема журналістського твору безпосередньо пов’язані з проблемами добору фактів і питаннями методології визначення оптимальних шляхів збирання інформації. Часто трапляється, що ідея твору виникає спонтанно ще до початку збирання фактажу. Відбувається це під впливом як внутрішнього процесу творення, так і під час свідомого чи несвідомого сприйняття інформаційного потоку через друковані, аудіовізуальні засоби масової інформації.

Ідея може прийти,на перший погляд,спонтанноабо виникнути в результаті емоційного піднесення чи стресу,та вона завжди виважена годинами напруженої підсвідомої роботи. Процесам виникнення ідеї художнього твору присвячено чимало працьвідомих літературознавців, згадують про процес зародження ідеї відомі письменники. Хрестоматійними стали записки класика російської літератури Льва Толстого, де він згадує про ідею виникнення твору “Хаджі Мурат” [89, 99–100].

Особистий лікар великого письменника О. Гольденвейзер також залишив у своїх спогадах нотаткипро те, як Л. Толстой ділився з ним ідеями майбутніх творів, які щойно спалийому на думку [30].

Чи не найяскравішим споминомпро те,як з’явилася ідея написати “Острів скарбів”,є записки самого Роберта Льюіса Стівенсона. Доглядаючи хворого небіжа,Стівенсон на килимі побудував невеликий острівець з фортецею. Розповідаючидитині вигадану історію про те, що колись цей острів належав відомому пірату Флінту, Стівенсон мимоволі перетворив ідею розповіді в ідею художнього твору [83, 6–7]. Аналогічна історія трапилася з відомим математиком Льюісом Керолом, який,граючись з дочкою,вигадав ідею пригод маленької дівчинки в казковій країні, що розташовуваласяза дзеркалами.

Кожен досвідчений журналіст при нагоді, в умовах побутового спілкування,також може згадати багато випадків, коли зовнішні чи внутрішні чинники спонукали до того, що в нього з’являлася оригінальна ідея журналістського твору.

Проте, на відміну творчих особистостей, які створюють художній образ, що компонується з найрізноманітніших елементів: від особистих спогадів до випадково почутих фраз, побачених текстів – журналіст керується реальними фактами, мусить адекватно відображати дійсність, змальовувати потреби реальних людей.

Тому ідея журналістського твору, зароджена спонтанно,– швидше виняток, аніж правило. Прийтив редакціюзідеєю і отримати під неї газетну площуможе дозволити собі журналіст з ім’ям, відомий публіцист. Останні, до речі, просто бронюють за собою певний обсяг в конкретному випуску, як правило, суботньому чи недільному.

Ідея твору в повсякденній практиці щоденної чи навіть щотижневої газети тісно переплітається з темою, яку визначає редакційна політика певноговидання.

Приміром, у спеціального кореспондента“Студентськоїгазети” Євгена Сердюка виникла ідея одноденних мандрівок до міст і містечок України. Що може побачити студент за одну добу? Які пам’ятні місця відвідати? З якими друзями-студентами зустрітися? Дізнатися, що думають однолітки з цього міста про перебіг подій в Україні.

Ідея молодого журналіста, визнаногокращим репортером України у 2005 році на Всеукраїнській виставці “Молодіжна преса в Україні” (Український дім, 21–22 серпня 2005 р.),знайшла тематичне відображення в серії дорожніх репортажів [78–80].

Аналогічна ідея була пізніше реалізована в популярній “Газете по-киевски”, коли під рубрикою “Сели и поехали” журналісти виданняпочали здійснювати екскурсії з написанням репортажних матеріалів по місцях Київщини [34, 8].

Тема твору фактично є творчим оформленням більш глобального поняття ідеї. У сучасній газетній практиці тема твору може бути погоджена з редакційними планами, але може виникати спонтанно, на основі запитів реального життя. У збірці Геннадія Бочарова [9] ідеєю твору є виживання людини в екстремальних умовах, змалювання випадків морального і фізичногоодужання громадянина, патріота колишньогоРадянського Союзу. Темою ж художньо-публіцистичних нарисів послужили долі реальних героїв, якихзнайшов професійний журналіст, користуючись всіма видами пошуку інформації, про які йшлося вище.

Упрактиці повсякденної журналістської роботи тема певного твору може виникнути під час дискусії, умежахредакційної летючки. Класичне призначенняостанньої– під час колективного обговорення проаналізувати матеріали номера, що вийшов, акцентувати увагу на помилках, визначити кращі матеріали. Одночасно летючки служать своєрідною “фабрикою думок”, де продукуються ідеї майбутніх напрямів діяльності творчого колективу. Цінність колективного обговорення очевидна – гарний задум індивіда автоматично конкретизується в ідеї, коли цей задум підхоплюють і розвивають колеги, “ … коли майбутній твір народжується у свідомості автора як ще далекий і невизначений обрис, певний порядок викладу вже намічається, бо впорядковується спостережний фактичний матеріал і враження від нього, зароджується намір по-своєму їх викласти і донести до аудиторії”, – вважаввідомий теоретик і практик журналістики Дмитро Прилюк, згадуючи і про те, що певний образ у процесі творчості може відбутися,відступивши перед новим, більш оригінальним [68, 159].

Найчастіше останнє приходить саме під час колективного обговорення первинної ідеї, коли під впливом колективних суджень і пропозицій вона набуває нового трактування і оптимальних шляхів для реалізації.

Обговорення первинної ідеї твору є також яскраво виявленою галуззю етичних взаємовідносин у колективі. Саме на стадії обговорення чітко вирізняються позиції керівника проекту і журналістів, які його реалізують; групи журналістів та індивідів; індивіда і власне читацького загалу, який згодом буде змушений відреагувати на ідею, втілену вжурналістський задум.

У процесі роботи над реалізацією ідеї, утой момент, коли ідея дісталаконкретне виявлення в темі журналістського твору, дуже актуальною стає тема домислу і вимислу вжурналістській творчості.

Цій проблемі великого значення надавав дослідник журналістики Д. Прилюк, який вважав: “З творчої уяви і фантазії народжується вимисел і домисел, як їх конкретні вираження. Навколо їх правомірності у журналістській творчості точиться безперервна дискусія …” [68, 58].

1.2. Домисел і вимисел у сучасній журналістиці.

Поняття факту

Загальноприйнятим є постулат, що журналісту, на відміну від письменника, має право надомисел, але не вимисел. Вимисел при цьому трактується як абсолютно абстрагована від дійсності подія або образ у художньому творі. У домислі журналіста можуть бутидеякі нюанси, якіпривносить він уматеріал, зображуючи вже реальні події, реальних героїв. Тема ця дуже делікатна, бо межуміж домислом і вимислом слід проводити в кожному конкретному випадку, залучаючи до цього спеціальну експертизу.

У деякихжанрахжурналістики, як вважається, не може бути анідомислу, ані вимислу. Це, насамперед, інформаційна замітка, репортаж, інтерв’ю, звіт. Категорично заборонено вживати елементи вимислу і домислу в сатиричних жанрах, бо це однозначно може стати не тільки образою, а й послужити приводом для судового позову.

Одночасно будь-які факти, що були дібрані журналістом під час первинного накопичення матеріалу, лишаються здебільшого тількибітами інформації, без емоційного насичення, що лежить в основі творчої роботи. Звичайно, подекуди і переліком самих вдало відібраних фактів можна вразити читача. Проте на практиці факти потребують творчого осмислення, глибокого аналізу, привнесення власного бачення світу журналістом, часто домислу. Це трапляється, колижурналісту (якщо це не репортер, який описує щойно побачене) доводиться, керуючись логікою та інтуїцією,відновлювати реальний перебіг подій. Безумовно, наявний при цьому суб’єктивістський момент дає змогуконстатувати фактичну присутністьжурналістського домислу. “Вимисел і домисел – це різновид фантазії, без якої немислима не тільки журналістика, а й творчість взагалі”, – констатує Д. Прилюк [68, 60].

Взаємовідносинами і порівнянням вимислу і домислу багато переймалися літературознавці, іноді “перебираючись” у сусідню царину журналістикознавства.

Якщо усвідомленняреального факту для літературознавців є елементом науковості табазується на вивченні та аналізі соціальної дійсності, то сприйняттявідображеного факту вже цілком протилежне до факту реального [11]. Факт тоді виступає як визначальний компонент жанру. Якщо у творі домінує усвідомленнявідображеного факту, то маємо справу з художньою творчістю,класичнимвідображеннямдійсності у художньому творі.

Трохиускладненій системі інтерпретації фактівсучасними літературознавцями можна протиставити позицію дослідників журналістики.

На думку В. Різуна: “Твір (текст) – це складна система змісту, в якій переплетено фактаж, ідею, емоційно-вольові відтінки. Тому твір є не тільки засобомінформування, одночасно він приховує елементи пропагування, агітації… зробити текст у чистому вигляді неможливо через відсутність інформативно чистих засобів вираження” [74, 69].

Дуже важлива констатація, де фактично підтверджується, крім всього іншого, наявність домислу вбудь-якому журналістському тексті.

Слід зазначити, що всучасній практичній журналістиці набулирозвиткутакі оригінальні інтерпретації факту, про які доводиться говорити з певною часткоюумовності. Йдеться про свідоме ігнорування самого факту в системі порівняльного аналізу. Факт, вирваний із контексту, часом справляє на читача прямопротилежне враження, ніж взятий у відповідному подієвому ланцюжку. Можливий і інший варіант перекручування фактів, підтасовки їх під певну ідею, настанову. Факти, насампередв аналітичних матеріалах, можна подавати хаотично, як мозаїку, досягаючи цим псевдоефекту достовірності з одного боку, і фактично приховавши інформацію з іншого. Такою системою штучного приховування реальних фактів, що мають вплив на ситуацію, часто користуються у своїх аналітичних публікаціях економічні радники опозиційних партій, недбалі урядовці та ін.

На телебаченні цей процес тісно пов’язаний з так званою міфотворчістю, бо псевдоінтелектуальна інформація, подана у вигляді окремих мозаїчних елементів, породжує міф реального пізнання, накопичення суми знань, які ніби потрібні для інтелектуального розвитку. “Скорочення часу для коментарів і аналітичних програм веде до деградації мислення аудиторії”, – зазначає дослідник феномену масової свідомості В. Різун[74, 71].

Проблема мозаїчності, уривчастості поданняфактів для друкованих видань характерна менше, ніж для телебачення. Тут існують свої специфічні проблеми з фактажем, зміст яких досить повно знайшов своє втілення у настанові для працівників фешенебельного журналу з роману шведського журналіста і письменника ПераВальо: “Найбільш “правдиві” твої репортажі не завжди кращі. Правда – це такий товар, якийпотребує від сучасної журналістики надзвичайно обережного поводження. Не думай, що всі її люблять так само, як і ти” [14, 37].

В Україні повсякчасз’являються і зникають товсті кольорові журнали, які заосновнуметуставлять рекламу якогось політичного лідера. Таким був, зокрема, супердорогий журнал “Президент”, що проіснував кілька років за час правління Леоніда Кучми. Зовнішню стилістику цього таблоїду визначала величезна кількість публікацій і фотоматеріалів, де головною дійовоюособою був сам Л. Кучма або члени його родини. Як відгомін тоталітарної епохи,журнал “Президент” є яскравою ілюстрацією намаганнявикривлення суспільної свідомості йпомпезної спроби відтворити культ особи в нових соціально-економічних умовах.

На думку дослідника журналістикиД. Прилюка: “Журналіст починає творити як тільки відчує політичну значимість того чи іншого життєвого факту, не чекаючи нагромадження повноти подібної інформації” [68, 61].

Зауваження цілком слушне, але наголосимосаме на творчому боці проблеми. Факт, як відомо, сам по собі може стати основою ідеї, бути аналогом, першоосновою теми твору. Проте вельми умовним є поняття “нагромадження повноти подібної інформації” з тези, наведеної вище.

Скільки фактів слід накопичити, записати на диктофон, у нотатникчи зафіксувати на фотоплівку, щоб вони послужили критичною масою для творчої ланцюгової реакції? Зрозуміло, що в кожному окремому випадку саме кількість і якість нагромаджених фактів залежать від багатьох чинників: від емоційного стану журналіста до рівня його професійної підготовки, можливості виконуватитворчуроботу.

Д. Прилюк, аналізуючи творчий процес, наголошуєна таких важливих передумовах, як розвиток пам’яті тастан підвищеної активності дослідника, що наростає в міру ознайомлення з проблемою [68, 61].

Дослідник журналістики М. Кім виділяє процес “виношування” журналістського твору, який, на його думку, відбуваєтьсяу кожного журналіста по-своєму [46, 70].

Літературознавець В. Буряк, аналізуючи інформаційно-художню свідомість уконтексті саме журналістської творчості, зазначає, що окремі фрагменти, факти буденності часто систематизуються на підсвідомому рівні [11,111–117]. Дослідник слушно зауважує, що ефективність впливу інформації залежить як від інформаційних систем життя – суспільство, автор, герой, так і системи реалізації – концепція, твір.

Отже, незважаючи на різницю в термінології і підходахдо понять реальності, вчені одностайні в тому, що факт, певним чиномінтерпретованийу свідомості, збагачений емоційними нашаруваннями, асоціативним рядом, підкріплений аналогічними випадками, що пригадалися у творчому процесі, – виступає вже як самодостатній елемент. Стає одночасно джерелом і рушійною силою, темою, а згодом і фабулою журналістського твору.

Накопичення фактів часто потребує не тільки відповідної інтерпретації, а й планування твору. Саме планування структури майбутнього журналістського твору – питання завжди індивідуального творчого підходу. У повсякденній журналістській практиці найчастіше трапляється так, що часу на детальний план матеріалу, запланованогоу номер, просто не вистачає. Водночасвідомі нарисовці охоче діляться практикою складання планів: коротких чи розширених, емоційних чи сухувато-стриманих [68, 61–63].

Західні журналісти,спираючись в основному на більш прагматичні методи підходу в питаннях організації творчості, пропонують за аналогію плану твору взяти його “полегшений” варіант у вигляді розбивки тексту на підзаголовки. У своїх рекомендаціях для українських журналістів французькі дослідники радять: “Розбийте на підзаголовки будь-який цільний текст з української преси,довший за 250 рядків” [27, 96].

Слід зазначити, що рекомендації французьких фахівців взяті за аналогами західної преси, де переважають газетні формати Б2. В Україні, де газети виходять здебільшого форматом А3, слід робити розбивку частіше – приблизно через 75–100 газетних рядків. Це усталена практика центральних і регіональних газет. Коли такої розбивки немає, українські видавці ставлять через кожні три–чотири абзаци так званий “ліхтарик” – особливим чином виділену велику літеру.

Тож заздалегідь продуманий і накиданий або досконало прописаний план, назви підрозділів, що служать і розбивкою і планом одночасно, спеціальна акцентуація на кожному новому розділі у вигляді спеціальної позначки (“ліхтарика”) – прояви однієї і тієї самої проблеми – вирішення структуралізації газетного тексту. Мета завжди одна – полегшити сприйняття тексту читачем.

В основі такої структуралізації лежить намагання якомога ефективніше подати факт, якийраніше знайшов сам журналіст у процесі творчого пошуку. Газетна практика засвідчує, що,на відміну від літературного твору, журналістський може нараховувати досить обмежену кількість фактів. Їх збільшення автоматично впливає на розширення жанрової палітри. Один–два факти можуть стати основою репортажу, три–чотири десятки – опрацьовані при написанні аналітичної статті.

Окремо слід розглядати своєрідну інтерпретацію фактів у сатиричних та гумористичних матеріалах.

“Коли публіцист не бачить у негативному факті закладеноїв ньому комічноїсуперечності, то на світ з’являється критичний текст, якщо ж автор виявляє комічний зміст факту – народжується фейлетон”, – констатує дослідник журналістської творчості Л. Кройчик [51, 137].

Проблема комічного добре опрацьована в російському та українському літературознавстві, проте недостатньовисвітлена у професійному журналістикознавстві. Тому досить часто доводиться звертатися до поняттєвогоапарату таких провіднихдослідників,як М. Бахтін [6], екстраполюючи основні положення його творчих концепцій на журналістський процес.

Коментування фактів – найпоширеніший спосіб творчого відображення їх у журналістиці. Вище було зазначенорізницю у методиці підходу до коментарю як такого, що утворився внаслідокрізного менталітету взахідній і національній журналістиці. Досить важко спрогнозувати,яким шляхом буде розвиватися коментування та інтерпретація фактів у національній пресі. Але цілком очевидно, що розвиток журналістики і коментарю фактів, як наріжного каменю цієї професії, буде цілком залежати від соціально-економічного розвитку країни.

Вибір демократичного устрою в умовах швидкої капіталізації економіки спершу неодмінно впливає на стиль журналістики у плані саме коментарю. Стовідсотковою іронією і сарказмом пронизані сторінки творів Марка Твена, де він, відображаючи факти дикого капіталізму в Америці ХІХ століття, коментує їх [57].

“Хіба не доброчинна наша поліція? Хіба не стежитьвона за порядком у місті? Хіба не її пильність і вміла робота повертає на шлях істини нажаханих хуліганів і головорізів? Хіба це не підтверджується тим фактом, що наші дами, коли їх охороняє полк солдатів, насмілюються у денний час ходити навіть околицями міста?” [57],– так саркастично починається коротка публіцистична замітка Марка Твена, побудована на коментарі кількох фактів реальних зловживань поліційноювладою одного з міст Америки ХІХ століття.

Один із журналістів“5каналу”, коментуючи результати опитування глядачів,80 % яких“чекають при зустрічі з міліцією лише неприємностей”,сумно коментує, що такі результати не роблять честі сучасним захисникам правопорядку [72].

Таким чином, коментар факту в умовах нестабільної економіки, відсутності діючої і реальної багатопартійної системи – цілком очевидна необхідність розвитку журналістики. Але, як піде процес далі, можемо судити з художніх творів і посібників із журналістики, виданих у європейських країнах чи Америці.Варіант перший: стабільне суспільство на зразок шведського, яке описує Пер Вальо. Критика, а отже,коментар як складниккритики в цьому суспільстві неможливі.

“ … Журнали. Він не вичитав уних нічого цікавого. Нічого, що моглобпорадувати його, розсердити, здивувати… Траплялисяйелементи критики, але вона завжди була спрямована або проти відомих з історії психопатів, або – дуже рідко – проти якихось часткових обставин, вякихось віддалених країнах, та й то зрідка і зазвичай у дуже стриманих висловах” [14].

Другий, прямопротилежний шлях, шлях коментування фактів – це їх зображення з мінімальним авторським коментарем. Утаких випадках факти настільки кричущі, що промовляють самі за себе. Ми зупинялися на цьому вище, коментуючи творчість німецького публіциста Г. Вальрафа.

Нарешті, третій можливий варіант розвитку: повна відмова журналіста у коментуванні якихось фактів. Про це згадувалося вище, коли йшлося про принципи роботи Ассошіейтед Пресс.

У німецькій журналістиці спеціальним місцем для авторського чи редакційного коментарю є передова стаття.

“Однак на практиці передова стаття відрізняється лише тим, що її завжди розміщують на певному місці в газеті (у “Франкфуртер Альгемайне”, наприклад, на першій сторінці праворуч і прямо позначають як коментар)” [12, 60].

Французька преса теж базується на принципово інших засадах у ставленні до коментарю,ніж українські друковані ЗМІ.

“Журналіста має бути майже не видно, факти вимагається викладати з максимально нейтральною інформацією” [27, 4].

Упорядник популярного видання із журналістики, виданого українською мовою на кошти благодійного фонду, у вступному слові прямо закидає працівникам українських ЗМІ, що їм не слідписати так, щоби відразу відчувалася позиція автора. Зараз, на думку упорядника, журналісти більшості друкованих ЗМІ в Україні працюють за інерцією, вважаючи,що воля керманича, воля засновника видання має бути донесена до масової аудиторії [27, 4].

Безумовно, не можна не погодитися з останньою тезою, проте, лише частково. І правда, українські друковані ЗМІ, всі без винятку, фінансуються або державою, або так званими олігархами. Лише від особистих якостей останніх, як і від особистих якостей редактора залежить, наскільки газета чи журнал будуть дотримуватися тої незримої межі, за якою закінчується відверте підлабузництво і починається зважена повага,вміння так подати матеріал, щоб були враховані як інтереси інвестора, так і об’єктивні реалії.

Безперечно, невисокий культурний рівень української криміналізованої в минулому олігархіїта, як правило, небажання урядових чиновників ознайомлюватисяз пресою, за винятком тих випадків, коли на сторінках газети розміщено критичний матеріал, значно розширює можливості для маневру редактораі відповідальногоза випуск друкованогоЗМІ. Певною мірою допускається навіть полегшений варіант критичних зауваженьщодо інвестора з тим, щоб зберегти видиму об’єктивність.

Цей процес розвивається і надалі, умірузростання освіченості йтолерантності у суспільстві. Показово, що у французькому посібнику з журналістики фактично узаконюється процес взаємодомовленості у системі інвестор – творчий колектив. Звучить це по-французьки витончено, навіть вишукано: “Ані політики, ані фінансисти у Франції … не випускають друковану продукцію собі на втіху. Проте, звичайно ж, знаходять спосіб “прогодувати” вже популярні видання, щоб дуже тонко і обережно дістатися до сердець їхніх читачів, а, позаяк, і потенційних виборців” [27, 5].

Колишня випускниця Інституту журналістики, а нині громадянка Франції, дуже чітко сформулювала останній йвирішальний чинник, заради якого існує більшість друкованих видань убуржуазно-демократичному середовищі. Це – боротьба за електорат, за голоси виборців. Боротьба, що в умовах багатопартійної системи з розгалуженою системою контролю і відстеження дій політичних конкурентів,набуває все більшого масштабу.

Основою будь-якої виборчої кампанії в Україні, серед інших важливих чинників, вважається наявність у конкретної політичної сили свого друкованого ЗМІ. Специфіка ж політичних кампаній в Україні полягає в тому, що діяльність цих ЗМІ маєздебільшого“сезонний” характер. Показовиму цьому плані є зізнанняредактораколись однієї з наймасовіших молодіжних газет України “Комсомольское знамя” (з 1991 р.“КоЗа”),Володимира Кулеби: “Я пригадую події майже десятирічної давнини, коли журналістика переживала колосальнепіднесення, а наклад нашого видання досягнув майже півтора мільйона примірників. Журналістика була чимось на зразок дивізії НКВС, що примушувала народ іти вперед, оскільки слов’яни йдуть вперед тільки тоді, коли за їх спинами стоять загони НКВС.

Тепер журналісти виступають уролі зграї мисливських собак. Зацькувализдобич – і добре. З барського столу їм кидають кістки” [23, 5].

Коментар досить емоційний, але, зважаючи на те, що інтерв’ю давав редакторвиданняз колосальнимдля України накладом, слід поставитися до нього з повагою. Слова редактора українського видання – дзеркальне відображення стану видавничої справи у розвинених скандинавських країнах, що його так безжалісно гостро змалював у романі “Загибель 31-го відділу” Пер Вальо[14].

Вже доведена до абсурду ситуація з друкованими та аудіовізуальними ЗМІ зображена у відомому романі-антиутопії Рея Бредбері “451 градус за Фаренгейтом” [10].

Як відомо, система Фаренгейта – одна із загальноприйнятих у світі систем вимірювання температур. 451 градус за Фаренгейтом – це температура, при якій займається папір. Свій роман відомийамериканськийписьменник-фантаст, колишній газетяр побудував на тому висновку, що рано чи пізно обивателю друковане слово не буде потрібне взагалі, а отже, всі книги, а з ними газети, журнали як духовну пам’ять цивілізації слід знищити, спалити.

“Я пригадую, як одна за іншою помирали газети, – свідчить головний герой антиутопії, – ніби метелики на вогні. Ніхто не намагався їх воскресити. Ніхто не жалкував за ними. І тільки тоді я зрозумів,як буде спокійніше, коли люди будуть читати лише про пристрасні поцілунки і жорстокі бійки” [10, 76].

Власне, РейБредбері доводить до “логічного абсурду” (термін філософії інтуїтивізму) висновки, якізробив колись Маршал Маклюен, пророкуючи загибель Гутенбергової галактики. Після занепаду (чи фізичного знищення за Реєм Бредбері) друкованих ЗМІ на людство чекає нечуваний розвиток телебачення, що буде побудоване здебільшого на спортивних і розважальних програмах.

Традиційнедля журналістики збиранняфактів у передачах, що протягом 2002–2005 роківз’явилися на Українському телебаченні: “Перший мільйон”, “Найрозумніший”, “Запитання для чемпіонів”, – зведено до простого запам’ятовування учасником “інтелектуальної” гри абсолютно не пов’язаної і, в принципі, нікому не потрібної, крім фахівців, спеціальної інформації.

“Влаштовуйте різні конкурси, приміром, хто краще пригадує слова популярних пісень, хто може назвати всі головні міста штатів або хто знає, скільки зерна зібрали в Айові минулого року. Набивайте людям голови цифрами, наповнюйте їх нешкідливими фактами … поки їм не буде здаватися, що вони дуже освічені” [10, 57].

Слова героя антиутопії якнайповніше характеризують динаміку і зростання кількості псевдоінтелектуальних програм на Національному телебаченні. Мета ж їх, як і в усьому світі, – одна: “Не давайте їм, людям,можливість скористатися такою небезпечною штукенцією, як філософія чи соціологія. Не дай Боже, коли вони почнуть вибудовувати висновки і узагальнення” [10, 57].

Отже, система збиранняфактів може виявитися абсолютно непродуктивною з тієї точки зору, що ці факти будуть використані як псевдоінтелектуальна власність. Ані для інформації (оскільки факти підібрані безсистемно), ані для агітації зібрані таким чином факти непридатні. “Сучасний світ має один ґандж, позбутися якого практично неможливо: якщо людство створило масову комунікацію як індустрію, виробництво, то воно саме стало заручником масифікації, воно прирекло себе на продукування масових настроїв інститутами масової комунікації і на “споживання” їх”, – констатує В. Різун [74, 63].

Коментування факту в пропагандистському матеріалі, що був символом минулої епохи, потребує не тільки професійного досвіду, а й відповідної емоційної налаштованості. Суспільна відмова від коментарю, що ніби прийнята в цивілізації західного зразка, не підходить до національних друкованих ЗМІ, з огляду на історичний, національний характер. Тобто через так званий менталітет, що склався з урахуванням часу, проведеного в умовах однопартійної системи, коли було зроблено спробу побудувати нову економічну та етичну систему взаємовідносин між людьми і державою.

Актуальною лишається теза, висловлена Д. Прилюком понад чверть століття тому: “Наша преса виходить з того, що потреба в коментуванні об’єктивного зумовлюється поліфонією, багатозначністю факту. Різні люди і соціальні групи можуть по-різному розуміти і сприймати один і той же факт” [68, 159].

Найяскравіший приклад справедливості вищенаведеного судження – події 2004 року на майдані Незалежності. Різні групи населення України, різні прошарки суспільства діаметрально протилежно розцінили факт приходу до влади В. Ющенка в результаті третього етапу президентських виборчих перегонів. Більше того, ті самі групи і прошарки населення за рік також змінили своє ставлення до цього факту вітчизняної історії.

Факти самі по собі насправді абсолютно нейтральні, коли йдеться про явища неживої природи: засухи, зсуви землі, торнадо. Коли ж катаклізми відбуваються в людському суспільстві, факт не може бути прокоментований не емоційно, без авторського ставлення до події, відображеної в журналістському творі.

Часто преса, повідомляючи певний факт, дає можливість читачеві його прокоментувати. Яскравий приклад цього – факт різкого збільшення ціни на російський газ наприкінці 2005 року. Практично всі друковані ЗМІ не залишили без уваги цю проблему, апелюючи до читачів, вони давали їм змогу висловитися з приводу одного конкретного факту.

Як правило, в ході своєрідного читацького розслідування виявляється, що за одним фактом неодмінно тягнеться причинно-наслідковий зв’язок. Так, раптове рішення Президента В. Ющенка анулювати службу ДАІ на основі того аргументу, що ця організація дуже корумпована, автоматично викликало ряд менш приємних фактів. Різке зростання аварій на дорогах, людські жертви та інше, про що багато писали газети як опозиційні, так і ті, що досі були настроєні досить лояльно стосовно влади.

Таким чином, факти, які наводяться у друкованих ЗМІ, особливо в тій мірі, в якій вони стосуються суспільних інтересів, у конкретних умовах українських реалій не можуть бути не прокоментовані, виходячи як з історичних традицій нашої журналістики, так і суспільного запиту, що вимагає чіткої авторської оцінки факту, події.

Крім того, коментар факту в газеті спричинює до свідоме провокування громадської думки на обговорення проблеми. Коментування факту залишає підсвідоме бажання вступити в розмову, дізнатися про думки інших, а отже, купити наступний номер газети.

Зазначимо, що коментування факту в друкованих виданнях – творчий процес, побудований на основі людських емоцій і пристрастей, уподобань. Коментування факту ніколи не є завершеним процесом, оскільки з часом у суспільній свідомості змінюється ставлення до конкретного факту, події. Завдання газетяра в цьому процесі – якомога правильніше з’ясувати причинно-наслідковий зв’язок між конкретним фактом та іншими, що підтверджують чи заперечують коментований факт. Коментування, по суті, означає спробу проаналізувати майбутній розвиток подій, які може спричинити суспільно важливий факт.

“Як і в повідомленні, в коментуванні також необхідна оперативність і швидкість доведення виступів до аудиторії, бо хто перший прокоментує політично важливий факт, той і нав’яже аудиторії свої погляди чи оцінки” [68, 161].

Коментар факту в пресі, зважаючи на процес глобального поширення аудіовізуальних і електронних засобів масової інформації, набуває специфічної форми подання матеріалу. Насамперед, це специфіка використання суто художніх прийомів, коли надруковане слово дає можливість навести оригінальне порівняння, знайти метафору, що своєю образністю зафіксується у читацькій свідомості на багато довше, ніж миттєвий телевізійний кадр. Коментар у друкованому вигляді дає можливість завжди повернутися до нього, додумати, зіставити. Телевізійні новини, де факти змінюються фактично без інтервалу, в прискореному темпі, такої можливості не дають.

Коментар факту в журналі або кольоровій газеті практично завжди супроводжується оригінальною ілюстрацією, що сама по собі може виступати як доповнення до коментарю.

Головною специфікою коментування факту в друкованому виданні є можливість штучного акцентування на конкретному питанні, коли тривале обговорення одного й того самого факту може примусити читачів вирішити, що даний факт як складова частина більш глобальної проблеми становить справді великий інтерес. У політиці такий підхід до коментування факту є штучним, бо спричинений логікою суто партійної боротьби. У громадському житті часто суспільно важливий факт просто необхідно підтримувати на рівні постійної читацької уваги, оскільки без неї вирішення проблеми є неможливим.

Серед подібних фактів можна навести численні порушення екологічної рівноваги на теренах України, коли одна-єдина публікація не в змозі вирішити питання. Для цього необхідна серія матеріалів, що, зрештою, примусить державних чиновників і громадськість відреагувати на факт кричущої недбалості.

Для прикладу, газета екологічної громадськості України “ЕКО” кілька разів надавала свої шпальти під розгорнуті матеріали із Дніпропетровська і Дніпродзержинська, в яких йшлося про рівень забруднення повітря у містах [8, 10]. Оскільки можливості чинного законодавства дуже звужують юридичні права засобів масової інформації, редакція чекала переважно на реакцію суспільної думки, громадських організацій. І отримала факти коментування своїх публікацій не тільки серед екологічних організацій Дніпропетровщини, а й серед пересічних читачів. Крім того, за фактами, наведеними у статтях про забруднення повітря у Дніпропетровському регіоні, взялися організувати постійний контроль позаштатні кореспонденти. Серію публікацій з наведеними фактами, що повязані однією темою, редакція газети екологічної громадськості України “ЕКО” добилася хоч і не вирішення проблеми, але її актуалізації. У черговий раз світова екоспільнота була проінформована про факти еконебезпеки на Дніпропетровщині через спеціальний сайт газети “ЕКО” в інтернеті.

У західних та північноамериканських джерелах, попри декларовану загальну тенденцію об’єктивно і нейтрально висвітлювати факти, уникаючи коментарів, часто знаходимо посилання на те, що коментарі бувають вкрай необхідними.

Коли говорити про історію коментування фактів, новин, то: “У ХVІІІ ст. журналісти та їх читачі сприйняли би будь-яку пропозицію дотримуватися об’єктивності лише тому, що вона є чеснотою, як цілком недоречну. Таких авторів, як Едісон, Стіл, Джонсон, Свіфт і їх менш відому братію з Граб-стрит, читали саме заради їхніх поглядів і думок. Об’єктивність стала витвором преси ХІХ століття” [28, 55].

Однозначно слід розуміти цю думку як той факт, що особистість журналіста, письменника колись важила значно більше, ніж так звана об’єктивність. Але в розумінні буржуазної преси ХІХ століття, а надто ХХ століття, об’єктивність починається там, де закінчується коментар. За свідченнями Дж. Гола, “глибинні проблеми трьох головних вартостей буржуазних новин: правди, неупередженості й об’єктивності – Захід ігнорував або ліквідував силоміць (виділено мною. – М. В.) понад сторіччя” [28, 57].

Відомий дослідник онлайнової журналістики, навівши цю категоричну тезу, одразу спростовує її. Справді, інформація у процесі надходження від постачальника, кореспондента до респондента зазнає утисків: скорочення, суб’єктивних змін, емоційних нашарувань тощо. Подібні викривлення при так званому “автентичному спілкуванні” (за Леві Строссом) зумовлюються суто психофізіологічними властивостями людини: складністю інтерпретування факту за допомогою п’яти органів сприймання світу, зовнішними подразниками через вплив навколишнього середовища і т. ін.

Коли Джим Гол наголошує на тому, що поняття об’єктивності “передбачає здатність журналіста підноситися на певну висоту (яка означає і певну дистанцію) над світом подій та їхнього відлуння” [28, 59], – то це твердження викликає подив і заперечення.

Журналіст – продукт середовища: технологічної цивілізації капіталістичної форми розвитку суспільно-економічних відносин. Піднятися над своїм оточенням він не здатний не стільки за культурно-освітнім рівнем: його становище в суспільстві зумовлено, насамперед, його статусом найманого працівника. Працюючи на чужу ідею і за чужі гроші, представник друкованих ЗМІ може, у кращому випадку, не так активно декларувати цю залежність, мікшувати її.

Характеризуючи спосіб дії, журналіст неодмінно зіб’ється на коментар, вдалий чи невдалий засіб досягнення індивідом мети, якщо факт інформує про дії людини. Один невдалий епітет, вже не кажучи про порівняння, здатен перетворити факт на коментар. Є істотна різниця, коли кажуть “швидко пробіг”, “вдало відстрілявся”, “добре змайстрував” і просто “пробіг”, “відстрілявся”, “змайстрував”.

Характеристика яким чином? здебільшого не може бути абстрактною, відстороненою. Дія сама по собі може бути сприйнята читачем, глядачем лише у порівнянні. Цей принцип закладено в усіх правилах інформаційних агентств світу. Читачеві не можна просто повідомити, що кількість тайфунів та цунамі у 2005 році сягнула майже 200. Йому слід сказати, що це у 3,5 рази більше, ніж за 2003 рік.

Тому питання яким чином? лише умовно можна зарахувати до активу інформаційного повідомлення чи стислого “факту”, за термінологією О. Чекмишева. Здається, на українського журналістикознавця впливає стиль передання інформації у телевізійних журналах, де аудіовізуальний ряд дозволяє побачити дію, одночасно почувши її характеристику.

На письмі все має інший вигляд. У трьох–чотирьох реченнях (раніше це називали “коротка інформаційна замітка” чи “коротке інформаційне повідомлення”) просто не можна якісно відповісти одразу на чотири запитання: що? де? коли? яким чином? – не уникнувши бодай натяку на коментар. Коли ж коментар з’являється, то факт як жанр перестає існувати, перетворюючись на буденну розширену газетно-журнальну замітку, що складається, як мінімум, з трьох–чотирьох абзаців (стандарт новостійних стрічок інформагентств).

На підтвердження цієї тези можна навести висловлювання німецького дослідника журналістики Зігфрида Вайшенберга, який зазначає: “У щоденних газетах повідомлення являють собою короткі новини обсягом не більше 20–30 друкованих рядків. Виходячи з друкарської специфіки (верстки), їх ще називають колонками. Вони містять лише короткий виклад найнеобхіднішої інформації” [12, 54].

Далі вчений слушно констатує, що на практиці межа між повідомленням і статтею є рухомою, а розрізняються ці дві форми залежно від обсягу надрукованого матеріалу. Побудова матеріалу, на його думку, в обох формах подання матеріалу однакова. Але коли новинне повідомлення займає в газеті незначне місце, то стаття претендує на дві–три колонки газетної площі.

Зрештою, постійна газетна практика сама по собі зумовлює форми і методи подання інформації. Останнім часом у національних друкованих ЗМІ з’явилася принципово нова рубрика на кшталт “З перших вуст”, “Сам сказав”, “Цитата”.

Ця універсальна рубрика по суті являє собою не що інше, як констатацію окремого факту, взятого з публічного виступу політика чи впливового бізнесмена, його влучну (чи, навпаки, невдалу) характеристику конкретної події чи явища.

До якого жанру зарахувати цю новацію? Під факт (за О. Чекмишевим) вона явно не підходить, бо є вторинною, коментаторською стосовно самої події. Новинною інформацією ця рубрика також бути не може, оскільки сама новина вже відома широкому загалу. Звідси випливає логічний висновок, що подібна цитата може бути своєрідним бліцкоментарем, де часто в емоційній формі VIP-персона доводить до відома громадськості своє власне ставлення до факту соціальної дійсності.

Назви українських газет чи газет, що видаються в Україні переважно російською мовою (“Факты и комментарии”, “Аргументы и факты”), скоріше данина традиціям, розкрученому бренду, де для широкого загалу пропонуються не стільки факти, скільки досить суб’єктивні коментарі, написані на замовлення власників цих видань.

Газети чи журналу, які б містили факти або характеризувалися домінуванням факту як жанру, в природі бути не може, бо тоді втрачається весь сенс, задум журналістської публіцистики як такої.

Тому дискусія про те, чи є факт окремим жанром, чи може бути поданий сам по собі, відсторонено, без коментарю, лишається незавершеною через специфіку журналістської діяльності як творчої роботи.

Інформаційна або “об’єктивна” журналістика – етап, який вже пройшли суспільства з більш поглибленими традиціями демократії. З. Вайшенберг зазначає: “На території Західної Німеччини цей тип “об’єктивної журналістики” був запроваджений після Другої світової війни англо-американськими союзниками” [12, 45].

Будь-яке штучне нав’язування рано чи пізно приходить у невідповідність до соціальних реалій, менталітету конкретного народу. Тому навіть у прагматичній Німеччині “цей журналістський шаблон неодноразово ставився під сумнів” [12, 45].

Що говорити тоді про Україну, де одна політична реформа змінює іншу в рекордно короткі історичні терміни? Звичайно, при такому калейдоскопі змін прем’єрів і форм влади читацька аудиторія інстинктивно потребує певного пояснення, коментарю фактів, суспільна свідомість просто не встигає зрозуміти той чи інший вияв об’єктивної соціальної реальності.

За аналогією із західними школами журналістики, в Україні може невдовзі з’явитися так звана прецизійна журналістика, яка, поєднуючи в собі північноамериканські та західноєвропейські стереотипи, втілює стилістику журналістського розслідування та елементи соціології.

Про соціологічні методи збирання фактажу вже йшлося вище. Наголосимо лише, що з огляду на прагматизм українського читача – те, що на побутовому рівні називається “здоровим глуздом”, – цей метод надзвичайно ефективний, коли слід переконати читацький загал, сформувати громадську думку.

Окремо варто зауважити, що в сучасній журналістиці, коли вона звертається до даного методу, ще вельми недостатньо використовується взаємозв’язок друкованого слова і газетного сайту, який має практично кожна велика газета в Україні.

Тим часом, саме інтернет-сторінка дає змогу оперативно реагувати не тільки на відгуки читача стосовно тієї чи іншої публікації, а й відчувати зміну світогляду загалом. “Використання комп’ютерної техніки дозволяє сьогодні об’єктивно оцінювати факти і навіть реєструвати соціальні зміни” [12, 46], – підтверджує цю тезу З. Вайшенберг. Таким чином, автоматично скорочується дистанція між фактом та його інтерпретацією у пресі.

Безперечно, із своєрідною спробою інтерпретації фактів пов’язана так звана інвестигативна журналістика. Основним чинником, що слугував досить активному поширенню цієї журналістики спершу в США, а згодом у Західній Європі, стали об’єктивні події, які у своїй основі мають конфліктний характер. Приклад так званої інвестигативної журналістики у Сполучених Штатах – уотергейтська справа. Трохи згодом у Великій Британії з’являється серія публікацій, що розвінчують англійський уряд, показуючи реальні масштаби участі військ Об’єднаного королівства в кампанії в Іраку.

Для України класичним зразком використання державних документів і переговорів перших осіб держави стали опубліковані в пресі фрагменти плівок майора Мельниченка.

Термін “інвестигативна журналістика” в Україні не прижився, оскільки, фактично зі здобуттям незалежності країною у 1991 році, працівники мас-медіа оперують поняттям “журналістське розслідування”. При журналістському розслідуванні також активно залучаються як державні документи, що певним чином потрапили до журналістів, так і факти власного індивідуального розслідування.

Журналістське розслідування – тема особлива, про її специфічні характеристики йтиметься в наступних розділах. Найбільш полемічний метод збирання та інтерпретації фактів – метод так званої “нової журналістики”.

Починаючи з 70-х років ХХ століття, під “новою журналістикою” західні фахівці розуміють суто індивідуальний стиль подання матеріалу, який лежить власне на межі журналістики і літератури. Її характерними рисами (Трумен Капоте, Норман Мейлер) є літературні стилістичні прийоми, яскраво виявлений індивідуальний стиль подання матеріалу, що передбачає наявність авторського “я” в коментуванні подій і фактів. Тож “нова журналістика” завжди стоїть на грані між суворою документальністю і авторським домислом.

Питанням “нової журналістики” значну увагу приділяв відомий дослідник А. Москаленко. Під “новою журналістикою” він розумів літературну журналістику, що прийшла з Америки, певною мірою як реакція на суху, дистанційовану англосаксонську журналістику новин. “Нова журналістика”, на думку вченого, мала досягти напруження уваги та розважання читачів. Методами “нової журналістики” є відхід від усталених форм, певне стилістичне розшарування. Вже тоді А. Москаленко передбачав, що небезпека, яка чатує на “нову журналістику”, полягає у загрозі перетворення її на мовну “фікцію” [61].

Так воно принаймні й сталося, коли у Радянському Союзі за часів “перестройки” “нова журналістика” була відома завдяки “репортажу” про гігантських щурів у Московському метро, надрукованому на сторінках однієї з центральних газет. У псевдодокументальному репортажі йшлося про великих щурів-мутантів, які час від часу з'являлися у тунелях Московського метрополітену.

У звичайному розумінні це була типова газетна “качка”, яка, однак спиралася на реальний факт – швидке розмноження популяції гризунів у метрополітені, що потенційно загрожувало аваріями через пошкодження дротів електропостачання.

Для пострадянського простору“нова журналістика” розвивалася саме в напрямі вищезгаданого репортажу: максимальної гіперболізації явищ досі звичних і природних.

Виходячи з усього зазначеного, можна констатувати, що факти, які використовує сучасна журналістика, можна умовно поділити на дві великі групи. До першої належать факти, що становлять основу подієвої інформації. Тут висвітлення факту стає головною метою, самоціллю матеріалу.

До другої групи слід зарахувати аналітичні жанри та факти, що відіграють у них роль доказової системи, вказують на причинний зв'язок явищ, стають аргументами.

Саме від наявності цих та багатьох інших чинників залежить вагомість матеріалу, його вплив на потенційного читача. Як особливий пріоритет, в інтерпретуванні фактів існує так званий прихований коментар. Це форма подання матеріалу без видимої присутності автора, але з явним розрахунком на те, що читач зробить висновки, до яких його підштовхує сам журналіст. Звичайно, журналіст має бути надзвичайно компетентним, дуже професійним і вправним. Деякі дослідники пояснюють цей підхід до справи таким чином, що, коли читач ознайомлюється з матеріалом, він підсвідомо бажає інтерпретувати його. Журналістові залишається тільки “підштовхнути” читацьку уяву, розбудити бажання самому закінчити логіку розповіді у матеріалі.

Значну увагу питанням прихованого коментарю в газеті приділив у своїй ґрунтовній роботі відомий журналістикознавець Володимир Здоровега. Він вважав, що “прихований коментар не може і не повинен деформувати, спотворювати факт, збіднювати його. Ні на етапі вивчення і збору, ні у процесі викладу” [42, 82].

На жаль, сучасна журналістська практика (насамперед, коли йдеться про випуск партійних газет) часто спеціалізується саме на перекрученні фактів, маючи на меті лише приниження і знеславлення політичного опонента.

Проте, крім свідомого перекручення чи просто тенденційного відбору фактів, грубого виокремлення їх з розвитку подій, існує і неусвідомлене трактування фактажу, що пов’язане як з об’єктивними (приміром, погана поінформованість через відсутність належного зв’язку), так і зі суб’єктивними чинниками. Ці помилки здебільшого спричинені самою людиною.

До останніх належить найчисленніша група помилок, які допускають журналісти при інтерпретуванні фактів. Насамперед, це банальна неуважність самого журналіста при збиранні фактажу. В. Здоровега, як одну з причин, наводить те, що здебільшого у журналістику йдуть люди переважно з поетичним напрямом думок, відповідно, емоційність і метафоричність, домінуючи у підсвідомості, призводить до недбалого ставлення до “звичайних” фактів [42, 82].

На нашу думку, вищеназвана причина – лише одна у цілому комплексі суб’єктивних психофізіологічних характеристик журналіста як індивіда, що може страждати на неуважність через багато причин: особистих, пов’язаних зі станом здоров'я, матеріальними труднощами тощо. Можуть також впливати на процес збирання інформації просто поганий настрій, відсутність моральних і матеріальних стимулів до співпраці, втома.

Другою основною причиною недбалого ставлення до відбору фактів можна назвати некомпетентність самого журналіста у проблемі, яку він збирається висвітлити на сторінках друкованого видання. З особистого досвіду видавця, автор цих рядків може засвідчити, що найскладніша проблема полягає в доборі фактів під час підготовки матеріалів за судовими справами. Юридичні рішення, інтерпретація законів далеко не досконалого законодавства, навіть ускладнений процес видачі справи для ознайомлення в судах – все це призводить до того, що подекуди матеріал за результатами судової справи сам по собі викликає позов до суду на самого журналіста.

Некомпетентність журналіста може бути пов’язана з тим, що факти, зібрані ним з якихось суто професійних чи наукових галузей людських знань, неадекватно трактуються серед самих науковців чи практичних реалізаторів творчої ідеї. Більше того, як відомо, між реалізацією і задумом часто лежить така прірва, що подолати її не в змозі навіть експериментатори і науковці, не кажучи вже про журналіста, який є дилетантом у цій справі.

Редакційні колективи по-різному намагаються вирішити вищезазначену проблему. Одним із найоптимальніших шляхів є залучення до написання матеріалу провідних фахівців з проблеми, які виступають у ролі співавторів. Досить популярним останнім часом стало залучення до прямої співпраці власне представників тієї галузі людських знань, яку планується висвітлити у друкованому виданні (медиків, юристів, будівельників). Практичний досвід свідчить, що рівень компетентності сучасних спеціалістів цілком достатній для того, щоб кожний з них міг грамотно і логічно викласти на папері, наговорити на диктофон факти, які потім можна опрацювати у формі аналітичного матеріалу. Питання авторства вирішується кожного разу диференційовано. Таким чином усуваються загроза для редакції звинувачень у некомпетентності та потенційний ризик судових позовів тощо.

У період так званої горбачовської “перестройки” стали популярними прямі телевізійні мости між Нью-Йорком, Вашингтоном і Москвою. Один із цих мостів вів на той час популярний у США телеведучий Філ Донахью і з радянської сторони – оглядач Володимир Познер. Здебільшого ці мости залишилися в пам'яті покоління 90-х років завдяки слогану, що став символом епохи незнання і нерозуміння. Спогад цей звучав анекдотично: “У нас секса нет!”.

Тим часом для представників мас-медіа прямий ефір між Донахью і Познером залишився непоміченим. Ця особливість суспільної свідомості, яка через досить посередній рівень освіти, коли, за висловом Маршала Маклюена, “масова культура народжує масових людей” не здатна реагувати на корисну інформацію, – загальновідома.

На один із ефірів Філ Донахью запросив п’ятьох найвідоміших у Сполучених Штатах журналістів, які розпочали дискусію з радянськими колегами. Кульмінацією передачі стали слова Донахью, звернені саме до представників “вільної преси”: “Панове, чи можете ви зараз з усією відповідальністю заявити, що ви в змозі писати лише те, що хочете? Написати правду?!”. Четверо запрошених відповіли ствердно, один відмовчався. Тоді Філ Донахью, працюючи у прямому ефірі, образливо засміявся: “Панове, дозвольте вам не повірити!”.

Фінал цієї історії повчальний. Після успішно проведеного телемосту та фактичної “ідеологічної перемоги” над буржуазними журналістами Володимир Познер стає політичним оглядачем Центрального телебачення. Але критична позиція Познера, його прагнення висловлювати власну думку з приводу того чи іншого факту, політичної події призвели до того, що через кілька років йому запропонували піти з телебачення. Журналіст опинився в США, де його популярність стала настільки великою, що вихідцю з Радянського Союзу доручили вести спеціальне новинне “Ньюз ток-шоу”. Проте невдовзі Познеру, з огляду на його надто оригінальні судження, запропонували вести передачі менш злободенні, актуальні. Дуже швидко Познер перейшов на адміністративно-керівну посаду, практично припинивши свої гострі виступи як в Америці, так і на телебаченні Російської Федерації [102].

Філа Донахью, автора першого в історії Американського телебачення денного ток-шоу, було звільнено 23 лютого 2003 року після того як в прямому ефірі він спробував ретельно проаналізувати факти, що призвели до оголошення Сполученими Штатами війни Іраку. Керівництво каналу Ен-Бі-Сі мотивувало звільнення низьким рейтингом передачі, хоча за місяць до цього вона посідала третє місце в Америці серед подібних програм [103].

Одразу після звільнення зірки першої величини Філа Донахью, втратили роботу лауреат Пулітцерівської премії Пітер Арнетт, незалежний журналіст газет “ChristianScienceMonitor” і лондонської “DailyTelegraph” Філ Смакер та деякі інші журналісти, які дозволили собі незалежне пояснення фактів воєнної кампанії в Іраку, що суперечило доктрині Пентагону.

Таким чином, інтерпретація фактів є досить проблемним питанням як на терені журналістики найдемократичнішої країни світу США, так і в межах країн, що виникли після розпаду Радянського Союзу.

У зв’язку з цим виникають закономірні запитання: які факти слід вважати такими, що подані окремо або в поєднанні з іншими матеріалами, справді об’єктивно відображають реальність? Чи можливе взагалі коментування факту, чи краще взятися за декларовану доктрину, згідно з якою журналіст має право на коментар тільки в передовій статті (принципи німецької преси, про які згадувалося раніше), або зірка першої величини на зразок Донахью чи Познера може все ж зважитися на подібну дію, потенційно ризикуючи втратити роботу?

Факт, передовсім факт суспільного життя, – величина доволі неоднозначна і така, що не лише не піддається коментарю одного, окремо взятого, індивіда, а й не сприймається суспільною свідомістю вже на момент передання суб’єктивної інформації про нього.

Цивілізаційний процес, проте, без коментарю факту, без осмислення розвитку історичних подій нагадує швидше безсистемний броунівський рух, ніж спроби осмисленого поступального розвитку. Коментар факту випливає зі суб’єктивних чинників людської природи: прагнення будь-що пояснити мотиви власних вчинків у світлі перебігу важливих суспільних процесів.

Український дослідник О. Чекмишев обрав оригінальну точку зору, коли декларував одним із головних завдань журналіста під час пошуку фактів і написання матеріалу формулу: “повідомляючи, свідчити” [97, 80]. Сам термін “свідчити” є, очевидно, тою золотою серединою, що розмежовує іноді довільний авторський коментар і спроби відмовитися від нього взагалі.

Розгортаючи, пояснюючи цю формулу на прикладі жанру кореспонденції, журналістикознавець зазначав: “Кореспонденція – це матеріал від власного кореспондента, який відвідав місце події, зустрівся з компетентними людьми, але розкрив загальну суть проблеми чи ситуації, ще й додавши додаткові факти (скажімо, 2–3), додатково зібрану інформацію” [97, 80].

Таким чином, у даному випадку, обравши кореспонденцію як базовий жанр для пояснення системи послідовності збирання фактів, О. Чекмишев припускає авторське втручання, коментар. Інша справа – якість цього коментарю, що залежить як від самого журналіста, так і від толерантності тих, хто опікується конкретним засобом масової інформації.

Універсальним, хоча і недосяжним для преси, є метод одночасної перевірки фактів споживачем інформаційного продукту, який надають так звані мультимедійні онлайнові новини, що дає змогу громадянам висловити свою думку через онлайнові опитування [28, 58].

Преса, з огляду на певні технологічні причини, такої можливості позбавлена, але, натомість, осмислення факту через призму суспільної свідомості може здійснюватися в ній шляхом розгорнутих соціологічних опитувань уже після оприлюднення та оперативного коментарю цього факту працівником ЗМІ.

Така форма обговорення події нині широко використовується на шпальтах національних газет і має безперечну перевагу в тому, що час, який минув з моменту публікації, дозволяє читачеві більш ретельно і прагматично засвоїти і самому проаналізувати факти, подані у друкованому матеріалі. Тим більше, що сьогодні “майже будь-яка подія, варта уваги новина, є полемічною і конфліктною” [28, 60].

Слід виокремлювати факт як одиницю інформації, навіть доволі розширену, від факту як жанру. На визначенні факту як жанру, що належить до інформаційної групи жанрів, наполягають французькі спеціалісти з Центру підготовки і вдосконалення журналістів, в українському журналістикознавстві їх позицію активно обстоює О. Чекмишев.

Факт як подія в природі чи суспільному житті має, звичайно, значно ширші характеристики, ніж факт як жанр.

Зазначимо лише, що автор цього дослідження, не повністю поділяючи думку вищезгаданих фахівців, схиляється до того, що факт для журналістики – проста знакова система, в якій присутній лише один біт інформації. Наприклад: “В 1914 році пролунав постріл в Сараєво”; “В 1961 році людина вперше полетіла в космос”. З певною умовністю можна зазначити, абстрагуючись від спеціальних визначень біту інформації, прийнятих у прикладних науках, що факт, зафіксований у кожному з цих речень, відповідає як реальностям історії, так і є фактом, першоосновою для подальшої журналістської розробки, коментарю.

Оскільки в сучасному журналістикознавстві, коли йдеться про жанрову систему, панує повне нерозуміння і, часом, активне неприйняття іншої точки зору, визнавати чи є один-єдиний факт складником системи інформаційних жанрів, чи він, скоріше, є цеглиною, атомом, з якого будується матеріал, – зарано. Жанрова система розвивається доволі швидко, відповідаючи на запити суспільної свідомості. Причому запити ці є не завжди конструктивними, справедливими щодо етичного принципу правдивості й щирості у коментуванні факту. Подекуди менталітет конкретного народу впливає на позицію журналіста досить несподівано. Свідком цього став колись військовий кореспондент в Іспанії Ернест Ґемінґвей, який ввів у текст роману “По кому подзвін” реальне воєнне зведення часів громадянської війни у цій країні: “Наші війська просуваються уперед, не втрачаючи ані п’яді території” [96, 252].

У своїй монографії, присвяченій основам масової комунікації, О. Чекмишев приділяє особливу увагу жанровій характеристиці факту (згідно з розробленою ним концепцією) і функцій факту як важливого компонента у системі інформаційних жанрів. Аналіз підходу до концепції О. Чекмишева цікавий ще й тим, що загалом його засновок ґрунтується на дослідженні однієї із найстаріших шкіл журналістикознавства в Європі – французькій. Західна методика, на наш погляд, дуже пасує українському характеру, коли йдеться про коментування будь-якої новини, будь-якого факту. На рівні буденного спілкування це характеризується вульгаризмом “розжувати”, “розтовкмачити”, але наука, хай навіть надзвичайно прагматизована наука про журналістику, не може відповідати всім примхам читачів.

Щодо функцій факту, О. Чекмишев вважає, що “факт як найменший інформаційний жанр повинен дати відповідь на питання хто (що)? що зробив? де? коли? яким чином? (у який спосіб?) за допомогою 3–4 коротких речень або кількох телекадрів і, таким чином, оперативно подати масовій аудиторії інформацію про цікаву новину чи подію, не вдаючись до елементів персоніфікації, авторських оцінок і коментарів” [97, 41].

Класичним визначенням інформаційної замітки у радянських посібниках була дефініція, згідно з якою коротке інформаційне повідомлення мало відповідати на запитання що? де? коли? Коли з'явилося пояснення (яким чином?), то дана замітка автоматично зараховувалася до групи аналітичних жанрів і набувала ознак короткої кореспонденції, різновиду повідомлення і т. д.

О. Чекмишев, слідом за французькими фахівцями, значно розширює діапазон інформаційних функцій факту, наголошуючи на питанні: яким чином? ( у який спосіб?) було вчинено певну дію у конкретному факті.

На нашу думку, це нововведення в теорію українського журналістикознавства є досить оригінальним і полемічним. Проте практична журналістика розвивається настільки швидко, що зміна у жанроутворенні не виключає революційних новацій.

РОЗДІЛ2.ІНФОРМАЦІЙНІ ЖАНРИ.

ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ

2.1. Новинна інформація. Факт як жанр

Інформаційні жанри у сучасних друкованих ЗМІ – це система, що розвивається настільки стрімко і не прогнозовано, що теоретичні розробки фіксують, у кращому випадку, її позавчорашній день. Це стосується тих усталених характеристик, зокрема репортажу та інтерв’ю, притаманних прийнятому за взірець у Радянському Союзі посібнику за редакцією В. Пельта [65, 390] та хрестоматії, що ілюструє теоретичні положення авторів посібника [44].

Проблемою інформаційних жанрів на теренах колишнього Радянського Союзу переймалися також такі фахівці ближнього закордоння, як О. Тертичний [86], В. Ученова [92], В. Горохов [32], М. Кім [46]та ін.

Загальною характеристикою цих наукових праць, підручників, де викладено основні теоретичні положення, є заангажованість і значний розрив з повсякденною журналістською діяльністю. Зокрема, численні роботи О. Тертичного за змістом і стилістикою є не стільки продовженням, скільки невдалим копіюванням відомого посібника за редакцією В. Пельта. Ґрунтовна праця М. Кіма [46] переобтяжена посиланнями на літературознавчі та соціологічні дослідження. Слово “жанр” подекуди просто губиться серед інших спеціальних термінів суміжних гуманітарних дисциплін, що не сприяє розкриттю головної ідеї книги. Фактично, відмовившись від класичного для радянського часу поділу жанрів на групи, автор пробує ввести власну систему класифікації, що має штучний і незрозумілий вигляд [46, 74].

Цілком очевидно, що стан журналістикознавчої науки в сучасній Росії зумовлений об’єктивним історичним уповільненням розвитку демократичних процесів у суспільстві, девальвацією моральних цінностей і, у зв’язку з цим, відповідно – гальмуванням процесів розвитку практичної журналістики.

Представники американської і західної шкіл журналістики, зокрема французької та німецької, питанням розвитку інформаційних жанрів приділяють значну увагу, що свідчить про стрімкі темпи розвитку саме інформаційних жанрів у журналістиці цих країн.

Дослідники Французької журналістикознавчої школи вважають, що однією з основних вимог, які ставляться перед репортером та інтерв’юером, є якість викладу журналістських текстів [27, 7]. Пояснення цього, на думку французьких фахівців, є суто прагматичним. Газета має максимально ефективно використовувати свої можливості, аби донести інформацію до пересічного читач. Для цього існує кілька прийомів: починаючи від способу подання заголовка, врізу, аж до останньої фрази, що є висновком журналістського твору і яка має запам’ятатися на рівні підсвідомості.

Основною метою новостійної журналістики, як вважають німецькі колеги, є максимально прозоре та об’єктивне подання новин [12]. Водночас німецькі журналістикознавці зазначають той факт, що “серед незчисленних спроб визначити поняття “новина” трапляються швидше загальносформульовані та старомодні дефініції, ніж сучасні й конкретні [12, 23].

Жанри, на думку дослідників преси у Німеччині, “являють собою категоризацію різних варіантів компонування та подачі матеріалу” [12, 45].

Різні журналістські школи групу інформаційних жанрів і називають по-різному. Усталеними є визначення “об’єктивна журналістика”, “новинна журналістика”, навіть “нові моделі новин” [28, 27].

Разом із ясністю, що стала своєрідним гаслом сучасної західної новинної інформаційної журналістики, велике значення надається володінню мовою, словниковим запасом і поняттєвим апаратом, що дозволяє робити журналістський твір максимально зрозумілим. Показово, що саме на мовній культурі пересічного репортера наголошує Рене Дж. Каппон, автор “Настанов для журналістів з Ассошіейтед Пресс”[45, 15]. Винісши акцентацію на мовній проблемі у заголовок одного із розділів, американський дослідник розвиває тему, цитуючи класика англійської літератури Сомерсета Моема: “Писати добре так само важко, як і бути добрим” [45, 16].

Безперечно, кожний в цьому вислові вбачає свій особистий, індивідуальний сенс, проте писати добре, за відомим англійським стилістом, – означає ще й бездоганне володіння мовними й стилістичними прийомами, які були характерні для творчості Сомерсета Моема.

Зазначимо, що питання мовної культури, насамперед взаємозв’язку мови і мислення, мови і психофізіологічної структури індивіда-репортера, у радянській школі журналістики розроблялися недостатньо, хоча важливість їх очевидна.

Крім ясності й високих вимог до мовної характеристики матеріалу, західні фахівці висувають і окремі, притаманні суто регіональним засобам масової інформації, вимоги до інформаційних жанрів. Так, “у французькій журналістиці історично склалося дуже прискіпливе ставлення до розмежування та дотримання жанрів. Це зумовлено тим, що, як свідчать дослідження французьких аналітиків, сучасний французький читач дуже добре розрізняє журналістські жанри і у випадку недотримання звичних принципів розміщення інформації аудиторія не сприйматиме матеріал як професійний” [88, 4].

Щодо “впізнавання” жанрового матеріалу, для сучасного українського споживача друкованої продукції питання лишається відкритим через його невивченість. Проте, зважаючи на власний досвід випуску кількох видань одночасно, можемо засвідчити, що впродовж певного часу (півроку, рік) і за умов регулярності виходу друкованого видання відбувається не тільки звикання читача до певного жанру, а й спостерігається виділення групами читачів окремих рубрик, які ведуть окремі журналісти, працюючи у певних жанрах. Це стосується таких рубрик, як “Життя і освіта за кордоном”, “Дорожній репортаж”, “В гостях у Мельпомени” (“Студентська газета”), “Еконебезпека”, “Екопопередження”, “Екопрогноз” (газета екологічної громадськості України “ЕКО”) тощо.

Це спостереження не находить підтвердження у підручнику-практикуму із журналістики українського дослідника О. Чекмишева. На його думку, створення і розвиток системи жанрів відбувається “відповідно до усвідомлення потреби у різних формах подачі інформації для різної аудиторії” [97, 29]. Тобто жанри, зрештою, формуються на потребу різних соціальних прошарків населення, відповідно до об’єктивних (менталітет даної нації) і суб'єктивних причин (характер конкретного видання). Штучно підганяти систему жанрів під певні стереотипи – означає не тільки штучне спрощення журналістикознавчої науки, а й до певної міри ускладнення ситуації, оскільки хибна і незрозуміла теорія, як і будь-яка штучна настанова, веде до погіршення ситуації у практичній реалізації будь-якого проекту, в тому числі друкованого видання.

Виходячи саме з потреб читацького загалу, французькі дослідники визначають такі жанри журналістики: інформаційне повідомлення, розширене повідомлення, звіт, інтерв’ю, портрет, розслідування. Окремо, як жанр, виділено репортаж [88, 5–7].

Специфіка сприйняття французьким читачем жанру репортажу полягає в тому, що, на відміну від інших жанрів, які “містять об’єктивний матеріал, головна мета репортажу – донести всі враження від події за допомогою органів відчуття журналіста. Тому цей жанр вважається суб’єктивним, він відображає події, звертаючись до відчуттів” [97, 7].

Ця дефініція – яскравий приклад того, як національний менталітет впливає на жанрове різноманіття в газеті. Класичне для України визначення репортажу, сформульоване майже п’ятдесят років тому, не втратило своєї актуальності та універсальності й формулюється таким чином: “Репортаж у газеті – це яскрава розповідь очевидця з місця події” [70, 13]. Визначення належить відомому журналістикознавцю Івану Прокопенку, який тривалий час працював на факультеті журналістики, розробивши курс інформаційних жанрів, видав унікальну для України книжку “Репортаж в газеті” [70].

Спеціальних розробок щодо специфіки розвитку інформаційних жанрів в Україні не велося впродовж останніх 10–15 років. Тим часом різка зміна політико-економічної ситуації в державі і у зв’язку з цим кардинальний перегляд поглядів на мораль призвели до непрогнозованих змін у суспільстві.

Найбільше відображення це знайшло в українських ЗМІ. Змушені перебудовуватися, журналісти зазнали катастрофічних втрат як в особовому складі свого творчого корпусу, так і в тиражах друкованої продукції. Досить нагадати, що мільйонні наклади деяких газет знизилися до кількох десятків тисяч, чимало видань взагалі припинили своє існування. Проте парадокс полягає не в цьому.

В Україні вижили не найсильніші, не найбільш професійні друковані засоби масової інформації. Вижили ті, які зуміли прилаштуватися, призвичаїтися до вимог новоявлених державних капіталістів і партій, утворених під конкретних індивідів.

Загальновідомо, що журналістика в Україні не є рентабельною від самого свого народження у незалежній державі. Пов’язано це не тільки з об’єктивними причинами. Серед останніх найголовніша – ціна на папір, що за роки незалежності зросла у 250 разів. Домінуюча причина – суб’єктивна. Вона полягає в тому, що вся журналістика в Україні працює на політичні потреби тієї чи іншої групи олігархів.

За умови, коли жодне українське видання не окупається, у журналістів не залишається вибору, як лише писати замовлені статті, вряди-годи друкуючи авторські матеріали.

Деякі газети взагалі звели так званий “творчий процес” до недбалого пошуку матеріалів у світовій мережі інтернет, часом не спромігшись навіть змінити заголовки або подбати про елементарну вичитку фактично вкрадених матеріалів.

Основна група жанрів, яка продовжує швидко і динамічно розвиватися, збагачуючись новими формами й методами роботи, – це група інформаційних жанрів. Правдивими, або такими, що максимально адекватно відображають ситуацію, є замітка, репортаж, інтерв’ю, звіт (звіт зараз все більше тяжіє до групи аналітики і трапляється практично лише у партійних виданнях, а отже, не може бути об’єктивним за природою цих видань).

Чим же зумовлена подібна позитивна трансформація інформаційних жанрів? Насамперед, об’єктивністю подання інформації, закладеною в їх першооснові. Коли інформаційна замітка відповідає лише на три запитання: що? де? коли?, то суб’єктивне журналістське трактування вже не можливе за самою суттю.

Те саме стосується й інтерв’ю. Якщо воно вирішене за класичними канонами журналістської моралі, тобто перевірене респондентом і завірене його підписом – про підтасовку фактів годі говорити.

Однак “виживаність” інформаційних жанрів має значно глибші коріння, сформовані у другій половині минулого століття. Йдеться про розвиток технологічної цивілізації і фізичне зменшення особистого часу конкретного індивіда у технократичному суспільстві.

Так, за підрахунками американських соціологів і, паралельно з цим, соціологів із колишнього СРСР, практично одночасно проведеними у європейській частині Союзу, середньостатистична людина приділяє спілкуванню із засобами масової інформації, а також з елементами художньої культури (переважно через електронні ЗМІ) приблизно півтори години на добу. У цей час мають вміститися останні новини, бестселери Мариніної або Рогози, швидке перечитування газетних шпальт, видрукуваних на найгіршому у світі жидачівському папері.

За підрахунками соціологів, резерви вільного часу у наших співгромадян практично вичерпані. Отже, домінування інформаційних жанрів випливає і з об’єктивних чинників: брак часу для сучасника, щоб зупинитися, проаналізувати подію, подумати над швидкоплинністю буття. Спрацьовує також психологічний чинник, досить відверто сформульований Томасом Маном, згідно з яким дві світові війни, до останньої межі “виплекавши” дикість, пожадливість і жорстокість, призвели до загального падіння моралі й рівня цивілізованості у світі.

На побутовому рівні в Україні це було зафіксовано у недавньому опитуванні, проведеному одним із популярних телевізійних каналів, коли значна частина підлітків від десяти до дванадцяти років не змогла впевнено назвати переможців у Другій світовій війні.

Отже, загальне морально-культурне тло сприяє інтенсивному розвитку в пресі саме інформаційних жанрів, як найпростіших, найдоступніших. Безумовно, електронні ЗМІ (насамперед телебачення) теж до певної міри сприяють цьому процесу, а саме: оперативність телебачення, яка раніше “заважала” пресі, зараз дисциплінує її.

Не можна написати неправду, бо читач того ж вечора, подивившись телерепортаж, переконається, що факти були перекручені. Більше того, припинивши безперспективні нарікання на електронні ЗМІ, журналісти друкованих видань почали шукати нові шляхи подання інформації, часом недоступні телекамері. Прямий газетно-журнальний репортаж, який ще двадцять років тому подавався здебільшого від однієї особи, тепер максимально насичується елементами інтерв’ю, коментарями фахівців або інформацією про те, як ставляться до об’єкта відображення в інших частинах світу.

Коли йдеться про національні засоби масової інформації, то штучні перекручення трапляються дуже часто. Українські інформаційні агентства не відрізняються правдивістю і об’єктивністю, що деколи призводить до конфліктів у журналістських колективах цих агенцій.

Наймані редактори столичних видань ведуть себе як “тимчасовці”, використовуючи час редакторства для індивідуального збагачення. Такі керівники заощаджують на гонорарах, обмежуючи можливості журналістського пошуку.

Попри все, інформаційні жанри розвиваються відповідно до того, як держава від адміністративно-командного капіталізму переходить до вільного ринку, а відтак прискореними темпами – до панування транснаціональних корпорацій в Україні. Про це, зокрема, йдеться в статті В. Різуна [75, 22–30], де розглядаються система масової комунікації і сучасний цивілізаційний процес, який, так чи інакше, зачіпає Україну. “Макдоналізація” і “масифікація” культури мають відчутну проамериканську або прозахідну орієнтацію, коли пострадянські країни почувають себе залежними від правил гри у цьому глобальному світі.

Цю тезу підтверджує О. Чекмишев, вважаючи, що подібна інформаційна політика може становити загрозу для двох типів держав: країн з тоталітарним ладом і держав, що перебувають на перехідному етапі [98, 36].

Україна, як відомо, належить до держав другого типу. А оскільки сучасні інформаційні технології у неї дуже мізерні, то захищати свій інформаційний простір вона може лише за умови пріоритету і розвитку національних ЗМІ.

Логічно, що слід цілком свідомо розвивати і культивувати інформаційні жанри в національній пресі. Насамперед – репортаж.

“Повинен сказати, що я люблю слово “репортер”. У цьому слові я відчуваю той темп, без якого не може жити газета. Для мене воно не протистоїть словам “журналіст” або “газетяр”. Треба лише уточнити, що спражній репортер – це журналіст, здатний зробити свою справу не тільки відмінною за якістю, але і при цьому ще в найкоротші, а інколи феєрично стислі строки” [81, 27]. До цих слів Костянтина Симонова слід додати найважливішу деталь, яку великий російський письменник обминув із щирого співчуття до колег по перу.

Репортер – унікальна суміш психофізіологічних характеристик; людина ініціативна і тому надзвичайно успішна у своїх починаннях. Репортерами були: політик Уїнстон Черчилль; письменники Ернест Ґемінґвей, Жорж Сім (він же Жорж Сіменон); італійський медіамагнат, а нині прем’єр-міністр Італії Сільвіо Берлусконі; засновник холдингу “Совершенно секретно” Артем Боровик; військовий розвідник, лауреат Нобелівської премії Грем Грін і багато інших.

Тому, культивуючи репортерство, в Україні ми одночасно виховуємо нову генерацію журналістів, які, починаючи з репортерської праці, здатні реалізувати себе в інших іпостасях і починаннях.

Чим характерна динаміка розвитку інформаційних жанрів нині? Назвемо основні ознаки:

1. Взаємовплив і взаємоперехід жанрів. Насамперед – репортажу в інтерв’ю і навпаки. Подекуди навіть фахівець не може визначити, що перед ним: репортаж з елементами інтерв’ю чи інтерв’ю з елементами репортажу.

2. Жорстка прив’язка до конкретного засобу масової інформації, стилю і манери подачі цього друкованого ЗМІ (класичний репортаж в “ПіК”; жовтий стиль “Киевских ведомостей”; класичний стиль у поєднанні з пошуком нових форм у “Студентській газеті”).

3. Поява великої кількості гострих політичних репортажів та інтерв’ю як реакція на об’єктивні часові обставини.

4. Швидкий розвиток нових для української журналістики видів репортажу, серед яких – репортаж-передбачення та історичний репортаж, що має характер літературної праці.

У жанрі інтерв’ю спостерігаємо такі характерні риси-новації:

1. Поступовий перехід від звичайного інтерв’ю (запитання – відповідь) до інтерв’ю-співбесіди, коли респондент і журналіст спілкуються нарівні, користуючись одним і тим же поняттєвим апаратом.

2. Введення у структуру інтерв’ю елементів репортажу, своєрідного візуального ряду.

3. Осмислення та своєрідна інтерпретація відповідей респондента у вигляді авторського коментарю. Подекуди введення у композицію епіграфів, післямови як вищий момент професіоналізму.

Це позитивні характеристики розвитку інформаційних жанрів. Заважає стабільній динаміці процесу велика для України ціна кожного високопрофесійного матеріалу, написаного у жанрі інтерв’ю, а тим більше – репортажу.

Адже до того, як запланувати в номер звичайний репортаж, звичайне інтерв’ю, вирішене в стилі даної газети, редактор має згадати, що тільки витрати на один матеріал (супровід фотокора, забезпечення охорони, профілактична оплата юриста) сягатимуть від 100 до 150 у. о.

Підготовка професійного репортера впродовж кількох років коштуватиме видавцеві від 1000 до 1500 у. о. Для порівняння, за свідченням одного з керівників агентства “Інтерфакс Україна”, на підготовку грамотного спеціаліста з написання інформаційних заміток іде від шести місяців до року.

Тому репортерство лишається, з одного боку, привілеєм багатих видань, де сам видавець розуміє важливість цієї спеціалізації і не шкодує коштів на підготовку нової генерації репортерів, а з іншого – незалежно від форми державного устрою, репортерство лишається пріоритетом особливої групи журналістів, у яких жадоба нових вражень і небезпеки є природженою.

Як було зазначено вище, різні журналістські школи дають найрізноманітніші класифікації системам жанрів та інформаційним жанрам зокрема. Для того щоб оперувати термінами, слід, як мінімум, їх визначити і виділити. Це повною мірою стосується групи інформаційних жанрів. Першим полемічним твердженням є концепція українського дослідника О. Чекмишева, який, приєднуючись до Французької школи журналістикознавства, визначає факт як елемент системи інформаційних жанрів. “Українське і пострадянське журналістикознавство тривалий час не визнавало факт окремим жанром. Натомість у європейських школах журналістики, зокрема у Центрі підготовки і вдосконалення журналістів (Париж), інших західних школах журналістики факт уже тривалий час розглядали як окремий жанр”, – вважає дослідник [97, 40].

Вище вже було визначено досить істотну різницю у підході до такого жанру, як репортаж, представників французької і української науки про журналістику. Також не знайдено підтвердження словам О. Чекмишева про визнання факту окремим жанром в інших західних школах. Це, звісно, не означає, що прецеденту не існує. Цілком припускаємо, що навіть у межах однієї країни, одного науково-дослідного фонду чи університетської кафедри за фактом можуть бути визначені різні жанрові специфіки. Але чи дає це підставу беззаперечно твердити, що сам по собі факт вже є окремим жанром в інформаційній системі жанрів?

Класичний поділ системи інформаційних жанрів такий: замітка, інтерв’ю, репортаж, звіт. Замітка в усіх радянських посібниках ХХ століття – це коротке інформаційне повідомлення, що відповідає на запитання що? де? коли? Розмір замітки не мав перевищувати 15–20 рядків. Коли траплялися замітки більшого обсягу, то вони мали назву розширеної замітки – до 50 рядків кожна.

Інформаційні агентства радянських часів готували так звані інформаційні добірки: зібрані за тематичною ознакою інформаційні замітки, що зазвичай розташовувалися у вигляді шпальти на газетній сторінці. Але домінувала завжди умова трьох питань: що? де? коли?

О. Чекмишев вважає, що “головні професійні вимоги до факту такі:

1. Факт відповідає на питання хто? що зробив? Де? коли? яким чином? (у який спосіб?).

2. Перша фраза факту повинна максимально ясно містити суть повідомлення.

3. Факт вимагає максимальної простоти та лаконічності викладу.

4. У факті відсутнє авторське “я”.

5. У факті не припустимо використовувати власні оцінки чи коментарі.

6. Тональність факту принципово нейтральна.

7. Спосіб подачі факту максимально об’єктивний” [97, 40].

Таке розширене пояснення О. Чекмишева наведено з метою довести, що в системі українського дослідника існують положення, які явно дублюють одне одного і вже самі по собі (пункти 5, 6, 7) є швидше порадою для початківців, бо професіонал не може не визнавати таких положень.

Рене Дж. Каппон з Ассошіейтед Пресс пішов ще далі у порадах, рекомендуючи “стримувати прикметники”, уникати невиразної абстрактності, наводити ”тільки необхідні уточнення” і т. ін. [45, 16–31].

Тобто слід розмежувати поради і вимоги до жанру. Останні мають бути максимально лаконічними і зрозумілими. Автор дотримується канонічної думки, що факт у пресі України як жанр ще не розвинувся, а існує класична інформаційна замітка. Саме її “впізнає” національний читач, який не менше за французьких передплатників друкованої продукції звик розрізняти жанри. Фактами здебільшого в Україні оперують інформаційні агентства, але досить великі сумніви виникають стосовно того, чи вважати матеріали інформаційних агентств фактами або короткими інформаційними замітками.

Абсолютно незрозуміла перша позиція у твердженні українського дослідника стосовно того, що факт може відповідати на запитання: яким чином? у який спосіб?

Останнє – пріоритет швидше аналітики, ніж звичайного інформаційного повідомлення. Тим паче, що далі О. Чекмишев наголошує: “у факті не припустимо використовувати власні оцінки чи коментарі”. Проте, коментуючи подію (яким чином вона відбувалася), автор матеріалу може припуститися помилки, збитися на суб'єктивне тлумачення і т. ін.

Однозначно, що велику кількість подій журналіст, автор виявленого факту, інколи просто не в змозі пояснити через брак часу, професійних чи спеціальних знань тощо. Отже, тлумачення факту – прерогатива скоріше журналіста, який працює в аналітиці, де є можливість зіставлення історичної або будь-якої аналогії, паралелі.

З досвіду видавничої практики автор цих рядків може засвідчити, що поодинокий факт, використаний влучно і ефективно (приміром, для завершення статті) і відповідно оформлений графічно – у контексті матеріалу може відіграти велику роль для підсилення інформаційно-емоційної стилістики викладу.

Але лише у контексті, бо відірваний від тексту, поданий окремо, сам по собі, факт втрачає свою актуальність, гублячись серед інших і, як правило, більш аргументованих матеріалів.

Тобто факт може існувати сам по собі, але вважати його жанром інформаційної системи зарано. Принаймні у періодичній українській журналістиці. Можливо, з часом факт буде вважатися жанром. Система не є догмою, вона розвивається подекуди не стільки динамічно, скільки несподівано, спонтанно.

Але нав'язувати факт тільки тому, що його вважають за жанр представники окремої школи, здається, непродуктивним. Зрештою, практика розставить всі крапки над “і” і цілком ймовірно, що саме факт матиме настільки оригінальний розвиток у національних ЗМІ і адекватне тлумачення у журналістській науці, що однозначне стане повноцінним жанром у системі інформаційних жанрів.

Замітка в українській пресі є жанром усталеним, традиційним, таким, що легко розпізнається як журналістом, так і читачем.

Приводом для інформаційної замітки може служити будь-який факт, що, на думку журналіста і видавця, являє собою громадський інтерес, значущу подію. Специфіка замітки полягає в тому, що сама по собі вона часто є приводом, поштовхом для написання іншого, більш розгорнутого матеріалу з авторським коментарем, асоціативним чи навіть метафоричним рядом.

На відміну від західної школи журналістики, де “класичний факт не має заголовка”, інформаційна замітка в українській журналістиці використовується практично завжди із заголовком. Це традиція, яка збереглася ще з радянських часів і яка (слід віддати їй належне) багато в чому дисциплінує журналістську працю, не дозволяє не враховувати такі “дрібниці”, як вдалий заголовок для невеликого твору.

У сучасних інформаційних замітках дедалі більшої популярності набуває розширений заголовок (не плутати з “лідом”), в якому в розповідній формі, досить розлого і детально пояснюється те, про що йдеться у самій інформаційній замітці. Такий розширений заголовок привертає увагу, за свідченнями західних журналістикознавців, 80–90 % пересічних читачів [27, 21].

В українській журналістиці розширений заголовок почав практикуватися відносно недавно. Характерно, що він домінує здебільшого на шпальтах газет (“Сегодня”, “Газета по-киевски”, “Дзеркало тижня”); часописи, що виходять більш-менш регулярно, такий тип заголовків не практикують. Пов’язане це з деякими об’єктивними причинами, серед яких чи не найголовнішою є ціна за журнал. Купують його, за умов економічної депресії, переважно постійні читачі, які належать до середнього класу зі сталим рівнем прибутку. Крім того, власне національних журналів в Україні, через дорожнечу паперу і друкарських послуг, практично не лишилося, а ті, що вціліли, виходять незначним накладом. Об’єктивною причиною занепаду журналістської справи в Україні став також і той чинник, що часописи не в змозі оперативно обслуговувати інтереси політичних партій чи лідерів, які зазвичай фінансують друковані видання.

Замітка в українській журналістиці стабільна, як жоден інший жанр, і не має тенденцій до кардинальних змін, цілком і повністю відповідаючи запитам суспільної свідомості. Оскільки експериментувати з формою подання матеріалу не прийнято, класична замітка будується за визнаним класичним принципом перегорнутої піраміди, коли основне інформаційне повідомлення міститься на початку тексту, бажано в першому ж реченні.

Новацією у жанрі замітки є той факт, що все частіше українські газетярі, переймаючи досвід закордонних інформаційних агенцій, у межах однієї замітки проводить паралелі, порівняння з попередніми аналогами, фактами, залучаючи бліцкоментар фахівця, який коротко викладає своє ставлення до події.

Зважаючи на невеликий обсяг інформаційної замітки, коментар фахівця у цьому випадку не може бути розміщений як відповідь на запитання яким чином?, останнє саме по собі потребує розлого пояснення. Коментар фахівця у сучасній інформаційній замітці – це, швидше, окремо взята думка щодо окремого факту, без узагальнення і спроби типізувати явище.

Замітка розвивається також у напрямі вдосконалення стилю написання матеріалу. Із стримано-офіційного викладу факту, характерного для епохи панування тоталітарної системи, замітка часом набуває ознак іронічного повідомлення, навіть скепсису. Популярними стали закінчення заміток, що не тільки примушують читача замислюватися самому над аналізом факту, а й містять досить неоднозначне трактування самого журналіста. Так, “Киевскій телеграфъ” дозволяє собі подібні завершення інформаційної замітки: “Якщо це ще комусь треба”; “Коли це когось турбує…”. Однозначно, завершення замітки такими короткими фразами, коли вони трапляються на шпальтах газети регулярно, відбиває ставлення керівництва видання до перебігу економічних та соціальних подій у країні. Ставлення іронічне й упереджене.

Іронією, що подекуди переходить у сатиру, характеризується стиль заміток у партійних виданнях, насамперед тих партій, що перебувають в опозиції. Іронія, сарказм і сатира, безперечно, мають право на існування в будь-кому інформаційному жанрі, проте коли вони домінують на газетній сторінці, то подекуди призводять до прямо протилежного ефекту, ніж той, на який очікували замовники видання.

Від іншої крайності – надмірного застосування професіоналізмів у газетному тексті – застерігає один із провідних журналістів Ассошіейтед Пресс: “Журналісти зобов’язані передавати професіоналізми зрозуміло для всіх. Однак часто вони грузнуть у в’язкому словесному плетеві своїх джерел. Так, у репортажі зі школи … класи стають класними приміщеннями, а уроки – навчальними годинами.

… Ми вільні вибирати, уникати заяложених висловів, офіційних шаблонів” [45, 16–17 ].

Українська новинна журналістика тим часом, увійшовши у світовий інформаційний простір, часто запозичує і вдається до далеко не кращих зразків форми подання інформації. Деякі газети (здебільшого російськомовні “Бульвар”, “Экспресс-газета”, останнім часом “Аргументы и факты” в Украине”), конструюють новинні сторінки за законами індустрії розваг. Матеріали доповнюються, як правило, грайливо-еротичними фотографіями або малюнками, що працюють на невибагливі смаки читацької аудиторії, повністю відповідаючи завданням, поставленим інвесторами цих видань перед журналістами. За умов, коли будь-яке друковане видання через об’єктивні причини в Україні (як і по всьому світу) прибутку не приносить, “жовта” преса, маючи космополітичний характер, відпрацьовує гроші, насаджуючи безкультур’я, моральну розбещеність, антипатріотизм. Цілком логічно навести тут цитату англо-американського дослідника Дж. Гола, який займається і “жовтою” пресою зокрема: “Матеріали подають у текстових форматах, які задовольняють аудиторію відповідністю звичним умовностям та “очищувальною” закінченістю, часто з мораллю, що слугує інтересам панівної ідеології” [28, 178].

Характерною особливістю сучасної української журналістики є таке вдале запозичення з практики роботи міжнародних інформаційних агентств, як введення стилістичних новацій. Йдеться, насамперед, про так звані уточнення або вставні слова. Чим же викликана потреба в них? Адже досі класичний вид подання новин українською журналістикою нібито задовольняв читачів? Причина тут складніша, ніж здається на перший погляд. Уточнення у новинній журналістиці з'являлися поступово: з диференціацією газет і журналів не тільки за тематикою і аудиторією, а й за політичними переконаннями інвесторів цих видань. Уточнення, а також вимушений вид страхування в інформації, тобто вислови на зразок: “як повідомляється”, “з достовірних джерел”, “начебто”, “на думку вашого кореспондента” і т. ін. – необхідні не тільки для того, щоб лишити редакції “місце для відступу” тоді, коли інформація виявилася хибною, неправдивою. Уточнення (“як повідомило джерело”) або певний ступінь страхування (“цілком ймовірно”) існують ще й для того, щоб ненав'язливо, на рівні підсвідомості вселити в потенційного читача невпевненість у стані речей, що склався в результаті тих чи інших дій уряду, політичних чи економічних супротивників.

Мистецтво замітки в її класичному трактуванні все ж полягає в максимальній конкретиці, у намаганні журналіста якомога повніше висвітлити факт події. Паралельно, зі зростанням конкурентної боротьби між періодичними друкованими виданнями, журналісти змушені вдаватися до безперервного творчого пошуку нових прийомів та методів роботи, які допомагали б їм у боротьбі за виживання.

Специфіка новинної інформації у журналістиці, насамперед короткої інформаційної замітки, полягає в тому, що вона застаріває вже на момент появи якогось цікавого факту, який одразу привертає увагу працівників аудіовізуальних ЗМІ. Телебачення та інтернет-видання першими реагують на цікаву інформацію, подаючи її не тільки у текстовому, а й у візуальному вигляді. Часто-густо трапляється, що суто “міжнародні цікавинки” (спортивні новини, інформація з художньо-мистецького життя) звучать на хвилях FM-радіостанцій, втрачаючи після цього, звичайно, свою актуальність для преси.

Як вже зазначалося вище, український читач за своїм менталітетом схильний все ж більше до сприймання саме розширених інформаційних повідомлень, що зазвичай не перевищують 50 рядків, із заголовком, традиційним “лідом” (виділена напівжирним шрифтом перша фраза), аналогією або бліцкоментарем. Для західної школи журналістики розширене повідомлення – це “малий інформаційний жанр… За змістовим наповненням він являє собою факт, описаний детальніше та під заголовком. Обсяг розширеного повідомлення – до 30 рядків. Як і факт, цей жанр не передбачає авторських коментарів” [27, 22].

Отже, розширене повідомлення Французької школи журналістики і розширена інформація в українській пресі, в принципі, дуже схожі. Термінологічна плутанина починається, коли мова заходить про жанр замітки. За формою і змістом у західній пресі замітка наближається до аналітичної кореспонденції [27, 23].

Українське журналістикознавство ще не має цілком усталеної думки, до якого саме жанру зарахувати замітку, що в українській пресі має ознаки як суто інформаційні, так і повідомлення. Замітка в газеті радянських часів швидше нагадувала репліку у великій офіційній виставі, щось середнє між розширеною інформацією та незакінченою кореспонденцією. Крім того, журналістський сленг передбачав однозначне трактування замітки як інформації. “Написати невелику замітку” – класичне побажання редактора чи заввідділу для пересічного журналіста здебільшого означало написання текстового матеріалу в формі розширеної інформації до 50–60 газетних рядків. Терміни “замітка”, “замітка в газеті” на рівні побутового сприйняття також передбачають, що йдеться про інформаційне повідомлення.

Тим часом замітка – один із найпоширеніших жанрів західної преси. Вона будується переважно на повідомленнях агентства та офіційних комюніке і передбачає обмежений мінімум авторських коментарів. Обсяг замітки – до 150 рядків.

Замітка в українській пресі однозначно менша і тому розмір авторського коментарю відповідно менший. Крім того, є ще одна важлива різниця. На відміну від західних видань, де замітку, як правило, не підписує автор (традиційними є посилання на інформагентство або на власне редакцію), в українській журналістиці замітка має яскраво виявлений авторський характер.

Як у західній, так і в українській пресі існує практика “міксу” – поєднання в межах розширеної замітки кількох фактів, можливість використання матеріалів інформагентств, запозичень з інших видань тощо. У практичній журналістиці це не розцінюється як плагіат. Більше того, часто замітка використовується у газетній полеміці, а цитата чи теза з газети-конкурента (вирвана, як правило, з контексту) відіграє роль агресивно-наступального заходу.

У західній пресі у замітці висновки майже не практикуються: західні етичні норми вимагають, щоб коментувалася тільки та інформація, яку журналіст знайшов самостійно [27, 24].

В українській пресі– навпаки: коментар автора заохочується і сприймається як органічний складник розширеної замітки. Надзвичайно проблематично в такому випадку з’ясувати, чи коментує український журналіст факт, який він знайшов особисто, чи оперує фактами, запозиченими у своїх колег по цеху. Ніхто не береться за виконання подібного завдання з єдиної причини – подібне трактування фактів, чиє авторство практично не встановлено, – усталена традиція української журналістики.

Аналогічним критерієм при оцінці авторського коментарю в замітці користуються німецькі дослідники. “За допомогою глоси (примітка, іронічний коментар), яка спочатку являла собою стисле критичне зауваження на полях, явища сучасності або якісь актуальні події подають у лаконічній іронічній формі, критично оцінюють або прямо засуджують. Місцевий дотеп являє собою невеличку бесіду розважального або повчального характеру на тему, що турбує місцевих мешканців” [12, 56].

Щодо так званого “кута подачі”, яким оперують представники західних шкіл журналістики: “Кут подачі – один з провідних елементів журналістського тексту, який визначає послідовність та ієрархію викладу. Кут подачі завжди один. Він зумовлений основним повідомленням тексту і добирається з урахуванням правила наближення інтересів” [27, 16].

В інтерпретації українського дослідника О. Чекмишева кут подачі зумовлений основним повідомленням і добирається одночасно за жанром [97, 45]. При цьому застосовується звична для замітки архітектоніка принципу “перевернутої піраміди” і так зване “правило наближення інтересів”.

Слід зазначити: наголошуючи на динаміці розвитку жанрів, зокрема, інформаційних жанрів, О. Чекмишев констатує, що більшість новацій західних журналістикознавчих шкіл до національних друкованих ЗМІ доходять опосередковано, не систематично. Частина дефініцій і термінологічного апарату фактично не відомі багатьом журналістам-практикам через відсутність відповідної літератури, практичних рекомендацій тощо.

Серед подібних понять – “правило наближення інтересів”, що прийнято до практичної реалізації журналістами розвинених країн, в Україні досі існує на рівні інтуїтивної творчої здогадки окремих представників журналістського цеху.

У загальноприйнятому трактуванні “правило наближення інтересів” зводиться до сприйняття читачем друкованого тексту з точки зору суто індивідуальної: наскільки той чи інший факт відповідає життєвому досвіду самого респондента, а отже, як він (факт), поданий у формі газетної статті, хвилює читача. “Правило наближення інтересів” варіюється в кількох взаємозв’язаних фактах. Перший з них відомий ще з ХІХ століття, коли спроби творення загальноамериканських газет змінилися на прагнення видавців організовувати регіональні газети на місцях. Це правило відстані. Чим дальший від респондента об’єкт, про який пише репортер, тим менше він цікавить читача. Це правило актуальне і для України, оскільки спроби організувати загальнонаціональну газету (“Факты и комментарии”) при президентстві Леоніда Кучми фактично зазнали фіаско. Незважаючи на величезні фінансові дотації і можливість передачі газети фототелеграфом у великі центри, “Факты и комментарии” так і не стали загальнонаціональними. Причина одна – чинник відстані. Столичному читачеві були малозрозумілі й нецікаві події в Криму, харківському – перебіг львівських подій.

Пересічний читач здебільшого цікавиться розвитком власного регіону, вряди-годи звертаючи увагу на проблеми віддалених від нього населених пунктів.

Другий чинник “правила наближення інтересів”– фактор часу. Пересічний читач, завдяки домінуванню в масовій свідомості аудіовізуальних засобів комунікації, більше цікавиться проблемами сьогодення, планами на завтра. “Відповідно, інформацію краще орієнтувати в майбутнє, ніж у минуле, і робити акценти на прогнозах” [97, 13].

Автору наукової роботи вдалося у 1993 році випустити пілотний випуск газети “Завтра” (“Tomorrow”). Шістнадцять кольорових сторінок розповідали про прогноз подій в Україні на майбутнє. Прогноз був політичний, економічний, соціальний. Гарно проілюстрована газета з високоякісним текстовим матеріалом мала неабиякий попит, та, на жаль, не змогла розвиватися надалі через брак фінансування. Таким чином, не вдалося на практиці здійснити досить цікавий експеримент щодо не одноразового, а постійного сприйняття читачем газети з досить оригінальним кутом подачі матеріалу [39].

У “правилах наближення інтересів”виділяються такі важливі, на думку експертів, компоненти, як специфічний інтерес і ступінь емоційного стану людини, викликаний співпереживанням при прочитанні матеріалу. Специфічні інтереси, як це випливає із самої дефініції, зумовлюються специфічними уподобаннями самого читача, залежно від рівня його освіти, професії, хобі.

Емоційний стан, або відчуття, на думку представників Французької школи журналістики, пов’язані з особистим життям читача, асоціативним рядом і спогадами, що виникають під час освоєння друкованого тексту [27, 13–14].

Вищеназваною проблемою українські журналісти у повсякденній практиці переймаються мало і, відповідно, адекватного осмислення у спеціальній літературі “правило наближення інтересів” в усіх його аспектах не знайшло. Проте, зважаючи на динаміку розвитку інформаційних жанрів національних друкованих ЗМІ, не виключається факт, що “правило наближення інтересів”стане своєрідним ноу-хау в українській журналістиці.

Навпаки, універсальним чинником, що наближує інтереси різних верств читачів у сучасній українській пресі, є змалювання фактів: рідкісних, неординарних і таких, що виходять за межі логічних пояснень. Останнім часом з’явилося чимало газет (“Нострадамус”, “Острів скарбів”), що спеціалізуються саме на висвітленні таких, невідомих раніше, фактів. Слід зазначити, що подібні видання не підпадають під дефініцію “жовта преса”, оскільки незвичні факти коментують, як правило, досить компетентні фахівці. Це, у свою чергу, зумовлює досить значний тираж цих видань.

У зв’язку з цим в українській новинній журналістиці останнім часом з’явилося поняття, відоме у західній журналістикознавчій науці під терміном “інфотейнмент” (від англійського information+entertainment– інформація +розвага) [12, 70].

Різні журналістські школи, що спираються на практику газетно-журнальної справи у своїх країнах, по-різному розуміють термін “інфотейнмент”, що завжди зумовлений менталітетом місцевого читача. Виходячи з реалій конкурентної боротьби, редакції змушені трохи штучно змінювати стиль газетних новин, орієнтуючи їх на досить невибагливі часом смаки пересічних читачів. Стиль газетної замітки може бути, приміром, змінений на стиль короткого репортажу, листа чи навіть sms-повідомлення. Вважається, до речі, що останнє – найоптимальніший варіант для сприймання молодіжною аудиторією.

Незважаючи на розширення жанрових можливостей замітки, інтерпретацію невеликої замітки як факту, тенденцію розвитку замітки, розширеної у кореспонденцію та інше, – незмінними залишаються усталені канони підходу до змісту самого тексту. А саме: інформація, що міститься в інформаційній замітці, має бути ретельно перевірена і відповідати реаліям повсякденного життя. У випадку, коли журналіст подає інформацію апріорі або, що буває частіше, не може її перевірити особисто, слід посилатися на джерело. У випадку, коли джерело інформації є прихованим, дозволяються уточнюючі вислови або такі, що припускають момент умовності: “Як стало відомо з компетентних джерел” і т. ін. У замітці, де йдеться про певні відкриття чи новації зі специфічних галузей людської діяльності або пізнання: юриспруденції, медицини, науки тощо – слід наводити джерела з абсолютною точністю, зважаючи на той факт, що навіть невеликий матеріал, де перекручується інформація, може негативно вплинути на процеси подальшого розвитку питання.

Специфіка будь-якої інформаційної замітки у новинній агенції чи редакції полягає в тому, що через брак часу її практично ніколи не вдається вичитати респонденту чи компетентній особі.

Як приклад трагічного непорозуміння у тексті замітки, слід навести звістку, що на початку 2006 року травмувала всю Америку.

Під час катастрофи в США на шахті у провінційному містечку штату Західна Вірджинія, згідно з інформаційною заміткою, була врятована зміна, яка перебувала під землею. Репортер видав бажане за дійсне – насправді люди загинули. Рідні та близькі, які вийшли до воріт шахти зустрічати своїх близьких були неймовірно шоковані, побачивши їх мертві тіла. Так, одна інформаційна замітка послужила приводом для трагедії читачів цілого містечка [3, 9].

З особистого досвіду роботи кожен український журналіст може згадати десятки подібних історій, але, на щастя, з менш драматичним фіналом.

Існують газетні замітки, що увійшли в історію світової цивілізації, послуживши першим кроком у відліку нової доби. До таких заміток слід віднести, безперечно, перші інформації про жовтневі події в Петрограді у 1917 році, повідомлення ТАРС про запуск у космос корабля з першою людиною-космонавтом, коротке інформаційне повідомлення про аварію на Чорнобильській АЕС.

Замітка в таких випадках є своєрідним першоелементом, атомом, з якого згодом конструюються інші газетні матеріали: репортажі, кореспонденції, нариси тощо. Відбувається класичний взаємоперехід жанрів. Невелика інформаційна замітка переходить у межах інформаційних жанрів в інтерв’ю, репортаж. Коли подія (катастрофа на ЧАЕС – яскравий приклад) починає осмислюватися на рівні суспільної свідомості, факт інтерпретується на рівні аналітики. Другим канонічним правилом будь-якої інформаційної замітки, включаючи її розширений варіант, є максимальна лапідарність викладу. Практично не допускаються метафоричність, алегорія, недомовленість. Завдання будь-якої інформаційної замітки – стисло, яскраво і максимально інформативно подати факт події.

Динамічний розвиток сучасної інформаційної замітки спричинився до третього правила, що практично канонізувалося. Розширений заголовок уже сам по собі передає зміст невеликої замітки, хоча може бути доповнений першим реченням, спеціально виділеним особливим шрифтом (як правило, напівжирним). Згідно з правилом “перевернутої піраміди” якраз у першому реченні міститься квінтесенція всього змісту. В сучасних періодичних виданнях вважається, що читачеві часом досить ознайомитися із заголовком і першим реченням, щоб визначитися з тим, чи варто далі читати текст.

О. Чекмишев, дотримуючись концепції швидкого розвитку факту як жанру, зазначає, що “оскільки факт не має заголовка, слід особливу увагу звернути на формування першої фрази, аби вона не містила таких елементів, які можуть зіграти роль опосередкованого коментарю чи оцінки” [97, 41].

Можна цілком погодитися з цим положенням. Оскільки ставлення до факту як складника в системі інформаційних жанрів було з’ясовано вище, зазначимо лише, що факт справді не потребує ані відповідного заголовка, ані коментарю у першій фразі. Певну роль у цьому випадку може відіграти добре продумана рубрика і грамотне подання (рамка, фото, колаж) самого тексту.

Щодо техніки написання інформаційної замітки, то вона є досить індивідуальною, хоча включає в себе всі класичні компоненти журналістського пошуку і методи збирання інформації. Інтерв'юер працює з блокнотом і диктофоном. При можливості журналіст пропонує респонденту самому записати в блокнот потрібні прізвища, назви, цифри. Юридичної сили (у разі помилки при друкуванні інформаційної замітки) такі нотатки не мають. Відповідальність за помилку в газеті в кінцевому результаті несе видавець, проте власноруч записана респондентом інформація в блокноті інтерв’юера може служити моральним виправданням для останнього.

Передача інформації телефоном не бажана, зараз текстовий матеріал, графіки ефективніше і простіше передати через інтернет або sms-повідомлення.

На відміну від щоденних газет, щотижневики та журнали оперативної інформації практично не потребують, тому повідомлень у вигляді традиційних інформаційних заміток у них немає, натомість присутні розширені новини з коментарем, чітко виявленою авторською позицією, тобто розширені інформаційні повідомлення тяжіють до аналітики.

Диференціація між новинною інформацією у журналі та газеті в принципі однакова в усьому західному журналістикознавстві.

Ось що пише про цей факт німецький дослідник З. Вайшенберг: “Спираючись на усталену редакційну практику, ми розрізняємо короткі новини (замітки) та більш розлогі новини або кореспонденції. Проте ця практика впливає на зміст і стиль, адже кореспонденція дає можливість більш детально описати події з використанням примірників розповіді” [12, 83].

Навіть у межах одного факту замітка в газеті буде відрізнятися від інформації в журналі. І це характерно для видання будь-якої країни. Жанрові новації кореспонденції мають певні ознаки, залежно від менталітету національного читача. Так, наприклад, у німецькій пресі кореспонденції, що загалом визначаються як більш детальні новини, діляться на опис фактів (factstory), опис подій (actionstory) та опис, що базується на цитатах (quotrestory). При цьому дослідник зазначає, що ця класифікація стосується лише змістового наповнення, а побудова залишається незмінною для всіх трьох видів кореспонденції – журналіст дотримується принципу “перевернутої піраміди”, виносячи ключову інформацію на початок повідомлення [12, 84].

Українське журналістикознавство такий поділ за методом описання події у інформаційній (розширеній) замітці чи кореспонденції не практикує, натомість прийняте досить умовне розмежування за тематикою: політичні, економічні, культурні. Певним чином це наслідок практичної діяльності інформаційних агентств доби соціалізму, коли інформаційні добірки розсилали регулярно і централізовано редакціям, поділяючи їх за тематикою того, що висвітлювалося в них. Централізований розподіл інформації був на той час необхідний, оскільки тоталітарне суспільство передбачало цензурну заборону на висвітлення великої кількості фактів тогочасної дійсності.

На регіональному рівні добірки з центральних інформаційних агентств відігравали роль офіціозу. Їх розташовували, зазвичай, на першій сторінці газети, решта сторінок заповнювалися інформаційними замітками, написаними штатними кореспондентами на основі місцевих фактів. За умови, коли газети активно користувалися рубриками і тематичними сторінками, замітки неодмінно мали чітку тематичну ознаку. Звідси і пізніший поділ заміток за тематичною ознакою уже в радянських посібниках з журналістикознавства.

Традиційною для заміток в українській пресі ще з радянських часів стала їх композиція. Найпопулярніший початок такої замітки – так званий узагальнений вступ. Маючи суто інформативний, подекуди менторський характер, цей вступ максимально звужено інформує про основну подію. Узагальнений вступ – характерна ознака інформації, що надходить з інформагентств, де за традицією домінують консервативні погляди щодо творення інформаційного продукту.

З практики західної журналістики до нас прийшов так званий “модифікований вступ”. Він менш формалізований, ніж узагальнений вступ, який уже в першому реченні має якнайбільше відповідей на ключові питання, а тому важко сприймається[12, 114]. Модифікований вступ активно впроваджується українськими газетярами там, де йдеться про використання оригінальних матеріалів закордонних інформагентств. Цим шляхом модифікований вступ в інформації закріплюється у підсвідомості читачів, і слід сподіватися, що через кілька років він стане звичним для національної новинної журналістики.

Перше речення у модифікованому вступі має ознайомлювальний характер, повідомляє про якусь подію чи факт, не коментуючи їх. Вже друге речення починається зворотом на зразок: “Це стало зрозуміло…”; “Це випливає …”; “Цілком очевидно, що …”. Зрозуміло, що подібна варіативність на початку новинного повідомлення приваблює читача своєю оригінальністю і самим стилем звертання – довірливим, індивідуальним. На підсвідомому рівні спрацьовує відповідний рефлекс щодо конфіденційності повідомлення, яке газета сповіщає нібито тобі одному. Для старшого покоління, яке виросло у тоталітарну епоху, цей принцип, як свідчить газетна практика, завжди спрацьовує, бо масова свідомість була призвичаєна головним чином до закритої інформації.

Крім того, модифікований варіант вступу має і суто мовно-стилістичні переваги. Відійшовши від канонів класичного початку в інформаційній замітці, журналіст може змінювати стиль невеликого повідомлення, одночасно розширюючи мовний запас. Модифікований вступ у новинній інформації часто продукується у молодіжній пресі України, зокрема у загальнонаціональній “Студентській газеті”. Так само оптимально для читачів, середній вік яких сягає 25 років, зрозумілим і досить оригінальним є анонімний вступ до новинного повідомлення. Анонімний вступ має своїм завданням максимально зацікавити читача несподіваною, загадковою першою фразою: “Вони вийшли із засніженого студмістечка…”; “Вона потребує одночасно фітнесу і вечірок, шампанського і зустрічей …” та ін. Зрозуміло, що більш консервативне мислення читачів старшого віку органічно не сприймає подібні новації, насамперед у традиційних новинах. Однак читач, обтяжений стереотипами старої журналістки, охоче сприймає подану оригінальним чином новинну інформацію. Досить показовим є той факт, що у журналістикознавчій науці близького закордоння питанням оригінальних початків у новинній інформації увага не приділяється. У спеціальній літературі автор не знайшов жодної згадки про новації у жанроутворенні інформаційної замітки. Насамперед це пов’язано з тим об’єктивним чинником, що в Україні, як і на території так званого СНД, журналістська наука не встигає проаналізувати і систематизувати новації у професійній журналістиці. Так само малорозробленою залишається проблема техніки написання замітки за тієї умови, якщо змінюється колись традиційна перша фраза (вступ).

Водночас вважається, що найбільш оптимальною для відповіді на запитання хто? є практика, коли у замітці йдеться про відому пересічному читачеві особу. Після визначення цієї особи, замітка відповідає на запитання що? Тобто, що власне вчинила, виголосила, пообіцяла ця VIP-особа.

І, навпаки, коли в замітці фігурує особа чи об’єкт маловідомий широкому загалу, першою фразою має бути відповідь на запитання що?

Це логічне, послідовне і найбільш оптимальне рішення з огляду на читацький інтерес. Так само, з урахуванням читацьких уподобань і найбільш зручної форми подання матеріалу, редакція або сам журналіст може прийняти рішення про початок газетної замітки із запитання де? або коли?

Тут слід наголосити, що деякі інформаційні агентства (Рейтер, ЮПІ), як правило, зазначають місце і час події перед новинами: “Лондон, … червня”; “Москва, … липня” – тому запитання з визначенням події у часі й просторі відпадає саме по собі.

Проте, коли такого визначення на початку новин немає, журналісти можуть вдатися до нетрадиційного початку, в якому міститься відповідь на запитання де? коли?

Німецькі фахівці свідчать, що “дедалі більше щоденних газет відмовляються від питання коли?” [12, 118].

З огляду на конкуренцію з боку аудіовізуальних ЗМІ, подібний факт можна легко пояснити. Запитання коли? актуалізується у випадках, коли подія чи факт уже мали місце у минулому, і важливо провести історичну ретроспекцію, щоб подати новини якнайповніше. Запитання коли? дуже актуальне на початку новини, якщо йдеться про події, що мають статися у майбутньому.

“З першого січня 2006 року в Україні буде запроваджено парламентсько-президентську систему”; “На початку наступного місяця будуть введені нові розцінки штрафних санкцій ДАІ”– найбільш характерні приклади новинного початку, що відповідає на запитання коли?

На запитання де? замітка відповідає одразу, коли конче потрібно сповістити читачеві місце події. Такого плану замітки характерні для воєнних і кримінальних новин. І, навпаки, практично не вживається подібний початок, коли йдеться про події культурно-мистецького життя. Зрозуміло, що однозначно відповісти, де саме було задумано художній твір чи музичну композицію, не в змозі навіть її автор. Крім того, культурологічні замітки воліють надавати перевагу все ж якісній характеристиці факту, а не його часово-просторовим параметрам.

Досить рідко, але новинні замітки можуть починатися з відповіді на запитання як? Це цілком природно, коли наголошується на тому, яким саме чином було здійснено ту чи іншу акцію: “За допомогою спонсорів редакції журналу “Реальность фантастики” і загальнонаціональної “Студентської газети” було організовано конкурс серед студентів України на краще фантастичне оповідання”.

За умов прискореного розвитку ультрасучасних технологій, початок новинної інформації, що відповідає на запитання як?, буває єдино правильним варіантом. Запитання як? не підміняє собою коментар в інформаційній замітці, воно лише показує шлях досягнення мети: “За допомогою технологій “стелс” були розсекречені РЛС Іраку під час останньої кампанії”. Також із запитання як? починається новинна замітка, де йдеться про можливість для конкретного індивіда здійснити певну дію. “Лише комплексна підготовка, що поєднує працю в бібліотеці і пошук в Інтернеті, дала можливість академічній групі вирішити складне завдання”.

Досить поширеним у західній новинній журналістиці є початок інформації із запитання чому? Зазначимо, що в 90-х роках минулого століття цей початок був надзвичайно популярним у багатьох матеріалах перших українських незалежних газет.

Це було цілком зрозуміло суто з психологічних причин: спроба суспільної свідомості прояснити питання моральної та історичної відповідальності конкретних індивідів і партій за деструктивні явища у загальнолюдському цивілізаційному процесі. Зараз в українській новинній пресі початок, що відповідає на запитання чому?, має більш утилітарний характер: “Через перебої в електроенергії на кілька годин була знеструмлена дитяча клініка “Охмадит” у столиці України”.

Характер запитання на початку інформаційної замітки вже передбачає необхідність відповіді, адекватної реакції на негативний факт.

Таким чином, замітка з провокаційним початком автоматично означає взаємоперехід жанрів: запитання чому? у самій замітці передбачає розгорнутий коментар і відповідь у формі будь-якого з матеріалів групи аналогічних жанрів. Тому замітка, де початок пояснює причину події, відповідаючи на запитання чому?, є найбільш перспективною в плані журналістського розслідування. Крім функціонального призначення інформувати, подібна замітка несе у собі потенційний заряд для потужного емоційно-психологічного впливу на читача.

В українській журналістиці цим видом початку активно користуються редакції партійних газет, причому робиться це не завжди коректно і толерантно. Враховуючи той факт, що інформаційна замітка, як і будь-який інший матеріал у газетах, може бути використана для судового позову. Інформаційні замітки такого типу часто стають предметом запальних дискусій у ЗМІ. Насамперед слід зважити на той факт, що подібні замітки у партійних виданнях, як правило, надзвичайно полемічно насичені, сповнені яскравих епітетів і часто досить брутальних порівнянь. Ці замітки можуть також використовуватися з метою розв’язання певного конфлікту, піарної акції і т. ін. В останніх випадках в основу замітки може бути покладена неперевірена інформація, що надійшла до редакції у формі пліток, чуток. Із загостренням соціально-економічної кризи у будь-якому суспільстві кількість подібного виду заміток різко зростає, але це ніколи не свідчить про підвищення фахової культури журналістів друкованих видань.

Досить усталеною як в українській, так і в західній журналістиці є замітка, де на початку першої фрази використовується словосполучення “під час”: “Під час літніх канікул студенти Інституту журналістики мали змогу пройти стажування в “Студентській газеті” і газеті “Україна молода”.

Подекуди замітка такого виду використовується при змалюванні природних або техногенних катастроф. Популярною вона стала і в кримінальних рубриках окремих видань. Специфіка замітки, де на початку вживається словосполучення “під час” полягає в тому, що в ній часто відсутні відповіді на запитання хто? (що?), іноді – коли? Річ у тому, що, коли йдеться про надзвичайні події катастрофічного характеру або перебіг хвороби якоїсь VIP-персони, журналіст має реагувати надзвичайно швидко. Тому матеріал, переданий у вигляді замітки до інформаційного агентства з поміткою “терміново”, може не конкретизувати час події лише з тієї причини, що журналіст не мав змоги точно з’ясувати всі обставини. З практики редакційної роботи відомо, що подібні замітки доповнюються, як правило, наступними повідомленнями, коли ситуація починає поволі прояснюватися.

З активізацією діяльності екстремістських організацій, загостренням міжнаціональних ворожнеч, за умови постійних воєнних конфліктів кількість заміток, де на початку фігурує стійке словосполучення “під час”, різко зростає.

Досвід західних журналістикознавчих шкіл має велике значення для розвитку практичної журналістики в Україні. Пропонуються до розгляду такі незвичні для українських фахівців новоутворення, як початок замітки із гучного заголовка. “Для підігрівання читацького інтересу бульварні газети часто вдаються до форми вступу, яку ми назвали “вступ, що нагадує гучний заголовок”. При цьому відповідь на запитання чому? зводиться до короткої формули, а новина опиняється на початку”, – зазначає представник Німецької школи журналістикознавства З. Вайшенберг [12, 121].

В Україні цим прийомом і справді часто користуються газети, що мають “жовте” забарвлення: “Бульвар Гордона”, “Експресс-газета” та ін., проте, не без успіху копіюють їх стилістику “Аргументы и факты” в Украине”, розміщуючи навіть на початку газети плітки і чутки про закордонних зірок.

Подібна форма початку газетної замітки набуває все більшого поширення і у звичайних виданнях. Пов’язано це з бажанням редакції одразу з першої фрази зацікавити читача інтригою, що розвивається в замітці далі. Особливо цей стиль початку характерний для змалювання якоїсь дії за умови, звичайно, коли і в подальшому тексті замітки зберігаються динаміка і напруження.

Є ще один важливий чинник, що зумовлює вживання гучного великого заголовка на початку інформаційного повідомлення. Читачеві може не сподобатися сама сторінка або рубрика у газеті, де вміщено інформацію. Скажімо, він шукав спорт, а випадково натрапив на економічну тематику. Гучний заголовок теоретично має затримати увагу читача, тому є шанси, що він прочитає інформаційну замітку. Редактор чи видавець шляхом штучного впровадження гучних заголовків на початку заміток можуть досягти певної тактичної мети: зорієнтувати громадську свідомість на яке питання, вигідне самому видавцеві чи його інвесторам.

Крім того, що гучні заголовки домінують у партійних виданнях, вони є частиною передвиборних змагань у звичайних громадсько-політичних виданнях за умови, коли останні стають на бік якоїсь політичної чи економічної сили.

Заголовок новинного матеріалу може починатися з цитати. Остання, у свою чергу, має бути яскраво, емоційно забарвленою, щоби заохотити читача прочитати матеріал повністю. Окремі дослідники вважають, що цитата – “це останній варіант на той випадок, коли важко знайти інший вступ” [12, 123].

З практики викладацької роботи автор свідчить, що саме цитата на початку інформаційного повідомлення “витягує” його конструкцію, одночасно допомагаючи початківцю вирішити складне питання із заголовком.

Обмеженість вживання цитат на початку газетної інформації зумовлена тим незаперечним фактом, що мовний запас пересічного респондента, як правило, дуже невеликий. Говорити, що журналістська практика повсякчас дає можливість спілкування з блискучими стилістами, теж не доводиться.

Деякі фахівці вважають за потрібне в цьому випадку наводити не цитату, а переказ того, що сказав респондент. По-перше, це часто стає досить лояльним вчинком щодо самого респондента, який в екстремальній ситуації не зміг контролювати своїх висловлювань. По-друге, журналіст не завжди встигає увімкнути диктофон, а отже, колоритна фраза просто губиться і не може бути ідентично встановлена згодом.

У такому випадку журналісту рекомендовано вживати слова “як”, словосполучення “таким чином висловив” тощо, щоб уникнути звинувачень в неправильній передачі слів респондента.

Початок цитати досить характерний для полемічної журналістики. Часто-густо одна фраза, вирвана з контексту і винесена в заголовок або включена у фразу новинної інформації, здатна спрацювати саме на той ефект, що його було спрогнозовано журналістом. Фраза, взята із контексту, є водночас правдивою і такою, що не повною мірою відображає зміст промовленого респондентом. Але в будь-якому випадку ця фраза реально існує (за умови фіксації її на певному звуконосії), і тому довести, що респондент мав на меті сказати інше, буде практично неможливо. “Правилом цитати”, крім бульварних видань, також користуються газети і журнали, пов’язані з висвітленням перебігу партійних змагань, боротьби зі злочинністю тощо. В останньому випадку подана сленгом фраза може одразу ввести читача у відповідну атмосферу специфічного виду людської діяльності.

Ще одну можливість для початку інформаційного повідомлення з цитати виокремлює О. Чекмишев, який вважає, що можна починати текст із цитати відомої особи за умови, коли “ця відома особа на 100 % є впізнаваною” [97, 42].

Далі дослідник показує досить виразну різницю між початком інформаційної замітки і описом факту. У другому випадку спочатку завжди наводяться ключові слова (ім'я героя матеріалу, назва об’єкта, дія тощо). Потім ключові слова переходять у власне інформаційне повідомлення, яке дає змогу усвідомити суть матеріалу. Нарешті, повідомляється, як і в який спосіб дія відбулася, часто з конкретизацією місця і часу події [97, 42].

Отже, коли навіть брати до уваги концепцію журналістикознавця про надзвичайну роль факту в сучасній журналістиці, то можемо спостерігати певну відмінність між тлумаченням факту і написанням традиційної замітки.

Для того, щоб ще більше підкреслити цю різницю, варто зупинитися на так званих “містках”, покликаних поєднати різні частини інформаційної замітки. Роль містків очевидна і зрозуміла: стилістичне закінчення одного речення має логічно переходити на початок іншого. Коли логічний місток перекинути важко, вживаються допоміжні словосполучення на зразок: “під час подій”, “на зустрічі”, “в ході операції”та ін.

Інформаційні агентства, продукуючи в день десятки тисяч інформаційних повідомлень (АП, ЮПІ) [45, 10–12], як правило, не називають ім'я журналіста, який передав інформацію. Виняток робиться лише за умови, коли професійний репортер сам став об’єктом чи головною дійовою особою інформаційного повідомлення. На жаль, дедалі частіше журналісти стають жертвами війн (Тарас Процюк) чи злочинних вчинків влади (Георгій Ґонґадзе). Імена загиблих стають спочатку приводом для інформаційної замітки. Швидко жанри розширюються і замітка в подібних випадках переростає в аналітичні, а згодом у художньо-публіцистичні жанри.

Також ім'я журналіста повідомляється у випадку, коли останньому вдалося розшукати справді сенсаційний матеріал, який став основою газетної замітки.

Дуже часто джерело інформації згадується або анонімно, або як таке, що не побажало розголошувати походження інформації. Тоді усталена формула на початку інформаційного повідомлення звучить так: “Як повідомили нашому кореспонденту …”; “Як стало відомо у відділенні агентства …”; “Як повідомило неназване джерело …”.

Часом своєрідним містком, як не парадоксально, є відсутність самого містка. Кожне речення подається з абзацу, певним чином примушуючи читача максимально зосереджуватися, намагаючись самому особисто знайти внутрішній логічний зв'язок у послідовності подій.

Більш усталеним є, однак, так званий формальний перехід. При цьому варіанті у першій фразі зміст коротко узагальнюється, сам місток “започатковується формулами типу: “це сказав”, “це стало результатом”, “це рекомендує” [12,129].

Отже, сучасна інформаційна замітка – жанр, що постійно розвивається, відповідаючи на запити безпосередньої журналістської практики. Інформаційне суспільство потребує інваріантності жанру в друкованих засобах масової інформації.

2.2. Сучасний репортаж у пресі: його різновиди

Репортаж – один із найскладніших журналістських жанрів, настільки поліфонічний, що має безліч дефініцій, кожна з яких далеко не повною мірою визначає репортаж як жанр. Найбільш розширену і повну дефініцію жанру репортажу дав в українському журналістикознавстві Іван Прокопенко у своїй монографії, що не втратила актуальності у наш час. За І. Прокопенком, “репортаж є такий літературний виклад, в якому мальовничо, в найбільш яскравих деталях і водночас стисло, документально точно зображується конкретна дійсність, правдиві факти і люди безпосередньо з місця подій. До важливої характерної ознаки репортажу слід віднести створення ним зорової уваги читача про обстановку й умови даної події чи явища. Репортаж примушує нібито власними очима бачити предмет опису, немовби відчувати дотик до нього. Ця властивість даного жанру обумовлюється тим, що репортаж зображує події і явища у деталях, в окремих виразних елементах, цікавими штрихами. Він не розповідає про них, а зображує дійсність динамічною, живою картиною” [70, 12–13 ].

Менше за обсягом і не так конкретизоване визначення російських науковців: “Репортаж – найбільш розгорнутий та емоційний жанр серед інформаційних жанрів. Він настійливо потребує: 1) документальності, суворого дотримання фактів життя; 2) емоційності, особистого сприйняття події, уваги до подробиць факту, явища. Інформаційний та естетичний потоки немов зливаються між собою” [65, 12].

Як і кожне визначення, дефініція, наведена вище, страждає через недомовленість. Тому до характерних ознак репортажу дослідником додається, що “в репортажі чільне місце посідає вже наочно-чуттєве зображення фактів. Автор суб’єктивно, емоційно сприймає окремі факти і розповідає про них читачеві як очевидець” [65, 7].

Отже, у всіх визначеннях – як розгорнутих, так і більш стислих – червоною ниткою проходять терміни “суб'єктивізм”, “чуттєвість” і т. д. Стриманіше визначає репортаж сучасна Французька школа: “Репортаж – один з найстаріших жанрів сучасної преси. Він пишеться за принципом присутності п’яти відчуттів: зору, слуху, смаку, дотику, запаху. Найперше завдання репортажу – викликати емоційну реакцію у читачів” [27, 28].

В іншому посібнику з журналістики дефініція репортажу визначається через заперечення: “Це не коментар, не аналіз, не історичний огляд, не приватний щоденник, не список подій чи речей, а з іншого боку – не туристичний буклет і не розслідування. Це суто специфічний журналістський жанр” [88, 7].

Отже, поруч з дефініціями, де присутні визначення репортажу як жанру емоційного, завжди суб’єктивного, трапляється і досить двозначне визначення, що репортаж – “суто специфічний журналістський жанр”.

Менш емоційним, але досить прагматичним є визначення жанру репортажу О. Чекмишевим: “Репортаж – інформаційний жанр обсягом від 200 до 5 тис. знаків, у пресі… репортаж відповідає на запитання хто? (що?) побачив і що при цьому відчув.

Таким чином, репортаж – це жанр, покликаний передати подію таким чином, аби максимально надати аудиторії можливість відчути себе на місці події” [97, 102].

О. Чекмишев виділяє лише кілька запитань, на які має відповідати репортаж. Слід додати, за логікою речей, і відповіді на запитання: яким чином? як швидко? чому? чим все завершилося?

Отже, виходячи з вищенаведених прикладів, переконуємося, що універсального визначення репортажу не може бути за самою суттю. Цей динамічний жанр не можна втиснути в межі суворих правил чи регламентацій. Кожний репортаж, передусім, – це особистість репортера, його творча обдарованість. У принципі, репортер Джон Рід і репортер Юліус Фучик відрізняються від репортера районної газети 50-х років у Радянському Союзі тільки рівнем освіти і таланту. Спільним у них є те, що кожний репортер – особлива журналістська каста. Він шукає інформацію вже з огляду на той факт, що ця інформація існує в природі. Дуже яскраво цю рису характеру зафіксував у своєму романі “Територія команчів” сучасний іспанський письменник Артуро Перес-Ріверте.

Два телеоператори готують репортаж про перебіг воєнних дій в Сербії. Вони вже зняли достатню кількість фактажу для передачі телерепортажу у випуск останніх новин, однак вперто чекають підриву невеликого мосту. Обоє чудово розуміють, що при цьому смертельно ризикують, та й сам факт чергового вибуху в колишній югославській провінції за великим рахунком мало цікавить західноєвропейських бюргерів – основних глядачів програми. Що тримає телерепортерів на місці, під обстрілом? Це питання хвилює самого романіста, за ним і всіх читачів.

Таким чином, для того, щоб з'ясувати, чому репортерами народжуються, а не стають у результаті високопрофесійної освіти, слід заглибитися в основи психофізіології, вивчити конкретний вплив суб’єктивних та об’єктивних чинників на формування особистості репортера та ін. Професійна освіта, якою б якісною вона не була (хоча ніхто не заперечує її позитивного впливу), не може примусити репортера ризикувати життям заради одного-єдиного матеріалу.

Самі репортерські функції формують у журналіста такі якості характеру, як цілеспрямованість, наполегливість, вміння за будь-яку ціну досягти мети.

“Репортаж дуже програє, коли він перевантажений інтелектуальними міркуваннями, складними порівняннями, заплутаними асоціаціями”[27, 28].

Це твердження французьких фахівців є абсолютно правильним, коли йдеться саме про перевантаження літературними експериментами. Але, водночас, зауважимо, що саме письменники давали блискучі зразки репортерської роботи: від Л. Толстого до О. Купріна, від М. Твена до Е. Ґемінґвея. Володіння суто літературними прийомами: несподіваними асоціаціями, яскравими метафорами та мовне багатство – виводили письменників у ряди кращих репортерів. Французькі журналістикознавці практично підтверджують цю думку, констатуючи, що репортаж є первинною трансформацією подій у спектаклі з реальними персонажами, діями, декораціями. Репортер ніби занурює читачів у цей спектакль, користуючись певними прийомами. Серед них – використання замальовки, спроба передачі звуку і пахощів, фізичних відчуттів. Отже, фактично, йдеться про роботу письменника. Але відмінність між працею репортера і письменника полягає в тому, що репортер все ж має описувати реальні події, а не створювати свій власний світ. Можливо, тому літератору легше перебудуватися, стати на певний час репортером, ніж представнику будь-якої іншої творчої професії.

Вважається, що сам термін “reporter” (від англійської “reporte”: “повідомляю, інформую”) виник, коли спеціальні групи журналістів у Англії в ХІХ столітті стали висвітлювати перебіг подій в англійському парламенті. Проте ця версія не один раз переглядалася. Зокрема, більш ймовірною і такою, що відповідає специфіці репортерської праці, є інша теорія. Репортерство як масова професія виникло одночасно у промислово розвинутих країнах Західної Європи і в США у другій половині ХІХ століття з часом “придушення” промислової революції і її складової частини – різкого зростання накладів друкованих видань. Репортерська праця потрібна була не тільки для висвітлення парламентських дебатів (хоча для цього теж). Репортери мали висвітлювати перебіг усіх подій, що відбувалися у тогочасному суспільстві. Причому, у цьому випадку від них вимагали мінімум аналітики, лише вміння швидко і чітко, виразно і яскраво передавати події, свідками яких ставав сам репортер.

Безперечно, стимулом для розвитку репортерської праці була війна. За свідченням Британської енциклопедії, одним із перших, хто сформував налагоджену систему чіткого і швидкого донесення до читача інформації, був Джордж В. Кендалл. Система передавання репортажних матеріалів була апробована під час Мексиканської війни (1846–1848), швидко набрала розвитку в період громадянської війни Півночі й Півдня у самих США [101, 27].

Масовий репортерський рух виник, коли 1848 року шість найбільших газет Нью-Йорка, серед яких найвідомішими були “Сан”, “Геральд”, “Триб’юн”, об'єдналися для того, щоб створити найбільше у світі інформаційне агентство Ассошіейтед Пресс. АП отримувало інформацію телеграфом від власних кореспондентів-репортерів і потім, швидко опрацювавши її, передавало у вигляді газетних новин: інформацій або репортажів – до друкованих ЗМІ спершу в США, а згодом по всьому світу. На початку громадянської війни АП відрядило на фронти понад сто репортерів, які висвітлювали перебіг воєнних баталій [101, 174].

Саме американські репортери, у 1880–1890 роках, відповідаючи на запити читацького загалу і накази інвесторів, започаткували так звану сенсаційну журналістику. Якраз у цей час, завдяки старанням репортерів, сторінки американських друкованих видань почали наповнюватися сценами та історіями вбивства, криміналу, злочинів.

Однак лідером тогочасної світової преси стали все ж групи видань більш зваженого стилю. Ними керували такі відомі з історії журналістики особи, як Вільям Рендольф Херст (NewYorkJournal) і Джозеф Пулітцер (NewYorkWorld). Репортери цих видань, діючи методом спроб і помилок, сформували власну школу репортерської майстерності, де кожному журналісту були притаманні такі класичні риси репортерства, як вміння завжди вчасно встигати на місце події, оперативно описувати факт, бути наполегливим і, якщо треба, безапеляційним, коли йдеться про корпоративні інтереси [101, 174–175].

За визначенням Британської енциклопедії, сучасні репортери повинні мати “особливий нюх” на новини, користуватися методами інтерв’ю (опитувань), щоб донести цю новину до глядача, слухача, читача. Репортери загалом поділяються на кілька груп. Одна з них – “beat”– здійснює пошук інформації, часом сенсаційної, в офіційних установах, поліційних відділках, судах. Друга велика група репортерів – “generalassignmentreporters”– працює на завданні, у відрядженні, часто допомагаючи першій групі, часом описуючи інформацію, що трапляється їм на очі. Група репортерів, яких об’єднує термін “investigativereporters”, працює інколи тижнями чи місяцями, щоб викрити чиюсь політичну або іншу помилку і написати відповідний репортаж-розслідування. Нарешті, “stringers”, або стрингери, як зараз прийнято їх називати в українській журналістиці, працюють в усьому світі як “вільні стрільці”, полюючи на інформацію, щоб продати матеріал якнайдорожче інформаційному агентству або великому виданню [101, 383].

Такий поділ репортерів на групи, насамперед за методом збирання інформації, з певних причин не прижився в сучасній українській журналістиці. Існує універсальне бачення репортера як журналіста, який збирає інформацію здебільшого методом опитування (інтерв'ю) і чия присутність на місці події принаймні бажана. Стрингерство не прижилося в Україні через невисоку оплату репортерської праці, брак відповідних законів, що регулюють взаємовідносини в системі видавець – журналіст тощо.

Також слід врахувати колосальний відрив західного і північноамериканського репортерства від національної школи, що почала відроджуватися лише на початку 90-х років минулого століття.

Самі поняття “репортер”, “репортерська праця” бралися під сумнів і були предметом дискусії у журналістикознавстві вже з 1924 року. Якраз тоді в часописі “Журналіст”, офіційному органі всесоюзної журналістської організації, почалася дискусія на тему, чи потрібен при соціалізмі журналіст-репортер. Адже, на думку ініціаторів дискусії, репортер був уособленням індивідуальної праці, що являла собою протиставлення колективній творчості мас, прийоми старого буржуазного репортажу не могли застосовуватися у молодій радянській пресі [70, 11].

Дискусія виявилася не на користь репортажу, і цей жанр почав зникати. Цілком очевидно, що сама дискусія була швидше наслідком, ніж об’єктивною причиною занепаду репортажу як жанру. За умови існування тоталітарної системи і цензури, що супроводжує подібну систему, жанр, який передбачає оперативне реагування на подію, не може вижити, коли сам фактаж і матеріал підлягають багаторазовій перевірці. Втрачається оперативність, злободенність, а з ними й ідея репортажу, яка полягає саме в оперативному реагуванні на факт.

Проте, оскільки газетна практика навіть в умовах тоталітарного панування цензури розвивається за своїми законами, репортаж продовжував існувати, набуваючи подекуди форм дорожніх замальовок, репортажних елементів у нарисових матеріалах, кореспонденціях.

“Зник навіть і термін “репортер”. У двадцятих роках журналісти, які збирали для газет інформацію, соромилися називати себе репортерами, бо слово “репортер” ледь не вважалося лайкою”[70, 12].

Ці слова були написані 1959 року відомим українським дослідником журналістики і викладачем Іваном Прокопенком.

З досвіду власної журналістської практики автор даної наукової роботи, який почав читати за І. Прокопенком лекції з інформаційних жанрів, може з усією відповідальністю зазначити: професія репортера вважалася у журналістській ієрархії, у кращому випадку, незрозумілою, у гіршому – принизливою до 90-х років минулого століття. Становище почало виправлятися поступово. Першим кроком до реабілітації слова “репортер” стало скасування цензури. Наступним – ознайомлення українських журналістів із практикою закордонних колег, коли виявилося, що більшість газетярів у щоденних газетах західноєвропейського і американського зразка – репортери, а Пулітцерівська премія, зазвичай, вручається за досягнення саме у репортерському жанрі.

Проте у Радянському Союзі репортерство само по собі не могло зникнути як таке. У 30-х роках швидка індустріалізація і мілітаризація економіки вимагали адекватного інформування народних мас про успіхи в соціалістичному будівництві. Пропаганда не могла будуватися лише на передових статтях. Виникла потреба у газетних спеціальних кореспондентах, місцевих і довготривалих відрядженнях.

Повсякденна газетна практика свідчила, що неможливо яскраво передавати атмосферу події, не використавши репортажні прийоми. Отже, прибувши на місце події, журналісти покоління 30-х років у Радянському Союзі просто не могли не вдатися до змалювання факту, не використавши репортерські прийоми. Більше того, потребу у вихованні висококваліфікованих журналістських кадрів почали відчувати і на вершині політичної піраміди. Відповідне формування свідомості через друковані ЗМІ, що домінували на тогочасному рівні розвитку технологій, потребувало нових форм ідеологічної роботи.

На захист репортера виступила 1935 року газета “Правда”. Як відомо, головним її куратором був сам генсек Йосип Сталін. Знаючи пристрасть вождя до власноручної літературної роботи, можна зробити припущення, що ідея статті, її реальна корекція належать особисто лідеру країни.

У статті “Про радянського репортера” газета писала: “Репортер – це слово ще соромляться вимовляти деякі редактори. Дарма! Репортер – слово не лайливе. Вірно, воно прийшло до нас з буржуазної преси. Але, як і багато інших термінів, що перейшли до нас із капіталістичного словника, і це слово у нас наповнилося іншою суттю” [70, 12].

Проте однієї передової статті у “Правде” для вирішення проблеми репортажу виявилося недостатньо. “Настанова”, нав’язана згори, не могла кардинально змінити ставлення фактично до індивідуальної творчої праці у суспільстві, що базувалося на теорії колективізму. Навіть під час Великої Вітчизняної війни, що теоретично мала посилити репортажну складову у тогочасній газетно-журнальній періодиці, такого не відбулося. Репортаж, що підлягав суворій цензурі, став обмежуватися стриманим описом факту подій із шаблонними фразами, стереотипами. Не допускалися яскраві порівняння, асоціації. Журналісти погіршували ситуацію, бо змушені були вдаватися до самоцензури, остаточно звівши нанівець репортажний елемент у друкованих матеріалах.

Розвитком репортажу або тим жанром, що нагадував класичний репортаж, у повоєнний час у Радянському Союзі практично не займався ніхто із журналістикознавців. Показово, що у хрестоматії з інформаційних жанрів, виданої у кінці 80-х років минулого століття за редакцією В. Пельта, більше половини зразків репортажу датовано 20–30-ми роками ХХ століття. Решта – переважно рімейк сюжетів М. Кольцова: розповіді про інспекторів дорожнього руху в нових умовах, або матеріал Я. Голованова, що за всіма ознаками публіцистичного жанру можна ідентифікувати як нарис з рисами репортажу, але не як репортаж [44].

Чи друкувалися у період так званого “застою” класичні репортажі у радянських газетах? Безумовно, оскільки потреба в репортажі була викликана не індивідуальними творчими запитами окремих індивідів, а потребою розвитку нової технологічної епохи, науково-технічної революції або НТР, як назвали її у Радянському Союзі наприкінці 70-х – на початку 80-х років минулого століття. НТР передбачала розвиток новітніх технологій, що ґрунтувався передусім на прискореному обміні й продукуванні інформації.

Інформаційно закрите суспільство, яким був по суті Радянський Союз, відкривало інший світ через комп’ютерні технології, системи зв’язку та ін. Значно менше це позначилося на рівні розвитку друкованих ЗМІ – через подорожчання паперу. Найбільше вплинуло на розвиток теле- і радіожурналістики.

Тим не менше, репортаж дістав потужний імпульс для розвитку, оскільки радянські журналісти почали переймати досвід і методи організації творчої праці західних та американських редакцій. Проте процес цей відбувався стихійно. Спонтанні зустрічі, неточний переказ побаченого, прочитаного, почутого не дозволяли говорити про усталену методику вивчення передового досвіду і прийомів жанру. Радянська школа журналістикознавства просто не встигала на новаціями розвитку жанру, ігноруючи їх.

Тим часом, елементи репортажу, як і власне репортаж, все частіше використовували газети “Комсомольская правда”, “Красная звезда” (насамперед коли йшлося про війну в Афганістані). В Україні жанр репортажу фактично заново опанували журналісти двох молодіжок – “Комсомольского знамени” і “Молоді України”.

Стихійний розквіт і розвиток репортажного жанру в Україні почався з епохою так званої “перестройки” і набув нового імпульсу в 1991 році, зі здобуттям державної незалежності.

Однак практика жанру випередила теоретичне осмислення проблеми. Одночасно слід зважити на чинники, що заважали розвитку журналістикознавства: соціальна і економічна нестабільність у країні, брак коштів на випуск спеціальних видань і проведення науково-теоретичних конференцій, якість підготовки творчих кадрів і т. ін.

Ці вади виправляються, хоч із великим запізненням уже на початку третього тисячоліття. Досі в Україні немає ґрунтовного посібника з інформаційних та аналітичних жанрів, методичних рекомендацій, бракує спеціальних статей. Студенти Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка користуються здебільшого спеціальною літературою, виданою на кошти західних фондів і лише трохи адаптованою під реалії національної практичної журналістики. Тому розвиток теоретичних проблем жанру вбачається як в оригінальному творчому пошуку українських науковців, так і в активному освоєнні тих надбань, які вже виробила західна і північноамериканська наука про журналістику та інформаційні жанри як її складовий компонент.

При аналізі західних зразків визначення жанрових ознак репортажу, часом трапляються протилежні, хоча і такі, що не виключають одне одного, трактування. Французька школа, зокрема, коли йдеться про жанрові ознаки, виділяє три основні групи: бачене, щоденний репортаж і газетний репортаж [88, 7].

Українському фахівцю, який ознайомлюється з дефініцією “бачене”, досить важко зрозуміти, про що йдеться, бо у практиці вітчизняного репортажу такого жанру просто немає.

Французькі дослідники, характеризуючи цей вид репортажу, наголошують, що в його основі – передача, “словесне фото окремої ситуації посеред якоїсь сцени чи події” [88, 7].

Національна журналістика такого підходу не практикує. Інша справа, що українські репортери просто необізнані з подібною технікою подання репортажної інформації і, тим більше, не можуть спрогнозувати її вплив на пересічного читача. Цілком природно, що коли український репортер просто опише подію, запропонувавши читачеві словесну характеристику дій свого героя без будь-якого коментарю, то читач, який не звик до такої інтерпретації фактів, просто обуриться. Висловлюючись образно, це те саме, що показати твори модерного живопису поціновувачу класики.

Психологічно нових прийомів передачі інформації у репортажі слід навчати журналістів, одночасно привчати до них читачів. Тому терміни “бачене”, “бачений репортаж” можуть бути прийняті лише за умови відповідної адаптації до реалій журналістики окремої країни її пересічного читача.

Найімовірніше, термінам “бачене” і “бачений репортаж” в українській практичній журналістиці відповідає розширена інформаційна замітка або невелика за обсягом кореспонденція. Такий жанр, поширений у міськрайонній пресі у 60–70-х роках минулого століття, досить широко практикується у регіональній пресі. На той час жанр кореспонденції з яскраво виявленими репортажними елементами був необхідний для оперативної передачі інформації, з обов’язковими елементами цифрових вставок – показників успіхів організації чи підприємства у виконанні плану чи соціалістичних зобов’язань. Без цифр було важко уявити будь-яку кореспонденцію; вона стала символом системи. Репортаж за таких умов змінювався в бік неякісних характеристик, фактично застигнувши у своєму розвитку.

Стереотипи мислення дійшли до наших днів, фактично мало змінившись. Про причини вже йшлося вище: брак спеціальної літератури, незначна можливість обміну досвідом із закордонними колегами, брак стабільної роботи і заробітку. Кинутий на самоплив, репортаж продовжує розвиватися і в межах того жанру, який Французька школа називає “бачене”, в Україні відповідає жанру розширеної інформаційної замітки або невеликої кореспонденції.

Наступний різновид жанру, за визначенням французьких спеціалістів, – щоденний (великий або малий) репортаж, який “описує вир буденного життя для того, щоб дозволити читачу побачити більше фактів, здобути більше інформації, показати життя у його розвитку. Тут уже значно більше дійових осіб” [88, 7]. Нарешті, виділяється окремо газетний репортаж.

Спроби розділити репортаж на певні групи за характерними ознаками здійснювали російські дослідники В. Пельт, А. Тертичний, В. Горохов, проте ця класифікація була досить умовною – репортаж визначався за тематикою факту, якому було присвячено матеріал.

Є всі підстави поділяти концепцію І. Прокопенка, який у своєму ґрунтовному дослідженні дав класифікацію репортажу, виходячи не лише з тематичної спрямованості, й за підходом до розв’язання теми, формою літературного викладу тощо.

Концепція відомого українського фахівця лишається актуальною і додині, хоча потребує, звісно, певної корекції і доповнення з урахуванням змін у соціально-економічному становищі суспільства.

Класичним зразком репортажу є художній репортаж, характерною ознакою якого є активне використання літературних прийомів, а особливими рисами – незвична для інших жанрів метафоричність, багатий асоціативний ряд, яскраво виявлена публіцистичність [70, 67–70]. Як свідчить світова практика, художнім репортажем найкраще володіють літератори, тому в Україні традицію написання художніх репортажів зберігають редакції щотижневиків “Літературна Україна”, “Культура і життя”.

Художній репортаж може бути великим за обсягом – від п’яти до десяти тисяч знаків, що фактично вдвічі більше за стандартний розмір репортажу – п’ять тисяч знаків. У художньому репортажі великого значення набуває діалог. Причому іноді діалог перетворюється на розмову, в якій бере участь уже кілька осіб.

Зрозуміло, що для такої техніки слід добре володіти словом, віртуозно використовувати деталі для характеристики осіб, які беруть участь у розмові.

“Якомога стискайте діалоги, – вчив письменник О. Купрін молодих журналістів, – загострюйте їх дією, відшліфовуйте їх як вірші” [25, 131].

Художній репортаж передбачає можливість застосування в архітектоніці твору пейзажного елементу. Традиції пейзажу характерні для таких малих літературних форм, як новели, оповідання, тому пейзажні елементи навіть у художньому репортажі трапляються досить рідко, насамперед, через втрату літературної традиції.

Пейзаж, як і портрет–характеристика героїв, – пріоритет літературних репортажів у щотижневиках і журналах, переважно культурно-художнього спрямування. Ці видання мають стабільну читацьку аудиторію, багаторічний досвід роботи з постійними авторами. Зворотний зв'язок редакція–читач не переривався у часи економічної та соціальної нестабільності. Часописи, що вціліли, продовжують традицію літературних репортажів.

Літературний репортаж, маючи яскраві, лише притаманні йому ознаки, пов’язані зі специфікою художньої творчості, одночасно відповідає вимогам сучасного репортажу. Це швидка “зміна декорацій”, динамічний сюжет, максимально конкретизоване авторське “я” і дуже часто пристрасний (не характерний для західної школи) авторський коментар.

Літературні репортажі з часом можуть розмивати межі жанру, як це було у випадку з творчістю В. Гіляровського, І. Еренбурга, Ю. Фучика, Я. Гашека та багатьох інших письменників та журналістів.

Літературний репортаж є по суті літературним твором і тому критерії аналізу цього жанру мають виходити зі специфіки жанру.

З точки зору наукової роботи, літературний репортаж – унікальний випадок гармонійного поєднання репортажного методу при аналізі реальних фактів і авторського домислу. З точки зору викладання журналістики у вищих навчальних закладах, літературний репортаж – своєрідний еталон репортажу, написаний бездоганною літературною мовою з використанням сюжетних ходів, характерних для художніх творів і т. д. На літературних репортажах вчаться покоління студентів, причому їх літературна довершеність є універсальним взірцем за будь-якої суспільно-історичної формації.

Наступною, найбільш поширеною формою репортажу в 70–80-х роках минулого століття і досить популярною нині є так званий зарисовочний репортаж. У своєму дослідженні І. Прокопенко цьому різновиду інформаційного жанру приділяв особливу увагу [70, 71–73]. Причини цього аналізувалися вище: за умов, коли репортаж у тоталітарному суспільстві мусив виживати, “перетворюючись” у розширену кореспонденцію, зарисовочний репортаж служив ніби перехідним містком між власне зарисовкою і репортажем.

Проте існує істотна відмінність між зарисовочним репортажем другої половини минулого століття і початку нинішнього. Зарисовочний репортаж минулого не може слугувати нині за взірець, оскільки в ньому домінувала літературна творчість у вигляді художньо-нарисового елементу. Через цю призму розглядався і сам факт. Репортажний стиль при цьому слугував як вторинний, допоміжний чинник. Цей стиль забезпечував динаміку розповіді, що у свою чергу сильно “гальмувалася” літературними ремінісценціями, асоціативним рядом і метафоричністю. У книзі І. Прокопенка характерниими рисами такого репортажу називалися зображальна манера оперативного показу життєвих фактів, “часто окремими мазками, яскравими штрихами” [70, 70].

Сучасний зарисовочний репортаж за формою нагадує дуже індивідуалізоване журналістське есе. Основа – репортажна, але зарисовочний елемент є не тлом, а виявленням авторського “его”. Стиль зарисовочного репортажу багато в чому залежить від читацького менталітету і характеру видання, що замовило матеріал. Сучасний зарисовочний репортаж є дуже специфічною і віртуозною формою роботи зі стилем, коли сама атмосфера події передається окремими деталями, штрихами. Враховуючи, що сучасний репортаж у газеті формату А-3 не перевищує, як правило, 3,5–4 тисяч друкованих знаків, зарисовочний репортаж займає місця ще менше. Газети, що виходять у кольорі, та всі журнали, без винятку, ілюструють такий репортаж світлиною чи фоторепортажем. З російських видань, що практикували зарисовочний репортаж, можна виокремити “Огонек” (за часи редакторства В. Коротича) і створений за ініціативою відомого російського тележурналіста Влада Лістьєва “Медведь”. Серед українських видань надзвичайно широко використовував зарисовочний репортаж щотижневик “Політика і культура” (“ПіК”).

Отже, зарисовочний репортаж передбачає, крім усього іншого, такий важливий елемент, як ілюстративний ряд. Тільки при гармонійному поєднанні художньої і текстової інформації зарисовочний репортаж справляє емоційний вплив на читача.

Як і півстоліття тому, зарисовочний репортаж має великі резерви для розширення художніх прийомів подання фактажу.

І. Прокопенко згадував про такий вдалий прийом, як можлива фрагментарність тексту [70, 72]. У нових зарисовочних репортажах (“ПіК”) посилено використовувався діалогічний елемент і таке творче запозичення з північноамериканської журналістики, як початок репортажу з першої фрази, де містяться відповіді на запитання що? де? коли?

Як було зазначено вище, сучасна класифікація репортажу в журналістських дослідженнях або взагалі відсутня, або настільки розмита, абстрактна, що не вкладається у розмаїття живої практики.

Спроба типологізації, зроблена І. Прокопенком, є, безперечно, вдалою для свого часу і при деяких зауваженнях у певних моментах є цікавою для нинішніх дослідників журналістики. Проте творчий досвід минулого століття, яким би продуктивним він не був, ніяк не приживається у сучасній пресі.

Парадоксальним у цій констатації є той факт, що творчо усвідомлені здобутки попередніх років можуть бути надалі екстрапольовані на розвиток жанру репортажу в нових історичних реаліях.

Так, у роботі І. Прокопенка присутня характеристика різновиду жанру під назвою “оглядовий репортаж”, що нині практично не трапляється в періодичній пресі [70, 73]. Оглядовий репортаж у 50–60-х роках минулого століття – це спроба фрагментарно, проте із дотриманням професійних і моральних норм, етикету, змалювати подію, що має широкомасштабний і, водночас, однорідний характер. Приміром, виставка сільськогосподарського реманенту або останній урок у школі випускного класу.

Оглядовий репортаж побудований таким чином, що одночасно дає загальну характеристику, огляд подій, описує дії кожного героя чи зображує певні об’єкти. Техніка такого репортажу має бути філігранною, відточеною. Дуже бажаний фотознімок чи колаж зі світлин, знятих за темою описового репортажу.

До певної міри описовий репортаж – продукт колективізму, коли власне індивід відступав на задній план, поступаючись колективним інтересам. Однак оглядовий репортаж дістав новий імпульс розвитку за роки незалежності України, перетворившись, як варіант, у політичний репортаж.

Що таке політичний репортаж, який виник, швидко розвинувся і активно практикується фактично в усіх партійних виданнях сучасної України?

Політичний репортаж – це, як правило, один із варіантів розвитку описового репортажу, коли жанрова специфіка дає можливість показати читачеві широкомасштабне тло політичної події (демонстрації, акції) із фрагментарним описом окремих її учасників або зображеннями дій партійних лідерів.

Такі партійно-політичні репортажі практикуються на сторінках газет “Слово “Батьківщини”, “Комуніст”, “Товариш”. Сама специфіка партійних видань полягає не стільки в їх яскраво виявленій політичній заангажованості, а й в нерегулярності виходу. Від цього втрачається традиція взаємозв’язку читач–редакція. У партійних газетах домінують аналітичні матеріали, сконструйовані із довідок і описані вище політичні репортажі, які, слід зазначити, не відрізняються майстерністю чи професіоналізмом. Зрештою, мета ”партійно-політичних” репортажів – загітувати читача за окремого кандидата від конкретної партії. Звідси – агітаційний стиль, фрагментарність вражень, відчуттів, які береться описати журналіст, характеризуючи поведінку людей під час мітингу або партійної акції.

Політичний репортаж значно виграє, коли супроводжується ілюстративним рядом. Так було, коли фотожурналісти знімали акції “Україна без Кучми” або події на майдані під час “Помаранчевої революції”. Як довела практика, однозначно кращими ставали репортажі представників європейської (ЄПА), американської (АП) агенцій, англійського Рейтер, французької Франс Пресс. Більшість фоторепортерів, які працювали на іноземні агенції, не тільки досконало володіли технікою знімання, а й виявилися політично незаангажованими, що дало їм змогу об’єктивно висвітлювати події у жанрі фоторепортажу.

Однією з об’єктивних причин повернення до жанру оглядового репортажу в його різних варіаціях, у тому числі й політичного репортажу, є домінування в сучасних ЗМІ аудіовізуального ряду. У повсякденній журналістській практиці це зводиться до того, що читач друкованого ЗМІ, підсвідомо орієнтуючись на зображальний ряд, прагне якнайповнішого опису того, що сталося на словах. Наводячи детальний опис факту, репортер задовольняє таким чином не стільки допитливість, скільки інстинктивне прагнення читача все побачити. Ідеал масової культури, що породжує масового споживача, – картинка у коміксі з невеликим текстовим рядом. Такого поки не сталося, але певне спрощення репортерського стилю, мовної культури як журналістів, так і респондентів констатують усі без винятку фахівці.

Останнім часом, через подолання стереотипів, ліквідацію цензури, розширення демократичних свобод і, відповідно, розкутості думки, уяви, з'явилося кілька оригінальних видів репортажу, невідомих раніше у національній журналістиці. Один із них – історичний репортаж або історична замальовка з яскраво виявленими репортажними елементами [16, 90–92 ].

У самій своїй дефініції словосполучення “історичний репортаж” викликає занепокоєння філолога, здивування журналістикознавця і безумовне обурення історика.

За всіма параметрами, що були прийняті ще за часів “класичної” радянської журналістики, історичного репортажу просто фізично бути не могло. Це – пріоритет літератури (мініатюри Валентина Пікуля) або класичний репортажний початок у науково-популярному виданні, за яким слідує зважена наукова довідка зі своєю специфікою: посиланнями, цифрами, наведенням різних точок зору і т. ін.

Автор дослідження вважає, що історичний репортаж має право на існування на рівні з канонічним репортажем-розслідуванням. На відміну від останнього, історичний репортаж несе в собі відповідальність автора перед історичною правдою, людьми, які вже нічого не можуть заперечити.

Перший момент, який слід враховувати автору історичного репортажу, – класичне збирання матеріалу. Збирання матеріалу для історичного репортажу здійснюється не в реальній життєвій ситуації, а в бібліотеках, музеях, на місцях подій, що трапилися. Автор мусить налаштуватися на копітку роботу з джерелами, які подекуди суперечать одне одному, розібратися у полемічних питаннях історії тощо.

Другий момент, який варто пам’ятати при написанні історичного репортажу, – арістотелівське визначення, згідно з яким “поезія філософічніше і серйозніше за історію, адже поезія говорить про загальне, історія – про окреме”.

Журналісту дозволяється вимисел, а не вузькі рамки домислу, що декларується у всіх без винятку посібниках. Історичний репортаж – це література. “Так не было, но так могло быть!” – за літературною легендою вигукнув Максим Горький, коли прочитав першу частину роману „Петро І” молодого прозаїка Олексія Толстого.

Журналіст, літератор – суб’єктивна особа. Але ж суб’єктивні й потенційні опоненти його творчості – історики.

Третій момент. Історичний репортаж відповідає всім законам жанру написання будь-якого репортажу. Початок, роз’яснювальна частина, два–три діалоги (інтерв’ю), що динамізують розвиток події, історична паралель або засновок незалежного експерта, кілька цифр, якими досягається переконання читача (слід враховувати особливості національного менталітету) і “ударне”, метафоричне, “обірване”, гумористичне, поетичне (варіантів безліч) закінчення.

Правилами художнього тону для історичного репортажу є, звісно, епіграф; для прискіпливих істориків слід тримати напоготові список наукових джерел, що використовувалися при написанні матеріалу.

Четвертий момент. Історичний репортаж відрізняється від звичайного за кількістю коштів і часу, витраченого на збирання фактажу. Пересічна редакція просто не може дозволити собі регулярної подачі історичних репортажів. Не спрацьовують і методи оплати істориків, які заздалегідь готують фактаж. Таких істориків (різні епохи, різні школи) знайти важко, домовитися про оплату проблематично.

При написанні історичного репортажу заявляє про себе феномен професійної і творчої наполегливості.

Інший вид новацій у жанроутворенні – поява у друкованих ЗМІ так званих репортажів-застережень. Їх ще називають фантастичними репортажами-застереженнями [22]. Річ у тому, що кожне застереження певною мірою є фантастичним припущенням. Звідси досить незвичайна для репортажу дефініція “фантастичний”.

Історія світової журналістики наводить чимало прикладів ефективності репортажів-застережень. Та найхрестоматійнішим є, звичайно, факт публікації у газеті “Таймс” на початку минулого століття серії репортажів-застережень Роберта Ерскіна Чилдерса “Таємниці пісків”. У них ішлося про можливості вторгнення орд гунів через Ла-Манш на Британські острови на початку якоїсь абсолютно нереальної для тогочасних читачів “Таймс” Першої світової війни.

За історичними переказами-легендами, прем’єр-міністр Великої Британії, зібравши своїх міністрів наступного дня після виходу репортажу-застереження у газеті імперії, “над якою не заходило сонце”, ввічливо поцікавився: “Яких заходів вжито, щоб зупинити потенційний десант “гунів” (німців)?”.

Усі докази міністрів про неймовірність, навіть теоретичну, конфлікту світового рівня у масштабах цивілізації, де винайдено дредноути (“ті, які не можна потопити” – англ.); гази і кулемети, розбивалися контраргументом прем’єра: “Але це ж написано у “Таймс”!”.

У результаті, на початку сторіччя, після відповідної експертизи військового міністерства, на узбережжі було споруджено п’ять військо-морських баз, що повністю перекрили протоку, унеможлививши вторгнення германських військ, як у Першій, так і в Другій світових війнах.

До речі, одна з них, Скапа-Флоу, настільки прислужилася англійцям під час Першої світової війни, що частину германського флоту було інтерновано саме на її водній території, а згодом затоплено своїми ж екіпажами.

Отже, про ефективність репортажу-застереження під час критичних для цивілізаційного процесу моментів годі й говорити.

З останніх прикладів слід зазначити, як найяскравіший факт, велику кількість репортажів-застережень, що з'явилися у німецькій пресі напередодні бомбардувань Югославії. Зводилися вони до істотного моменту: “А що трапиться, коли Мілошевич підніме свою авіацію або закине загони командос воювати на територію країн, які взяли участь в агресії проти Югославії”.

Питання, поставлене пресою, у репортажах-застереженнях так і лишилося риторичним. Мілошевич війну програв (а міг би прислухатися до порад сусідів).

Отже, як бачимо з двох наведених історичних прикладів, фантастичні репортажі-застереження, надруковані в засобах масової інформації, здатні потенційно вплинути на тенденції розвитку цивілізаційних процесів.

В Україну, з її традиційно консервативним менталітетом, фантастичний репортаж прийшов з Москви. Йдеться про репортаж про велетенських щурів у Московському метро, передрукований згодом газетою “Комсомольское знамя” з півторамільйонним тиражем.

Масова свідомість, а за відсутності середнього класу говорити про суспільну свідомість в Україні на початку третього тисячоліття недоцільно, поволі почала звикати до розіграшів редакторів видань. Водночас за 10 років ціна на газетний папір зросла в середньому в 220 разів, відповідно, на стільки ж зменшилися тиражі популярних видань. Тираж, приміром, “Комсомольского знамени” (зараз “Независимость”) з півторамільйонного – до двадцяти тисяч примірників.

Усе це дозволяє говорити, що за умови фактичної фінансової катастрофи національних друкованих засобів масової інформації будь-який репортаж-застереження лишиться “голосом волаючого в пустелі” і розважить хіба що фахівців із журналістикознавства вже самим фактом своєї появи.

Чи можливий жанр фантастичного репортажу-застереження на телебаченні? Принаймні зараз – однозначно ні. Мультиплікація, яку необхідно вводити у хронікальні кадри (останні для ілюзії вірогідності), надзвичайно дорога і перестає бути збитковою хіба що при рекламі гігієнічних прокладок.

В умовах національних ЗМІ фантастичний репортаж-застереження може існувати лише у двох випадках. Інтернет і симбіоз: інтернет-версія друкованого слова.

Хвиля репортажів-застережень може бути спровокованою, скажімо, під час передвиборної кампанії. Проте однозначно зрозуміло, що ці репортажі з метою дискредитації політичного суперника (що трапиться, коли він “раптом прийде до влади?!”) не є класичними репортажами-застереженнями як за формою, так і за змістом. Аксіома: неправдива інформація, написана за гроші, жовтіє як газетний папір.

Для того, щоб написати справжній репортаж-застереження, фантастичний репортаж в Україні, потрібен збіг багатьох чинників, а саме:

1. Необхідність, запит масової свідомості стосовно такого виду матеріалу. (“А що буде, коли Талібан звинуватить Україну в прямій допомозі агресору… знову будуть підвищувати ціну на електроносії… на всенародному референдумі народ підтримує ініціативу колективів ще вцілілих підприємств, дозволили вибирати президента на три строки поспіль…”)

2. Потрібен масовий засіб друкованої інформації, в якому б подібний матеріал “зазвучав”.

Найоптимальнішим є, звісно, щотижневик “Бульвар Гордона” з кількасоттисячним тиражем.

Нагадаємо, що долю України визначає шістдесятивідсотковий жіночий електорат, який і спонукає масову свідомість рухатися у необхідному напрямі. Переважно саме жінки купують “Бульвар Гордона”, передаючи його потім іншим членам сім'ї.

На жаль, пропонування – це не з розряду курйозів, а розрахунок, побудований на прагматичній оцінці реалій в Україні початку третього тисячоліття.

3. Писати репортаж-застереження має або дуже досвідчений журналіст, або аматор, якого не зупиняють усталені штампи-обмеження.

4. Знову-таки через відсутність середнього класу, а отже, наявності суспільної свідомості масова свідомість нездатна сприйняти будь-яке застереження, оскільки їй властива інертність, обмеженість, а через це неготовність до дії, опору.

5. Досить лояльне ставлення інвесторів певного ЗМІ до появи на його сторінках фантастичного репортажу.

6. Наявність гарного художника, здатного створити колаж або знайти відповідну фантастичну картинку (досвід показує, що стане в пригоді фрагмент коміксу).

Ефективність репортажу-застереження вже апріорі зумовлена тим фактом, що власне літературна фантастика лишилася в “генетичній” пам'яті покоління, яке становить основну більшість покупців друкованої продукції – сорокарічних людей.

Динамічність і авантюрний сюжет захоплює; один, максимум два образи головних героїв – вигаданих або карикатурно абсурдних – запам’ятовуються своєю яскравістю.

Оскільки ситуація у світі має тенденцію до погіршення, то і репортаж-застереження буде розвиватися незалежно від того, володіють читачі особливим сприйняттям гумору, який зазвичай називають “чорним”, чи ні.

В окрему групу слід виділити репортаж-роздум. За характерними ознаками він нагадує літературне есе, проте сюжет динамізований самою репортажною формою. Репортаж-роздум дає можливість журналісту використовувати історичні паралелі, літературні факти, порівнювати минуле і прийдешнє, розмірковувати про майбутнє тощо [62, 94].

Репортаж-роздум – оптимальна жанрова форма для журналіста, який схильний до літературної творчості. Обсяг цього матеріалу менший за стандартний репортаж і, як правило, не перевищує 2,5 – 3 тисяч знаків. У репортажі-роздумі зазвичай більше асоціацій, яскравих метафор, він наповнений епітетами. Зрештою, будь-яка подія, будь-який факт повсякденного життя можуть слугувати для філософського узагальнення, стати предметом для глибоких роздумів.

Жанр репортажу-роздуму межує з жанром проблемного репортажу. В останньому репортер зачіпає якесь питання, ставить перед читачем своєрідне завдання: а як би ви вирішили дану проблему? Проблемний репортаж значно актуальніший, злободенніший за репортаж-роздум. Проте кожний із цих жанрових різновидів має свого читача і своє видання. Репортаж-роздум – пріоритет “товстих” літературних і поодиноких культурологічних видань, які ще залишилися після економічного занепаду. Проблемний репортаж друкується частіше у щотижневиках, він розрахований на реакцію впливових політичних чи адміністративних фігур у державному механізмі. До останнього часу серед таких щотижневиків були “Дзеркало тижня”, “Киевскій телеграфъ”, за часів президентства Л. Кучми – щотижневик “2000”, що обстоював точку зору його адміністрації. Проблемні репортажі в цих виданнях були, як правило, явно чи неявно заангажовані. Журналіст у них мусив ставати на бік редакції чи замовника матеріалу.

Проблемний репортаж завдяки своїй динамічності, яскравості та експресивності – досить потужна зброя у політичній боротьбі, суперечках за економічні інтереси. За своєю природою репортаж, насамперед із вдало підібраним ілюстративним рядом, несе сильний емоційний заряд, впливаючи на читача не стільки аргументацією, скільки вдало підібраними фактами, що супроводжуються схвильованим, суб’єктивним коментарем самого журналіста.

“Чистого” проблемного репортажу в природі не існує, на процес його виникнення і написання впливають як суб’єктивні чинники (особистість репортера, його уподобання, настрій), так і об’єктивні причини, що викликали потребу в появі цього матеріалу (редакційне замовлення, інвестиції, вкладені у вирішення проблеми тощо).

Різновиди репортажу змінюються залежно від змін у суспільній свідомості, соціально-економічних умов, не в останню чергу із поліпшенням матеріальної бази газетно-журнального видавництва. Що стосується останньої, то сучасне газетно-журнальне виробництво разюче відрізняється від того, що було в Радянському Союзі ще 30 років тому, але безнадійно відстало від західного і північноамериканського зразків приблизно на стільки ж років. Проте навіть ці застарілі форми і методи газетно-журнального виробництва дають можливість говорити про швидкий поступ деяких різновидів репортажу. Йдеться, насамперед, про фоторепортаж. Старі чорно-білі знімки, понівечені ретушером, змінили яскраві кольорові світлини, зроблені цифровими камерами. Комп’ютерні дизайн і фотошоп дають змогу довести до абсолютної технічної досконалості будь-який знімок.

В Україні, проте, бракує професійних репортерів. Більшість із них працює на закордонні агентства: Ассошіейтед Пресс, Рейтер. За підрахунками автора цієї роботи, в усій країні налічується лише півтора десятки стрингерів-фоторепортерів, та й ті здебільшого змушені продавати свої фотознімки за кордоном. Професійна освіта фотожурналістів практично відсутня, немає регулярного фахового навчання. Тому поки що констатуємо зміну матеріальної бази, покращення знімків за умов нових видів друку, але не більше.

Змінився і такий вид репортажу, як критичний репортаж. Досить розвинений газетний жанр за радянських часів називався критичним рейдом. Як правило, об’єктами цього репортажного критичного рейду були об’єкти соціально-побутової сфери: лікарні, овочебази, магазини.

Під матеріалами критичного рейду стояло кілька підписів, серед яких обов’язково фігурували прізвища представника так званого народного контролю, чиновника з адміністрації, працівників органів внутрішніх справ і власне журналіста газети.

Слід зазначити, що критичні газетні рейди радянських часів були досить ефективною зброєю, коли йшлося про викорінення локальних вад. Згідно з радянським законодавством, відповідні органи мали відреагувати на перевірку протягом трьох днів (для відповіді на звичайний лист надавалося десять днів).

За цей досить короткий термін слід було вжити заходів щодо виправлення вад, про які йшлося у газетному матеріалі – критичному рейді. Зазвичай, у радянських газетах одразу публікувалися короткі або розширені замітки, з яких читачі з задоволенням дізнавалися про вжиті ефективні заходи.

Такі публікації були лише частиною заходів з ідеологічного забезпечення функціонування державної машини, і дієвість їх була досить істотною. Тому для участі в рейдових перевірках редакції газет відряджали найкращих репортерів, які часто не шкодували емоційних епітетів і порівнянь, аби затаврувати помічені вади.

Рейдові бригади посилено охоронялися всією системою державної влади, замах на здоров'я чи життя контролера суворо карався.

Останній факт – головна відмінність критичного репортажу-рейду радянських часів від сучасного репортажу, що дістав назву репортаж-розслідування. Як варіант – просто розслідування.

2.3. Репортаж-розслідування. Специфіка жанру

Що таке сучасне розслідування? Французькі фахівці тлумачать його таким чином: “Розслідування – найскладніший журналістський жанр, який об’єднує в собі елементи інтерв’ю, портрета, репортажу, хроніки, аналізу, синтезу. Завдання розслідування – захопити читача унікальною ситуацією і потім пояснити її сенс” [27, 35].

Інша дефініція звучить так: “Розслідування – це складний жанр журналістики, який має на меті не стільки поставити проблему, але й щось довести, розкрити якусь таємницю, з'ясувати істину. Робота над розслідуванням вимагає від журналіста мобілізації всіх його професійних здібностей, ґрунтовного аналізу проблеми, пошуку конкретних доказів” [88, 5].

Визначення доволі розлоге, трохи незрозуміле і таке, що саме собі суперечить. Не вдаючись до прискіпливого аналізу дефініцій закордонних фахівців-журналістикознавців, спробуємо дати своє визначення жанру.

На нашу думку, репортаж-розслідування – складний жанр з яскраво виявленими репортажними елементами і неодмінною часткою аналітики, в якому репортер або група журналістів, ставить собі за мету з’ясувати незрозумілий, часом кричущий факт соціальної дійсності. Репортаж-розслідування являє собою потенційну небезпеку для особи, яка його ініціює.

Розмір репортажу-розслідування залежить як від теми, що за неї береться репортер або група репортерів, так і від обсягу самого видання. Для професійної підготовки репортерів, які готуються до роботи в жанрі репортажу-розслідування, слід створити необхідні умови [17, 10–12].

Аналізуючи подібну практику підготовки репортерів в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, автор даного дослідження визначив, що підготовка репортерів для роботи у жанрі репортаж-розслідування має специфічні характеристики, що залежать від багатьох умов, але формуються вже з першого курсу під час практичних занять в Інституті журналістики. Особливістю цього професійного навчання є творче поєднання теорії і практики вже з перших навчальних завдань.

Репортери, які мають працювати у жанрі репортажу-розслідування, визначаються самим викладачем певною мірою інтуїтивно, на основі власних вражень та попередніх психофізіологічних характеристик, отриманих під час співбесіди.

За короткий термін, таким чином, треба визначити: чи пристане студент або студентка на пропозицію працюватив складному й небезпечному жанрі, чи краще запропонувати молодій людині шукати себе в аналітиці, художньо-публіцистичних жанрах тощо.

Під час занять з дисципліни “Репортерська праця” досвідчені викладачі Інституту журналістики починають з відпрацювання власне практичних навичок створення будь-якого репортажу.

Так, автор наукової розробки впродовж кількох практичних занять відпрацьовує так званий “гачок”: першу фразу, що має привернути увагу читача. Далі йдеться про те, що динамізація розповіді в репортажі-розслідуванні досягається введенням у структуру тексту інтерв’ю. Але коли фрагмент інтерв’ю зі свідком події, поданий на початку розповіді, має засвідчити достовірність того, що відбувається, то такий самий фрагмент, поданий вже у другій частині репортажу-розслідування, має містити в собі “бекграунд”, порівняльні характеристики. З урахуванням національного менталітету, бажано ввести у текст репортажу-розслідування елементи аналітики, цифрові дані, тоді весь матеріал справляє враження ґрунтовної розробки.

Отже, практичні заняття з репортажу-розслідування неодмінно включають теми інших дисциплін: професійної етики, психології та журналістської творчості; студентам треба дати уявлення про аналітичні жанри, ознайомити з різновидами “нової журналістики” і т.д.

Проблема “постановки пера” в репортажі-розслідуванні має вирішуватися лише в комплексі всіх, без винятку, дисциплін, що вивчаються в Інституті журналістики. Адже, приміром, пишучи про економічні розслідування, не можна обійтися без знань бодай основ економіки; розгортаючи літературне розслідування, треба мати уявлення про сучасне літературознавство; пишучи репортаж-розслідування на кримінальну тематику, необхідно володіти специфічними знаннями в галузі юрисдикції.

Тому перед викладачем постає дилема: готувати репортерів у жанрі репортажу-розслідування емпірично, чекаючи, поки вони набудуть професійного і теоретичного досвіду, чи, починаючи з молодших курсів, обирати кожному індивідуально вузьку спеціалізацію, що має далі визначити його професійні уподобання.

Окреме питання у журналістському розслідуванні – неадекватна реакція на матеріал у різних верств населення, державних службовців, бізнесменів і т. ін. Про це слід наголошувати на практичних заняттях, до цього треба повсякчас готувати майбутніх репортерів.

Навчання репортерів включає в себе часові компоненти. Кожне, окремо взяте завдання (початок, закінчення репортажу, підготовка бліцінтерв’ю) фіксується в часовому проміжку. Так, за досвідом роботи, на першу фразу студентам молодших курсів відводиться від п'ятнадцяти до двадцяти хвилин. Підготовка бліцінтерв’ю, що включає два-три питання, також регламентується десятьма хвилинами. Практика засвідчує, що такі часові межі досить швидко стають звичними, а під час виробничої практики в сучасних ЗМІ дають неоціненну користь при підготовці матеріалів.

Окремим моментом слід виділити обговорення практичних робіт студентів, які вирішили присвятити себе репортажу-розслідуванню. Проводяться вони не тільки за активною участю самого студентського загалу, а й із залученням професійних журналістів та фахівців з відповідної проблеми.

Оцінка виставляється читачем, і студенти, які встигли опублікувати репортажі-розслідування, діляться на практичних заняттях досвідом роботи з читацькими листами і реакцією відповідних адміністративних або державних установ на той чи інший матеріал.

Репортер, який готується працювати в жанрі розслідування, має віртуозно володіти персональним комп'ютером, записувати фактаж на ходу, керувати автомобілем та знати бодай основи англійської. Всі ці чинники теж враховуються під час практичних завдань.

Особливе значення приділяється визначенню “метод маски” і його практичній реалізації під час підготовки критичних матеріалів. Тут головним чинником стає досвід індивідуальної роботи самого викладача, який на конкретних прикладах має застерегти студентів від надмірного використання “методу маски”, наголошуючи на моральних аспектах методів збирання фактажу.

Як відомо, “метод маски” існує у двох варіантах. Перший – коли журналіст буквально змінює зовнішність (досвід німецького репортера Гюнтера Вальрафа). Другий варіант “методу маски” – коли журналіст збирає фактаж, удаючи з себе представника будь-якої соціальної групи населення чи професії: від пересічного обивателя на політичному мітингу до асистента в групі представників адміністративних органів, лаборанта в лікарняній установі тощо.

Тому важливим і надзвичайно цікавим у практичних заняттях з “методу маски” є процес перевтілення студентів у представників інших соціальних груп і прошарків. Це так само актуально, як відпрацювання двох видів псевдоніма: постійного та одноразового з тим, щоб із метою дотримання особистої безпеки, вберегти журналіста від негативних наслідків публікації критичного матеріалу.

Процес підготовки студентів, які працюватимуть у жанрі репортажу-розслідування, включає в себе й елемент лицедійства у суто професійному аспекті цього терміна.

Особливе значення під час підготовки репортерів надається забезпеченню індивідуальної безпеки молодих журналістів. Йдеться про ознайомлення студентів із системою “пулів”, а також зразками європейських страхових полісів на випадок нещастя чи професійної травми. Нагадаємо, що один раз на п'ять років найбільше інформаційне агентство світу Ассошіейтед Пресс збирає під Лондоном своїх репортерів, аби ознайомити їх із новітніми методами виживання журналістів у локальних конфліктах, під час екстремальних ситуацій тощо.

Ця методика універсальна і стає в пригоді під час підготовки майбутніх репортерів і в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Головним чинником, що примушує молодь працювати в жанрі репортажу-розслідування, є суто людські якості: честолюбство, бажання досягти успіху в журналістській кар'єрі, ризикнути заради солідного гонорару.

Не заохочувати дух суперництва, боротьби та конкуренції серед студентів – отже, не готувати їх до практичної журналістської діяльності в умовах реальної, безкомпромісної, часом дуже жорстокої конкуренції. Тому сама стилістика ведення занять передбачає безапеляційну оцінку кожної індивідуальної роботи, незалежно від того, за яких умов її було виконано.

Практика засвідчує, що саме така стилістика практичних робіт найоптимальніша і дає користь. Більше того, студенти, які вже відчули “смак” боротьби за інформацію, не бажають, щоб до них висувалися інші, пом'якшені вимоги.

Результати практичних занять даються взнаки вже після п'яти–шести місяців. Студенти виходять на виробничу практику і, маючи певні навички репортера, який працює в жанрі розслідування, одразу виділяються серед інших працівників творчого колективу, їм дають особливі завдання, що потребують негайної реакції преси. Підготовлені студентами-практикантами репортажі-розслідування одразу потрапляють на шпальти газет та журналів, сюжети показують по телебаченню.

Своїм прикладом студенти заохочують своїх товаришів, студентів молодших курсів, які йдуть у спеціалізовані групи, де готують репортерів.

Разом з “методом маски”, що дуже ефективний при написанні репортажів-розслідувань, сучасні журналісти активно використовують метод “журналіст змінює професію”. Оскільки системний підхід до вивчення цієї проблеми відсутній, українські журналісти змушені дізнаватися про специфіку методу з публікацій зарубіжної періодики і поодиноких розвідок у науковій літературі [18, 27–30].

В Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка започатковано ознайомлення студентів з основами цього методу в межах програми підготовки до роботи в жанрі репортажу-розслідування.

Під час лекційних і практичних занять з’ясовується, що метод “журналіст змінює професію” є одним із найефективніших засобів збирання інформації в сучасному світі. Водночас він є і більш небезпечним методом роботи. Тому дуже важливо знати правила роботи й поведінки під час проведення репортерського пошуку, максимально врахувавши застережні заходиособистої безпеки кожного.

Специфічний метод збирання фактажу, якийназивають “журналіст змінює професію”,відомий давно. В історії радянської журналістики хрестоматійними були приклади специфічної роботи Лариси Рейснер, Михайла Кольцова та ін. Коли не брати до уваги спрощено-вульгаризований підхід до специфіки подібного методу на зразок: відома письменниця працювала три дні й написала глобальний нарис про проблеми заводу, то слід зазначити – в умовах радянської школи журналістики метод був розроблений ґрунтовно.Але цьому сприяли не стільки науковці, скільки журналісти-практики: від Володимира Гіляровського до Артема Боровика включно.

Однак, незалежно від суспільно-економічної формації, сприятливих чи несприятливих для творчості умов, у методі “журналіст змінює професію”спрацьовує феномен, якийможна визначити як фатальний.

Подекуди, змінивши професію, журналісти (як правило, це люди, які прагнуть поєднувати роботу в газеті, журналі з літературною творчістю) настільки заглиблюються у романтику нової професії, що просто фізично не можуть її позбутися, раз по раз повертаючись до пережитого, намагаються повторити “ефект присутності”.

Ситуативно найповнішеподібний стан речей виявляється під час воєннихдій. В. Гіляровський був на турецькому фронті, В.Катаєв брав участь у Першій світовій війні, К.Симонов, Е.Ґемінґвей – у Другій світовій, А.Боровик – в афганському конфлікті. Список живих і мертвих колег поповнюється в новому тисячолітті. Вочевидь, саме війна так наркотизувала і без того наелектризовану психіку репортерів, що вони при кожній нагоді прагнуть за будь-яку ціну потрапити під кулі знову.

Репортер Артем Боровик написав свою знамениту книжку “Встретимся у трех журавлей” на афганській війні. Коли її в англійському перекладі прочитав лауреат Нобелівської премії Грехем Грім, то надіслав телеграму автору: “Це вже – не журналістика. Це – література”.

Найвище визнання для репортера Артема Боровика. Проте засновник медіахолдингу “Совершенно секретно”на цьому не зупинився і помандрував наіншувійну– на цей раз чеченську. З точки зору видавця,цей вчинок можна вважати безглуздим, але дія є логічною з точки зору репортера, який перейнявся фразою “журналіст змінює професію”.

Про ці та інші випадки, що підтверджують ефективність збирання фактажу даним методом, майбутні журналісти– студентидругого курсу Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка дізнаються під час лекцій з курсу “Інформаційні жанри”. Різні аспекти цього методу обговорюються на практичних заняттях з курсів “Психологія журналістської творчості”та “Журналістська етика”– на старших курсах. Особливу увагу методуприділяють усі, без винятку,викладачі Інституту журналістики під час практичних занять з курсу “Репортерська праця”.

Надтодискусійними в таких умовах лишаються питання етики і журналістської етики зокрема. “Спроби сучасної філософії розібратися в питаннях моралі не дають позитивного результату. Зберігши лише фрагменти міркувань, властивих минулому і вписаних у свій час в осмислений соціальний контекст, сучасний розгляд питань моралі звівся до нескінченних дебатів, у яких протилежні точки зору по суті навіть і не досліджуються”[77, 49].

Особливого значення для репортера набуває нині комп'ютерна техніка:

“Сучасний фахівець фактично має під рукою інформаційне джерело у вигляді банків даних, де інформація є малодискретною (малорозірваною) у просторі й часі, доступною завдяки інформаційним мережам у будь-якому куточку земної кулі; аналітичний пристрій, який допомагає фахівцю приймати рішення; діагностичний пристрій, здатний контролювати ситуацію щодо взаємодії фахівця з технологічним об'єктом і коригувати дії фахівця; кібернетичний пристрій, що здатен керувати діями фахівця через систему інтерфейсних пристроїв (динамік, принтер, монітор, телефон тощо)”[75, 25].

Вільний ринок, демократизація і,певноюмірою, дегуманізація суспільних відносин розширили діапазон професії, що може вибирати сучасний журналіст, прагнучи якнайповніше зібрати фактаж.

Зрозуміло, що даний метод, як і “метод маски”,– надзвичайно ефективний не тільки для написання репортерських матеріалів, а й матеріалів аналітичної та художньо-публіцистичної групи жанрів.Тому під час практичних занять до кожного студента в групі потрібеніндивідуальний підхід. Дуже спрощено він полягає у формулюванні двох запитань: “Якою професією ви зацікавилися, ознайомившись з вищезгаданим методом?”,“Чи є у вас шанси працювати саме за цим фахом?”

Практика викладання дисциплін спеціалізації в Інституті журналістики свідчить: будь-який новий жанр, будь-який метод, будь-яку новацію в цілому студент опановує з третього разу. Себто:заумовипотужної теоретичної підготовки, ознайомлення з творчістю видатних представників даного жанру — студент самостійно приступає до написання інформаційної замітки, репортажу, кореспонденції.

Статистика парадоксальна: незалежно від курсу (а отже, і професійного досвіду) – кожна новація стає більш-менш зрозумілою; матеріал більш-менш задовольняє викладача з третього разу.

Працювати в стилі “журналіст змінює професію”автор наукової розвідки рекомендуєстудентам з другого курсу, коли починається теоретичне опанування проблеми. Через брак професійного і життєвого досвіду студенти зазвичай прагнуть попрацювати дрібними торгівцями, комівояжерами, навіть – маклерами і брокерами.

Результати не так ефективні, як емоційні. Кожна розповідь студента чи студентки під час практичних занятьсупроводжується бурхливим обговоренням, яке спонукає, зрештою, і до власних експериментів.

Жанру “репортаж-розслідування” приділяється значна увага як у країнах, де відбулися певні демократичні зміни, але порушень принципів свободи і рівноправності надзвичайно багато (Гюнтер Вальраф у Німеччині), так і в країнах, що виникли на території нинішнього СНД (Російська Федерація). Досить відомим завдяки серіалу “Бандитський Петербург” став образ російського журналіста, який самостійно веде розслідування. “Художній образ надихнув на створення цілої мережі агентств журналістських розслідувань на території колишнього Радянського Союзу. Як посібник їм послужила книжка А. Константинова “Журналистское расследование” [49]. Цей посібник, написаний трохи у спрощеному агітаційному стилі, був розроблений на основі курсу лекцій, прочитаних А. Константиновим і його колегами у 1998 році на факультеті журналістики Санкт-Петербурзького університету. “Лекції студентам припали до душі, інтерес вони викликали величезний”, – зазначає у передмові декан факультету журналістики університету [49, 8].

Книга А. Константинова є першою спробою у пострадянській журналістиці творчо узагальнити і професійно проаналізувати результати більш як десятирічного функціонування Агентства журналістських розслідувань (АЖУР), що виникло на базі однієї із санкт-петербурзьких молодіжних газет [49, 11]. Книга, що багато в чому має прагматичний характер, насичена практичними рекомендаціями, повністю відповідає концепції колишнього редактора-розпорядника газети “Ньюс дей” Роберта Гріна, який після уотергейтського скандалу дав таке визначення журналістському розслідуванню: “… матеріал, що ґрунтується, як правило, на власній роботі й ініціативі, на важливу тему, яку окремі особи і організації воліли б залишити в таємниці” [91, 12].

Слід зазначити, що англійське слово investigationмає в українській мові два значення: розслідування і дослідження. Тому сам термін “інвестигаційна журналістика”, про яку йшлося вище, досить двозначно трактується як в Україні, так і в західному журналістикознавстві. Дефініцію “журналістське розслідування” варто розглядати в багатьох аспектах, не обмежуючи її суворими рамками єдиного визначення. Західні фахівці навіть жартують, стверджуючи, що журналістське розслідування скидається на порнографію: ніхто не може дати їй визначення, проте кожний легко розпізнає, коли побачить [91, 13].

Більш академічно ставиться до журналістського розслідування професорка М. Шишкіна із Санкт-Петербурга, яка вважає, що “методика журналістського розслідування по-різному сприймається у суспільстві. Вона викликає відторгнення і звинувачення з боку представників влади і структур, які покликані забезпечувати дотримання закону. Інші ж бачать у журналісті і розслідуванні, яке він проводить в єдиний спосіб – вирішити проблему і добитися правди. І справедливо чинять автори книги (“Журналістське розслідування”), коли ведуть мову про головні пріоритети журналістських професій, серед яких не полювання на злочинця, а інформування суспільства про об’єктивний стан справ, озвучення фактів утиску наших прав” [49, 8].

Останнім часом у журналістикознавчих школах точиться запальна дискусія: яким власне жанром вважати розслідування? За одними ознаками, репортажний елемент, що домінує в стилістиці твору, явно тяжіє в бік інформаційного блоку. З іншого боку, репортаж-розслідування немислимий без аналітики, її складових компонентів: зіставлення, аналізу, паралелей тощо.

“Французька система журналістських жанрів відносить розслідування до інформаційних жанрів, оскільки його завдання якомога об’єктивніше дати роз’яснення подій або явищ” [27, 36].

Російські дослідники М. Кім, В. Ученова про жанр розслідування згадують більше в теоретичному плані, іноді поєднуючи власне жанр і методи журналістської роботи. У ґрунтовній праці М. Кіма, коли йдеться про групи інформаційних та аналітичних жанрів, розслідування як таке не згадується взагалі [46, 297–307].

Навпаки, дослідники Німецької школи схильні зараховувати розслідування, незважаючи на сильний репортажний елемент, до аналітики або журналістського дослідження, користуючись їх термінологічним апаратом [12, 131–137].

Очевидно, істина лежить десь посередині й не можна вважати розслідування якимось специфічним “завершенням підсистеми жанрів, до якої входить факт, розширене повідомлення, замітка, повідомлення для агентства, звіт, репортаж, інтерв’ю” [27, 36].

Репортаж-розслідування – синкретичний жанр, в якому домінує дія, динаміка розвитку сюжету, що приваблює читача гострою фабулою, небезпекою, яка чатує на репортера, розкриттям певної загадки в кінці журналістського твору.

Репортаж-розслідування вимагає залучення великої кількості джерел: офіційних, неофіційних, усних, письмових… Присутність репортера на місці події бажана, але за певних умов (подія вже трапилася) репортер може побувати на місці постфактум. Аналіз фактів, що лежать в основі репортажу-розслідування, не можна проводити в моралізаторському стилі й, навпаки, посилатися на показання свідків, наводити велику кількість цифр. Все має бути врівноважено і саме репортажний елемент, репортажна динаміка не дозволяють читачу ні на мить послабити увагу до сприйняття тексту.

Автор наукової роботи схильний зараховувати репортаж-розслідування до групи інформаційних жанрів з тим, що в будь-якому репортажному розслідуванні об’єктивно присутні аналітичниі елементи, кількість і якість яких визначаються професіоналізмом самого репортера.

Репортаж має свою специфіку розвитку і на прикладі репортажу-розслідування переконуємося, що його жанроутворення і жанрозміна не припиняються із постійним розвитком практичної журналістики. Та все ж існують певні канони, правила, характерні для репортажу як жанру. Шведський автор Ерік Фіхтеліус розширив ці закони, екстраполюючи їх на всю журналістику взагалі. Його “Десять заповідей журналістики” широко відомі на теренах колишнього Радянського Союзу завдяки перекладу на російську [95].

… У цей же рік, незалежно від шведського журналіста, автор наукової роботи розробив власні правила для репортера, які також назвав “заповідями”, вибравши найоптимальнішу, на його погляд, дефініцію.

Тринадцять заповідей репортера були складені в результаті аналізу професійного доробку найвидатніших у світі журналістів і літераторів: Е. Ґемінґвея, В. Гіляровського, К. Симонова, М. Кольцова та багатьох інших. Внесено певні корективи з урахуванням саме слов'янського менталітету. Стислі поради журналістам, викладені у формі заповідей, були надруковані в міжнародному підручнику [21, 407–430].

Отож, наведемо заповіді, які розглядаються під час лекцій в Інституті журналістики, а потім відпрацьовуються на практичних заняттях стосовно до реальних ситуацій.

1. Перший крок – за тобою. Другий – за редактором. Пам'ятай, що редакторів багато.

Студентам наочно демонструється, як слід нав'язувати свій матеріал, тему, рубрику редакторові видання. Далі пояснюється необхідність цього: “Коли редактор дає вам тему, у вас вибору вже не залишається”.

Якщо виникають творчі суперечки, розбіжності в політичних чи якихось інших поглядах, існує можливість вибору між виданнями (редакторами).

2.Отримавши завдання – усвідом, зрозумій його правильно. Далі керуйся принципом класика англійської літератури Джозефа Конрада: “Роби або помри!”.

Студентам пояснюється необхідність адекватного тлумачення поставленого керівництвом завдання. Усвідомити поставлену мету – означаєнаполовину зробити матеріал: чинник повного взаєморозуміння у ланці редактор-репортер – чи не найголовніший.

Романтична історія Джозефа Конрада (псевдонім польського письменника Конрада Валевського), який вивчив у дев'ятнадцять років англійську мову, а в двадцять сім став класиком британської літератури, – наочний приклад для честолюбних студентів, які прагнуть досягти успіху в житті та творчості.

3. Принцип “дзеркала”.

Перед виконанням завдання, неодмінно переконайся, чи відповідає твоє відображення у дзеркалітакому зовнішньому вигляду і виразу обличчя, що має викликатидовіру? Часу на умовляння респондента у тебе не буде, ти – репортер.

Розгляд цієї заповіді починається з цитати з повісті М. Гоголя “Мертві душі”, в якій йдеться про те, як Чичиков, збираючись відрекомендуватися місцевому дворянству, ледве не годину провів біля дзеркала, підбираючи відповідний вираз обличчя і стиль вітання (для начальства, дам, поміщиків і т. ін.). Студентам слід нагадати, що, на відміну від аналітика, репортеру відводяться лічені хвилини, аби переконати респондента дати необхідну інформацію. Часу для лестощів, обхідних шляхів, довготривалих розвідок немає, інформація застаріє.

4.Диктофон, перекидний блокнот (для записів під час дороги, пішохідної прогулянки, в екстремальній ситуації), дві ручки.

Четверте правило коментарів не потребує, хіба що на іспиті вимагається від майбутніх журналістів наочно продемонструвати весь інструментарій справжнього репортера.

5.Будь настирним, але не нахабним!

Окремі жаргонізми – суть специфіки журналістської професії. На конкретних прикладах демонструєтьсявміння бути настирним, для дівчат – елегантно-наполегливими. Висловлюються категоричні застереження щодонахабства, оскільки така дія викликає протидію і нахабі інформацію просто не дадуть.

6.“Деталь – це талант” (І. Тургенєв). “Подробиця – це Бог” (Вольтер). “Диявол у подробиці” (Італійська комедія масок).

Наголошується, що суть усіх цих афоризмів і крилатих висловів однозначна. Хто не лише зрозумів, а й зумів втілити їх у життя – стає не тільки журналістом, а й літератором.

7.Зумій миттю завоювати симпатію співрозмовника. Твоя зброя – доброзичливість, комплімент, елегантні лестощі.

Йдеться про індивідуальний підхід до кожного респондента. Особливо велике значення надається першому компліменту при знайомстві з респондентом, вмінню підтримувати доброзичливу бесіду. Певна кількість практичних занять з курсу “Репортерська праця” відводиться саме відпрацюванню цієї заповіді у ділових іграх, моделюванню стандартних чи нестандартних ситуацій.

8.Не метушись. “Поспішай повільно” (лат.).

Афористичність всіх заповідей передбачає засвоєння теорії у вигляді яскравих історій-образів, що інформаційним відбитком лишаються в пам'яті слухача. Походження латинської приказки “Поспішай повільно” пов’язане зісторією Пунічних війн, з римським полководцем Кунктатором (“повільним” – лат.) і його перемогою над Ганнібалом. “Кунктатор переміг Ганнібала своєю повільною поспішністю” – такий висновок цієїзаповіді. Тому студенти мають перемогти опір матеріалу і невдячних обставин саме завдяки цій розважливій тактиці?!

9.“Він бреше, як свідок” (з юридичної практики). Намагайся перевірити всі, без винятку, факти.

На конкретних прикладах з’ясовується, чому звичайна людина розгублюється в екстремальній ситуації. Тому слід залучати якомога більше джерел для об’єктивного аналізу події, що трапилася.

10. Остання твоя дія: по-новому, в присутності респондента ще раз перевірити всі факти.

Не варто соромитися запропонувати самому герою записати в твій блокнот необхідні прізвища, імена, назви, насамперед, коли йдеться про назви іншою мовою.

11. Репортаж як пісня. Останню не можна перервати. Репортаж пишеться або одразу, поки не згасли асоціації, не потьмяніли спогади, або ніколи.

Цьому теоретичному положенню передує ґрунтовний ілюстративний ряд, звернення до індивідуальної творчості студентів (“Чи писали ви бодай раз у житті вірш? Коли писали, то маєте знати, що вірш вирішується на хвилі емоційного піднесення. Так само – і репортаж”).

12. Читач запам'ятовує першу і останню фрази.

13. А тепер – молись, щоб твій матеріал побачив світ, і чекай нового завдання. Ти –репортер.

Надруковані вперше у 1991 році “тринадцять заповідей репортера” згодом конкретизувалися, були більш ґрунтовно розробленими у ряді авторських наукових публікацій [19, 5–8]. Проте незмінним залишився трохи піднесено-емоційний стиль заповідей, що, як було перевірено на практиці, адекватно сприймався студентською аудиторією.

2.4. Різновиди інтерв’ю. Звіт

Інтерв’ю є одним із найпоширеніших інформаційних жанрів. Розрізняється інтерв’ю як метод збирання інформації (про це детально йшлося вище) та інтерв’ю як власне жанр.

Існує безліч визначень інтерв’ю, кожне з яких лише почасти відображає багатогранність та інваріантність цього інформаційного жанру.

Так, французькі фахівці вважають, що інтерв’ю – це “журналістська ініціатива, яка передбачає розпитування відомої особи чи анонімної особи, щоб виявити інформацію, пояснення, позицію, які мають сенс тільки в тому випадку, коли їх повідомила саме ця людина, щоб передати потім зібрану інформацію чітко визначеній аудиторії у формі запитань-відповідей” [87, 12].

Більш стило визначає жанр інтерв’ю німецький дослідник З. Вайшенберг: “За допомогою інтерв’ю фіксуються висловлювання певних осіб щодо тих чи інших тем, а також інформація про самих осіб” [12, 64].

Академічно і більш розлого характеризує інтерв’ю О. Чекмишев: “Інтерв’ю – це інформаційний жанр, який покликаний передати позицію, погляд, ставлення, оцінку, коментар ключової особи з приводу події, ситуації, проблеми. Обсяг та хронометраж інтерв’ю, як правило, визначаються форматом періодичного друкованого видання” [97, 112].

Важливо, що на додаток до цього визначення, автор дефініції уточнює оригінальний термін “ключова особа”, вважаючи, що це той індивід, який найбільш компетентний у події чи факті, що трапився [97, 112].

Специфіка інтерв’ю як жанру полягає в тому, що факт, подія, явище, їх суспільно-політичне значення розкриваються через повідомлення, думку компетентного співбесідника, який володіє інформацією. Отримання її від очевидця через пряму мову створює відчуття достовірності [62, 46].

Таким чином, завдання інтерв’юера – отримати і повідомити читачу нові, раніше невідомі факти про важливу подію; проаналізувати подію, що вже трапилася; ознайомити з точкою зору офіційних представників, джерел; порадити, які можливості є у індивіда чи суспільства в цілому для досягнення певної мети.

Російські дослідники, уникаючи дефініцій, досить розлого описують теоретичні питання, пов’язані з процесом пізнавання дійсності через інтерв’ю. Так, на думку В. Ученової, “структура пізнавального процесу … може практично без змін перевтілитися у структуру жанру” [92, 77]. Висловлення досить спірне, коли виходити з досвіду філософської полеміки, то вищевказане твердження – класичний софізм. Так само незрозумілим є той факт, що в посібниках російських фахівців інтерв’ю приділяється півтори–дві сторінки тексту (М. Кім, В. Ученова), домінують визначення на зразок: “Інтерв’ю – поширений інформаційний жанр газети” [13, 8].

Тим часом, інтерв’ю потребує чіткої класифікації і виокремлення саме як інформаційний жанр, завдяки якому журналіст дістає оптимальну можливість адекватно інформувати читача про перебіг подій, отримавши максимум інформації у компетентного фахівця-респондента.

Інтерв’ю у сучасній українській періодичній пресі тяжіє до стандартного, класичного зразка, коли журналіст ставить запитання, а респондент на нього відповідає. Останнім часом запитання до VIP-персони, як правило, просто не доходять, відповіді готують спеціальні піар-відділи, що замінили прес-секретарів.

Проте традиційними, насамперед для щоденних газет, лишаються оперативні інтерв’ю з чиновниками середньої командної ланки управлінців, працівниками житлово-комунальних служб, представникамиправоохоронних органів, діячами культури та ін. Ці інтерв’ю здебільшого мають пізнавально-інформаційний характер і є одночасно як редакційним завданням, так і відповіддю на читацькі запити, читацький інтерес.

Класичне інтерв’ю для формату А-3 у міській чи районній газеті (останні трапляються все рідше через брак фінансування) займає приблизно половину сторінки, містить від п’яти до шести тисяч знаків, практично завжди супроводжується фотографією самого респондента чи об’єкта, про який йде мова. У питаннях журналіста переважає конкретика і зводяться вони до традиційних трьох запитань інформаційної замітки: що? де? коли? із додатковим четвертим запитанням яким чином? Через вже звичний брак мовної і загальної культури як журналіста, так і респондента інтерв’ю виходить сухувато-стриманим. Журналіст воліє не висловлювати власної думки, оскільки це, як правило, не належить до його компетенції, та й жорстка регламентація часу і розміру, відведеного під матеріал на газетній сторінці, цьому не сприяє.

Більш “артистичними”, художньо довершеними є випадки газетної практики, коли в інтерв’ю активно вводяться репортажний елемент і сторонній, часом досить суб’єктивний коментар. Типовий приклад такого підходу – перша і друга сторінки “Газеты по-киевски” за січень 2006 року [2, 8]. Надзвичайно сильні хрещенські морози викликали інтерес киян до такого екзотичного для міських мешканців уподобання, як купання у крижаній воді. Репортер газети, буквально користуючись методом “журналіст змінює професію”, вперше у житті пірнув в ополонку.

Коментар його вчинку дали фахівці: лікар і морж зі значним стажем. Репортаж мав характер інтерв’ю-монологу: розповідь репортера про особисті екстремальні враження. Аналітика, фактично представлена у коментарях, розширила і доповнила матеріал, зробивши його максимально інформативно та емоційно насиченим. Таким чином, інтерв’ю отримує додатковий стимул для жанротворення та стилістичних новацій.

Розділяють три способи впливу інтерв’ю на читача:

1. Повідомляються такі знання про невідомі елементи дійсності, завдяки яким людина змінює своє ставлення до неї.

2. Повідомляється нова інформація про вже відомі речі, суттєві для їх глибинного розуміння, усвідомлення.

3. Нова інформація не повідомляється, а змінюється лише спосіб донесення її до читача.

Якщо в перших двох випадках вплив відбувається через інформування, то в останньому він твориться або через пряму агітацію, або через більш витончені засоби переконання. У класичному інтерв’ю професійний журналіст прагне поєднати всі три засоби в єдине ціле з метою досягнення певної мети, яку поставила перед ним редакція.

Практика повсякденної журналістської роботи показує, що не завжди вміння журналіста і бажання дізнатися у респондента про реальний стан речей збігаються. Насамперед, коли йдеться про інтерв’ю з представниками політичних сил, чиновниками господарських підрозділів і т. д. З одного боку, часто констатуємо некомпетентність власне журналіста-інтерв’юера, з іншого – небажання надавати правдиву інформацію самим респондентом. Це протистояння переростає в етичний конфлікт, що часом у вигляді гострої полемічної дискусії має яскраве відображення на газетних шпальтах.

Слід зазначити, що колективні висловлювання-монологи, які намагається один журналіст чи ціла редакція об'єднати під “одним дахом” на газетній сторінці (частіше розвороті), раніше мали назву “круглих столів” або бесіди за “круглим столом” [62, 64].

Зі стрімким розвитком аудіовізуальних ЗМІ цей жанр став пріоритетом телебачення, де не без впливу політичних тенденцій він поступово перетворюється на різновиди ток-шоу.

Тим часом, колективне обговорення проблеми, коли в редакції газети чи журналу збиралися одночасно десятки фахівців і в ході гострої дискусії намагалися з’ясувати істину, було досить ефективною формою саме колективного інтерв’ю.

Одним із різновидів такого колективного інтерв’ю, що продовжує активне функціонування в українській періодиці, є звіт з прес-конференції, коли журналіст наводить відповіді респондента як на свої запитання, так і на запитання колег. Традиція прес-конференцій в Україні в їх реальному, неформальному розумінні і підході почалася з так званої “перестройки” і дістала новий імпульс зі здобуттям державної незалежності. Суспільна свідомість вимагала негайної відповіді на актуальні питання, що виникали у процесі державотворення. Оптимальною формою спілкування з журналістами для державних і політичних діячів початку 90-х років в Україні були саме прес-конференції – один із характерних видів колективного інтерв’ю. Поступово, з плином часу і бюрократизацією управлінського апарату, прес-конференції почали втрачати свою актуальність і гостроту. Виняток – прес-конференції політичних лідерів, насамперед у часи президентсько-парламентських перегонів. Проте особливої суспільно-політичної користі чи інформації вони не несуть, перетворюючись на карикатурний вертеп.

Класична прес-конференція для українського журналіста – це можливість взяти участь у зустрічі з особою, яка цікавить читачів періодичного видання, і поставити одне, максимум два, запитання. Як правило, ці питання узгоджуються з прес-секретарем; він же має фактично необмежене право допускати до мікрофона представника того чи іншого ЗМІ. Пріоритет надається аудіовізуальним ЗМІ, які першими мають право на ексклюзивне бліцінтерв'ю після конференції.

Особливістю українських прес-конференцій в останні роки стала новація, запозичена з досвіду закордонної організації журналістського менеджменту. Йдеться про прес-релізи, довідки та численні копії заяв, документів, що розповсюджуються серед журналістів перед початком прес-конференцій. Фактично вся інформація міститься у цих матеріалах, відповіді ж основних дійових осіб на прес-конференції мають часто спонтанний, суперечливий характер. Буває так, що вже після прес-конференції відповідальні за її організацію мусять мікшувати або тлумачити по-новому полемічні місця у виступах, відкликати назад заяви тощо.

Результати прес-конференції часто стають приводом для судових позовів. Так трапилося влітку–восени 2005 року в Україні, коли колишні соратники Президента В. Ющенка дали ряд прес-конференцій, на яких прозвучали серйозні звинувачення щодо його оточення.

Загалом мета прес-конференцій, як і оптимального її варіанта “круглого столу”, де присутні журналісти, – не тільки максимально прояснити для читача, глядача, слухача ситуацію, а й, виходячи з практики реального “мозкового штурму”, намагатися знайти прийняте вирішення проблеми.

Надалі місце реальних прес-конференцій все більше займатимуть віртуальні інтернет-зустрічі. Це переконливо доводить у своїй праці “Онлайнова журналістика” Джим Гол. Зокрема, він зауважує, що “широка пропускна смуга Інтернету дає журналістиці простір (хоча і не обов’язково увагу і читацьку аудиторію), щоб змінити цю ситуацію, водночас вона … дозволяє мати таку кількість читачів, якої друковані “жовті” видання … не мали ніколи. Цей процес – щось на кшталт ланцюгового транспортера, в якому поважним медійним організаціям передують дедалі хиткіші джерела, що ефективно замикають новинний цикл” [28, 169].

Згідно з концепцією американського дослідника, інтернет розширює межі спілкування в режимі онлайн і, водночас, допускає можливість появи великої кількості неперевіреної інформації, фактів.

Все це також характерне і для друкованої журналістики, проте відбувається в менших масштабах, головним чином через брак технічних можливостей і загрози судового переслідування за поширення недостовірної інформації, чого немає в інтернеті.

Якщо прес-конференція є своєрідною формою колективного інтерв’ю, то ідеальним з точки зору перевірки правдивості інформації, формування враження про особистість і можливості респондента є інтерв’ю-монолог. Цей жанр є надзвичайно складним не стільки для журналіста, скільки для респондента. Якщо це не представник професії, що передбачає вільне володіння словом, навіть ораторськими прийомами (політик, юрист, викладач), то йому, респонденту, досить важко протягом тридцяти–сорока п’яти хвилин викласти своє бачення проблеми, не зупиняючись на деталях, обтяжливих подробицях. В інтерв’ю-монолозі передбачається всього одне запитання до респондента, після чого журналісту залишається лише стежити за роботою диктофона і деколи стриманою жестикуляцією або мімікою передавати своє поблажливо-нейтральне ставлення до відповіді.

Психофізіологічна природа респондента, його емоційний стан іноді призводять до того, що він свідомо чи несвідомо намагається апелювати до журналіста, як до потенційної аудиторії, навіть втягти його у полеміку, суперечку. Французькі фахівці відверто рекомендують “витягти найбільше інформації з “визнаного спеціаліста” або “відомої особи”, при цьому витягти навіть більше, ніж він сам запланував повідомити”. Далі – слушне зауваження: “Треба вивести його зі шаблону стандартної промови за межі заготовлених фраз” [87, 12].

Отже, лише від професійних навиків журналіста залежать дієвість інтерв’ю-монологу, вміння підтримати монолог респондента на стабільному інформаційному рівні.

Одним із видів інтерв’ю-монологу є офіційне (протокольне) інтерв’ю, дуже поширене в усіх тоталітарних країнах, де інтерв’ю-монологи являть собою підготовлені заздалегідь думки лідера країни чи партії з приводу певної події. За часів радянської влади такі протокольні інтерв’ю-монологи лідерів КПРС становили насправді розгорнуту думку, певну ідею, висловлену в публіцистичній формі й присвячену озвученню ставлення керівництва країни до певних подій у Радянському Союзі і за його межами. Форма і зміст таких інтерв’ю протокольного характеру стали об’єктами швидше для історичного, ніж журналістикознавчого аналізу. Зараз, в умовах демократичного суспільства, лідери часто за примусом, а не за бажанням, змушені експромтом давати розширені відповіді на окремі питання журналістів. Потрібні відповіді також можна з певною мірою умовності назвати інтерв’ю-монологом.

Інтерв’ю-монолог належить до категорії особливого виду складності. Про це свідчать й іноземні експерти. Адже “інтерв’ю з важкими партнерами вимагають від журналіста значної незалежності у поведінці” [12, 65]. Часто в інтерв’ю-монолозі респонденти, які звикли керувати в житті, пробують домінувати над особистістю самого журналіста. Буває, що конфлікт інтересів запрограмовано. Як приклад, інтерв’юер і респондент сповідують різні політичні погляди. Тоді слід “навчитися давати відсіч людям, які намагаються домінувати” [12, 65].

Як це зробити практично, німецький фахівець не радить, але цілком очевидно, що кожного разу ймовірний конфлікт сторін вирішується індивідуально, залежно від професійної майстерності, такту інтерв’юера. Більше того, автор наукового дослідження впродовж більш ніж тридцятирічного досвіду роботи у практичній журналістиці не стикався з подібною конфліктною проблемою. У випадках, коли інтерв’юер починає висловлювати згоду чи незгоду з респондентом, останній просто припиняє інформування, а інтерв’юер (особливо в нових економічних умовах) вважається таким, що не впорався з редакційним завданням.

Обережніше ставиться до самого конфлікту в жанрі інтерв’ю О. Чекмишев. Він визначає цей різновид як “інтерв’ю-конфронтація”, вважаючи, що воно “ставить головним своїм завданням представити контроверсійні факти та запитання, що суперечать фактам та оцінкам, які висловлює співрозмовник” [97, 112].

Зауважимо, що подібна “контроверсійна” операція найбільш підходить до прямого ефіру на телебаченні, де випадки, коли респондент на знак протесту проти важких чи провокаційних, на його думку, запитань іде геть зі студії – практично не трапляються.

У західноєвропейській інтерпретації аналогом інтерв’ю-монологу може бути інтерв’ю-сповідь. Це коли “журналіст повністю зникає зі сцени. Об’єкт інтерв’ю ніби “напряму” розповідає про себе читачеві. Це дуже емоційний жанр, у якому читач може почуватися майже співучасником подій” [87, 23].

Інтерв’ю-монолог, як і будь-яке інше, має одну ваду, яку охоче використовують газетярі певних видань. Взята без урахування контексту відповіді фраза з інтерв’ю-монологу (саме переважно з нього, бо це додає достовірності факту) і цитата можуть виступити проти самого респондента. Як і в Німеччині, де “загальнонаціональні газети більш схильні до такого маніпулювання” [12, 46], в Україні відбувається практично теж саме на рівні столичних видань.

Принагідно зауважимо, що так званих “національних видань” в Україні, на відміну від Німеччини, Франції, Італії, немає. Річ у тому, що спроба створити загальнонаціональні видання, навіть за підтримки президентської адміністрації при Л. Кучмі, закінчилася фіаско в зв’язку з практичним унеможливленням доставити газету до регіонів вчасно. Йдеться про “Факты и комментарии”. Крім того, російськомовне видання не було прийняте на заході України і без відповідної адміністративної підтримки швидко стало відходити у тінь, поступаючись місцем більш яскравим у виконанні та зрозумілішим для пересічного читача місцевим друкованим виданням.

Тому, коли йдеться про маніпулювання окремими фразами, взятими з інтерв’ю-монологів, у центральних українських газетах (маються на увазі, насамперед, газети, що виходять у Києві, почасти – у Львові та Донецьку), регіональних газетах, розрахованих здебільшого на читачів міста, широко користуються цим методом. Подібні акції здійснюються під різними рубриками, почасти з іронічним підтекстом, і супроводжуються обов’язково відповідними світлинами чи навіть карикатурами. Про журналістську етику в даному випадку не йдеться зовсім – все підпорядковано інтересам власника газети чи інвестора.

Техніка першого і останнього запитання в інтерв’ю-монолозі вельми проста. Не можна ставити запитання, що передбачає однозначну відповідь: так чи ні. Перше і головне питання в інтерв’ю-монолозі має починатися з запитання як? або яким чином?

Існує доволі оригінальна форма різновиду інтерв’ю-монологу, яка не має відповідної дефініції у спеціальній літературі. Деякі дослідники схильні називати його “розповіддю-цитатою” [87, 69].

Автор наукової роботи всього кілька разів стикався з подібною формою роботи і кожен раз спостерігав, що вона була обрана журналістом емпірично, інтуїтивно, як найбільш оптимальна.

У 90-х роках одна зі студенток Інституту журналістики захищала виробничу практику на основі інтерв’ю, побудованому за фронтовими листами, випадково знайденими на горищі старої сільської хати. Листи з фронту були адресовані мешканцям села: батькам, дружинам, дітям. Зрозуміло, що з фронту не повернулася більшість з тих, хто ці листи писав. А от адресати (або їх родичі, нащадки) – вціліли. Вони й відповіли на запитання фронтовиків: “Як там справи? Як господарство? Як мама, тато … діти?” – через багато десятків років.

Отже, крім морального ефекту, подібне інтерв’ю має надзвичайно цікавий характер у плані авторського вирішення, новації жанру.

Приклад іншого оригінального підходу, який інколи використовують різні щотижневики, переважно культурологічного характеру. Полягає цей прийом у методі, коли журналіст ставить запитання якомусь відомому літературному, історичному герою, науковцю і підбирає відповіді з їх мемуарів, художніх творів, листів. Прийом досить неоднозначний з точки зору етичної, проте досить ефективний у плані емоційного впливу на читача.

Практично відійшовши у минуле, але за всіма передумовами має повернутися у новій жанровій якості інтерв’ю-звіт.

“Інтерв’ю-звіт – це виклад бесіди, її найважливіших, найістотніших моментів. Таке інтерв’ю є своєрідним звітом про розмову, яка іноді публікується з посиланням на співбесідника” [62, 50].

Ця авторська дефініція не втратила своєї актуальності й у наш час, проте інтерв’ю-звіт має тенденції до звуження сфери впливу, так само як применшується первісний сенс, мета створення інтерв’ю-звіту. Насправді, інтерв’ю-звіт в ідеалі – переказ чужих слів своїми, що передбачає приблизно однаковий освітній та культурний рівень журналіста і респондента. Більше того, інтерв’ю-звіт не є адекватним тлумаченням розповіді іншої людини, оскільки частина інформації, закладена в процесі передавання інформації, неодмінно втрачається при відповідному “перекладі” у свідомості журналіста. Отже, інтерв’юер має володіти, як мінімум, такими моральними чеснотами, як добросовісність, повага до іншого, чесність, доброзичливість. Неприйняття особи респондента: від манери його оповіді аж до його політичних переконань – неодмінно призводить до неправильної і неправдивої передачі інформації.

Інтерв’ю-звіт у сучасних соціально-економічних умовах дуже обмежений юридичними актами, що у свою чергу досить по-різному трактуються ординарними суддями при розгляді позовних заяв. Навіть підписаний респондентом оригінал інтерв’ю-звіту не убезпечує інтерв’юера від судового переслідування тоді, коли респондент, побачивши матеріал на газетній шпальті, не вирішить під тиском певних обставин раптово подати на журналіста в суд. Знання подібних прецедентів змушує редакції обережно ставитися до публікації інтерв’ю-звітів. Це зменшує потенційні можливості жанру. Проте з плином часу й певним зростанням толерантності у суспільстві інтерв’ю-звіт набуде другого дихання, оскільки прискіпливому і уважному читачу завжди цікаво буде стежити, як професійний високоосвічений журналіст вміло і тактовно трактує вчинки і висловлювання іншої людини, з повагою до чужої думки.

На нашу думку, головне завдання інтерв’ю-зарисовки (портретного інтерв’ю) можна визначити так: “… показати людину, всебічно розкрити її особливості: риси характеру, погляди, думки, нахили, смаки” [62, 55].

У портретному інтерв’ю передусім важливо зберегти особливості мови співбесідника, яка виражає індивідуальність його особистості. Це легше вдається на радіо чи телебаченні, значно важче – в газеті. Журналіст, який готує портретне інтерв’ю, повинен вправно володіти мовностилістичними прийомами і мати яскраво виявлені літературні здібності. Можливо, тому інтерв’ю-зарисовка найчастіше з'являється на сторінках “Літературної України” або рідкісних на початку третього тисячоліття в Україні культурологічних видань.

Інтерв’ю-зарисовка – виняткове явище у загальнополітичних масових ЗМІ. Частіше воно трапляється в партійних або бізнесових виданнях і має характер виключно замовлених, проплачених матеріалів.

Проте, як і інтерв’ю-звіт, інтерв’ю-зарисовка (портретне інтерв’ю) має потенційні можливості для жанрового розвитку. За умови, звичайно, стабільності у суспільстві, що передбачає у свою чергу толерантність, навіть поблажливість читача при сприйнятті тексту. Здебільшого інтерв’ю-зарисовка (портретне інтерв’ю), як і будь-яке інтерв’ю, за словами журналістикознавця О. Чекмишева, може являти собою журналістську ініціативу, яка передбачає розпитати ключову особу, аби отримати від неї позицію, погляд, ставлення, оцінку, коментар чи іншу інформацію та передати це аудиторії у максимально адекватній формі [97, 112].

Якість гумористичного інтерв’ю повністю залежить як від професійного вміння журналіста, так і від його літературних здібностей. Рідковживані варіанти гумористичного інтерв’ю – інтерв’ю саркастичне, скептичне, іронічне. Саме гумористичне інтерв’ю було поширено в таких масових періодичних виданнях Радянського Союзу, як “Крокодил”, “Перець” [62, 65–66]. Зараз, багато разів перекуплені, ці видання остерігаються давати навіть іронічні інтерв’ю, аби уникнути судових позовів. За умови загострення внутрішньої політичної боротьби в Україні будь-який дотеп, невинний жарт сприймаються як наклеп, образа.

Отже, час гумористичного інтерв’ю, зважаючи на стан суспільної свідомості, ще не настав. Відродження жанру – неминуче, оскільки сам менталітет української нації з часів Івана Котляревського передбачає іронічно-насмішливе ставлення до труднощів.

Цікаво, що західноєвропейська журналістика взагалі не розглядає такий жанр, як гумористичне інтерв’ю. Тільки Французька школа виділяє так зване “інтерв’ю з метою зведення рахунків” [87, 19]. Ці псевдожанр, псевдопідхід і псевдостиль звичайно засуджуються, але сама згадка про них дає всі підстави говорити, що і в “демократичному” світі трапляються інтерв’ю з ознаками сатири.

Згадується також існування інтерв’ю-анекдоту. “Його мета – розповісти щось кумедне, аби розслабити, розважити читача. Дуже часто в таких інтерв’ю людина, яка його дає, працює і на імідж, і на ім'я журналіста” [87, 23].

В Україні останнє твердження характерне для телевізійних розважальних програм, коли популярні ведучі потішають невибагливі глядацькі смаки, беручи бліцінтерв’ю у зірок естради чи шоу-бізнесу. У пресі ситуація, коли респондент у відповідь на запитання інтерв’юера розповідає щось кумедне, є незрозумілою і не працює на імідж ні респондента, ні самого журналіста.

Над технікою створення інтерв’ю працювали фахівці журналістикознавства від моменту виокремлення цієї дисципліни з філології. А самі практичні поради почали передаватися від покоління до покоління журналістів відколи винайдено інтерв’ю як жанр.

Зазвичай, всі журналістикознавчі школи виділяють кілька етапів підготовки та проведення інтерв’ю.

Перший етап– вивчення об’єкта, збирання досьє на конкретну особу, її оточення, спроба на основі документів вивчити мотивацію вчинків потенційного респондента і т. ін.

Як вважає О. Чекмишев, доцільно вживати дефініцію “ключова особа”. Дослідник конкретизує, що “ключовою особою для інтерв’ю є та особа, яка або є найбільш компетентною чи проінформованою стосовно даної події, ситуації, проблеми, або спроможна представити громадську думку чи позицію соціальної, національної чи іншої групи” [97, 112].

Вивчення об’єкта (саме об’єкта, бо іноді журналіст до кінця не переконаний, з ким саме йому доведеться зустрітися, яка особа репрезентуватиме точку зору певної організації, події тощо) або вивчення характеру і зв’язків ключової особи (за О. Чекмишевим) починається, як правило, з інтернету. Це найпоширеніший метод отримання до 70 відсотків інформації для інтерв’ю. Менш ефективними є підбір інформації через бібліотеки та пошук інформації в інших ЗМІ.

У політичній журналістиці, у виданнях бізнесового характеру дуже ефективним при підготовці інтерв’ю є збирання чуток, пліток, всілякого роду неперевіреної інформації, в якій, проте, є певна частина реального стану речей.

Другий етап підготовки– формулювання певних запитань, на які журналіст передбачає відповіді респондента. Практика повсякденної журналістської роботи свідчить, що таких запитань може бути не більше ніж п’ять. Усі вони мають бути оригінальними, не повторюватися і торкатися однієї певної проблеми чи якогось її аспекту. Як правило, реальним і найбільш ефективним результатом вважаються відповіді респондента на три–чотири запитання. Адже розмова, що починається з конкретної відповіді, за всіма психологічними ознаками має тенденцію “відхилення” від теми. Відповідь респондента, насамперед, якщо він високоосвічена чи творча людина, неодмінно збагачується значним асоціативним рядом, згадками, паралелями. Це, безперечно, позитивний елемент, коли йдеться про неспішну бесіду двох компетентних фахівців, знайомих. Проте закони інтерв’ю мають свої жорсткі обмеження, у тому числі й часові параметри. Питання до співрозмовника мають бути однозначно зрозумілими. Недоцільною вважаємо рекомендацію французьких фахівців “нашпигувати ваші запитання подробицями та точними відомостями”, бо тоді, мовляв, людина, в якої ви берете інтерв’ю, “обов’язково потрапить у пастку якогось вашого запитання, на перший погляд, найневиннішого, і проговориться” [87, 32].

Досвід практичної роботи показує, що респондент “проговоритися” може хіба що випадково. Однак, відчувши небезпеку і підтекст у провокаційному, на його думку, запитанні, респондент у кращому випадку припиняє інтерв’ю, а в гіршому – іде на відвертий конфлікт. Набувши розголосу, “скандальне” інтерв’ю фактично стає на заваді подальшим спробам редакції взяти інформацію у будь-кого.

Тому, принаймні в межах України, питання для інтерв’ю мають бути сформульовані максимально зрозуміло і однозначно. Допускається початок, що передбачає більш розлогу відповідь: “Як на вашу думку…?; “Що Ви скажете з приводу …?; “Нас цікавить ваше особисте ставлення до … ”.

“Інтерв’ю на інтерв’ю не схоже, – пише з цього приводу відомий журналіст В. Пєсков. – Розмова біля поїзду з артистом, що від’їжджає на гастролі, або зустріч спортсмена біля трапа літака – це одне інтерв’ю. “Легкість” тут майже неминуча. Інша справа – ґрунтовна бесіда, якщо до неї не підготуватися, то вийде розчарування. А бувають випадки, коли ти бесідуєш з великою, авторитетною, прославленою людиною. Непродумані, випадкові запитання (а яке запитання, така й відповідь) можуть створити “легкість”, яка дратує, засмучує, може викликати навіть обурення. І головне – ти принижуєш в очах читача гідну людину. Ось про цю відповідальність, перед тим як їхати до когось із запитаннями, слід завжди пам'ятати”[67, 6].

Третій етаппроведення і підготовки інтерв’ю – найскладніший для початківців, але досить усталений і буденний для професіоналів. Йдеться про призначення зустрічі з відповідним хронометражем, який визначає для інтерв’ю сам респондент або прес-секретар, коли мова заходить про VIP-персону.

Одразу слід зазначити, що є люди, які взагалі відмовляються спілкуватися, а тим більше, надавати інформацію у процесі інтерв’ю журналістам. Таких людей одиниці, але кожному професіоналу доводиться з ними стикатися, і сам факт подібної зустрічі, а точніше, її відсутність запам’ятовується надовго.

Інша категорія людей, які становлять переважну більшість, охоче дають інтерв’ю, бо в самій основі його бачать елементи духовної сповіді, навіть зізнання.

Цивілізаційне оточення, незважаючи на його інформаційну насиченість, роз’єднує людей, не дає їм можливості для відвертого спілкування. Новий вид соціально-економічних відносин в Україні, що складається внаслідок швидкої капіталізації всього державного устрою, впливає і на формування взаємовідносин між людьми. Тож не дивно, що для багатьох прихід інтерв’юера– привід висловитися не тільки про факт події, а й розлого, з відступами, асоціаціями і алегоріями розказати про власну долю.

Фахівці Французької школи [87, 32–33], як і російські [49, 114–208] та шведські журналісти [95, 32–45] пропонують форми і методи, покликані сприяти моменту призначення зустрічі, оптимізувати початок самої зустрічі, виходячи зі специфіки національного менталітету, стилістики місцевого досвіду.

Тому всі методи, що рекомендуються класичними журналістикознавчими школами, мають скоріше дорадчий характер і повинні використовуватися лише творчо. Так, зокрема, практично непридатний і незрозумілий українському журналісту метод американський, коли журналіст, щоб здобути необхідну інформацію, влаштовується до потенційного респондента секретарем, переїжджає у будинок по сусідству і т. ін. Так само незрозумілою є рекомендація “не звертатися до адвокатів” респондента тощо [88, 33].

Українські представники мас-медіа воліють виходити із практичного досвіду і домовлятися з респондентом заздалегідь, через секретаря або представника респондента. Якщо раніше, за радянських часів, гарантією інтерв’ю було здебільшого журналістське посвідчення, то зараз цього явно недостатньо. Як правило, свідченням толерантності журналіста є видання, яке він особисто представляє. Політичні антагоністи, економічні суперники ніколи не нададуть перевагу для інтерв’ю журналісту, який працює на видання конкурента. Більше того, якщо певним чином журналісту все ж “пощастило” здобути необхідну інформацію і навіть опублікувати матеріал, – редакцію неодмінно чекає судове переслідування, вкрай небажане за умови обмежених коштів, що, як правило, виділяються інвестором на редакційний колектив.

Існує безліч “гачків”, що, на переконання західних журналістикознавчих шкіл, можуть посприяти отриманню інформації. Серед них: прихід інтерв’юера до респондента в ролі звичайного відвідувача (варіант “методу маски”); “задіяти мережу”, тобто залучити до тиску на респондента всіх знайомих і друзів редакції та ін. Проте, повторимо, що форми і методи отримання інформації, досвід нагромадження їх у журналістському середовищі має безліч варіантів і варіацій.

Безперечно, надзвичайно важливим для української практичної журналістики в жанрі інтерв’ю є вміння адекватно подати себе як незалежного, відповідального, творчого працівника. Наприклад, західний стереотип, коли журналіст приділяє мало уваги зовнішньому вигляду, не приживається в Україні, де респондент підсвідомо обов’язково приділяє увагу, насамперед, елементам зовнішнього іміджу і вже потім змісту запитань.

Коли інтерв’юер в Україні домовляється про надання інформації через телефон – його особистість і правдивість сигналу неодміннно перевіряються. Тому ефективніше і простіше попрохати рекомендувати себе респонденту комусь із його знайомих.

Так само малоефективно звертатися до респондента з листом, звичайним або у формі електронної пошти. Найчастіше таке послання просто не долає бар’єрів у вигляді секретарів, помічників, а коли це державна установа, лист, як правило, просто губиться при проходженні через інстанції.

Як виняток, третій етап (підготовчий) відбувається під час знайомства журналіста з респондентом у місцях неформального спілкування: вечірки, клуби, спортзали. Проте матеріальні статки пересічного журналіста в Україні та потенційного респондента подекуди настільки різняться, що зустрічатися їм доводиться досить рідко.

Четвертим етапомв інтерв’ю вважається етап його проведення. Розлогі, розширені інтерв’ю-діалоги, характерні для часописів радянських часів, відійшли в минуле. Сучасне інтерв’ю потребує максимального напруження журналістської уваги, здібності й вміння моментально переключатися з теми на тему, враховуючи перебіг розмови, настрій респондента, його внутрішню дисциплінованість і прагматизм. Останній багато в чому залежить від культурного і освітнього рівня респондента. Результативність інтерв’ю залежить, зрештою, і від врахування журналістом індивідуальних характеристик співрозмовника.

“Індивідуальна поведінка людини детермінована позиціями певних соціальних груп, масовою свідомістю і культурою. Плюралістична система ЗМІ лише варіює цю детермінованість, а не відміняє її. Ця система замінює одну масу лише багатьма масами (масовими рухами і на їх основі різними партіями, групами, організаціями), роздрібнює суспільство на окремі соціальні групи, створюючи ілюзію повної індивідуальної свободи та індивідуального вибору людини. Але існування багатьох мас і є відносно демократичною основою життя суспільства та людини. Правда, і тут є певна критична межа цього процесу: чим більше суспільна роздрібненість, тим ближча деградація суспільства як єдиного організму” [74, 16].

Тому в процесі прийняття інформації від респондента, журналісту слід враховувати ступінь певної несвободи (як його власної, так і респондента), яка передбачає певну скутість, обмеженість, внутрішню самоцензуру, що існує незалежно від соціально-економічного устрою суспільства. Навіть – наявності в ньому демократичних інститутів.

Кожна журналістикознавча школа, кожний дослідник дає своє бачення методики проведення інтерв’ю. Часом вони різняться кардинально, що зумовлено, як правило, індивідуальним досвідом, який втілюється згодом у теоретичні рекомендації. Так, наприклад, О. Чекмишев радить при проведенні інтерв’ю “не боятися зупинятися і знову ставити запитання, якщо відповіді не отримано або сказано недостатньо. Журналіст має бути готовим до корекції своєї поведінки та сформульованих заздалегідь запитань” [97, 119].

З цими, як і з іншими рекомендаціями, можна погодитися. Проте сумнів викликає теза, згідно з якою “журналіст не зобов’язаний погоджувати з об’єктом інтерв’ю остаточний варіант. Для цього він повинен мати у своєму розпорядженні документальне підтвердження усього, про що говорив співрозмовник” [97, 119]. Досить полемічна порада, з огляду на ймовірність судового переслідування, адже під впливом об’єктивних чи суб’єктивних обставин респондент завжди може заперечити в судовому порядку сам факт подання журналісту документального матеріалу. Такі випадки стали повсякденною реалією сучасного українського суспільства.

Представник шведської школи журналістикознавства Е. Фіхтеліус слушно зауважує: “Навряд чи доцільно та й, мабуть, неможливо заздалегідь перерахувати питання наступної бесіди. Адже більшість із них залежать від відповідей об’єкта інтерв’ю, до того ж завжди слід лишати простір для непередбачених питань і спонтанних відповідей. З іншого боку, репортер загалом може розповісти співрозмовнику про мету інтерв’ю, його характер, висвітлити тематику питань, що обговорюються” [95, 79].

Так само французькі фахівці, пропонуючи величезну кількість корисних порад, іноді видають їх за універсальні рекомендації, хоча в Україні окремі варіанти методики інтерв’ю застосованими бути не можуть. Скажімо, практично не виникає потреби чергування “лагідних” запитань з “підступними” [88, 33]з метою приспати увагу респондента і фактично змусити його зненацька “видати” цікаву інформацію.

Останнім часом практика українського інтерв’ю максимально спрощується, оскільки у журналіста через брак часу не лишається можливості на вибудову складної архітектоніки бесіди. Інтерв’ю у друкованих виданнях, насамперед у щоденних газетах, зводиться до коротких запитань, що передбачають однозначні відповіді. Якщо респондент намагається подібної відповіді уникнути, редакція користується усталеним прийомом, розміщуючи коментар до спірного питання поруч з інтерв’ю. Таким чином досягається потрібний психологічний ефект, коли і респондент висловлює свою думку (навіть ухиляючись від неї), і видавець чи інвестор обстоюють свою позицію, фактично висловившись у коментарі на цій же сторінці.

При цьому коментар, задля більшої правдивості та конкретики, може бути замовлений у стороннього фахівця, тоді актуальним буде погодження, яке, на думку О. Чекмишева, “може мати місце в тому разі, коли журналіст і співрозмовник домовилися про це заздалегідь” [97, 118].

Узгодження, що зазвичай реалізується у підписі респондента на кожній сторінці друкованого матеріалу (а не в кінці матеріалу, як це рекомендувалося раніше), застерігає редакцію від можливості судового переслідування. А коментар, що існує сам по собі, чітко й однозначно розставляє крапки над “і” у спірних питаннях в інтерв’ю, що так і лишилися нез’ясованими.

Безумовно, незважаючи на диференційованість підходів, усі фахівці одностайні в тому, що головне в сучасному інтерв’ю – визначення основного повідомлення. Основним повідомленням прийнято вважати масштабний факт, що став основою бесіди. Іноді основне повідомлення полягає в так званій ключовій фразі. Це можебути вдало сформульоване респондентом повідомлення, яскрава цитата.

Безумовно корисною буде застосування під час інтерв’ю деяких суто індивідуальних прийомів завоювання прихильності та довіри у респондента. Так, американські фахівці радять розмовляти з респондентом буквально “однією мовою”, тобто оперувати поняттями, термінами, жаргонізмами, близькими цій особі [45, 85–107]. Французькі експерти вважають за доцільне, за умови якщо бесіду заблоковано, навести якусь влучну цитату з популярного видання або зробити посилання на якусь публікацію [88, 33].

Всі без винятку, в тому числі автор наукової роботи, рекомендують поводити себе під час інтерв’ю винятково чемно, толерантно. Це дає підставу для можливості наступного звертання до респондента з тим, щоб він і надалі прояснив ту чи іншу ситуацію, прокоментував факт, що цікавить редакцію. “Не забувайте, що телефон цієї людини доповнить ваш “золотий фонд” контактів у записнику” [88, 33].

Найбільш складний і полемічний з точки зору дотримання вимог професійної етики завершальний, п’ятий етап інтерв’ю – його реалізація на папері, у відеоряді. “В останньому випадку, – застерігає журналістикознавець Еріх Фіхтеліус, – монтаж запису інтерв’ю … має проводитися чесно. “Так” не змінюють на “ні”, відповіді передають повністю, не перетлумачуючи і не скорочуючи таким чином, щоб змінити зміст. Питання репортажу не змінюють на інше” [95, 79].

Все це повною мірою стосується друкованих видань, адже в них можливості маніпулювання текстом, у тому числі старим, як світ, методом скорочення з метою спотворення змісту, виявляються більш спокусливими і широкими. “Непідсудним” є факт зміни порядку запитань у вже підписаному респондентом інтерв’ю. Але ж, як відомо, читачем запам’ятовується перша і остання фрази. Тож фахівцю досить поміняти абзаци, щоб змінити ставлення громадськості до того чи іншого факту, наголосити саме на проблемі, що цікавить інвестора газети.

Тому класичний підхід до опрацювання і підготовки відповідей респондента у формі газетно-журнального інтерв’ю є одночасно і перевіркою професійної етики.

Звіривши відповіді у блокноті з магнітофонними записами, журналіст, з огляду на певні об’єктивні та суб’єктивні чинники, має дати матеріал на вичитку респонденту. Здебільшого у респондента спрацьовує ефект домислення, згадки, і він може дописати до тексту інформацію, про яку забув або не встиг сказати під час інтерв’ю. У свою чергу журналіст має виявити максимум тактовності, щоб остаточна перевірка не переінакшила задуму інтерв’ю, його концепцію і стилістику.

Французька школа журналістики щодо візування інтерв’ю не дає однозначної відповіді. Як і в Україні, деякі редакції наполягають на візуванні, аби “надалі уникнути можливих проблем з інтерв’юйованим” [88, 5–6]. Зазначається також, що безперечно слід візувати інтерв’ю, якщо йдеться про гострий політичний конфлікт або суто наукову розробку, коли в тексті трапляються визначення і терміни невідомі самому журналісту і потенційному читачу. Характерний факт: французькі фахівці застерігають проти того, щоб показувати респонденту текст коментарю або іншої інформації, що має розміщуватися за межами інтерв’ю на газетній шпальті. Вище вже згадувалося про подібну практику українських видавців.

Американські фахівці зокрема виділяють таку форму інтерв’ю, як розмова по телефону. Телефонне інтерв’ю, на думку автора дослідження, в Україні де-юре не прийнято, хоча існує де-факто. Йдеться про телефонний дзвінок журналіста до добре знайомого фахівця чи експерта з проханням прокоментувати ту чи іншу подію саме у формі бліцінтерв’ю. Запис проводиться на магнітофон. Саме інтерв’ю, як правило, має характер інтерв’ю-монологу. Тривалість його обмежується кількома хвилинами люб’язної розмови і, за умови хороших стосунків з респондентом, журналіст не завіряє текстовий матеріал. Такі інтерв’ю часто практикуються в політичній журналістиці з політтехнологами, експертами, різноманітними фахівцями, яким періодично слід “засвічуватися” на шпальтах газет, аби підтримати свій імідж. Задумані редакцією саме у стилі бліцматеріалу, ці інтерв’ю зазвичай починаються зі слів: “Скажіть кілька слів… ”; “Коротко висловіть Вашу думку …”; “Стисло поясніть…”.

Практично жодне спеціальне дослідження, підручник або посібник із журналістики не розглядає проблем, що виникають після публікації інтерв’ю. А вони, ці проблеми, часом перевершують усі сподівання, оскільки суспільний резонанс після виходу матеріалу може бути як відверто позитивний, так і вороже негативний. Останній випадок: серія гучних інтерв’ю, де колишні прихильники ідеї “Помаранчевої революції”, не поділивши влади, звинуватили одне одного в некомпетенції, корупції, навіть криміналі. Країна, що була збурена, одухотворена Майданом, відчула себе зрадженою і скривдженою. За аналогією з американською журналістикою, скандальні виступи на прес-конференціях колишніх революціонерів нагадували історію Моніки Левінські, викладену в прямому ефірі провідних американських телекомпаній. Причому, як і в останньому випадку, українські читачі та глядачі були шоковані не відвертими обвинуваченнями колишніх вождів Майдану, а саме фактом їх зради ідеям свободи і протистояння злу. У випадку з американськими громадянами, численні соціологічні опитування з’ясували пізніше, що американці були більше шоковані не фактом подружньої зради у сім’ї президента, а тим, що він до останнього заперечував свій зв’язок з практиканткою, збрехавши у прямому ефірі всьому народу.

Отже, інтерв’ю часто виступає не лише як жанровий матеріал. Воно служить лакмусовим папірцем, іспитом на етичну категорію правди, поняття добра і зла, що реалізуються у відповідях респондента в розмові з журналістом.

Найменш поширений у сучасній пресі в групі інформаційних жанрів – звіт. За авторським визначенням, сформульованим у період значної активізації і функціонування звіту (післявоєнний період у радянських ЗМІ – до 1995 р. включно), звіт – це вдумливий журналістський виклад обміну думками між людьми під час нарад, з’їздів, конференцій тощо з метою найбільш повного відображення суспільно-політичного значення події, що описується. У характері, стилістиці звіту, глибині суджень і узагальнень виражається позиція не тільки автора, а й засобу масової інформації, його видавця чи інвестора [62, 23].

На відміну від замітки, яка, наприклад, про збори політичної партії чи руху повідомляє лише, де і коли вони відбулися, звіт оперативно і дуже детально розповідає про цю подію, зазначає досягнення, зосереджує увагу на причинах хиб і упущень, пропонує шляхи оптимізації стану справ. Звіт є також важливою формою не тільки інформування про соціально значущі події, а й аналізу, узагальнень пропаганди передового досвіду. У звіті, зокрема політичному звіті, спостерігаємо яскраво виявлені елементи полеміки з представниками інших партій, їх ідеологій, утвердження принципів критичного аналізу. Останнє, проте, існує більше у плані побажання при написанні звіту про перебіг політичних явищ, насамперед, коли вони надруковані у партійних виданнях, тяжіють все ж до самокритики поміркованої, перевага надається дошкульним зауваженням у бік політичних супротивників.

Традиції звіту в сучасній пресі, як взагалі й сам факт поодинокої появи матеріалів у формі звіту на сторінках друкованих видань України початку третього тисячоліття, – не данина пам’яті, а скоріше інерція мислення, що притаманна деяким видавцям ще з доби тоталітарної держави. У радянських підручниках з журналістики звітом починався розділ “Інформаційні жанри”, оскільки сам звіт домінував на шпальтах партійно-радянської періодики під час багатоденних з’їздів, коротких конференцій, розширених нарад.

Звіт як жанр виник у ХІХ столітті, коли друковані видання були єдиною можливістю інформувати суспільство про якусь важливу новину. Зокрема, це були звіти з парламентських засідань в Англії, Національних зборів в Німеччині. Не маючи змоги побачити і почути виступи державних діячів, делегатів через аудіовізуальні ЗМІ, обиватель, як правило, представник середнього класу, ознайомлювався з детальним описом події і майже протокольним текстом виступів у газеті, журналі.

Класичним для радянських підручників був ретельний опис Фрідріхом Енгельсом у “Новій Рейнській газеті” звіту про діяльність Берлінських і Франкфуртських національних зборів [37, 10]. Менше поміченими для радянських істориків журналістики виявилися добірки найпопулярнішого і наймасовішого на початку минулого сторіччя щотижневика Російської імперії “Нива”, де майже в кожному номері вміщувалися короткі, але змістовні звіти, присвячені різноманітним акціям, з’їздам актуальним подіям, що відбулися на території величезної країни. На сторінках “Нивы” знаходимо звіт про “Съезд попечителей учебных округов” (1904. – № 36); матеріал у формі звіту про відкриття пам’ятника О. С. Пушкіну в Харкові (1904. – № 24); політичний звіт про реакцію зарубіжних держав на перебіг російсько-японської кампанії “Державы и русско-японская война” (1904. – № 10).

Таким чином, звіт у ХІХ столітті мав значною мірою характер універсального комплексного інформування про певну глобальну подію. У газетах чи журналах того історичного періоду він займав місце, адекватне обсягу видання. Ознайомлення з історією звіту свідчить, що він був досить популярним, бо значною мірою задовольняв потреби споживачів інформації і робив це ґрунтовно, розлого, не поспішаючи – згідно з вимогами часу.

За звітом Ульянова-Леніна у газетах “Правда”, “Волна”, “Эхо”, “Пролетарий” можна мати уявлення про перебіг класової і партійної боротьби на початку минулого століття. Традиції Леніна-публіциста згодом широко використовувалися при написанні звітів радянськими журналістами після приходу партії більшовиків до влади.

Проте звіт, навіть в умовах тоталітарної системи (за винятком, зрозуміло, партійних звітів), уже мав ознаки регулятивної функції. Редакція, сам журналіст подекуди дістали хоч і незначну, але певну можливість виявити у звіті ставлення до події вже через інтерпретацію факту. У звітах з партійно-господарських активів редакція мала право замінити “ліберальний” вступ на більш критичний, наголосити в матеріалах звіту на певній ваді, обминаючи увагою інші.

Ця практика набула досить широкого поширення в умовах багатопартійної системи, коли з метою максимально ефективного впливу на читацьку підсвідомість партійна преса у звітних матеріалах загострює увагу на дрібних негативах, уникаючи згадки про більш істотні вади.

Прийнято вважати, що чим старанніше реалізував журналіст свої творчі здібності у звітному матеріалі, чим ефективніше подала цей звіт газета на своїх шпальтах, тим ширше використані можливості цього конкретного друкованого ЗМІ. Проте теорія страждає від практики втручання в редакційну політику власників газети чи журналу, чиї економічні та політичні інтереси дуже часто не мають нічого спільного з правдивою інтерпретацією подій.

Видова характеристика звітів, їх різновиди зумовлені творчим, редакційним завданням, задумом автора і характерними особливостями об’єкта чи події, що підлягає аналізу в звіті. Залежно від теми, яку ставить перед редакцією інвестор, звіт може мати суто інформаційний або аналітичний характер.

Найбільш оперативно, лаконічно повідомляє про подію стислий хронікальний звіт. Насправді він мало в чому відрізняється від розширеної інформаційної замітки або короткої кореспонденції. Такий звіт зазвичай відповідає на запитання: хто (що)? де? коли? яким чином?

Виграючи в оперативності, стислий хронікальний звіт розкриває суть, політичну чи соціальну спрямованість події, але не дає повного, детального уявлення про неї. Часто такий звіт передує розгорнутому звітові, самою своєю появою викликаючи у читача бажання більш повно дізнатися про те, що сталося.

Точне і якнайповніше відтворення події з усіма її подробицями у відповідній часовій послідовності дає прямий інформаційний (загальний, розгорнутий) звіт.

У прямих інформаційних звітах, як правило, з протокольною точністю розповідається про визначні події у житті суспільства: інавгурація Президента, урочисте відкриття сесії парламенту нового скликання і т. ін. Ці звіти характеризуються детальним описом подій, часовим хронометражем, великою кількістю світлин. При цьому передбачається робота не одного, а цілої бригади журналістів, кожний з яких відповідає за свою ділянку роботи, висвітлюючи об’єкт чи подію з необхідного ракурсу. В інформаційному звіті обмежується застосування переказу слів учасників події, небажане цитування уривків доповідей чи діалогів. Заохочуються пряма мова, адекватно записане інтерв’ю.

Такі звіти, як правило, займають велику газетну площу і практикуються урядовими виданнями “Голос України”, “Урядовий кур’єр”.

У приватних виданнях набула популярності аналітична форма звіту. Часом за обсягом вона нагадує розширену кореспонденцію, але відрізняється від неї принаймні прагненням автора чи редакції загалом дотримуватися документально засвідчених фактів, не проводити широких масштабних порівнянь. Автор аналітичного звіту прагне не тільки переповісти суть того, що сталося, а й зробити власні узагальнення, висновки.

Аналітичні звіти поділяються на тематичні та проблемні. У тематичному звіті журналіст виділяє із усієї інформації головну тему, яка становить основу, лейтмотив події. Для підготовки тематичного звіту до уваги може братися кілька виступів або навіть один. Це дає можливість вводити в матеріал елементи власного аналізу, додаткові факти, найповніше використовувати особисті враження. Практикується розгляд кількох питань, здебільшого пов’язаних між собою. Висвітлення перебігу подій у тематичному звіті може не відповідати справжньому її розвитку в часі й максимальній повноті. Така форма звіту більшою мірою суб’єктивна. Адже, починаючи з теми і закінчуючи узагальненнями, – це результат журналістського бачення події [62, 33]. Тематичний звіт якнайповніше відповідає політичним орієнтаціям сучасних видань і є спробою певним чином вплинути на економічні стосунки в інтересах інвестора.

Проблемний звіт у самій своїй основі передбачає порушення проблеми, водночас пропонуючи варіант її вирішення. Подія у проблемному звіті, на відміну від інформаційного, є лише приводом для написання матеріалу. Журналіст бере до уваги лише окремі думки, вислови, судження, почуті й усвідомлені під час перебігу події. Для висвітлення проблеми залучається велика кількість фактів, проводяться паралелі, часто – історичні екскурси, глобальні узагальнення. Аналіз у проблемному звіті виходить, таким чином, за межі опису самої події, але сам факт аналізу сприяє розв’язанню проблеми.

Проблемний звіт через полемічну загостреність, критичний елемент є найбільш читабельним серед інших варіантів звіту. Часто використовується у міжпартійній боротьбі, при з'ясуванні економічних суперечок.

Таким чином, група інформаційних жанрів у сучасній друкованій журналістиці має тенденцію до надзвичайно швидкого і динамічного розвитку. Відбувається взаємоперехід жанрів у межах самої інформаційної системи, що свідчить про підвищення професійного рівня українських журналістів, які вчасно реагують на запити читацької аудиторії.

Серед інформаційних жанрів найбільш вживаними у друкованих ЗМІ є репортаж та інтерв’ю. Форми та інваріантність цих жанрів малорозроблені українською журналістикознавчою наукою і тому журналісти-практики часто діють навмання, інтуїтивно шукаючи найоптимальніші методи подання матеріалу. Відставання національної репортерської школи від західних і північноамериканських стандартів зумовлено десятиріччями фактичного занепаду системи інформаційних жанрів, що підлягала суворій цензурі в умовах однопартійної системи і державної власності на ЗМІ.

Проте система інформаційних жанрів, діючи в нових соціально-економічних умовах, швидко відновлюється, відповідаючи на суспільні запити читачів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Аналитические жанры газеты:Хрестоматия. – М.: Изд-во Москов.ун-та, 1989.

2. Апифанов В. В прорубь за счастьем // Газета по-киевски. – 2006. – № 12 (512).

3. Бабашин И. Шахтеры умерли дважды // Газета по-киевски. – 2006. – № 2 (502).

4. Бахтин М. М. Проблемы поэтики Достоевского. – М., 1972.

5. Бахтин М. М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса. – М.:Худож. лит., 1990. – 478 с.

6. Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. – М., 1986.

7. Биографический метод: История. Методология. Практика. – М., 1994.

8. Білошапка М. Місто з чорним небом // ЕКО. – 2003. – Груд.

9. Бочаров Г. Что человек может. Тринадцать историй о мужестве. – М.: Правда, 1983. – 384 c.

10. Бредбери Р. Память человечества. – М.: Книга, 1981. – 239 с.

11. Буряк В. Д. Поетика інформаційно-художньої свідомості. – Д: Вид-во Дніпропетров. ун-ту, 2001.

12. Вайшенберг З. Новинна журналістика. – К.: Академія української преси; Центр вільної преси, 2004. – 260 с.

13. Вакуров В. Н., Кохтев Н. Н., Солганик Г. Я. Стилистика газетных жанров. – М.: Высш. шк., 1978.

14. Вальо П. Гибель 31-го отдела. – М.: Правда, 1989.

15. Вальраф Г. Репортер обвиняет. – М.: Прогресс, 1988. –399 с.

16. Василенко М. К. Історичний репортаж, парадокси жанру, методика підготовки і написання // Наукові записки Інституту журналістики. – 2001. – Т. 3.

17. Василенко М. К. Особливості підготовки репортерів для жанру репортаж-розслідування // Актуальні питання масової комунікації. – К., 2002. – Вип. 3. – Ч. 1.

18. Василенко М. К. Підготовка репортерів до збирання фактажу методом “журналіст змінює професію” // Наукові записки Інституту журналістики. – 2003. – Т. 12.

19. Василенко М. К. Принцип “дзеркала” як заповідь професійного журналіста // Актуальні питання масової комунікації. – К., 2000. – Вип. 1.

20. Василенко М. К. Про ефективність підготовки репортерів за оновленою програмою в Інституті журналістки // Наукові записки Інституту журналістики–2001. – Т. 2.

21. Василенко М. К. Развитие информационных жанров в современных СМИ // Современная журналистика: Учебник для студентов институтов и факультетов журналистики. – К.: Центр свободной прессы, 1999.

22. Василенко М. К. Репортаж-застереження // Українське журналістикознавство.– К., 2001.– Вип. 2.

23. Василенко Н. Мироздание по Владимиру Кулебе // Волонтер. –2000. – № 1 (15).

24. Вахович Т. Общественное слушание? Нет, общественное кричание // Газета по-киевски.– 2005. – № 135 (369).

25. Вержбицкий Н. Встречи с Куприным// Звезда. – 1967. – №5.

26. Газетные жанры.– 2-е изд., перераб. – М.: Изд-во полит.лит., 1976. – 176 с.

27. Гід журналіста: Збірка навчальних матеріалів. – К., 1999. – 96 с.

28. Гол Дж. Онлайнова журналістика. – К.: К.І.С., 2005.

29. Голубев В. Проблемная статья в газете // Газетные жанры. – М.: Изд-во полит. лит., 1976. – 176 с.

30. Гольденвейзер А. Вблизи Толстого. Воспоминания. – М., 2002. – 653 с.

31. Гончаренко А. Спогади. – Чикаго: Вільна друкарня, 1982. – 48 с.

32. Горохов В. М. Закономерности журналистского творчества. – М., 1975.

33. Гудинов А. Тайна чужой профессии. – М., 1967.

34. Данилюк П. Город пушкинской любви и десяти церквей // Газета по-киевски. – 2005. – № 255 (489).

35. Джонсон П. Что стало с социализмом? / Ответ. за русский вариант К. Гальской. – Ридерз Дайджест, 1988.

36. ЕКО: Всеукраїнська газета екологічної громадськості / Відп. за вип. М. Василенко. – К., 2004–2006.

37. Енгельс Ф. Франкфуртські збори // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. – Т. 5.

38. Жанры советской газеты: Учебное пособие для факультетов журналистики университетов. – М.: Высш.шк., 1972. – 424с.

39. Завтра (Tomorrow): Щотижневик/ Відп. за вип. М. Василенко. – 1993. – № 1.

40. Закон України “Про інформацію” // Збірник України: інформація і свобода слова. – К.: Молодь, 1997.

41. Здоровега В. И. Слово тоже есть дело. Некоторые проблемы теории публицистики. – М. 1979.

42. Здоровеги В. Теорія і методика журналістської творчості: Підручник. – 2-ге вид. – Л.: Таіс, 2004.

43. Информационные жанры газетной публицистики / Под. ред. В. Д. Пельта. – М.: Изд-во Москов.ун-та, 1976.

44. Информационные жанры газетной публицистики:Хрестоматия. – М.: Изд-во Москов.ун-та, 1986. – 296 с.

45. Каппон Р. Настанови журналістам Ассошіейтед Пресс. – К.: Видавничий дім Києво-Могилянської академії, 2005.

46. Ким М. Н. Жанры современной журналистики. – Санкт-Петербург:Изд-во Михайлова В. А., 2004.

47. Кокотюха А. Земля, пропитанная литературой // Газета по-киевски. –2005. – № 136 (370).

48. Кольцов М. Избранные произведения:В3 т. – М., 1967. – Т. 1.

49. Константинов А. Журналистское расследование. – Санкт-Петербург: Издательский дом “Нево”, 2001. – 383 с.

50. Краткая литературная энциклопедия / Главред. А. А. Сурков. – М.: Сов.энциклопедия, 1972. – Т. 7.

51. Кройчик Л. Е. Система журналистских жанров // Основы творческой деятельности журналиста / Под. ред. С. Корконосенко.– СПб.,2000.

52. Лазутина Г. В. Технология и методика журналистского творчества. – М., 1988.

53. Лем С. Библиотека ХХІвека. – М.: АСТЕрмак, 2003.

54. Лем С. Фантастика и футурология. – М.: АСТ Ермак, 2004.

55. Лубкович І. М.Соціологія і журналістика. – Л.: Паіс, 2003.

56. Ляскало Н. Місто, що “сповзає” // ЕКО. – 2005. – Січ.

57. Марк Твен. Американский президент. Роман. Очерки и рассказы. Публицистика. – М.: Худ.лит., 1984.– 365 с.

58. Меженцев М. Т. Публицистический прогноз. – Ростов н/Д, 1983.

59. Михайлин І. А. Основи журналістики: Підручник. – 3-тє вид. – Л., 2003. – 283 с.

60. Михайлин І. Нарис з історіографії історії української журналістики: Методологічні уроки Івана Франка // Українська періодика: історія і сучасність: Доп. та повід. Сьомої Всеукр. наук.-теорет. конф., Львів, 17–18 травня 2002 р. – Л., 2002.

61. Москаленко А. Вступ до журналістики. – К.: Школяр, 1997. – 298 с.

62. Москаленко А. З., Лизанчук В. В., Качкан В. А., Василенко Н. К. Методичні вказівки до вивчення теми “Інформаційні жанри радянської газети”. – К.: КДУ, 1990.

63. Мостова Ю. Протигаз – один на всіх… // Дзеркало тижня. – 2006 – № 49 (577).

64. Никитин Н. Вариант роботы – негласный // Журналист. – К., 1997. – № 2.

65. Пельт В. Д. Информация в газете и ее жанры. – М.: Изд-во Москов.ун-та, 1986.

66. Песков В. Война и люди. – М.: Изд-во ЦК ВЛКСМ “Молодая гвардия”, 1970. – 145 с.

67. Песков В. Человек с микрофоном // Сов. радио и телевидение. – 1968. – № 7.

68. Прилюк Д. М. Теорія і практика журналістської творчості: Методологічні проблеми. – К.: Вища школа, 1973. – 270 с.

69. Прогнозированиеисоциологические исследования. Методологические проблемы / Отв. ред. И. В. Бестужев. – М.: Лада, 1978.

70. Прокопенко І. В. Репортаж в газеті. – К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 1959.

71. Прохоров Е. П. Методология журналистского творчества и проблема классового анализа / Под. ред. В. М. Прохорова, В. Д. Пельта. – М., 1977.

72. Результат інтерактивного опитування // Київ. Телебачення. “5 канал”. – 2005. – 20 груд.

73. Рейснер Л. Избранное. – М., 1965.

74. Різун В. В. Маси: Тексти лекцій. – К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2003.

75. Різун В. В. Системи масової комунікації // Наукові записки Інституту журналістики. – 2001. – Т. 3.

76. Різун В., Трачук Т. Нарис з історії та теорії українського журналістикознавства. – К. 2005.

77. Сердюк В. Точка відліку – людина. Дещо про етику в сучасній журналістиці // Українське журналістикознавство. – К., 2001. – Вип. 2.

78. Сердюк Є. Ах, Одеса, перлина біля моря // Студентська газета. – К., 2005. – № 20 (128).

79. Сердюк Є. Кам’янець-Подільський. Фортеця // Студентська газета. – К., 2005. – № 22 (130).

80. Сердюк Є. Кришталево чистий Франківськ // Студентська газета. – К., 2005. – № 12 (120).

81. Симонов К. О роботе журналиста // Журналист. – 1993. – № 11.

82. Социологический справочник. – К., 1990.

83. Стивенсон Р. Л. Остров сокровищ:Предисловие И. Кашкина. – Одесса: Маяк, 1979.

84. Студентська газета / Відп. за вип. І. Козачова. – К., 2005. – № 7 (115), № 16 (124), № 41 (149), № 42 (150).

85. Теория и практика советской периодической печати / Под ред. В. Д. Пельта. – М., 1980. – 390 с.

86. Тертычный А. А. Жанры периодической печати: Учеб.пособие. – М.: Аспект Пресс, 2000.

87. Техніка інтерв’ю // Інститут масової інформації. – 2-ге вид., фінансоване програмою СОСОР Міністерства закордонних справ Франції. – К., 2003.

88. Техніка репортажу. – К.: Фонд “Відродження”, 2000.

89. Толстой Л. Н. Дневники 1895–1899 / Толстой Л. Н. Полное собрание сочинений. – М., 1953. – Т. 53.

90. Третьяков В. Как стать знаменитым журналистом: Курс лекций по теории и практике современной русской журналистики. – М.: Ладомир, 2004. – 623 с.

91. Уллмен Дж. Журналистское расследование. Современные методы и техника. – М., 1998.

92. Ученова В. В. Метод и жанр: Диалектика взаимодействия // Методы журналистского творчества. – М., 1982.

93. Ученова В. В. Публицистика и политика.– 2-е изд. – М., 1979.

94. Философский словарь / Под. ред. И. Т. Флорова. – М.: Политическая литература, 1981.

95. Фихтелиус Э. Десять заповедей журналистики. – Стокгольм, 1990. – 155с.

96. Ґемінґвей Е. По кому подзвін. – К.: Радянський письменник, 1969.

97. Чекмишев О. В. Основи професіональної комунікації. Теорія і практика новинної журналістики. – К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2004.

98. Чекмишев О. В. Резонансні теми у дзеркалі моніторингу ЗМІ // Наукові записки Інституту журналістики. – 2001. – Т. 2.

99. Юрчук А. Кошмар на улице Грушевского // Киевскій телеграфъ.– 2006.– № 50.

100.BrianBeedham InternationalHeraldTribune. – 2001. – 27 February.

101.The World Book Encycyclopedia. – World Book, Inc., 1994.