1. Філософські вчення про вину. Співвідношення вини та суб’єктивної сторони складу злочину

2. Поняття та основний зміст вини

3. Форми ти види вини

4. Поняття та види умислу. Особливості відповідальності за умисні злочини

5. Поняття та види необережності. Особливості відповідальності за необережні злочини

6. Складна вина

7. Мотив і мета злочину

8. Невинне заподіяння шкоди (випадок, казус)

Практичне завдання

Список використаної літератури

1. Філософські вчення про вину. Співвідношення вини та суб’єктивної сторони складу злочину

Суб'єктивна сторона складу злочину — це процес мислення, бажання і волі людний, в якому відображаються її об'єктивна поведінка та інші зовнішні обставини, пов'язані з вчиненням злочину.

Суб'єктивна сторона складу злочину завжди знаходить свій вияв у певному зовнішньому протиправному діянні. Тобто в об'єктивних ознаках злочину виявляються мотив, мета і, в кінцевому підсумку, волевиявлення особи. Схематично цей процес виглядає так: залежно від тієї чи іншої потреби людини у неї виникає і фактор певної поведінки — мотив; характер і зміст мотиву породжують мету; мета веде до формування волі людини; воля виявляється у конкретному діянні.

Суб'єктивна сторона складу злочину — це внутрішня сутність злочинного діяння; це ті внутрішні процеси, які відбуваються у психіці осудної особи під час вчинення нею передбаченого кримінальним законом суспільно небезпечного діяння. Характерними ознаками суб'єктивної сторони злочину є вини, мотив та мета вчинення злочину. Тому для кваліфікації того чи іншого злочину виняткове значення має встановлення зв'язку зовнішнього вияву поведінки людини з її психічним станом. Почуття, мислення, наміри, мета та воля — це внутрішній, духовний світ людини, її сутність. Усі вони у своїй єдності та взаємозв'язку створюють психіку людини, її інтелект (пізнання). Це дає людині змогу сприймати і розуміти зовнішній світ, особисті блага та поведінку інших людей, діяльність колективу, суспільства і держави, ставити мету, формувати свою волю і діяти відповідним чином не лише при вчиненні, як правило, правомірних дій, а й при вчиненні суспільно небезпечних діянь.

У кримінальному праві враховуються не всі ознаки психіки людини, а в основному дві з них — інтелектуальна і вольова, які використовуються при визначенні форм вини — умислу і необережності. Водночас кримінальний закон у деяких випадках вказує на особливий емоційний стан людини як ознаку суб'єктивної сторони складу злочину. Наприклад, умисне вбивство, вчинене у стані сильного душевного хвилювання (ст. 116); умисне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання (ст. 123). З цього приводу Пленум Верховного Суду України у постанові «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини» від 1 квітня 1994 р. зазначав, що судам необхідно мати на увазі, що суб'єктивна сторона вбивства або заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, вчинених у стані сильного душевного хвилювання, характеризується не лише умислом, а й таким емоційним станом винного, який значною мірою знижує його здатність усвідомлювати свої дії і керувати ними.

Для кваліфікації таких дій винного за вказаними статтями необхідною умовою є сильне душевне хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи з боку потерпілого.

2. Поняття та основний зміст вини

Основною і обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони кожного злочину є вина особи. Принцип кримінальної відповідальності за наявності вини законодавчо сформульований у ст. 62 Конституції України: "Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду".

У кримінальному законодавстві України поняття вини вперше дано в Кримінальному кодексі 2001 р. Відповідно до ст. 23, виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої Кримінальним кодексом та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Вина — це лише психічне ставлення особи до злочинного діяння, яке вона вчиняє. Це не може бути витлумачене в тому розумінні, що вина є загальною підставою кримінальної відповідальності. У ст. 23 КК України 2001 р. йдеться про те, що особа підлягає кримінальній відповідальності лише за ті злочинні діяння та їх суспільно небезпечні наслідки, щодо яких була встановлена вина такої особи. Тобто два елементи складу злочину — суб'єкт і суб'єктивна сторона становлять суб'єктивну підставу кримінальної відповідальності, а два інші — об'єкт і об'єктивна сторона становлять об'єктивну підставу кримінальної відповідальності і тим самим створюють єдину підставу кримінальної відповідальності, якою є склад злочину. Це положення законодавчо закріплено в ст. 2 КК України 2001 р., в якій говориться, що «підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом». Таке положення закріплено у Кримінальному кодексі Російської Федерації 1996 р. За ст. 8 цього кодексу, "підставою кримінальної відповідальності є вчинення діяння, яке містить всі ознаки складу злочину, передбаченого цим Кодексом."

3. Форми ти види вини

Форми вини — це завжди умисел або необережність. Лише за наявності вини особи щодо вчиненої нею дії (бездіяльності) можна говорити про склад злочину як підставу кримінальної відповідальності. У кримінально-правовій літературі на початку 50-х рр. мало місце твердження, що поряд із більш вузьким поняттям вини як ознаки суб'єктивної сторони складу злочину, тобто умислу і необережності, кримінальне право знає ширше розуміння вини як підстави кримінальної відповідальності. Такою підставою, на думку авторів такого твердження, є не лише встановлення того, що людина вчинила діяння навмисно або з необережності, а й сукупність інших обставин, які заслуговують, за переконанням суду, на негативну загальну оцінку держави і вимагають кримінальної відповідальності підсудного. Це положення не було сприйнято ні теорією кримінального права, ні судовою практикою, оскільки воно ототожнювало по суті вину особи і склад злочину. Більше того, воно було піддано гострій критиці. ¹

Передумовою вини є осудність особи, яка вчинила злочин, і досягнення нею встановленого щодо кримінальної відповідальності за такий злочин віку.

Чинне кримінальне законодавство України розрізняє дві форми вини: вину у формі умислу (ст. 24) і вину у формі необережності (ст. 25).

 

4. Поняття та види умислу. Особливості відповідальності за умисні злочини

 

У науці кримінального права умисел прийнято поділяти на прямий і непрямий. Таке положення закріплено і у ст. 24 КК України 2001 р.

Злочин визнається вчиненим з прямим умислом, якщо особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала їх суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч. 2 ст. 24).

Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і, хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. З ст. 24).

У ст. 24 зазначаються дві характерні ознаки умислу — інтелектуальна і вольова. Інтелектуальна ознака умислу складається із: 1) усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своєї дії чи бездіяльності; 2) передбачення її суспільно небезпечних наслідків.

Вольова ознака умислу означає наявність у суб'єкта злочину бажання настання суспільно небезпечних наслідків від вчиненого ним діяння чи свідоме їх припущення.

Залежно від поєднання у свідомості злочинця інтелектуальної і вольової ознак умисел у діючому КК України поділяється на два види: прямий і непрямий (евентуальний). При прямому умислі, згідно з ч. 2 ст. 24, особа: а) усвідомлює суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності; б) передбачає настання суспільно небезпечних наслідків; в) бажає їх настання. При вчиненні злочину з непрямим умислом, згідно з ч. З ст. 24, особа: а) усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння; б) передбачає його суспільно небезпечні наслідки; в) хоча не бажає, але свідомо припускає їх настання. Можна стверджувати, що загальними ознаками як прямого, так і непрямого, умислу є: усвідомлення винним суспільно небезпечного характеру своїх дій або бездіяльності; передбачення ним суспільно небезпечних наслідків. Підставою розмежування двох видів умислу є те, що при прямому умислі винна особа бажає настання суспільно небезпечних наслідків, а при непрямому виявляє байдужість до таких наслідків, не бажає, але свідомо припускає їх настання.

Усвідомлення суспільно небезпечного характеру вчиненого діяння означає, що винна особа розуміє не лише фактичні обставини, які стосуються об'єкта і об'єктивної сторони складу певного злочину, а й його суспільну небезпечність. Наприклад, при вчиненні крадіжки винний усвідомлює, що він порушує право власності, таємно викрадає чуже майно і тим самим спричиняє майнову шкоду потерпілому.

Осудна особа, яка досягла певного віку, як правило, усвідомлює суспільну небезпечність своєї дії або бездіяльності. При цьому не обов'язково, щоб винний усвідомлював протиправність і караність вчиненого ним діяння. Кримінальне право ґрунтується на принципі, що незнання закону не звільняє особу від кримінальної відповідальності. Кожна людина завжди має можливість після опублікування закону ознайомитися з його змістом і знати, чи є діяння, що вчиняються, протиправними.

У разі, коли в суду або органу слідства виникає сумнів щодо того, чи усвідомлювала особа через нерозвиненість, слабоумство або інший хворобливий стан суспільну небезпечність вчиненого нею діяння, обов'язковим є проведення психіатричної або судово-психіатричної експертизи.

Ознаки прямого умислу, які вказані у ч. 2 ст. 24, характерні для так званих злочинів із матеріальним складом, необхідною ознакою яких є настання певних суспільно небезпечних наслідків і наявність причинного зв'язку між діянням особи і наслідками, що настали. Тому при вчиненні цих злочинів винний передбачає не лише суспільно небезпечні наслідки свого діяння, а й у загальних рисах— розвиток причинного зв'язку між діянням, що вчиняється, і злочинним наслідком, що настане.

При вчиненні умисного злочину особа передбачає наслідки свого діяння як тоді, коли вони неминуче настануть (скажімо, винний вчиняє прицільний постріл із близької відстані у голову своєї жертви), так і тоді, коли вона передбачає реальну можливість їх настання (особа підпалює житло, де перебувають люди, які можуть при цьому загинути). Крім того, якщо у диспозиції закону вказуються такі ознаки, як час, місце, спосіб або обстановка вчинення злочину, винний усвідомлює і ці ознаки складу злочину.

Психічне ставлення особи до обставин, що обтяжують умисні злочини, у різних випадках може бути різним: в одних — лише умисним (наприклад, до обставин, що обтяжують умисне вбивство, — ч. 2 ст. 115), у других — лише необережне (наприклад, до смерті потерпілого, яка сталася внаслідок умисного тяжкого тілесного ушкодження, — ч. 2 ст. 121), у третіх — умисним або необережним (скажімо, щодо такої обставини, що обтяжує злочин, як насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом щодо малолітньої чи малолітнього (ч. З ст. 153).

У так званих злочинах із формальним складом, який не передбачає як необхідну ознаку настання певних суспільно небезпечних наслідків, змістом прямого умислу є усвідомлення винною особою суспільно небезпечного характеру своєї дії або бездіяльності та бажання її вчинення (статті 110, 265, 304, 344, 393 тощо).

Отже, характерною ознакою прямого умислу є бажання настання злочинного наслідку — щодо злочинів із матеріальним складом та бажання вчинення злочинного діяння — щодо злочинів із формальним складом. У такого роду бажанні виявляється вольова ознака умислу як його найважливіша і відмітна риса. Наявністю бажання настання злочинного наслідку при вчиненні злочину з матеріальним складом прямий умисел відрізняється від інших видів вини. Бажання як вольове начало перебуває у неподільній єдності зі свідомістю особи, яка діяла з прямим умислом, та її здатністю передбачати наслідки свого діяння.

Вольова ознака прямого умислу визначає спрямованість злочину на певний об'єкт і передбачає цілеспрямованість дії винного. Умисел особи має бути спрямований на вчинення саме того злочину, який їй інкримінується.

Поділ умислу на прямий і непрямий (евентуальний) має важливе значення не лише для кваліфікації злочину, індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання, а й для відмежування замаху на злочин від закінченого злочину. Так, діяння особи не може визнаватися замахом на злочин, якщо вона не бажає, а лише свідомо припускає настання суспільно небезпечних наслідків, але такі наслідки не настають з причин, що не залежать від її волі. В ст. 15 КК України зазначається, що замахом на злочин визнається вчинене з прямим умислом і безпосередньо спрямоване на вчинення злочину діяння, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, не залежних від волі винного. Скажімо, замах на вбивство може бути вчинено лише з прямим умислом, коли винний передбачав настання смерті потерпілого і бажав цього, але такі наслідки не настали з не залежних від його волі обставин (ч. 1 ст. 15 і ч. 1 ст. 115 КК).

До різновидів умислу теорія кримінального права відносить визначений, невизначений та альтернативний умисли.

Визначений умисел характеризується наявністю у винного бажання досягти конкретного злочинного наслідку (наприклад, заподіяти тяжке тілесне ушкодження, одержати хабара, викрасти чуже майно).

Невизначеним є умисел, при якому винний передбачає суспільно небезпечні наслідки лише у загальних рисах, а не в індивідуально-визначеному вигляді. Так, при нанесенні сильного удару особа усвідомлює, що завдає потерпілому тілесне ушкодження, не усвідомлюючи, яким воно буде: тяжким, середньої тяжкості чи легким. Така особа відповідає за те тілесне ушкодження, яке вона фактично заподіяла.

Альтернативний умисел має місце тоді, коли особа передбачає і бажає настання одного із кількох можливих злочинних наслідків (наприклад, смерті або тяжкого тілесного ушкодження). Винна особа в такому випадку відповідатиме за той наслідок, який настав фактично.

З урахуванням емоційної сторони вчиненого злочину і часу формування умислу в теорії кримінального права розрізняють умисли: заздалегідь обдуманий; такий, що виник раптово, та афектований.

Заздалегідь обдуманий умисел характеризується тим, що:

1) він виникає у винного ще до початку вчинення злочину; 2) найважливіші дії і умови, які будуть мати значення для успішного здійснення злочинного наміру, обдумуються завчасно.

Умисел, що виник раптово, формується безпосередньо перед самим початком вчинення злочину, тобто винний здійснює свій злочинний намір одразу ж після виникнення умислу. Окремим видом умислу, що виник раптово, є афектований умисел, тобто такий, що виникає у процесі сильного душевного хвилювання (афекту) раптово, під впливом тих чи інших особливих обставин, найчастіше внаслідок протизаконного насильства з боку потерпілого (вини потерпілого). І відповідно до п. 7 ст. 66, вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого, є обставиною, що пом'якшує відповідальність, а у деяких випадках — обов'язковою ознакою так званого привілейованого складу злочину (статті 116 і 123).

5. Поняття та види необережності. Особливості відповідальності за необережні злочини

До злочинів, які можуть бути вчинені з необережності, належать, як правило, ті, обов'язковою ознакою яких є наявність суспільно небезпечних наслідків (злочини з матеріальним складом). Відповідно до ст. 25 КК України, злочин визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла їх передбачити.

За ч. 1 ст. 25, необережність поділяється на два види: злочинну самовпевненість і злочинну недбалість.

Злочинна самовпевненість відповідно до ч. 2 ст. 25 має місце, коли особа: 1) передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії чи бездіяльності (інтелектуальний момент); 2) легковажно розраховує на відвернення цих наслідків (вольовий момент). При цьому винний усвідомлює суспільну небезпечність свого діяння (невідповідність його закону, посадовим, професійним або загальноприйнятим правилам тощо).

При злочинній недбалості відповідно до ч. 3 ст. 25 особа 1) не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності; 2) повинна була передбачити такі наслідки; 3) могла їх передбачити. У цьому разі винний не усвідомлює суспільної небезпечності своєї поведінки, тому не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків.

Злочин вважається вчиненим за злочинної самовпевненості, коли особа: 1) передбачає лише можливість суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності; 2) розраховує на реальні сили (наприклад, знання, досвід, вміння, фізичні сили, сили природи) або конкретні обставини (надійність технічних засобів, дія інших сил тощо), які дадуть можливість уникнути настання суспільно небезпечних наслідків; 3) її розрахунки були легковажними (невиправданими), і такі наслідки настали. У цьому разі винний, з одного боку, недостатньо оцінив обставини, що могли зумовити шкідливі наслідки, а з іншого, — переоцінив свої можливості або інші обставини, які могли б відвернути такі наслідки. І в першому, і в другому випадках особа діє необачно й легковажно. Так, водій автомобіля, який перевищує гранично допустиму швидкість, легковажно розраховує, що завдяки своєму досвідові та вмінню він не вчинить наїзду на пішохода, але такий наїзд стався.

При злочинній самовпевненості немає свідомого припущення шкідливих наслідків, оскільки винний сподівається, хоч і легковажно, на певні конкретні обставини, здатні їх відвернути. Цим злочинна самовпевненість відрізняється від непрямого умислу, коли особа свідомо припускає настання суспільно небезпечних наслідків, а якщо і сподівається, що вони не настануть, то це є невизначена надія, надія на везіння, а не на конкретні обставини.

Злочинна недбалість виявляється у непередбачені винним суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності. Це одна із важливих ознак, яка дає змогу відмежувати недбалість від обох видів умислу і від злочинної самовпевненості. Інші ознаки, притаманні недбалості, — це обов'язок і можливість особи передбачити суспільно небезпечні наслідки свого діяння.

Обов'язок бути уважним і розсудливим при вчиненні певних дій, передбачити можливість настання їх шкідливих наслідків покладається на громадян законом, спеціальними нормами та правилами, які регулюють службову або професійну діяльність, тощо. Однак наявність одного лише обов'язку передбачення суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності не є достатньою підставою для визнання особи винною у злочинній недбалості. Істотне значення має фактична можливість особи передбачити зазначені наслідки. Ця можливість пов'язана, по-перше, з певними суб'єктивними властивостями особи (рівень спеціальних знань у конкретній галузі, життєвий та практичний досвід тощо), по-друге, з тими конкретними умовами, за яких діяла така особа.

Певною ілюстрацією щодо розглянутих ознак суб'єктивної сторони складу злочину, а також форм і видів вини є схема.

 

Суб'єктивна сторона складу злочину та її ознаки. Форми і види вини

6. Складна вина

 

Деякі норми Особливої частини КК викладені таким чином, що їх застосування потребує встановлення особи, яка вчинила злочин, окремо до самого діяння і окремо щодо суспільно небезпечних наслідків такого діяння,

Злочин, склад якого передбачає наявність двох різних форм вини щодо діяння і наслідків, прийнято називати злочином зі складною формою вини. Складна форма вини найчастіше має місце при вчиненні тих злочинів, які пов'язані з порушенням спеціальних правил і настанням від цього шкідливих наслідків. Це зокрема злочини, які передбачені ч. 2 ст. 121, ч. 2 ст. 272, ч. 2 ст. 273, ч. 2 і ч. З ст. 276, ч. 2 і ч. 3 ст. 281, ст. 287. У злочинах, пов'язаних із порушенням тих чи інших спеціальних правил, складна форма вини може виявлятися в умислі щодо самого факту порушення таких правил і в необережності щодо шкідливих наслідків.

У злочинах з кількома наслідками вина щодо першого, менш тяжкого наслідку, виявляється в умислі, а щодо більш тяжкого — в необережності, є наслідком навмисного злочинного діяння.

Встановлення форми вини — це необхідна умова розмежування суміжних злочинів, правильної кваліфікації вчиненого злочину та індивідуалізації покарання.

Наприклад, при відмежуванні умисного вбивства від заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, визначальним є суб'єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій.

При умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, у разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, ставлення до настання смерті виявляється в необережності.

Злочини з складною формою вини в цілому вважаються умисними, якщо відповідно до викладеного в законі складу злочину вина особи щодо вчиненого нею діяння та його «прямих» наслідків може бути лише у формі умислу, а щодо «похідних» наслідків — у формі як умислу, так і необережності або лише у формі необережності.

Злочини з складною формою вини в цілому вважаються необережними, якщо відповідно до викладеного в законі складу злочину вина особи щодо вчиненого нею діяння може бути як у формі умислу, так і у формі необережності, а щодо «прямих» наслідків такого діяння — лише у формі необережності.

7. Мотив і мета злочину

 

Мотив є спонукальною причиною поведінки людини. Чинником самого мотиву є потреби людини, її емоції, почуття тощо. Мотив може бути благородним, вираженим у формі любові, жалю, співчуття, доброзичливості, щирості, душевності, сердечності тощо. Мотиви можуть бути й неблагородні: ненависть і помста, злість і ревнощі, корисливість, заздрість і презирство тощо. Мотиви злочину — це найчастіше такі їх психологічні різновиди, як помста та жадібність.

Мотив злочину — це усвідомлена спонука особи, яка викликала у неї намір вчинити злочин. Мотив є обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони складу злочину у тих випадках, коли він безпосередньо вказаний у диспозиції кримінального закону. Наприклад, однією з обов'язкових ознак суб'єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 364, є наявність корисливих мотивів або іншої особистої заінтересованості посадової особи. Корисливий мотив виразно простежується у складах злочинів, що описані, зокрема в ст. 225 (обман покупців та замовників), в ст. 368 (одержання хабара). У деяких статтях КК мотив визначено як ознаку, що надає злочину кваліфікованого виду (пункти «6», «7» ч. 2 ст. 115). У деяких випадках мотив злочину випливає із самого змісту диспозиції кримінального закону, і в цьому разі він має важливе значення при встановленні складу злочину та форми вини. Наприклад, такі злочини, як крадіжка, грабіж, розбій, вимагання, шахрайство, привласнення та розтрата чужого майна (статті 185-191) вчиняються з корисливих мотивів, хоч вони і не зазначені, у відповідних статтях Кримінального кодексу. Неретельність у встановленні мотиву злочину нерідко призводить до його помилкової кваліфікації.

Мотив злочину значною мірою характеризує не лише особу злочинця, а й ступінь суспільної небезпечності вчиненого ним діяння.

У разі коли мотив злочину є обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони певного складу злочину, він впливає на кваліфікацію самого злочинного діяння. Якщо мотив злочину не викладений у конкретній нормі кримінального закону або не випливає безпосередньо з його змісту, тоді він не має значення для кваліфікації складу злочину, але враховується судом при призначенні покарання відповідно до статей 66 і 67 КК.

Якщо будь-яка з обставин, що пом'якшує або обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом'якшує або обтяжує (ч. З ст. 66, ч. 4 ст. 67 КК).

Мета злочину — це бажання особи, яка вчиняє суспільно небезпечне діяння, досягти певних шкідливих наслідків. Вона є характерною ознакою умисних злочинів, що вчиняються з прямим умислом. Визначити, які конкретні злочинні наслідки своїх дій передбачав винний та бажав їх настання, можливо лише при ретельному аналізі складу вчиненого злочину та виявленні його елементів і всіх обставин справи. Порушення цієї вимоги породжує серйозні помилки щодо кваліфікації злочину.

Мета — обов'язкова ознака складу злочину лише тоді, коли вона прямо передбачена у диспозиції кримінального закону, і таким чином є обов'язковою (конструктивною) ознакою складу злочину. Це означає, що відповідальність за законом настає лише за такі дії, які вчиняються з вказаною у ньому метою. Наприклад, за ст. 443 посягання на життя представника іноземної держави або іншої особи, яка має міжнародний захист, буде одночасно і злочином проти миру та міжнародного правопорядку, якщо воно вчинено з метою впливу на характер їхньої діяльності або на діяльність держав чи організацій, які вони представляють або з метою провокації війни чи міжнародних ускладнень.

Склад злочину «розбій» буде таким лише у разі, коли напад на потерпілого вчинено з метою заволодіти чужим майном (стаття 187). У деяких складах злочинів мета вказана як ознака, що надає такому злочинові кваліфікованого виду. Наприклад, умисне вбивство, вчинене з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення (п. "9" ч. 2 ст. 115), віднесено в законі до умисного вбивства за обтяжуючих обставин. Деякі навмисні злочини відповідно до своєї законодавчої конструкції можуть бути вчинені лише за наявності спеціальної мети. Наприклад, викрадання чужого майна (статті 185-191) вчиняється з метою обернення такого майна на свою або іншої особи користь.

8. Невинне заподіяння шкоди (випадок, казус)

Заподіяння шкідливих наслідків за наявності вини необхідно відрізняти від заподіяння шкоди внаслідок так званого казусу (випадку), тобто невинуватого заподіяння шкоди. Для невинуватого заподіяння шкоди (казусу) характерним є те, що особа не усвідомлювала і не могла усвідомити суспільну небезпечність своєї дії (бездіяльності) або не передбачала і не повинна була чи не могла передбачити настання від свого діяння суспільно небезпечного наслідку. Тим самим казус виключає кримінальну відповідальність особи.

 

Практичне завдання

Працівник воєнізованої охорони Бутиренко, перебуваючи на роботі в стані сп’яніння вдарив з ревнощів свою коханку Якубу і погрожував їй вбивством. Коли Якуба пішла додому, Бутиренко залишив пост і прийшов до неї на квартиру, де знову погрожував їй вбивством. Якуба заховалась у кімнаті своїй сусідів по квартирі Іванових. Бутиренко почав вимагати, щоб вона вийшла звідти, а потім вистрілив у двері з пістолета у двері кімнати Іванових Куля, пошкодивши двері та стіну, пройшла через усю кімнату на рівні тіла людини, нікого не зачепивши.

Варіант. Куля потрапила в плече Ольги Іванової, спричинивши середньої тяжкості тілесне ушкодження.

Визначте форму і вид вини у вчинених Бутиренком злочинах.

 

Завдання удару, побоїв утворюють склад злочину, передбаченого ст. 126, за двох умов, коли вони: а) завдали потерпілому фізичного болю; б) не спричинили тілесних ушкоджень. Якщо на тілі потерпілого залишились ушкодження, зафіксовані в установленому законом порядку, їх слід оцінювати за ступенем тяжкості, виходячи із звичайних ознак, і залежно від ступеня тяжкості кваліфікувати, відповідно, за статтями 121, 122, 125. Закінченим злочин вважається з моменту завдання удару, побоїв, вчинення інших насильницьких дій.

Суб’єктивна сторона характеризується умислом.

Погрожування вбивством за ст. 129 – цей злочин вважається закінченим з моменту сприйняття погрози потерпілим. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом: винний усвідомлює, що погрожує вбивством, що ця погроза здатна викликати у потерпілого побоювання за своє життя, і бажає цього.

Заподіяння тілесних ушкоджень було вчинено внаслідок злочинної самовпевненості. При цьому за ст. 122 психічне ставлення винного до умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження, вчиненого з метою залякування потерпілого, виражається лише в прямому умислі.

У разі знищення або пошкодження майна загально небезпечним способом винний передбачав, що він завдає чи може завдати фізичної шкоди людям, а так само знищити чи пошкодити майно інших фізичних осіб, або може і повинен це передбачати.

Тому суб’єктивна сторона характеризується прямим чи непрямим умислом. А отже, форма злочину, вчиненого Бутиренком – є умисел.

Ознаки прямого умислу, які вказані у ч. 2 ст. 24, характерні для так званих злочинів із матеріальним складом, необхідною ознакою яких є настання певних суспільно небезпечних наслідків і наявність причинного зв'язку між діянням особи і наслідками, що настали. Тому при вчиненні цих злочинів винний передбачає не лише суспільно небезпечні наслідки свого діяння, а й у загальних рисах— розвиток причинного зв'язку між діянням, що вчиняється, і злочинним наслідком, що настане.

 

Список використаної літератури

 

1. Кримінальне право України: Загальна частина/ За ред. М.І.Бажанова, В.В.Сташиса, В.Я.Тація; Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. -Х.: Право; К.: Юрінком Інтер, 2002. -414 с.

2. Кримінальне право України: Загальна частина : Підручник для студ. юрид. вузів і фак./ За ред. М.І.Бажанова, В.В.Сташиса, В.Я.Тація; Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого; Академія правових наук України. -Х.: Право, 1997. -366 с.

3. Кримінальне право України: Загальна частина : Підручник для студ. юрид. вузів і фак./ Київський ун-т ім. Т.Шевченка, Юрид. фак.; Авт. Г.В.Андрусів та ін.; Ред. П.С.Матишевський, П.П.Андрушко, С.Д.Шапченко. -К.: Юрінком Інтер, 1997. -505 с.

4. Кримінальне право України: Особлива частина/ За ред. М.І.Бажанова, В.В.Сташиса, В.Я.Тація; Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. -Х.: Право; К.: Юрінком Інтер, 2002. -494 с.

5. Матишевський П.С. Кримінальне право України: Загальна частина : Підручник для студ. юрид. вузів і фак./ Павло Матишевський,. -К.: А.С.К., 2001. -347 с.

6. Навроцький В.О. Кримінальне право України : Особлива частина: Курс лекцій/ В'ячеслав Навроцький,. -К.: Знання, 2000. -771 с.

7. Фріс П.Л. Кримінальне право України : Загальна частина: Підручник/ Павло Фріс,; М-во освіти і науки України, Прикарпатський ун-т ім. В.С.Стефаника. -К.: Атіка, 2004. -486 с.

 

1 Пионтковский А. А Учение о преступлении по советскому уголовному праву. — М., 1961. — С. 329-330