Вступ

Державне управління виступає як соціальне явище, адже воно є керівництвом кимось або чимось, атрибутом суспільного життя, якому характерні ознаки суспільного життя, і проявляється там, де є спільна діяльність людей. Будучи конкретно-історичною формою соціального управління, державне управління являє собою виконавчо-розпорядчу діяльність, основним напрямком якої є виконання законодавчо-нормативних актів. Виконання цієї функції досягається за допомогою використання необхідних владно-юридичних повноважень. Державне управління є також специфічним засобом спрямовуючого впливу управлінської діяльності на процеси функціонування та розвитку держави.

Управлінню притаманні свої об’єкти і суб’єкти управління. Об’єктами управління можуть бути поведінка окремих людей та груп, суспільна праця і виробництво, технічні засоби (верстати, машини, агрегати), тварини і рослини. Відповідно до цього (до об’єкта) прийнято поділяти управління на декілька видів: технічне (керівництво технічними процесами, управління механізмами, агрегатами), біологічне (регулювання розмноженням та розвитком тварин і рослин) та соціальне (управління людьми, управління в суспільстві).

1.  Поняття суб’єкта і об`єкта  державного управління

Державне управління є одним із видів діяльності щодо здійснення державної влади (поруч із законотворенням і правосуддям), яке полягає у практичному здійсненні організаційних, виконавчо-розпорядчих функцій по втіленню в життя вимог законодавства і здійснення на цій основі управлінського впливу щодо об’єктів управління. У соціальній сфері взаємодія суб’єктів і об’єктів управління відображає все розмаїття соціальних відносин суспільства. Ці зв’язки носять політико-державний, владноорганізуючий характер і здійснюються на підставі соціальних, передусім правових норм, регламентуються встановленими організаційно-процесуальними формами [2, с. 34].

Система державного управління — складне поняття, зміст якого охоплює такі складові елементи:

а) суб’єкти управління, тобто органи виконавчої влади,

б) об’єкти управління, тобто сфери та галузі суспільного життя, що перебувають під організуючим впливом держави,

в) управлінська діяльність (процес), тобто певного роду суспільні відносини, через які реалізуються численні прямі та зворотні зв’язки між суб’єктами і об’єктами управління [3, с. 69].

Розглядаючи організаційну структуру державного управління, можна зазначити, що державне управління здійснюють суб’єкти державного управління. Управлінський вплив суб’єктів здійснюється відносно об’єктів державного управління.

Що ж являють собою поняття «суб’єкт» і «об’єкт» державного управління? У літературі немає однозначного трактування цих категорій, а тому для усвідомлення їх суті розглянемо декілька теоретичних підходів щодо цього питання.

Так, А.Петров визначає суб’єкт управління як спеціальні групи людей, які за допомогою різних форм організаційної практики здійснюють необхідні рухи об’єкта. А.Годунов зазначає, що суб’єктом управління в суспільних процесах виступають люди. Ю.Тихомиров вказує, що суб’єкти, які управляють суспільством, — це або народ у цілому, або окремі його верстви, об’єднання, колективи, оформлені відповідним чином у політико-правових формах через систему державних і громадських організацій, інститути безпосередньої демократії. В. Афанасьев підкреслює, що суб’єктом управління є складна система державних і недержавних організацій [2, с. 25].

Таке розуміння поняття «суб’єкта державного управління», що виключає можливість виконання ролі суб’єкта посадовими особами, а також окремими громадянами, є неповним. Можна сказати, що воно є правильним відносно соціального управління в цілому, що ж стосується власне державного управління, то до його суб’єктів відносяться як державні органи, так і, безперечно, посадові особи, державні службовці, наділені владними повноваженнями, і громадяни.

Головною рисою суб’єкта державного управління є наявність у нього певної компетенції і владних повноважень, які дають змогу втілювати свою волю у формі управлінських рішень, керівних команд, обов’язкових до виконання. Владний вплив, що виходить від суб’єкта до об’єкта управління, дозволяє підпорядковувати волю і діяльність останнього волі першого, що в окремих випадках є необхідним для досягнення цілей і вирішення завдань, визначених суб’єктом управління. Відповідно об’єкт державного управління зобов’язаний підкорятися владній волі суб»єкта і в обов’язковому порядку виконувати його рішення.

Отже, суб`єкт управління — система, наділена певною компетенцією і державно-владними повноваженнями, що дозволяють їй втілювати свою волю в форму керівних команд чи рішень, обоє ‘язкових для виконання, тобто, це система, що управляє У державному управлінні до суб’єктів управління відносяться:

• органи виконавчої влади (уряд, міністерства, місцеві державні адміністрації);
• посадові особи; службовці, що наділені державно-владними повноваженнями [2, с. 26].

Об’єкт управління — це система, яка підпорядковується владній волі суб’єкта управління і виконує його рішення, тобто система, якою управляють Об’єктами управління може бути галузь промисловості, об’єднання, підприємство чи його виробничий підрозділ. Кожному об’єкту управління притаманні різноманітні види діяльності. Відповідно, в зміст управління входить комплексне вирішення усіх елементів адміністрування [2, с. 26].

Слід зазначити, що між суб’єктом і об’єктом державного управління не існує абсолютних меж: система, яка управляє, будучи суб’єктом відносно того чи іншого об’єкта, сама, в свою чергу, є об’єктом управління іншим суб’єктом. Так, наприклад, обласна державна адміністрація, що здійснює управлінські функції на території області, будучи суб’єктом управління на цій території, разом з тим є об’єктом управління Кабінету Міністрів, а останній, у свою чергу, є об’єктом управління Президента.

Суб’єкти управління мають суттєві ознаки, які характеризують їх сутність як найважливіших елементів соціального (державного) управління. Слушно зауважує у цьому зв’язку Ю.Тихомиров, що суб’єкт управління забезпечує реалізацію інтересів певної соціальної спільноти — народу, певної верстви суспільства, нації, професії тощо [2, с. 27]. Існує певна ієрархія інтересів, яка відображає структурованість суспільства, що закріплена Конституцією та іншими правовими актами. Механізм погодження та гармонізації інтересів розрахований на переборення суперечностей з метою досягнення загальних соціальних цілей. Такий механізм, звичайно, спирається на діючі структури державного управління.

2. Відносини між суб’єктами і об’єктами державного управління

Кожному суб’єкту управління притаманні певні функції, які відображають загальносистемний поділ праці щодо їх виконання, через що функції характеризують основний зміст та напрями діяльності суб’єкта управління. Як зазначає Ю.Тихомиров, суб’єкт управління є системно організованим, і в цій якості він має властиві ознаки будь-якої соціальної системи. Суб’єктам управління притаманні загальні функції і цілі, єдність принципів їх утворення, побудови та діяльності, структурна єдність та інші ієрархічні зв’язки та відносини, прийняття суворо обумовлених управлінських рішень, узгодження їх між собою [2, с. 28].

Між суб’єктами і об’єктами виникають управлінські відносини лише завдяки тому, що суб’єкти наділені відносно об’єктів владними повноваженнями, які дають змогу їм здійснювати свій управлінський вплив. Державно-управлінські відносини — це особливий вид суспільних відносин, які виникають у процесі державного управління, діяльності свідомо-вольового та організаційного характеру, що встановлюються в ході взаємної діяльності, в яких їхні учасники відчувають на собі державно-управлінську дію, що відповідає меті держави, визначається економічними та політичними основами суспільного устрою. Ці відносини типу «влада — підпорядкування» можуть мати різний характер залежно від повноважень суб’єкта, ступеня самостійності об’єкта управління та багатьох інших факторів. Вони можуть бути формальними (субординації) і неформальними (координації),          галузевими, міжгалузевими, територіальними та ін. Відносини управління формуються на основі закономірностей, принципів, функцій і методів державного управління. Найчастіше ці відносини виникають за ініціативою одного із учасників, а у разі порушення адміністративно-правових норм порушник несе відповідальність перед державою [2, с. 28].

Змістом управлінських відносин є особлива діяльність людей, що виступає у вигляді взаємодії суб’єктів та об’єктів управління. Сторони цих відносин, вступаючи у взаємне спілкування, формують тим самим зміст управлінських відносин. Між ними існує тісна взаємодія, що здійснюється за допомогою прямих (від суб’єкта до об’єкта) і зворотних (від об’єкта до суб’єкта) зв’язків. Практична реалізація цих зв’язків забезпечується завдяки руху інформації. Наявність прямого та зворотного зв’язку є необхідною умовою нормального функціонування й розвитку будь-якої соціально-економічної системи. Прямий зв’язок сприяє процесу ухвалення рішень і забезпечує їх передачу на об’єкт, що управляється. Зворотний зв’язок, який несе інформацію про стан об’єкта і його дії на керівні рішення, служить базою формування відповідних впливів на об»єкт управління. Зворотні зв’язки, таким чином, підказують найбільш доцільні шляхи і засоби організації процесу регулювання діяльності об’єкта управління. Вони синтезують дії внутрішнього та зовнішнього середовищ (стосовно певного об’єкта управління), відображають численні причинно-наслідкові зв’язки. Спеціаліст з обміну інформацією Ф.Льюіс так характеризує значення зворотного зв’язку: «Керівник, який не налагодить зворотний зв’язок для отримувача інформації, виявить, що ефективність його управлінських дій значно знижена, аналогічним чином, якщо зворотний зв’язок із працівниками заблокований, керівник у кінці виявиться ізольованим або ошуканим» [5, с. 102]. Отже, зворотний зв’язок сприяє підвищенню ефективності обміну управлінською інформацією.

Відносини між суб’єктами і об’єктами можуть носити субординаційний та координаційний характер. Деякі автори виділяють «формальні» (офіційні) і «неофіційні», а також відносини «організації» та «дезорганізації». Крім того, державно-управлінські відносини можна класифікувати таким чином:

• галузеві (відносини в межах однієї галузі);
• територіальні (у межах одного регіону);
• міжгалузеві (між органами різних галузей);
• міжрегіональні (між органами різних регіонів);
• територіально-галузеві [2, с. 29].

Узгодження (упорядкування) управлінських дій призводить до встановлення між ними вертикальних зв’язків — субординації, тобто підпорядкування одного інтересам іншого. Субординаційні відносини розрізняються за певними видами: пряме підпорядкування, непряме підпорядкування, подвійне підпорядкування, ієрархічне підпорядкування тощо. Всі ці види субординації мають свої особливості та певний обсяг у конкретних системах управління залежно від методів, які використовуюються у відносинах «суб’єкт — об’єкт» [5, с. 103].

Встановлення між ними горизонтальних зв’язків носить назву координації, тобто поєднання двох і більше однорівневих з точки зору визначеного критерію дій, що забезпечують досягнення запланованого результату. Координаційні відносини розрізняються за видами: узгодження, предметно-технологічна взаємодія, ієрархічна або складна взаємодія. Субординацію і координацію можна розглядати як двоєдине виявлення сутності управлінської діяльності, а також, як її базові форми. У процесі цієї діяльності вони доповнюють одна одну, причому, залежно від конкретної ситуації, переважає та чи інша. Ці зв’язки носять діалектичний характер: об’єкт, яким управляють, не є пасивним учасником управлінських відносин. Він бере активну участь у формуванні характеру і напрямку управляючої дії, насамперед при опрацюванні, прийнятті та виконанні управлінських рішень.

Чим вища ступінь відповідності керуючої системи керованій, тим ефективніше здійснюється управління тієї чи іншої системи. Таким чином, державне управління характеризується наявністю цілісної системи, керуючою і керованою її частинами, причинно-наслідковими зв’язками між ними, динамізмом розвитку. Воно являє собою сплановану діяльність системи, яка управляє, спрямовану на здійснення оптимального функціонування і розвитку об’єкта управління.

Державне управління — це вид діяльності держави, яка полягає у здійсненні нею управлінського організуючого впливу шляхом використання повноважень виконавчої влади через організацію виконання законів та інших нормативно-правових актів чинного законодавства, здійснення розпорядчих функцій з метою комплексного соціально-економічного розвитку, а також забезпечення реалізації державної політики у відповідних сферах суспільного життя. Оскільки державне управління — це діяльність, то вона органічно включає сукупність соціальних суб’єктів [4, с. 105].

Отже, якщо вважати державу соціально-організаційним інститутом, що являє собою систему взаємодії численних соціальних спільнот та апарату, то державне управління є конкретно-історичною формою соціального адміністрування.

Висновки

Система державного управління — складне поняття, зміст якого охоплює такі складові елементи:

а) суб’єкти управління, тобто органи виконавчої влади,

б) об’єкти управління, тобто сфери та галузі суспільного життя, що перебувають під організуючим впливом держави,

в) управлінська діяльність (процес), тобто певного роду суспільні відносини, через які реалізуються численні прямі та зворотні зв’язки між суб’єктами і об’єктами управління

Суб`єкт управління — система, наділена певною компетенцією і державно-владними повноваженнями, що дозволяють їй втілювати свою волю в форму керівних команд чи рішень, обоє ‘язкових для виконання, тобто, це система, що управляє У державному управлінні до суб’єктів управління відносяться: органи виконавчої влади (уряд, міністерства, місцеві державні адміністрації); посадові особи; службовці, що наділені державно-владними повноваженнями.

Об’єкт управління — це система, яка підпорядковується владній волі суб’єкта управління і виконує його рішення, тобто система, якою управляють Об’єктами управління може бути галузь промисловості, об’єднання, підприємство чи його виробничий підрозділ. Кожному об’єкту управління притаманні різноманітні види діяльності. Відповідно, в зміст управління входить комплексне вирішення усіх елементів адміністрування.

Список використаних джерел

1. Кодекс адміністративного судочинства України //Відомості Верховної Ради України. – 2009. — N 26
2. Державне управління: Навчальний посібник. — К.: Знання-Прес, 2007. — 343, с.
3. Державне управління та місцеве самоврядування. Збірник наукових праць. — — Вип. 2. – 298 с.
4. Пахомов І. Проблема побудови сучасної теорії державної служби // Право України. — 2009. -№ 8. — С.105
5. Пахомова Т.І. Державна служба як об’єкт системного розгляду // Статистика України. — 2008. -№ 3. — С. 100-104
6. Територіальна організація влади в Україні: Статус і повноваження місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. -К.: Ін Юре, 2009. — 927 с.