Вступ.

1. Поняття та структура політичних еліт.

2. Основні типи політичної еліти.

3. Принципи діяльності політичної еліти та її роль в структурі сучасної поліичної системи України.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми дослідження. Роль правлячої політичної еліти надзвичайно важлива в будь-якій державі й особливо актуалізується на етапах становлення або трансформації тієї чи іншої системи. Саме тому дослідження правлячої політичної еліти особливо цінне в Україні, відносно молодій державі, яка переживає перші етапи розвитку власних політичних інститутів.

Незважаючи на численні наукові роботи, присвячені аналізу політичної еліти України, дослідження чинників, що визначають її виміри та функції, здебільшого залишаються поза увагою вчених. Разом з тим, вони відрізняються у стабільних, сформованих і тривалий час існуючих системах та у таких системах, що проходять етапи трансформації. В Україні, виходячи з особливостей її історичного розвитку, традицій, низки проблем та суперечностей, що накопичилися впродовж довгого часу, сформувався власний набір чинників, які вказують на параметри правлячої політичної еліти і, звісно, потребують детальнішого аналізу.

Сьогодні в Україні переважають дослідження конкретико-теоретичного та загально-філософського типів аналізу, у той час як існує потреба ще й в узагальнених дослідженнях на рівні емпіричного пізнання. Порівняно незначна кількість таких досліджень, особливо стосовно другої половини 90-х років, вказує на те, що ця проблема гостро актуальна й порівняно мало досліджена, особливо на новому історичному матеріалі.

На політичне життя в Україні, що зазнає впливів таких модернізаційних процесів як залучення до інформаційних суспільств, засвоєння демократичних принципів, формування нових інституцій політичної системи, вплив окремих особистостей, які визначають нові процеси, величезний. Процеси легітимації політичної еліти України відбуваються разом з безперервними процесами легітимації компонентів політичної системи, що засвідчує важливість вивчення цієї проблеми, оскільки визнання політичної еліти зумовлене особливостями політичної системи, зокрема, крахом політичної системи радянського зразка, формуванням парламентсько-президентської республіки.

Виникнення і глибоке обґрунтування елітарних теорій в Україні пов'язане з іменами В.Липинського та Д.Донцова. В Україні, починаючи з 90-х років, проблемою еліт у тому чи іншому контексті займалися такі сучасні науковці, як О.Білий, Д.Видрін, С.Вовканич, Б.Гаврилишин, О.Гринів, А.Колодій, І.Курас, Б.Кухта, О.Лазоренко, В.Лизанчук, В.Литвин, В.Малахов, М.Михальченко, А.Пахарев, В.Потульницький, В.Танчер, М.Шульга, Б.Ярош. Елітаристською проблематикою займається група вчених, що гуртується навколо редакції наукового журналу "Політична думка". Зокрема, В.Полохало, О.Дергачов, А.Федоров та ін. досліджують українську "посткомуністичну" еліту. Вагомий внесок у теорію політичної еліти зробили харківські політологи Л.Манжуловська, О.Куценко, О.Халецька та інші, які вивчають джерела поповнення еліти, способи її формування, взаємодію старої й нової, політичної та економічної еліти, її згуртованість, вплив еліти на трансформацію суспільства. Однак багато проблем елітотворчого процесу в Україні все ще мало досліджені або ж учені й зовсім залишають їх поза увагою.

Метою роботиє висвітлення структури та принципів діяльності політичної еліти, розвитку та особливих рис у період формування в Україні демократичних основ суспільства. Тому передбачається вирішення таких дослідницьких завдань:

· проаналізувати теоретичні концепції та виявити тенденції розвитку політичної еліти в перехідних суспільствах, в основу яких покладено формування демократичної системи влади;

· виявити основні чинники, що визначають параметри політичної еліти України;

· проаналізувати критерії типології та структури політичної еліти України;

· з'ясувати основні тенденції розвитку політичної еліти України на різних етапах та причини їх відмінностей.

Об'єктом дослідженняє політична еліта України.

Предмет дослідження: процес становленнята розвитку політичної еліти України в період формування демократичних основ суспільства.

1. Поняття та структура політичних еліт

Політична еліта (франц. élite — краще, відібране, вибране) — самостійна, вища, відносно привілейована група людей, наділена особливими психологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні і здійсненні рішень, пов´язаних з використанням державної влади або впливом на неї.

Поряд з політичними лідерами найвпливовішими і найактивнішими суб'єктами політики і влади виступають політичні еліти. Феномени політичного лідерства та елітизму тісно пов'язані між собою і взаємно переплетені, як і теорії, що їх відображають. Цей взаємозв'язок ґрунтується на їхній спільній природі. Очевидно, саме тому в західній політології досить часто лідерство розглядається як "демократичне формування" того самого рівня, що й еліта. Водночас під елітою мається на увазі група лідерів. Як засвідчує американський політолог Г. Ласвел, термін "еліта" вживається в описовій політичній науці для того, щоб окреслити соціальний прошарок, з якого "вербуються лідери".

Понятійного статусу у сфері суспільно-політичних наук даний термін набуває лише наприкінці 19 ст. — на початку 20 ст. З цього часу елітою вважаються найвидатніші, найкращі представники суспільства чи будь-якої його частини — верстви, групи людей, які мають такі особисті людські й професійні якості, що виділяють їх з оточення, роблять обраними, а це дає їм право володарювати. У політиці це означає, що розвиток суспільства здійснюється значною мірою завдяки владі правлячої меншості, тобто політичної еліти. Основний постулат елітизму — це поділ суспільства на вибрану активну меншість (еліту) і пасивну більшість (масу). Цей поділ здійснюється на основі різних критеріїв, основними з яких є теократичний, генократичнии та ціннісний. Очевидно, що людське суспільство ієрархізоване і впорядковане, що через природні й соціальні відмінності, які існують між людьми, кожен виконує свою роль в організації суспільно-політичного життя, зокрема і в керівництві, в управлінні суспільними процесами. Зі зростанням суспільної активності людей, з розвитком державної організації та з поділом праці виділяється певна група людей, що за своїми психобіологічними і соціальними якостями найбільше здатна саме до керівної, управлінської діяльності, а отже, і до здійснення політичної влади в суспільстві. У політиці це означає, що розвиток суспільства здійснюється під владою меншості, тобто під владою політичної еліти[10, c. 242-243].

Незважаючи на очевидність і раціональну обґрунтованість, елітистська проблематика тривалий час розглядалася радянським суспільствознавством як псевдонаукова, буржуазна й антидемократична. Така позиція випливає з марксистсько-ленінського трактування політики як концентрованого вираження економіки і класових інтересів. На відміну від марксизму, прихильники теорії еліт заперечують безпосередню детермінованість політики і політичної влади відносинами власності і класовим інтересом. Вони розглядають політику як відносно самостійну і досить впливову сферу розвитку суспільства, більше того, саме в політичній владі вони вбачають одну з головних причин соціального розмежування. Згідно з цим розумінням терміна "політичні еліти" від початку його застосування в політичній науці, теоретики елітарних концепцій вживають його на позначення людей, які уособлюють носіїв політичної влади. У сучасній політології політична еліта зазвичай трактується як вища, відносно самостійна і привілейована група людей, які займають провідне становище в політичному житті суспільства, зокрема в підготовці, прийнятті й реалізації політичних рішень, при цьому багато хто з сучасних політологів справедливо вважає, що не слід ототожнювати політичну еліту з правлячою. Адже окрім правлячої еліти об'єктами вивчення політичної науки є й опозиційна еліта, або контреліта, комунікаційна, ідеологічна та інші активні суб'єкти політичної діяльності. Концепції елітизму, як і лідерства, досить різноманітні. Вони ґрунтуються на соціально-політичних уявленнях, сформованих у глибоку давнину. Ще в період розпаду родового устрою з'являються ідеї поділу суспільства на вищих і нижчих, благородних і ницих, аристократів і простий люд. Найбільш системно ці ідеї було розвинуто у вченнях Конфуція, Платона, Арістотеля, Макіавеллі, Ніцше та інших мислителів. Однак серйозного теоретичного обґрунтування і практичного застосування вони ще й досі не набули[4, c. 24-25].

Правляча еліта складається з трьох взаємопов´язаних елементів:

1. Політична еліта, яка є частиною правлячої, виступає носієм владних функцій, її вплив на систему владних відносин визначається співвідношенням сил усередині самої еліти, співвідношенням політичних сил у державі, формою політичного устрою, наявністю й гостротою політичних конфліктів. Політична еліта володіє непересічними психологічними, соціальними й політичними якостями, бере безпосередню участь у схваленні та здійсненні рішень, пов´язаних із використанням державної влади чи впливом на неї.

2. Бюрократична еліта охоплює представників управлінського апарату. Вони мають владні повноваження, впливають на виконання важливих державних функцій.

3. Комунікаційна та ідеологічна еліта — представники науки, культури, духовенства та засобів масової інформації.

Деякі сучасні політологи поділ суспільства на еліту (носія функції управління) i масу (виконавців) оголошують вирішальною умовою цивiлiзованого суспільства. А його вiдсутнiсть означає анархію, “хворобу” соціальної системи. Існування політичної еліти визнається цілком справедливим, оскільки вона посідає провідне місце завдяки своїм природним та містичним якостям.

Звичайно, якщо йдеться про “мiстичнi якості” еліти, то таке пояснення її політичного владарювання, мабуть, не дуже обґрунтоване. Інша справа, коли елітарна структура влади обґрунтовується функцiонально-технократично. Тобто необхiднiсть політичної еліти виводиться з поділу праці в суспiльствi, який корелюється з неоднаковими здібностями людей. Зокрема, М. Вебер владу бюрократичної еліти обґрунтував її компетентністю. З тим, що керівництво суспільним життям вимагає досить високої професійної підготовки, не можна не погодитися. Народ в бiльшостi до цього не підготовлений.

Стосовно постiндустрiального суспільства використовується термін “нова еліта” (менеджери, верхівка чиновників та iнтелiгенцiї), який на вiдмiну від терміна “стара еліта” (“еліта крові”, “еліта багатства”) вказує на нові форми постiндустрiальної соціальної структури. Вважається, що влада дедалі більшою мірою асоціюється з доступом до знань, iнформацiї. Це природно, тому що центр влади переміщується до еліти спецiалiстiв — носіїв знань. Інтелектуальна еліта поліпшує цю структуру. “Позакласове” рекрутування елiт веде до оптимального співвідношення між елітою i масами, що знімає соціальну напругу[9, c. 72-74].

В лiтературi є ще один (недостатньо розроблений політологами) аспект обґрунтування еліти — відповідно до потреб національного відродження. Цікавим, зокрема, був пiдхiд В. Липинського, його концепція “національної аристократії”.

Він виходив з того, що ні етнографічна маса людей як така, ні тип i характер, ні мова i окрема територія самі собою, автоматично не творять нації. Це робить якась активна група серед цієї етнографічної маси, група, що веде перед у розвитку об'єднуючих, політичних цінностей, на грунтi яких формується нація. Вона i є носієм національної ідеї. Саме для група керує всією нацією, стоячи на чолі й політичних органiзацiйних установ, творить певні культурні, моральні, полiтичнi i органiзацiйнi вартості, які потім присвоює собі вся нація i якими ця нація живе i держиться.

Таку провідну групу В. Липинський назвав «національною аристократією». Слово «аристократія» вживається, за Арiстотелем, на означення групи найкращих у певний історичний момент серед нації людей. Найкращих тому, що власне вони є організаторами, правителями i керманичами нації.

Саме національна аристократія забезпечує розв`язання протиріччя між iндивiдуалъними, егоїстичними інтересами i спільними для всієї нації інтересами на користь останніх. Тобто вона — носій об'єднуючого принципу. Без двох основних прикмет, зазначав В. Липинський,— матеріальної сили i морального авторитету — немає i не може бути національної аристократії. А без національної аристократії— без сильних i авторитетних провiдникiв по організації в тяжкій боротьбі за незалежність не може бути нації.

Була обґрунтована необхідність постійного оновлення національної аристократії, оскільки в добре політично організованому устрої відбувається інтенсивний розвиток матеріального життя. А для модернiзацiї потрiбнi нові полiтичнi організатори нації. Складовою цієї концепції був висновок про те, що чим більш розвинене i складніше матеріальне життя певно нації, тим важчі завдання національної аристократії, тим складнiшi проблеми громадянської органiзацiї мусить розв'язувати вона.

Еліта внутрішньо диференційована і має складну структуру, яку складають різні типи й види еліт, що дає право говорити про неї у множині. Виокремлення елементів структури політичної еліти, її поділ на типи й види можуть здійснюватись за різними ознаками. Найбільш загальними з них є місце в політичній системі та обсяг владних повноважень.

За місцем у політичній системі еліта поділяється на правлячу і неправляча (контреліту).

До правлячої еліти належать усі ті, хто прямо чи опосередковано бере участь в управлінні суспільством, а до контреліти — такі особи, які наділені характерними для еліти якостями, але внаслідок свого соціального статусу чи різних перешкод не мають доступу до управління. Контрелітою може виступати політична опозиція, що прагне послабити владу правлячої еліти і взяти на себе частину її повноважень[3, c. 521-523].

Серед причин занепаду правлячої еліти В. Парето називає війну і диференційовану здатність до відтворення потомства. Війна звичайно знищує більш значну частину еліти, порівняно з населенням у цілому, а елітарні сім'ї виявляють тенденцію до вимирання, бо в них зазвичай менше дітей, ніж у решти населення.

Закон циркуляції еліт не дозволяє занепадаючій старій еліті привести до занепаду все суспільство. Коли процеси занепаду правлячої еліти й кількісного зростання контреліти набувають широких масштабів, контреліта за допомогою мас витісняє стару еліту і стає правлячою. Це "масова циркуляція еліти", або революція. У процесі революції багатьох представників старої еліти знищують, ув'язнюють, висилають або опускають до найнижчого соціального рівня. Інші представники старої еліти рятуються, зраджуючи свій клас. Нерідко вони займають провідні позиції в революційному русі.

За часом і засобами утвердження панування політичні еліти поділяються на традиційні і сучасні.

Влада традиційних еліт спирається на традиційні цінності: звичаї, традиції, знатність походження, власність на землю, військову доблесть, релігійні заслуги тощо. Відповідно до цих цінностей виокремлюються такі складові політичної еліти, як родова знать, земельна аристократія, воєнна еліта, релігійні ієрархи і т. п..

Влада сучасних еліт базується на сучасних цінностях, до яких належать, зокрема, промисловий (особливо фінансовий) капітал, освіченість, професійні досягнення та ін. Відповідно, до сучасних еліт належать підприємці, освічені політичні лідери, представники науково-технічної інтелігенції, мистецтв тощо, але не всі, а лише ті, хто безпосередньо чи опосередковано займає владні позиції або має можливість істотно впливати на прийняття політичних рішень.

За обсягом владних повноважень поділяються на вищі, середні і адміністративні.

Чітких критеріїв поділу немає. Вважається, що до вищої еліти належать ті, хто приймає найбільш значущі для всього суспільства політичні рішення. Це провідні політичні керівники — глава держави, голова парламенту, прем'єр-міністр, голова Верховного суду, а також ті, хто обіймає високі пости в законодавчій, виконавчій та судовій гілках влади (безпосереднє оточення глави держави, голови парламенту, прем'єр-міністра, керівники центральних органів виконавчої влади, провідних політичних партій, політичних фракцій у парламенті). У кількісному відношенні вища еліта складає в країні 100-200 осіб. Опосередкованим показником належності до неї є відомість. Це особи, які відомі як ті, хто приймає рішення.

Середня політична еліта формується з великої кількості виборних посадових осіб. Це члени парламенту, губернатори, мери великих міст, лідери різних політичних партій і провідних груп інтересів тощо. В її середовищі є своя досить значна диференціація. Об'єднує представників середньої політичної еліти те, що вони є виборними, а не призначуваними особами.

Адміністративну еліту складає вищий прошарок державних службовців (чиновництва), які займають вищі позиції в міністерствах, департаментах, комітетах та інших органах державного управління. На посади вони не обираються, а призначаються.

За змістом діяльності і функцій політична еліта поділяється на партійну, воєнну, адміністративну та ідеологічну[2, c. 64-65].

2. Основні типи політичної еліти

Теорія і практика суспільного життя з очевидністю підтверджують, що елітизм, у тому числі й політичний, є об'єктивним явищем суспільно-політичного розвитку. Це явище зумовлене внутрішньою природою суспільного розвитку, зокрема такими чинниками: об'єктивною структуризацією та ієрархізацією розвитку суспільства; психологічною і соціальною нерівністю людей; законом поділу праці; необхідністю і високою суспільною значущістю управлінської діяльності, широкими можливостями використання управлінської діяльності для здобуття влади і привілеїв; об'єктивністю лідерства і наступництва, панування та підкорення; практичною неможливістю участі широких мас населення в здійсненні управлінських функцій, їхньою пасивністю та іншими чинниками. Безперечно, це стосується не тільки суспільства, а й самої еліти. Еліта загалом і політична еліта зокрема є внутрішньо диференційованою та ієрархізованою, характеризується певною структурною організованістю. Виходячи з внутрішньої диференціації та ієрархізації політичної еліти, у політології на основі різних критеріїв виділяють певні типи політичних еліт.

За ставленням до влади і місцем у системі владних відносин політична еліта поділяється на правлячу — ту, яка безпосередньо володіє державною владою, і неправлячу (опозиційну) контреліту, тобто ту, яка веде боротьбу за владу.

Правлячу еліту, у свою чергу, поділяють на вищу (вищі ешелони влади, які приймають рішення загальнодержавного рівня), середню еліту, яка бере участь у підготовці і в обговоренні політичних рішень; адміністративну еліту (бюрократію), функцією якої є виконання політичних рішень.

Відповідно до правочинності і законності володіння державною владою еліта поділяється на легітимну і нелегітимну. Слід зауважити, що дана класифікація є досить неоднозначною. Зазвичай легітимною вважається влада, освячена правом і законом. Однак на практиці досить часто на право, закон, конституцію посилаються насильницькі, тиранічні, диктаторсько-поліційні режими, які не мають авторитету серед мас, тобто їхня легітимність є суто формальною.

Щоб вийти з даного протиріччя, іспанський політолог Л. Саністебан запропонував вважати легітимною владу лише тих режимів і, відповідно, лише тих еліт, які реалізують владу, спираючись на широку згоду з боку мас. "Тоді, — писав він, — легітимною є така влада еліт, яка приймається масами, а не просто нав'язується їм".

Відповідно нелегітимними є така влада й еліти, які панують без згоди широких народних мас, нав'язують їм свою владу, змушують силою підкорятися їхній волі тощо.

Панівним методом реалізації влади легітимних еліт є переконування, компроміс при пропорційно значно меншому примусі, насильстві.

У нелегітимних еліт, навпаки, питома вага переконування, згоди незначна, зате панують насильство, страх і примус[1, c. 42-44].

Цілком зрозуміло, що жодна політична еліта не має монополії на легітимність, що її потрібно виборювати. Але одна справа, коли вона виборюється законним, знову ж таки легітимним, демократичним шляхом, спираючись на довіру й авторитет серед народу, й інша, коли вона встановлюється насильно. Тобто сам характер встановлюваного політичного режиму визначає легітимність і нелегітимність еліт. Виходячи з критерію інтегрованості в сучасній політології, деякі вчені пропонують поділ еліт на фрагментовані, нормативно інтегровані та ідеологічно інтегровані.

До першої належать еліти, яким притаманний мінімальний рівень структурної інтеграції, невеликий обсяг нормативного консенсусу, відсутність згоди щодо загальних правил політичної діяльності, поділ на фракції, мало єдності щодо вартостей існуючих політичних інститутів. Це еліти, які ведуть між собою гостру боротьбу, б'ють, як кажуть, "по своїх". Унаслідок цього політична система є нестабільною.

До нормативно інтегрованих належать еліти, де панує відносно високий рівень структурної згуртованості, достатній нормативний консенсус, де діють диференційовані фракції, відносна згода щодо правил діяльності, певна погодженість щодо інституційних вартостей. Методом діяльності таких еліт, здебільшого, є компроміс. Усе це забезпечує стабільність політичної системи та панування демократично-ліберальних цінностей і еліт.

Третій тип еліт у цій класифікації — ідеологічно інтегровані еліти. Характеризуються тісною інтегрованістю структур, єдністю системних вартостей, нормативною чіткістю, політичне життя контролюється фракціями і партіями, панує нав'язаний елітою загальний консенсус. Усе це характерне для тоталітарно-авторитарних режимів.

У повоєнній Європі крім цих типів досить поширеним став поділ ідеологічний: демократичні, ліберальні еліти і, відповідно, авторитарні. У сучасних плюралістичних концепціях висувається теза, що стабільності ліберально-демократичних політичних режимів вдається досягнути завдяки формуванню множинності еліт у суспільстві, коли поряд з політичною розвивається наукова, економічна, військова, релігійна і художня еліти, які в своїй діяльності врівноважують політичну еліту, і це забезпечує політичну стабільність, запобігає встановленню авторитарних і тоталітарних режимів[13, c. 27-28].

Досить поширеним у науці — від класичних елітарних теорій і до сьогодні — є поділ еліт на відкриті й закриті. До відкритого типу еліт належать еліти, які допускають поновлення своїх рядів знизу доверху за рахунок нижчих верств або окремих представників інших еліт, у тому числі й супротивників. Відкриті еліти таким чином внутрішньо оновлюються, а це гарантує їхню стабільність. Головне, щоб процес циркуляції еліт був постійним. Окрім перелічених особливостей відкритої еліти слід зазначити й такі:

• особисті досягнення в певній галузі;

• професіоналізм і компетентність;

• конкурентний або змагальний спосіб добору;

• чутливість до громадської думки;

• саморегуляція.

Закриті еліти — це замкнені кастові групи, для яких характерні такі основні ознаки:

• недопущення представників нижчих верств;

• відсутність спонтанності у формуванні;

• особисті досягнення цінуються, але головне — відданість системі, цінностям, лідерові (вождю);

• ієрархічна підпорядкованість знизу доверху;

• некритичне ставлення до директив згори;

• байдужість до громадської думки;

• зайняття посад за принципом особистої відданості тощо.

Тип еліти здебільшого залежить від політичного режиму, в якому вона існує. Вирізняють два основні типи еліт — відкриту й закриту.

Відкрита еліта. Вона допускає спонтанний приплив нових членів, піддаючи при цьому остракізмові (засудженню) порушення встановлених правил. Вирішальним критерієм підбору є особисті якості, досягнення у сфері діяльності, якою займається претендент, значна популярність (спосіб підбору конкурсний). Посадовими вимогами є компетентність, професіоналізм (посаду слід обіймати відповідно до особистих якостей — моральних, професійних тощо). Вагоме значення має громадська думка. Відкрита еліта формується за такими принципами: економічна вагомість, політичний статус, популярність, професіоналізм у своїй сфері діяльності, підтримання власного авторитету; увага до суспільної думки.

Закрита еліта. Характерна для тоталітарного режиму і має такі ознаки: заперечує спонтанність формування; члени еліти не піддаються остракізмові за порушення дисципліни; головне в підборі — відданість вождеві з урахуванням особистих якостей; спосіб підбору — кадрова політика партії та влади; посадова вимога — точне виконання директив керівництва; ігнорує громадську думку, посади часто надають за прихильність керівництву.

У західній політології еліту поділяють: за особистими якостями — на статичну і виконавчу; за типом впливу — на професійну і групову; залежно від форми правління — на традиційну, внутрішню і зовнішню; за стилем правління — демократичну, ліберальну, авторитарну. Що ж до добору еліт, то К. Мангайм визначає три типи: 1) на основі крові; 2) на основі приватної власності; 3) на основі інтелектуальної продуктивності. На його погляд, еліта крові характерна для доіндустріального суспільства, еліта багатства — для індустріального, а еліта продуктивності — для постіндустріального.

Отже, методологічний аспект проблеми політичного лідерства та елітизму характеризується багатомірністю підходів — філософських (діалектичного, екзистенціалістського, прагматичного), загальнонаукових (системного, структурного, функціонального, діяльного, аналітико-синтетичного, дедуктивно-індуктивного), спеціальних (дисперсного, ситуаційного, конкретно-соціологічного). Комплекс цих підходів має охоплювати всі грані політичного лідерства та елітизму[15, c. 55-56].

3. Принципи діяльності політичної еліти та її роль в структурі сучасної поліичної системи України

Аналізуючи феномен сучасного політичного лідерства в нашій країні, абсолютно неможливо визначитися з багатьма персоналіями: вони є лідерами загальнонаціональними чи регіональними, інтереси яких соціальних груп відстоюють та захищають, яке в них ставлення до існуючого суспільного ладу (функціональне, дисфункціональне чи стабілізуюче)? Іншими словами, так званих «розмитих» лідерів, які діють адекватно до суспільно-політичних змін і конкретних колізій у державі, сьогодні більше ніж лідерів сильних, спроможних взяти на себе відповідальність за долю нації, а не лише за долю тих, хто віддав за них свій голос на виборах.

Багато в чому нову еліту повинні формувати політичні партії, але й тут становище не краще. Ми вважаємо досягненням нашої демократії утворення в країні понад 100 партій різного ідейного спрямування. Однак саме цей процес уже своєю сутністю є принципово відмінним від того, що діється в світі. У багатьох країнах політики все менше уособлюють себе з відповідними партіями, а виборці роблять свій вибір між конкретними особами, а не між партіями з їх програмами. Десятки лідерів в Україні, образно кажучи, особливо на березневих виборах 1998 року, сховалися за партії. Фактично за ними не було електорату, а були лише симпатії політичних об’єднань. Справді демократичне суспільство має підстави й існує за умови, коли політичні партії дійсно виконують роль посередника між владою і народом, коли такі партії виникають як волевиявлення громадян. Більшість же партій в Україні створювалася зовсім не за волею мас, а волею одного чи декількох лідерів.

Невизначеність позицій багатьох політичних партій, розмитість, слабкість їх авторитету цілком зрозумілі, адже більшість із них виникла ще й лише як противага єдиній компартії. На тлі її критики та усунення з політичної сцени багато хто набув політичного капіталу. Коли ж справа дійшла до необхідності виконання безпосередніх функцій партії -ідеологічної, організаційної, пропагандистської, виховної, комуникативної, до реалізації конкретних економічних, соціальних, господарських програм — більшість партій виявилися до цього елементарно неготовими.

Слабкість політичних партій (тобто — нової еліти) безпосередньо пов’язана з інтенсивним соціальним розшаруванням (стратифікацією) населення. При цьому посилання на необхідність мати вагому частку середнього класу в державі цілком об’єктивні. Середній клас зумовлює існування сильного центру, в т.ч. й партій, які його підтримують. Ще Арістотель зазначав, що «ті держави мають добрий устрій, де середні люди представлені у найбільшій кількості, коли ж одні мають надто багато, а інші нічого, то виникають або крайня демократія, або олігархія у чистому вигляді, або тиранія саме під впливом протилежних крайнощів». З огляду на існування саме такої загрози в Україні дуже добре, що сьогодні деякі політичні партії та об’єднання доходять свідомого розуміння, що є потреба у блокуванні, об’єднанні зусиль заради загальнонаціональних, загальнодержавницьких інтересів. У більшості країн із так званими розвинутими демократіями переважне число політичних партій і громадських організацій поєднуються саме навколо стратегічних шляхів розвитку своїх держав, зберігаючи за собою право різних політичних тактик[8, c. 75-77].

Згідно іншої точки зору, носії політичних рішень в Україні на момент проголошення незалежності в 1991 р. не були політичною елітою. Це пояснюється тим, що вони не могли виконувати властивих для неї основних функцій, а саме – ефективного управління, прийняття оптимальних рішень, політичного керівництва, прогнозування, планування, формування кадрового складу тощо. Звідси, доцільно використовувати два схожих функціональних поняття еліти відносно українських владних сил:

“еліти – це всі ті особи та групи, які займають провідні позиції у великих або найбільш багатих на ресурси організаціях і рухах нації та мають можливість забезпечувати значний і систематичний вплив цих організацій і рухів на політичні рішення”;

“політична еліта – це еліта у вузькому розумінні слова, коли йдеться про еліту як таку, що займається політикою, яка здобула собі атрибути політичного представника своєї сили і яка об’єднується навколо цінності, якою є політика. До політичної еліти належать найбільш впливові та політично активні члени правлячої верстви, що включає функціонерів політичних організацій цієї верстви, інтелектуалів, які формують політичну ідеологію, лідерів цих організацій, тобто людей, які безпосередньо приймають політичні рішення та виражають сукупну волю верстви”.

Нарешті, заслуговує на увагу сприйняття еліти як соціального явища населенням України, відоме як феноменологічний аспект. Соціологічні опитування свідчать, що в українському суспільстві поняття політичної еліти асоціюється з верхівкою виконавчої та законодавчої гілок влади (42 % респондентів відносять їх до еліти), а також з “багатими людьми” – підприємцями і керівниками банків (вони користуються підтримкою 44 % опитаних). Водночас на запитання “що Ви відчуваєте по відношенню до правлячої еліти?”, 21 % заявили – “образу”, 13 – “ворожість”, 54 – “байдужість”. Це вкрай несприятливі для зміцнення паростків демократії та вкорінення засад громадянського суспільства в Україні показники. У населення нашої держави склався переважно негативний образ політичної (правлячої) еліти. Даний факт пояснюється тим, що остання не виконує найважливіших ролей і функцій – ролі референтної групи, взірця суспільної поведінки, морально-психологічного мобілізатора й провідника мас.

Наведені вище міркування змушують нас зупинитися на виявленні основних функцій політичної еліти в Україні. При всій палітрі підходів до даного питання можна виокремити три з них – найголовніші – зі своїми під функціями[7, c. 191-193].

По-перше, з’ясування інтересів різних суспільних груп у політичному житті. Це передбачає 1) субординацію інтересів і 2) відображення їх у політичних настановах.

По-друге, формування політичних програм, доктрин, ідеологій. Тут треба мати на увазі 1) розробку відповідних програмних документів, 2) їх “лобіювання” на різних рівнях – владному, інформаційному, буденної свідомості – з метою “оволодіння широкими масами”, 3) вироблення та втілення в життя політичних рішень.

По-третє, створення механізмів реалізації політичних програм. Воно ґрунтується на 1) формуванні інститутів політичної системи, 2) висуненні політичних лідерів, 3) підборі та призначенні державних службовців.

Головна особливість формування політичної еліти в Україні полягає в тому, що воно переживає трансформаційний етап, який ще далеко не завершився. Це підтверджується наступними вагомими фактами:

по-перше, неусталеністю політичної структури суспільства, одним із показників чого є продовження процесу створення політичних партій (зараз їх понад 110, зокрема нещодавно була створена провладна сила в особі Народного союзу “Наша Україна”) та об’єднань (останній приклад – оформлення низки виборчих блоків партій напередодні парламентських виборів-2002 – “Наша Україна”, “За єдину Україну”, Блок Юлії Тимошенко тощо);

по-друге, незавершеністю структуризації правлячої еліти у різних ешелонах влади, що підтверджується, зокрема, приходом до влади “більшості” у Верховній Раді (2003 – 2004 рр.), постійними змінами у складі депутатських груп;

по-третє, публічно непрозорою політичною спрямованістю представників правлячої еліти. Особливо властива кон’юнктурна зміна власних поглядів для другого ешелону сучасних партійних діячів, хоча вона не обминула й лідерів цих організацій. Сутність політичної кон’юнктури полягає в тому, що насправді той чи інший діяч не має глибоко усталених світоглядних, політичних позицій і намагається якомога швидше і безболісніше пристосуватися до поточного політичного моменту;

по-четверте, початковістю, незавершеністю формування, а також недосконалістю існуючих механізмів утримання та передачі влади, а особливо її відповідальності перед суспільством (останнє фактично тільки задекларовано). Треба зауважити, що великий вплив у сенсі формування сучасної української політичної еліти на її соціальне представництво, якісний склад, професійну компетентність і результативність роботи справляє система її рекрутування або відбору. На жаль, незважаючи на очевидний прогрес у цій сфері політичного, державного життя, за роки незалежності у державі почали складатися певні – як позитивні, так і негативні – принципи формування нової еліти, зокрема: 1) особиста відданість як головний критерій добору на керівні посади; 2) земляцтво, досвід попередньої спільної роботи, взаємна зобов’язаність; 3) клановість; 4) протекціонізм. Відзначені нами принципи формування еліти характерні для системи гільдій, яка властива насамперед для авторитарно-адміністративних суспільних систем. Значно ефективнішою для України, що підтверджує досвід демократичних держав, може бути антрепренерська (підприємницька) система, для якої характерні: 1) відкритість, широкі можливості для представників будь-яких суспільних груп претендувати на місця в політико-адміністративних структурах; 2) невелике число формальних вимог до претендентів на посади; 3) широке коло електорату, до якого можуть належати всі виборці країни; 4) пріоритет особистих якостей; 5) висока конкурентність відбору, гострота суперництва за керівні посади;

по-п’яте, знесиленням центральної влади через міжкланові та внутрішньокланові вияснення стосунків і, відповідно, зміцненням позицій частини регіональних лідерів. Небезпека в тому, що це посилює поки що частіше приховані суперечності між Києвом і регіонами, а також між окремими регіонами.

Все це навіть дало підстави науковцям та аналітикам говорити про “кризу еліт” в українському суспільстві, “необмежену владу номенклатури, що повністю контролює засоби масової інформації, політичний клімат у державі”. З іншого боку, фактично Помаранчева революція (22 листопада 2004 – 23 січня 2005 рр.) і її уособлення – нова українська влада – проголосили курс на подолання негативних наслідків у формуванні та діяльності української еліти[12, c. 11-14].

Світовий досвід і практика українського державотворення свідчать про те, що на позитивний результат у вихованні модерної політичної еліти можна сподіватися тільки тоді, коли її формування буде відбуватися:

— на всіх рівнях ієрархічної “драбини влади”;

— із врахуванням курсу на соціальний компроміс, соціальну злагоду в суспільстві (між різними етносами, конфесіями, професійними групами), чого вимагають потреби побудови соціальної держави;

— з прерогативою на створення нормативно-інтегрованої владної суспільної меншості, що передбачають канони правової держави;

— шляхом формування сучасного ліберально-демократичного стилю правління з орієнтацією на високу ефективність результатів управлінських рішень;

— на основі сприйняття сучасних державницьких і національних ідеологічних цінностей.

Для українського суспільства і вітчизняної політичної еліти такою ідеологічною домінантою міг би стати комплекс принципів, які ґрунтуються на кращих зразках кількох ідейно-політичних доктрин сучасності – лібералізму, націонал-традиціоналізму та соціал-демократизму. Пріоритет має належати таким ідеологічним постулатам: 1) роль держави полягає у розв’язанні спірних питань між групами, нормуванні умов вільного доступу до влади, дотриманні “правил гри” (лібералізм); 2) суспільство – це система норм, звичаїв, традицій, інститутів, що сягають корінням в історію; при цьому приватна власність виступає гарантом особистої свободи і соціального порядку (націонал-традиціоналізм); 3) органічне поєднання державного регулювання економіки і розвитку ринкових механізмів з опорою на соціальне партнерство та соціальну захищеність мас (соціал-реформізм).

Певними гарантіями ефективного функціонування політичної еліти в Україні повинні слугувати, на думку політологів, наступні чинники:

по-перше, широка гласність – свобода слова, відсутність монополії на засоби масової інформації, наявність альтернативних органів друку, радіо, телебачення;

по-друге, політичний плюралізм – свобода конкуренції, суперництва політичних еліт, зокрема правлячої політичної еліти та контреліти (під контрелітою мають на увазі політичну еліту, яка вже відлучена або ще лише намагається прийти до влади. Це, насамперед, лідери політичних партій, які перебувають в опозиції до правлячого режиму, частина інтелектуальної та художньої еліти, яка не поділяє пануючих або тих, що підтримуються правлячою елітою політичних, ідеологічних, філософських, соціальних, духовно-культурних концепцій);

по-третє, розподіл влад – рівновага, компроміс, баланс інтересів різних соціальних сил як важливі елементи сучасного поліархічного типу правління;

по-четверте, відкритість еліт для соціальної мобільності – встановлення терміну перебування при владі виборних та призначених осіб;

по-п’яте, суворе дотримання законності, демократичних процедур політичного процесу;

по-шосте, загальний прогресивний поступ процесу, пов’язаного з розвитком громадянського суспільства в Україні[6, c. 4].

Можна констатувати, що елітарна природа управління суспільними процесами характерна як для демократичних, так і авторитарно-тоталітарних політичних систем. Спроби створення замкнених систем відбору політичного керівництва призводить до корпоративізму – формування обмеженого кола осіб або груп, що об’єднуються за спільними інтересами. Для демократичної держави насамперед характерно не намагання підпорядкувати еліту суспільству (це можливо лише до певної міри за допомогою самоврядування), а конструктивне формування корисної для суспільного прогресу політичної еліти шляхом забезпечення її демократичного соціального представництва та своєчасного якісного оновлення. Критеріями ефективної діяльності політичної еліти виступатимуть досягнутий рівень прогресу та добробуту нашого народу; політична стабільність українського суспільства; національна безпека держави; авторитет України на міжнародній арені; оптимальне співвідношення між громадянським суспільством і державою[15, c. 17].

Висновки

Актуалізація поняття “еліта” стосовно верхівкових груп українського суспільства, як і дослідження походження, ролі та значення еліти в структурі сучасної політичної системи України пов’язане із загальним процесом нашого новітнього державотворення. Початок 90-х років ХХ ст. не лише збурив енергію народних “низів”, але й поставив на порядок денний як нагальне питання про створення власне української еліти нового типу. За спрощеною схемою, на рівні буденної свідомості нашого суспільства мова йшла про владу, яка була б здатна зберегти і зміцнити незалежність України, здійснити необхідні трансформаційні процеси по шляху переходу від командно-адміністративної до ринково-демократичної системи, від авторитарно-консервативної до соціально-правової держави. Вагоме місце серед них зайняло питання про специфіку, функції та роль політичної еліти.

Під політичною елітою, в тому числі й в Україні, найчастіше мають на увазі “меншість суспільства, що становить собою достатньою мірою самостійну, вищу, відносно привілейовану групу, наділену особливими психологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере безпосередню участь у прийнятті і здійсненні рішень, пов’язаних з використанням державної влади або впливом на неї”. Як складова частина правлячої еліти пострадянського типу вона поділяється на відкриту і тіньову групи. Відкрита або “прозора” еліта в Україні – це, насамперед, публічні політики, які займають певні позиції у державній владі: народні депутати, члени уряду, державні службовці високого рангу. Під тіньовою елітою мають на увазі людей, які справляють сильний вплив на прийняття державних рішень завдяки своєму багатству або неординарним особистим якостям, але діють не публічно, а кулуарно, іншими словами “в тіні”. Найчастіше, на відміну від представників “прозорої” еліти, “тіньовики” знаходяться “збоку” від закону і застосовують його на власний розсуд.

Список використаної літератури

1. Головатий М. Політична еліта сучасної України: регіональний і національний контекст //Політичний менеджмент. — 2006. — Спеціальний випуск. — C. 42-47

2. Головатий М. Поняття "політична еліта" і "політичний клас" в контексті сучасної політичної думки //Політичний менеджмент. — 2008. — № 4: Спеціальний випуск. — C. 63-68.

3. Кордун О. Політична еліта в пострадянській Україні та перспективи демократії //Хроніка 2000. — 1998. — № 27-28. — C. 521-537

4. Кочубей Л. "Політична еліта" і " політичний клас": класичні та сучасні підходи до визначення понять //Політичний менеджмент. — 2008. — № 4: Спеціальний випуск. — C. 24-32.

5. Кузьменко Б. Політична еліта у пострадянській Україні:яка вона? //Право України. — 1998. — № 1. — C. 122-124.

6. Кульчицький С. Політична еліта в радянській і незалежній Україні //День. — 2001. — 11 серпня. — C. 4

7. Мандзій Л. Особливості формування політичної еліти в Україні // Вісник Львів. ун-ту. — Серія філософські науки. — Львів, 2000. Вип.2. — С.189-194

8. Михайловська О. Роль політичної еліти у процесах інституціоналізації громадянського суспільства/ Ок-сана Михайловська //Політичний менеджмент. — 2006. — Спеціальний випуск. — C. 73-81.

9. Новакова О. Політична еліта України: проблема демократизації консолідації //Політичний менеджмент. — 2007. — Спеціальний випуск. — C. 72-78.

10. Пірен М. Політична еліта та проблеми політичної елітаризації українського суспільства //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2001. — № 1. — C. 242-250

11. Пахарєв А. Політична еліта.Формальна?Справжня? //Віче. — 1997. — № 11. — C. 3-15

12. Рудич Ф. Правляча еліта: її місце і роль в утвердженні української держави //Політичний менеджмент. — 2008. — № 2. — C. 3-14.

13. Траверсе О. Політичне лідерство, національна еліта і практика модернізації суспільства //Політичний менеджмент. — 2006. — № 1. — C. 27-35.

14. Чемекова С. Політична еліта і демократична процедура //Нова політика. — 2001. — № 6 . — C. 54-56

15. Чорноволенко В. Проблеми статусної легітимації політичних і господарських еліт сучасного українського суспільства //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 1999. — № 4. — C. 5-28