Вступ

У систему людських знань термін “світогляд” був запроваджений з подачі німецького філософа Іммануїла Канта. Світогляд – невід’ємний атрибут людської свідомості.

Кожна людина має світогляд, і в кожної людини він індивідуально специфічний. Але чи є між ними щось спільне? І що таке світогляд взагалі? Далі, чи змінюється зміст світогляду протягом життя окремої особи або ж поколінь людей, історично віддалених між собою? Тобто, чи розвивається світогляд? Отже, перед нами одна з одвічних філософських проблем: що таке світогляд людини, як його розуміти, яке його соціальне значення?

У найелементарнішому розумінні слова світогляд – це сукупність поглядів людини на світ і сенс життя. Якщо конкретизувати, то світогляд – це сукупність узагальнених уявлень про дійсність, які відображають, розкривають і зумовлюють певне практичне і теоретичне ставлення людини до світу, спосіб сприйняття, осмислення і оцінки навколишньої дійсності і самої себе як конкретно-історичного суб`єкта пізнання і практики. Наголошуємо, що світогляд – не просто узагальнене уявлення про світ, а форма самосвідомості людини, вузловими категоріями якої виступають поняття “світ” і “людина”. Через ці поняття суб`єкт світогляду усвідомлює своє призначення у світі і формує життєві настанови. Відношення “світ – людина” – це основне питання світогляду.

1. Світогляд як духовно-практичний феномен

Світогляд — це «система поглядів, звернених на об’­єктивний світ і місце людини в ньому, на ставлення людини до довколишньої дійсності та самої себе, а та­кож зумовлені цими поглядами основні життєві позиції людей, їхні переконання, ідеали, принципи пізнання й діяльності, ціннісні орієнтації». [4, с. 7]

Основу світогляду формують погляди, що створюють узагальнену картину світу (природи й суспільства), ви­значають місце і роль людини в ньому, фіксують нор­ми поведінки та цінності життя, вказують життєві орі­єнтири.

У світогляді акумулюються найрізноманітніші знан­ня про світ і людину. Але не кожне, навіть перевірене наукою знання, є складовою світогляду. Специфіка сві­тогляду в тому, що у ньому створюється не якась узагальнена модель дійсності і буття в ній людини, а го­ловним чином осмислюється сукупність відношень «лю­дина — світ». Причому характер цих відношень розкри­вається з погляду історично визначених соціально-куль­турних потреб, інтересів, ідеалів і цінностей.

У будь-якій своїй історичній формі світоглядні уяв­лення мають відповісти на основне питання — питання про призначення людини, тобто про те, якими є цілі, цін­ності та способи справжнього людського буття.

Світогляд — це форма суспільної самосвідомості лю­дини. У ньому відбувається осмислення й оцінка світу і місця в ньому людини, її ставлення до навколишньої реальності та самої себе.

У світогляді за допомогою відчуттів, образів, понять, ідей, теорій відбувається освоєння різних типів відно­шення «людина — світ». З цього погляду в структурі світогляду, як правило, виділяють чотири аспекти, що фіксують і розкривають основні способи та грані люд­ського буття, тобто типи відношень «людина — світ».

1. Онтологічний (онтологія — вчення   про   буття).
   У цьому аспекті світогляду розглядається узагальнена
   картина походження світу й людини, розкриваються їхні структурні особливості, характер взаємозв’язків, основ­ні закономірності. Найсуттєвішою тут є проблема спів­відношення буття світу і людського буття, тобто те, яким чином і якою мірою зовнішні фактори (Бог, при­рода, соціальне середовище) визначають сутність люди­ни, мету, цінності та способи її існування.

В онтологічному аспекті розглядаються відмінності між історичними типами світогляду — міфологічним, ре­лігійним, науковим.

2. Гносеологічний (гносеологія — вчення про пізнан­ня). У цьому аспекті розкривається пізнавальне став­лення людини до світу і самої себе. Визначаються можливості пізнання, його межі, найоптимальніші форми і методи пізнавальної діяльності. З’ясовуються критерії істинності здобутого знання. Спектр поглядів на проблему пізнання й самопізнання досить широкий, оскільки само пізнання — стихійний процес, в якому сумнів цілком природний.

Однією з форм пізнання є  агностицизм — заперечення пізнаваності світу. Так у фі­лософському вченні  Канта визнається можливість пі­знання, але водночас стверджується, що пізнати можна лише явища, сутність речей і процесів — буття світу і людина в цілому непізнавані.

Інші філософські концепції, наприклад, гегелівське вчення чи філософія марксизму, визнають можливість одержання повного й істинного знання. Гносеологічний аспект світогляду дає вирішення проблеми співвідно­шення форм і методів пізнання, їхньої оптимальності. Наприклад, проблема співвідношення чуттєвого і раціо­нального пізнання, віри й розуму. Цей світоглядний аспект покликаний відповісти на питання про мету пі­знання світу й самопізнання людини.

3. Практичний, або праксиологічний. У цьому аспек­ті світогляду розкривається ставлення людини до світу і самої себе з погляду можливості, меж і способів її діяльності. Найсуттєвішим тут є питання про свободу волі людини і те, як вона має діяти, щоб досягнути своєї мети, сенсу життя в цілому.

Як показує історія розвитку людських уявлень, тра­диційною є дискусія з приводу того, що визначає люд­ську поведінку, чи має людина свободу у виборі цілей та способів своєї діяльності[3, c. 45-47].

Альтернативними є трактування, одне з яких ствер­джує, що життя людини наперед визначене, інше — що людина істота вільна. Вона може довільно обирати цілі своїх дій та шляхи їх досягнення.

Перша світоглядна настанова була властива для ба­гатьох релігійних та філософських концепцій, їх нази­вають фаталістичними.

Другий підхід характерний для деяких сучасних фі­лософських напрямів, наприклад — екзистенціалізму. Він визнає, що людина з самого початку істота віль­на, вона приречена на свободу, її життя — це нескін­ченний процес вибору й здійснення своїх життєвих шля­хів.

У праксиологічному аспекті пропонується вирішити питання про вибір найбільш значущих для реалізації сутності людини способів людської діяльності — пізна­вальної, виробничої (наприклад, ставлення до праці у протестантизмі), моральної.

4. Аксеологічний (аксеологія — вчення про цінності). Це центральний аспект світогляду. Крізь нього пере­ломлюється решта світоглядних знань про світ і люди­ну. У цьому аспекті відбувається осмислення цінностей людського життя (моральних, естетичних, соціально-по­літичних і т. д.). Через аксеологічний аспект пропонує­ться вирішення проблеми сенсу життя людини, тобто те, як вона повинна жити, будувати свою долю, до якої ме­ти прагнути, як оцінювати себе і своє існування, на що сподіватися.

Таким чином, у світогляді через різні форми відобра­ження розкривається сукупність відношень «людина — світ», які називають духовно-практичними. Іноді їх по­діляють на духовні й практичні. За такого підходу пер­ший (онтологічний) і третій (праксиологічний) аспекти світогляду визначаються відображенням практичних відношень, другий (гносеологічний) і четвертий (аксиологічний) — духовних відношень. Проте чітко розмежу­вати відношення «людина — світ» і визначити їх як су­то практичні й духовні можна лише за значних припу­щень, розділивши, наприклад, пізнання і практику на самостійні, автономні, суттєво не взаємопов’язані одна з одною реальності.

За своєю природою духовне і практичне — це два нерозривні моменти людського буття. Практична діяль­ність (перетворення природи, людини людиною) грун­тується на пізнанні й усвідомленій діяльності (визна­чення цілей, самоусвідомлення), тобто духовному осво­єнні людиною дійсності.

З другого боку, свідомість (знання й цінності) як ду­ховне освоєння дійсності виникає і розвивається у про­цесі виробничої та суспільно-історичної діяльності.

Таким чином, світогляд як відображення людського буття у світі є формою суспільного самоусвідомлення людини та духовно-практичним його засвоєнням. Ду­ховно-практичним, бо аксеологічний аспект (ставлення до світу та своєї життєдіяльності через уявлення про сенс життя) є домінуючим[8, c. 47-49].

Світогляд — це спосіб самовираження людини у сві­ті. Сутність людського буття — це діяльність. Вона ґрун­тується на свідомості й має історичні грані свободи. Перетворюючи природний та соціальний світи, людина виражає в культурі, соціальних відносинах своє «Я», тобто свої ідеали, цілі, цінності. Тому в процесі життє­діяльності людей розкривається, виявляється у зовніш­ньому світі внутрішній світ людини.

У виділених чотирьох аспектах світогляду його структура розкривається з погляду способів людської діяльності, типів відношень «людина — світ». Поряд з цим її можна розглядати і з інших позицій.

1. Через форми відображення і відповідні їм об’єк­ти. За такого підходу світогляд прийнято структурувати, поділяти на буденний і теоретичний. Традиційно во­ни називаються рівнями світогляду.

Буденний світогляд виникає як відображення щоден­ної діяльності людини. Передусім через почуття, на­строї, емоції, логічно не оформлені уявлення.

Буденний світогляд відображає світ і людське бут­тя, як правило, без з’ясування їхньої сутності, причин, усвідомлення закономірностей виникнення. Буденний світогляд емоційно забарвлений. Він рухомий і мінли­вий. Сукупність уявлень про світ і людину не вимальо­вується у логічно струнку, завершену за формою кар­тину.

Буденний світогляд, як правило, позбавлений момен­ту самоусвідомлення. Людина не прагне пояснити сама собі, чому у неї таке бачення світу, саме таке ставлен­ня до самої себе, довкілля, інших людей. У своїх бу­денних світоглядних уявленнях вона не тяжіє до усві­домленого вибору цілей і цінностей свого існування.

Буденний світогляд створює у людини емоційно за­барвлену модель світу та власного буття у ньому. Не­рідко їй властиве полярне бачення, коли людина ділить усі явища на «свої» і «чужі», «добрі» і «злі». Ставлен­ня людини визначається не осмисленими оцінками, а по­чуттями любові чи ненависті, особистими й груповими симпатіями й антипатіями.

У філософській літературі буденний світогляд нерід­ко називають світовідчуттям, яке визначають як пере­живання людиною реальності та свого буття у ній.[1, c. 31-32]

Теоретичний світогляд або теоретичний рівень сві­тогляду.  Ґрунтується він на таких формах відображення, як поняття, концепції, теорії, гіпотези. На цьому рівні відображення створюється концептуально оформлена мо­дель світогляду. Світоглядна картина ґрунтується на пізнанні сутності явищ, законів буття світу та людини. Внаслідок цього з’являється можливість тих чи інших явищ або подій. Людина може успішно планувати й реалізовувати свої дії, свідомо досягати визначених ці­лей і цінностей, організовувати власне життя відповідно до своїх уявлень про його сенс.

У структурному відношенні теоретичний рівень сві­тогляду характеризується логічною стрункістю й оформленістю. Явища і події, що відбуваються, пояснюються на основі розуміння їхньої сутності, знання причин і  закономірностей.

Необхідні компоненти теоретичного світогляду — роз­винене самоусвідомлення, навички аналітичного мис­лення, а також момент сумніву, йому властиве прак­тичне ставлення як до змісту самого світогляду, так і до його практичної реалізації. Цей рівень світоглядних уявлень стає фундаментом для формування переконань, оптимістичної життєвої позиції людини.

Як правило, у теоретичному світогляді відображаєть­ся не щоденне людське життя з усією його унікальністю та рухливістю, а те, що властиве певним соціально-культурним пластам історичних епох, типам культур.

Відмінності об’єктів світоглядного відображення особливо разюче виявляються у двох його структурних утвореннях — індивідуальному і масовому світогляді. Критерієм такої структуралізації є відмінності між со­ціальними суб’єктами як носіями світогляду, тобто між індивідуальним і соціально-груповим буттям людини, а також між індивідуальною  і груповою свідомістю як типами духовності, формами свідомості.

Індивідуальний світогляд відображає специфіку, не­повторні риси людської особистості, особливості її існу­вання.

У масовому світогляді відображається те, що власти­ве життєдіяльності багатьох людей, таким соціально-історичним суб’єктам, як, наприклад, соціальні прошарки (групи), класи, нації, а також те спільне, що характерне для буття людей на певних історичних етапах у  межах певних культур.

Структуру світогляду можна розглядати в історично­му аспекті як послідовний розвиток і зміну певних типів світогляду, що були найбільш загальними його формами чи типами на різних етапах еволюції людського суспіль­ства.

Традиційно виділяють такі історичні типи світогля­ду:

• міфологічний,
• релігійний,
• науковий.

У деяких трактуваннях розмежовуються певним чи­ном філософія і наука і, отже, науковий світогляд і фі­лософія як теоретична форма світогляду[12, c, 68-70].

Аналізові світогляду, проясненню даного поняття філософи України приділяли пильну увагу, особливо починаючи з 80х років. Добре відомі праці В.І.Шинкарука, В.П.Іванова, М.В.Поповича та інших. Основна помилка у тлумаченні даного феномена, яка трапляється іноді в літературі, криється в ототожненні світогляду із знанням. Проте зв’язок світогляду із знанням не означає їхньої тотожності: якби це було так, то не важко було б проінформувати людину або соціальну групу і без духовної кризи, без тяжкої внутрішньої муки сформувати світогляд. Це — просвітительський погляд, в основу якого покладено уявлення про те, що є загальні закони буття, відомі філософії, а знання цих законів і складає світогляд, тобто є сукупністю цілісних уявлень про світ та місце людини в цьому світі. Однак світогляд не є лише сукупністю знань про світ, це, швидше, своєрідний синтез видів знань і різноманітних смислів осягнення світу людиною, проекція особистісних власних проблем, інакше кажучи, це не вищий процес засвоєння готового знання, а внутрішня робота і самоздобуття. Абсолютизація знання є вадою просвітницької концепції людини. Але вже в давнину знали, що всезнайство розуму не навчає. Саме стійка презумпція, що можна за допомогою абсолютного знання і ззовні формувати особистість, спричинила до появи репресивної педагогіки з її монологічністю та імперативними методами виховання типу «не хочеш — примусимо».

Формується не тільки світогляд, а й особистість з її переконаннями та життєвими установками, а тому світогляд може мати місце лише там, де є «само», тобто самоздобуття, самовиховання, саморозвиток, самовдосконалення, самоосвіта, самообмеження.

Сучасна доба пов’язана з важкими пошуками нових шляхів будівництва державності і формування національної культури. Для філософії це означає насамперед подолання догматизму та оновлення її проблемного поля. Але оновлення не має обернутися кон’юнктурщиною. Дехто вважає, що вся філософська література останніх десятиліть є фальшивкою, а істина — в нових установках, які цілком заперечують марксистську традицію. Здатність повернутися на 180 градусів без зламів і потрясінь означає лише одне: світогляду не було, а була сума знань, які удавано визнавалися, аби зберегти лояльну позицію щодо режиму, але зовсім не збігалися з поведінкою. Маємо добре знайому ситуацію розщеплення індивіда на приватну та публічну людину.

Таким чином, запроваджений до людського лексикону Кантом термін «світогляд» не слід розуміти буквально, як лише систему поглядів на світ, — це споглядацьке, просвітницьке тлумачення, — а як активне самовизначення людини в світі, яка шукає шляхи від ідеї до дії. Світогляд з цих позицій є системою принципів та знань, ідеалів і цінностей, надій та вірувань, поглядів на сенс і мету життя, котрі визначають діяльність індивіда, або соціального суб’єкта, й органічно входять до його вчинків і норм мислення. За невідповідності між думкою та дією розквітає соціальна мімікрія, конформізм, лицемірство, тобто починається глибинна криза існуючих світоглядних цінностей. Тоді постає проблема розробки нових цінностей і світогляду. Без цього суспільство не може функціонувати, оскільки світогляд є формою його суспільної самосвідомості, через яку суб’єкт усвідомлює свою соціальну сутність і оцінює свою духовно-практичну діяльність. Світогляд — інтегральне духовне утворення, яке спонукає до практичної дії, до певного способу життя та думки. У структурному плані прийнято виділяти в ньому такі підсистеми або рівні, як світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння. Свого часу німецький філософ К.Ясперс присвятив спеціальне дослідження психології світоглядів, оскільки світогляд не тільки окремих індивідів, а й соціальних груп і навіть епох в одних випадках тяжіє до гармонійного, оптимістичного, а в інших — до похмуро-песимістичного, стурбовано трагедійного сприйняття буття. Емоційні та інтелектуальні почуття й розуміння як компоненти людської суб’єктивності по різному представлені у різних світоглядних системах і спричинюють їхню різноманітність. У міфології, наприклад, світовідчуття переважає над розумінням, а в філософії — навпаки[13, c. 154-155].

2. Структура та історичні типи світогляду

Світогляд являє собою складне духовне явище, для якого характерні цілісність, єдність усіх компонентів. Структуру світогляду становлять і виконують у ньому важливу роль такі елементи.

Узагальнені знання. Вони є основною, інформаційною базою світогляду. Що більші знання того чи іншого народу або тієї чи іншої людини, то серйозніше підґрунтя дістає відповідний світогляд. Слід зауважити, що до світогляду належать не всі і не будь-які знання, а лише ті, які є життєво важливими для людини, які практично і теоретично розкривають сутність стосунків між людиною і світом у кожну історичну епоху.

Переконання. Це внутрішні соціально-психологічні елементи духовності, завдяки яким сприймаються або ж, навпаки, відкидаються світоглядні знання. Переконання – це не тільки інтелектуальна позиція, а й емоційний стан, стійка психологічна настанова, впевненість у справедливості своїх принципів, ідей, поглядів. Тому переконання є одним з необхідних структурних елементів світогляду.

Цінності. Це позитивне або негативне ставлення до явищ навколишнього світу, яке ґрунтується на потребах та інтересах людей, культур певного соціуму. Їх людина засвоює в процесі життя. За змістом і сутністю цінності відрізняються від знань. Знанням притаманне прагнення до істини – об’єктивного пізнання реального світу, цінності втілюють у собі особливе ставлення людей до всього навколишнього  відповідно до їх прагнень, потребам, інтересам.

Ідеали. Це світоглядна форма цілеспрямованого відображення дійсності, уявний зразок досконалості, норма, до якої слід іти як до кінцевої мети. Особливість ідеалів у тому, що вони становлять випереджене відображення дійсності. Слід підкреслити, що суспільний ідеал виконує не тільки цілеспрямовувальну, але й оцінювальну (аксіологічну) функцію щодо відношення соціального суб`єкта до об`єкта і до самого себе. Світоглядні цінності – це вищі цінності життя і культури, які визначають життєву орієнтацію суб`єкта у всіх сферах його діяльності.

Вірування. Це форма і спосіб сприйняття соціальної інформації, норм, цінностей та ідеалів суспільного життя. Не набуті власним практичним чи пізнавальним досвідом, вони сприймаються як очевидні факти чи характеристики об’єктивної дійсності сущого і належного; спосіб засвоєння досвіду попередніх поколінь, сприйняття сподівань, очікувань та надій щодо майбутнього.

Принципи діяльності. Вони є нормативно-регулятивним компонентом світогляду; визначають свідоме практичне і теоретичне ставлення соціального суб`єкта до об`єкта і до самого себе.

Життєві норми. Це зразки, стандарти діяльності, що склалися історично або усталилися як певні правила поведінки, виконання яких окремою людиною чи групою людей є необхідною умовою підпорядкування особистої діяльності суспільним вимогам.

Слід також назвати ще один варіант структури світогляду, що сприяє розумінню його поліфункціональності. В основу цієї поліфункціональності покладені властиві людині фізіолого-психологічні механізми та засоби пізнання світу й орієнтації. Йдеться про такі засоби духовного світу людини і їх роль у функціонуванні світогляду, як: почуття, розум, воля і їхня взаємодія. Виходячи з цього, у структурі світогляду вирізняють такі його підструктури: а) світовідчуття, або емоційно-психологічний рівень світогляду; б) світосприймання, або досвід формування пізнавальних уявлень про світ з використанням наочних образів; в) світорозуміння, або пізнавально-інтелектуальний рівень. Синтез знань людей про природу і соціальну реальність утворює загальну картину світу, сукупність природничих наук – природничо-наукову, а сукупність суспільних наук – соціально-історичну картину дійсності. Створення загальної картини світу є завданням усіх галузей знання.

Отже, світогляд – це своєрідна інтегративна цілісність знання і цінностей, розуму і чуття, інтелекту і дії, критичного сумніву і свідомої переконаності. Спільне функціонування названих елементів і створює ту цілісну систему духовного світу людини, яка спонукає її до практичної дії, до певного способу життя та думки. Функціонування світогляду повинно: а) забезпечити ефективність пізнавально — орієнтаційної діяльності людини і б) бути духовним спонукачем у її соціально-практичної діяльності. Таким чином, світогляд виконує дві взаємопов`язані функції: пізнавально-орієнтаційну (яка забезпечується світоглядними знаннями і оцінками) та соціально-практичну (яка ґрунтується на світоглядних переконаннях і принципах діяльності).

Світогляд у цілому постає загальнолюдським явищем, тобто він є притаманним кожній людині в її нормальному стані. Але саме загальнолюдський характер світогляду зумовлює його надзвичайно велику різноманітність, адже люди дуже по-різному уявляли і уявляють собі світ і себе в ньому. Коли б ми поставили перед собою завдання перелічити основні види світогляду, нам, напевно, знадобилося б багато часу. Отже, виникає потреба в класифікації світогляду.

Структура світогляду за компонентами

— знання  (повсякденні, життєвопрактичні, повсякденні, наукові знання про світ, його будову, принципи його функціонування; знання про людину, її походження та призначення; суспільство, способи його організації та місце людини в ньому тощо);

— цінності (значимі для людини, суспільства та культури в цілому явища дійсності; уявлення про добро і зло; моральні та естетичні уявлення, пріоритети, цілі і проекти людини);

— практичні настанови (поєднує знаннєвий та ціннісний компонент, містить: регулятиви поведінки, принципи та переконання, волю та мотиви діяльності).

Структура світогляду за рівнями:

• світовідчуття (чуттєве освоєння світу, дане через індивідуальний досвід);
• світосприйняття (загальне осмислення світу, його інтерпретація; може бути позитивним (оптимізм) і негативним (песимізм));
• світорозуміння (найвищий рівень світогляду — систематичне та раціональне осмислення світу та місця людини в ньому).

Існує кілька критеріїв класифікації світогляду (схема 1.1). За критерієм загальності можна вирізнити такі світогляди: індивідуальний, груповий (професійний, національний, класовий), загальнолюдський та ін. Проте як особистістю, так і без особистостей не може існувати жодна світоглядна система. За ступенем історичного розвитку виокремлюють античний, середньовічний і т.д. світогляди, а за ступенем теоретичної “зрілості” – життєво-практичний і теоретичний.

Життєво-практичний світогляд являє собою сукупність різноманітних, а іноді таких, що взаємно виключають один одного світоглядних понять, ідей, поглядів, цілей соціального суб‘єкта. Такий світогляд породжується безпосередніми умовами життя і досвідом людей, який передається з покоління в покоління. Він має стихійний, несистематизований характер, становлячи набір сентенцій життєвої мудрості, виражених у прислів‘ях, приказках, притчах та інших фольклорних формах. Прикладом таких форм життєвої мудрості є численні прислів‘я і приказки. Цей рівень світогляду існує у формі здорового глузду. Теоретичний світогляд більш складний: тут усвідомлюються світоглядні проблеми, дається їх розгорнуте обґрунтування і рішення. Це можуть бути різні концепції простору, часу, суспільного розвитку, людини тощо. Теоретичний світогляд існує в логічно впорядкованих системах, в основі яких лежить певний категоріальний апарат і логічні процедури доведень та обґрунтувань.

Світогляд має історичний характер. Це означає, що індивідуальний світогляд змінюється протягом життя окремої людини, а суспільний світогляд еволюціонує з розвитком спільноти, людства. Таке розуміння світогляду породжує необхідність виділення його історичних типів.

Протягом історії людської цивілізації сформувалися такі типи світогляду: міфологічний, релігійний та філософський. Звичайно ці типи світогляду не відокремлені один від одного якоюсь чітко межею або історичною датою. В реальному, особливо сучасному світогляді, завжди можна відшукати елементи всіх його історичних форм. Проте така класифікація дає змогу виявити певну закономірність соціального функціонування та розвитку світогляду, як певної реальності. Розглянемо історичні типи світогляду детальніше.

Міфологічний світогляд. Міфологія (від грец. mifos – оповідь і loqos – слово, поняття, вчення) є універсальним типом світогляду первісних суспільств; всі етноси своїм першим світоглядом мають міфологію, яка містить у своїй основі міф – вигадану розповідь, витвір народної фантазії, в якому явища природи або культури подаються в наївно-антропоморфній формі. Порівняльне вивчення міфів різних народів показало, що, по-перше, дуже схожі міфи існують у різних народів, в різних частинах світу, і, по-друге, міф був єдиною універсальною формою свідомості. Він відображав світовідчуття, світосприйняття і світорозуміння тієї епохи, в яку створювався. У міфологічній свідомості закріплені поетичне багатство та мудрість різних народів.

Чому ж сприйняття світу первісною людиною набуло такої дивної форми, як міфологія ? Слід, напевно, врахувати такі передумови: а) первісна людина ще не вирізняла себе з навколишнього середовища – природного та соціального; б) нероздільність первісного мислення, яке ще чітко не відокремилось від емоційної сфери. Наслідком таких передумов стало наївне олюднення навколишнього природного середовища. Людина перенесла на природні об`єкти свої особисті властивості, приписувала їм життя, людське почуття. У міфі неможливо відокремити натуральне від символічного, реальне від фантастичного, існуюче від бажаного, духовне від природного, людське від нелюдського, зло від добра і т. ін. Через це для міфа характерна така форма цілісності, яка для інших форм свідомості майже неможлива. Окрім того, міф для носіїв міфологічної свідомості був не думкою чи розповіддю, а самою реальністю.

Отже, нездатність провести різницю між природним і надприродним, байдужість до протиріч, слабкий розвиток абстрактних понять, чуттєво-конкретний, метафоричний, емоційний характер, – ці та інші особливості первинної свідомості перетворюють міфологію на дуже своєрідну символічну (знакову) систему, через терміни якої сприймався і описувався увесь світ. З розвитком і ускладненням форм життя міфологічна премудрість перестає задовольняти людину. Міф як специфічний ступінь суспільної свідомості поступово розкладається, і із нього виокремлюється ціла низка напрямів духовної діяльності, яка стає характерною вже для цивілізаційно розвинених суспільств.

Релігійний світогляд. Це другий історичний тип світогляду. Умовами для його формування стали: перехід від первісного ладу до рабовласницького суспільства і певні досягнення в організації суспільного виробництва, передусім в розподілі праці, зокрема виділенні розумової праці. Як соціально-історичне явище релігія змінювалась разом із зміною форм суспільного життя, які вона спотворено відображала. Етапами її еволюції були первісні вірування (тотемізм, магія, фетишизм, анімізм), національні (іудаїзм, індуїзм, синтоїзм, даосизм, конфуціанство), світові релігії (буддизм, християнство, іслам).

Релігія є більш зрілою формою світогляду, ніж міфологія. У ній буття осягається не міфічними, а іншими способами. Вирізнимо такі: а) в релігійній свідомості вже чітко розділяються суб`єкт і об`єкт, а отже, долається характерна для міфу неподільність людини й природи; б) світ роздвоюється на духовний та тілесний, земний і небесний, природний і надприродний, до того ж земний починає розглядатися як наслідок надприродного. Міфологічні ж персонажі живуть у феноменальному світі (на горі Олімп, на горі Меру тощо); в) у релігії надприродний світ, недоступний органам чуття, а тому – в об`єкти цього світу треба вірити. Віра і виступає головним засобом осягнення буття; г) особливістю релігійного світогляду є також його практичність, оскільки віра без справ мертва. А у зв`язку з цим віра в Бога та надприродний світ взагалі викликає своєрідний ентузіазм, тобто життєву енергію, яка надає розумінню цього світу життєвого характеру; д) якщо для міфу головним є обґрунтування зв`язку індивіда з родом, то для релігії ним є досягнення єдності людини з Богом як втіленням святості та абсолютною цінністю.

Релігія – явище багатопланове і багатозначне. Сьогодні, незважаючи на наукові досягнення, які, здавалось би, заперечують її світоглядні положення, релігія продовжує бути великою соціально організованою й організуючою силою в світі. Це значною мірою пов`язано з тим, що вона по-своєму відображає великий життєвий досвід людства, зберігає систему емоційно-образних уявлень і переживань, цінностей, норм життя, моральних ідеалів, які так потрібні сучасному людству. За допомогою обрядовості релігія культивує людські почуття любові, добра, терпимості, співчуття, милосердя, обов`язку, справедливості. Але в релігійному світогляді можуть відображатися і протилежні настрої, ідеї: фанатизм, вороже ставлення до людей іншої віри тощо (досконально релігійний світогляд вивчається в курсі “Релігієзнавство”).

Філософський світогляд. Цей тип світогляду в сучасних умовах розглядається як один із впливових і дійових типів. Він, як і релігія, розвинувся з первинної міфології, успадкувавши її світоглядні функції. Але що ж споріднює і різнить філософію і розглянуті типи світогляду?

Їх об`єднує загальна спрямованість – дати картину світу і в ньому людину з її ставленням до дійсності, що її оточує, і з`ясувати сенс людського буття. Проте відповіді на ці проблеми представники різних видів світогляду шукають своїми шляхами. Що ж до сучасного філософського світогляду, то необхідно звернути увагу на такі його особливості:

а) філософському світогляду властива не чуттєво-образна, як у попередніх світоглядах, форма освоєння дійсності, а абстрактно-понятійна. Він має широкий рівень узагальнення (категорії, принципи), що виходять на межу буття і небуття;

б) філософський світогляд – це теоретична форма світогляду, яка історично виникла і,  перша форма систематизованого теоретичного мислення взагалі. Він спрямований на критичне дослідження та вирішення світоглядних проблем з метою підвищення ступеню достовірності та надійності таких рішень;

в) відмінність філософського світогляду від міфічного та релігійного полягає в тому, що релігія і міфологія співпадають з відповідним світоглядом, тоді як філософія становить ядро наукового світосприйняття. Вона надає йому цілісності, взаємопов`язаності й визначеності (схема 1.3);

г) на відміну від релігії і міфології, філософія в осмисленні світу систематично спирається на наукові знання. Але якщо на своєму початку філософський світогляд спирався на часткові, не систематизовані знання, то сучасний світогляд має можливість повного використання, як тепер кажуть, Великої науки. Разом з тим філософія справляє величезний вплив на розвиток науки. Вона виступає загальною методологією наукового пізнання;

д) філософія прагне поставити і розв’язати граничні, абсолютні проблеми людського буття.

е) філософія досліджує пізнавальне, ціннісне, соціально-політичне, моральне та естетичне ставлення людини до світу; виробляє певні критерії і принципи суспільної та індивідуальної діяльності, спираючись не на авторитет, а на знання необхідності.

Таким чином, філософський світогляд – закономірний етап у духовному розвитку людства, який був обумовлений як змінами в суспільному бутті людей, так і розвитком різних галузей суспільної свідомості.

Висновки

Перелічені історичні типи світогляду є не що інше, як типізовані та абстраговані форми діяльності людини в окремі історичні проміжки часу  відповідно до розвитку культури та пізнання. Ці форми діяльності є проявом і виразом свідомості і самосвідомості людини, практично орієнтованих на перетворення світу і самого себе за нормами культури та цивілізації.

Підсумовуючи розгляд світогляду, зробимо висновки:

1. Світогляд – це система поглядів на світ і місце в ньому людини, на ставлення людини до дійсності, що її оточує, та до себе самої, тобто найбільш узагальнені погляди на сенс життя, на мету людської діяльності.
2. В історії людства спочатку існував міфологічний світогляд, у якому людина поставала в єдності з навколишнім середовищем, вона не відокремлювалася ні від природи, ні від свого роду. Релігійному світогляду притаманне поділ світу на земний, природний і надприродний, небесний. Основа релігії – віра у вищі творчі сили.
3. Філософія від міфологічних і релігійних форм світогляду відрізняється тим, що реалізує свою світоглядну функцію на основі теоретичного ставлення до дійсності, звертаючись до фактів логічних побудов, виробляючи гносеологічні і логічні категорії та критерії для свідомого пошуку і відбору істинних поглядів.

Список використаної літератури

1. Арутюнов В. Філософія (філософія, релігієзнавство, логіка): навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисц. / Державний вищий навчальний заклад «Київський національний економічний ун-т ім. Вадима Гетьмана» — К. : КНЕУ, 2008. — 312c.
2. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.
3. Головашенко І. Філософія: навч. посіб. / Вінницький національний технічний ун-т. — Вінниця : ВНТУ, 2009. — 180с.
4. Гончарук Т. Філософія: навч. посібник / Тернопільський національний економічний ун- т. — Т. : Підручники і посібники, 2009. — 360с.
5. Лозовой В. Філософія. Логіка. Етика. Естетика: підруч. для студ. вищ. навч. закл.. — Х. : Право, 2009. — 574с.
6. Максюта М. Філософія: навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів / Національний ун-т біоресурсів і природокористування України. — 2-ге вид., стер. — К. : Урожай, 2009. — 472с.
7. Причепій Є. Філософія: підручник. — Вид. 3-тє, стер. — К. : Академвидав, 2009. — 592с.
8. Сидоренко О. Філософія: підручник / Олексій Павлович Сидоренко (ред.). — К. : Знання, 2009. — 891с.
9. Сосна В. Філософія: навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. — 2-ге вид., випр. — Хмельницький : ХНУ, 2009. — 386с.
10. Філософія: ідеї, ідеології, персоналії / Юрій Васильович Омельченко (уклад.). — К. : Ракша М.О., 2009. — 296с.
11. Щебра С. Філософія: підручник для студ. вищих навч. закл. / Сергій Пантелеймонович Щерба (ред.). — Житомир : Полісся, 2009. — 548с.