Вступ.

1. Зміст і структура політичної діяльності.

2. Поняття суб’єктів та об’єктів політичної діяльності, їх структура та функції.

3. Основні форми діяльності суб’єктів політичної діяльності.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Політична діяльність — вид суспільної діяльності суб'єктів політики, уособленої як потреба в сукупності осмислених дій, що ґрунтуються на врахуванні політичних інтересів, мобілізації політичної волі з метою досягнення політичних цілей.

Політична діяльність завжди тісно пов'язана з типом суспільних відносин. Зміцнення і підтримка його або руйнування й заміна іншою системою суспільних відносин — два протилежні напрями політичної діяльності, за якими розрізняються суб'єкти політично.

Аналіз політичної діяльності суб'єкта політики потребує з'ясування його політичних інтересів, політичних потреб, політичної свідомості, здатності до мобілізації політичної волі і визначення політичних цілей. Від рівня розвиненості цих складових елементів залежить і рівень культури політичної діяльності, її результативність, доцільність і законність.

Політична діяльність як спосіб втілення і реалізації політичних інтересів та політичних потреб здійснюється волевиявленням суб'єкта політики.

Сутність політичної діяльності полягає насамперед у завоюванні, утриманні, функціонуванні і розвитку політико-владних відносин.

Змістом політичної діяльності є вольове осмислення і реалізація політичних потреб і політичних інтересів усіх соціальних суб'єктів суспільства стосовно політичної влади.

1. Зміст і структура політичної діяльності

Політичне життя тісно пов´язане з найрізноманітнішими формами політичної діяльності.

Політична діяльність — індивідуальна чи колективна, спонтанна чи організована діяльність соціальних суб´єктів, яка прямо чи опосередковано випливає з інтересів великих суспільних груп і цінностей, що їx вони поділяють.

Ця діяльність відбувається в межах існуючих відносин з владою або всупереч їм, регулюється правовими нормами та статусними ролями. Її можна розглядати у широкому й вузькому значеннях. У широкому розумінні політична діяльність постає як реалізація суспільно-політичних відносин, взаємодія класів, націй, організацій, органів, інших соціальних спільнот й окремих осіб для здійснення певних політичних інтересів щодо завоювання, використання та утримання влади. У вузькому значенні політична діяльність — це методи й засоби виконання владних функцій певними політичними силами, соціальними групами, а також засоби протидії їм.

Розрізняють теоретичну й практичну політичну діяльність.

Для теоретичної основними формами є:

— пізнавальна;

— прогностична;

— ціннісно орієнтована.

Практична політична діяльність — це вироблення й реалізація внутрішньої та зовнішньої політики держави, різні форми участі в політичному житті суспільства партій, громадсько-політичних об´єднань, рухів. Основні її форми:

— ухвалення політичного рішення;

— вибори;

— політична реформа;

— страйк;

— демонстрація;

— дипломатичні, міжурядові переговори;

— офіційний візит тощо.

Умовою й формою політичної діяльності є політичні відносини, які виникають внаслідок соціальної диференціації суспільства і вияву інтересів великих суспільних груп.

Суб’єктами політичних відносин є:

— класи;

— нації;

— соціальні групи;

— індивіди;

— політичні інститути й організації.

Політичні відносини — реальні практичні відносини, взаємозв´язки соціальних суб´єктів, у яких відображені їхні інтереси і здійснюється політична діяльність — співробітництво чи боротьба (вибори, референдуми, мітинги, зібрання, маніфестації, страйки тощо)[8, c. 132-134].

Вони охоплюють зв´язки між різними соціальними групами та індивідами, політичними інститутами та організаціями щодо завоювання і реалізації політичної влади, певних суспільних інтересів. Характер відносин соціальних суб´єктів визначає політичну ситуацію, стратегію, тактику, зміст політичної діяльності. Політичні відносини встановлюють, у який спосіб соціальні суб´єкти можуть здійснювати політичну діяльність через політичні інститути, норми, процедури, визначають методи й засоби політичної діяльності, регламентують її.

У процесі суспільного розвитку нові потреби та інтереси зумовлюють необхідність виходу за межі існуючих норм, пошук нових методів і засобів діяльності, процедур, винесення рішень. Для цього соціальні суб´єкти повинні усвідомити необхідність політичних перетворень, розвитку нових методів і засобів діяльності. Потреби та інтереси людей відповідно спонукають їх дії. Схожість, близькість, збіг інтересів соціальних суб´єктів забезпечує співпрацю, узгодженість їх дій. Суперечливість інтересів виявляється в різних формах суперництва, антагонізму, конфліктів. Засобом залагодження політичних протистоянь і розв´язання конфліктів є влада, яка використовує механізм узгодження суспільних, групових і особистих інтересів — ідеологію, фізичний і психологічний примус, традиції тощо.

Існує певна ієрархія інтересів: загальнолюдські, інтереси суспільства, народу, класу, групи. Координація, узгодження політичних інтересів, їх взаємне уточнення та обмеження з урахуванням об´єктивної реальності досягаються у процесі активної політичної діяльності.

Політична діяльність класів, націй, соціальних груп, індивідів, політичних інститутів і організацій супроводжується певним типом політичної поведінки. Така поведінка зумовлена вибором мотивів у винесенні рішень щодо політичних відносин, добором засобів досягнення цілей, здатністю сприймати загальний суспільний інтерес, розумінням співвідношення з ним інтересу приватного, групового, вмінням їх поєднати. Політична поведінка охоплює як внутрішні реакції — думки, сприйняття, судження, настанови, переконання, так і конкретні дії, які можна спостерігати, — участь у виборах, вияв протесту, лобіювання, проведення зборів, політичних кампаній. Політична поведінка може виявити себе як у діяльності мас, класів, соціальних груп, націй, виборців, індивідів, політичних партій, владних структур, політичних лідерів, так і в будь-якій інституціональній ситуації — сім´ї, бізнесі, церкві тощо, але обов´язково в межах або через посередництво держави[10, c. 87-89].

Характер її значною мірою залежить від наявних у суспільстві традицій легітимації (визначення, обґрунтування правомірності, законності певних рішень і дій). Традиції легітимації трансформуються від визнання правомірності певних засобів, способів досягнення мети, правоти сили до усвідомлення необхідності співвідносити свої наміри з інтересами й позиціями інших учасників політичної взаємодії, базувати рішення й дії на невід´ємних правах людини. Тому й форми політичної поведінки соціальних суб´єктів можуть бути різними. Розрізняють відкриту (політична дія) і закриту (політична бездіяльність) форми політичної поведінки. За своєю цілеспрямованістю політична поведінка може бути конструктивною щодо існуючого суспільного ладу і політичної системи (спрямованою на їх зміцнення) або деструктивною і навіть екстремістською. Залежно від мотивації розрізняють соціальне усвідомлену, ціннісне орієнтовану, афектну і традиційно зумовлену політичну поведінку.

Політична діяльність — це вид суспільної діяльності суб’єктів політики, що являє собою сукупність осмислених дій, які ґрунтуються на врахуванні політичних інтересів, мобілізації політичної волі з метою досягнення політичних цілей.

Зміст політичної діяльності становлять дії, спрямовані на завоювання, утримання, функціонування й розвиток політико-владних відносин. Політична діяльність має конкретний характер і здійснюється як взаємодія суб'єктів та об'єктів політики. По суті, політична діяльність віддзеркалює систему політико-владних відносин, що панують у суспільстві.

Проаналізуймо структуру політичної діяльності. До неї входять такі складові елементи:

• політичне керівництво державою і суспільством — визначення цілей І завдань, що стоять перед державою, формування політичної стратеги і тактики, прогнозування політичного розвитку;

• політичне функціонування — діяльність політичних Інститутів (державних структур, політичних партій, громадсько-політичних об'єднань);

• участь громадян у політичному житті суспільства — належність до партій чи політичних об'єднань, участь у виборних органах державної влади, у виборах, референдумах;

• політичний маркетинг — форма організації й управління політичною практикою, формування та вивчення політичних потреб, організація політичного бізнесу і використання політичної арени.

Політичне керівництво спирається на політичне функціонування , яке, у свою чергу, пов'язане зі створенням і діяльністю апарату управління. Професійна апаратна політична діяльність ґрунтується на політичних та правових нормах, політичних традиціях і звичаях[11, c. 114-115].

Політичне керівництво і політичне функціонування визначаються політичною участю широких мас і водночас спираються на неї. Існують різні види політичної участі: індивідуальна і колективна, активна й пасивна, інтенсивна і ситуаційна, традиційна й новаторська, законна і нелегальна, організована і неорганізована, систематична і періодична.

Характер політичної діяльності залежить від багатьох чинників, зокрема суспільних потреб та інтересів певних соціальних інститутів та угруповань, загальної політичної культури суспільства, рівня розвитку свідомості тощо.

Політологи вважають, що сутність політичної діяльності не зводиться лише до боротьби за владу. Вона регулює політичні відносини в суспільстві шляхом узгодження взаєморозуміння між громадянами, їх спільнотами та владою. Ця діяльність буде результативнішою за наявності кількох чинників. По-перше, це своєчасне вироблення й упровадження запобіжних заходів щодо небажаного розвитку подій у країні, володіння Інформацією про політичні відносини між суспільними групами. По-друге, добре знання сучасних гуманітарних технологій. По-третє, правильне визначення головної мети діяльності та засобів її реалізації, і, нарешті, по-четверте, вміння приймати правильні рішення[6, c. 67-68].

2. Поняття суб’єктів та об’єктів політичної діяльності, їх структура та функції

Політична діяльність характеризує участь індивідів і груп у реалізації політичних відносин. Важливо знати рівень суб'єктності політичної діяльності, їх види та функції. Українські політологи (А. Пойченко, І. Федірко) виділяють три рівні суб'єктів політичної діяльності: базові (первинні) суб'єкти політики, до яких належать етноси, нації, класи, соціальні верстви, соціально-демографічні групи, територіальні й релігійні об'єднання. Вторинні суб'єкти політики — політичні партії, рухи, громадські комітети. До безпосередніх суб'єктів політики (третій рівень) належать політичні лідери, владні структури, керівні органи політичних партій.

Будь-яка політика стає зрозумілою, коли ясно, хто здійснює її і на що вона спрямована, тобто визначені суб'єкти й об'єкти політики у суспільстві на тому чи іншому етапі історичного розвитку. Таке визначення дасть можливість підійти до з'ясування сутності політичних відносин між суб'єктами, суб'єктами і об'єктами політики, розкрити форми їхньої політичної поведінки, способи політичної діяльності, засоби перетворення політичного середовища.

Суб'єкт і об'єкт політики — обов'язкові елементи політичних відносин, тому вони повинні розглядатися в єдності, взаємозв'язку і взаємозалежності, однак кожен з цих елементів має свої властиві йому ознаки.

Суб'єкти політики — це соціуми, а також створені ними установи, організації, чия активна практична діяльність спрямована на перетворення політичної та інших сфер життєдіяльності людини як відповідних об'єктів політики.

Суб'єкт політики, таким чином, передбачає: наявність самих соціумів та їх організацій, здатних до політичної діяльності і створених з цією метою; певні цілі їхньої діяльності; цілеспрямовану активність; виявлений інтерес; взаємозв'язок, взаємодію з об'єктом політики.

Об'єкти політики — явища політичної сфери в їх різноманітних проявах і зв'язках з усім громадянським суспільством. На них спрямована діяльність суб'єктів політики. Об'єкт політики дає уявлення всього того, на що суб'єкт політики спрямовує свою перетворюючу або руйнівну політичну діяльність.

Об'єкти політики — це реальна політична дійсність, характерні для неї суспільні відносини, насамперед політичні, політична система суспільства в цілому, її елементи, форми політичного життя, сфера політичних інтересів, суперечності політичного процесу як у вітчизняних межах, так і в регіональному або світовому просторі.

У суспільстві суб'єктом і об'єктом політики можуть бути людина, соціальні верстви, групи, організації, рухи, колективи, держави, суспільство в цілому[7, c. 146-147].

Відповідно до визначення поняття суб'єкта й об'єкта політики розглянемо їх основні характеристики.

Суб'єктом політики є кожний соціум, здатний творити політику. Це означає відтворення набутого, усталеного в політиці, виробленого попередніми поколіннями в процесі історичного розвитку, підтримання реального політичного стану в усій системі його залежностей, закладення в реалії політики імпульсів її майбутнього розвитку, внутрішніх пружин політичного руху. Отже, суб'єкт політики є активним за своєю природою. Рушійною силою такої активності, цілеспрямованої політичної діяльності є наявність політичного інтересу. Обсяг активності зу-. мовлений здатністю суб'єкта впливати на поведінку людей (взаємодіяти з іншими суб'єктами політики), підпорядковувати політичні дії виробленим цілям, викликати зміни у політичному стані, впливати на політичний процес. Ця здатність визначається як "політична суб'єктність".

Суб'єкти політики також визначають, хто є головною дійовою особою, хто другорядною, а хто й масою, натовпом, пасивним об'єктом маніпулювання.

Суб'єкт політики, впливаючи на інших людей, які стають для нього об'єктами політики, здатний також до самотворення, самоорганізації, самовдосконалення.

Здатність суб'єкта політики до творення, організації, управління та іншої діяльності значною мірою зумовлена такими обставинами.

1. Суб'єктивні здібності, що визначають здатність впливати на політичний процес, а саме: знання, вміння діяти, послідовність діяльності, мотивація, емоційний стан, воля та ін.

2. Об'єктивні можливості для політичних дій (досягнутий рівень зрілості суб'єкта політики, наявність політичних сил, з якими об'єднується або бореться суб'єкт, їх розгалуженість, зріле політичне середовище та ін.).

Розвиток політичного життя світового співтовариства збагачується різноманітністю суб'єктів політики, їх можна певним чином класифікувати як первинні і вторинні.

До первинних суб'єктів політики належать індивіди та соціально-історичні спільноти: світове співтовариство, громадянське суспільство, народи, етнічні й соціальні групи. Ці спільноти формують певні об'єднання, які відображають їхній інтерес і дають змогу втілити його у життя.

До вторинних суб'єктів політики належать політичні інституції і політичні організації — держава, партії, громадсько-політичні об'єднання. Отже, вторинні суб'єкти політики є похідними від первинних[4, c. 76-77].

Між суб'єктами політики існує динамічна система взаємовідносин — залежності, підпорядкування, супідрядності, відносної автономності. Місце і роль того чи іншого суб'єкта політики у цій системі визначаються його готовністю впливати на політичні процеси, тобто наявністю необхідних політичних якостей, політичної культури. Охарактеризуємо первинні і вторинні суб'єкти політики.

Первинні суб'єкти є вихідними у формуванні політики. Вони є носіями політичних інтересів, потреб, на яких ґрунтується свідома і несвідома політична діяльність. Саме інтереси і потреби спонукають до політичних дій різні соціально-політичні спільноти.

Головним суб'єктом політики є людина. Саме завдяки активній діяльності її діють соціально-політичні спільноти і створені ними організації.

Ідеї щодо ролі особи як суб'єкта політики посідають в історії політичної думки чільне місце.

Суттєвою передумовою політичної суб'єктності особи є реалізація певних чинників — матеріальних, соціально-культурних, політико-правових. Матеріальні означають: чим багатше суспільство, тим більше шансів для демократичних форм політичної діяльності особи. Соціально-культурні чинники забезпечують включення особи у певні спільноти, ідентифікацію її із соціально-класовими, етнічними структурами і через них виявлення, осмислення, здійснення політичних інтересів і політичних потреб. Політико-правові — це існуючий політичний режим, політична система суспільства, особливості їхнього функціонування. Зазначені чинники дають змогу розкрити потенційні характеристики особи як політично свідомого громадянина, активного політичного діяча або людини, відчуженої від політики, індиферентного споглядача політичних подій.

Особа бере участь у політиці безпосередньо або опосередковано. Безпосередня участь здійснюється через форми прямої демократії: референдуми, вибори, збори тощо. Представницькі форми демократії — парламент, місцеві органи влади, представницькі органи партійних та інших громадських організацій — забезпечують опосередковану діяльність особи у політичній сфері. У цих органах власне політичну діяльність здійснюють особи як політичні діячі, політичні лідери, політичні керівники. Світовий політичний процес свідчить про розширення й урізноманітнення форм політичної діяльності особи. А це, в свою чергу, означає, що роль людини як суб'єкта політики в світовому співтоваристві безперервно зростатиме, набуватиме нового змісту.

Соціально-політичні спільноти як суб'єкти політики — це цілісні соціальні утворення, що формуються на основі певних соціально-політичних і культурно-економічних зв'язків, тенденцій і перспектив розвитку[3, c. 97-98].

Підвищення ролі політики у суспільному житті зумовлене активізацією діяльності особи як її суб'єкта, прискоренням процесу соціалізації, зростанням рівня її політичної культури. Саме особа є носієм політичних уявлень, орієнтирів, настанов, мотивів і навичок політичної діяльності. Вона виступає як громадянин — носій політичних прав і обов'язків.

Суб'єкт політики характеризується певним рівнем політичної культури. Це передбачає вміння володіти об'єктивними законами розвитку, знання сутності політики як специфічного суспільного явища, здатність вести політичну боротьбу, виявляти політичну волю, здійснювати політичний вплив. Такий вплив може бути прямим або непрямим, відкритим чи прихованим, з використанням засобів насильства (включаючи й воєнно-політичні) або ненасильницьким, короткочасним або тривалим. Рівень політичної культури суб'єкта політики визначає прогресивність програмних цілей і настанов, правильність політичної стратегії і тактики, а отже, в цілому здатність сприяти соціально-політичному прогресу.

Суб'єкти політики значною мірою впливають на хід і результати політичного процесу, однак останній має об'єктивну природу. Політичне життя залежить також від інших сфер суспільного розвитку, від світового політичного, інформаційного, економічного порядку. Якщо суб'єкт політики не розуміє такої об'єктивної залежності й стверджує, що всі політичні процеси та їхні наслідки залежать від волі, прагнень, інтересів, настроїв окремих осіб та соціальних спільнот, то такий підхід є суб'єктивістським. Крайнім виявом суб'єктивізму в політиці є волюнтаризм.

Функції суб'єктів політичної діяльності поділяються стосовно рівнів та видів. Базові суб'єкти виконують функції самоусвідомлення, визначення власних інтересів, формування і діяльності громадсько-політичних структур; надання їм підтримки через масові акції. Вторинні суб'єкти виконують подібні функції до базового рівня. Функції ж безпосередніх суб'єктів політики (третій рівень) більш конкретизовані — прийняття політичних рішень, консолідація суспільства, подолання конфліктів, організаційна діяльність, боротьба за самозбереження.

До структури політичної діяльності входять:

— об'єкти (політична влада, політико-владні структури);

— суб'єкти (політичні партії, суспільні рухи, лідери, державні службовці);

— процес діяльності (конкретні окремі дії)[5, c. 164-165].

Процес політичної діяльності проходить такі стадії: а) визначення мети, б) політичне прогнозування; в) політичні рішення; г) політична мобілізація; ґ) реалізація цілей, коригування тактики; д) контроль; є) підведення підсумків; є) визначення нової стратегії.

Рівні політичної діяльності виділяють за місцем суб'єктів у політичній ієрархії:

— елітарний рівень пов'язаний із регулюванням діяльності стосовно самих себе, суспільних груп, основних сфер суспільного життя;

— рівень масової участі здійснюється через різні форми і структури: право контролю народу за діяльністю владних структур, який формулює свої вимоги на індивідуальному та груповому рівнях.

За кількістю суб'єктів виділяють таку політичну діяльність:

— індивідуальна: особисті акції протесту, індивідуальний відкритий прояв незгоди, самостійна протестна відставка політика;

— колективна: спільні індивідуальні дії з незначним ступенем організації (стихійні демонстрації, перекриття руху транспорту);

— групова: основними суб'єктами такої діяльності є суспільні групи, класи, верстви із значною організацією, чіткою програмою дій (повстання, політичний страйк);

— загальносуспільна (еволюція, визвольна боротьба, національний рух).

Політичну діяльність класифікують також за основною спрямованістю:

— на здобуття влади або розширення владних повноважень;

— на вдосконалення, підвищення ефективності або заміну владних структур;

— на зміну або модифікацію політичних курсів, напрямків розвитку політичної системи, суспільства в цілому.

З огляду наслідків політичних дій виділяють інноваційну, стабілізуючу, консервуючу, реставраційну, революційну, трансформаційну діяльність.

Політичну діяльність характеризують як раціональну, коли суб'єкт дії має чітке уявлення про цілі й методи їх досягнення, та ірраціональну, якщо суб'єкти не досягають мети через намагання втілити свої догматичні схеми чи утопічні ідеї. Політичні дії розглядають як творчі та інерційні. До перших відносять ту діяльність, яка вносить у політику прогресивні зміни, нову динаміку. До других — дії, які зберігають існуючий стан, нічого нового не вносять у розвиток політичної системи. Політична наука поділяє діяльність на стихійну й організовану. Однак у реальній політичній боротьбі завжди співіснують дії свідомі (продумані) й елементи непередбачених і неконтрольованих дій.

До основних видів політичної діяльності належать революції, контрреволюції, реформи, політичні перевороти, путчі, військові заговори, маніфестації, пікетування, походи, протести, референдуми, виборчі кампанії.

Виділяють також форми політичної бездіяльності: політичне виключення, низька ефективність зворотного зв'язку, розчарування в політичних інститутах і політиках, політична апатія, політичний бойкот[2, c. 49-51].

3. Основні форми діяльності суб’єктів політичної діяльності

Аналізуючи політичну діяльність суб'єкта політики, слід з'ясувати його політичні інтереси та потреби, здатність до мобілізації політичної волі й визначення політичних цілей. Політичний інтерес — це своєрідна першопричина, один з найголовніших важелів політичної діяльності. Тому в повсякденному політичному житті на особливу увагу заслуговують відносини між інтересами різних політичних суб'єктів, які не завжди мають антагоністичний характер. Різноманітність політичних інтересів зумовлена множинністю суб'єктів політики. Відповідно до цього виокремлюють загальнодержавні, регіональні, відомчі, національні, групові та особисті інтереси. Якщо в країні створено механізм синтезу і втілення цих інтересів, їх реалізації у політичній діяльності, такому суспільству гарантована політична стабільність.

Множинність суб'єктів політики визначає і різноманітність політичних інтересів, а саме: загальнонародні, регіональні, відомчі, колективні, національні, соціально-групові, особисті. Усвідомлення суб'єктами політики цих політичних інтересів і реалізація їх у політичній діяльності, створення механізму такого втілення забезпечують політичну стабільність у суспільстві, а отже, і нормальний природний еволюційний розвиток політики, втілення в ній політичних потреб. Інтереси стають найсильнішими активізаторами політичної діяльності за умов досить зрілого соціального і політичного життя, коли суспільні класи і соціальні групи, усвідомивши глибинні стратегічні потреби, створюють політичні інституції і механізми задоволення їх. На менш зрілих стадіях, як зазначав видатний російський політолог і правознавець Б. Чичерін, активну роль можуть відігравати не інтереси, а забобони.

Політичні потреби виявляються і реалізуються в процесі діяльнішого й активного освоєння політики. Такий процес створює умови для політичної соціалізації, тобто входження особистості у світ політики. Це означає набуття навичок політичної участі, формування політичних уявлень, орієнтації та установок, привертання до політичної культури. Діяльнісне задоволення політичних потреб веде до творення самого суб'єкта політики. Незадоволення політичних потреб може призвести або до зміни нормальної життєдіяльності політичного організму, або до його загибелі. Від реалізації політичних потреб залежить політичне напруження в країні, що виникає, послаблюється і врешті-решт вгасає.

Політичні потреби актуалізуються з виникненням нового політичного інтересу, нових політичних мотивів і орієнтацій, політичних інституцій та ін. Чим більш розвинена, різнобарвна і різноманітна політична діяльність, тим більш розвинені політичні потреби суб'єктів політики. Монотонна й обмежена політична діяльність спрощує політичні потреби. Отже, нерозвинене суспільство лише відтворює існуючі потреби або навіть втрачає наявні, а не творить нові[1, c. 243-245].

Політична діяльність як спосіб втілення і реалізації політичних інтересів та політичних потреб здійснюється волевиявленням суб'єкта політики.

Політична воля — здатність суб'єкта політики до напруження і спрямування своїх політичних можливостей на досягнення політичних цілей.

Основні форми політичної діяльності можна класифікувати за:

• напрямами (державна, партійна, громадсько-політична, комунікаційно-інформаційна);

• суб'єктами політики (класова, соціально-групова, національна, міжнародна, індивідуальна);

специфікою предмета впливу (теоретична, практична);

• політичним простором (зовнішньо та внутрішньополітична);

• специфікою сфер (військова, органів безпеки тощо), формами політичної участі громадян є належність до партій,

діяльність у виборних органах державної влади різних рівнів, участь у політичних зборах, мітингах, демонстраціях, страйках, пікетуваннях, звернення до державних органів та засобів масової інформації з ініціативами щодо поліпшення політичного становища в країні.

Політична діяльність може зумовлювати зміни у різних сферах життя суспільства. Виходячи з цього, виокремлюють такі основні її типи:

• радикальні дії, спрямовані на докорінні зміни суспільної системи (революція, контрреволюція, заколот);

• реформаторські заходи, спрямовані на суспільні зміни, що не підривають основ влади правлячої еліти;

• політичні перевороти, які змінюють правлячі еліти, не зачіпаючи соціально-економічного базису країни, її суспільно-політичних структур.

Оскільки політична діяльність не може функціонувати самостійно, то суміжні сфери суспільного життя, наприклад виробнича, також зазнають її впливу й самі активно впливають на форми і процес реалізації політичних інтересів.

Отже, політична діяльність є основою перетворення суспільства й забезпечує наступність історичного розвитку[9, c. 141-142].

Висновки

Політична діяльність – це невід'ємна складова загальної людської діяльності, специфічна сутність якої полягає в сукупності дій окремих індивідів і великих соціальних груп (класів, партій, суспільних організацій тощо), спрямованих на реалізацію їхніх політичних інтересів, насамперед, завоювання, утримання і використання влади.

До структури політичної діяльності належать об'єкти (політична влада, політико-владні структури), суб'єкти (політичні партії, суспільні рухи, політичні діячі та державні особи, державні та політико-владні структури), процес діяльності.

Отже, політична діяльність є основою перетворення суспільства. Найвищою формою прояву політичної діяльності, спрямованої на досягнення соціально-економічних і політичних цілей, є політична активність. Водночас стимулює її демократизація суспільно-політичного життя. Політична діяльність в її активних формах забезпечує поступовість історичного розвитку.

Політична діяльність — це або безпосередня участь громадян у влаштуванні власного життя, або функціонування представників громад. В усій множині проявів політичної діяльності варто розрізняти громадянську участь та політичне функціонування. Останнє, у свою чергу, має бути поділене на політичне представництво та публічне адміністрування. Політичний процес можна визначити як сукупність подій та акцій, з яких складається взаємодія індивідів, суспільних груп, політичних інституцій та органів державної влади і які здійснюються для розв'язання існуючих суспільних проблем та конфліктів, для здобуття й застосування влади. Виходячи з цього, зміст політичного процесу становлять боротьба за владу, за вплив на владу, здійснення влади, розв'язання суспільних конфліктів, прийняття суспільно значущих рішень, політичне представництво, лідерство, функціонування, опір владі, політична залученість громадян. Політичний процес — вираження суспільних інтересів та домагання їх здійснення, вплив на владу з цією метою, формування центрів ухвалення суспільних рішень, прагнення завоювати владу, її здійснення.

До конкретних проявів політичної діяльності в площині боротьби за владу належать вибори, міжпартійні змагання, різні форми захоплення влади, її узурпація, державний переворот, громадянська війна, путч. Вплив на владу здійснюють через діяльність опозиції, взаємодію «гілок» влади між собою, лобіювання, криптократію, громадянську непокору, терор. Застосування влади відбувається шляхом ухвалення рішень, публічне адміністрування (управління, керівництво), розв'язання конфліктів.

Зміни у розвитку об'єктів політики зумовлюють певні зрушення у функціонуванні суб'єктів політики. Оновлені риси суб'єктів і об'єктів змінюють і зміст зв'язків між ними. Такі зв'язки можуть набирати вигляду координаційних, субординаційних, управлінських тощо. Розвиненість їх визначається рівнем розвитку як суб'єкта, так і об'єкта політики.

Зміст, структура і характерні особливості політичних відносин, які виникають при цьому, розкривають політичну атмосферу, в якій здійснюється політичний процес.

Список використаної літератури

1. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. — 5-є вид., перероб. і доп.. — К.: Знання , 2004. — 645 с.

2. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 289 с.

3. Іщенко М. Політологія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Черкаси : Видавництво ЧНУ, 2004. — 387с.

4. Кирилюк Ф. Політологія Нової доби: Посібник для студ. вищ. навч. закл./ Федір Кирилюк,. — К.: Академія, 2003. — 303 с.

5. Кузь О. Політологія: Навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2004. — 340с.

6. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Ми-коли Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. — К.: Довіра, 2004. — 599 с.

7. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. — 2-є вид., перероб. і доп.. — К.: Фирма "ИНКОС": Центр учбової літератури, 2007. — 287 с.

8. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. — 2-ге вид., перероб. і доп.. — К.: ВД "Ін Юре", 2006. — 519 с.

9. Політологія: терміни, поняття, персоналії, схеми, таблиці: Навчальний словник-довідник для студентів вищих закладів освіти/ Укл.: В.М. Піча,Н.М. Хома,; Наукова ред. В.М. Пічі. — К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. — 311 с.

10. Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод,. — Суми: Університетська книга, 2001. — 405 с.

11. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. — К.: Либідь, 2002. – 573 с.