Вступ

Актуальність теми. Світовий досвід показує, що кожна держава шукає свої шляхи виходу з енергетичної кризи, але загальним для всіх країн є визнання енергозбереження як однієї з основних засад реалізації державної енергетичної політики.

Завдяки реалізації програм підвищення ефективності використання енергоресурсів у промисловості та активній популяризації енергозбереження вдалося значно скоротити споживання енергоресурсів у країнах ЄС.

Сьогодні розвинені країни світу використовують приблизно 14 % поновлюваної енергії, а в окремих країнах більше: так, у Фінляндії – 26 %, Швеції – 18. В Україні в загальному балансі енергоспоживання альтернативні джерела енергії становлять лише 0,7 % [1].

Стан енергетичної безпеки України оцінюється як далекий від оптимального.

Дослідженням державної політики в галузі енергозбереження займаються багато вчених, серед них О.Суходоля [2] висвітлює поєднання ринкових та державних механізмів регулювання енергозбереження, В.Микитенко[3] та С.Єрмілов [4] займаються визначенням критеріїв енергоефективності та розробкою енергетичної політики на засадах синергетичного підходу. Інститутом загальної енергетики НАН України підготовлено Концепцію Державної цільової економічної програми енергоефективності (на заміну існуючої Комплексної державної програми енергозбереження), яка узгоджує основні напрями діяльності у сфері енергозбереження з Енергетичною стратегією України [5].

Метою дослідження є виявлення основних проблем формування та реалізації державної політики енергозбереження України.

1. Основні проблеми формування та впровадження державної політики енергозбереження в Україні

Становлення державної політики енергозбереження (1994-1998) розпочалося формуванням механізмів регулювання та стимулювання енергоефективності, коли було прийнято Закон України “Про енергозбереження”, утворено центральний орган виконавчої влади у сфері енергоефективності (Державний комітет з енергозбереження), орган контролю (Державну інспекцію з енергозбереження) та прийнято Комплексну державну програму енергозбереження України (КДПЕУ).

Спираючись на основні результати реалізації вітчизняної політики в галузі енергозбереження, які показують її низьку ефективність, можна сформу-лювати такі ключові проблеми її розробки та впровадження:

1. Відсутність централізованого підходу до розробки, періодичної корекції політики енергозбереження та контролю за її впровадженням. Законодавчо жодне з профільних міністерств функціонально не визначено як розробник єдиної та узгодженої на макрорівні політики збереження енергоресурсів.
2. Відсутність системного взаємозв’язку з іншими напрямами державного регулювання вітчизняної соціально-економічної та екологічної системи, неузгодженість з параметрами документів стратегічного розвитку паливно-енергетичного комплексу (ПЕК) України.
3. Слабке інституціональне підгрунтя, яке проявляється в:

—         обмеженості повноважень Національного агентства з питань забезпечення ефективного використання енергоресурсів як провідника вітчизняної політики енергозбереження;

—         інституціональній нерозвинутості (несформованості ринку фінансових, страхових, консалтингових, маркетингових, аудиторських та інших послуг у сфері енергозбереження; слабкості інституціональної інфраструктури, яка охоплює енергосервісні компанії, енергоінвестиційні фонди, інформаційні центри тощо); низькій корпоративній культурі збереження енергоресурсів (недостатній поширеності систем виробничого енергетичного менеджменту, практики пері¬одичного енергоаудиту підприємств, а також будівель, споруд, об’єктів енерго- і теплопостачання в житлово-комунальному господарстві) тощо;

—         суттєвих недоліках законодавчо-нормативної бази збереження паливно-енергетичних ресурсів (обмеженості, системній та локальній неузгодженості, некорельованості із законодавчими нормативами ЄС у цій сфері).

4. Недостатня структурованість політики енергозбереження.

Нині заходи державного регулювання в Україні сконцентровано за       напрямом   несистематичного          впровадження

енергозберігаючих проектів, що фінансуються міжнародними фондами чи компаніями відповідного профілю; водночас майже не розвиваються такі важливі напрями, як:   фінансово-

економічне стимулювання реалізації еколого- та енергозберігаючих проектів за рахунок власних коштів компаній, підтримка трансферу технологій та стимулювання еко- і енергоінновацій, фінансування спеціальних наукових досліджень та дослідницько-конструкторських робіт у сфері енергозбереження; впровадження жорсткої системи стан-дартизації, маркування та сертифікації продукції у галузі енергоспоживання.

5. Обмежений інструментарій реалізації та оцінювання ефективності політики (нерозвинутість фінансових, економічних (насамперед, фіскальних) та законодавчих механізмів здійснення такої політики; відсутність системи моніторингу та аналітичної оцінки її результатів; відсутність адаптації ефективного іноземного досвіду з реалізації політики збереження паливно-енергетичних ресурсів). Усе це звужує можливості необхідної корекції, удосконалення чи розширення переліку заходів державного регулювання в даній сфері [4].

Проблеми з реалізацією енергозберігаючої політики виникають в багатьох розвинених країнах світу, незважаючи на те, що в цих країнах створено досить ефективний механізм управління енергозбереженням, що грунтується на використанні переважно економічних методів. За даними дослідження поведінки 135 нідерландських компаній щодо енергозбереження виявлено основні причини, які перешкоджають інвестуванню в енергоефективні технології. Пріоритетність інвестування в енергоефективні технології визнає керівництво 9% досліджуваних компаній, 21% фірм вважає енергоефективність важливим критерієм при інвестуванні у нові технології, 45% компаній вказують на енергоефективність як бажану якість. Для 21% фірм енергоефективність технологій не є визначальною при виборі інвестиційного проекту, а 4% компаній вважають цю вимогу взагалі непотрібною [8].

Значення енергоефективності, як критерію при прийнятті фірмами інвестиційних рішень поступово зростає. Вагомими причинами, що перешкоджають впровадженню енергоефективних технологій в нідерландських компаніях є такі:

—         обмеженість у фінансових коштах;

—         невизначеність щодо майбутніх цін, політичних процесів, якості нових енергозберігаючих технологій;

—         обмеження, пов’язані з виробництвом та інвестуванням [8].

2. Перешкоди реалізації енергозберігаючих заходів

Недостатня розробленість багатьох ключових інструментів впливу, що забезпечують успішну реалізацію енергозберігаючих заходів у розвинених країнах (їх об’єднує з Україною схожість трансформаційних процесів та інституціональних умов розвитку), зумовлює низьку ефективність сформованого механізму управління енергозбереженням в Україні. Незважаючи на комплекс прийнятих національних нормативних документів і ратифікованих Україною міждержавних угод у галузі енергозбереження та охорони навколишнього природного середовища, дефініційная основа енергозбереження в країні характеризується суперечливістю. У свою чергу, це призводить до двозначності створених на такій основі законодавчих актів. На урядовому рівні відсутні документи, що регламентують правову відповідальність господарюючих суб’єктів за нераціональне використання енергетичних ресурсів. Фактично це означає повну безкарність споживачів за перевитрату паливно-енергетичних ресурсів (ПЕР), що негативно позначається на стані навколишнього природного середовища.

В даний час ретельного перегляду вимагає стратегія і політика енергозбереження в Україні. Будь-яка стратегія припускає її постійну координацію, засновану на всебічному аналізі поточних процесів і перспективних дослідженнях. Проте детальний аналіз практичних результатів застосування ринкових інструментів з подальшою їх доробкою в Україні не був проведений. Адміністративні інструменти, такі як енергетичний аудит, енергетичний та екологічний менеджмент на українських підприємствах практично не використовуються. Це пояснюється неповнотою обліку споживання енергетичних ресурсів у масштабах країни. Існуюча система збору статистичної інформації про енергоспоживання охоплює великі і середні підприємства без урахування дрібних. Наявність значної кількості діючих дрібних фірм істотно спотворює реальні масштаби енергоспоживання і, відповідно, занижує розміри економічного збитку, що наноситься навколишньому природному середовищу їх діяльністю. За оцінками експертів розбіжність реальних обсягів енергоспоживання з офіційними цифрами складає 150-260%. Відсутність достовірної інформації про масштаби споживання енергетичних ресурсів перешкоджає об’єктивному оцінюванню ситуації, що складається і сприяє продовженню надмірного споживання і необгрунтованого зростання забруднення навколишнього природного середовища.

Нерозвиненість інфраструктури енергозбереження, зокрема відсутність достатньої кількості консультаційних центрів з енергозбереження, енергосервісних компаній, вітчизняних виробників енергозберігаючого обладнання, а також системи фінансового забезпечення і страхування інвестицій в енергозбереження ускладнюють реалізацію енергозберігаючих проектів.

Україна відчуває гострий дефіцит кваліфікованих кадрів у галузі енергозбереження. Необхідність навчання таких фахівців за кордоном через відсутність вітчизняних освітніх програм значно підвищує витрати на підготовку персоналу, що може собі дозволити не кожне підприємство.

Спостерігається практична відсутність інформації про енергозбереження і його еколого-економічних ефектах на рівні як місцевих органів влади, так і промислових підприємств. Таким чином, на територіальному рівні попит на енергозберігаючі технології або відсутній, або є прихованим. Досвід країн Західної Європи, показує, що суттєву допомогу в енергозбереженні надають спеціально створені при місцевій адміністрації “енергетичні центри”. Кожен, хто звертається — фізична або юридична особа може безкоштовно отримати кваліфіковану пораду щодо вибору енергоефективного виробничого,        побутового          обладнання,         підшукати

енергоаудитора, організацію, що здійснює техніко-економічне обгрунтування енергозберігаючих проектів, інвестора, готового вкласти кошти у здійснення енергозберігаючих заходів.

Організація подібних “енергетичних центрів” при районних і обласних адміністраціях могла б сприяти заповненню інформаційного дефіциту та популяризації енергозбереження в Україні.

Недостатньо ефективно на державному та територіальному рівнях управління використовуються економічні інструменти для стимулювання реалізації енергозберігаючих проектів. В основному, застосовуються такі види інструментів, як право власності на володіння і користування ПЕР, а також система платежів, що включає плату за користування ПЕР, за забруднення навколишнього природного середовища, штрафні санкції. Практична відсутність фінансового інструментарію у вигляді лізингових схем, грантів, субсидій, що створює необхідну основу для здійснення енергозберігаючих заходів, обумовлює виникнення труднощів при фінансуванні енергозберігаючих програм.

Нераціонально використовуються фіскальні інструменти: високий рівень оподаткування підприємств України, відсутність пільг з оподаткування прибутку, отриманого в результаті економії ПЕР або спрямованої на закупівлю енергоефективного обладнання, що сприяє зниженню техногенного навантаження на навколишнє природне середовище, уповільнює процеси енергозбереження в Україні. Існуючі амортизаційні норми не створюють податкових стимулів для заміщення обладнання, яке ще повністю недоамортизоване, більш енергоефективним.

Таким чином, проаналізувавши проблеми реалізації енергозберігаючої політики в розвинених країнах і в Україні, можна зробити висновок, що відсутність і недостатня розробленість багатьох ключових інструментів впливу, які забезпечують успішну реалізацію енергозберігаючих заходів у розвинених країнах, зумовлює низьку ефективність їх впровадження в Україні. Практично не використовуються економічні важелі для стимулювання реалізації енергозберігаючих проектів, відсутній фінансовий інструментарій у вигляді лізингових схем, грантів, субсидій. Неузгодженість складових          механізму   управління енергозбереженням в Україні обумовлює низькі темпи реалізації процесів енергозбереження в країні.

Висновки

Отже, курс на активну енергозберігаючу політику знайшов відображення в Законі України «Про енергозбереження», комплексній державній програмі енергозбереження, прийнятої Урядом України, в Глобальній стратегії енергозбереження для України, Рекомендаціях Ради Європи, а також в низці наказів Державного комітету України з енергозбереження.

Значна частина політичної еліти не тільки в розвинутих країнах, а також і в Україні вважає енергозбереження другорядною справою, хоча і необхідною. Тому фінансування цієї галузі здійснюється за остаточним принципом. Турбота про сьогодення, вирішення нагальних проблем в енергетиці України не виправдовує відсутність уваги до стратегічних завдань енергозбереження та нерозривно пов’язаних з ними завдань екології.

Раціональне використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини – невід’ємна умова сталого економічного та соціального розвитку України.

З цією метою Україна здійснює на своїй території екологічну політику, спрямовану на збереження природного середовища, захисту життя і здоров’я населення від негативного впливу, зумовленого забрудненням довкілля, досягнення гармонійної взаємодії суспільства і природи, охорону, раціональне використання і відтворення природних ресурсів.

В наш час уже стало цілком зрозумілим, що стан навколишнього природного середовища пов`язаний з характером розвитку суспільства. Сучасні проблеми екології несуть на собі очевидні ознаки катастрофічності. Збентежений людський розум шукає вихід з того критичного стану, що утворився. Нинішні екологічні проблеми суспільства і технології природокористування є наслідком економічних відносин, в основі яких лежать необмежені нічим форми споживання природних ресурсів, передусім вуглеводневої сировини – нафти, газу, вугілля.

Список використаної літератури

1. Франчук І.А. Світові тенденції розвитку енергозабезпечення і систем їх державного регулювання / І.А.Франчук // Економіка та держава. — 2008. — №12. — С.66-68.
2. Суходоли О. Модель аналізу енергоспоживання та визначення рівня енергоефективності національної економіки / О.Суходоля / / Економіка України. — 2005. — №5. — С.31-37.
3. Микитенко В. Енергоефективність національної економіки: соціально-економічні аспекти / В. Микитенко // Вісник НАН України. — 2006. — №10. — С. 17-26.
4. Єрмілов С. Проблеми та шляхи удосконалення державної політики України у галузі енергозбереження / С.Єрмілов / / Економіка України. — 2006. — №9. — С. 4-11.
5. Концепція Державної цільової економічної програми енергоефективності на 2010-2015 роки, схвалена розпорядженням КМУ від 19.11.2008 р. № 1446-р.
6. Комплексна державна програма енергозбереження України (1996-2010 рр.) // www.uazakon.com.
7. Сердюк Т.В. Особливості реалізації політики енергозбереження в Україні: досягнення та шляхи вдосконалення / Т.В.Сердюк, С.Ю.Франишина / / Вісник Хмельницького національного університету. — 2009. — №1. — С. 52-56.