Вступ.

1. Макроекономічна складова стратегії економічного зростання України.

2. Види зростання та їх регулювання.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Економічне зростання — феномен набагато складніший, ніж спад або депресія. Воно має свою структуру, чинники, джерела, наслідки. Немає зростання взагалі. Реально існують його конкретні види, виділення яких можливе за різними класифікаційними ознаками. Наприклад, за темпами збільшення головних економічних показників (ВВП, ВВП на душу населення, ефективність виробництва тощо) розрізняють повільне, бурхливе та стале економічне зростання; за ступенем використання економічних ресурсів — екстенсивне та інтенсивне зростання; за характером взаємодії національної та світової економіки — експорторозширююче, імпортоване, імпортозаміщуюче, розоряюче зростання; по відношенню до чинного законодавства — легальне, тіньове та кримінальне зростання тощо.

Зрозуміло, що характеристики змісту зазначених та інших видів зростання не можуть бути однаковими в різних соціально-економічних умовах, а тому не можуть не відрізнятися і відповідні механізми їх регулювання.

Але загальною метою використання цих механізмів має бути формування і вивільнення створювального потенціалу провідних факторів сучасного економічного зростання — розвинутого професійно-кваліфікаційного та інтелектуально-освітнього потенціалу людини; науково-технічного прогресу; суспільної стабільності та цивілізованого правового середовища; оптимального співвідношення партнерських та конкурентних засад, соціальної справедливості та економічної ефективності.

1. Макроекономічна складова стратегії економічного зростання України

Національна стратегія економічного зростання повинна мати завдання і мету не тільки інституціонального характеру, але й макроекономічного. Як відомо, економічна думка нагромадила в якісному відношенні досить вагому кількість праць в галузі економічного зростання. Найвідоміша з них модель економічного зростання Р. Солоу. В моделі використано три фактори, які лежать в основі економічного зростання, — працю, капітал, технологічний потенціал — і розв'язано два завдання. Виведено умови стабільного економічного зростання — золоте правило капіталоозброєності економіки — і показано залежність високих темпів економічного зростання від найбільш динамічного фактора — технологічної озброєності. Для цілей аналізу тенденцій в економіці України ми виділяємо у праці Р. Солоу два базових елементи. Перший елемент — це набір факторів. Другий — золоте правило капіталоозброєності.

Праця. Зниження кількості населення України, низький рівень оплати праці, високий ступінь безробіття (низька зайнятість) і, нарешті, податкова політика, яка зумовлює втрату інтересу населення до праці і заощадження, в сукупності знецінюють перший фактор — працю. Можна стверджувати, що сьогоднішня макроекономічна політика не забезпечує зростання кількості і якості праці в масштабах економіки. Модель економічного зростання України характеризується фактором праці і за кількістю, і за якістю, який убуває.

Капітал. Вважається загальноприйнятим, що в Україні має місце значний відплив національного капіталу за кордон. Точних цифр підрахувати ніхто не може через відсутність необхідних статистичних даних. За непрямими і малообґрунтованими оцінками, ця цифра дорівнює 18-20 млрд. дол. 30. Причини цього явища наводяться різні — від політичної нестабільності і боязні власників експропріації їх капіталу до неадекватної податкової політики держави, в тому числі, адміністративна сваволя. За цих умов члени суспільства, які мають високий доход, не хочуть його декларувати, в основному, щоб не привертати до себе увагу в суспільстві з низьким національним доходом і доходом на душу населення.

Про національну податкову політику. Головним фактором, який видавлює капітал за межі національної економіки, є національна податкова політика. На жаль, за оцінкою спеціалістів, вона не стимулює населення до активної праці і заощаджень а підприємства — до інвестицій. Якщо розглянути рівень і кількість податків в Україні і розвинутих країнах, то ми побачимо, що вони відповідають середнім показникам. Якщо ж аналізувати структуру податків та їх розподіл, то стає очевидним, що рівень податкового навантаження на економіку зашкалює за максимум, тобто становить близько 50% і більше від ВВП. Оцінка структури формування бази оподаткування (що і в якому порядку в податковому обліку відносять до витрат, а що — до доходів) показує, що рівень податкового вилучення з коштів підприємств становить дуже високий процент. До цього треба додати частоту (в Україні — чотири рази на рік) і порядок відрахувань податків. Фактично ситуація така, що платник податків змушений кредитувати бюджет[10, c. 41-44].

Прикладом може бути порівняння ситуації у сфері товарних запасів в Україні та Чехії. В Україні підприємство — платник податків, купуючи товар або для наступної реалізації (на склад), якщо воно торговельне, або комплектуючи вироби для виробництва, якщо воно виробляюче, не може включити їх у валові затрати і з сум, що направляються на закупівлю товарно-матеріальних цінностей, зобов'язане сплачувати податок на прибуток. У Чехії підприємство — платник податків, закуповуючи товарно-матеріальні цінності на склад (за наявності документів, які показують їх надходження), не сплачує з цих сум податок на прибуток, а зменшує базу оподаткування на суму покупок. Сплата податку на прибуток провадиться за фактом реалізації або готової продукції, або товару, тобто при надходженні коштів від реалізації. Здійснюється повний цикл, який утворює прибуток підприємства. Платник податків сплачує податок тоді, коли для цього існують можливості, не зменшуючи власних оборотних коштів.

Слід сказати і про строки сплати податків. В Україні податок на прибуток сплачується чотири рази на рік, а багато господарських операцій, за умов дефіциту платіжних коштів, жорсткої монетарної політики та обмеженого доступу до банківських кредитних ресурсів, тривають дуже довго (понад 3 місяці). Це вимиває платіжні кошти платника податку з його оборотних засобів, що призводить до скорочення майбутнього прибутку і оборотних засобів, зменшення власного капіталу підприємства 35. У Чехії сплата податку на прибуток провадиться один раз на рік, і це, разом з умовами формування бази оподаткування, приводить до формування власного капіталу підприємства.

З наведеного порівняння видно, що в Чехії, на відміну від України, податкова політика ініціює утворення прибутку — основної бази формування національного капіталу. А в Україні ситуація зворотна: підприємства — платники податку прагнуть занижувати усіма можливими шляхами доходи щодо витрат з метою збереження оборотних засобів. "Реально ми маємо близько 20 обов'язкових загальнодержавних і 9 місцевих податків і зборів. У нас дисциплінований і законослухняний підприємець (якщо такий ще залишився) після сплати всіх зазначених податків практично залишається без засобів не тільки для розширення, але навіть і для простого відтворення"36.

На фоні тренду падіння ВВП і високих бюджетних витрат така ситуація може бути охарактеризованою як розмивання і руйнування національного капіталу. Податкова політика, спрямована на наповнення бюджету будь-яким способом, задовольняючи поточні потреби адміністрації у тривалому інтервалі часу, руйнує, а не формує національний капітал. Ми спостерігаємо зниження фактора капіталу в економічній моделі України, і формує цю тенденцію податкова політика України. Треба також додати, що національна податкова політика не тільки видавлює національний капітал за межі національної економіки, але є також головною причиною, що не дозволяє надходити до неї іноземному. Тенденція вилучення вкладеного капіталу і репатріація прибутку іноземцями набули загрозливих розмірів[12, c. 37-39].

Про національну бюджетну політику. Світова практика показує, що за умов, коли населення і підприємства не можуть забезпечити необхідний рівень заощаджень та інвестицій, цю функцію бере на себе держава. Відповідно до рецептів Дж. Кейнса, вона зобов'язана збільшити зайнятість, підтримувати певний рівень доходів населення і за рахунок держзамовлень та фінансової підтримки забезпечити стабільність функціонування підприємницького сектора. На всі державні програми потрібні кошти. На сьогоднішній день величина доходної частини бюджету України становить 38,7% ВВП. Порівнюючи цей показник з відповідним показником інших країн 38, знову ж таки можна сказати, що він перебуває на середньому рівні. Хоча у найбагатшій країні — США — частка федерального уряду є не більшою як 20% ВВП і з урахуванням цивільних та місцевих витрат не перевищує 35-37%. Однак, якщо подивитися на цей показник у динаміці змін макропоказників України у порівнянні з розвинутими країнами — падіння ВВП, зниження зайнятості, зменшення обсягу оборотних коштів і прибутку підприємств, обсягу капіталовкладень, розміру доходів на душу населення 39, то буде слушним поставити таке запитання: чи відповідає поточній економічній ситуації рівень витрат держави? Відповідь очевидна — ні, не відповідає! Бюджетна політика держави так само впливає на економічне зростання України, як і податкова. Спеціалісти стверджують, що запити держави на соціальне забезпечення відповідають рівню 1990 p., тоді як ВВП у 1999 р. становив усього 38,6% від рівня 1990 р. Звідси — завищення державних витрат щодо поточних можливостей національної економіки 40.

Як приклад неправильного формування бюджету зазначимо роль витрат на оборону в його структурі. Нині затрати на оборону у витратах держави становлять 6,7%, що дорівнює близько 2,6% від ВВП. Якщо порівняти Збройні сили України із звичайних озброєнь з країнами ЦСЄ та Росією, то можна твердо сказати, що Україна має другі за величиною збройні сили після Росії в Європі. Якщо проаналізувати частку затрат на збройні сили по відношенню до ВВП і порівняти її з відповідним показником у ЦСЄ, Західній Європі та США, то видно, що Україна має середній показник, і це на фоні падіння усіх макроекономічних показників характеризує надмірну мілітаризацію національної економіки. Правомірним буде поставити запитання: чи відповідає рівень затрат на оборону в Україні можливостям економіки? Відповідь очевидна: ні, не відповідає! При цьому виникає інше запитання, протилежного характеру. Якщо знизити у 3-4 рази затрати на оборону (сьогодні вони становлять приблизно 800 млн. дол.), то це може призвести до зниження воєнного потенціалу й ослаблення оборонних можливостей України, тобто виникає загроза національній безпеці України. Як розв'язати дану проблему? Як знизити затрати на оборону, не знижуючи рівня національної безпеки? Відповідь лежить у площині зовнішньої геополітичної стратегії України. Україна повинна перекласти тягар поточних витрат на воєнну безпеку або на ЗС РФ, або на НАТО чи західноєвропейські країни і прагнути до створення мобільної професіональної армії. Однак вибір напряму потребує аналізу спеціалістів. А тут ми стверджуємо, що зниження затрат на оборону до рівня 200 млн. дол. — необхідний крок (разом з реформуванням збройних сил). Це вивільняє до 600 млн. дол. щороку, які можуть бути направлені на забезпечення соціальної або енергетичної безпеки України[3, c. 5-7].

Таким чином, ми можемо стверджувати, що національна макроекономічна політика, зокрема податкова і бюджетна, негативно впливають на зростання фактора "капітал". Модель економічного зростання України має тенденцію зниження цього фактора.

Технологічний фактор. Як відомо, Україна має високий рівень технологічного розвитку. Україна — космічна держава. Вона спроможна виробляти ракети і супутники, випускає найсучасніші танки і вантажні літаки, може виробляти судна, двигуни внутрішнього згоряння, авто- і мототехніку, побутову техніку, машинобудівне устаткування, оптику тощо. Тенденція зниження власних капіталовкладень — це показник відсутності приросту нових технологій. Можна сказати, що технологічний потенціал України застаріває швидше, ніж оновлюється. Відомо, що за умов, коли держава і приватний сектор економіки не можуть підтримувати рівень фінансування науки й оновлення технологій, це роблять прямі іноземні інвестиції (ІІ). Саме ІІ забезпечили високі темпи економічного зростання в нових індустріальних країнах (НІК), які ніколи не мали таких, як в Україні, рівня освіти, нагромаджених знань і технологій, — вони все імпортують через ІІ. В Україні показник інвестицій становить, за різними оцінками, 55 дол. на душу населення. За цей показник відповідає національна інвестиційна політика.

Разом з тим, за оцінками експертів, ступінь адміністративної зарегульованості економіки України дуже високий. Це показник ступеня економічної свободи, за яким Україна серед країн ЦСЄ і СНД перебуває на одному з останніх місць. За ступенем відкритості економіки деякі експерти вважають її взагалі закритою, незважаючи на високу питому вагу експорту та імпорту у ВВП. Ці показники у поєднанні з уже зробленим аналізом національної податкової політики пояснюють низький рівень інвестиційної активності в Україні. За даними експертів ЄБРР, Україна має один з найнижчих показників інвестиційного клімату серед країн СНД та ЦСЄ. Отже, падіння капіталу, ВВП, прибутків підприємств та низька активність іноземних інвестицій зумовлюють негативні тенденції в оновленні технологічного рівня. Технологічний рівень застаріває швидше, ніж впроваджуються нові технології[2, c. 10-17].

Про золоте правило рівня капіталоозброєності. Відповідно до золотого правила рівня капіталоозброєності Фелпса, Україну можна віднести до країн з капіталоозброєністю, нижчою від золотого правила через зазначені тенденції. Вибування капіталу, як основного, так і оборотного усіх типів, перевищує його введення. Чи можна змінити цю тенденцію? Чи існує можливість, скорочуючи частку витрат держави у ВВП, частку оборонних витрат у бюджеті, змінити тенденції зменшення зазначених факторів без соціальних потрясінь і досягти сталого економічного зростання? Без інституціональних змін у сфері політичної системи суспільного устрою України, про які йшлося вище, — ні! У сукупності з такими змінами -так! Потрібно поєднати зовнішнє кредитування бюджету і глобальний інвестиційний процес.

ІІ забезпечують зростання нових технологій, зайнятості населення, приріст ВВП, податкові надходження, оновлення і збільшення основних фондів підприємств. Портфельні інвестиції забезпечують оборотний капітал виробничого сектора економіки. Слід зазначити, що прямо пов'язані з діями транснаціональних корпорацій (ТНК), які у своїх стратегіях керуються оптимальним, ефективним розміщенням ресурсів та оцінкою політичних ризиків країни-реципієнта. Крім того, основну частку портфельних інвестицій забезпечує приватний сектор. Але й для ТНК, і для приватних інвесторів слід забезпечити міжнародну безпеку вкладеного капіталу. Відомо, що один з основних критеріїв оцінки ризиків вкладень капіталу в чужу економіку — це політичний ризик у країні-реципієнті капіталу. Нестабільність внутріполітичної ситуації в Україні, яка виявляється у конфліктах президента з парламентом, прем'єр-міністрами і т. д., а також події в сусідній Бєларусі та критична залежність економіки України від імпорту енергоносіїв з РФ формують високий ступінь політичних ризиків для іноземного капіталу. Разом з податковою політикою видавлювання капіталу — це одна з головних причин низької інвестиційної активності приватного (не плутати з великим корпоративним) капіталу в Україні. Звідси виникає центральне запитання: чи існує можливість знизити політичний ризик в Україні і забезпечити міжнародну безпеку капіталу середніх і дрібних іноземних інвесторів. Чому акцент робиться на безпеці капіталу середніх і дрібних іноземних інвесторів? Не слід забувати про дві обставини: перша — це те, що великий корпоративний капітал може захищати свої інтереси у тривалому інтервалі часу внаслідок впливу на міжнародну політику через уряд країни свого походження. Друга — це те, що після Другої світової війни Європу привів до економічного піднесення не план Маршалла (тобто рішення конгресу США про виділення 13 млрд. дол. бюджетних коштів), а активність дрібних і середніх інвесторів. Приватних інвестицій у Європу було зроблено понад 100 млрд. дол.[5, c. 21-23].

Середні та дрібні приватні інвестори орієнтуються на власні можливості репатріювати прибуток і вкладений капітал. Тому для них особливу вагу має присутність у геополітичному просторі країни-реципієнта сил воєнної безпеки країни походження капіталу. Таким чином, відповісти на поставлене запитання слід ствердно. Так, можливість знизити зазначений ризик існує. Забезпечення міжнародної безпеки іноземного капіталу має бути покладене на збройні сили НАТО, західноєвропейські країни або РФ шляхом оформлення воєнного союзу і формування професіональної армії України на контрактній основі. Це означає, що витрати українського суспільства на оборону перекладаються на бюджети або ЄС, або РФ. При цьому такий союз може бути тимчасовим, на період формування умов економічного зростання України. Таким чином, стратегія, спрямована на формування економічного зростання національної економіки, має включати в себе дві складові, які взаємно доповнюють одна одну: інституціональну і макроекономічну.

Інституціональна складова має бути спрямована на створення механізмів самоорганізації у політичній системі суспільного устрою, які забезпечують політичну консолідацію і формування електоратної більшості у вигляді партії влади й опозиції в парламенті та в суспільстві, забезпечують відбиття інтересів суспільства у макроекономічній політиці, яка формується, що є першою складовою розробки ефективної макроекономічної політики і основної тенденції економічного зростання у довгостроковому періоді. Вона має бути спрямована також на формування самоорганізації суспільної системи другого виду, яка забезпечує своєчасну і безконфліктну зміну спрямованості макроекономічної політики, що є другою складовою визначення ефективної макроекономічної політики і тенденції економічного зростання у довгостроковому періоді.

Макроекономічна складова стратегії має бути спрямована на забезпечення тенденцій зростання факторів праці, капіталу, технологічного рівня. Вона повинна включати в себе реформування податкової, бюджетної та інвестиційної політики. Реформування податкової політики передбачає формування розмірів бази оподаткування і порядку відрахування податків. Податкова політика має забезпечувати стимули до праці і заощаджень у населення, до інвестицій і отримання прибутку у підприємств і забезпечувати сприятливе середовище для іноземних інвестицій. Податкова політика не повинна бути податковим пресом для видавлювання національного та іноземного капіталу за межі національної економіки. Реформування бюджетної політики має бути спрямоване на: зниження питомої величини витрат держави у ВВП, яке ґрунтується на точних попередніх розрахунках, зниження витрат на оборону; перенесення фінансування державних витрат, пов'язаних з конструюванням нових інститутів суспільного устрою за умов зниження питомої ваги бюджету у ВВП на зовнішні джерела. За умов необхідності зниження витрат на оборону, збереження рівня економічної та воєнної складових національної безпеки мають забезпечуватися за рахунок зовнішніх факторів, зовнішньою національною геополітичною стратегією. Реформування інвестиційної політики повинне здійснюватися з метою зниження адміністративних бар'єрів, слід відкрити доступ ТНК до національних фінансів, доступ резидентів України до міжнародних валютних ринків і найголовніше — забезпечити міжнародну безпеку інвестиційного капіталу. Досягнення зростання іноземних інвестицій, як портфельних, так і прямих, у розмірах, більших, ніж у країнах СНД і ЦСЄ, є одним з основних завдань національної стратегії економічного зростання в галузі макроекономіки.

Для успішної реалізації стратегії поетапної інтеграції України у світову економіку, в тому числі формування СНД на умовах політичного й економічного плюралізму, потрібне створення умов для високих темпів економічного зростання. Є необхідною реалізація національної стратегії розвитку, яка включає дві складові — інституціональну та макроекономічну[6, c. 112-116].

2. Види зростання та їх регулювання

На фоні переважно звуженого суспільного відтворення у національній економіці спостерігається кілька провідних видів локального і спорадичного зростання.

Найбільш стійке — нелегальне або тіньове і кримінальне зростання. У його межах економічні процеси набувають спотворених форм, поза правовим полем розвиваються менеджмент, бізнес, зайнятість ресурсів, З цим видом розвитку тісно пов'язане спекулятивно-посередницьке зростання, обсяги якого вже давно вийшли за межі потреб реального сектора.

Одне з головних джерел нелегального зростання — ініційовані державою процеси бюрократизації та делібералізації економіки. Звужене розуміння лібералізації тільки як вивільнення цін та відкриття внутрішнього ринку і відповідні практичні дії завдали економіці подвійного удару, що й каталізувало її занепад. А за теорією та цивілізованою практикою лібералізація економіки — це складний, комплексний феномен, що аж ніяк не обмежується лібералізацією цін та зовнішньоекономічних зв'язків і означає створення сприятливих умов для вільних підприємництва та праці. Тільки вона здатна забезпечити масове точкове зростання національних підприємств, поліпшення добробуту громадян.

Отже, головний урок нелегального зростання — імператив комплексної лібералізації економіки, зняття бюрократичного тиску на економічних суб'єктів, перехід від фіскально-рестриктивної до створювально-стимулюючої фінансової та грошової політики. Легалізація зростання дозволить надати йому цивілізованих форм, включити до правового економічного середовища, зробити об'єктом свідомого суспільного регулювання і підтримки.

Провідною складовою економічного піднесення може бути стійке експорторозширююче зростання. Але, як показує досвід нових індустріальних країн, це можливо за наявності певних необхідних і достатніх умов. Найважливіші з них: а) формування та існування, хай небагатьох, але в основному завершених вітчизняних конкурентоспроможних відтворювальних контурів щодо випуску кінцевої продукції високого ступеня обробки; б) наявність адекватного розвинутого внутрішнього платоспроможного попиту та його первісне задоволення; в) завоювання відповідних ніш світового ринку, яке має супроводжуватися експортом національного підприємницького капіталу та асиміляцією необхідних іноземних виробництв у складі вітчизняних відтворювальних контурів.

Відсутність або нерозвинутість зазначених умов на тлі абсолютизації експортної орієнтації окремих галузей (наприклад, чорної металургії), навіть з метою виживання, призводить до небажаних наслідків. Ось чому в національній економіці експорторозширююче зростання набуває дедалі чіткіших рис розоряючого. Його ознаки добре відомі й відчутні матеріально: це — значні затрати внаслідок нееквівалентної зовнішньої торгівлі (наприклад, реалізація окремих її бартерних схем призводить до втрат майже половини вартості продукції); нерозробленість механізмів вилучення державою природної ренти, що породжує феномен рентоорієнтованої поведінки економічних суб'єктів, використання останніми експорту сировини та напівфабрикатів з метою привласнення цієї «нічийної» власності; значні обсяги валютної виручки, яка не повертається в країну; використання існуючих експортних каналів для практично безплатного вивезення національних ресурсів за кордон; інтенсивний переплив ресурсів з депресивних галузей в експортні з наступним відпливом за зазначеними та іншими схемами[7, c. 45-47].

Загальний знаменник складових розоряючого зростання — знекровлення національної економіки. Його головні причини — незавершеність, фрагментарність національних експортних відтворювальних контурів, поступливість внутрішніх потенціалів саморозвитку мінливим зовнішнім імпульсам, недоліки існуючої рентної та валютної політики.

Таким чином, головними уроками цього виду економічного зростання є: а) необхідність добудови існуючих національних експортних відтворювальних контурів за світовими стандартами (з включенням споріднених та підтримуючих галузей); б) нагальна потреба в розробці ефективно діючих механізмів вилучення державою ренти з природних ресурсів (наприклад, розрахунки по Орджонікідзевському ГЗК показують, що з кожної тонни марганцю держава може привласнювати до 900 грн. диференціальної ренти); в) доцільність дійових обмежень на вивезення непідприємницького капіталу за кордон, ввезення спекулятивного капіталу з-за кордону, на спекулятивні операції з капіталом, а також відповідних обгрунтованих заходів щодо послідовної «дедоларизації» економіки. Йдеться про введення обмежень на використання іноземної валюти для розрахунків між резидентами; лімітування обсягів купівлі валюти тільки цілями здійснення поточних операцій з нерезидентами; встановлення жорсткіших нормативів ввезення та вивезення валюти фізичними особами; введення або підвищення рівня оподаткування ввезення валютної готівки комерційними банками; заборону відкриття та ведення рахунків оффшорних банків у українських комерційних банках і рахунків українських банків у оффшорних банках тощо. Реалізація таких заходів за умов комплексної лібералізації внутрішнього інвестиційного режиму дасть змогу суттєво поповнити потік вітчизняного капіталу у виробництво, зокрема — в експортне.

З метою подолання кризи важливо повною мірою задіяти потенціал імпортованого економічного зростання шляхом активного залучення» прямих іноземних інвестицій, насамперед, капіталів провідних ТНК. з включенням відповідних національних виробництв, до глобальної системи бізнесу, розподілу і постачання. Наприклад, в автомобільну промисловість Угорщини значні кошти інвестували такі ТНК, як «Audi» (Німеччина) (530 млн. дол.), «General Motors» (США) (283 млн. дол.) і «Suzuki» (Японія) (280 млн. дол.). У Чеській республіці такий вид зростання характерний для виробництва скла, легкових автомобілів, харчової та хімічної промисловості, сфери комунікацій 6. В Україні найбільш відомим є проект «АвтоЗАЗ-Daewoo».

Позитивні моменти імпортованого зростання добре відомі: залучення капіталу, прогресивних технологій, опанування досвіду бізнесу та менеджменту; створення нових робочих місць тощо. Разом з тим, треба мати на увазі, що імпортоване зростання нерідко супроводжується відмовою держави від активної промислової політики, загальним структурним спрощенням національної економіки, занепадом високотехнологічних галузей, посиленням сировинної спрямованості промислового виробництва. Ці тенденції невипадкові, оскільки національна економіка розривається іноземними відтворювальними контурами, стає об'єктом впливу імпульсів саморозвитку інших економік, поступово втягується у фарватер їх руху. Каналами імпортованого зростання у країну можуть потрапляти непровідні технології, екологічно шкідливі виробництва і продукція, неякісні вироби[1, c. 38-40].

Отже, за будь-яких обставин абсолютизація імпортованого зростання недоречна. Його розвиток у кінцевому підсумку має визначатися тими видами економічного зростання, які забезпечують незалежність і конкурентоспроможність національної економіки. Серед них не тільки експорторозширюючий, але й імпортозаміщуючий та постіндустріальний види зростання.

Як це не парадоксально, але одним з позитивних результатів фінансової кризи, різкого падіння курсу гривні, подорожчання імпортних товарів і відпливу спекулятивних капіталів є формування сприятливих умов для імпортозаміщуючого зростання, яке пов'язане, передусім, з поверненням національного товаровиробника на вітчизняний ринок. Цей унікальний шанс може бути втрачений, якщо держава знову покладатиметься на механізми ринкового саморегулювання і не використає ефективні підойми та інструменти стимулювання імпортозаміщення. Основні з них відомі. Перша група — стимулювання сукупного попиту шляхом: а) зниження процента по інноваційно-інвестиційних кредитах; б) розвитку споживчого кредиту; в) державної закупівлі тільки вітчизняних товарів; г) поступового повернення боргів по заробітній платі та соціальних виплатах з використанням неінфляційних механізмів грошової емісії.

Питання про грошову емісію є принциповим. Зрозуміло, що при рівні монетизації національної економіки у 13—14 % гривня не здатна повністю виконувати класичні функції грошей. Це каталізує розквіт таких феноменів, як доларизація, грошові сурогати, бартерні операції, неплатежі. Зрозумілим є й те, що досягнення нормального за світовими стандартами рівня монетизації у 60—100 % неможливе без грошової емісії. Але з чотирьох основних її каналів — купівля резервної валюти і золота; кредитування комерційних банків; кредитування бюджету; кредитування інститутів розвитку (наприклад, Державного банку реконструкції та розвитку) — активно використовуються тільки два перших. Діючі механізми монетарної та фінансової політики направляють емітовані гривні у сфери фінансових спекуляцій та взаємокредитування комерційних банків, а саме ці сфери в сучасних умовах і є інфляційно найнебезпечнішими, тоді як кредитування бюджетних витрат на заробітну плату та соціальні виплати через систему казначейства дає значно менший інфляційний ефект. Якщо ж узяти до уваги майже нульову граничну норму заощаджень у бюджетників та пенсіонерів, з одного боку, а з іншого — значні товарні запаси, які здатні «зв'язати» відповідну грошову масу, то стає зрозумілою можливість помірної неінфляційної емісії. Вона забезпечить підвищення платоспроможності національних споживачів, які вже віддають перевагу не імпортним принадам, а вітчизняним продовольчим товарам, і національні підприємства отримають дійовий стимул для нарощування обсягів виробництва. Звичайно, будь-яка емісія має бути синхронізованою із заходами щодо дедоларизації економіки та запобігання спекулятивним операціям.

Друга група інструментів імпортозаміщення спрямована на стимулювання сукупної пропозиції. Цілком слушно найефективнішими вважаються: а) полегшення податкового тягаря; б) поповнення оборотних коштів підприємств; в) розміщення держзамовлень на суспільно пріоритетні вітчизняні товари; г) рішуча дебюрократизація державного управління та регулювання, у тому числі в результаті докорінної адміністративної реформи; д) активне стимулювання розвитку малого й середнього бізнесу; є) ефективний захист внутрішнього ринку та розумний протекціонізм[4, c. 11-13].

Реалізація зазначених заходів дасть змогу істотно поліпшити економічне середовище імпортозаміщуючого зростання. Однак цього вже не досить. Наступний важливий крок — свідоме формування з використанням досвіду політики «націлювання» імпортозаміщуючих відтворю-вальних контурів випуску продукції з високою часткою доданої вартості. Наприклад, роль «локомотивної» галузі в одному з них доцільно надати житловому будівництву. Початковий імпульс для його «буму» можуть дати не тільки цільові кредити за рахунок активного бюджетного дефіциту або бюджету розвитку, але й повернення громадянам грошових вкладів, за умов їх використання на будівництво житла з вітчизняних матеріалів. За наявності обгрунтованого регулювання механізмів мультиплікатора і акселератора такий імпульс дозволить забезпечити зростання у цілому ряді споріднених галузей та виробництв (у виробництві будматеріалів, лісовій і деревообробній галузі, металургії, машинобудуванні тощо), отже, і в економіці в цілому.

Використовуючи значний потенціал імпортозаміщуючого зростання, слід враховувати такі притаманні йому обмеження, як: орієнтація переважно на внутрішній попит; ігнорування тією чи іншою мірою національно-економічних порівнянних переваг; певні недоліки в рівні конкурентоспроможності національних ресурсів і продукції. Зрозуміло, що ці обмеження не вічні та й не непохитні. Але ж і світовий досвід поки що не дає прикладів успішної постіндустріалізації економіки тільки на основі імпортозаміщуючого зростання.

Здатність національної економіки вийти на рівень найрозвинутіших економік визначається темпами стратегічного постіндустріального економічного зростання. Його джерелами мають стати інтегративно-інноваційні ядра саморозвитку постіндустріального типу і сформовані на їх основі конкурентоспроможні цілісні відтворювальні контури, які органічно поєднують усі складові життєвого циклу продукції, дозволяють досягти максимального ефекту системного освоєння великих сегментів світового ринку, стають носіями глобального економічного зростання. Роль каркасу зазначених контурів повинні виконувати могутні інтегровані корпоративні структури — великі фінансово-виробничі, науково-освітні, торговельно-сервісні та інформаційні об'єднання ділових одиниць, що ведуть спільну діяльність на засадах консолідації активів або контрактних відносин для досягнення визначених цілей. Форми цих структур можуть бути різними — дивізіональні компанії, холдингові компанії, промислово-фінансові групи, транснаціональні корпорації, але всі вони мають забезпечувати ефективний бізнес по всьому ланцюгу: «наука, освіта — виробництво — збут — споживання»[8, c. 188-194].

На відміну від багатьох країн Центральної та Східної Європи, Україна має серйозні передумови для постіндустріального зростання. У наявності — важливі складові відтворювальних контурів з умовними назвами: «Космос», «Літак», «Турбіна», «Автомобіль», «Танк», «Судно». Але, на жаль, для більшості з них характерні незавершеність, фрагментарність, інституціональна нерозвинутість. У сучасних умовах вони значною мірою економічно відрізані від джерел сировини та устаткування, кредитних ліній, ринків збуту. Це не тільки не сприяє їх розвитку, а відштовхує до межі виживання.

Отже, з державних позицій необхідно не просто зняти перешкоди на шляху формування ФПГ, реалізувати окремі заходи щодо підтримки зазначених виробництв. Конче потрібна система послідовних і ефективних дій держави та провідних громадянських інституцій (Українського союзу промисловців і підприємців, Асоціації комерційних банків України тощо), результатом яких стало б завершення формування цілісних відтворювальних контурів за світовими стандартами, відкриття «зеленої хвилі» для їх руху, створення відповідних інтегрованих корпоративних структур з багатомільярдними активами, опрацювання механізмів їх функціонування та розвитку, взаємодії з малими та середніми підприємствами[9, c. 23-26].

З основних джерел потрібних для цього коштів доцільно використати: а) звільнення від оподаткування частини прибутку учасників інтегрованих корпоративних структур, що направляється на інноваційні інвестиції, у тому числі — в людський капітал; б) механізм амністії для вітчизняних капіталів за кордоном; в) ефективну систему трансформації заощаджень та інших тимчасово вільних коштів у інвестиції через державні інститути розвитку.

Такі інститути функціонують практично у всіх країнах з динамічною економікою. Як правило, це — національний державний банк розвитку, що каналізує внутрішні заощадження у виробничі інвестиції; експортно-імпортний банк, який підтримує кредитування експорту та інвестування підвищення конкурентоспроможності національних підприємств; державні фінансові інститути, що стимулюють фінансування населенням житлового будівництва; галузеві інвестиційні корпорації. Наприклад, у Японії не тільки після Другої світової війни, а й у нинішніх умовах трансформація практично всіх заощаджень громадян, що акумулюються в ощадкасах та пенсійних фондах, в інвестиції забезпечується такими державними інститутами.

Цей досвід є актуальним і для української економіки. Вітчизняні комерційні банки не забезпечують кредитування економічного зростання. Фінансові ринки поки що занадто слабкі та нерозвинуті. Тому нагальною потребою є формування системи національних державних інститутів розвитку. Провідна роль у ній має належати Державному банку реконструкції та розвитку, який акумулював би значні обсяги фінансових ресурсів шляхом розміщення депозитів Ощадбанку, нагромадження коштів, отриманих від амністії капіталу, нагромадження амортизаційних відрахувань державних природних монополій, а також кредитів Національного банку і забезпечував їх трансформацію в інноваційно-інвестиційні проекти постіндустріального типу.

Таким чином, кожний з розглянутих видів економічного зростання має певні передумови, механізми і результати. Але в державному і громадянському економічному регулюванні слід виходити з того, що в системі видів зростання провідне місце має займати постіндустріальне як стратегічно ефективне. В тактичному плані незаперечна доходотворча роль імпортозаміщуючого та імпортованого видів зростання. А першорядним завданням є легалізація ефективного тіньового зростання та оптимізація єкспорторозширення[11, c. 52-54].

Висновки

Сучасному економічному зростанню притаманний глобальний характер, суттєва залежність від конкурентоспроможності конкретних національних економік. Вона визначається вже не стільки класичними порівнянними перевагами, скільки складною системою взаємозв'язаних детермінант. Головні з них: наявність інтегративно-інноваційних ядер саморозвитку національної економіки і відповідних цілісних відтворювальних контурів; якісний склад і продуктивність факторів виробництва, насамперед, людського капіталу; умови внутрішнього сукупного попиту (обсяг, характер, структура, механізми інтернаціоналізації тощо); стан споріднених підтримуючих галузей; рівень внутрішньої конкуренції; параметри поведінки економічних суб'єктів (ментальні особливості, рівень менеджменту тощо); ефективність регулюючих дій держави і громадянських інституцій.

Країни — технологічні лідери реалізують свої конкурентні переваги, дістаючи через механізми і канали міжнародних економічних відносин (торгівлю, рух капіталу, «відплив інтелекту», валютно-фінансові операції) значні додаткові доходи, в тому числі монопольну ренту, економічний прибуток тощо. Зрозуміло, що роль «донорів» виконують менш розвинуті країни.

Отже, досягнення якісного економічного зростання передбачає створення нових і реалізацію наявних національних детермінант конкурентоспроможності в контексті глобального економічного розвитку.

Сучасне економічне зростання — системоутворюючий і нерівномірний процес. Але його стратегічне першоджерело, витоки слід шукати не стільки в лабіринтах світового ринку, скільки в- ядрі саморозвитку національної економіки. Це ядро являє собою особливе інтегративно-інноваційне утворення, єдиний і суперечливий сплав найактивніших складових технологічних, економічних і соціальних укладів суспільства.

Серед цих складових: а) п'ятий і шостий технологічні уклади, основу яких становлять електронна промисловість, комплексна автоматизація виробництва, інформаційні технології та комунікації, виготовлення конструкційних матеріалів із заданими властивостями, використання природного газу як головного енергоносія, перевезення повітряним і трубопровідним транспортом, біотехнологія, генна інженерія, тонка хімія, штучний інтелект, космічна техніка; б) гармонійне поєднання приватних та асоційованих форм привласнення, підприємництва і господарювання; в) високоінтелектуальний і кваліфікований людський капітал з домінуючими ментальними рисами патріотизму, динамізму, самодіяльності та суспільної відповідальності.

Список використаної літератури

1. Бицюра Ю. Перші кроки на шляху до економічного зростання України // Економіст. — 2005. — № 3. — C. 38-41

2. Бицюра Ю. Проблеми забезпечення сталого економічного зростання та роз-витку в України // Географія та основи економіки в школі. — 2006. — № 5. — C. 10-17.

3. Крючкова І. Структурні чинники економічного зростання в Україні// Вісник Національного банку України. — 2002. — № 2. — C. 5-7

4. Литвицький В. Реформи-передумова економічного зростання// Вісник Національного банку України. — 1997. — № 5. — C. 11-13

5. Мельничук В. Економічне зростання і проблеми державного фінансового контролю // Економіка України. — 2002. — № 12. — C. 21-28

6. Перепьолкіна О. О. Економічне зростання в умовах перехідної економіки // Фінанси України. — 2005. — № 5. — С.110-121.

7. Петкова Л. До питання про якість економічного зростання України// Економіка України. — 2005. — № 6. — C. 45-49

8. Понеділко В. Критерій інтенсивного економічного зростання // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2004. — № 2. — C. 188-197

9. Попова В. Реалії та перспективи економічного зростання в Україні// Економіка України. — 2005. — № 6. — C. 23-29

10. Попович З. Економічне зростання і перспективи інноваційного розвитку // Економіка України. — 2004. — № 12. — C. 41-48

11. Чистилін Д. До питання стратегії економічного зростання України // Економіка України. — 2003. — № 1. — С.52-59

12. Шевцов А. Економічне зростання в Україні та пошук ключової ланки майбутнього розвитку // Актуальні проблеми економіки. — 2002. — № 3. — C. 37-46