1.Сутність законів менеджменту: закони відповідності систем цілям; закон відповідності організації системи зовнішнього середовищу.

2.Загальнонаукові методи управління; їх характеристика.

3.Які фактори впливають на вибір стратегічної альтернативи в процесі стратегічного планування?.

Список використаної літератури.

1.Сутність законів менеджменту: закони відповідності систем цілям; закон відповідності організації системи зовнішнього середовищу

Термін «менеджмент» (від англійського слова management) – керування, управління, організація, завідування, бізнес тощо.

Менеджмент – це особливий вид діяльності менеджера щодо керівництва людьми, змістом якої є цілеспрямований вплив на працівників апарату управління за допомогою сукупності принципів, методів, засобів і форм наукового керівництва, використовуючи об’єктивні закони і закономірності, координацію операцій організації в умовах ринку для досягнення цілей, тобто задоволення ринкових потреб споживачів, у тому числі з питань оподаткування.

Менеджер – це професіонал високої кваліфікації у сфері управління, який відмінно орієнтується у правових питаннях, ринку, оподаткування, здатний знаходити стратегічно правильні управлінські рішення у різних сферах діяльності: підприємницькій, фінансовій, кредиту та грошового обігу, інших найскладніших ситуаціях.

За допомогою менеджменту людське суспільство з хаотичного перетворюється на високоорганізоване й ефективне. З одного боку – це наука, яка спирається на об’єктивні закони та закономірності, чіткі правила й технології. З іншого, менеджмент має справу з людськими спільнотами, які суттєво відрізняються одна від одної звичками, традиціями, життєвими цінностями, інститутами, рівнем освіти, суспільною мораллю тощо. Тому при переході від теорії менеджменту до практики необхідно застосовувати такі моделі, які відповідають місцевим умовам.

В основі менеджменту лежить система економічних законів, закономірностей і принципів керування в умовах ринкових відносин. Закони й закономірності носять об'єктивний характер, тобто не залежать від волі людей, а, навпроти визначають їхню волю, свідомість і наміри. Усвідомлене використання економічних законів, здійснюючись через керування, дозволяє привести діяльність людей у відповідність із об'єктивними умовами розвитку. Саме менеджер вибирає оптимальний варіант управлінського рішення.

Всі закономірності керування можна розділити на дві групи. До першого ставляться закономірності, властивому керуванню взагалі як цілеспрямованому впливу, до другої закономірності менеджменту.

Керування виробництвом носить двоїстий характер. З одного боку, керування виражає об'єктивний процес керівництва працею працівників по виробництву споживчих вартостей, тобто керування виступає як потреба виробництва (відносини керування обумовлені спільною працею); з іншого боку — виробничі відносини сторін у процесі створення вартості. Сторони — це роботодавець і найманий робітник, які вступають один з одним у відносини власності. Відповідно до цього керування виробництвом розглядається у двох аспектах: організаційно-технічному й соціально-економічному. У першому випадку під керуванням розуміється об'єднання праці всіх працівників на базі організованої системи машин і технічних засобів. Його завдання — з'єднати працю працівників із предметами й знаряддями праці, установити певні пропорції, режими й зв'язки у виробництві. Через організаційно-технічний напрямок розкривається зміст керування й склад його елементів.

Соціально-економічний аспект полягає в тім, що власник засобів виробництва здійснює процес виробництва не тільки у своїх інтересах, але й в інтересах об'єднаних для спільної праці працівників і суспільства в цілому.

Розрізняють загальні й специфічні закони керування. До загальних законів керування ставляться: закон спеціалізації керування; закон інтеграції з; закон економії часу[2, c. 62-64].

Тут же ми дамо коротку характеристику трьох названих законів.

Закон спеціалізації керування. Сучасне виробництво засноване на використанні новітніх технологічних процесів, технічних засобів, високого ступеня організації виробництва й праці, інформаційних систем. Для керування таким виробництвом необхідні узкоспециализированные знання й навички в різних галузях науки й техніки, що приводить до розчленовування загальних функцій, їхньому прояву в конкретних умовах, на різних рівнях. Менеджмент включає економічні, соціально-психологічні, правові й організаційно-технічні аспекти, тому менеджери повинні мати високий професіоналізм в області кожного із цих напрямків.

Властиві ринковій економіці ризик і невизначеність ситуації жадають від менеджерів самостійності й відповідальності за прийняті рішення, сприяють пошуку оптимальних організаційних і науково-технічних рішень.

Закон інтеграції керування. Інтеграція, тобто об'єднання, у менеджменті випливає з потреби самого виробництва й керування ім. Це об'єднання, з одного боку, спеціалізованих правлінських дій на різних етапах керування в єдиний управлінський процес, а з іншого боку — підрозділів, виробництв у єдиний виробничий організм — підприємство. Підприємства у свою чергу можуть поєднуватися в різні організаційні форми ринкової економіки. Межі цього об'єднання регулюються точними відносинами виробництва й керування. Інтеграційні процеси здійснюються доти , поки вони сприяють високим темпам нововведень, мобільності технологічної переорієнтації, впровадженню винаходів, високому рівню зайнятості в умовах гострої конкурентної боротьби.

Як інтегруючих факторів можуть виступати мети, завдання, інтереси, необхідність підтримки життєдіяльності й розвитку системи, вимоги ринку.

Інтеграція здійснюється шляхом установлення тимчасових і постійних зв'язків на всіх рівнях прояву функції керування й інформаційного забезпечення. На інтеграційні процеси можуть впливати внутрішні й зовнішні змінні.

Закон економії часу. Закон економії часу справедливий не тільки для сфери матеріального виробництва. Усяка економія в остаточному підсумку зводиться до економії часу. Це положення характерно для менеджменту, де цей закон виступає як закон керування часом.

Ефективність керування й, отже, досягнення поставленої мети залежать від швидкості реакції менеджера на потребі ринку й мобілізації внутрішніх і зовнішнього змінних для задоволення цих потреб. Рішення будь-якого питання в менеджменті в більше короткий час, чим конкуруючою стороною, завжди впливає на кінцеві результати діяльності фірми. У глобальних масштабах закон економії часу може впливати на рівень економічного розвитку регіону або країни в цілому[6, c. 104-107].

Розглянемо промислове підприємство як виробничу систему.

Виробнича система – це особливий клас систем, що включає працівників, знаряддя, предмети праці й інші елементи, необхідні для функціонування системи, у процесі якого створюються чи продукція послуги. Виробничою системою є і робоче місце і народне господарство в цілому.

Принципи організації виробництва – це основні правила, що відбивають загальні (універсальні) закони організації і службовці керівництвом у практичній діяльності організації виробничих систем. Незважаючи на те, що принципи формулюються людьми, вони об'єктивні й обов'язкові, їм необхідно випливати незалежно від бажання людей. Саме по собі знання принципів не гарантує успіху, необхідно навчитися застосовувати їх на практиці. Не рідко люди добре знаючі ті чи інші принципи теоретично виявляються нездатними використовувати їх у повсякденній практичній діяльності по організації і керуванню виробництвом.

В міру розвитку й удосконалювання самого виробництва можуть вироблятися нові принципи, уточнюватися формулювання існуючих (у зв'язку з цим принципи виробничих систем не можна розглядати як догми).

Основні принципи організації виробничих систем:

принцип відповідності виробничих систем цілям, перед ними поставленим;

принцип відповідності елементів системи один одному;

принцип відповідності зв'язків елементів системи, їхнім властивостям і сутності системи;

принцип резервів.

Основними елементами процесу виробництва на промислових підприємствах є: засоби праці (машини, агрегати й інше технологічне устаткування); предмети праці (сировина, матеріали); сама праця (доцільна діяльність людини, спрямована на створення продукції). Застосовуючи знаряддя праці, людина впливає ними на предмети праці, видозмінює останні, перетворюючи їх у продукт праці (готову продукцію). Жива праця, що приводить у рух засобу виробництва, є основою виробництва.

Виробничі процеси в об'єднаннях і на підприємствах промисловості підрозділяються на наступні головні види: основні, допоміжні й обслуговуючі. Основні процеси зв'язані з виробництвом основної продукції. Наприклад, на машинобудівному заводі до них відносяться виробництво заготівель (виливків, кувань, штампувань); механічна і термічна обробка по виготовленню деталей; складальні виробничі процеси. Допоміжні й обслуговуючі процеси спрямовані на забезпечення нормального протікання основних процесів. До них звичайно відносять ремонт основних фондів, у тому числі підтримка устаткування в працездатному стані; виготовлення технологічного оснащення, виробництво різних видів енергії; переміщення предметів праці і готової продукції, вантажно-розвантажувальні роботи і т.д.

На ряді підприємств може мати місце виробництво різної тари й упакування, виготовлення продукції ширвжитку з відходів виробництва. Ці процеси відносяться відповідно до підсобним і побічним.

Процес виробництва на промисловому підприємстві підрозділяється на самостійні фази. Такими фазами є, наприклад, на взуттєвих фабриках — штампувальні, закрійні, пошивні; у машинобудуванні — заготівельні, оброблювальні, складальні; у чорній металургії — чавуноплавильні, сталеплавильні, прокатні.

Кожна фаза виробництва складається з часткових процесів. Частковий процес характеризується визначеною закінченістю етапу виробництва продукції (наприклад, у ливарному виробництві — готування землі, формування, плавка металу, заливання й ін.). У свою чергу часткові процеси підрозділяються на технологічні (основні) і допоміжні операції. Технологічна операція — це частина процесу виробництва, під впливом якої в предметі праці відбуваються ті чи інші зміни (наприклад, обдирні, шліфувальні й інші операції). Допоміжні операції спрямовані на створення умов для виконання технологічних операцій (переміщення предмета праці, контроль розмірів оброблюваних деталей і т.д.).

У деяких виробництвах виготовлення продукції відбувається при участі природних процесів (природне сушіння деревини, природне старіння чавунних виливків і т.д.).

Виробничий процес по виготовленню визначеної продукції складається із сукупності технологічних (основних), допоміжних операцій і природних процесів. Важливим показником інтенсифікації виробництва, ефективності організації виробничого процесу є час, затрачуваний на його здійснення. Тривалість виробничого процесу виражається через виробничий цикл.

Повна система виробничої діяльності організації називається операційною системою. Вона складається з трьох підсистем: а)переробної, б) забезпечення, в) планування і контролю.

Переробна підсистема виконує продуктивну роботу, безпосередньо зв'язану з перетворенням вхідних величин у вихідні результати. Наприклад, для машинобудівного заводу основними результатами його діяльності є зроблені машини й устаткування. Сировина, допоміжні матеріали, електроенергія і різні покупні вузли і вироби споживаються переробною системою за допомогою використовуваної робочої сили, або, як прийнято говорити, впливу людського фактора.

Підсистема забезпечення прямо не зв'язана з результатами виробництва, але без неї виробництво неможливе. В умовах машинобудівного заводу в підсистему забезпечення входить електроцех, транспортний цех, ремонтно-механічна ділянка й ін.

Функція, що вважається частиною підсистеми забезпечення в одній організації, може бути складовою частиною переробної системи в іншій.

Підсистема планування і контролю одержує від переробної підсистеми інформацію про стан системи і незавершене виробництво. Інформація надходить як від внутрішнього середовища організації, так і від зовнішньої.

Підсистема планування і контролю повинна обробляти весь цей великий обсяг інформації і готувати необхідні пропозиції про роботу переробної системи в наступному. Виникаючі при цьому питання, як правило, стосуються використання виробничих потужностей, удосконалювання диспетчеризації, керування матеріально-виробничими запасами, якості продукції[9, c. 59-61].

2.Загальнонаукові методи управління; їх характеристика

Багатовимірність економічних явищ і процесів вимагає адекватних методів їх пізнання. Поняття "метод" походить від грец. meto шлях дослідження. В сучасній загальній економічній теорії визначились два основні напрями: вивчення вартості та додаткової вартості, а також ефективності виробництва. Поєднання цих двох не альтернативних, а взаємодоповнюючих "русел" єдиної економічної науки особливо актуальним є сьогодні, коли потрібно, по-перше, встановити основні джерела кризового стану української економіки і, по-друге, виробити та практично реалізувати стратегію трансформації виробничих відносин.

Для пізнання соціально-економічних процесів використовують загальнонаукові та спеціальні для економічної теорії методи.

Фундаментальним принципом пізнання соціально-економічних явищ і процесів є пояснення їх через внутрішні суперечності. Політекономічний аспект відкриває в пізнаваній суперечності такі її властивості, як тотожність, відмінність, власне суперечність і конфлікт.

Серед загальнонаукових методів пізнання соціально-економіч-них процесів чільне місце належить структурно-функціональному методу, що передбачає розгляд будь-якого економічного явища як системного з обов'язковим аналізом функцій взаємодіючих "елементів. Так, за цим методом можна визначити склад сучасних продуктивних сил України або інших країн, простежити зміни, які в них відбуваються, визначити місце і роль кожного елемента цих продуктивних сил. Останні є системним об'єктом зі зв’язками відповідних рівнів: а) координаційними, що визначають узгодженість взаємодіючих структурних елементів системи і місце елемента в рамках системи; б) субординаційними, які вказують на супідрядний зв'язок елементів у системному об'єкті; в) генетичними, які показують зв'язок елемента з історією розвитку системи.

Отже, структурно-функціональний підхід визначає системні ознаки, що зберігаються за об'єктами дослідження незалежно від характеру їхньої трансформації.

Однією з ознак системи є її цілісність. При цьому різні елементи системи взаємопов'язані. Система у цілому може мати ознаки, що відрізняються від ознак її частин. Одна й та сама дія може спричинити різний вплив на систему в цілому і на окремі її частини, проте дія на які-небудь частини системи впливає і на систему в цілому. Нарешті, зміна системи не є адекватною сумі змін її частин.

Іншими ознаками системи є спрямованість її руху, організація та управління. Щодо останнього можна виявити наявність чи відсутність центрального регулюючого органу, ступінь та засоби його впливу на систему (пряме управління, непрямі важелі впливу), рівень централізації та децентралізації господарської діяльності у динаміці. Після структурного аналізу досліджуваних систем слід розробити концепції розвитку системи на основі вивчення її структури, тобто виявити "чутливі" точки, через використання яких можна управляти системою[3, c. 113-115].

Одним із засобів пізнання соціально-економічних процесів є поєднання якісного та кількісного аналізу і визначення на цій основі математичних методів в економічних дослідженнях. Ними користуються різні економічні школи (неокейнсіанська, монетаристська, неоліберальна та ін.).

Кількісні характеристики є невід'ємною частиною будь-якого економічного дослідження. Так, один з класиків політичної економії та теорії вартості У. Петті назвав одну із своїх перших політико-економічних праць "Політичною арифметикою", де зазначав, що викладати думки можна не тільки словесне, але й "мовою чисел, терезів і мір". Засновники математичного напряму в політекономії XIX ст. У. Джевонс і Л. Вальрас, застосувавши абстрактні математичні моделі, відійшли від трудової вартості.

Учені-економісти завжди обґрунтовували свої висновки за допомогою точного кількісного аналізу. Наприклад, можна вміти аналізувати кількісні величини (розрізняти тенденцію, закономірність і закон, виходячи з періодичності повторення тих чи інших емпіричних випадків у тому чи іншому соціально-економічному явищі) і таким чином проникати в сутність відносин між людьми. Якщо певне явище відбувається певну кількість разів, воно є закономірним і може бути виражене математичною формулою.

Необхідність володіння прийомами математичного аналізу зумовлена розвитком об'єкта дослідження — багатовимірного світу економіки. Процес виявлення тенденцій економічного розвитку зумовлює широке впровадження математичних прийомів (з відповідними формулами рівнянь, нерівностей, функцій, інтегралів тощо).

Сучасний рівень розвитку продуктивних сил, зростання масштабів виробництва, розширення міжгалузевих і територіальних зв’язків зумовлюють технолого-економічні розрахунки, які часто виходять за межі елементарної математики. Глибокі математичні знання стають необхідними не лише для практиків, а й для теоретиків економіки, оскільки без них уже неможливо простежити взаємозв’язки суспільного виробництва.

Широке впровадження математики в економічну та інші науки розпочалося ще в XIX ст. За цей час виявились також негативні моменти, пов'язані зі спробами "математизувати" практично все. Дискусія про місце і роль математики в економічних дослідженнях то затихає, то розгортається з новою силою. Сьогодні швидко розвиваються і вдосконалюються технічні засоби здійснення найскладніших математичних розрахунків, збирання та обробки величезних потоків інформації на ЕОМ. Комп'ютерна грамотність стає елементарною потребою. Це створює сприятливі умови для широкого впровадження математичних методів як у практичне управління економічними процесами, так і в теоретичне осмислення їх.

Застосування математичних методів, на нашу думку, не повинно зводити складне економічне життя до кількісних залежностей, аналізу та розробки моделей оптимізації їх. Оскільки економічні відносини і закони мають кількісну визначеність, то математичні методи сприятимуть пізнанню та викладу економічної теорії. Разом з тим вони обов'язково мають доповнюватись якісним аналізом. Знеособлені формули, графіки, матриці навряд чи допоможуть виявити сутність тих чи інших соціально-економічних процесів. І навпаки, органічне поєднання структурно-функціонального підходу та математичних методів створює умови для ефективного наукового спілкування представників різних шкіл та напрямів економічної теорії[7, c. 124-126].

3.Які фактори впливають на вибір стратегічної альтернативи в процесі стратегічного планування?

Стратегічне планування включає встановлення місії і цілей організації, аналіз середовища та стану організацій, оцінку стратегічних альтернатив та вибір стратегії.

Стратегічне планування полягає в розробці стратегії.

Стратегія являє собою детальний всеохоплюючий комплексний план, що розробляється на перспективу, і повинен сприяти досягненню місії організації та досягненню її цілей. Стратегія розробляється та формулюється вищим керівництвом, а її реалізація передбачає участь всіх рівнів управління, а інформаційне забезпечення для затвердження стратегії створюють продукції чи працівники, що надають роботи чи надають послуги.

Стратегічний план повинен розроблятися з точки зору перспективи усієї організації, а не якогось окремого її представника.

Стратегія планування здійснюється у спеціальному плановому відділі з невеликою чисельністю (близько 5-10 чоловік) і приймається на нарадах вищого керівництва один раз в рік.

Мескон, Альберт і Хедоурі запропонували таку схему процесу стратегічного планування.

Після того, як керівництво розгляне стратегічні альтернативи, воно повертається до конкретної стратегії, яка максимально підвищить довгострокову ефективність організації.

Слід пам'ятати про те, що кінцевим результатом стратегічного планування будуть конкретні рішення і показники.

Обґрунтовані цілі є важливим компонентом ефективного планування.

Реалізація перетворює стратегічний план в дію. Успішна реалізація стратегічного плану потребує довгострокових та короткострокових програм, політики, процедур, правил, бюджету та управління за цілями.

Реалізація стратегії здійснюється в двох напрямках:

• За використанням економічних важелів на основі бюджету та управлінням за цілями.

• 3 використанням адміністративних важелів на основі тактики, політики, процедур та правил.

Розглянемо складові адміністративного напрямку.

Тактика — це плани на короткі терміни, які розробляються на рівні керівників середньої ланки.

Політика — загальні орієнтири для дії і прийняття рішень, які полегшують досягнення

Політика, як правило, формується вищим керівництвом на більш тривалий період часу.

Для керівництва управлінськими діями однієї політики часто буває недостатньо, В такому випадку керівництво розробляє процедури.

Процедура — вказівка відносно того, які дії слід приймати в конкретній ситуації.

Процедури, як правило, описують послідовність дій, які необхідно приймати в конкретній ситуації.

Правила — точне визначення того, що потрібно робити в конкретній ситуації.

Правила відрізняються від процедур тим, що вони розраховані на конкретне і обмежене питання.

Розробка правил та процедур сприяє досягненню намічених цілей через те, що вони:

• Вказують працівникам напрям дії, які відповідно до досліду діяльності повинні бути успішними і призведуть до бажаних наслідків;

• Підвищують ефективність діяльності шляхом виключення зайвих повторів процесу;

• Дають можливість керівникові точно передбачити, що будуть робити його підлеглі в конкретній ситуації;

• Дозволяють проводити точні порівняння з минулими результатами (оскільки аналогічні завдання виконуються, як правило, аналогічним способом, то завдання повинні виконуватись кожний раз з однаковою чи зростаючою ефективністю).

Таким чином, застосування тактики, політики, процедур та правил дозволяє створити певний організаційно-розпорядчий механізм, спрямований на забезпечення реалізації цілей.

Економічний напрямок базується на формуванні бюджету та управлінню за цілями.

Одним із основних завдань планування є можливість більш ефективно використовувати ресурси.

Для того, щоб вирішити питання, які ресурси є в наявності у підприємства, керівники використовують бюджет[8, c. 215-217].

Список використаної літератури

1. Андрушків Б.М., Кузьмін О.Є.Основи менеджменту. — Львів : Світ, 1995. — 294с.
2. Бовыкин В.И.Новый менеджмент: управление предприятиями на уровне высших стандартов: Теория и практика эффективного управления. — М. : Экономика, 1997. — 368с.
3. Будзан Б.П.Менеджмент в Україні: сучасність і перспективи. — К. : Видавництво Соломії Павличко "Основи", 2001. — 349с.
4. Виханский О.С., Наумов А.И.Менеджмент: Человек, стратегия, организация, процесс:Учебник. — 2.изд. — М. : Фирма Гардарика, 1996. — 416с.
5. Герасимчук А.А., Тимошенко З.І., Шейко С.В.Філософські основи менеджменту і бізнесу: Курс лекцій:Навч. посіб. / Українсько- фінський ін-т менеджменту і бізнесу. — К., 1999.
6. Завадський Й.С. Менеджмент. – У 3 т. – Т.1. – 3-вид., доп. – К.: Вид-во Європ. Ун-ту, 2001. – 542 с.
7. Кузьмін О.Є., Мельник О.Г.Основи менеджменту: Підручник. — К. : Академвидав, 2003. — 415с.
8. Мескон М.Х. Альберт М. О. Основы менеджмента: Пер. С англ. – М.: Дело, 1998. – 800 с.
9. Мошек Г.Є.Основи менеджменту: Навч. посібник / Інститут змісту та методів навчання; Київський держ. торговельно- економічний ун-т. — К., 1998. — 136с.