1.Система продажу страхових послуг.

2.Страхування відповідальності товаровиробника, надання послуг, виконавця робіт, продавця товарів.

3.Добровільне страхування цивільної відповідальності власників автотранспортних засобів.

Список використаної літератури.

1.Система продажу страхових послуг

У понятті "страхової технології" можна виділити два базових елементи: страховий продукт та технологію продажу послуги. У межах страхового продукту поєднуються як власне умови страхування, так і способи представлення й реалізації страхового продукту, а також обслуговування клієнта в процесі супроводження дії договору та врегулювання страхового випадку. Технологію продажу страхових послуг можна визначити як сукупність методів, способів та прийомів, що застосовуються страховою компанією й окремими її представниками протягом усіх етапів просування страховою продукту на ринок, його реалізації, супроводження і надання послуг після настання страхової події. Обидві складові страхової технології зазнають нині суттєвих змін і перебувають на етапі становлення, а відтак потребують докладного аналізу

При розробці страхового продукту головними технологічними завданнями с забезпечення максимальної відповідності умов страхування запитам ринку, зокрема запитам чітко визначених категорій споживачів, а також забезпечення прибутковості такого продукту.

Винятковою технологією побудови системи продажу страхових продуктів є налагодження мережі системних агентів страхової компанії. Особливістю поняття системного агента є наявність в останнього налагоджених постійних каналів збуту та постійної клієнтської бази. Системним агентом страхової компанії може бути будь-яка точка збуту з власним асортиментом товарів або послуг та власною клієнтською базою. Найпоширенішими системними страховими агентами є торговельні та фінансові установи, товари й послуги яких можуть реалізовуватись сукупно зі страховими продуктами..

На кінець 1997 р. загальна кількість страхових продуктів, які запропоновані споживачам на страхових ринках деяких країн, становила:

• у США – близько 3000 різновидів;
• у Європі – близько 500 різновидів;
• у Росії й Україні – близько 60 різновидів.

В Німеччині за 1996 р. середньостатистичний громадянин за рік сплачував $1500 за всі страховки. За 1996 р. існує така статистика з охоплення страхового ринку Німеччини добровільними видами страхування:

• страхування приватної нерухомості – 77% усіх об’єктів;

• страхування цивільної відповідальності – 65% ринку;

• довгострокове страхуванням життя – 57% усіх жителів, вік яких більше 25 років;

• страховка непередбачених судових витрат (адвокатську страховку) придбало 45% дієздатних жителів Німеччини;

• від нещасних випадків було застраховано 43% усіх жителів;

• по КАСКО були застраховані 31% всіх одиниць автотранспорту;

• додаткові медичні страховки купили 28% усіх жителів старше 18 років.

В Японії за 1996 р. один середньостатистичний японець сплатив за страховки $4000, причому майже 80% цієї суми витрачено на поліси зі страхування життя[9, c. 54-56].

Прямий продаж страховок звичайно здійснюється:

• в офісі штатними робітниками страхової компанії;

• спеціальними найманими робітниками – аквізиторами;

• за адресами із телефонних довідників;

• прямим поштовим розсиланням;

• через мережу Інтернету.

Продаж із залученням страхових посередників звичайно відбувається:

• через агентів – фізичних осіб;

• через інші організації (банки, туристичні агентства, універмаги, поштові відділення, ощадні каси, інші фінансові організації) як окремого товару (продаж “із прилавка”) або як супутньої послуги;

• із залученням незалежних страхових брокерів і професійних фінансових консультантів.

Перевагами розвинутої системи продажу страхових послуг є:

• оперативність роботи і швидка реакція на поведінку ринку;

• зручність для клієнтів (м’яка система продаж);

• створення умов для правильного вибору клієнтом страхової послуги за великим числом критеріїв;

• повне задоволення потреб клієнтів;

• стимулювання збуту страхових послуг.

Спосіб продажу страхових послуг істотно залежить від їхньої специфіки. При продажу через брокера (який виступає як консультант-професіонал і додатковий інформаційний гарант у випадку складного страхового продукту) найчастіше й найуспішніше продаються:

• складні індивідуальні страховки, що вимагають пояснень (наприклад, інвестицій, різновидів бізнесу, цінних паперів і ін.);

• значні транспортні ризики;

• ризики дорогих об’єктів із складною структурою;

• групові страховки життя і медичні страховки.

Через агента, що відіграє роль довірчого партнера (на базі особистих довгострокових контактів) або непрямого гаранта страховки, що купується (на базі сталого позитивного ділового іміджу самого агента перед страхувальником), найчастіше й найуспішніше продаються:

• індивідуальні особисті страховки (страхування життя, пенсійне, від нещасних випадків, медичне);

• індивідуальні майнові страховки і страховки відповідальності (загальногромадянські, фахові, адвокатські).

Для різних країн частки агентів і брокерів у загальному обсязі продажу ризикових і накопичувальних страхових послуг у різних сегментах страхового ринку неоднакові.

Додатковим стимулом розвитку агентсько-брокерської системи продажу є процес інформатизації і комп’ютеризації страхового бізнесу на основі комп’ютерних мереж загального користування, а також всесвітньої мережі Інтернету. Страховий ринок стає все більш доступнішим для посередника.

Розвиток мережі глобального продажу страхових продуктів і перестраховування призвів до виникнення потреби у загальновизнаній правовій базі для страхових посередників, яка визначає їх функції, кваліфікаційні вимоги. юридичний статус. Ці вимоги встановлені у Рекомендаціях Комісії ЄС від 1991 р. (“Всесвітні принципи дотримання каналів розподілу страховок”), де зафіксовані:

• єдині вимоги до страхових посередників;

• єдині вимоги до рівня фінансової сталості посередників, а також обов’язкове страхування їх професійної відповідальності;

• єдині вимоги до звітності страхових посередників;

• загальний порядок реєстрації та контролю за діяльністю страхових посередників[3, c. 249-252].

В Україні найбільшого поширення набули такі способи реалізації страхових продуктів, як в офісі страхової компанії, за допомогою страхових агентів.

Нещодавно з’явилась нова форма реалізації страхових послуг – через мережу Інтернет. Інтернет – це досить потужне новітнє середовище передачі інформації, розвиток якого призводить до суттєвих змін у всіх галузях підприємницької діяльності, в тому числі й страхуванні. Страхові компанії використовують зазначену інформаційну систему як з точки зору удосконалення діяльності страхової компанії, так і розробки самого сайту. Також створюється сайт-екстранет, орієнтований виключно на клієнтів та партнерів з метою забезпечення здійснення страхових продаж, надання інформації щодо страхових виплат, статистики і таке інше. У використанні Інтернету в страхуванні можна виділити такі основні проблеми:

• мала чисельність та низька купівельна спроможність Інтернет-аудиторії;
• стереотипи мислення, гіркий досвід з фінансовими аферами;
• відсутність законодавчого регламентування механізму електронного підпису та документування, відсутність правових основ електронних страхових полісів;
• не всі страхові послуги можна продавати по мережі Інтернет, тому, що є такі підвиди страхування, які вимагають огляду об’єкта страхування (наприклад, автокаско на умовах он-лайн тощо).

В цілому, на страховому ринку України системи продажу страхових послуг постійно удосконалюються, застосовуються нові форми та методи[11, c. 383-385].

2.Страхування відповідальності товаровиробника, надання послуг, виконавця робіт, продавця товарів

Розвиток законодавства в області захисту прав споживачів направлений на посилення правової захищеності законних інтересів користувачів. Кожен товар (робота, послуга) має свої специфічні особливості. Використання товарів (робіт, послуг) пов’язано з ризиком завдання шкоди життю, здоров’ю і/або майну громадян, а також юридичних осіб (наприклад, ваших партнерів) внаслідок конструктивних, підприємницьких, рецептурних або інших недоліків товарів, робіт, послуг.

У випадку завдання шкоди споживачу, у виробника, продавця або виконавця виникає обов’язок відшкодувати завдану шкоду.

В наш час в області захисту прав споживачів Україна йде шляхом розвинених європейських країн. Число позовів до товаровиробників зростає з року в рік. У зв’язку з цім у нас в країні створюються цілі адвокатські контори, спеціалізовані виключно на захисті прав споживачів.

Далеко не кожна компанія, що торгує товарами, виконує роботи або надає послуги, може дозволити собі утримувати штат висококваліфікованих юристів або наймати відомих адвокатів.

Одним з найнадійніших та найефективніших способів захисту майнових інтересів продавця (виробника, виконавця) товарів (робіт, послуг), пов’язаних з обов’язком відшкодувати шкоду, завдану споживачам, є страхування відповідальності.

Страхування відповідальності виробника (виконавця, продавця) за якість товарів (робіт, послуг) є ефективним механізмом, що дозволяє:

уникнути витрат, пов’язаних з відшкодуванням шкоди;

надати додаткові гарантії вашим споживачам;

підвищити конкурентоспроможність товарів (робіт, послуг), які ви виготовляєте та реалізуєте;

виконати вимоги Ваших партнерів по бізнесу.

Страхування здійснюється на випадок настання відповідальності товаровиробника, продавця перед третіми особами (споживачами) за безпеку товару.

Страхова компанія відшкодовує Страхувальнику витрати, які той буде зобов'язаний згідно закону виплатити як відшкодування за збиток, нанесений життю, здоров'ю і/ або майну третіх осіб (споживачів) у зв'язку з використанням ними товарів, проведених, проданих, поставлених, відремонтованих, встановлених Страхувальником, котрі містять конструктивні, виробничі, рецептурні або інші недоліки, за умови, що нанесення збитку відбулося за межами підприємства Страхувальника.

Страхувальником може виступати: юридична особа або дієздатний громадянин, який є підприємцем згідно чинного законодавства, господарська діяльність якого пов'язана з виробництвом, імпортом, експортом, розповсюдженням (реалізацією) товару, або якщо особа позначена як виробник цієї продукції на ярликах, етикетках, торгових марках, або в іншій спеціальній манкіровці[5, c. 182-185].

Страховий випадок вважається таким, що наступив, якщо відповідальність Страхувальника перед третіми особами за завданої шкоди проведеними або реалізованими товарами:

• встановлена рішенням суду, яке набуло чинності;
• визнана добровільно Страхувальником з попередньою згодою страхової компанії.

Даний вид страхування дозволяє товаровиробнику захистити cвої майнові інтереси у випадку завдання шкоди життю, здоров'ю або майну споживачів в результаті використання ними неякісних товарів (робіт, послуг).

Об'єктом страхування є майнові інтереси страхувальника, що не суперечать чинному законодавству України, пов'язані з відшкодуванням страхувальником заподіяної ним шкоди третім особам, а саме:

• шкоди життю і здоров’ю фізичних третіх осіб;
• шкоди майну фізичних та юридичних третіх осіб.

Страховим випадком є встановлення державними органами та/або судом зобов’язання страхувальника щодо відшкодування шкоди, завданої життю, здоров’ю або майну третіх осіб, пов’язаної з використанням виробленого (проданого) страхувальником неякісного товару чи виконаних робіт (наданих послуг).

Страхова сума (агрегатний ліміт) вказується в договорі страхування і є максимальною страховою сумою межах якої страхувальник несе відповідальність перед кожною третьою особою, і в межах якої здійснюється страхове відшкодування при настанні всіх (будь-яких) страхових випадків, щодо яких діє страховий захист.

По договору страхування встановлюються наступні ліміти відповідальності:

• на один страховий випадок;
• за шкоду життю і здоров’ю третіх осіб;
• за шкоду, заподіяну майну третіх осіб;
• на одну третю особу;
• за шкоду, нанесену фізичним особам;
• за шкоду, нанесену юридичним особам.

Вартість страхування залежить від:виду діяльності страхувальника

• індивідуальної історії збитковості
• розміру страхових сум (ліміту відповідальності)
• рівня франшизи (частина збитку, що не відшкодовується страховиком)

Страхування здійснюється згідно правил добровільного страхування товаровиробників, продавців і виконавців перед третіми особами за якість товарів, робіт (послуг).

Отже, цивільна відповідальність компанії-клієнта за збиток, заподіяний життю, здоров’ю або майну третіх осіб (споживача), що є наслідком недоліків виготовленого і реалізованого компанією-клієнтом товару, наданих послуг, а також наданням недостовірної або недостатньої інформації про товари, роботи, послуги.

Страхуванням покривається прямий збиток, що є предметом позову до компанії-клієнта внаслідок настання страхового випадку.

Поняття «збиток, заподіяний унаслідок конструктивних, виробничих, рецептурних і інших недоліків товару (роботи, послуг)» включає:

• смерть або тілесні ушкодження третіх осіб;
• ушкодження або знищення рухомого майна третіх осіб, іншого, ніж неякісний продукт[13, c. 215-217].

3.Добровільне страхування цивільної відповідальності власників автотранспортних засобів

Страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів у більшості країн світу належить до обов'язкових видів страхування, що зумовлюється кількома обставинами.

По-перше, транспортний засіб є джерелом підвищеної небезпеки. Норми цивільного законодавства більшості країн світу у разі дорожньо-транспортної пригоди саме власника транспортного засобу визнають відповідальним за те, що було завдано шкоди здоров'ю або майну інших (третіх) осіб, окрім випадків, коли така пригода була наслідком непереборної сили або умислу потерпілого. Тобто цивільна відповідальність водія транспортного засобу перед третіми особами в разі дорожньо-транспортної пригоди настає майже завжди.

По-друге, такі цивільно-правові відносини стосуються всього суспільства, мають масовий характер, оскільки потенційно учасником дорожньо-транспортної пригоди може бути кожний громадянин.

У більшості розвинених країн світу законодавство про обов'язкове страхування цивільної відповідальності власників автотранспортних засобів забезпечує конституційні права громадян на захист життя та майнових прав від протиправних або інших дій третіх осіб. Соціальна важливість цього виду страхування підтверджується тим, що на автошляхах світу щорічно гине більш ніж 100 тис. осіб, при цьому на кожного загиблого припадає від 4 до 10 травмованих осіб. Статистичні дані показують, що автотранспорт — найбільш небезпечний вид транспорту, у 100 раз більш аварійний, ніж авіаційний та залізничний, але він є найбільш зручним та доступним. Автотранспортні засоби не лише завдають шкоди та збитків громадянам, але навіть шкоду навколишньому природному середовищу.

Показник тяжкості наслідків автотранспортних аварій (кількість загиблих на 100 потерпілих) в Україні становить 13, що в 7—10 раз вище, ніж в інших країнах Європи. Окрім того, в нашій країні відбувається понад 200 тис. автоаварій, які тягнуть за собою матеріальні пошкодження транспортних засобів, дорожніх споруд, будівель тощо, а отже, величезні матеріальні та моральні збитки. Через суди проходять цивільні та кримінальні справи десятків тисяч громадян, протягом багатьох років винуватці аварій виплачують компенсації потерпілим, значно погіршується матеріальний стан сімей обох сторін.

Понад 2 тис. дорожньо-транспортних пригод відбуваються з вини водіїв невстановленого транспорту. Тому потрібно створити особливу систему соціального захисту постраждалих.

По-третє, навіть коли встановлено цивільну відповідальність власника транспортного засобу, немає гарантії, що потерпілому своєчасно та повно буде відшкодовано збитки, насамперед через відсутність достатніх коштів у власника (водія) транспортного засобу. У цьому розумінні саме механізм обов'язкового страхування цивільної відповідальності автовласників дає змогу створити надійну систему соціального захисту як третіх осіб — потерпілих, так і власників транспортних засобів[8, c. 263-265].

Обов'язкове страхування власників транспортних засобів, попри його очевидну соціальну спрямованість, у більшості країн упроваджувалося «адміністративно-силовим» шляхом, оскільки певний опір чинили громадяни-автовласники. Останні сприймають іноді обов'язкове страхування як вид додаткового обов'язкового збору у вигляді страхових платежів. Пересічний автовласник не завжди розуміє, що об'єктом страхування є цивільна відповідальність власника джерела підвищеної небезпеки. Окрім того, кожний водій до моменту, коли він потрапляє в дорожньо-транспортну пригоду з подальшим настанням цивільної відповідальності, вважає себе на дорозі «найкращим та найбезпечнішим».

Згідно із Законом України «Про страхування» страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів внесено до переліку обов'язкових видів. На підставі цього Кабінет Міністрів України прийняв постанову про впровадження з 1 січня 1997 року обов'язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів.

Обов'язкове страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів має на меті забезпечити відшкодування збитків, завданих дорожньо-транспортною пригодою.

Обов'язковість такого страхування поширюється на дезидентів та нерезидентів — власників транспортних засобів. Йдеться про власників автомобілів, автобусів, самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів та мотоколясок, котрі експлуатують зазначені транспортні засоби на вулично-дорожній мережі загального користування. Ці засоби підлягають державній реєстрації та обліку у відповідних органах Міністерства внутрішніх справ України. Виняток становлять транспортні засоби, власники яких застрахували цивільну відповідальність у державах, з уповноваженою організацією яких Моторне (транспортне) страхове бюро України (МТСБУ) уклало угоду про взаємне визнання договорів такого страхування.

Суб'єктами обов'язкового страхування цивільної відповідальності є страхувальники, страховики, МТСБУ та треті особи — юридичні й фізичні особи, яким заподіяно шкоду транспортним засобом внаслідок дорожньо-транспортної пригоди.

Об'єктом обов'язкового страхування цивільної відповідальності є цивільна відповідальність власників транспортних засобів за шкоду, заподіяну третім особам внаслідок дорожньо-транспортної пригоди. Йдеться про життя чи здоров'я громадян, їхнє майно і майно юридичних осіб.

Страховою сумою за договором обов'язкового страхування цивільної відповідальності є грошова сума, в межах якої страховик (страхова організація) згідно з умовами страхування зобов'язаний здійснити компенсацію збитків третій особі або третім особам (у разі, коли потерпілих у дорожньо-транспортній пригоді кілька) після настання страхового випадку.

Важливим фактором при встановленні порядку й умов здійснення обов'язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів є прив'язка рівня страхових сум до рівня відповідальності, яка може бути покладена на водія, що спричинив дорожньо-транспортну пригоду. Іншими словами, цивільно-правові відносини щодо страхування цивільної відповідальності автовласників мають у максимальній мірі враховувати базові юридичні принципи встановлення факту настання відповідальності та підходи до визначення її рівня.

Щодо цього необхідно зазначити, що базовим принципом встановлення відповідальності особи є наявність вини цієї особи у завданні шкоди іншій особі (особам). При цьому вина має усвідомлюватися як ненавмисне спричинення шкоди іншим особам внаслідок недбалості, необережності або відсутності досвіду винуватця, що супроводжувалося невиконанням останнім установлених правил та нормативних документів[6, c. 249-252].

Разом з тим існують різні підходи до застосування загально-правової норми при визначенні ступеня вини власників транспортних засобів і як наслідок, рівня відповідальності за заподіяну шкоду.

У ряді країн, в першу чергу Великій Британії, обов'язок доказу ступеня вини водія покладається на потерпілу сторону. Правові системи ряду інших країн застосовують принцип презумпції повної вини водія, який зобов'язаний робити докази того, що він зробив усе можливе, щоб запобігти завданню шкоди, та давати докази повної вини потерпілого. Це стосується в першу чергу Франції та Італії. На практичне застосування цих правових альтернатив у різних країнах звичайно впливає загальний рівень соціальної свідомості та рівень розвитку системи захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб.

У цьому відношенні Верховний Суд України встановив, що при заподіянні шкоди джерелом підвищеної небезпеки на його володільця не може бути покладено обов'язок з її відшкодування, якщо вона виникла внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого, а у випадках, передбачених спеціальним законом, — тільки умислу потерпілого. Якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого, коли іншого не встановлено законом, розмір належного з володільця джерела підвищеної небезпеки відшкодування має бути зменшений або у відшкодуванні шкоди має бути відмовлено.

Зменшення розміру відшкодування або відмова у відшкодуванні шкоди з урахуванням ступеня вини потерпілого може здійснюватися і в інших випадках заподіяння шкоди майну, а також особі громадянина, однак у кожному разі підставою до цього має бути груба необережність потерпілого (перебування в нетверезому стані, нехтування правилами безпеки руху і т. п.), а не проста необачність. Правила цієї норми закону про можливість зменшення розміру відшкодування шкоди, заподіяної громадянином, залежно від його майнового стану застосовуються у виняткових випадках, коли стягнення шкоди у повному розмірі неможливе або поставить відповідача в дуже тяжке становище.

При встановленні порядку здійснення обов'язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів потребують чіткого визначення власне суб'єкти та об'єкти цивільної відповідальності.

Законодавство визнає власниками громадян і юридичних осіб, які володіють автотранспортними засобами як на праві власності, так і на праві оперативного управління майном. Правовою підставою законного володіння може бути договір, адміністративний акт, довіреність тощо.

Однозначність визначення основного суб'єкта автоцивільних відносин — законного власника автомобіля -— є принциповим як для встановлення особи, яка є відповідальною за шкоду, так і особи, якій мають бути компенсовані збитки при ушкодженні її автомобіля.

Так, наприклад, у випадку передання транспортного засобу разом із водієм принциповим є факт, з яким підприємством водій транспортного засобу має трудові відносини в процесі експлуатації транспортного засобу. Це стосується також факту передання транспортного засобу, наприклад, працівникам міліції відповідно до вимог чинного законодавства. У випадку, коли керування транспортним засобом здійснює працівник міліції, то і власником транспортного засобу в контексті автоцивільної відповідальності стає відповідний орган внутрішніх справ.

Таку правову ситуацію необхідно визначати як зміну відповідального власника джерела підвищеної небезпеки. Це є обґрунтованим з причини того, що первинний власник позбавлений можливості контролювати експлуатацію джерела підвищеної небезпеки або поведінку особи (похідного власника), якій була видана довіреність. Це правило має виняток у випадках, коли транспортний засіб був переданий особам, які перебували у стані алкогольного чи наркотичного сп'яніння, або особам, які не мали права на керування конкретним транспортним засобом (неналежним особам). У цих випадках майнова відповідальність первинного та похідного власника встановлюється залежно від ступеня вини кожного.

Необхідно враховувати, що зміна відповідального власника джерела підвищеної небезпеки не настає при переданні одним громадянином іншому громадянину автотранспортного засобу для керування без юридичного оформлення. Експлуатація транспортного засобу як у присутності, так і без присутності первинного власника зумовлює настання цивільної відповідальності такого власника без наявності його вини у споєнні ДТП[2, c. 316-318].

Найбільш складними щодо визначення обсягів страхового відшкодування є вимоги страхувальників про відшкодування шкоди, що була заподіяна в результаті взаємодії джерел підвищеної небезпеки.

У випадку зіткнення двох автотранспортних засобів органи Державної автомобільної інспекції у значній кількості випадків, з різних причин виносять постанови про визнання вини одного із учасників дорожньо-транспортної пригоди без об'єктивного аналізу рівня вини іншого автовласника.

Такі випадки об'єктивно зачіпають інтереси сторони, яка за таким сценарієм стає винуватцем ДТП у повному обсязі. У будь-якому випадку, при встановленні рівня цивільної відповідальності автовласників при зіткненні декількох автомобілів, необхідно вирішувати питання щодо наявності їх взаємної відповідальності. При цьому треба виходити із норми, що автовласники—спричинювачі загальної шкоди несуть спільну відповідальність незалежно від того, кому з них спричинена більша шкода. Тим більше, що в цьому випадку встановлення юридичної відповідальності вимагає враховування суб'єктивної умови цивільно-правової відповідальності, а саме визнання вини спричинювачем шкоди, його морального ставлення.

Тут необхідно зауважити, що на відміну від законодавства інших країн, українське законодавство не містить спеціальних норм (застережень) щодо умов взаємної (спільної) відповідальності автовласників. Тобто відповідальність автовласників необхідно виводити із цивільно-правових норм. У даному випадку, за відсутності вини учасників ДТП, ні один із автовласників не повинен претендувати на відшкодування шкоди за рахунок іншого, — вони повинні перебувати у рівних умовах. Це, в першу чергу, стосується випадків, коли при випадковому зіткненні автомобілів автовласникам вантажних автомобілів завдаються, як правило, відносно менші збитки, ніж власникам легкових автомобілів. Зазначені вище рівні умови можуть бути забезпечені лише шляхом розподілу загальної шкоди між такими учасниками ДТП у рівних долях.

Так, наприклад, в результаті випадкового зіткнення двох автомобілів автомобілю А був завданий збиток у розмірі 1000 грошових одиниць, а автомобілю Б — у розмірі 9000 грошових одиниць. Загальна шкода в результаті такої аварії становить 10000 грошових одиниць. Справедливим є рішення щодо необхідності компенсації власником автомобіля А власнику автомобіля Б заподіяної шкоди у розмірі 4000 грошових одиниць ((1000 + 9000) : : 2-1000-4000).

Як було встановлено раніше, автомобіль виступає джерелом підвищеної небезпеки лише під час його експлуатації. Так, при випадковому наїзді автомобіля А, що рухався, на автомобіль Б, що стояв (здійснював стоянку), в повному обсязі розглядається лише цивільна відповідальність власника автомобіля А за шкоду, заподіяну автовласнику Б.

Порядок і умови здійснення цього виду обов'язкового страхування в Україні в цілому відповідають загальноприйнятим страховим традиціям.

Страхувальникові надається право вибору страховика для укладання договору обов'язкового страхування цивільної відповідальності.

Страховик (страхова організація) не може відмовити будь-якому страхувальникові в укладанні договору обов'язкового страхування цивільної відповідальності.

Страховик має право зменшувати розмір страхових платежів, заохочуючи власників транспортних засобів, які постійно забезпечують безаварійну експлуатацію своїх транспортних засобів, а також підвищувати розміри страхових платежів власникам транспортних засобів, з вини яких сталися страхові випадки.

У разі виїзду за межі України страхувальник зобов'язаний мати чинний договір обов'язкового страхування цивільної відповідальності на умовах, встановлених МТСБУ, якщо користування транспортним засобом за межами України потребує обов'язкового страхування цивільної відповідальності на умовах країн відвідання.

Для відшкодування збитків, завданих унаслідок дорожньо-транспортної пригоди, як страхувальник, так і потерпіла третя особа (її спадкоємець, правонаступник) мають право і зобов'язані (залежно від випадку) звернутися із заявою до страховика (страхової організації) або до МТСБУ.

Виплата страхового відшкодування третій особі здійснюється страховиком на підставі документів, що підтверджують розмір шкоди, протягом 15 робочих днів з дня отримання страховиком необхідних документів, окрім випадків, коли спори, пов'язані з виплатою страхового відшкодування, розглядаються у судовому порядку.

За шкоду, заподіяну здоров'ю третьої особи внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, страховик (страхова організація) здійснює виплату страхового відшкодування в межах страхової суми у разі:

— загибелі під час дорожньо-транспортної пригоди або смерті внаслідок цієї пригоди спадкоємцю третьої особи — у розмірі страхової суми;

—установлення третій особі інвалідності І групи — в розмірі 100 % страхової суми, II групи — 80 %, III групи — 60 % цієї суми;

—тимчасової втрати третьою особою працездатності за кожну добу у розмірі 0,2 %, але не більш як 50 % страхової суми.

У цьому відношенні необхідно окремо зазначити, що в Україні, при запровадженні цього виду обов'язкового страхування, був застосований особливий підхід забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров'ю потерпілих[10, c. 76-78].

Список використаної літератури

1. Алєксєєв І. Страхові послуги: Навчальний посібник для студ. 4 курсу спец. / Ігор Алєксєєв, Ірина Кондрат, Ната-ля Ярошевич,; Мін-во освіти і науки України, Нац. ун-т "Львівська політехніка". — Львів: Вид-во Національного ун-у "Львівська політехніка", 2006. — 203 с.

2. Бігдаш В. Страхування: Навчальний посібник/ Володимир Бігдаш,; Міжрегіональна академія управління персоналом. — К.: МАУП, 2006. — 444 с.

3. Базилевич В. Страховий ринок України: монографія/ Віктор Базилевич,. — К.: Знання, 1998. — 371 с.

4. Базилевич В. Страховий ринок України: природа та особливості функціонування: Автореф. дис. на здобуття наук. ступ. доктора економ. наук: Спеціальність 08.01.01 — Економічна теорія/ Віктор Базиле-вич,; Київський ун-т ім. Т.Г.Шевченка. — К., 1998. — 35 с.

5. Внукова Н. Страхування: Навч.-метод. посібник/ Наталія Внукова, Віталій Успаленко, Людмила Временко,; За заг. ред. Н. Внукової. — Харків: Бурун Книга, 2004. — 371 с.

6. Говорушко Т. Страхові послуги: Навчальний посібник/ Тамара Говорушко,; М-во освіти і науки України, Укр. нац. ун-т харчових технологій. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 397 с.

7. Охріменко О. Страхування у сфері туризму та готельного господарства: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Оксана Охріменко,; Ред. Т.Ю. Ходирева; Київський ун-т туризму, економіки і права. — К.: Вища школа, 2003. — 257 с.

8. Плиса В. Страхування: Навчальний посібник/ Володимир Плиса,. — К.: Каравела, 2006. — 391 с.

9. Стожок Л. Страхування: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ Людмила Стожок,; Ред. Г. Г. Старостенко; Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна". — К.: Університет "Україна", 2005. — 162 с.

10. Страхування: Навч.-метод. посібник/ За заг. ред. О.О.Гаманкової; М-во освіти і науки України; КНЕУ. — К.: КНЕУ, 2000. — 117 с.

11. Страхування: Підручник/ М-во освіти і науки України, КНЕУ, Українська фінансово-банківська шко-ла; Керівник авт. колективу і наук. ред. Семен Осадець,. — 2-е вид., перероб. і доп.. — К.: КНЕУ, 2002. — 599 с.

12. Таркуцяк Анатолій Олександрович. Страховий менеджмент: Метод. матеріали і рекомендації для студ. Київського ун-ту права / Київський ун-т права. — К., 2000. — 26с.

13. Ткаченко Н. Страхування: Навчальний посібник для самостійної роботи студентів/ Наталія Володимирівна Ткаченко. — К.: Ліра-К, 2007. — 375 с.

14. Федоренко В. Страховий та інвестиційний менеджмент: Підручник / Міжрегіональная академія управління персоналом / Валентин Григорович Федоренко (наук.ред.). — К. : МАУП, 2002. — 344с.