Вступ.

1. Форми організації страхових компаній в Україні.

2. Внутрішня структура страхових компаній.

3. Управління страховою компанією.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Жорстка конкуренція що є проявом цих протиріч штовхає менеджмент українських страхових компаній до інтенсивних пошуків нових витоків довгострокових конкурентних переваг. Інструменти стратегічного фінансового управління страховою компанією це концепції, методи, системи, технології ведення страхового бізнесу що поєднують, інтегрують та синхронізують стратегічну, фінансову, та інші складові корпоративної ефективності. На відміну від фінансових інструментів управління — управління активами, ресурсами, структурою капіталу, зобов’язанням, кредитними, валютними та фондовими засобами (акції, облігації, ф’ючерси, форварди, свопи, деривативи) інструменти стратегічного фінансового управління, наприклад система збалансованих показників (Balanced scorecard) зосереджені на комплексній оцінці та перспективах розвитку, досягненню стратегічних цілей підвищення ефективності та якості, зростання капіталізації,вдосконаленні внутрушніх процесів, задоволення потреб користувачів страхових послуг. Слід зазначити, що ці інструменти мають певну структуру, тобто в них функції вдосконалення стратегічного менеджменту, фінансового управління сполучаються з маркетинговою політикою, управлінням персоналом, якістю, знаннями, змінами,інформаційними системами тощо.

1. Форми організації страхових компаній в Україні

Сучасні форми організації страхування як особливої сфери фінансових відносин і водночас специфічної форми підприємницької діяльності визначаються загальними принципами функціонування ринкової економіки. У свою чергу, реалізація цих принципів, що відображається у формуванні структури видів страхування та формах організації страхових фондів, залежить від розвитку ринкових відносин у кожній країні й від національних особливостей сфери підприємництва. Розвинені ринкові відносини потребують розгалуженої системи страхування.

Відповідно до норм чинного законодавства України, що регулюють суспільні відносини у сфері господарювання, суб'єктами господарського права визнаються: юридичні особи, об'єднання юридичних осіб та фізичні особи, що здійснюють господарську діяльність, мають необхідне для її здійснення майно, яке закріплене за ними на певному правовому титулі, та володіють господарською правосуб'єктністю.

Головною ознакою, що притаманна суб'єктам господарського права і визначає їх правовий статус, є здійснення ними господарської діяльності, яка складає основу життєдіяльності суспільства, та завдяки чому існує об'єктивна можливість його (суспільства) нормального функціонування. До господарської діяльності відноситься і страхова діяльність. Проте в правовому масиві України відсутнє поняття страхової діяльності.

Так, у Законі України «Про страхування» (ст. 1) страхування визначається як вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.

Безумовно, погляд на страхування як на вид цивільно-правових відносин є основоположним елементом страхових правовідносин, але існує інший, не менш важливий елемент, за допомогою якого реалізуються зазначені правовідносини. Це страхування у розумінні виду господарської діяльності, яка за сучасних умов здійснюється на підприємницькій основі. Завдяки страховій діяльності реалізується можливість виникнення та нормального існування вказаних правовідносин. На жаль, законодавством їй не приділено достатньої уваги. Тому з метою з'ясування суті страхової діяльності, її ролі і місця в економіці країни фахівцям залишається лише застосовувати такий правовий прийом, як аналогія закону відносно ст. 1 Закону України «Про підприємництво», яка визначає підприємництво як самостійну, ініціативну, систематичну, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку.

Але якщо сприйняти той факт, що Закон України «Про страхування» є спеціальним нормативним актом із страхової діяльності, тобто таким, що поширює свою дію тільки на певну групу суб'єктів, які здійснюють страхову діяльність за певних умов, то проблема закріплення вказаного терміну у законодавстві про страхування стає нагальною потребою. Цьому поняттю можна дати таке визначення:

Страхова діяльність — це врегульована нормами права господарська діяльність суб'єкта підприємництва щодо організації та безпосереднього надання страхових послуг за рахунок сформованих страхових фондів з метою отримання прибутку.

Для здійснення будь-якої підприємницької діяльності, і страхової зокрема, необхідна наявність спеціального суб'єктного складу, який у змозі здійснювати її за свій рахунок, на свій ризик, під свою відповідальність з метою отримання прибутку.

Відповідно до чинного законодавства України на ринку страхування функціонують такі види суб'єктів страхової діяльності:

1) страховики/перестраховики (страхові компанії);

2) страхові посередники (страхові агенти і страхові брокери);

3) об'єднання страховиків;

4) товариства взаємного страхування.

Кожному із зазначених видів суб'єктів притаманна власна специфічна функція на ринку страхових послуг та особливості правового становища, що зумовлені своєрідністю професійної страхової діяльності.

Страхові організації (компанії) посідають головне місце серед зазначених суб'єктів.

Особливість діяльності страхової компанії полягає у прийнятті нею на страхування ризику, пов'язаного з інтересами іншої особи. Тобто страхова компанія зобов'язується компенсувати збитки або виплатити страхову суму (відшкодування) певній особі в разі настання страхового випадку на підставі договору страхування. Оскільки страхові послуги є платними, страхувальник сплачує страховій компанії страхову премію в обмін на її зобов'язання відшкодувати майбутні ймовірні збитки.

Тому, з огляду на вказані моменти, мають бути певні гарантії щодо виконання страховими компаніями своїх зобов'язань. З метою захисту майнових інтересів страхувальників законодавством встановлені спеціальні вимоги до створення та організації діяльності страхових компаній.

Основні засади їх правового становища закріплені у ст. 2 Закону України «Про страхування» від 07.03.96 р. Відповідно до вказаної статті страховиками визнаються лише юридичні особи, які створені та функціонують у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю. Фактично у цьому випадку йдеться про страхові компанії.

За даними статистичних досліджень, єдиний державний реєстр страховиків ще у 1997 р. налічував 217 юридичних осіб, створених, головним чином, у вигляді акціонерних товариств, 135 з яких у своїй назві мали вказівку як «страхова компанія».

З огляду на це існує проблема визначення та законодавчого закріплення поняття «страхова компанія». Необхідність термінологічного визначення викликана й положеннями чинного законодавства України про страхування. Наприклад, постанова Кабінету Міністрів України від 07.09.93 р. передбачає створення Національної акціонерної страхової компанії «Оран-та» шляхом перетворення Української державної страхової комерційної організації у відкрите акціонерне товариство.

Справа в тому, що Закон України «Про господарські товариства» передбачає наявність акціонерної форми господарських товариств, а в даному випадку йдеться про акціонерну компанію. Проте ні Закон України «Про страхування», ні Закон України «Про господарські товариства» не вміщують у собі таке поняття.

Перш ніж визначити поняття «страхова організація (компанія)», вважаємо за необхідне розглянути деякі особливості правового статусу господарських товариств, що здійснюють страхову діяльність.

Вітчизняне законодавство про страхування визначає, що страхова діяльність в Україні здійснюється виключно страховиками-резидентами. Іноземні громадяни та юридичні особи можуть виступати як співзасновники української страхової компанії, при цьому загальна частка іноземних юридичних та/або фізичних осіб у статутному фонді страхової компанії -резидента не може перевищувати 49 % (ст. 2 Закону України «Про страхування»). Чинним законодавством вводиться певне обмеження на види безпосередньої діяльності страхових компаній. У ст. 2 зазначеного Закону регламентується, що предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестраховування і фінансова діяльність, пов'язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням.

Особливості порядку створення, реорганізації та ліквідації страхових організацій (компаній) визначені Законом України «Про страхування».

У ст. 1 Закону України «Про господарські товариства» передбачено, що страхові організації (компанії) створюються на підставі угоди між юридичними особами і/або громадянами (учасниками товариства) шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою отримання прибутку.

Вітчизняне законодавство про страхування вимагає, щоб учасників господарських товариств, що здійснюють страхову діяльність, було не менше трьох.

Страхові організації (компанії) створюються на підставі об'єднаного майна, яке складає статутний фонд господарського товариства і становить майнову базу його (товариства) функціонування. В уза-гальненому вигляді статутний фонд є сумою вкладів засновників для забезпечення життєдіяльності компанії.

Мінімальний розмір статутного фонду страхової компанії встановлено на рівні суми, еквівалентної 100 тис. екю, а для страхової компанії, створеної за участю іноземних юридичних осіб та іноземних громадян, такий розмір становитиме суму, еквівалентну 500 тис. екю.

Порядок створення страхової організації (компанії) залежить, головним чином, від організаційно-правової форми, яку учасники обрали для її діяльності.

Загальним при створенні страхових організацій (компаній) усіх організаційно-правових форм є те, що в усіх випадках повинні бути рішення засновників про створення, розробка і підписання установчого договору, а у визначених законодавством випадках — розробка і затвердження статуту та реєстрація страхової організації (компанії) як суб'єкта підприємницької діяльності.

Державна реєстрація страхових організацій (компаній) є обов'язковою правовою дією, внаслідок якої вони включаються до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України.

2. Внутрішня структура страхових компаній

Під структурою компанії розуміються насамперед зв’язки, що існують між різними частинами організації для досягнення її мети. Це поділ роботи на окремі завдання, що виконуються керівництвом, галузевими та функціональними управліннями (департаментами), відділами, секторами й іншими підрозділами центрального офісу та регіональної мережі компанії.

Організаційна структура набирає таких форм, як поділ праці, створення спеціалізованих підрозділів, ієрархія посад, внутрішньоорганізаційні процедури.

Структура управління компанією можебудуватись за такими принципами.

принцип лінійного підпорядкування. Це означає, що вищі керівники наділяються правом давати розпорядження підлеглим співробітникам з усіх питань, що випливають з їхньої діяльності. Наприклад, указівки керівника страхової компанії є обов’язковими для всього персоналу. Такий порядок, коли підлеглим структурам доводиться вирішувати справи виключно через «верхи», забезпечує відповідний рівень контролю за діями структурних підрозділів компанії. Проте в разі додержання лише функції лінійного підпорядкування центральний апарат, і особливо керівництво, перевантажується розглядом порівняно дрібних питань. Внаслідок цього управління втрачає оперативність, найкваліфікованіші працівники відволікаються від опрацювання перспективних, глобальних проблем розвитку компанії.

Принцип функціонального підпорядкування. право давати розпорядження надається щодо виконання конкретних функцій, незалежно від того, хто їх виконує. Наприклад, головний бухгалтер може дати вказівки з обліку матеріальних і грошових цінностей, що перебувають у розпорядженні будь-якого підрозділу компанії.

Носій функцій може отримувати вказівки від кількох керівників відділів чи інших функціональних підрозділів і має, у свою чергу, звітувати перед ними про виконання тих чи інших видів робіт. Це не поширюється на дисциплінарну відповідальність. Накласти стягнення або матеріально заохотити працівника може керівник компанії або та особа, якій делеговані ці права.

Принцип лінійно-штабного підпорядкування. Це, здебільшого, «мозкові» центри (штаби), які виконують консультаційні функції у процесі стратегічного планування, підготовки рішень з інших найважливіших питань роботи компанії. До них, крім штатних працівників, нерідко залучають консультантів і експертів з вузів, наукових лабораторій та інших установ. Такі фахівці опрацьовують ті чи інші питання та подають керівництву свої висновки і пропозиції. Консультанти не наділяються правом давати розпорядження працівникам компанії.

Зі світової практики відомі три системи організації роботи страхових компаній з філіями. Кожна з них має свої переваги і недоліки. Вибір тієї чи іншої системи роботи з філіями залежить від конкретних обставин.

Централізована система. Вона передбачає прийняття всіх рішень, що стосуються андеррайтингу та відшкодування збитків, на рівні центрального офісу (головної контори). Тут підписуються поліси, здійснюються розрахунки, пролонгуються поліси. На філії покладаються видача бланків, отримання і перевірка анкет на страхування та покриття збитків. Ці документи пересилаються до центрального офісу для прийняття рішень. Переваги цієї системи полягають у тому, що вона вимагає менше висококваліфікованих фахівців, скорочуються витрати на ведення справи. До недоліків слід віднести те, що працівники філій мають малі перспективи для кар’єри, на прийняття рішень витрачається багато часу, причому рішення не завжди враховують місцеві умови.

Децентралізована система. За цієї системи більшість рішень, що стосуються укладеннядоговорів і відшкодування збитків, приймаються у філії. Остання самостійно поновлює договори і веде облік. Звичайно, що рішення філії мають узгоджуватися з політикою, що її проводить компанія в цілому. Перевагою є те, що у філії працює більш кваліфікований персонал, ніж при централізованій системі, клієнти мають можливість оперативно отримати більше послуг. До недоліків можна віднести недостатній обсяг роботи для кваліфікованих працівників, ускладнення щодо перестрахування ризиків.

Регіональна система. За такої системи серед філій виокремлюються головні для даного регіону. У них зосереджується група фахівців з андеррайтингу, оцінювання та відшкодування збитків. Вони обслуговують потреби кількох філій, що працюють у даному регіоні. Це компромісний варіант, де враховуються переваги і недоліки централізованої і децентралізованої систем.

У філіях зосереджується великий обсяг інформації про поліси, страхові внески, відшкодування збитків, заробітну плату, комісійні винагороди. Для опрацювання цієї інформації використовуються комп’ютери. Існує тісний зв’язок між філіями і головним офісом. Завдяки високій швидкості роботи факсів, комп’ютерів, принтерів, ксероксів, електронної пошти прискорилося оформлення страхових послуг. Відпала потреба в рутинній ручній роботі, що її виконували різні службовці.

Представництво страховика — це відокремлений підрозділ останнього, який не є юридичною особою, діє згідно з Положенням про представництво, не маючи права безпосередньо продавати страхові поліси, а також здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність. Представництво виконує функції і завдання, які сприяють організації та здійсненню статутної діяльності страховика, виступає від імені страховика і фінансується ним. Представництва можуть бути створені на території як України, так і іноземних держав. Вони мають такі завдання: збір інформації, реклама, пошук клієнтів страховика в даному регіоні або країні, виконання репрезентативної функції, надання консультацій.

У деяких країнах (наприклад, у Росії) існують також агентства страхових компаній, які надають представницькі послуги, виконуючи водночас деякі операції, пов’язані з підготовкою проектів страхових договорів, обстеженням наслідків страхових випадків.

Зарубіжний досвід показує, що останніми роками структури управління спрощуються. Так, у Великій Британії є чималі за нашими мірками компанії, які мають всього два-три структурні функціональні підрозділи. Багато компаній практикують періодичне переміщення співробітників з одного підрозділу до іншого. Це сприяє підвищенню їхньої кваліфікації, допомагає оволодіти знаннями з ведення справи й на інших ділянках роботи компанії. працівники сприймають такі заходи позитивно, як один із способів боротьби із закостенінням організаційної структури.

3. Управління страховою компанією

Органи управління страховою компанією визначаються залежно від того, на яких засадах створено організацію. Як зазначалося, на українському страховому ринку переважна більшість страхових компаній має статус акціонерного товариства.

Особливу увагу при висвітленні питань правового статусу страхової організації (компанії) слід приділити правовому режиму майна, яке становить матеріальну основу її функціонування.

Правовий режим майна суб'єктів страхової діяльності — встановлена правовими нормами структура майна, порядок його формування (придбання), використання і вибуття, а також звернення на нього стягнення кредиторів.

Майно страхової організації (компанії) поділяється на різні фонди, тобто групи однорідних за економічними ознаками матеріальних цінностей і/або грошових коштів, що мають спільне цільове призначення і підпорядковуються встановленому для кожної з цих груп особливому правовому режиму.

Залежно від свого призначення всі фонди, які створюються суб'єктами господарювання, можна поділити на: 1) універсальні (загальні для всіх) та 2) спеціальні.

Універсальними вважаються фонди, наявність яких притаманна усім суб'єктам господарської діяльності і страховим компаніям у тому числі (основні й оборотні фонди (засоби))1, та такі, які є обов'язковими для формування тими суб'єктами страхової діяльності, що створені у певній організаційно-правовій формі (наприклад, обов'язкова наявність резервного (страхового) фонду для господарських товариств).

Спеціальні фонди створюються тими суб'єктами страхової діяльності, наявність яких за законом є обов'язковою передумовою для їх функціонування на страховому ринку.

Серед універсальних фондів страхової організації (компанії) передусім слід виділити статутний фонд, який являє собою сукупність вкладів учасників (засновників) у майно при створенні страхової компанії для забезпечення її діяльності в розмірах, визначених законодавством та установчими документами.

Стаття 29 Закону України «Про страхування» встановлює мінімальний розмір статутного фонду страховиків у сумі, еквівалентній 100 тис. екю. Для страховиків, створених за участю іноземних юридичних осіб та іноземних громадян, мінімальний розмір статутного фонду страховика дорівнює сумі, еквівалентній 500 тис. екю. Відповідно до зазначеної статті сплачений статутний фонд страхової організації (компанії) виступає однією з ознак її платоспроможності.

За вітчизняним законодавством головним джерелом формування майнової бази новоствореної страхової організації (компанії) виступають вклади його учасників (грошові кошти, при цьому частка грошових внесків у сплаченому статутному фонді страхової організації (компанії) має бути не менше 60 відсотків; матеріальні цінності або об'єкти; цінні папери, що випускаються державою за їх номінальною вартістю, але не більше 25 відсотків загального розміру статутного фонду).

Перш ніж розглянути питання формування та використання спеціальних фондів страхової організації (компанії), слід визначитися з проблемою платоспроможності страхових компаній (організацій), оскільки створення зазначених спеціальних фондів є головною ознакою, що характеризує страхову організацію (компанію) як платоспроможну, тобто здатну виконувати прийняті на себе зобов'язання.

Науковці визначають платоспроможність як здатність суб'єкта господарювання своєчасно виконувати зобов'язання, прийняті на себе за договором або в силу закону.

Головними умовами забезпечення платоспроможності страхової організації (компанії) згідно із законом є створення спеціальних фондів; наявність гарантійного фонду страхової організації (компанії); страхових резервів, достатніх для майбутніх виплат страхових сум і страхових відшкодувань; перевищення фактичного запасу платоспроможності страховика над розрахунковим нормативним запасом платоспроможності (ст. 29 Закону України «Про страхування»).

Гарантійний фонд створюється страховою організацією (компанією) для контролю за додержанням фактичного запасу платоспроможності. До нього належать як спеціальні, так і резервні фонди, а також сума нерозподіленого прибутку.

Резервні фонди страхової організації створюються відповідно до ст. 14 Закону України «Про господарські товариства» у розмірі, встановленому установчими документами, але не менше 25 відсотків статутного фонду.

Розмір щорічних відрахувань до резервного (страхового) фонду передбачається установчими документами, але не може бути меншим 5 відсотків суми чистого прибутку.

За допомогою резервного фонду створюються засоби для покриття збитків, що дає змогу не піддавати небезпеці виконання як зобов'язань страхової компанії перед кредиторами (борги), так і її зобов'язань щодо сплати дивідендів.

Спеціальні фонди страхової компанії — це страхові резерви, резерви для фінансування заходів щодо попередження нещасних випадків, втрати або пошкодження застрахованого майна, а також інші фонди, що є необхідними для здійснення страхової діяльності.

Фінансову надійність страхової організації (компанії) забезпечує достатність страхових резервів, які відбивають обсяг страхових зобов'язань за укладеними договорами страхування і утворюються з метою забезпечення майбутніх виплат страхових сум і страхового відшкодування залежно від видів страхування (перестраховування).

Головною вимогою норм законодавства, що регулює питання формування і розміщення страхових резервів є неухильний обов'язок страхової організації (компанії) дотримуватися вимог контролюючого органу, за яким законодавчо закріплено право встановлення нормативів формування і розміщення страхових резервів. Розмір страхових резервів повинен бути адекватний прийнятим страховою організацією (компанією) на себе страховим зобов'язанням. Виконання страхових зобов'язань забезпечується достатнім розміром страхових резервів.

Відповідно до ст. 31 Закону України «Про страхування» страхові резерви за умови їх інвестування повинні розміщуватись з урахуванням безпечності, прибутковості, ліквідності та диверсифікованості. Такі принципи інвестування страхових резервів є загальноприйнятими у світовій практиці здійснення страхової діяльності.

Важливим положенням, яке покликано захистити майнові інтереси страхувальників, попередити невиконання страховими компаніями своїх зобов'язань та визначити наявність майна страховиків, є вимога Закону України «Про страхування» (статті 33 і 34) щодо обов'язкового подання страховою організацією (компанією) до Укрстрахнагляду щоквартальної балансової звітності та звітів про прибутки і збитки та інших звітних даних за встановленою формою, а також вимога щодо обов'язкової публікації страховими організаціями (компаніями) річних балансів.

Отже, особливості правового становища страхових компаній доводять, що страхова діяльність є особливим видом підприємництва, результати якого реалізуються як товар на страховому ринку. Страхові організації здійснюють вказану діяльність постійно і на професійній основі для задоволення майнових інтересів інших членів суспільства з головною метою — отримання прибутку.

Викладене вище дає змогу сформулювати поняття «страхової організації (компанії)»:

Страхова компанія — це господарське товариство, створене в установленому законом порядку, що здійснює підприємницьку діяльність у вигляді надання страхових послуг на підставі відповідної ліцензії, яке має необхідне для цього майно згідно з чинним законодавством і володіє господарською правосуб'єктністю відповідно до закону і установчих документів.

Висновки

У багатьох країнах світу страхова справа розглядається як окрема галузь економічної діяльності. До неї входять різноманітні за формами власності, видами страхування організації-страховики, посередницькі та інформаційно-консультаційні структури. Головне місце у страховій галузі належить страховикам.

Страховик — це організація, котра згідно з отриманою ліцензією бере на себе за певну плату зобов'язання відшкодувати страхувальникові або особам, яких він назвав, завданий страховим випадком збиток або виплатити страхову суму.

Сукупність страховиків, що функціонують у певному економічному середовищі, утворює страхову систему. Її головне завдання — надання страхових послуг.

За приналежністю страховики можуть бути державними (публічними) і приватними.

За характером роботи страховики поділяються на три групи: І) такі, що страхують життя; 2) здійснюють інші види страхування; 3} надають виключно перестрахувальні послуги.

Публічні страховики створюються і керуються, як правило, від імені Уряду. Серед приватних страховиків у світовій практиці є індивідуальні особи, акціонерні та інші страхові товариства. Співвідношення між державними і приватними формами страховиків залежить від суспільного устрою країни та економічної політики держави.

Список використаної літератури

1. Закон України «Про страхування» вiд 07.03.1996 № 85/96-ВР, поточна редакцiя вiд 14.08.2009

2. Алєксєєв І. Страхові послуги: Навчальний посібник для студ. 4 курсу спец. / Ігор Алєксєєв, Ірина Кондрат, Ната-ля Ярошевич,; Мін-во освіти і науки України, Нац. ун-т "Львівська політехніка". — Львів: Вид-во Національного ун-у "Львівська політехніка", 2006. — 203 с.

3. Бігдаш В. Страхування: Навчальний посібник/ Володимир Бігдаш,; Міжрегіональна академія управління персоналом. — К.: МАУП, 2006. — 444 с.

4. Говорушко Т. Страхові послуги: Навчальний посібник/ Тамара Говорушко,; М-во освіти і науки України, Укр. нац. ун-т харчових технологій. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 397 с.

5. Єрмошенко М. М. Інформаційно-аналітичне забезпечення взаємодії страхових організацій //Актуальні проблеми економіки. — 2007. — № 10. — C. 59 — 65.

6. Калинник І. Поняття та джерела формування майна страхових організацій //Юридична Україна. — 2008. — № 6. — C. 102-105.

7. Плиса В. Страхування: Навчальний посібник/ Володимир Плиса,. — К.: Каравела, 2006. — 391 с.

8. Романчук П. На основах законності й гласності: Здійснює свою діяльність провідна страхова організація держави //Харчова і переробна промисловість. — 2008. — № 6. — C. 14-15

9. Сабодаш Р. Спірні питання визначення правосуб'єктності страхових організацій //Юридична Україна. — 2006. — № 3. — C. 61-65