Вступ.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти інвестицій.

1.1. Теорія інвестицій.

1.2. Основні види інвестицій.

Розділ 2. Стимулювання інвестиційної діяльності.

2.1. Державні пріоритети стимулювання інвестиційної діяльності.

2.2. Форми впливу держави в інвестиційній сфері.

2.3. Державно-правові гарантії захисту іноземних інвестицій.

Розділ 3. Основні шляхи залучення інвестицій.

3.1. Способи залучення інвестицій в економіку України.

3.2. Інвестиційний процес в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Вивчення зарубіжного досвіду, його узагальнення свідчать про наявність різноманітних підходів, моделей, механізмів та інструментів стимулювання інвестиційних проектів в інтересах держави. Серед них, у контексті окремого проекту, слід виділити:

• вплив на визначення учасників проекту, інвесторів, видів та форм інвестицій;
• впровадження системи інвестиційних пільг;
• регулювання отримання прибутку учасниками проекту;
• регулювання змін відносин власності;
• гарантії дотримання прав учасників на протязі проекту.

Держава гарантує захист інвестицій незалежно від форм власності, а також іноземних інвестицій. Захист інвестицій забезпечується законодавством України, а також міжнародними договорами України. Інвесторам, у тому числі іноземним, забезпечується рівноправний режим, що виключає застосування заходів дискримінаційного характеру, які могли б перешкодити управлінню інвестиціями, їх використанню та ліквідації, а також передбачаються умови і порядок вивозу вкладених цінностей і результатів інвестицій.

Державні гарантії захисту інвестицій — це система правових норм, які спрямовані на захист інвестицій та не стосуються питань фінансово-господарської діяльності учасників інвестиційної діяльності та сплати ними податків, зборів (обов'язкових платежів). Державні гарантії захисту інвестицій не можуть бути скасовані або звужені стосовно інвестицій, здійснених у період дії цих гарантій (ч. 1 ст. 19 ЗІД).

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти інвестицій

1.1. Теорія інвестицій

Протягом останнього десятиліття слово “інвестиції” стало відігравати особливу роль у житті будь-якої країни пострадянського періоду. Підприємства країн колишнього Радянського Союзу, які втратили можливість черпати фінансові ресурси з централізованих джерел, вийшли у вільне плавання до безкрайніх просторів ринкової економіки, не зовсім розуміючи як жити у цих умовах. Єдине правило, яке моментально вивчили всі керівники, зводилося до того, що потрібні гроші. Коли є гроші, їх можна інвестувати в основні фонди або в оборотні кошти, та якщо продукція має достатній ринок збуту, то можна жити досить респектабельно навіть в умовах нестабільної економіки. Але де знайти гроші? Згідно з визначенням гроші є у інвесторів, але більшість їх знаходиться за кордоном, де фінансисти грають за своїми правилами. Вони готові вкладати гроші тільки в ті проекти, які принесуть їм найбільшу користь.

Дослідження проблеми інвестування економіки завжди знаходилось у центрі уваги економічної думки. Це обумовлено тим, що інвестиції торкаються найглибших основ господарської діяльності, визначають процес економічного зростання в цілому. У сучасних умовах вони виступають найважливішим засобом забезпечення умов виходу з економічної кризи, структурних зрушень у народному господарстві, зростання технічного прогресу, підвищення якісних показників господарської діяльності на мікро — і макрорівнях. Активізація інвестиційного процесу є одним із надійніших механізмів соціально-економічних перетворень.

Крім того інвестиції дають змогу впроваджувати науково-технічні досягнення у виробництво і на цій основі забезпечувати зростання ВНП, продуктивності праці, реальних доходів на душу населення, а також вирішувати багато соціальних проблем. Дослідженнями встановлено пряму залежність між темпами зростання ВНП та інвестиціями, бо конкурентоспроможність і темпи розвитку підприємства визначаються інвестиціями. Без них підприємство будь-якої форми власності приречене на банкрутство. Тому у розвинутих країнах приділяється серйозна увага інвестиційній діяльності. Органи державного управління у цих країнах використовують широкий спектр методів її стимулювання:

— прискорена амортизація;

— раціональна податкова система;

— кредити та регулювання банківських процентних ставок;

— заохочення лізингу.

В Україні ж дотепер не створено обґрунтованої системи державної підтримки інвестиційної діяльності підприємств. Як наслідок цього, в інвестиційній діяльності країни утворилося замкнуте коло, коли недоінвестування народного господарства посилює спад виробництва, що, в свою чергу, спричиняє зниження інвестиційних можливостей суб’єктів господарювання та держави. Вивести Україну з цієї ситуації може лише науково обґрунтована інвестиційна політика держави[6, c. 242-243].

1.2. Основні види інвестицій

Інвестиційна діяльність визначається Законом України “Про інвестиційну діяльність” (ст. 2) як сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій.

Залежно від суб'єктів інвестиційної діяльності, джерел інвестування та форм власності розрізняють такі її (цієї діяльності) види:

• інвестиційна діяльність, що здійснюється громадянами, підприємствами, господарськими об'єднаннями, спілками та товариствами, іншими юридичними особами, заснованими на приватній або колективній формі власності;

• інвестиційна діяльність, що здійснюється органами влади та управління України, Автономної Республіки Крим за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів і позичкових коштів, а також державними підприємствами, об'єднаннями і установами за рахунок власних і позичкових коштів;

• інвестиційна діяльність, що здійснюється органами місцевого самоврядування та їх виконкомами за рахунок бюджетних і позабюджетних коштів, а також комунальними підприємствами, об'єднаннями та установами за рахунок власних і позичкових коштів;

• іноземне інвестування, що здійснюється іноземними громадянами, юридичними особами та державами;

• спільне інвестування, що здійснюється громадянами та юридичними особами України, іноземних держав.

Поділ інвестиційної діяльності на види має практичне значення: залежно від суб'єктів, форм власності та джерел інвестування може розрізнятися правове регулювання інвестиційної діяльності. Зокрема, регулюється спеціальним законодавством інвестиційна діяльність, що здійснюється державними суб'єктами господарювання за рахунок бюджетних, позабюджетних і позичкових коштів; має спеціальний режим іноземне інвестування, в т. ч. спільне інвестування; спеціальний порядок встановлено для прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів державного замовлення[3, c. 83-84].

Залежно від об'єктів інвестування розрізняють такі форми інвестиційної діяльності:

а) Інноваційна діяльність – така форма інвестиційної діяльності, що здійснюється з метою впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво та соціальну сферу, включаючи:

• випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки та технологій;

• прогресивні міжгалузеві структурні зрушення;

• реалізацію довгострокових науково-технічних програм з великими строками окупності витрат;

• фінансування фундаментальних досліджень для здійснення якісних змін у стані продуктивних сил;

• розробку та впровадження нової, ресурсозберігаючої технології, призначеної для поліпшення соціального й екологічного становища;

б) капітальне будівництво – інвестиційна діяльність, що здійснюється з метою створення нових і відтворення діючих основних фондів, в які вкладаються кошти;

в) лізинг – довгострокова оренда устаткування, машин, споруд виробничого призначення (з поєднанням елементів відносин купівлі-продажу, доручення, кредиту) як особлива форма інвестування в основні фонди, що дозволяє підприємцям-лізенгоодержувачам використовувати необхідне устаткування, машини, споруди без капітальних витрат на їхнє придбання;

г) корпоративна (в т. ч. акціонерна) форма інвестування – вкладення коштів в акції підприємств, що мають форму акціонерних товариств, і в статутні фонди (майно) інших підприємницьких організацій корпоративного типу; залежно від господарського результату корпоративної форми інвестування розрізняють такі її види:

портфельне інвестування – вкладення коштів у незначні за обсягом (від 1–5 до 10% статутного фонду) пакетів акцій з метою отримання дивідендів; як правило, так званий портфельний інвестор, вкладає інвестиції в кілька, чи значну кількість підприємств, страхуючи себе від великих збитків, які можуть бути спричинені негараздами в роботі котрогось з таких підприємств;

фінансове інвестування – придбання значних за розміром (від 10 до 40% статутного фонду) підприємств з метою перепродажу їх стратегічним інвесторам, якщо вартість акцій досягне максимальної межі;

стратегічне інвестування – вкладення коштів у придбання контрольного пакету акцій чи цілісного майнового комплексу підприємства з метою здійснення над ним контролю і отримання максимального прибутку від діяльності такого підприємства.

Інвестиційна діяльність є складною за своїм змістом і включає комплекс різноманітних дій, що Іменуються інвестиційним циклом. Під цим терміном слід розуміти комплекс заходів від моменту прийняття рішення про інвестування до завершальної стадії – досягнення окупності вкладень і отримання запланованого результату – прибутку або соціального ефекту.

Інвестиційний цикл складається з таких основних етапів:

передінвестиційна фаза, що включає прийняття рішення про інвестування, визначення джерел інвестування та затвердження й експертизу інвестиційного проекту;

фаза інвестицій, що включає вкладення коштів в об'єкт інвестування та здійснення необхідних для цього практичний дій (наприклад, будівництво об'єкта);

експлуатаційна фаза – відшкодування інвестором витрачених коштів, отримання прибутку чи досягнення певного соціального ефекту (відбувається в результаті експлуатації об'єкта інвестування)[9, c. 131-132].

Розділ 2. Стимулювання інвестиційної діяльності

2.1. Державні пріоритети стимулювання інвестиційної діяльності

Загальні аспекти щодо державного регулювання інвестиційної діяльності в Україні викладено в Законі України «Про інвестиційну діяльність» (1991 p.)(ЗІД). У статті 11 цього Закону зазначається, що державне регулювання інвестиційної діяльності здійснюється з метою реалізації економічної, науково-технічної та соціальної політики. Згідно зі статтею 12 цього Закону:

1) державне регулювання інвестиційної діяльності включає управління державними інвестиціями, а також регулювання умов інвестиційної діяльності і контроль за її здійсненням усіма інвесторами та учасниками інвестиційної діяльності;

2) регулювання умов інвестиційної діяльності здійснюється шляхом:

• застосування системи податків з диференціацією суб'єктів та об'єктів оподаткування, податкових ставок і пільг;

• проведення кредитної та амортизаційної політики, в тому числі завдяки прискоренню амортизації основних фондів;

• надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій;

• впровадження державних норм і стандартів;

• вжиття антимонопольних заходів;

• роздержавлення та приватизації власності;

• проведення політики ціноутворення;

• інших заходів.

Для порівняння: відповідно до світового досвіду існують такі методи державного стимулювання інвестиційної діяльності (табл. 1)[10, c. 94-95]:

Часто перелічені вище форми впливу держави на інвестиційну діяльність класифікують як прямі і непрямі. Тип Ракової системи визначає співвідношення між ними. Світова практика формування ринкових засад доводить, що безпосередня участь держави в інвестиційному процесі є об'єктивно зумовленою необхідністю. При цьому слід зауважити, що державні інвестиції за умов ринку не є відокремленим джерелом фінансування. На зміну прямим дотаціям і субсидіям з боку держави, які довели свою неефективність, повинні прийти нові методи державної інвестиційної політики[4, c. 296].

2.2. Форми впливу держави в інвестиційній сфері

Одним із альтернативних способів збільшення інвестицій є залучення іноземних інвесторів для реалізації проектів в Україні. Для цього і був розроблений законопроект «Про державну підтримку та стимулювання інвестиційної діяльності», який спрямований на:

• формування сприятливого інвестиційного клімату, збільшення обсягів інвестицій, їх концентрації на пріоритетних напрямах розвитку економіки;
• підвищення ефективності та конкурентоспроможності національної економіки;
• нарощування обсягів виробництва наукоємної високотехнологічної продукції, її експортного потенціалу та прискорення соціально-економічного розвитку галузей економіки та регіонів.

Основні напрями інвестиційної політики в Україні:

• Зниження соціальної напруги, досягнення остаточного підходу у виділенні коштів на потреби соціальної сфери.

• Скорочення фонду виробничого будівництва за рахунок державних коштів і формування надійних інвестиційних джерел, в першу чергу з власних коштів підприємств та ін.

• Скорочення централізованих державних капіталовкладень, що виділяються безповоротно. Перехід до нових принципів централізованого фінансування інвестиційної діяльності.

• Створення ринку підрядних робіт. Зацікавленість будівельників у виконанні замовлень.

• Прискорення темпів розвитку промисловості групи Б.

• Прискорення у кілька разів темпів вибуття застарілого обладнання.

• Перегляд надання державних кредитів на вигідних умовах з дефіцитними ставками на конкурсній основі, включаючи державне замовлення.

• Залучення іноземних інвестицій, отримання іноземних кредитів, створення спільних підприємств з іноземним капіталом за такими напрямами, як розвиток переробної промисловості АПК, активізація приватизації, конверсії, а також галузей, які визначають науково-технічний прогрес.

• Створення ефективних форм і механізмів управління інвестиційною діяльністю.

• Розвиток паливно-енергетичного комплексу, ресурсозберігаючих технологій, конверсія ВПК, забезпечення населення товарами народного споживання вітчизняного виробництва, розвиток медицини і фармацевтичної промисловості.

Усі ці напрями інвестиційної діяльності в Україні вже зараз починають розвиватися в умовах формування ринкового механізм}. Тому трансформація інвестиційного механізму на мікрорівні, наприклад у промисловості, повинно проводитися в межах макроекономічної стабілізації[12, c. 172-175].

2.3. Державно-правові гарантії захисту іноземних інвестицій

Державне управління інвестиційною діяльністю в Україні здійснюється з метою заохочення та ефективного залучення іноземного капіталу в економіку країни і являє собою розпорядчу та виконавчу ланки відповідних державних органів у справах впровадження системи допуску капіталу, встановлення сприятливого правового режиму та умов інвестиційної діяльності.

Для окремих суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснюють інвестиційні проекти із залученням іноземних інвестицій, що реалізуються відповідно до державних програм розвитку пріоритетних галузей економіки, соціальної сфери і територій, може встановлюватися пільговий режим інвестиційної та іншої господарської діяльності.

Законами України можуть визначатися території, на яких діяльність іноземних інвесторів та підприємств з іноземними інвестиціями обмежується або забороняється, виходячи з вимог гарантії національної безпеки держави.

Органами державного управління загальної компетенції, до повноважень яких входить управління інвестиційною діяльністю, є Кабінет Міністрів, місцеві органи самоврядування та державні адміністрації. Загальні функції державного управління цією сферою здійснює Президент України. Лише останнім часом прийнята ціла низка Указів Глави держави з питань інвестиційної діяльності в економічних зонах у ряді регіонів України, в тому числі в Закарпатті. В свою чергу Кабінет Міністрів України згідно з компетенцією забезпечує проведення інвестиційної політики та здійснення зовнішньоекономічної діяльності. Правовий статус місцевих державних адміністрацій визначений Законом України від 9 квітня 1999 р. «Про місцеві державні адміністрації». У межах своїх повноважень останні здійснюють в установленому порядку регулювання інвестиційної діяльності (наприклад, реєструють іноземні інвестиції, контракти про спільну інвестиційну діяльність, укладають договори (контракти) з суб'єктами підприємницької діяльності щодо умов реалізації інвестиційного проекту, здійснюють контроль за інвестиційною діяльністю суб'єктів підприємницької діяльності спеціальних економічних зон та територій пріоритетного розвитку, вносять в установленому порядку до відповідних органів пропозиції щодо залучення іноземних інвестицій для розвитку економічного потенціалу території тощо).

Отже, державне регулювання інвестиційної діяльності включає управління державними інвестиціями, а також регулювання умов інвестиційної діяльності шляхом встановлення системи податків, податкових ставок і пільг. За останні роки механізм державного управління цією сферою постійно змінювався, але так і не був урегульований[15, c. 143-145].

У свій час, з метою залучення інвестицій у пріоритетні галузі економіки України та забезпечення реалізації державної політики у цій сфері Указом Президента України від 8 серпня 1995 р. було створено Українську державну кредитно-інвестиційну компанію — «Держінвест України». Указом Президента України від 25 березня 2000 р. згадана компанія була ліквідована. Указом Президента України від 10 серпня 1998 р. було створене Національне агентство України з питань розвитку та європейської інтеграції, яке мало статус центрального органу виконавчої влади. Основним завданням Агентства було забезпечення проведення єдиної державної політики у сфері заохочення та залучення іноземних інвестицій. Однак у зв'язку з проведенням адміністративної реформи воно ліквідовано.

Таким чином, можна констатувати: особливістю державного управління інвестиційною діяльністю в Україні є відсутність єдиного центрального органу виконавчої влади, що негативно впливає на стратегію заохочення та залучення іноземних інвестицій.

Формування інвестиційної політики в будь-якій приймаючій країні здійснюється шляхом прийняття інвестиційного законодавства. Саме в спеціальному внутрішньому законодавстві закріплюються основні принципи та підходи держави стосовно надання гарантій захисту іноземних інвестицій та прав її власників. Практика заохочення і залучення іноземних інвестицій свідчить, що їх обсяг залежить від рівня гарантій захисту та правового механізму їх забезпечення, які передбачаються законодавством приймаючої країни. Правові гарантії іноземних інвестицій, які безпосередньо впливають на міжнародний інвестиційний процес, на приплив капіталу в приймаючі країни, складають основу інвестиційного законодавства всіх без винятку країн. Мета таких гарантій — забезпечення взаємних інтересів приймаючих країн та іноземних учасників інвестиційних відносин. Ось чому цьому питанню в Законі України від 19 березня 1996 р. «Про режим іноземного інвестування» присвячено окремий розділ, в якому передбачені види та зміст державних гарантій захисту іноземних інвестицій. Серед них — гарантії у разі зміни законодавства, адже проблема стабільності правового режиму іноземних інвестицій є центральною проблемою забезпечення тих юридичних гарантій, які надає приймаюча країна. Світова практика також йде шляхом надання інвесторам гарантій, насамперед, на випадок прийняття в країні законодавства, яке погіршує умови інвестування[16, c. 136].

Гарантії у разі зміни законодавства, передбачені ст. 8 Закону «Про режим іноземного інвестування», зміст якої такий: якщо в подальшому спеціальним законодавством України про іноземні інвестиції будуть змінюватись гарантії захисту іноземних інвестицій, зазначені в розділі II цього Закону, то протягом десяти років з дня набуття чинності таким законодавством на вимогу іноземного інвестора застосовуються державні гарантії захисту іноземних інвестицій, зазначені в цьому Законі. Отже, буквальне тлумачення змісту вказаної статті дає підстави до висновку про те, що сталість попереднього правового режиму для іноземного інвестора гарантується законом лише у разі зміни спеціального законодавства України про іноземні інвестиції. Тобто, законодавець прямо визначив коло правових актів, щодо яких діє передбачена гарантія. Звідси випливає, що протягом десяти років не буде застосовуватися лише спеціальне законодавство, яке змінює і погіршує гарантії захисту іноземних інвестицій. Ще одним зобов'язанням держави є надання гарантій щодо примусових вилучень, а також незаконних дій державних органів та їх посадових осіб.

Закон «Про режим іноземного інвестування» серед примусових вилучень згадує націоналізацію та реквізицію. Згідно зі ст. 9 цього Закону, іноземні інвестиції не підлягають націоналізації. Остання за інвестиційним законодавством усіх країн СНД розглядається як винятковий, примусовий захід держави, застосування якого можливе лише за наявності двох умов: на підставі закону та з повним відшкодуванням власникові майна, його вартості та завданих збитків. Аналогічний правовий механізм стосовно цього виду примусового вилучення інвестицій передбачено законодавством Угорщини, Польщі, Словаччини. Що стосується реквізиції як сплатного вилучення майна, то її застосування також заборонено законом. Вона можлива лише у разі здійснення рятівних заходів, перелік яких передбачено законом, з повним відшкодуванням при цьому вартості майна та заподіяних збитків. Вказані примусові вилучення є підставою для припинення права власності на майно, а згідно з ч. 1 ст. 55 Закону України «Про власність» власник може бути позбавлений права власності на своє майно лише у випадках, передбачених законодавчими актами України. Тому передбачене інвестиційним Законом делегування права приймати рішення стосовно реквізиції іноземних інвестицій органами, уповноваженими на це Кабінетом Міністрів України, на мій погляд, не узгоджується як з вимогами Конституції України, так і Законом «Про власність» і нормами міжнародного права та взятими Україною міжнародними зобов'язаннями, згідно з якими примусові заходи щодо власності іноземних інвесторів допускаються лише на підставі законів. Отже, рішення про позбавлення права власності іноземного інвестора має приймати лише законодавчий орган[3, c. 85-87].

Стосовно гарантій щодо незаконних дій державних органів та посадових осіб, то законодавець не розкриває їх змісту, пов'язуючи їх з правом іноземного інвестора в цих випадках на компенсацію і відшкодування збитків. Тому при виникненні цих питань необхідно керуватися нормами Закону «Про власність» стосовно відповідальності державних органів за втручання у здійснення власником його правомочностей щодо володіння, користування й розпорядження майном, оскільки правовий режим майна, що є об'єктом власності іноземних юридичних і фізичних осіб, визначається законодавчими актами України, якщо інше не встановлено міжнародними договорами. Вказана гарантія реалізується згідно із ст. 57 Закону «Про власність» шляхом подачі позову до суду про визнання недійсним акта органу державного управління або місцевого органу державної влади, який не відповідає законові, порушує права власника щодо володіння, користування чи розпорядження майном.

Механізм забезпечення майнових прав іноземних інвесторів врегульований спеціальною ст. 10 Закону «Про режим іноземного інвестування». Із змісту її випливає, що законодавець передбачив дві форми захисту цих прав. По-перше, це виплата компенсації у разі застосування державою примусових вилучень власності і, по-друге, це відшкодування збитків, заподіяних державними органами чи їх посадовими особами. Не випадково законодавець дещо по-іншому диференціює і правові наслідки. Так, компенсація, що виплачується іноземному інвестору внаслідок примусових дій, визначається на момент припинення права власності, а компенсація, що виплачується іноземному інвестору внаслідок дій державних органів чи їх посадових осіб, визначається на час фактичного здійснення рішення про відшкодування збитків. При цьому сума компенсації має виплачуватись у валюті, в якій були здійснені інвестиції, чи в будь-якій іншій прийнятній для іноземного інвестора валюті відповідно до законодавства України. З моменту виникнення права на компенсацію і до моменту її виплати на суму компенсації нараховуються відсотки згідно із середньою ставкою відсотка, за яким лондонські банки надають позики першокласним банкам на ринку евровалют (ЛІБОР). Загальним тут є лише те, що компенсація, яка виплачується іноземному інвестору у цих випадках, повинна бути швидкою, адекватною і ефективною на основі поточних ринкових цін або обґрунтованої оцінки, підтверджених аудитором чи аудиторською фірмою[6, c. 242-244].

Водночас слід звернути увагу на характерну особливість інвестиційного Закону України стосовно відшкодування іноземному інвестору не тільки прямих збитків, а й упущеної вигоди (неотриманих прибутків) і моральної шкоди. Причому, законодавець поділяє збитки, які завдаються внаслідок дій або бездіяльності державних органів чи їх посадових осіб, а також ті, що заподіяні неналежним виконанням ними передбачених законодавством обов'язків щодо іноземного інвестора або підприємства з іноземними інвестиціями. Однак більш складні саме правові питання виникають у разі реалізації іноземними інвесторами прав на відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Дійсно, на сьогодні питання визначення розмірів як компенсації, а також заподіяних збитків взагалі, так і моральної (немайнової) шкоди зокрема, майже не врегульовані.

Проблемним і надалі залишається питання щодо розміру відшкодування немайнової шкоди. Однією із причин цього є не тільки чисельність норм, розпорошених в різних законодавчих актах, а й неузгодженість правових норм, які регулюють однорідні правовідносини. Йдеться про те, що ст. 440і ЦК встановлено лише мінімальний розмір відшкодування цієї шкоди — п'ять мінімальних розмірів заробітної плати. Максимальний же розмір нею не обмежується. В той же час, п. 11 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним із виконанням ним трудових обов'язків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 22 червня 1993 р. (із змінами, внесеними постановою Уряду від 3 жовтня 1997 p.), встановлено, що розмір відшкодування моральної шкоди не може перевищувати 150 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Отже, вказаний підзаконний акт, всупереч принципу повного відшкодування заподіяної шкоди, встановленого ст. 440і ЦК, по-перше, довільно обмежив максимальний розмір моральної шкоди, а, по-друге, взяв за основу її розрахунку не розмір мінімальної заробітної плати, передбачений названою статтею, а неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Все це негативно впливає на правозастосовчу практику і не сприяє однаковому застосуванню даного позадоговірного цивільно-правового інституту[2, c. 77-78].

Розділ 3. Основні шляхи залучення інвестицій

3.1. Способи залучення інвестицій в економіку України

Інвестиції в економіку будь-якої країни можна залучати різними способами — залежно від відносин між інвестором і об'єктом приватизації, між спільним економічним середовищем. Основні способи — це створення спільних підприємств, додаткова емісія акцій, залучення коштів міжнародних фінансових організацій і проведення конкурсів, за якими б передбачався саме розвиток підприємств.

Спосіб залучення іноземного інвестора через створення спільного підприємства — найпоширеніший на початку економічних реформ. Він дає можливість налагоджувати роботу підприємства як у ході приватизації, так і після неї. Це не означає, що таке підприємство буде вилучено з процесу приватизації. Приватизації підлягатиме лише частка, яка належить державі на правах володіння майном спільного підприємства. У такому разі підприємство завдяки участі іноземного інвестора вже здійснить попередню реструктуризацію, а тому держава може отримати навіть більшу вигоду, ніж при традиційному продажу.

Досить привабливим є залучення додаткових коштів за допомогою вторинної емісії акцій. Але це стосується лише стабільно працюючих підприємств. Останні можуть емітувати свої цінні папери для поповнення обсягу власних оборотних коштів. Такий спосіб залучення інвестицій ще недостатньо поширений в Україні. Проблема додаткової емісії полягає в тому, що тут необхідно чітко визначити обсяг емісії, необхідний для розвитку підприємства і водночас достатній для того, щоб не втратити контроль за підприємством.

Українські підприємства не мають досвіду такої роботи. Проте вже зараз є багато фінансових установ і консалтингових фірм, які мають висококваліфікованих фахівців у цій сфері й можуть надати необхідну допомогу.

На українському ринку почали активно працювати міжнародні фінансові установи. Програми надання кредитів українським підприємствам здійснюють Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР), Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Фонд NIS Enterprise — Фонд сприяння розвитку підприємництва у нових незалежних державах та ін. Вони постійно розширюють сферу своєї діяльності. Наприклад, наприкінці літа 2002 р. в Одесі було відкрито новий інвестиційний фонд, створений ЄБРР за участю іспанських партнерів. Такі фінансові установи надають кредити, умови одержання яких більш вигідні, ніж в українських банках[4, c. 114-116].

Фонд державного майна України приділяє велику увагу проведенню комерційних, некомерційних конкурсів і міжнародних тендерів.

Проведення міжнародних інвестиційних тендерів є для ФДМУ досить складним завданням. Насамперед повинні бути вирішені питання доступності для стратегічного інвестора необхідного пакета акцій. Пояснюється це тим, що часто без належного обґрунтування за державою резервуються великі пакети акцій, створюються державні холдинги. Нині держава має свою частку у понад 4000 ВАТ. У зв'язку з цим виникає питання, чи необхідно державі тримати таку кількість пакетів акцій, до того ж вони часто не перевищують 25 % загальної кількості акцій, тобто не дають змогу здійснювати ефективний контроль. Останнім часом дуже поширилась практика здрібнювання пакетів акцій, призначених для продажу на некомерційних конкурсах. Непоодинокі випадки, коли пакет розміром, наприклад, у 40 % статутного фонду продається 4-5 пакетами у 5-10 % кожний. Природно, що така практика не дає користі нікому, крім тих керівників підприємств, які не прагнуть мати стратегічного інвестора і зацікавлені у максимальному розпорошенні акцій. Дуже слабкими виглядають аргументи таких керівників, які здрібнювання пакетів акцій пояснюють одночасним проведенням кількох інвестиційних програм. Жоден із серйозних інвесторів не погодиться вкладати кошти в розвиток об'єкта, діяльність якого він не зможе у майбутньому якимось чином контролювати. Мінімально прийнятним для стратегічного інвестора може бути пакет акцій розміром понад 25 % статутного фонду. Саме такий розмір пакета акцій відповідно до Закону України "Про господарчі товариства" дає можливість накласти "вето" на рішення загальних зборів акціонерного товариства про зміни у статуті, створення і припинення діяльності філій і дочірніх підприємств, припинення діяльності товариства.

Проте для великих транснаціональних фірм, що приходять в Україну всерйоз і надовго, такий пакет акцій теж малоцікавий. Вони прагнуть контролювати поточну діяльність об'єкта своїх інвестицій, пристосовувати його для роботи на світових ринках. Тому для такої категорії інвесторів інтерес становлять пакети акцій розміром понад 50 %, а іноді і "суперконтрольний" пакет у 75 %.

Планується на майбутнє для продажу великих пакетів акцій стратегічно важливих підприємств залучати іноземні фірми-радники, що мають великий досвід проведення аналогічних тендерів і висококваліфікованих фахівців, а тому можуть передавати свій досвід українським фахівцям. Які ж функції виконуватимуть радники при проведенні конкурсів? Це ті самі функції, які виконують усі консалтингові компанії при оцінюванні положення підприємства на ринку:

• оцінювання потенційних ринків;

• аналіз виробничих ланцюгів;

• розроблення фінансової моделі;

• експертне оцінювання вартості пакета;

• розрахунок потреби в інвестиціях;

• підготовка інформаційного меморандуму для інвесторів;

• допомога в організації та проведенні конкурсів;

• дорадчі послуги у проведенні переговорів і підписанні договору купівлі-продажу;

• в окремих випадках фірма-радник може розробити план реструктуризації підприємства[18, c. 232-234].

Фондом державного майна України розробляється програма реалізації акцій українських підприємств на міжнародних ринках. Розміщення акцій українських ВАТ на міжнародних фондових ринках відкриває перед українськими підприємствами нові можливості:

• підвищення ліквідності, а отже, ринкової вартості українських підприємств шляхом розширення кола потенційних інвесторів;

• підвищення рейтингу українських підприємств на міжнародних ринках;

• забезпечення українським підприємствам кращих умов поточного і довгострокового кредитування, що може розв'язати фінансові проблеми;

• підвищення цін і попиту на акції українських підприємств на внутрішньому фондовому ринку;

• використання процедур реалізації і різноманітних фондових інструментів, прийнятних для іноземних інвесторів;

• доступ до міжнародних стандартів оформлення угод купівлі-продажу;

• поступовий перехід до міжнародних стандартів інформації про емітента, цінні папери якого розміщуються на міжнародних фондових ринках.

Для розміщення акцій українських підприємств на міжнародних ринках у процесі приватизації планується використовувати такий інструмент, як депозитарні розписки. Іноземна депозитарна установа буде обиратися ФДМУ за пропозицією уповноваженої особи, агента з розміщення ВАТ, акції якого пропонуються до продажу. Детальніше процедури продажу будуть визначені у нормативних документах, підготовка яких здійснюється одночасно з розробкою постанови Кабінету Міністрів України "Про забезпечення продажу пакетів акцій ВАТ, що належать державі, у виді депозитарних розписок через міжнародні фондові ринки".

Перед ФДМУ стоять масштабні завдання, виконання яких дасть змогу зробити новий крок до розвитку ефективної ринкової економіки. Сприяти цьому повинна спільна робота законодавців, державних органів управління і всіх операторів фондового ринку України. Тільки так можна досягти поставленої мети.

Головною особливістю сучасної інвестиційної стратегії повинно стати підвищення ефективності національної економіки, що дозволило б розширити межі накопичення, призупинило б зниження, а потім стабілізувало норму виробничого нагромадження. Метою інвестиційних програм повинна стати переорієнтація значних фінансових ресурсів на розвиток галузей, що задовольняють споживчі запити населення.

Інвестиційна стратегія в наш час має бути орієнтована насамперед на задоволення потреб у розвитку тих галузей, що доповнюють і обслуговують основне виробництво. Інвестиції можуть надійти у країну лише тоді, коли держава створить усі умови для цього, і передусім базу для розвитку приватного сектору економіки[4, c. 297-298].

3.2. Інвестиційний процес в Україні

У 1998 році Україна досягла межі кризового стану через падіння виробництва та майже повне призупинення інвестиційної діяльності. Інфляція та гіперінфляція, що мали місце на протязі майже шести років призвели до згортання інвестиційних процесів. У суб’єктів господарювання збереглися інфляційні очікування, які упереджують їх щодо довгострокових вкладень капіталу. Податковий тиск, який посилюється останнім часом, не дає можливості потенційним інвесторам нагромаджувати капітал для здійснення реальних інвестиційних проектів. Не визначені, навіть на найближчу перспективу, пріоритетні напрямки розвитку економіки країни, гострої кризи зазнала фінансово-кредитна система, що не спонукала до швидкого розвитку ринку фінансових інвестицій, інфраструктура якого знаходиться в зародковому стані.

Суттєве падіння доходів населення не дає змоги створювати заощадження, не сприяє його інвестиційній активності. Політична воля влади та правове поле держави не спрямовані на створення сприятливого інвестиційного клімату, що стримує процес приватизації, не заохочує вітчизняного, а тим паче іноземного інвестора до інвестиційної діяльності.

В цих умовах необхідні кардинальні реформи для стимулювання інвестиційної діяльності в Україні як з боку українських інвесторів, так і шляхом залучення іноземних інвестицій. Запорукою цих реформ повинні стати реальна законодавча база та високоефективні заходи виконавчої влади.

Враховуючи стан економічного потенціалу й обмежені внутрішні інвестиційні можливості впродовж всього періоду трансформації економіки, в дисертації обґрунтовані основні напрямки активізації інвестиційного процесу в Україні. До них віднесено: покращення інвестиційного клімату держави, стимулювання розвитку фондового ринку, удосконалення фінансово-кредитної системи, прискорення процесу приватизації, залучення іноземного капіталу[15, c. 152-153].

Загальносвітові тенденції розвитку інвестиційних процесів свідчать про їх вирішальне значення в прискоренні темпів економічного зростання і відновлення, в нарощуванні економічного потенціалу країн. Однак в Україні протягом тривалого періоду інвестиційна діяльність практично не проводилась, основні виробничі фонди на багатьох підприємствах не оновлювалися десятиліттями. Ступінь їх зносу перевищує 50 відсотків.

Через недосконалу законодавчу, нормативну та податкову базу іноземці, з моменту проголошення незалежності України, довірили їй інвестицій лише на 4,9 млрд дол. США, які спрямовані переважно в спільні підприємства. Такі незначні надходження прямих інвестицій відчутно не сприяють вирішенню пріоритетних завдань щодо реструктуризації економіки, технологічного оновлення, подолання залежності від імпорту тощо.

Не покладаючись на кошти іноземних інвесторів, Україна має достатньо власних фінансових ресурсів для інвестування. Потрібні тільки заходи для їх мобілізації. Серед джерел інвестування економіки найвагомішим є заощадження населення.

За офіційними даними на 1.11.2005 обсяг готівкових коштів у населення становив 24,5 млрд грн. Крім того, на руках знаходиться близько 20 млрд готівкової валюти. Ця сума перевищує плановий обсяг залучення інвестицій в економіку до 2010 року (82,6 млрд грн), визначений у програмі розвитку інвестиційної діяльності, схваленій Кабінетом Міністрів України у жовтні 2001 року. Отже, якби кошти, які зараз перебувають поза банківською системою, вдалося залучити в господарський обіг, це дало б можливість активізувати інвестиційний процес і не залежати від іноземних інвесторів.

За слабкого розвитку інститутів інвестиційної сфери в Україні, банки здатні стати основною ланкою між вільними фінансовими коштами та інвестиційними потребами. Вагомий потенціал комерційних банків у активізації інвестиційної діяльності визначається можливістю діяти одночасно в двох важливих напрямках – залученні коштів населення та їх трансформації в інвестиції.

Як показує невеликий досвід розбудови незалежної України чи не найважливішим для активізації інвестиційного процесу є стабільна законодавча та нормативна база та сприятливе правове поле. Опереджувального розвитку потребують виробничі потужності задіяні в інвестиційній сфері. В зародковому стані знаходиться фондовий ринок та в його складі позабіржова фондова торговельна система (ПФТС). Потребує суттєвого вдосконалення, з точки зору участі в інвестиційному процесі, фінансово-кредитна система, не дають відчутних зрушень щодо активізації інвестиційного процесу приватизація та іноземні інвестиції[12, c. 178-179].

Висновки

Підсумовуючи викладені міркування шляхом аналізу та критичного осмислення правових норм та наукових поглядів на проблеми захисту інвестицій, захисту прав інвесторів, у тому числі іноземних, та державні гарантії захисту інвестицій, доходимо наступних висновків.

Захист іноземних інвестицій — це комплекс організаційних, технічних та правових заходів, спрямованих на створення умов, які сприяють збереженню іноземних інвестицій, досягненню цілі внесення інвестицій, ефективній діяльності об'єктів інвестування та реінвестування, захисту законних прав та інтересів іноземних інвесторів, у тому числі права на отримання прибутку (доходу) від інвестицій та вивозу вкладених цінностей і результатів інвестицій.

Захист прав та законних інтересів іноземних інвесторів — це система правових заходів, спрямованих на забезпечення реалізації закріплених у національному законодавстві та у міжнародно-правових актах прав та законних інтересів іноземних інвесторів, поновлення порушених прав і притягнення до відповідальності винних осіб.

Таким чином, захист прав та законних інтересів — це система правових заходів, спрямованих на забезпечення реалізації закріплених у законодавстві прав та законних інтересів, поновлення порушених прав та притягнення до відповідальності винних осіб.

Список використаної літератури

1. Бондарчук І. Економічна мотивація іноземного інвестування в Україні //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 1999. — № 3. — C. 85-101.

2. Борщ Л. Зовнішні і внутрішні джерела інвестицій у національній економіці/ Л. Борщ //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2002. — № 3. — C. 75-78

3. Вишивана Б.М. Управління інвестиційною діяльністю в Україні//Фінанси України. — 2004. — № 10. — С.82-88

4. Дацій Н. Державне регулювання інвестиційного ринку в Україні //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2004. — № 4.. — C. 296-301

5. Дудін Т. Економічна сутність інвестиційної діяльності в умовах розвитку ринкових відносин //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2004. — № 4.. — C. 185-192

6. Кириллов В. Економічний зміст інвестицій в умовах розвитку ринкових відносин //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2004. — № 2. — C. 242-248

7. Колосов О. Деякі аспекти державного управління залученням іноземних інвестицій в економіку України //Економіка України. — 1998. — № 11. — C. 27-36

8. Мартиненко В. Інвестиційна криза в Україні/ В. Мартиненко //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2002. — № 2. — C. 108116.

9. Мартиненко В. Інвестиційний процес в Україні в умовах глобалізації економіки //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2001. — № 4. — C. 128-134.

10. Мартиненко В. Аналіз інвестиційного середовища в перехідній економіці України //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2001. — № 1. — C. 94-104

11. Мартиненко В. Методологічні засади оцінки ефективності інвестиційного процесу у перехідній економіці України/ В.Мартиненко //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2002. — № 1. — C. 79-86.

12. Мартиненко В. Формування інвестиційної моделі розвитку економіки України: методологічний аспект //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2003. — № 1. — C. 172-179.

13. Мартиненко В. Інвестиційний процес як об’єкт державного управління/ Володимир Мартиненко //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2003. — № 4. — C. 301-311.

14. Мерзляк А. Стратегія держави та аспекти управління інвестиціями //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2001. — № 3. — C. 112-121

15. Мерзляк А. Теоретичні аспекти та значення інвестицій у розвитку економіки //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2001. — № 4. — C. 143-153

16. Підгородецька С. Залучення іноземних інвестицій як стратегічний напрям регіонального розвитку //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2001. — № 2. — C. 136-139.

17. Пономаренко В. Методологічні аспекти стратегічного управління інвестиційними процесами //Фінанси України. — 2002. — № 10. — C. 3-8

18. Решевець О. Державне регулювання інвестиційної діяльності///Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2006. — № 1. — C. 230-235.