Поняття «стиль філософсько-правового мислення», на відміну від типу праворозуміння як більш звичної одиниці аналізу правових концепцій, дозволяє акцентувати увагу на історичності філософсько-правового знання, зокрема дає змогу розглянути його в загальному контексті історичного розвитку науки, показати його парадигмальну зумовленість, у результаті — виявити спільність світоглядних, епістемологічних і онтологічних підстав змістовно різних типів праворозуміння, що сформувалися в межах одного стилю мислення.

Це поняття використовується тут у значенні, яке надав йому один із засновників соціології знання К. Манхейм. На думку вченого, людська думка, як і мистецтво, розвивається «стилями», основоположні особливості яких підлягають реконструкції. Сучасна історія мистецтва, пише він, виробила досить точний метод класифікації найважливіших стилів, саме тому історик мистецтва, попередньо не знайомий із твором, завжди може сказати, що «він був написаний у такому-то році художником такої-то школи» [1, 572-573]. Очевидно, і наука як особливий тип мислення розвивається стилями, основоположні особливості та відмінності яких «навчений історик» відповідної науки може реконструювати. Поняття «послідовний стиль» використовував також соціолог П. Сорокін, вважаючи, що з його допомогою може бути проаналізовано розвиток того чи іншого явища культури з «математичною точністю» [2, 26-27].

Відмінності у стилях філософсько- правового мислення виявляються при відповіді на запитання про те, якою має бути сучасна правова теорія, щоб з очевидністю засвідчити про свій «науковий» характер: чи «науково», наприклад, вважати, що будь-яка із сучасних теорій права є «абсолютною істиною», а сама істина є «відповідність речі (права) і уявлення» про неї, а отже, чи «науково» думати, що, подібно до Мюнхаузена, який витягує себе з болота, можна так само «витягнути» себе із соціального світу і подивитися на нього збоку, щоб оцінити його відповідність нашому уявленню про нього; що можна, пізнавши «об’єктивні закономірності» розвитку права, абсолютно точно прорахувати його подальші неодмінно еволюційні зміни і на основі евристичного потенціалу фундаментальної правової теорії раціонально керувати ними.

Ймовірно, відповідь полягатиме в тому, що, звичайно, кожна з правових концепцій є лише однією з можливих — конкуруючих — інтерпретацій правової реальності, що постійно уточнюється і є відкритою для критики; що думати інакше, тобто вважати, що теорія права тотально описує і пояснює правову реальність єдино «правильним» способом, значить ризикувати бути звинуваченим у гріху «мета- наративності»; що право є не об’єктивно існуючою реальністю, а інтер- суб’єктивним феноменом, а тому щодо права неможливо зайняти об’єктивую- чу позицію «абсолютного спостерігача»; що наше знання про право завжди матиме похибку у вигляді мови, на якій воно сформульоване, у вигляді принципово нездоланної суб’єктивності вченого, помноженої на культурну контекстуальність знання; нарешті, що сама правова реальність — гранично проблематизоване поняття: від метафізичного буття, що раціонально осягається, до «віртуального… буття симулякрів» [3, 30].

Можливість різних відповідей на поставлені запитання зумовлена існуванням двох різних «стилів» філософсько-правового мислення, які можуть бути позначені відповідно як класичний і посткласичний (некласичний). Принципова можливість використання в соціально-гуманітарних науках періодизації, розробленої щодо історії природознавства, має під собою фундаментальні культурологічні підстави. У сучасному наукознавстві наука розглядається як соціокультурне явище, що історично розвивається, динаміка якого визначається не тільки внутріш- ньонауковими факторами, а й фундаментальними цінностями культури відповідної історичної епохи, які задають підстави легітимації знання як наукового. Що ж до соціально-гуманітарних наук, то, як зазначав П. Со- рокін, вони зумовлені «типом домінантної культури» ще більшою мірою, ніж науки природні [2, 467]. У зв’язку з цим необхідно звернути увагу на той факт, що корінні зміни у стилі наукового мислення, що відбувалися на рубежі XIX-XX ст. і є підставою розподілу науки на класичну і некласичну, корелюють зі змінами, що мали місце у всіх сферах європейської культури того часу. Таким чином, радикальна трансформація образу соціального світу, сконструйованого класичним суспільствознавством, може бути розглянута як вияв загальної культурної тенденції, яку П. Сорокін назвав «кризою чуттєвої культури». В інтерпретації соціолога, криза ментальності чуттєвої культури є подвійним процесом, що поєднує в собі деструктивну і конструктивну тенденції. Перша проявляє себе у наростаючому стиранні кордонів між «істиною і брехнею», «знанням і помилкою», «реальністю і вигадкою», «достовірністю й утилітарною доцільністю», в ототожненні істини з умовно прийнятими конвенціями, у перетворенні науки на «умовну і довільну конструкцію» [2, 800-801]. Друга, конструктивна, тенденція виявляється у визнанні того, що особа і соціокультурні процеси «не можуть бути зрозумілі як суто матеріалістичні, механістичні реальності, що чуттєво сприймаються» [2, 812].

Для характеристики класичного стилю філософсько-правового мислення найбільш репрезентативні юснатуралізм і юридичний позитивізм. Кожен із цих типів праворозуміння відображає парадигмальні особливості сучасного йому наукового знання і, незважаючи на ідейну протилежність, їх об’єднують загальні епістемологічні, онтологічні й аксіо- логічні установки, що сформували типові уявлення про правову реальність та є вираженням класичного стилю філософсько-правового мислення.

Видається, що стиль наукового, в тому числі філософсько-правового, мислення може бути охарактеризований із допомогою кількох взаємозалежних ознак, що виражають специфічне бачення: 1) об’єкта дослідження; 2) пізнавальних можливостей суб’єкта; 3) пізнавального суб’єкт- об’єктного відношення; 4) методу пізнання; 5) епістемологічного статусу результатів наукової діяльності. Відповідна характеристика юснатура- лізму та юспозитивізму дасть змогу виявити спільність їх стилю мислення, зумовлену визначальним впливом номотетичної традиції, що передбачає вибудовування соціально-гуманітарних наук за зразком природних. Точне дотримання цієї традиції повинно було, нарешті, повідомити «нероз- виненим» порівняно з природознавством соціально-гуманітарним наукам, і зокрема юриспруденції, науковий характер. Представники неокантіанства, вперше позначивши проблему виявлення специфіки «наук про дух» (або «наук про культуру»), наголошували, що номотетичний, або генералізую- чий, метод природознавства в європейській культурній традиції сприймався як універсальний метод наукового пізнання, що є ефективний для пояснення не тільки природи, а й людини та суспільства, а його використання було критерієм науковості пізнавальної діяльності взагалі. Є. Спек- торський, коментуючи експансію «зразкових» природно-наукових методів у суспільні науки, пише, що раціональна механіка «у філософських колах XVII століття… вважалася зразком справжньої науковості», і тому «юристи… цього століття, які хотіли йти на рівні з науковим досягненням сучасності, прагнули побудувати раціональну механіку особистого та публічного життя» [4, 37-38].

Саме юснатуралізму (або, в термінології М. Алексєєва, раціоналістичному натуралізму) належить історично перша спроба натуралізації соціального знання, натхненна ідеєю використання універсального природничо-наукового методу для пояснення соціальних явищ ordine fisico et geo- metrico. Під впливом номотетичної традиції природно-правовому підходу були притаманні натуралізм і механіцизм в інтерпретації буття права як об’єкта пізнання. У класичному юсна- туралізмі право за аналогією з об’єктом природних наук розглядається як своєрідна об’єктивна реальність, у створенні якої суб’єкт не бере жодної участі та яка може бути пізнана індивідуальним розумом без будь- якого ірраціонального залишку. У межах докантівських онтологічних концепцій природного права, що сформувалися під впливом арістотелівсько- томістської традиції, передбачалося, що розум людини, формулюючи універсальні норми природного права, «не створює нічого субстанційно нового, він лише відкриває певний зміст, вже закладений Богом у природу людини» або існуюче у створеному Богом певному об’єктивному порядку буття, що має нормативне значення [5, 52]. Таким чином, існування природного права, подібно до існування світу природи, передбачалось як незалежне від знання про нього людини. І. Кант, відкинувши «природу речей» і «природу людини» як емпіричні джерела природного права, повідомив онтологічний статус індивідуального розуму, що мало гарантувати універсальність і загальнозначущість змісту природного права. Однак «при такому способі абсолютизації… розум остаточно втрачає будь-який суб’єктивний відтінок, перетворюється на… об’єктивну категорію, що має свою дійсність поза людиною і до людини», в результаті чого «категоричний імператив виявляється лише іншою назвою все тієї ж встановленої у світі жорсткої необхідності» [5, 58-60].

Уявлення про вічність і незмінність природного права, яке в силу своєї «природної» досконалості не потребувало вдосконалення та розвитку, було виявом механістичної парадигми класичного природознавства, що виключало ідею розвитку. На думку М. Алексєєва, уявлення про незмінність природного права послідовно випливало з механістичної теорії суспільства, «походження» якого постає лише як проста математична задача: «Принципи соціального порядку… ототожнюються… з царством законів механічної природи… Категорії самозбереження, абстрактної особистості, природного стану, суспільного договору… відіграють роль тих фігур і ліній, які ми наводимо у процесі математичної демонстрації» [6, 53]. Інтерпретоване найчастіше як «сума природних законів у сенсі точного природознавства» [7, 31], природне право відповідно наділялося властивостями сталості та незмінності. Є. Спекторський зазначає, що сам термін «природне право» покликаний був демонструвати орієнтацію юриспруденції на природничі науки, на природну, натуральну філософію, у значенні, наданому їй І. Ньютоном.

Класична наука з властивим їй епістемологічним оптимізмом прагнула редукувати буття до форм, що без будь-якого ірраціонального залишку підлягають індивідуальному інтелектуальному контролю. Природне право також поставало як абсолютно прозора для розуму сутність. Юснатураліз- му була властива впевненість у тому, що людський розум має здатність безпомилково відкривати не що-небудь, а саме «справжнє», «природне» право, що має властивості соціокультурної загальнозначущості, універсальності, подібно до того як універсальні закони природи.

Ця віра в об’єктивність раціонального знання про природне право відповідала уявленням класичної науки про те, що суб’єкт, який пізнає, може діяти як «чистий розум», «свідомість узагалі», виключивши з акта пізнання будь-яку суб’єктивність. Об’єктивність природного права, що відкривається розумом, гарантувалася не тільки скасуванням із процесу пізнання всіх індивідуальних особливостей особистості, а і правильним використанням дедуктивно-аксіоматичного методу, за допомогою якого юриспруденція нарешті змогла б знайти наукову форму і постати у вигляді певної аксіоматичної системи. Таким чином, зайнявши вигідну позицію «абсолютного спостерігача», що ігнорує факт власної залученості в структури повсякденного життя і не бере до уваги похибки соціокультурної зумовленості знання, цей абстрактний суб’єкт, «людина взагалі», виявлявся здатним виносити універсальні судження про зміст природного права і ставав володарем монополії на істинне знання про право, що також відповідало претензіям класичної науки отримати єдино істинну й абсолютно точну картину реальності. Таким чином, юснатуралізм повністю розділяє міф класичної науки про імперсональність класичного розуму, що вилучає універсальні норми природного права з прихованих для буденної свідомості схованок розумної людської природи.

Позитивістська реакція проти «метафізики», що послідувала в першій половині XIX ст., стала емпіричним варіантом соціального натуралізму. Позитивістська пізнавальна стратегія рекомендувала дисциплінарно неорганізованим соціальним наукам, що тоді ще тільки формувалися, методи природознавства, що успішно розвивалося, які гарантували б соціальному знанню достовірність, загальнозна- чимість і емпіричну верифікованість. Механістичне пояснення соціальних явищ було доповнено в позитивістському суспільствознавстві принципом детермінізму, з торжеством якого, наприклад, Е. Дюркгейм пов’язував виникнення соціології як самостійної науки. Очевидно, що пропагований філософським позитивізмом об’єктивістський підхід до суспільства як конституйованому каузальними закономірностями неявно містить уявлення про людину як про щось недійсне, нереальне, тимчасове і випадкове, як про якийсь артефакт у світі соціальних фактів-«речей». Таке «уречевлення» соціальної реальності обертається її теоретичною дегуманізацією [8, 68].

Детерміністські установки позитивізму проникли і в юриспруденцію. Як зазначає Г. Мальцев, що характеризує етатизм як «юридичний детермінізм», уявлення етатистського позитивізму про право «будуються за принципом, який лежить в основі ньютонівської фізичної картини світу — принципу зв’язку причини з наслідком»: право — це своєрідна «система детермінант, або причин, що породжують суто визначені наслідки у сфері юридичної практики». Так формується жорсткий «каузальний зв’язок між нормою — причиною і дією — наслідком, зв’язок… безальтернатив- ний, що здійснюється майже механічно» [5, 146-147]. М. Алексєєв зазначає у зв’язку з цим, що позитивізм «схиляється до думки, що вищі приписи і норми, які з волі держави є нібито своєрідними законами природи, які вимагають суто фактичного підпорядкування» [7, 151].

У межах позитивізму дедуктивно- аксіоматичному методу юснатураліз- му були протиставлені емпіричні методи дослідження сукупності спостережуваних фактів. Як фактичний матеріал, реальність якого, на відміну від емпірично неверифікованої реальності природного права, була гарантована емпіричним спостереженням, етатизм обрав встановлені державою норми. Відповідно завдання юридичної науки, подібно до досвідченого природознавства, тепер обмежуються спостереженням, описом і систематизацією «реальних» явищ. Цей ідеал і реалізується в позитивістськи орієнтованій теорії права. Так, Г. Шершене- вич пише: «Наукова філософія права будує свої поняття лише на позитивному праві. її побудови повинні бути результатом тільки спостереження над явищами дійсного життя… Перше завдання правознавства полягає… у встановленні фактів, що мають властивості норм права… Наука не тільки збирає весь матеріал, але вона класифікує його… У цьому відношенні правознавство виступає як будь-яка класифікуюча описова наука» [9, 765].

Орієнтація на позитивістський ідеал науковості, що сприймається як універсальна методологічна програма, дозволила сконструювати загальну теорію права як юридичну догматику, яка повинна була володіти таким же досвідченим характером, який мало описове природознавство, що виступало зразком наукового знання для соціальних наук, що тоді формувалися. Однак, як зазначав свого часу М. Алексєєв, «досвідчений матеріал, з яким має справу юрист, не тільки є сукупністю фактів, які володіють змістом, але… факти ці мають… суто умовний характер», представляючи собою «даність відомого людського встановлення» [7, 22].

Одним із найбільш значущих теоретичних наслідків натуралістичної традиції класичного соціального знання, які виявляються в теоретичних описах права, є, таким чином, об’єктивація, своєрідне «уречевлення» права. Така матеріалізація правової реальності, наголошує сучасний філософ права Б. Мелкевік, є наслідком «жахливого… бажання мислити право у відриві від його носія» [10, 544]. Внаслідок уподібнення права якомусь зовнішньому об’єкту воно набуває просторових характеристик. На цю ознаку класичного соціального знання звертає увагу П. Сорокін, вважаючи, що його особливістю є прагнення «встановити місцезнаходження всього чого завгодно… навіть… соціокультур- них цінностей… у певному “локусі”, що чуттєво сприймається» [2, 457]. Саме цей теоретичний порок вбачає, зокрема, Л. Петражицький у сучасних йому концепціях права як інструменту розмежування інтересів або сфер свободи, представники якої, на його думку, неправомірно переносять «просторові уявлення на психічні явища» [11, 323]. Крім того, праву, уподібненому певному фізичному тілу, цілком закономірно приписуються фізичні властивості «сили», нібито «право має якусь фізичну сторону, володіє механічними властивостями», при цьому «сила» постає як явище, «постійно і незмінно, ніби за законом природи, супутнє правовим явищам» [11, 321, 286].

Помилкове визначення сфери буття права призводить до «уречевлення» елементів права — правової норми, яка, як правило, ототожнюється зі знаковим комплексом, правового відношення, що видається локалізованим у просторі, а також до «уречевлення, матеріалізації боргу» і правомочності. Що ж до понять об’єкта, й особливо суб’єкта правового відношення, під яким зазвичай розуміється поміщене у простір «тіло» суб’єкта, то, як зазначав, зокрема, Л. Петражицький, ці поняття мають в юриспруденції «фізи- кальний або взагалі натуралістичний характер; обговорюються такі теми… які були б доречні у сфері природознавства, але аж ніяк не у сфері… правознавства» [12, 337].

Таким чином, номотетична традиція визначила такі основоположні особливості класичного стилю філософсько-правового мислення, як натуралізм, механіцизм і детермінізм в інтерпретації права, яке розглядалося як буття, що протистоїть суб’єкту як «абсолютному спостерігачу». При цьому саме теоретичний опис розглядався як знання, яке в загальній формі містить уявлення про сутність досліджуваного об’єкта в «чистому», не опосередкованому мовою вигляді, що в сучасній філософії науки прийнято позначати терміном «есенціалізм». Поряд із методологічним монізмом номо- тетична традиція класичного соціогу- манітарного знання визначила також таку його основну особливість, що знайшла вияв і в теоретичних описах права, як фундаменталізм. Фундамен- талізм класичної соціальної теорії означає насамперед абсолютизацію якогось одного принципу пояснення соціальної реальності, що у філософії права призвело до редукції буття права до одного фундаментального пояснювального принципу (природа людини, примус, загальна воля, інтерес, свобода тощо), і така «одномірність» теоретичних описів права повною мірою відповідала моністичному характеру класичної методології наукового пізнання. При цьому фундамен- талізм корелює з редукціонізмом і детермінізмом класичного суспільствознавства, зумовлюючи епістемо- логічну установку класичної науки на глобальну передбачуваність об’єкта наукового пізнання.

При демонстрації методологічних підстав класичного юснатуралізму і юридичного позитивізму стає очевидно, що теорія права, орієнтована на один із цих типів праворозуміння, насамперед стикається з проблемою обґрунтування свого соціально-гуманітарного характеру. Ні юснату- ралізм, ні юридичний позитивізм не артикулюють специфіки соціальної реальності порівняно з реальністю, що задається процедурами природничо- наукової методології. Для юснату- ралізму та юридичного позитивізму як класичних типів праворозуміння, орієнтованих на пізнавальні ідеали класичного природознавства, обґрунтування зв’язку права з людиною, зі світом пережитих нею цінностей, виявляється проблемою, що теоретично не вирішується.

Серед основоположних особливостей некласичного стилю наукового мислення можна виокремити такі: 1) втрата віри класичної науки в можливість отримати знання, яке мало б характер абсолютної істини, і визнання конвенційного характеру наукового знання, а також його соціокультур- ної зумовленості; 2) допущення відносної істинності конкуруючих теоретичних описів однієї й тієї ж реальності та методологічного плюралізму; 3) трансформація реальності у схему її інтерпретації, що задається методологічними процедурами; 4) переключення уваги з онтологічних проблем науки на логіко-лінгвістичні підстави наукового знання; 5) відмова від детерміністських і механістичних інтерпретацій об’єкта пізнання, що дозволяє говорити про «каузальну катастрофу»; 6) неприйняття класичного ек- стерналізму, що пояснює буття об’єкта впливом зовнішніх чинників-«сил» і наукова легітимація інтерналістських концепцій об’єкта, що визнають внутрішні джерела його самоорганізації та саморозвитку, що в соціальних науках мало своїм наслідком відмову від жорстких технологій соціальної модернізації; 7) відмова від класичної позиції «абсолютного спостерігача», що об’єктивує соціальну реальність, а тому є особливо неприйнятною для соціогу- манітарного знання; 8) визнання методологічної самостійності соціально- гуманітарних наук; 9) пом’якшення сцієнтистської позиції та втрата наукою головного місця в ієрархії форм ментальності тощо.

Основоположні особливості некла- сичного стилю філософсько-правового мислення визначаються усвідомленою відмовою від номотетичної традиції класичного суспільствознавства й усвідомленням специфіки об’єкта і методології соціальних наук, що призводить до руйнування класичного міфу про існування якогось універсального наукового методу. Відповідно для некласичного праворозуміння характерною є відмова від об’єктивації права, зумовленої натуралістичною установкою класичних підходів, яка орієнтувала на механіцистську і детерміністську інтерпретацію буття права, що раціонально осягається «абсолютним спостерігачем» як певний зовнішній об’єкт. У сучасній філософії право аналізується як явище, що не має буття, незалежного від людини і суспільства. При цьому саме наукове пізнання вже не розглядається як відображення сутності об’єкта в адекватному йому розумовому образі, але є діяльністю щодо раціонального конструювання предмета пізнання, що відбувається в певному соціокультур- ному контексті.

У ХХ ст. світоглядні, раціонально недоказові, підстави класичного стилю наукового мислення, які зробили можливим сам феномен новоєвропейської науки, виявилися втраченими: почасти внаслідок їх відомої суперечливості, почасти зусиллями багатьох філософських напрямів була зруйнована віра в раціональну пізнаваність об’єкта за допомогою універсального наукового Методу і в можливість досягти такого знання про об’єкт, яке мало б характер абсолютної істини. Ця віра полягала у певних онтологічних припущеннях, що задаються християнським світоглядом, серед яких конституюю- чим для наукового знання було припущення про принципову пізнаваність людиною створеного Богом творіння. Разом із тим сконструйована класичною наукою позиція «абсолютного спостерігача» неявно містила аналогію з «позицією» всезнаючого Бога, трансцендентного по відношенню до свого творіння, і висловлювала, таким чином, прагнення вченого зайняти Його місце і монополізувати істину, абсолютний характер якої був би, таким чином, гарантований. Подібно до того як «Бог не дивиться на обличчя людини» (Гал. 2:6), але прозріває в її душу, вченому належить привілей об’єктивного бачення: він покликаний висловити приховану від буденної свідомості суть, або есенцію, досліджуваного об’єкта, будь то есенція природи, суспільства, людини або права.

Постмодерністська критика класичної науки, що послідувала в другій половині ХХ ст., у відомому сенсі виплеснула разом із водою і немовля. Здійснивши деконструкцію цінності наукової раціональності та її привілейованого епістемологічного положення в культурі модерну, онтологічно гарантованих понять істини й об’єктивного сенсу і проголосивши соціальний конструктивізм, лінгвістичний прагматизм, конвенціональний і контекстуальний, а отже релятивний, характер так званого знання про так звану реальність, постмодернізм, разом зі світоглядними підставами класичної науки, послідовно знищив і науку як таку. Перетворивши соціальну реальність на текст, а знання про неї на інтерпретаційну технологію, істину — на старомодну умовність, сенс — на соціокультурну змінну, постмодернізм не запропонував критеріїв вибору між конкуруючими інтерпретаціями, — їх і не повинно, і не може бути в ситуації після смерті — Бога і суб’єкта, точно описуваної відомим постмодерністським гаслом «Все дозволено!». У результаті можна сказати, що наука сьогодні, як і все соціальне, — це текст, який hic et nunc прийнято позначати словом «наука».

Поширені в культурі постмодерну уявлення про те, що істини не існує, в постмодерністському дискурсі, очевидно, також не можуть претендувати на істинність. Однак вони позначають важливу проблему цілей, цінності та мотивації наукової діяльності в сучасній ситуації відсутності такого базового концепту класичної науки, як «пошук істини».

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Манхейм К. Консервативная мысль // Манхейм К. Диагноз нашего времени. — М., 1994.
2. Сорокин П. А. Социальная и культурная динамика. — СПб., 2000.
3. Честнов И. Л. Постклассическое правопонимание. — Краснодар, 2010.
4. Спекторский Е. В. Проблема социальной физики в XVII столетии : в 2 т. — СПб., 2006. — Т. 1.
5. Мальцев Г. В. Понимание права : подходы и проблемы. — М., 1999.
6. Алексеев Н. Н. Науки общественные и естественные в историческом взаимоотношении их методов. Очерки по истории и методологии общественных наук. — М., 1912. — Ч. 1.
7. Алексеев Н. Н. Основы философии права. — СПб., 1998.
8. Смирнова Н. М. От социальной метафизики к феноменологии «естественной установки» : феноменологические мотивы в современном социальном познании. — М., 1997.
9. Шершеневич Г. Ф. Общая теория права. — Рига, 1924.
10. Мелкевик Б. Философия права в потоке современности // Российский ежегодник теории права. — 2008. — № 1. — СПб., 2009.
11. Петражицкий Л. И. Очерки философии права // Теория и политика права. Избр. труды / науч. ред. Е. В. Тимошина. — СПб., 2010.
12. Петражицкий Л. И. Теория права и государства в связи с теорией нравственности. — СПб., 2000.