1. Поняття територіальне море за Конвенцією ООН з морського права 1982р.

2. Проблема розмежування та встановлення меж територіального моря.

Список використаної літератури.

1. Поняття територіальне море за Конвенцією ООН з морського права 1982р.

Відповідно до ст. 86 Конвенції 1982 р. положення, що стосуються частини VII "Територіальне море", "застосовуються до всіх частин моря, що не входять ні у виняткову економічну зону, ні в територіальне море або внутрішні води якої-небудь держави, ні в архіпелажні води держави-архіпелагу".

Сама поява терміну "територіальне море" прямо і безпосередньо пов'язана з виникненням і затвердженням у міжнародному праві принципу свободи відкритого моря.

Поняття "територіальне море", або "територіальні води", виникло в той самий історичний період, що й поняття "вільне море", або "відкрите море". Три обставини послужили підставою для поширення суверенітету прибережної держави на морський пояс, що примикає до його берегів, називаний територіальним морем. Коротенько ці обставини можна викласти в такий спосіб: 1) безпека держави вимагає, щоб йому була надана можливість захищати свої берегові володіння з боку моря; 2) для забезпечення своїх комерційних, фіскальних і політичних інтересів прибережна держава повинне мати можливість нагляду над всіма судами, що входять у його територіальні води, що залишають їх або стають на якір у цих водах; 3) держава повинне мати також виключне право на експлуатацію морських ресурсів у межах територіального моря, які необхідні для існування й благополуччя населення, що проживає на його території.

Відповідно до Конвенції ООН по морському праву 1982 р. територіальне море (територіальні води) — прилягаюче до сухопутної території або внутрішніх вод держави, а у випадку держави-архіпелагу — до її архіпелажних вод морський пояс шириною до 12 морських миль, що входить до складу території держави й перебуває під її суверенітетом, здійснюваним з урахуванням і дотриманням загальновизнаних норм міжнародного права.

Суверенітет держави поширюється за межі його сухопутної території і його внутрішніх вод на морський пояс, що примикає до його берега й називав територіальним морем. Зазначений суверенітет здійснюється з дотриманням постанов справжній статей і інших норм міжнародного права.

Суверенітет прибережної держави поширюється на повітряний простір над територіальним морем, так само як і на поверхню й надра його дна.

Стаття 2 Конвенції 1982 року визначає: "1. Суверенітет прибережної держави поширюється за межі її сухопутної території й внутрішніх вод, а у випадку держави-архіпелагу — його архіпелажних вод, на морський пояс, що примикає, називається територіальним морем.

2. Зазначений суверенітет поширюється на повітряний простір над територіальним морем, так само як на його дно й надра.

3. Суверенітет над територіальним морем здійснюється з дотриманням справжньої конвенції й інших норм міжнародного права".

Стаття 2 Конвенції, таким чином, повністю відтворює ст. 1 і 2 Женевської конвенції про територіальне море й прилягаючу зону з одним лише доповненням, що стосується держав-архіпелагів і архіпелажних вод — нового поняття, що не зачіпає ні статусу, ні правового режиму територіального моря[2, c.32-34].

Таким чином, ІІІ Конференція ООН зволіла, як вид- але з тексту Конвенції, зберегти традиційний статус територіального моря: суверенітет прибережної держави при повазі їм інших положень Конвенції, а також інших застосовних норм міжнародного права. Однак прихильники повного поширення суверенітету прибережної держави на прилягаючу 200- мильну морську смугу намагалися домогтися успіху в рамках обговорення питання про ширину територіального моря й множинності його режиму.

Однією з найважливіших за своїм значенням свобод є свобода судноплавства як найбільш древнього, широко розповсюдженого і вкрай необхідного виду використання людиною вод Світового океану. Саме свобода судноплавства, необхідність її забезпечення переважно лежала в основі поглядів, що розглядають відкрите море як об'єкт загального користування. У наш час у Конвенції 1982 р. досить докладно регламентуються питання судноплавства (ст. 90), національності судна (ст. 91), обов'язків держави прапора (ст. 94).

Аналіз сучасного стану обстановки на морях привів учасників III Конференції ООН з морського права до необхідності включити в Конвенцію 1982 р. положення про мирне призначення вод відкритого моря. Ст 88 Конвенції говорить: "Відкрите море резервується для мирних цілей". Цим самим вперше офіційно в міжнародно-правовому документі такого масштабу, яким є Конвенція ООН з морського права 1982 p., сформульований і проголошений загальний принцип використання відкритого моря в мирних цілях.

Міжнародне право встановлює ряд вилучень із суверенітету прибережної держави в територіальному морі. Одним з основних вилучень є право мирного проходу, яким у територіальному морі користуються судна всіх країн. Згідно ст.18 Конвенції 1982 року під проходом розуміється плавання через територіальне море з метою: перетнути це море, не заходячи у внутрішні води або не зупиняючись на рейді й у портового спорудження за межами внутрішніх вод; пройти у внутрішні води або вийти з них, а також устати на рейді або в портового спорудження за межами внутрішніх вод. Прохід повинен бути безперервним і швидким. Він може включати зупинку й стоянку на якорі, але тільки якщо вони пов'язані зі звичайним плаванням або необхідні внаслідок непереборної сили або нещастя.

Прохід уважається мирним, якщо їм не порушується мир, добрий порядок або безпека прибережної держави. Прибережна держава може приймати у своєму територіальному морі міри, необхідні для недопущення проходу, що не є мирним. У певних районах територіального моря здійснення права мирного проходу може бути тимчасово припинено (без дискримінації між іноземними судами), якщо це необхідно для забезпечення безпеки прибережної держави[8, c.63-65].

Стаття 27 Конвенції 1982 року передбачає, що карна юрисдикція відносно злочинів, зроблених на борті судна під час проходу через територіальне море, здійснюється тільки у випадках, якщо: наслідку злочини поширюються на прибережну державу;

злочин має характер, що порушує спокій у країні й добрий порядок у територіальному морі; капітан судна, дипломатичний агент або консульська посадова особа звернулася до місцевої влади із проханням про надання допомоги; застосовувані міри необхідні для припинення торгівлі наркотиками або психотропними речовинами.

Конвенція 1982 року (ст.31) уперше передбачила відповідальність держави прапора за будь-який збиток, заподіяний прибережній державі в результаті недотримання яким-небудь військовим кораблем або іншим державним судном, експлуатованим у некомерційних цілях, законів і правил прибережної держави, що стосуються проходу через територіальне море, або норм міжнародного права.

Розмежування територіального моря між протилежними або суміжними державами у відповідних випадках здійснюється по угодах між ними, що враховує особливості кожного випадку. При відсутності такої угоди прибережні держави не можуть поширювати своє територіальне море за серединну лінію.

Мирний прохід іноземних судів через територіальне море. Під проходом через територіальне море розуміється плавання судів з метою: а) перетнути це море без заходячи у внутрішні води, а також не встаючи на рейд або в портовому спорудженні за межами внутрішніх вод; б) пройти у внутрішні води або вийти з них, або встати на рейді або в портового спорудження за межами внутрішніх вод. Прохід іноземного судна через територіальне море вважається мирним, якщо тільки їм не порушується мир, добрий порядок або безпека прибережної держави.

По Конвенції при здійсненні права мирного проходу через територіальне море іноземні судна зобов'язані дотримувати законів і правила, прийняті прибережною державою відповідно до положень Конвенції й інших норм міжнародного права.

Правила прибережної держави не повинні, однак, ставитися до проектування, конструкції, комплектуванню екіпажа або встаткування іноземних судів, якщо вони не вводять у дію загальноприйняті міжнародні норми й стандарти. Іноземні судна не можуть обкладатися ніякими зборами лише за їхній прохід через територіальне море[3, c.41-44].

Карна й цивільна юрисдикція відносно торговельних судів і державних судів, експлуатованих у некомерційних цілях. Карна юрисдикція прибережної держави не здійснюється на борті іноземного судна, що проходить через територіальне море, для арешту якої-небудь особи або виробництва розслідування у зв'язку з будь-яким злочином, зробленим на борті судна під час його проходу, за винятком випадків:

а) якщо наслідку злочину поширюються на прибережну державу;

б) якщо зроблений злочин порушує спокій у країні або добрий порядок у територіальному морі;

в) якщо капітан судна, дипломатичний агент або консульський чиновник держави прапора звернеться до місцевої влади із проханням про надання допомоги;

г) якщо такі міри необхідні для припинення незаконної торгівлі наркотичними засобами або психотропними речовинами.

Прибережна держава не повинне зупиняти минаюче через територіальне море іноземне судно або змінювати його курс із метою здійснення цивільної юрисдикції відносно особи, що перебуває на його борті. Воно може застосувати відносно такого судна стягнення або арешт по будь-якій цивільній справі тільки по зобов'язаннях або в силу відповідальності, прийнятої або накликаної на себе цим судном під час або для проходу його через води прибережної держави. Прибережна держава, однак, може здійснювати цивільну юрисдикцію відносно іноземного судна, що перебуває на стоянці в територіальному морі або минаючого через територіальне море після виходу із внутрішніх вод.

Отже, найважливішим всеохоплюючим і загальновизнаним документом є Конвенція ООН з морського права 1982 p., яка включила в себе багато з раніше діючих документів і регламентує відзначені питання.

На територіальні води, їхня поверхня й надра, повітряний простір над ними поширюється суверенітет прибережної держави. Режим територіальних вод регулюється Конвенцією ООН по морському праву 1982, а також внутрішнім законодавством окремих держав[9, c.78-79].

2. Проблема розмежування та встановлення меж територіального моря

Розмежування територіального моря між протилежними або суміжними державами у відповідних випадках здійснюється по угодах між ними, що враховує особливості кожного випадку. При відсутності такої угоди прибережні держави не можуть поширювати своє територіальне море за серединну лінію.

Питання про межі або ширину територіального моря — це питання про початкову межу (базисних лініях) і зовнішній межі поширення територіального моря й, отже, суверенітету прибережної держави від берега убік моря.

Початкова границя територіального моря практично однаковим образом визначена як у Конвенції про територіальне море й прилягаючій зоні 1958 року, так і в Конвенції 1982 року по морському праву. У ст. 5 нової Конвенції передбачається, що «нормальною вихідною лінією для виміру ширини територіального моря є лінія найбільшого відливу уздовж берега, зазначена на офіційно визнаних прибережною державою морських картах великого масштабу». У місцях, де берегова лінія глибоко порізана й звивиста або де є уздовж берега або в безпосередній близькості до нього ланцюг островів, для проведення вихідної лінії, від якої відміряється ширина територіального моря, може застосовуватися метод прямих вихідних ліній, що з'єднують відповідні крапки (п. 1 ст. 7).

При проведенні таких вихідних ліній не допускається скільки-небудь помітних відхилень від загального напрямку берега, а ділянки моря, що лежать із внутрішньої сторони цих ліній, повинні бути досить тісно пов'язані з береговою територією, щоб на них міг бути розповсюджений режим внутрішніх вод (п. 3 ст. 7).

Як і Конвенція 1958 року, нова Конвенція передбачає, що острова мають власне територіальне море (п. 2 ст. 121). Це означає, що якщо, наприклад, відстань, що відокремлює острів від континентальної або острівної території тієї самої прибережної держави, перевершує подвійну ширину територіального моря цієї ж держави, то територіальне море зазначеного острова буде окремим від територіального моря континентальної або острівної території. Два пояси територіального моря будуть стикатися, якщо зазначена відстань буде дорівнює подвійній ширині, і вони частково перекриють один одного, коли ця відстань буде меншим подвійної ширини.

Якщо острови розташовані на атолах або їх облямовують рифи, то вихідною лінією для виміру ширини територіального моря служить звернена до моря лінія рифа при найбільшому відливі (ст. 6 Конвенції). Води, розташовані убік береги від вихідної лінії територіального моря (за винятком випадку держав-архіпелагів), становлять частину внутрішніх вод прибережної держави. Отже, зовнішня границя внутрішніх морських вод збігається з вихідною лінією територіального моря, тобто з його початковою границею або внутрішньою межею[12, c.214-216].

Зовнішньою же межею територіального моря є лінія, кожна крапка якої перебуває від найближчої крапки вихідної лінії на відстані, рівній ширині територіального моря (ст. 4 Конвенції). А чому дорівнює ця ширина? Тут ми знову підійшли до питання, що уже тривалий час викликає, як це було відзначено вище, великі суперечки між державами.

Часткове рішення питання про ширину територіального моря одержав у Конвенції про територіальне море й прилягаючій зоні 1958 року. Її ст. 24 не допускає розширення пов'язаною з територіальним морем прилягаючої зони за межі 12 морських миль. Із цього положення випливає висновок про те, що й саме територіальне море не може простиратися за ці ж межі35. Поряд із цим 12-мильна межа ширини територіального моря визнаний у ст. 7 Конвенції, що вказує, що в морських затоках пряма вихідна лінія, що розмежовує внутрішні води й територіальне море, становить 24 морські милі (пп. 4 і 5). У цьому випадку 24 милі означають подвійний ліміт (від одного берега затоки до іншого) ширини територіального моря. Ці положення являють собою важливий результат роботи Конференції 1958 року. Вони могли б, як представляється, згодом стати основою компромісу між прихильниками двох протиборчих тенденцій. Однак події пішли по іншому шляху. Близько 20 латиноамериканських і африканських країн у середині 60 — початку 70-х років, як про цього вужа говорилося, установили однобічними актами свій суверенітет на морські простори, що далеко виходять за межі 12 миль і нерідко сягаючої ширини 200 миль. Такий крок викликав протести інших країн, що ускладнило обстановку в деяких географічних районах36. Крім цього, на початку 70-х років виникла концепція економічної зони за межею територіального моря, але в границях 200 миль від берега. Прихильники широких територіальних вод сподівалися зблизити свої позиції із країнами, що висунули пропозиції про 200-мильну економічну зону.

Нова обстановка змусила серйозно задуматися поборників 3-мильні ліміти. Безнадійність їхніх вимог у цих умовах стала очевидної. Це спонукало їх примкнути до групи країн, що захищали 12-мильний ліміт.

3 липня 1974 р. Англія внесла в другому комітеті Конференції проект статей про територіальне море й протоки37. У ст. 2 проекту вказувалося, що «територіальне море не може простиратися за межі 12 морських миль від вихідної лінії, від якої відміряється ширина територіального моря». 4 липня 1974 р. глава англійської делегації, виступаючи із загальною заявою на пленумі Конференції, заявив, що «його делегація готова підтримати максимальний ліміт в 12 миль для територіального моря за умови угоди про задовільний режим проходу через протоки, використовувані для міжнародного судноплавства». Представляючи зазначений вище проект статей у другому комітеті Конференції, англійський делегат уточнив застереження Англії, сказавши: «Що стосується ширини територіального моря, то Об'єднане Королівство готове погодитися із шириною в 12 миль, якщо буде передбачений задовільний режим для проходу через протоки й територіальне море»[1, c.99-102].

Сполучені Штати також обумовили свою згоду рядом застережень. Про них глава делегації США повідомив пленум Конференції у своєму виступі 11 липня 1974 р. «Сполучені Штати подібно, мабуть, більшості делегацій, — сказав він, — готові прийняти якусь загальну угоду про ліміт в 12 миль для територіального моря й в 200 миль для економічної зони, однак Сполучені Штати думають, що це повинне становити частину прийнятного широкого загального рішення, яке б включало задовільний режим у рамках і за рамками економічної зони й передбачало вільний прохід через протоки, використовувані для міжнародного судноплавства40. Делегат ФРН зв'язав згоду своєї країни з 12-мильним лімітом ширини територіального моря з вимогою «чіткого визначення прав і обов'язків, властивому поняттю «мирний прохід».

Послідовним і твердим прихильником 12-мильної межі ширини територіального моря постійно виступав Радянський Союз починаючи з перших років свого існування. Разом зі СРСР, УРСР і БССР цей ліміт активно захищали країни соціалістичної співдружності: Болгарія, Польща, ГДР, Румунія, Чехословаччина, Угорщина й Монголія. Їх енергійно підтримали Куба й В'єтнам.

У рамках Комітету ООН по мирному використанню дна морів і океанів відповідні пропозиції, що передбачають 12-мильний ліміт територіального моря, були роздільно внесені Радянським Союзом, а також Болгарією.29 липня 1974 р. Болгарія, ГДР, Польща й Радянський Союз на каракаській сесії Конференції внесли вже спільний розгорнутий «Проект статей про територіальне море», у якому говорилося: «Кожна держава має право визначати ширину свого територіального моря в межах, не перевищуючих 12 морських миль, відлічуваних від вихідних ліній». Інакше кажучи, пропозиція соціалістичних держав передбачала право кожної держави встановлювати ліміт територіального моря у відповідності зі сформованою міжнародною практикою, тобто від 3 до 12 морських миль.

Міжнародне право, допускаючи ліміт ширини територіального моря в межах від 3 до 12 миль, не дозволяло державам переходити цей ліміт.

Міжнародна практика й відповідний їй міжнародний порядок показують, що протягом останнього сторіччя до середини XX століття не було іншого ліміту територіального моря, що застосовувалося державою, крім ліміту в рамках від 3 до 12 миль. Ситуація трохи змінилася за останні десятиліття. На 1 вересня 1974 р. 96 держав з різним соціальним ладом, рівнем розвитку й географічним положенням мали ширину територіального моря до 12 миль, а в 22 країн ширина перевищувала 12 миль (від 30 до 200 миль). Але навіть у цій ситуації пануючої залишилася тенденція, що передбачає ліміт до 12 миль.

Отже, домагання на однобічне розширення територіального моря за межі 12 миль мали місце всупереч заснованій на міжнародному порядку практиці гнітючого числа морських держав і всупереч конвенційним тенденціям, що закріплювали цю практику. Не можна не враховувати й тієї обставини, що спроби розширити однобічним шляхом територіальне море за межі 12 миль викликали законне невдоволення й протести багатьох інших країн, що підкреслювало небезпеку таких дій[11, c.84-86].

Захоплення морських просторів шириною до 200 миль від берега неминуче ускладнював проблему безпеки міжнародного мореплавання. Загальновідомо, що безпечні морські шляхи звичайно перебувають поблизу берегів, оскільки в такий спосіб створюються найбільш сприятливі умови для судів у випадку непогоди, аварії або нещастя.

Заперечуючи проти цього міркування, прихильники 200-мильного ліміту говорять, що й вони не проти надання іноземним судам права мирного проходу, що дозволить цим суднам плавати поблизу берегів і заходити в інші порти, крім порту призначення, у випадках небезпеки або необхідності. Однак цей довід малопереконливий. Прибережна держава може зупинити іноземне судно, піддати його огляду й контролю, наказати йому випливати рекомендованими маршрутами й коридорами, закрити зовсім деякі райони свого територіального моря й т.д. Тому нерідко іноземні судна воліють плавати поблизу берега, але за межами чужого територіального моря. Але одна справа, коли судно пливе в 14-15 милях від берега, а інше — коли око змушене буде йти від нього на відстані, що перевищує 200 миль. Ясно, що таке погіршення умов мореплавання різко збільшить не тільки довжину морських шляхів, але й ризик мореплавання, що у свою чергу викличе підвищення фрахтових ставок і страхових тарифів, тобто значний ріст транспортних видатків і, як слідство, ріст цін на експортні й імпортні товари.

При величезній ролі морського транспорту в перевезенні зовнішньоторговельних вантажів значне скорочення районів відкритого моря із властивої ним волею судноплавства з'явилося б найсильнішим ударом по торговельному мореплаванню й розвитку економічних зв'язків між державами.

Тривалий досвід показує, що 12-мильна межа ширини територіального моря є цілком достатнім для захисту інтересів прибережної держави. При такому ліміті воно в стані вживати необхідних заходів охорони своїх підступів до берега й запобігати зазіхання з боку іноземних осіб і судів на його права й інтереси. Деякі із цих потреб можна для більшої гарантії вирішити в належних випадках у порядку встановлення прилягаючих зон. Міжнародне право передбачає й таку можливість[5, c.61-64].

Проте, супротивники 12-мильного ліміту ширини територіального моря не почули цим доводам, хоча деякі з них, наприклад Аргентина, Гвінейська Республіка й С’єрра-Леоні, у ході III Конференції по морському праву втратили первісну твердість і заявили про можливість переходу на позиції 200-мильної економічної зони. Зокрема, Еквадор, Уругвай, Перу й Бразилія відстоювали свою неправу позицію з більшою завзятістю. Обґрунтовуючи її, вони іноді не ладь були послатися й на старе міжнародне право. Представник Уругваю сказав навіть, що «основні концепції міжнародного морського права як і раніше мають чинність, тому що вони засновані на логіку, хоча їх і варто змінювати відповідно до реалій сьогоднішнього дня».

Представник Бразилії пішов ще далі. Він заявив наступне: «Коли кілька країн, у тому числі Бразилія, установили 200-мильну межу для свого територіального моря, вони врахували при цьому три правових міркування: по-перше, територіальне море визнається міжнародним правом; по-друге, міжнародне право дозволяє прибережній державі самому встановлювати ширину свого територіального моря; по-третє, міжнародне право не встановлює максимальну межу для ширини територіального моря. Таким чином, 200-мильна межа була встановлена в рамках існуючого міжнародного права».

Лише перше із трьох міркувань бразильського делегата цілком безперечно: інститут територіального моря дійсно визнається міжнародним правом. Друге міркування вірно лише із застереженням, а третє невірно зовсім, оскільки міжнародне право, говорячи словами Комісії міжнародного права, «не допускає розширення територіального моря за межі 12 миль». Право прибережної держави самому встановлювати ширину свого територіального моря не є необмеженим або нерегульованим. Навпроти, юридична чинність акту прибережної держави в цьому випадку залежить від його відповідності міжнародному праву. У міжнародному праві не було й немає такого правила, що дозволяло б установлювати територіальні води шириною в 200 миль. Й сама цифра «200» є довільною. Вона з тією же підставою може бути замінена на «500» і навіть більшу цифру.

Аргументація делегата Бразилії і його однодумців у цьому випадку була лише свідоцтвом небажання зважати на добре відомі, але неприємними для них фактами. Ці факти можна почерпнути навіть у практиці самої Бразилії. До 18 листопада 1966 р. Бразилія багато десятиліть дотримувалася 3-мильні ширини територіального моря, а з 18 листопада 1966 р. по 25 квітня 1969 р. — 6-мильної. З 25 квітня 1969 р. вона перейшла до 12-мильного ліміту, а 25 березня 1970 р. прийняла декрет про розширення свого територіального моря до 200 миль[7, c.53-55].

Аргентино-Бразильська угода про рибальство, підписана 29 грудня 1967 р., свідчить про те, що Бразилія в той період не визнавала закону Аргентини про 200-мильне територіальне море, а також заснованого на цьому законі декрету про рибальство від 26 жовтня 1967 р.

Виникає питання про те, чим же є однобічні законодавчі акти Аргентини, Бразилії, Уругваю — діями «у рамках існуючого права» або ж порушенням міжнародного права, що вони самі визнавали протягом тривалого періоду й на основі якого будували свої відносини з іншими країнами? Відповісти на це питання не складно: довільне порушення норм міжнародного права ніколи не створювало й не може створити «діючого міжнародного права» або навіть «нової норми морського права».

Ніхто із прихильників 200-мильного ліміту не показав і не міг показати того, що які-небудь географічні й геологічні фактори вимагають установлення зазначеного «розумного» ліміту. Міркування економічного й біологічного характеру, а також геологічного характеру деякою мірою сприяли формуванню ідеї суверенних прав прибережної держави над ресурсами континентального шельфу й економічної зони, про що буде сказано далі, але ці міркування ніяк не можна покласти в основу визнання суверенітету прибережної держави над морським простором шириною в 200 миль.

Залишаються інтереси оборони й безпеки прибережної держави. Вони заслуговують, безумовно, уваги. Про яку ж безпеку мова йде? Відповідаючи прихильникам 200-мильного територіального моря на їхні зауваження по цьому питанню, представник Камеруну резонно запитував: « чи є міркування безпеки настільки вуж переконливими, як здаються, оскільки технічний прогрес в області озброєнь означає, що межа в 3 милі не є достатнім до що навіть межа в 200 миль не є достатнім для забезпечення безпеки?».

Дійсно, якщо мова йде про забезпечення військової безпеки проти збройної агресії із застосуванням сучасних видів зброї, те надійним захистом навряд чи буде смуга територіального моря навіть більша, ніж 200 миль. Під приводом безпеки можна вимагати встановлення й 500-мильної межі ширини територіального моря. Але й цей ліміт не стане гарантією проти ядерного нападу. Тому рішення питання про забезпечення безпеки проти прямого збройного нападу варто було б шукати не в довільних або надмірних домаганнях на гігантські простори морів і океанів, а в зміцненні принципів мирного співіснування, і особливо в рішенні проблеми роззброювання.

Комісія міжнародного права ще в 1956 році помітила із приводу вимог про надання права встановлювати зони безпеки за межами територіального моря звичайної ширини: «Крайня неясність терміна «безпека» відкрила б шлях для зловживань, і надання таких прав не є необхідним… Що стосується мір самооборони проти безпосередньої й прямої погрози безпеки держави, то Комісія відсилає до загальних принципів міжнародного права й до Уставу ООН». Це зауваження залишається правильним і зараз[10, c.22-25].

Зрозуміло, прихильники 200-мильного ліміту бачили серйозні недоліки своєї аргументації. Саме тому вони спробували «проштовхнути» свою ідею, що називається, із чорного ходу за допомогою пропозицій про так звану множинність режимів територіального моря. Ці пропозиції мали на меті залучити в табір «територіалистів» країни, що виступали за широкі суверенні права прибережної держави на економічну зону в межах 200 миль.

Відповідно до принципу множинності режимів прибережна держава в межах 200-мильної ширини територіального моря повинне було б одержати право на встановлення двох морських зон відповідно із двома правовими режимами: у межах 12-мильної смуги це був би режим, що збігається в основі із класичним, а в морському районі шириною в 188 миль прибережній державі також було б надане право суверенітету, але режим іноземного судноплавства тут, у порівнянні із правом мирного проходу, зовні виглядав би трохи «ліберальніше».

Пропозиції такого роду були внесені спочатку в Комітеті ООН по мирному використанню дна морів і океанів, зокрема вони втримувалися в проекті статей, представленому Аргентиною 16 липня 1973 р., Стаття 2 цього проекту говорила: «Кожна держава встановлює ширину свого територіального моря до максимальної відстані в 12 морських миль, вимірюваного від відповідних вихідних ліній». Але цим справа не обмежилася, тому що ст. 4 проекту проголошувала «суверенні права» прибережної держави над водним простором, пов'язаним з його територіальним морем на відстані до 200 морських миль. Аргентинський проект передбачав навіть поширення суверенних прав прибережної держави на ще більшу відстань, що збігається із прибережним морем, під яким розумілася «товща води, що покриває морське дно і його надра й перебувають на середній глибині в 200 метрів». Аргентина, таким чином, хотіла б поширити свій суверенітет на гігантських розмірів мілководні шельфові води, зокрема води Патагонського шельфу, що далеко виходять за межі 200 миль.

Найбільш чітке вираження ідея множинності режимів територіального моря знайшла в проекті статей Уругваю, внесеному ним 3 липня 1973 г, у Комітеті ООН по мирному використанню дна морів і океанів. У проекті Уругваю передбачалося, що «будь-яка держава має право визначити ширину свого територіального моря в межах, що не перевищують 200 морських миль» (ст. 2). При цьому «у територіальних морях, ширина яких не перевищує 12 морських миль.., суду всіх держав, як прибережних, так і неприбережних, користуються правом мирного проходу» (ст. 15)[6, c.74-76].

За межами ж 12 морських миль і до межі, що не виходить за 200 миль, «судна й літаки всіх держав, як прибережних, так і неприбережних, мають право вільного плавання по територіальному морю й прольоту над ним без яких-небудь інших обмежень, крім тих, які можуть бути пов'язані із правилами, що стосуються безпеки прибережної держави, охорони навколишнього середовища, дослідження, збереження й експлуатації ресурсів, наукових досліджень і безпеки судноплавства, а також с мірами, які ця держава приймає у зв'язку з вищевказаними правилами» (ст. 16).

Самі по собі перераховані вище обмеження настільки безмежні, що передбачене уругвайським проектом «вільне плавання по територіальному морю» є гарної, але позбавленої адекватного втримування формулою. Воно тільки по прикметнику «вільне» здається більше ліберальним, чим мирний прохід. Насправді це не так. Право мирного проходу, відповідно до класичної концепції морського права, є гарантованим, тому що «прибережна держава, — говориться в ст. 15 Конвенції про територіальне море й прилягаючій зоні, — не повинне перешкоджати мирному проходу через територіальне море». В уругвайському ж проекті такого положення, застосовного до «вільного плавання», не втримується. Отже, прибережна держава, прибігаючи до обмежень по ст. 16 уругвайського проекту, могло б і зовсім не допустити так званого «вільного плавання».

Варто мати на увазі також, що поняття «свобода судноплавства» традиційно пов'язане з поняттям «відкрите море» і зложилося як один з основних принципів волі відкритого моря. Саме ж поняття «відкрите море» означає, що воно «відкрито для всіх націй, і ніяка держава не вправі претендувати на підпорядкування якої-небудь частини його своєму суверенітету» (ст. 2 Конвенції про відкрите море).

У відкритому морі (і в цьому також суть волі судноплавства) суду, крім випадків, передбачаються прямо в міжнародних угодах і стосовних до учасників цих угод, підкоряються виняткової юрисдикції держави, під прапором якого вони плавають (ст. 6 Конвенції про відкрите море).

Зовсім інша ситуація в територіальному морі. Тут інша основа правового режиму. Про цьому красномовно виразився не хто інший, як представник Сальвадору — країни, що активно виступає за 200-мильний ліміт територіального моря: «У рамках територіализму, — говорив він, — може бути кілька різних режимів, наприклад режим мирного проходу або волі судноплавства, але загальним знаменником для них є ідея про суверенітет» прибережної держави.

17 квітня 1975 р. делегація Еквадору внесла на третій сесії Конференції ООН у Женеві по цьому питанню новий проект, заснований на тій же ідеї множинності режимів територіального моря, але враховуючи віяння на Конференції.

У цьому проекті говорилося: «У територіальному морі прибережна держава встановлює поблизу своїх берегів межа, у якому суду будь-якої держави мають право на мирний прохід. За межами цієї внутрішньої межі морські й повітряні судна будь-якої держави мають право На вільний транзит через його територіальне море» (ст. 4). Цікаво, що зони, зазначені в ст. 4, на відміну від уругвайської пропозиції, не мають фіксованих меж ширини, хоча в ст. 8 зазначено, що загальна ширина територіального моря не повинна перевищувати 200 морських миль. Слова ж «вільне плавання» замінені на «вільний транзит».

Що ж принесли ці «удосконалення» їхнім авторам?

У другому комітеті Конференції, де був представлений проект, у його підтримку висловилося тільки 11 делегацій (Уругвай, Перу, Бразилія, Панама, Мадагаскар, Сомалі, Гвінея, Гвінея-Бісау, КНДР, Китай і Албанія). Цікаво відзначити, що проти пропозиції Еквадору, як і в цілому проти пропозицій про 200-мильну ширину національного або територіального моря, особливо активно виступили представники внутріконтинентальних країн, боялися, що вони будуть позбавлені не тільки права доступу до ресурсів 200-мильної зони, але й взагалі до моря[4, c.36-38].

Природно, що при настільки незначній підтримці пропозиції про 200-мильну межу ширини територіального моря з «множинністю режимів» не були враховані в Неофіційному єдиному тексті для переговорів (НЄТП), що, як відзначалося, був підготовлений головами головних комітетів Конференції й за рішенням пленуму Конференції від 18 квітня 1975 р. покладений в основу подальших переговорів65. Стаття 2 НЄТП (ч. II) як межа для ширини територіального моря встановлювала 12 морських миль.

На четвертій сесії Конференції представник Еквадору, посилаючись на свою формальну пропозицію від 17 квітня 1975 р., запропонував у ст. 2 НЄТП цифру «12» замінити цифрою «200», але ця пропозиція була відкинута. У ході подальшої роботи Конференції 12-мильний ліміт був затверджений у якості єдино прийнятного для гнітючої частини держав.

Тим часом «територіалісти» ніяк не хотіли змиритися з поразкою, що вона отримали на Конференції. Еквадор на 6 сесії Конференції 24 червня 1977 р. вніс наступну пропозицію: «Національні закони, введені в чинність до прийняття справжньої Конвенції відносно районів за межами 12 морських миль, але не понад 200 миль, уважаються сумісними зі справжньою Конвенцією, оскільки режими, застосовні відповідно до цих законів, погодяться із зобов'язаннями, прийнятими державами відповідно до справжньої конвенції». За змістом цієї пропозиції досить того, щоб в однобічних законах про 200-мильну ширину територіального моря було сказано про те, що прибережна держава допускає в цьому морі «мирний» або «вільний» прохід іноземних судів, як ці закони могли б уважатися зберігшими чинність і не підлягали б скасуванню. Схвалення подібної пропозиції поставило б країни, які не дотримували положень міжнародного права про ширину територіального моря й порушували їх на шкоду інтересам інших держав, у привілейоване положення. Не дивно, що й ця пропозиція Еквадору не зустрілася підтримки Конференції.

Для правильного рішення питання про ширину територіального моря створювала серйозні труднощі й позиція США. Так, на початку серпня 1979 року міністерство оборони США віддало розпорядження ВМС і ВВС США «дотримуватися правила 3-мильні зони територіального моря». Таке рішення уряду США всупереч офіційним заявам про визнання 12-мильної зони, що робились у ході III Конференції ООН по морському праву, означає, що військові кораблі США можуть розглядати морські райони в чужих берегів за межею 3 миль як відкрите море з наслідками, що випливають звідси, для їхнього поводження.

Ця акція США про невизнання територіального моря інших країн, якщо воно ширше 3 миль, викликала протест із боку багатьох держав. Група прибережних країн, створена в рамках III Конференції ООН по морському праву й складалась приблизно з 60 держав, прийняла 22 серпня 1979 р. спеціальну декларацію, у якій говорилася: «Така політика, що у сутності була підтверджена офіційними особами уряду Сполучених Штатів, викликає глибокий жаль і є неприйнятної, оскільки суперечить звичайному міжнародному праву, відповідно до якого більшість держав здійснює повний суверенітет у відношенні свого територіального моря в межах 12 морських миль за умови мирного проходу. Ця політика також суперечить переважним на Конференції ООН по морському праву думкою, що визнає законність такої практики».

Ця заява становить інтерес не тільки як прояв негативної реакції великої групи учасників на провокаційний акт США, але і як кваліфікація 12-мильного ліміту ширини територіального моря як норма звичайного міжнародного права.

Представник США лише 1 жовтня 1979 р. відповів на цю заяву. У відповіді було сказано, що «діяльність США в океані здійснюється в повній відповідності з довголітньою політикою США», тобто підтверджена їхня позиція із приводу 3-мильні ліміти. Було також відзначене, що в рамках «загальної комплексної угоди США могли б погодитися на 12-мильне територіальне море за умови схвалення транзитного проходу через протоки, використовувані для міжнародного судноплавства».

Пізніше, 19 квітня 1982 р., глава делегації США на III Конференції ООН по морському праву в листі на ім'я голови Конференції (док. A/Conf. 62/L. 130) писав уже наступне: «Що стосується Другого й Третього комітетів, те Сполучені Штати рішуче заперечують проти внесення яких-небудь істотних змін у неміцну рівновагу, досягнута з такою працею».

Варто врахувати й той факт, що на останньої, одинадцятої, сесії Конференції всі держави, що прийняли однобічні закони про розширення територіального моря за межі 12 миль, крім Еквадору, проголосували за прийняття в цілому Конвенції по морському праву, ст. 3 яке говорить: «Кожна держава має право встановлювати ширину свого територіального моря до межі, що не перевищує 12 морських миль…»

Конференція, таким чином, зробила вирішальний крок до конвенційного затвердження міжнародним співтовариством 12-мильної межі ширини територіального моря. Делегація Еквадору, зрозумівши безнадійність своїх вимог, не прийняла участі в голосуванні. Але цей жест не міг і не може змінити сформованого положення.

Відлік територіальних вод походить від лінії найбільшого відливу (якщо беріг має спокійні обриси) або від границь внутрішніх вод, або від так званих базисних ліній (уявлюваних прямих ліній, що з'єднують виступи берега в море, якщо узбережжя глибоко порізане, хвилясто або якщо поблизу берега є ланцюг островів).

Міжнародне право не допускає розширення територіальних вод за межі 12 морських миль, однак деякі держави в однобічному порядку встановили більше широкі територіальні води (наприклад, Бразилія, Перу, Сьєрра-Леоне, Уругвай, Еквадор і ін.)[8, c. 33-36].

Список використаної літератури

1. Анцелевич Г. О. Міжнародне публічне право: підручник для студентів вищих навч. закладів / Г. О. Анцелевич, О. О. Покрещук; За ред. Г. О. Анцелевича ; М-во екон. України, Укр. акад. зовнішньої торгівлі. — К. : Алерта, 2005. — 424 с.

2. Бирюков П.Н. Международное право, Москва: Юристъ, 1998

3. Калинкин Г.Ф. Режим морских пространств, Москва: Юридическая литература, 1981

4. Комарова Л.А. Современное международное морское право, Москва, 1985

5. Лазарев М. Теоретические вопросы современного международного морского права: громадсько-політична література / М. И. Лазарев, ; АН СССР, Ин-т государства и права. — М. : Наука, 1983. — 301 с.

6. Международное морское право, Москва: издательства Университета дружбы народов, 1988

7. Молодцов С.В. Международное морское право, Москва: Международные отношения, 1987

8. Молодцов С.В. Правовой режим морских вод / Степан Молодцов,. — М. : Междунар. отношения, 1982. — 231 с.

9. Нгуен Н. Международное морское право: закони і законодавчі акти / Нгуен Нгок Минь; Ред. Ю. Г. Барсегов, Пер. с вьет. Г. Г. Шинкарецкой. — М. : Прогресс, 1981. — 183 с.

10. Николаев А.Н. Проблема территориальных вод в международном праве, Москва, 1959

11. Николаев А.Н. Территориальное море, Москва: Международные отношения, 1969

12. Тодоров И. Международное публичное право : Учебное пособие / Игорь Тодоров, Владислав Субботин, Александр Филонов,. — К. : Знання , 2005. — 414 с.