ВСТУП

Актуальність теми. Теоретичне дослідження природи судової влади досить давно є предметом вивчення не лише представників юридичної науки, а й практичних працівників судових органів. Робота останніх років з розбудови судової системи та відповідних механізмів правосуддя поки що не дає підстав говорити про наявність в Україні ефективної судової влади, котра б забезпечувала кожному право на справедливий суд. Крім того, дослідження судової влади нерідко ускладнюється її ототожненням з судовою системою.

У державному механізмі України судова влада є самостійним інститутом, який реалізовує покладені на нього Конституцією та законами України функції у взаємодії з іншими органами державної влади. Одночасно інститут судової влади виступає важливим складовим елементом системи конституційного права України.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Визначення ролі і місця судової влади у концепції поділу державної влади постійно стають об’єктом дослідження як вітчизняних так і зарубіжних науковців. Так, українські вчені — В.Ф. Бойко, В.Д. Бринцев, Ю.М. Грошевий, В.В. Долежан, Ю.М. Кармазін, В.Т. Маляренко, І.Є. Марочкін, Л.М. Москвич, О.В. Петришин, С.В. Подкопаєв, А.О. Селіванов, В.С. Стефанюк, В.І. Шишкін та інші в своїх наукових працях визначають місце і роль судових органів в державі, обґрунтовують їх самостійність та незалежність в державному апараті поряд з законодавчою та виконавчою гілками влади. Відомі російські фахівці — С.С. Алексєєв, О.Б. Амбросимова, О.Д. Бойков, Ю.О. Дмитрієв, В.В. Єршов, М.І. Клеандров, В.М. Лебедєв, Т.Г. Морщакова, І.Л. Петрухін, В.О. Ржевський, Ю.І. Стецовський, Н.М. Чепурнова та інші розглядають судову владу як атрибут конституційного закріплення системи поділу влади і необхідну передумову для становлення та розвитку правової держави.

Незважаючи на те, що окремі питання інституту судової влади в системі конституційного права України вже були предметом вивчення деяких учених (В.Ф. Погорілко, В.О. Скрипнюк, Ю.М. Тодика, В.Л. Федоренко та інші), комплексного наукового дослідження конституційно-правового інституту судової влади в Україні не провадилося, що й визначає актуальність теми даного наукового дослідження.

Метою даної роботи є дослідження вітчизняного конституційного законодавства про судоустрій і статус суддів, уточнення змісту судової влади як інституту конституційного права України, визначення особливостей правового статусу судових органів в системі конституційного права України.

Виходячи з мети дослідження, ми поставили перед собою наступні завдання:

— дослідити зміст судової влади як інституту конституційного права України;

— охарактеризувати особливості інституту судової влади в системі конституційного права України;

— виявити кваліфікаційні ознаки судового органу;

— проаналізувати статус суду в системі державних органів;

— виявити місце Конституційного Суду України в системі органів державної влади;

— надати характеристику взаємовідносин суду з іншими органами державної влади;

— дослідити соціальну природу суду в системі суспільних відносин.

Об’єктом дослідження виступають державно-правові й суспільно- правові відносини, що виникають у процесі функціонування суду.

Предметом дослідження є правовий статус органів суду в Україні.

Структура роботи. Структура дослідження, зумовлена метою і предметом дослідження, складається зі вступу, 3-х розділів, які охоплюють 8 підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи складає 34 сторінок, з яких основний текст становить 30 сторінок. Список використаних джерел охоплює 37 найменування. 

РОЗДІЛ І. ІНСТИТУТ СУДОВОЇ ВЛАДИ В СИСТЕМІ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

1.1. Зміст судової влади як інституту конституційного права України

Загальновідомо, що система конституційного права України — це об’єктивно обумовлена сукупність інститутів і норм конституційного права, а також інших структурних елементів (природного і позитивного, суб’єктивного і об’єктивного, загального і особливого, матеріального і процесуального, національного та міжнародного) конституційного права, що регулюють суспільні відносини, які є предметом конституційного права. Незважаючи на багатовимірність системи національного конституційного права [1] в її основу покладено систему основних конституційно- правових інститутів.

На сьогодні можна констатувати існування таких основних інститутів конституційного права України, як інститут основ конституційного ладу, інститут конституційно-правового статусу людини і громадянина, інститут форм безпосередньої демократії, інститут парламентаризму, інститут глави держави, інститут виконавчої влади, інститут судової влади, інститут конституційної юстиції, інститут прокуратури, інститут територіального устрою, інститут місцевого самоврядування тощо.

Суттєве місце в системі інститутів конституційного права належить інституту судової влади. Водночас даний конституційно-правовий інститут залишається на сьогодні малодослідженим.

Як справедливо відзначається в літературі, інститут судової влади представлений нормами конституційного права, які регулюють суспільні відносини у галузі правосуддя. Цей інститут визначає конституційно-правовий статус судів загальної юрисдикції в Україні, основні принципи судоустрою і судочинства, систему судів загальної юрисдикції, порядок утворення судів і формування суддівського корпусу, їх функції та повноваження, конституційно-правовий статус суддів судів загальної юрисдикції, Вищої ради юстиції та інших органів, що забезпечують функціонування судів загальної юрисдикції [1, с. 487; 2, с. 47].

Проведена в Україні судово-правова реформа, яка ознаменувалась прийняттям 07 липня 2010 року Закону України «Про судоустрій і статус суддів» підтвердила важливість даного інституту для системи національного конституційного права України.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Основним засадам організації і діяльності судової гілки влади в Україні присвячено розділ VIII Конституції України «Правосуддя». Як слушно зауважує М.Д. Савенко, назва розділу VIII Конституції України «Правосуддя» не зовсім вдала, її краще змінити на «Судова влада», що вживається в більшості конституцій країн світу. Це дасть змогу уникнути непорозуміння щодо причетності до здійснення правосуддя Вищої ради юстиції України, положення про яку вміщено у цьому розділі. Така назва логічно випливає зі структури та змісту ст. 6 Конституції України [3, с. 5].

Термін «судова влада” означає одну з гілок державної влади, основним завданням якої є здійснення правосуддя [4, с. 699], в свою чергу, правосуддя інтерпретується як правозастосовча діяльність суду з розгляду і вирішення у встановленому законом процесуальному порядку віднесених до його компетенції цивільних, господарських, кримінальних і адміністративних справ з метою охорони прав та свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб та інтересів держави [4, с. 50].

Первинним елементом структури інституту судової влади є принципи її організації та діяльності. Судова влада України формується й діє відповідно до загальних засад, визначених Конституцією та законами України. Основними принципами організації та діяльності органів судової влади є принципи: поділу влади; здійснення правосуддя виключно судами; законності; незалежності та безсторонності; територіальності, спеціалізації та інстанційності; гласності та відкритості; одноособового та колегіального розгляду справи тощо.

Важливим елементом інституту органів судової влади в України є їх система і структура, порядок організації (формування) органів судової влади та кваліфікаційні вимоги (цензи) що висуваються до суддів, закріплені в Конституції та Законі України від 07 липня 2010 року «Про судоустрій і статус суддів» (далі — Закон).

Відповідно до Конституції України (ст. 124) та ст.ст. 1, 5 Закону правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Судову владу реалізовують професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні шляхом здійснення правосуддя в рамках відповідних судових процедур. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Насамперед варто зазначити, що Закон не зовсім чітко розмежовує поняття «судова влада» та «судова система» які не є тотожними. Варто погодитись з думкою В. Сердюка, про те, що лише наявність судів, а також тих чи інших правил вирішення конфліктів, що виникають у суспільстві, ще не є свідченням наявності судової влади, а система судових органів і судова влада не є тотожними поняттями [5, с. 27]. Тому, для уникнення ототожнень даних понять, доцільно було б на законодавчому рівні дати їх визначення.

Стосовно вдосконалення структури судової системи України слід зазначити, що кроки у цьому напрямку мають бути спрямовані на забезпечення доступності правосуддя і можливості реалізації таких передбачених у Законі принципів, як право на судовий захист (ст. 7) і право на повноважний суд (ст. 8).

Відповідно до ст. 3 Закону судову систему України складають суди загальної юрисдикції та суд конституційної юрисдикції.

Систему судів загальної юрисдикції складають: 1) місцеві суди; 2) апеляційні суди; 3) вищі спеціалізовані суди; 4) Верховний Суд України (ст. 17 Закону).

Існуюча до цього часу судова система відзначалася асиметричністю [6, с. 3], що проявлялося у різній кількості ланок судової системи і судових інстанцій у підсистемах загальних і спеціалізованих судів. Це створювало неоднакові можливості для звернення до суду по окремих категоріях справ, а інколи — породжувало судову тяганину. Так, у Верховному Суді України виникали багаторічні стоси справ, особливо цивільних, оскільки лише на цей орган покладався обов’язок розглядати справи в касаційному порядку. Що ж до господарських і адміністративних справ, то цю місію виконують відповідні вищі спеціалізовані суди.

Виходячи з цього, можна вважати кроком вперед положення Закону щодо створення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (ст. 31 Закону), що відповідає європейській практиці, а також про закріплення на середньому рівні існування у системі судів загальної юрисдикції апеляційних судів як судів апеляційної інстанції з розгляду цивільних і кримінальних, господарських, адміністративних справ, справ про адміністративні правопорушення. Разом з місцевими судами така структура виглядатиме достатньо зрозумілою.

Проте її очевидним недоліком є те, що судами першої інстанції по цивільних і кримінальних справах, а також справах про адміністративні правопорушення залишаються існуючі районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, а по господарських і адміністративних справах — господарські суди областей та окружні адміністративні суди (ст. 21), юрисдикція яких поширюватиметься на цілі регіони. Відтак компетенція апеляційних спеціалізованих судів поширюватиметься на декілька регіонів, що не може не утворити труднощів у доступі до суду. Ці труднощі поглиблюватимуться потребою неодноразового з’явлення до суду через відкладення і перенесення судових засідань.

Тому, запропонована Законом дислокація спеціалізованих судів має носити тимчасовий характер і їх юрисдикцію поступово також слід зосередити на міському та районному рівнях.

Варто зазначити, що за Законом істотно змінилася роль Верховного Суду України, який звільнений від розгляду численних і переважно малозначущих справ в касаційному порядку і зможе зосередитися на перегляді справ у винятковому порядку і давання судам роз’яснень з метою забезпечення однакового застосування норм права при вирішенні судових справ (ч. 2 ст. 38 Закону).

Що стосується такого елементу інституту судової влади як порядок утворення судів і формування суддівського корпусу, варто вказати, що він також зазнав суттєвих змін.

Відповідно до ст. 19 Закону суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідовуються Президентом України за поданням Міністра юстиції України на підставі пропозиції голови відповідного вищого спеціалізованого суду. Підставами для утворення чи ліквідації суду є зміна визначеної Законом системи судів, потреба поліпшити доступність правосуддя або зміна адміністративно-територіального устрою. Кількість суддів у суді визначається Державною судовою адміністрацією України за поданням Міністра юстиції України на підставі пропозиції голови відповідного вищого спеціалізованого суду, з урахуванням обсягу роботи суду та в межах видатків, затверджених у Державному бюджеті України на утримання судів.

Голова місцевого суду, його заступник, голова апеляційного суду, його заступники, голова вищого спеціалізованого суду, його заступники призначаються на посади строком на п’ять років із числа суддів цього суду та звільняються з посад Вищою радою юстиції за поданням відповідної ради суддів (ч. 2 ст. 20 Закону). Суддя не може обіймати одну адміністративну посаду відповідного суду більш як два строки підряд.

Голова Верховного Суду України обирається на посаду строком на п’ять років та звільняється з посади Пленумом Верховного Суду України більшістю голосів від загального складу Пленуму шляхом таємного голосування.

Закон (ст. 51) передбачає, що суддею є громадянин України, який відповідно до Конституції України та Закону призначений чи обраний суддею, займає штатну суддівську посаду в одному з судів України і здійснює правосуддя на професійній основі. На посаду судді може бути рекомендований громадянин України, не молодший двадцяти п’яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою (ч. 1 ст. 64 Закону). Однак, в даному випадку очевидною є розбіжність з положеннями Основного Закону, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 127 Конституції України на посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п’яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою. Не можуть бути рекомендовані на посаду судді громадяни: 1) визнані судом обмежено дієздатними або недієздатними; 2) які мають хронічні психічні чи інші захворювання, що перешкоджають виконанню обов’язків судді; 3) які мають не зняту чи не погашену судимість (ч. 2 ст. 64 Закону).

Заслуговують на особливу увагу положення Закону, котрими визначено порядок призначення на посаду судді вперше. Передбачені в ст. 66 Закону стадії призначення на посаду судді передбачають дванадцять процедурних, послідовних, логічно обумовлених етапів формування суддівського корпусу, що, безумовно, заслуговує на увагу, однак потребує конкретизації на рівні підзаконних нормативно-правових актів і подальшого наукового обґрунтування.

Новелою Закону є також створення Національної школи суддів України, що повинна забезпечувати підготовку висококваліфікованих кадрів для судової системи та здійснює науково-дослідну діяльність.

Як відомо, призначення суду в механізмі держави найбільш повно відображають його функції. Саме функції та повноваження органів судової влади є центральним основним елементом даного конституційно-правового інституту.

Відповідно до ст. 2 Закону суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Дана норма закону визначає основне завдання суду, яке водночас зумовлює функції органів судової влади, котрі прямо хоча і не визначені Конституцією України і Законом, однак безпосередньо випливають з їх положень.

На основі вивчення та узагальнення наукових праць вищезазначених українських та російських вчених можна виділити такі основні функції судової влади: 1) функція правосуддя, яка здійснюється лише судами і є прерогативою суду відповідно до ст. 124 Конституції України (дана функція передбачає захист, відновлення прав захисту прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб, інтересів держави); 2) охоронна функція (передбачає охорону прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб, інтересів держави); 3) контрольна функція: а) контроль за іншими гілками влади (Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність Конституції України (конституційність) законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України. Закони та інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність); б) контроль за законністю й обґрунтованістю рішень і дій державних органів, посадових та службових осіб у разі їх оскарження до суду; в) контроль за законністю та обґрунтованістю арештів та проведення дій, пов’язаних з обмеженням конституційних прав і свобод людини та громадянина, передбачених статтями 29, 30, 31 Конституції України.

1.2. Особливості інституту судової влади в системі конституційного права України

Для виконання судами своїх основних функцій чинне законодавство визначає повноваження суду — права і обов’язки органів судової влади, визначені Конституцією та законами України.

За суб’єктним складом повноваження судів можуть бути розподілені на чотири основні групи: 1) повноваження місцевого суду (ст. 22 Закону); 2) повноваження апеляційного суду (ст. 27 Закону); 3) повноваження вищого спеціалізованого суду (ст. 32 Закону); 4) повноваження Верховного Суду України (ст. 38 Закону) .

Особливим елементом інституту судової влади України є конституційно-правовий статус судді суду загальної юрисдикції, котрий являє собою сукупністю юридичних елементів (правосуб’єктність судді, його права та обов’язки, функції, відповідальність, гарантії діяльності), що визначають сутність і зміст діяльності судді суду загальної юрисдикції відповідно до чинного законодавства..

В наукових дослідженнях з даного питання досить аргументовано наводяться положення про те, що поняття судді та його правового статусу різняться за своїм змістом і сутністю. Вони співвідносяться як «юридичне поняття» і «юридична категорія». Правовий статус судді включає поняття судді, але є більш складною та багатоаспектною юридичною категорією [7, с. 63].

В літературі конституційно-правовий статус суддів судів загальної юрисдикції визначається також як система загальних, основоположних засад за допомогою якої у Конституції та інших законах визначається фактичне становище судді у державі та суспільстві [8, с. 9].

Ключовим елементом конституційно-правового статусу суддів судів загальної юрисдикції є їхня правосуб’єктність, під якою розуміють здатність особи у встановленому законодавством порядку набувати правового статусу судді суду загальної юрисдикції, тобто виступати носієм суб’єктивних прав та юридичних обов’язків професійного судді [8, с. 11].

Права та обов’язки судді суду загальної юрисдикції у своїй сукупності утворюють таку категорію як повноваження судді, тобто сукупність нормативно визначених прав та обов’язків судді, що встановлюються для здійснення покладених на нього функцій. Повноваження суддів кожного окремо взятого виду судів загальної юрисдикції чітко визначені в Законі (ст.ст. 23, 28, 33, 40, 54).

Самостійним елементом конституційно-правового статусу суддів в суді загальної юрисдикції є гарантії їх діяльності, під якими слід розуміти систему загальних і спеціальних (юридичних) умов і засобів здійснення суддями функцій, визначених Конституцією та законами України.

Безумовно, суддя є центральним суб’єктом судової влади, а тому конституційно- правова природа статусу судді суду загальної юрисдикції потребує концептуального наукового дослідження. Адже, саме судді судів загальної юрисдикції безпосередньо реалізують основні функції правосуддя й від рівня їхнього конституційно-правового статусу залежить авторитет судової влади та ефективність здійснення функції правосуддя в Україні.

Важливим елементом конституційно-правового інституту судової влади є норми, що визначають статус та повноваження Вищої ради юстиції, основним функціональним призначенням якої є формування високопрофесійного суддівського корпусу.

Таким чином, розглянутий вище перелік елементів конституційно- правового інституту судової влади не є вичерпним, оскільки ймовірною є можливість виявлення й інших елементів структури конституційно-правового інституту судової влади України та їх юридичних властивостей.

Як відомо, система конституційного права як пріоритетної галузі публічного права знаходить своє логічне продовження і остаточний розвиток у системі відповідної галузі права. Цілком логічно припустити, що інститут судової влади поряд із такими конституційно-правовими інститутами, як інститут прокуратури, інститут національної безпеки і оборони та іншими на сьогодні малодослідженими інститутами, стане одним із пріоритетних напрямків конституційно-правових досліджень в Україні.

1.3. Кваліфікаційні ознаки судового органу

На сьогоднішній день з виокремлення ключових характеристик судового органу, визначених в міжнародних стандартах прав людини на судовий захист та розтлумачених в рішеннях ЄСПЛ, формуються система кваліфікаційних ознак судового органу, а саме: (1) інституційні: (а) універсальність юрисдикції суду, (б) загальнодоступність суду; (в) компетентність суду, (г) незалежність і (д) створення суду на підставі закону; (2) процесуальні: а) рівність сторін перед судом, б) гласність судового процесу, в) його справедливість, г) безсторонність суду, д) розумність строків судового провадження. Наведені елементи визначають вимоги як до організації суду, так і до змісту його діяльності.

Принцип доступності нерозривно пов’язаний з ідеалами справедливості. Так, міжнародно-правові акти у сфері судової влади розуміють під поняттям «суд» лише суд «справедливий» (ст. 6 Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини), сприймаючи цю його характеристику як невід’ємну властивість належної організації суду в державі [20, c. 25]. У науковій, насамперед філософській, літературі справедливість розглядається в різноманітних аспектах, що відбиває уявлення людства про належний стан речей. Її ідеали як загальноприйнятого стандарту належно почали розвиватися за давніх часів, разом зі становленням держави і права. На ранніх етапах зародження людства (культура античного світу, середньовіччя) вони існували на рівні міркувань про те, якими мають бути людина і суспільство, й відображали певні настанови суспільної та індивідуальної свідомості [30, c. 510–519].

Незалежність судової влади як частини державної влади забезпечується гарантіями незалежності та недоторканості суддів — носіїв цієї влади, що прямо передбачається статтею 126 Конституції України. Такими гарантіями є, зокрема: здійснення правосуддя виключно судами; особливий порядок призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення суддів; здійснення правосуддя відповідно до встановленої законом процедури; таємниця прийняття судового рішення і заборона її розголошення; обов’язковість судового рішення; недопустимість втручання у здійснення правосуддя, впливу на суд або суддів у будь-який спосіб, неповаги до суду та встановлення відповідальності за такі діяння; особливий порядок фінансування та організаційного забезпечення судів; належне матеріальне забезпечення суддів, а також визначені законом засоби забезпечення особистої безпеки суддів, їх сімей, майна та інші засоби їх правового захисту; функціонування органів суддівського самоврядування.

Як бачимо, поняття суддівської незалежності та його змістовне наповнення — багатогранні категорії, які не обмежуються лише декларативним закріпленням чи нормативним урегулюванням. Ті чи інші ознаки незалежності суддів проявляються в щоденній практичній реалізації під час виконання суддями свого конституційного обов’язку — здійснення правосуддя.

Щодо безсторонності суду існує дві вимоги: суд повинен бути суб’єктивно вільний від упередження чи зацікавленості в результаті справи, по-друге, він також має бути безсторонній з об’єктивної точки зору, тобто має запропонувати досить гарантій для виключення будь-якого обґрунтованого сумніву стосовно його безсторонності.

РОЗДІЛ ІІ. ПРАВОВИЙ СТАТУС СУДУ ЯК ОРГАНУ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

2.1. Статус суду в системі державних органів

Поняття «статус суду» і «статус органу державної влади» співвідносяться як особливе й загальне, а тому загальні характеристики органу державної влади повинні мати належне відбиття і в статусі органу судової влади. Якщо загальні ознаки визначають статус суду на макрорівні як органу державної влади, то ознаки специфічні здатні доповнити теоретичну конструкцію «статус суду в системі органів державної влади» індивідуалізованими характеристиками, притаманними саме суду. Іншими словами, специфічні ознаки конкретизують статус суду не просто в механізмі державної влади, а в механізмі функціонування її особливої гілки — судової й у такий спосіб статус суду в системі органів державної влади оцінюється на мікрорівні.

Сутність, зміст та недосконалості правової регламентації загальних ознак суду як органу державної влади: (а) правовий законодавчо встановлений порядок його утворення й функціонування, (б) забезпечення державою належних умов функціонування суду, (в) правомочність приймати правові акти, забезпечення реалізації яких гарантується державою, інакше кажучи, суд є суб’єктом державного управління.

Специфічні властивості суду обумовлюються особливостями судової влади. Доводиться, що саме владна природа суду дозволяє розглядати його не просто як державну установу, а як суб’єкта, наділеного правом учиняти певні дії, які здатні внормовувати поведінку інших суб’єктів — учасників правовідносин. Досліджені такі специфічні ознаки суду як: а) здатність виступати суб’єктом специфічних державно-владних відносин; б) судову компетенцію; в) власну (судову) структуру й г) індивідуальні (судові) методи й форми впливу на суспільні відносини.

Широкий підхід до розуміння поняття «судова система» дозволив визначити статус суду в системі органів судової влади та проаналізувати статус суду на макрорівні — як елемента системи органів судової влади: а) термін «суд» охоплює сукупність судових органів як єдиної інституції серед органів судової влади, яким надано повноваження здійснювати судочинство; б) елементами судової системи виступають суди (судді) й органи судової влади, що забезпечують функціонування судів; в) поняття «система» передбачає певний механізм взаємодії між складниками системи, який забезпечує конкретну мету — цілісність системи.

Вузький підхід до тлумачення категорії «судова система» має подібні концептуальні засади, але дозволяє дослідити статус суду вже на мікрорівні — як елемента судової системи (певної сукупності судів), а саме:

(а) поняттям «суд» охоплюється лише конкретна установа, наділена правом здійснювати судочинство, (б) складниками цієї системи виступатимуть лише суди; (в) механізм взаємодії між елементами (судами) судової системи теж спрямований на конкретну мету — забезпечення єдності судової системи. Для відмежування від понять, що використовуються за широким підходом, автор пропонує для вузького підходу оперувати поняттям «система судів».

На макро-, й на мікрорівні судова система функціонує й розвивається за подібними ознаками, принципами, законами, що характерні для такого явища як «система»; відмінності ж залежатимуть, від мети утворення відповідної системи.

І система судів, і система органів судової влади (а значить, і судова система в цілому): (а) мають соціальну природу — вони утворюються в суспільстві й функціонують заради задоволення інтересів суспільства; (б) утворені з певною метою: перша для розгляду правових питань у порядку судочинства, друга — для забезпечення належного виконання функцій судової влади. Вони мають навіть спільну місію — забезпечити ефективний управлінський вплив на суспільні процеси наявними в судовій владі засобами; (в) обидві розглянуті системи мають чітко окреслений перелік елементів своєї структури, законодавчо визначений порядок взаємодії між ними, що впливає на специфіку взаємовідносин між складниками кожної із систем.

Отже, поняттям «статус суду як органу державної влади» має фіксуватися (а) державно-правова сутність суду як органу державної влади; (б) місце суду в системі державних органів в цілому й характер взаємодії з іншими органами державної влади; (в) основоположні засади організації й функціонування суду; (г) окреслення сфери діяльності (компетенції) суду й підстав її відмежування від компетенції інших органів державної влади; (д) встановлення способу (механізму) впливу суду на суспільні відносини.

2.2. Місце Конституційного Суду України в системі органів державної влади

Конституційний Суд має чимало особливостей, зумовлених правовою природою цього органу.

Перш за все необхідно звернути увагу на співвідношення функцій судів загальної юрисдикції та Конституційного Суду України. Функції судів загальної юрисдикції розглядаються як напрями, види і форми діяльності з вирішення правових конфліктів, спорів у сфері цивільного, господарського, адміністративного та кримінального судочинства, що здійснюється виключно судами на підставах, у межах та порядку, передбачених Конституцією і законами України [3, с. 41].

Окрім законодавчої, виконавчої діяльності та правосуддя, кожному органу державної влади тією чи іншою мірою притаманна контрольна діяльність. Разом з тим для утвердження демократичної правової держави, забезпечення стабільності конституційного ладу важливе значення має контроль за дотриманням принципу поділу влади. Щоб жодна з її гілок не могла узурпувати повноваження іншої, потрібен незалежний арбітр, який був би наділений виключною компетенцією зі здійснення контролю і не підпорядковувався ніяким іншим органам [10, с. 32]. Таким конституційним органом і є Конституційний Суд, якому надано право у встановленій Конституцією і законом формі здійснювати контроль та усувати конфронтацію між різними гілками влади, сприяти посиленню захисту прав і свобод людини, належному тлумаченню Основного закону [11, с. 69]. Цю функцію частково здійснює шляхом перевірки на відповідність Конституції, законів та інших нормативно-правових актів, якими встановлюються повноваження зазначених органів, а частково — шляхом тлумачення Конституції та законів України. Але наявні повноваження Конституційного Суду щодо розв’язання компетенційних спорів є недостатніми повноцінного конституційного контролю в цій сфері, у тому числі для вирішення спорів щодо визначених Конституцією України меж у здійсненні влади як між конституційними органами державної влади, так і органами місцевого самоврядування [12, с. 30].

Відповідно до ч. 1 ст. 147 Конституції України Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні [13]. Це означає, що він наділений особливою функцією — функцією конституційного контролю.

На нашу думку, функція конституційного контролю займає провідне місце серед функцій Конституційного Суду. Така функція пронизує всі напрямки діяльності Суду, визначає особливий правовий статус Конституційного Суду України в системі органів державної влади, притаманну йому якість головного органу, який здійснює конституційний контроль в Україні, передбачає обов’язковість його рішень для всіх суб’єктів конституційно-правових відносин.

Здійснюючи державну владу в особливій формі, Конституційний Суд України виконує, насамперед, охоронну функцію. Своїми рішеннями він обмежує державу, здійснюючи тим самим конституційний контроль за діяльністю органів державної влади. У цьому випадку він виступає як арбітр, миротворець, в ролі “третейського судді”, що тягне юридичні наслідки, які є обов’язковими для всіх учасників конституційного спору, і, у свою чергу, координує дії органів державної влади зі здійснення своїх повноважень в рамках компетенції, наділеної Конституцією України. Це означає, що органи державної влади не вправі виходити за межі своїх повноважень, визначених Основним законом України, тобто їх дії повинні узгоджуватись з наділеними функціями і не суперечити юридичній природі, завданням і призначенню у державі [18, с. 19]. У випадку недотримання цих умов Суд може визнати неконституційним той чи інший закон, правовий акт, позбавивши його тим самим юридичної сили. Розмежування повноважень відбувається шляхом розподілу сфер компетенції, предметів відання, що передбачено самою Конституцією України. А Конституційний Суд за допомогою конституційного контролю координує таку діяльність. У цьому полягає координаційна функція Конституційного Суду.

Конституційний Суд України здійснює також правотворцу функцію, яка обґрунтовується його особливим статусом як єдиного органу конституційного контролю в Україні, уповноваженого Конституцією виносити рішення загальнообов’язкового характеру. У сучасній конституційній державі Конституційний Суд виступає, насамперед, охоронцем Основного закону — Конституції, забезпечуючи її стійкість і сталість, але, застосовуючи право, він стає і творцем нового права [19, с. 52]. Адже Конституція, будучи прийнятою, починає жити самостійним життям, її загальні положення при незмінності конституційного тексту розкриваються більш повно і багатогранно при зіткненні зі суспільними реаліями та чинним правом. Оцінка конституційності акта завжди дається в контексті тлумачення Конституції, інтерпретації, конкретизації її принципів і норм, визначення їх суті, що знаходить вираження у правових позиціях [20, с. 78].

Таким чином, Конституційний Суд України здійснює правотворчу функцію. Рішення Конституційного Суду містять норми права, мають формально- визначений характер виразу і закріплення, є самодостатніми, регулюють суспільні відносини, є остаточними, обов’язковими на всій території України. Дослідження особливостей актів Конституційного Суду України свідчить про їх вищу юридичну силу, оскільки вона не може бути переможена повторним прийняттям акта, визнаного Судом неконституційним, жоден орган держави не вправі приймати правові акти, що суперечать рішенням Конституційного Суду України. У цьому єдиний орган конституційного контролю в Україні виступає як “негативний” законодавець. Разом з тим рішення Суду про офіційне тлумачення, будучи частиною Конституції, є обов’язковими для всіх суб’єктів правозастосування. На їх основі вивіряються всі інші рішення, що приймаються органами держави. Вони здійснюють певний вплив на формування конституційно-правової доктрини, виступаючи в цьому випадку “позитивним” законодавцем [23, с. 30].

Конституційний Суд у своїй діяльності насамперед покликаний забезпечити єдність розуміння правових норм, її метою є однозначне і правильне розуміння та застосування положень Конституції і законів на всій території України, на підставі чого й ухвалює свої рішення. Юрисдикційна діяльність Конституційного Суду обмежена рамками конституційно-правового спору, де немає питання конституційного характеру. Такий правовий спір належить до компетенції судів загальної юрисдикції [37, с. 50].

Однак Конституційний Суд України і суди загальної юрисдикції взаємодіють між собою при здійсненні повноважень. Так, приймаючи рішення, Конституційний Суд враховує зміст, який надається акту, що є предметом розгляду, а також практику правозастосування судів загальної юрисдикції. При цьому він не може втручатися в судочинство, яке здійснюється судами, але може витребувати необхідні документи, матеріали, інформацію від інших судів на підставі ст. 19 Закону України “Про Конституційний Суд України”. З іншого боку, такий процесуальний зв’язок можливий з ініціативи суду загальної юрисдикції шляхом звернення до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, якщо в процесі загального судочинства буде виявлено спірні питання щодо конституційності норми закону, яка застосовується судом при вирішенні справи по суті (ст. 83 Закону “Про Конституційний Суд України”).

В аспекті відносин Конституційного Суду України та судів загальної юрисдикції важливе значення має і те, що суди загальної юрисдикції у своїй діяльності повинні керуватися, крім Конституції і законів України, також актами офіційного тлумачення Конституційного Суду, які є загальнообов’язковими. Таким чином, не дивлячись на різну правову природу, Конституційний Суд України і суди загальної юрисдикції взаємодіють між собою. Саме завдяки такій взаємодії створюються умови для забезпечення принципу верховенства права та вищої юридичної сили Конституції України.

2.3. Характеристика взаємовідносин суду з іншими органами державної влади

Суд, будучи одним з елементів цілісного механізму державного управління, вступаючи в різні взаємозв’язки з іншими елементами системи — органами державної влади і створеними ними державними органами, по-перше, підтримує баланс гілок влади, по-друге, забезпечує підтримання єдиної державної політики, стратегії розвитку суспільства.

Так взаємовідносин суду з парламентом, органами виконавчої влади та іншими державними органами будуються на засадах взаємодії, що знаходить свій прояв як в узгодженні різних питань, так і в їх взаємному впливі (в першу чергу через інститути стримування й контролю) один на одного. При цьому цей вплив тяжіє до засад паритетності. Підстави, способи й механізми взаємодії суду з органами державної влади (в абсолютній більшості) мають чіткі конституційно-правові підстави. Аналіз вітчизняної практики взаємодії суду з іншими органами державної влади свідчить про його недостатню раціональність, навіть не оптимальність.

Суд одночасно є елементом системи вищого порядку — системи органів судової влади й системи нижчого порядку — системи судів», досліджує зміст взаємовідносин суду з іншими складниками відповідної системи: (а) між судами загальної юрисдикції й Конституційним Судом України; (б) між судами загальної юрисдикції; (в) між судом та іншими елементами системи органів судової влади.

Досліджуючи форми взаємодії між Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції, можна зробити висновок про їх узгоджений характер, оскільки спрямовані на реалізацію загальної функції суду як державного інституту — сприяти захисту прав та інтересів суб’єктів права від будь-яких порушень. Дається оцінка можливості запозичення зарубіжного досвіду в частині додаткових ресурсів вдосконалення механізму взаємовідносин між судами загальної й конституційної юрисдикції: (а) оцінювання Конституційним Судом конституційності рішення остаточної інстанції судів загальної юрисдикції і (б) повноваження суду конституційної юрисдикції розв’язувати питання щодо спорів про компетенцію між судами й іншими органами влади.

Для дослідження форм взаємодії між судами загальної юрисдикції можна виокремити декілька зрізів для аналізу: (а) взаємовідносини між вищестоящими й нижчестоящими судами; (б) взаємовідносини між судами одного рівня. Для вдосконалення механізму взаємодії між судами загальної юрисдикції в контексті забезпечення єдності судової практики пропонується: а) передбачити як самостійну підставу скасування судового рішення, що не відповідає правовому висновку Верховного Суду України; (б) щодо рішень, які були винесені до прийняття відповідного рішення Верховним Судом України, забезпечити право сторін ініціювати їх перегляд у зв’язку з нововиявленими обставинами; (в) надати Пленуму Верховного Суду України повноваження з вирішення колізій між судами з питань підсудності справ.

В результаті дослідження взаємовідносин суду з іншими елементами системи органів судової влади — Державною судовою адміністрацією України, Вищою кваліфікаційною комісією суддів України, Національною школою суддів України та органами суддівського самоврядування, ці взаємовідносини ґрунтуються на засадах розмежування підвідомчості, а їх системоутворюючою ознакою є узгодженість дій щодо спільної мети — створення належних умов для реалізації функцій судової влади. Забезпечення організаційної єдності функціонування органів судової влади покладається на органи суддівського самоврядування, зокрема, шляхом опрацювання і впровадження судової політики, яка будучи частиною загальнодержавної судово-правової політики, виступає одним з інструментів взаємодії органів судової влади з іншими органами державної влади, що надає ознак взаємоузгодженості дій елементів механізму держави.

Політичне положення, юридичний статус і суспільне сприйняття інституту конституційного контролю в Україні залежатимуть, насамперед, від його максимального віддалення й відокремлення від прямого політичного процесу [26, с. 29].

Важливим аспектом визначення відмінностей між конституційним Судом і судами загальної юрисдикції є їх компетенція. Конституційний Суд України є елементом правової держави, який забезпечує конституційний контроль над правовими актами органів публічної влади. За європейською моделлю конституційного контролю, яка запроваджена в Україні, саме конституційні суди володіють виключними повноваженнями вирішувати питання про конституційність правових актів інших органів влади. На відміну від американської моделі конституційного контролю, в Україні до предмета відання судів загальної юрисдикції не належить вирішення питань конституційності правових актів, а лише законності [36, с. 103].

Тобто суди загальної юрисдикції вирішують цивільні, кримінальні, адміністративні і господарські справи, а Конституційний Суд вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і здійснює офіційне тлумачення Конституції і законів України. До компетенції Конституційного Суду не належить вирішення питань щодо законності актів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування. Ці питання віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції. 

РОЗДІЛ ІІІ. ПРАВОВИЙ СТАТУС ОРГАНІВ СУДОВОЇ ВЛАДИ В СИСТЕМІ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН

3.1. Соціальна природа суду в системі суспільних відносин

Соціальну природу суду можна виокремити через такі ознаки: (а) суд створений для задоволення суспільних потреб у легітимному способі розв’язання соціальних (правових) конфліктів; (б) свої функції він реалізує шляхом надання суспільству публічних судових послуг; (в) складається з певної соціальної спільності — суддів і працівників апарату, які наділяються особливим соціальним і правовим статусом; (г) механізм взаємодії між судом і суспільством передбачає зворотний зв’язок — соціальні відносини між судом і соціумом, а також двосторонній механізми контролю й відповідальності; (д) взаємодія між судом і суспільством відбувається у специфічний спосіб: суд відповідає на його запит щодо порядку врегулювання суспільних відносин, що вийшли за межі передбаченого правом порядку, а суспільство створює належні передумови для функціонування цього інституту.

Особливий статус суду передбачає й особливий соціальний статус його працівників, а саме: (а) особливі вимоги до освіти, досвіду роботи, віку, навичок та вмінь — як щодо суддів, так і працівників апарату судів; (б) особливий правовий і соціальний захист суддів і працівників апарату суду; (в) особливий режим добору кадрів, зайняття вакантної посади в суді і звільнення з неї; (д) підвищений соціальний контроль за діяльністю суду і можливість впливу на загальну судову політику.

Відносини суду з іншими соціальними інститутами в системі суспільних відносин мають характер інформаційної взаємодії, яка передбачає різні форми комунікації. Такий зміст взаємовідносин суду й суспільства зумовлюється конституційною засадою відповідальності держави перед людиною за свою діяльність (ч. 2 ст. 3 КУ), що й передбачає необхідність прозорості й відкритості для суспільного контролю діяльності суду, зокрема, через інститути інформаційної доступності останнього.

Можна виділити такі напрямки комунікацій суду із соціумом: (а) інституційна інформаційна взаємодія, що випливає насамперед з права громадян отримувати інформацію щодо змісту діяльності органів публічної влади; (б) взаємодія, безпосередньо пов’язана з процесом судочинства — взаємозв’язок з учасниками провадження, залучення громадськості до участі в судочинстві, можливість бути присутнім під час судового засідання, загальнодоступність результатів судового провадження — судових рішень; (в) координаційна взаємодія суду з іншими соціальними інститутами, зокрема, за посередництвом ЗМІ.

3.2. Система органів суду після реформування

Донедавна в Україні існувало 4 ланки судової системи. Були суди першої (місцеві) і другої інстанції (апеляційні), які розглядали справи по суті з вивченням обставин і доказів. В разі необхідності судове рішення переглядали в одному з 3 вищих спеціалізованих судів: господарському, адміністративному та з розгляду цивільних і кримінальних справ. Також була четверта інстанція, Верховний суд України, до якого звертались у виключних обставинах. Але такий підхід не виправдав себе.

Зараз Україна перейшла до зрозумілої і прийнятої у більшості країн світу триланкової судової системи. Новий Верховний Суд складається із касаційних судів: адміністративного, господарського, цивільного та кримінального. Крім того, створили Велику палату Верховного Суду, що забезпечує єдність судової практики, тобто встановлює єдині, передбачувані, зрозумілі і рівні для всіх рішення суддів і розглядає суспільно значущі справи.

До найвищої судової інстанції вперше змогли потрапити не лише судді всіх інстанцій, а також правники, які ніколи не працювали у судовій системі – адвокати і науковці з10-річним стажем.

Важливою частиною реформи є зміна процесуального законодавства, без якого не запрацював би новий Верховний Суд. Зокрема, норми закону спрощують розгляд нескладних справ, гарантують більшу відкритість судових процесів, запроваджують систему «електронного суду», яка полегшить обмін інформацією між всіма учасниками судового процесу, і багато інших нових правил.

Місцеві суди. Звичні районні, міськрайонні і міські суди об’єднують в окружні. Це дозволить підвищити ефективність судів і оптимізувати бюджетні витрати. Більше не буде судів без суддів. Зараз Державна судова адміністрація розробляє проект нової карти судів України, після чого ВККС почне переводити суддів із ліквідованих судів в нові.

У Президента і парламенту відібрали право призначати і звільняти суддів. Раніше не було відкритих вакансій і конкурсних процедур відбору – суддів призначали президент та народні депутати. Тобто президент і законодавча влада призначали судову, яка має бути незалежною від політиків. Вперше в історії незалежної України суддів призначають через відкритий конкурс, який проводить Вища кваліфікаційна комісія суддів України. А затверджує кандидатів на посаду судді Вища рада правосуддя. Президентові залишили лише церемоніальне підписання указів про призначення суддів на посади.

Суддів позбавили повного імунітету. Тепер за згодою Вищої ради правосуддя їх можуть притягнути до дисциплінарної відповідальності, винести догану або звільнити, і навіть взяти під варту. А ще суддів зобов’язали заповнювати 3 декларації: електронну про доходи і майно, родинних зв’язків, в якій вказуються родичі у владі чи системі правосуддя, та доброчесності. В останній декларації суддя повинен спростувати твердження про корупційні правопорушення, підтвердити сумлінне дотримання присяги тощо. Також всі без винятку судді повинні пройти кваліфікаційне оцінювання для підтвердження компетентності, професійної етики та доброчесності (зокрема, із залученням громадськості), а також пройти психологічне тестування.

Судді, які складуть оцінювання незадовільно, або відмовляються від нього, будуть звільнені. Не всі сприйняли зміни позитивно – починаючи з 2016 року, біля 3 тисяч суддів вже склали повноваження, в тому числі, щоб не проходити переатестацію. Це більше третини всього суддівського корпусу. Таким чином відбулось своєрідне самоочищення системи.

Також в 2018 українська влада утворила 2 нових суди: Вищий суд з питань інтелектуальної власності у складі 21судді, і Вищий антикорупційний суд.

Вперше за часів незалежності українці отримали шанс на доступне, справедливе і передбачуване вирішення спорів у суді. Важливо, щоб українська влада виконала завдання судової реформи на 2018 рік. Тому що без прозорого й ефективного правосуддя не буде ані подальшої інтеграції України до ЄС, ані іноземних інвестицій і нових робочих місць для українців.

ВИСНОВКИ

Отже, в ході дослідження ми з’ясували, що суд є державним органом, що характеризується унікальним статусом, який повинен акумулювати характерні властивості як державного органу, так і специфічні властивості органу судової влади. До загальних ознак суду як органу державної влади, слід віднести: а) правовий (законодавчо встановлений) порядок утворення і функціонування; б) забезпечення державою належних умов функціонування суду; в) правомочність приймати правові акти, забезпечення реалізації яких гарантується державою (тобто суд є суб’єктом державного управління). Специфічні ознаки суду як органу судової влади: (а) він є суб’єктом специфічних державно-владних відносин; (б) має власну компетенцію, (в) має власну структуру і (г) має власні методи й форми впливу на суспільні відносини.

Статус суду в системі судово-правових відносин визначається характером взаємозв’язків: (а) між судами і (б) між судами та іншими органами судової влади. Системоутворюючим чинником механізму взаємодії між судами загальної юрисдикції, є єдність судової практики. її ресурсами є: (а) преюдиційність судових рішень (висновків, мотивів) судів вищестоящих для нижчестоящих при новому (повторному) розгляді справи; (б) обов’язковість рішень Верховного Суду України для всіх судів загальної юрисдикції; (в) рекомендаційні роз’яснення Пленумів Вищих спеціалізованих судів щодо тлумачення й застосування норм права; (г) методичні рекомендації вищестоящих судів нижчестоящим щодо організації їх роботи, в тому числі і щодо організації розгляду справ певної категорії.

Взаємовідносини суду з іншими елементами системи органів судової влади (Державною судовою адміністрацією України, Вищою кваліфікаційною комісією суддів України, Національною школою суддів України, органами суддівського самоврядування) будуються на засадах розмежування підвідомчості, а їх системоутворюючою ознакою є узгодженість дій щодо спільної мети — створення належних умов для реалізації функцій судової влади. Забезпечення організаційної єдності функціонування органів судової влади покладається на органи суддівського самоврядування, зокрема, шляхом опрацювання і впровадження судової політики.

Статус суду в системі суспільно-правових відносин обумовлюється первинністю його соціальної природи над державною. Основними соціальними функціями суду є: (а) юридизація суспільних відносин (надання інституціональної правової форми соціальному конфлікту), в яких порушується право, переведення їх у певну процесуальну сферу; (б) організація встановленого правом легального способу вирішення соціального спору; (в) оцінювання міри протиправності проступку, визначення винного, міри порушення права, способу його відновлення й покарання винного; (г) виправдання (захист) судом перед суспільством свого рішення шляхом наведення обґрунтування й викладення мотивувальної частини в судовому рішенні. 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Федоренко В.Л. Система конституційного права України: теоретико- методологічні аспекти: Монографія / В.Л. Федоренко. — К.: Ліра-К, 2009. — 580 с.
2. Погорілко В.Ф., Федоренко В.Л. Конституційне право України: підруч. / за заг. ред. В.Л. Федоренка. — 2-ге вид., переробл. і доопр. — К.: Алерта; КНТ; центр учбової літератури, 2010. — 432 с.
3. Савенко М.Д. Правовий статус Конституційного Суду України: Автореф. дис. … канд. юрид. наук / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — Х., 2001. — 21 с.
4. Юридична енциклопедія: в 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. / Т. 5: П-С. — К.: «Укр. енцикл.», 2003. — 736 с.
5. Сердюк В. Судова влада у концепції поділу державної влади: питання теорії // Вісник Державної судової адміністрації України. — 2008. — № 2 (7). — С. 27-31.
6. Ківалов С. Судова реформа в Україні: проблеми юридичної регламентації // Голос України. — 2007. — 13 березня — С. 3.
7. Федоренко В.Л. Конституційно-правовий статус суддів судів загальної юрисдикції // Часопис Київського університету права. — 2005. — № 3. — С. 63-69.
8. Єгорова В.С. Конституційно-правовий статус суддів судів загальної юрисдикції: Автореф. дис. … канд. юрид. наук / НАН України; Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького. — К., 2008. — 20 с.
9. Баронін Д. Б. Правовий статус суду в Україні : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.10 / Д. Б. Баронін ; кер. роботи Л. М. Москвич ; Нац. юрид. ун-т ім. Я. Мудрого. – Харків, 2015. – 19 с.
10. Баронін Д.Б. Суд в системі органів державної влади // National law journal: theory and practice — 2014. — № 4 (8) — С. 36-41.
11. Тихий, В. Захист конституційних прав і свобод Конституційним Судом України за зверненнями фізичних та юридичних осіб [Текст] / В. Тихий // Вісник Конституційного Суду України. — 2001. — № 2. — С. 67-71.
12. Ткачук, П. Конституційний Суд України: теоретико-правові питання діяльності [Текст] / П. Ткачук // Вісник Конституційного Суду України. — 2006. — № 4. — С. 23-27.
13. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР [Текст] // ВВР. — 1996. — № 30. — Ст. 141.
14. Шемчушенко, Ю. Проблеми функцій Конституційного Суду України [Текст] / Ю. Шемчушенко, В. Погорілко // Вісник Конституційного Суду України. — № 2. — С. 54-56.
15. Ильинский, И. П. Конституционный контроль и охрана конституционной законности в социалистических странах [Текст] / И. П. Ильинский, Б. В. Щетинин // Советское государство и право. — 1969. — №2 9. — С. 40-41.
16. Нечаева, Ж. В. Принципы конституционно-правовой технологии и их роль в повышении эффективности исполнения решений Конституционного Суда России [Текст] / Ж. В. Нечаева / / Журнал конституционного правосудия. — 2009. — № 1 (7). — С. 1-7.
17. Про Конституційний Суд України : Закон України від 16.10.1996 р. № 422/96-ВР [Текст] // ВВР. — 1996. — № 49. — Ст. 272.
18. Кампо, В. М. Конституційний контроль: заходи, статус, механізм [Текст] / М. Кампо // Віче. — 1993. — № 6. — С. 19-24.
19. Малюшин, А. А. Теоретические проблемы определения критериев эффективности конституционно-судебного правотворчества и его результатов [Текст] / А. А. Малюшин // Проблемы права. — 2012. — № 6 (37). — 50-58.
20. Лазарев, Л. В. Форум “Роль конституционного суда в обеспечении стабильности и развития правопорядка”. Введение [Текст] / Л. В. Лазарев // Сравнительное конституционное обозрение. — 2004. — № 3 (48). — С. 77-79.
21. Овсепян, Ж. И. Акты органов судебного (квазисудебного) конституционного контроля (на материалах Австрии, Италии, Испании, Франции, ФРН) [Текст] / Ж. И. Овсепян // Государство и право. — 1994. — № 4. — С. 117-121.
22. Селіванов, А. О. Верховенство права в конституційному правосудді: Аналіз конституційної юрисдикції [Текст] / А. О. Селіванов. — К. ; X. : Акад. прав. наук України, 2006. — 136 с.
23. Івановська, А М. До питання про зміст правотворчої функції Конституційного Суду України [Текст] / А. М. Івановська / / Актуальні проблеми юридичної науки : зб. тез Міжнародної науково-практичної конференції “Тринадцяті осінні юридичні читання”. — Хмельницький : Хмельницький університет управління та права, 2014. — Частина 2. — С. 27-30.
24. Скомороха, В. Конституційне правосуддя — веління часу [Текст] / В. Скомороха // Право України. — 2001. — № 10. — С. 3-8.
25. Кряжков, А В. Юрисдикция Конституционного Суда и структура Конституции. От правового государства к конституционному государству [Текст] / А. В. Кряжков, Ханс X. Кляйн // Государство и право. — 1999. — № 8. — С. 111-114.
26. Шаповал, В. Становлення конституціоналізму в Україні: проблеми теорії [Текст] / В. Шаповал // Право України. — 1998. — №2 5. — С. 25-31.
27. Тихий, В. Правотлумачення Конституційним Судом та правова природа його рішень [Текст] / В. Тихий / / Вісник Конституційного Суду України. — 2001. — № 1. — С. 67-72.
28. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 24, 58, 59, 60, 93, 1901 Кримінального кодексу України в частині, що передбачає смертну кару як вид покарання (справа про смертну кару) від 29.12.1999 р. №2 11-рп/99 [Текст] / / ОВУ. — 2000. — №2 4. — Стор. 114. — Ст. 126.
29. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України (справа про застосування української мови) від 14.12.1999 р. № 10-рп/99 [Текст] // ОВУ. — 2000. — № 4. — Стор. 109. — Ст. 125.
30. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями 53 і 47 народних депутатів України про офіційне тлумачення положення частини третьої статті 103 Конституції України (справа щодо строків перебування на посту Президента України) від 25.12.2003 р. № 22-рп/2003 [Текст] // ОВУ. — № 52. — Том 1. — Стор. 327. — Ст. 2830.
31. Конституційний Суд України. Рішення. Висновки. 1997-2001 [Текст] / відповід. ред. П. Б. Євграфов. — К. : Юрінком Інтер, 2001. — 504 с.
32. Івановська, А М. Питання політики і права в діяльності Конституційного Суду України [Текст] / А. М. Івановська // Університетські наукові записки. — 2011. — № 4. — С. 272-280.
33. Регламент Конституційного Суду України, затв. рішенням Конституційного Суду України від 05.03.1997 р., у ред. рішення Конституційного Суду України від 14.10.2008 р. № 34-р/2008 [Електронний ресурс] Верховна Рада України. Законодавство України. — URL : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v001z710- 97.
34. Про судоустрій і статус суддів : Закон України від 07.07.2010 р. № 2453-УІ, у ред. Закону від 12.02.2015 р. №2 192-УПІ [Електронний ресурс] Верховна Рада України. Законодавство України. — URL : http://zakon.rada.gov.ua/go/2453-17.
35. Мартинова, О. М. Нормативно-правове забезпечення діяльності суддів місцевих загальних судів у провадженні в справах про адміністративні правопорушення / О. М. Мартинова // Форум права. — 20011. — №2 2. — С. 590-594 [Електронний ресурс] Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського. — URL : http://nbuv.gov.ua/j-pdf/FP_index.htm_2011_2_95.pdf.
36. Мачужак, Я. Взаємодія Конституційного суду України і судів загальної юрисдикції у питаннях захисту прав і свобод людини і громадянина [Текст] / Я. Мачужак / / Конституційний суд у системі органів державної влади: актуальні проблеми їх вирішення : матеріали міжн. конф., м. Київ, 16 травня 2008 р. / Конституційний Суд України; упоряд. К. О. Пігнаста та ін. — К. : Ін Юре, 2008. — С. 102-113.
37. Ланкевич, А Окремі аспекти розмежування питань конституційності і законності при здійсненні конституційного контролю Конституційним Судом України [Текст] / А. Ланкевич // Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. — 2013. — № 1. — С. 48-53.
38. Івановська, А М. Юридична природа актів Конституційного Суду України [Текст] / А. М. Івановська // Університетські наукові записки. — 2005. — № 4 (16). — С. 42-50.