Вступ.

1. Права та статус української мови.

2. Нові реалії мовної політики в Україні.

Висновки

Список використаної літератури.

Вступ

Сьогодні в Україні відсутня цілісна концепція коректної мовної політики, країна, як і раніше, живе в рамках «Закону про мови в Українській РСР», прийнятого 28 жовтня 1989 р. Після здобуття Україною незалежності почалися спроби розроблення мовних проблем у нових соціально-політичних умовах, з врахуванням нових реалій, зокрема утворення Автономної Республіки Крим і масової репатріації кримських татар. Так, 2 травня 1996 р. у Страсбургу (Франція) Україна підписала Європейську хартію регіональних мов або мов меншин, прийняту світовою спільнотою 5 листопада 1992 р., а 24 грудня 1999-го її ратифікувала. Однак уже 12 липня 2000 р. Конституційний Суд України прийняв рішення про неконституційність даного документа у зв’язку з його невідповідністю новим конституційно встановленим правилам підписання й офіційного опублікування законів України. Повторна ратифікація Хартії відбулася 15 травня 2003 р., і з 1 січня 2006-го вона набрала чинності.Проблема статусу української мови займає одне з провідних місць серед кола питань, що приносять розкол у нинішньому українському суспільстві. Вона стоїть поряд таких тем, як вступ України до НАТО, суперечливе історичне минуле (насамперед, масова загибель українців від голоду в 1932-1933 роках і події Другої Світової війни на теренах України), зовнішні вектори інтеграції (Захід чи Росія). Цей список можна ще продовжувати, оскільки питань, що розділяють нинішнє українське суспільство, причому, майже, навпіл, знайдеться чимало.

Найбільш часто піднімаються вони під час передвиборних змагань, які стають в Україні майже щорічними. Різні проблеми від дуже важливих до дріб’язкових стають предметами найгарячіших та найзапекліших дискусій і своєю основною метою мають підвищення рейтингу тієї чи іншої партії або блоку, або ж конкретного політика. Така практика дуже широко використовується в сучасній Україні.

1. Права та статус української мови

Державною мовою України є і в майбутньому буде українська. Одним із наслідків політичної безвиході є те, що жодна політична сила не буде настільки потужною, щоб зібрати дві третини депутатів і змінити Конституцію.

Кожна держава має право поширювати державну мову на своїй території та вимагати від своїх громадян її знання, хоча б пасивного.

Для України з цього випливає:

– Мовою офіційного спілкування на всій території країни є українська.

– Усі держслужбовці мусять вільно володіти (усно та письмово) українською мовою.

– Держслужбовці зобов’язані засвідчити знання української мови сертифікатом. Для всіх держслужбовців, які не володіють українською мовою на високому рівні в усній і письмовій формі, необхідно організувати безплатні мовні курси. Осіб, що відмовляються отримати сертифікат за наявних сприятливих умов для вивчення української мови, слід звільняти.

– Усі громадяни повинні володіти українською мовою принаймні в обсязі, достатньому для роботи.

Права недержавних мов (російської, кримськотатарської та інших мов, якими говорять члени національних меншин)[4, c. 14]

Україна мусить дотримуватись і забезпечувати виконання своїх зобов’язань перед Радою Європи та іншими міжнародними організаціями. Українська держава має докласти всіх зусиль, аби використовувані в її мовній політиці термінологія та критерії не суперечили правовим зобов’язанням України згідно з Рамковою конвенцією про захист національних меншин та Європейською хартією регіональних мов або мов меншин. Для носіїв мов, зазначених у Законі про ратифікацію Хартії, на територіях їхнього поширення мають бути створені більш ніж мінімальні можливості вживання цих мов (з урахуванням конкретної ситуації кожної мови).

За минулі роки Верховна Рада України періодично реєструвала і розглядала проекти законів про мови, внесені народними депутатами (у 1998 — один, 1999-му — аж три і т. д.). 3.06.2000 р. представив проект «Про розвиток і застосування мов в Україні» Кабінет Міністрів. Проблеми мовного будівництва в Україні з кожним роком ускладнювалися, але не вирішувалися.

Сьогодні статус мов в Україні і відносини між ними регулюються Конституцією України, прийнятою 28 червня 1996 р. (ст.ст. 10, 11, 24, 53, 92 та ін.), у Криму — у тому числі Конституцією АРК від 21 жовтня 1998 р. (гл. 3, ст.ст. 10 — 13). Однак останнім часом на сторінках ЗМІ активно обговорюється питання про надання російській мові статусу другої державної (відповідно до Конституції України вона має статус мови національної меншини).

Як на мене однією з головних проблем є недостатня популяризація мови. На сьогоднішній день основними засобами популяризації є телебачення, радіо, література, преса, Інтернет та театральні заходи. Для того, щоб мова сподобалася і з’являлося бажання оволодіти нею й використовувати її у повсякденному житті, потрібно, щоб у перелічених вище джерелах мова була максимально гарною та естетичною. Зараз же, на превеликий жаль, цього не спостерігається. Та й чи може сподобатись та мова, яку ми не рідко чуємо в спортивних коментарях, деяких випусках новин і навіть у Верховній Раді? Навряд чи. Адже, в ній зустрічаються елементи суржику та понівечення, наприклад, за рахунок неправильного наголошення або неправильній зміні закінчень. На мою думку, суржик, який використовує значна кількість громадян, особливо у сільській місцевості, робить українську мову непривабливою. Це, як і все перераховане вище, створює у людей неправильний стереотип “несолідності” української мови.

Також негативну роль відіграє видання переважної кількості книг, преси російською мовою. Особливо гостро стоїть проблема книговидавництва і перекладу книг на українську, адже люди навіть при великому бажанні не можуть знайти деякі твори світової класики на рідній мові. Недостатньо й літератури різних наукових напрямків, яка б була написана українською мовою. Серед неї й фундаментальних наукових видань про саму мову, її історію та розвиток.

В сучасному життя людини велику роль відіграє глобальна електрона мережа Інтернет. Проте, в ній, також важко знайти всю необхідну інформацію на українській мові.

Не додають популярності українській мові й політичні суперечки навколо прийняття другої державної мови (російської)[6, c. 11-12].

2. Нові реалії мовної політики в Україні

Мовна ситуація в Україні складна. Немає жодної іншої європейської країни, де мова етнічної меншини набула б такого ж поширення, що й державна мова, а державна була б на певних територіях мовою меншості населення. Причина цього криється в історії України — від середини ХVII ст. схід України, який став частиною Російської імперії, зазнавав русифікації. За часів СРСР цей процес поширився на всю територію України. Є також регіони, де говорять і іншими мовами. Наслідком цього є нинішня двомовність України.

Як і будь-яка інша галузь державної політики, регулювання мовної сфери супроводжується пошуком головних проблем, що у ній існують, і намаганням знайти якомога більш ефективні шляхи до їх розв'язання.

Створення органу, що опікувався б мовними питаннями, дає шанс для появи і в Україні продуманої та ефективної державної політики. І ця ефективність буде тим більшою, чим більше відповідей щодо його подальшої діяльності буде отримано до того, як він почне діяти. Тож спробуємо поставити самі запитання й подумати над можливими відповідями.

Створення кожного органу розпочинається, звісно ж, з його називання. На перший погляд назва – справа не першорядної ваги, але лише на перший. Адже у назві державної структури має бути відображено її компетенцію – зокрема, те, чим вона має і чим не має займатися.

Необхідно, щоб Верховна Рада якнайшвидше ухвалила новий Закон про мови, позаяк чинний закон від 28 жовтня 1989 року вже не відповідає дійсності. Необхідно також забезпечити законодавчу визначеність — щоби жоден регіональний чи місцевий орган не міг безкарно порушити закон.

Жодну людину не можна примушувати змінювати мову. Цього не дозволяють ні міжнародні правові зобов’язання України, ні її національне законодавство. Вибір мови приватного вжитку не може бути об’єктом законодавчих регулювань[1, c. 29-30].

Але кожна держава має право поширювати державну мову на своїй території та вимагати від своїх громадян її знання.

Мовою офіційного спілкування на всій території країни є українська.

Усі державні службовці мусять вільно володіти (усно та письмово) українською мовою.

Державні службовці зобов’язані засвідчити знання української мови сертифікатом. При необхідності, для службовців мають працювати безкоштовні мовні курси.

Усі громадяни повинні володіти українською мовою принаймні в обсязі, достатньому для роботи.

Мовою Збройних сил є українська. Держава повинна забезпечити необхідну кількість підручників — для всіх предметів, що викладаються українською. У державних та приватних коледжах та університетах обов’язковим має бути вступний іспит з української мови.

Україна мусить дотримуватися і забезпечувати виконання своїх зобов’язань перед Радою Європи та іншими міжнародними організаціями.

Російська є мовою етнічної меншини, але передусім — це майже половина громадян України. Це не є типовою ситуацією — російська є водночас регіональною мовою та мовою меншини[5, c. 8].

Сьогодні Україна є прикладом для інших колишніх радянських республік, оскільки вона характеризується толерантністю в мовних питаннях. В Україні можна звернутися на вулиці із запитанням, отримати відповідь іншою мовою, і при цьому ніхто не почуває себе ображеним. Конфлікти здебільшого провокують політики, особливо у зв’язку з виборами.

Україна підтримує за рахунок державного бюджету освітні й культурні заклади багатьма недержавними нормами. Ця практика зовсім не є загальноприйнятою у світі й гідна наслідування. Заслуговує поваги прагнення України дотримуватися міжнародних правових зобов’язань та впроваджувати відповідні акти і механізми Ради Європи, — попри ще помітну спадщину радянської доби»[2, c. 75].

Висновки

Мова — найважливіший засіб людського спілкування, нерозривно пов'язаний із мисленням, це соціальний засіб зберігання і передачі інформації, засіб управління людською поведінкою. У мовному різноманітті світового суспільства немає точних даних про кількість мов, які існують. Їх приблизно понад 2,5 тисячі.

Мовна ситуація в Україні складна. Немає жодної іншої європейської країни, де мова етнічної меншини набула б такого ж поширення, що й державна мова, – а державна була б на певних територіях мовою меншості населення. Причину цього можна знайти в історії України. Від середини XVII ст. схід України, що був частиною Російської імперії, зазнавав русифікації. За часів СРСР цей процес поширився на всю територію України.

Наслідком цього є нинішня двомовність країни, хоча в деяких регіонах говорять і кількома іншими мовами. Українська мова є єдиною державною.

Подальший національний духовний розвиток України, наслідуючи вимозі слов’янської культури, має передбачати сприяння та державне заохочення громадян, особливо дітей, молоді, у оволодінні якомога більшою кількістю мов світу, в першу чергу народів слов’янського споріднення. З метою забезпечення умов такого розвитку треба використовувати можливості дитячо-юнацького туризму, літні відпочинки дітей тощо.

З огляду на все це, основою для формування стрижневої, конститутивної мовної культури в Україні може бути тільки українська мова. Тільки в цьому випадку буде створено насправді сприятливе мовне середовище для духовного очищення та розвитку всіх громадян України, як українців, так і для представників інших національностей. Українська національна традиція Слова має бути основою будь-якого спілкування та виховання, яке має статус державного значення.

Список використаної літератури

1. Данилевська О. Державний статус української мови //Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. — 2003. — № 4. — C. 28-36.

2. Жулинський М. Законодавча толерантність, або чому українська потребує захисту/ М. Жулинський //Віче. — 2006. — № 19-20. — C. 75

3. Прадід Ю. Мовне питання в українських Конституціях ХХ ст./ Ю.Прадід //Мовознавство. — 2002. — № 1. — С.17-22

4. Тараненко О.О. Українсько-російський суржик : статус, тенденції, оцінки, прогнози //Мовознавство. — 2008. — № 1. — C. 14-30.

5. Шульман Л. Чи заслуговує російська мова в Україні на статус другої державної?/ Леонід Шульман //Освіта. — 2001. — № 62-63. — C. 8-9

6. Щербань П. Про статус державної мови/ П.Щербань //Рідна школа. — 2001. — № 9. — C. 11-12