З часу проголошення державного суверенітету Україна стала на шлях створення власної національної податкової системи. Одним з перших законів з питань оподаткування був Закон України "Про податок на добавлену вартість", підписаний 20 грудня 1991 року. Незважаючи на певні недоліки, цей Закон відіграв помітну роль в економічному житті країни, увівши в податкову систему податок на додану вартість. Подальші внесені зміни та прийняття нових законів значно вдосконалили його, врахувавши інтереси держави і платників податків.

З часу прийняття першого Закону України "Про податок на добавлену вартість" від 20.12.1991 р. видано ще чотири законодавчі акти, якими вносились зміни та доповнення до Закону. Пізніше став діяти Декрет Кабінету Міністрів України від 26.12.1992 р. "Про податок на добавлену вартість", до якого 13 разів вносилися зміни та доповнення.

З часу введення податку на додану вартість у систему оподаткування він відіграє значну роль не тільки в наповненні Державного бюджету України, а й реалізації економічної політики держави. Незважаючи на значну роль податку на додану вартість в економічному механізмі господарювання, останніми роками висловлюється значна кількість критичних зауважень. В окремих випадках пропонувалося взагалі скасувати цей податок1 і ввести, наприклад, податок з продажу товарів[3, c. 40].

Механізм справляння податку на додану вартість, як згадувалося, влаштований таким чином, що при багаторазовому оподаткуванні на кожному етапі обігу товару фактично оподатковується тільки додана вартість. До бюджету платники податку перераховують різницю між податковим зобов'язанням (сумою нарахованого ПДВ на весь обсяг реалізації) і податковим кредитом (сумою сплаченого ПДВ з вартості придбаних товарів, сировини, матеріалів). Такий спосіб визначення суми податку простіший за визначення доданої вартості з наступним оподаткуванням. У світовій практиці такий спосіб обчислення ПДВ одержав назву методу "рахунків-фактур". Тому багаторазове справляння податку на додану вартість товару відсутнє.

На сьогоднішній день податок на додану вартість в Україні регулюється Законом України "Про податок на додану вартість", прийнятим Верховною Радою 3.04.1997 р., зміненим і доповненим більш як 50 разів.

Даний Закон містить 11 статей, якими визначено категорії платників ПДВ, об'єкти, базу та ставки оподаткування, перелік неоподатковуваних та звільнених від оподаткування експортних та імпортних операцій, порядок спеціальної реєстрації платників ПДВ, визначення податкового кредиту та податкових зобов'язань.

З 1 жовтня 1997 р. порядок обчислення і сплати ПДВ регламентується Законом України "Про податок на додану вартість" від З квітня 1997 р. На жаль, податкове законодавство щодо ПДВ є дуже нестабільним. Так, тільки з часу прийняття вказаного Закону і до введення його в дію було прийнято чотири закони, які вносили зміни щодо ПДВ.

Виходячи з чинних законодавчих актів, розглянемо порядок обчислення і сплати ПДВ, механізм його впливу на фінансово-господарську діяльність підприємств[6, c. 3].

Окремі визначення в Законі України "Про податок на додану вартість" є неточними. Наприклад, визначення платника податку на додану вартість. Податок на додану вартість є непрямим податком, який включається в ціну продажу товару. При класифікації податків ознакою, яка визначає належність ПДВ до непрямих податків, є саме обставина, що податок включається в ціну товару і при купівлі сплачується покупцями.

Питання суті податку на додану вартість ґрунтовно дослідив академік УААН М.Я. Дем'яненко. Надаючи важливе значення цій проблемі, він звертає увагу на причини, чому економісти і вчені неоднозначно трактують поняття платника податку на додану вартість. Першопричиною появи різних поглядів є неточне визначення платника податку в Законах України з початку їх прийняття. Статтею 2 (пункт 1) Закону України "Про податок на додану вартість" платниками податку визначено "підприємства та організації, які відповідно до законодавства України мають статус юридичних осіб, включаючи підприємства з іноземними інвестиціями, що здійснюють виробничу та іншу комерційну діяльність". Подальше вдосконалення податкового законодавства не виправило існуючих неточностей і в Декреті Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року "Про податок на додану вартість" платниками податку знову визначені суб'єкти підприємницької діяльності. Тільки в останній чинній редакції Закону від 3 квітня 1997 року платником податку визначено особу, яка згідно з цим Законом зобов'язана здійснювати утримання та внесення до бюджету податку, що сплачується покупцем.

Визначення платника податку на додану вартість у законодавчих актах України певною мірою суперечить економічній теорії з питань оподаткування. Однозначність у визначенні виробників продукції платниками податку на додану вартість ставить під сумнів правильність класифікації податків і зарахування його до категорії непрямих податків, розглядаючи цей податок як модифікований універсальний акциз, яким він є за економічним змістом. М.Я. Дем'яненко зазначає: "Саме через таку неузгодженість на законодавчому рівні виникає суперечність між теоретичним визнанням ПДВ як непрямого податку і необхідністю його сплати товаровиробником, а не споживачем. Відбулося це внаслідок ототожнення понять "суб'єкт оподаткування" і "платник податку". Як правило, дані поняття збігаються, але не завжди, в окремих ситуаціях вони мають самостійне значення. Саме така ситуація склалася з податком на додану вартість". Погляди, що платник податку і суб'єкт оподаткування не можуть бути єдиними, поділяє і В.В. Пилипенко. Механізм стягнення податку на додану вартість влаштований таким чином, що суб'єкти господарювання виступають посередниками між фактичними платниками податку, якими є споживачі, і бюджетом[4, c. 62-63].

Численні порушення податкового законодавства, що виявляються в ході перевірок свідчать про наявність суттєвих недоліків у діючому податковому законодавстві, що дає ділкам тіньового бізнесу одержувати незаконні відшкодування. На нашу думку, при перегляді законодавства з податку на додану вартість слід запозичити досвід законодавства Швеції з питань перевірки достовірності відшкодування ПДВ. У цій країні діє жорсткий контроль перевірки правильності відшкодування ПДВ. Законодавством установлені строки відшкодування протягом 2,5 місяця з дня подачі декларації. Але у випадку, коли в податкового органу є сумніви щодо угоди і сплати ПДВ, він має право відмовити на невизначений строк до повного уточнення й з'ясування всіх обставин інформації щодо проведених операцій. Введення таких правил ніякою мірою не утискує прав товаровиробника. Практика показує, що заплутані схеми відшкодування появляються у фіктивних фірм, що проводять товарообмінні операції. Введення такої норми стимулюватиме проводити операції з купівлі-продажу товарів за прозорою схемою. При непідтвердженні на якомусь етапі сплати ПДВ до бюджету, платник податку втратить право на відшкодування. За існуючих можливостей при чинному законодавстві багаторазово збільшувати ціну, в тому числі й величину відшкодування, фіктивний експорт вимагає термінового прийняття заходів щодо зменшення втрат бюджету.

Створенню заплутаних схем сприяли зміни в Законі України "Про податок на додану вартість" від 3 квітня 1997 року, в якому базою оподаткування по операціях з продажу товарів визначено загальну вартість. Попередні нормативні документи визначали базою оподаткування по таких операціях торгову націнку. Встановлення базою оподаткування загальної вартості товару спростило податковий облік. При такому методі визначення суми податку на додану вартість (метод рахунків-фактур) забезпечується окремий облік ПДВ, сума по ньому не відноситься на витрати виробництва. Разом з тим значно послаблені можливості контролю за достовірністю податкових оборотів на попередніх етапах обігу[6, c. 4].

При запровадженні змін до Закону "Про податок на додану вартість" можна зберегти діючу практику надання державі кредиту юридичними особами, який названо податковим кредитом, але з окремими поправками. А саме: по-перше, кредитором має бути підприємство, яке реалізує товари (роботи, послуги), а не покупець; по-друге, до надання кредиту державі доцільно залучити лише переважно платоспроможні підприємства; по-третє, термін погашення кредитів треба визначити в межах звітного податкового періоду; по-четверте, погашення наданого кредиту може здійснюватись державою шляхом перерахування коштів на поточний рахунок кредитора або шляхом заліку, тобто зменшення його податкового зобов'язання.

Податок на додану вартість в бюджеті країни відіграє значну роль. На нинішньому етапі розвитку країни він служить стимулюючим важелем впливу на агропромисловий сектор. Вдосконалення податкового законодавства та усунення окремих його недоліків позбавить противників цього закону підстав для критики і збереже державні кошти в бюджеті[2, c. 12].

Список використаної літератури

1. Болотін В. ПДВ: подолання ірраціонального // Російський економічний журнал. — 1994. — № 9. — С 97.

2. Вільховий Ю.В. ПДВ потребує законодавчого реформування // Вісник податкової служби України. — 2003. — № 1. — С 12.

3. Дем'яненко М.Я. Податок на додану вартість: економічна суть і механізм реалізації // Економіка АПК. — 2000. — № 12. — С. 40.

4. Осадчий С. Податок на додану вартість: історія введення і необхідність удосконалення // Економіка АПК. — 2003. — № 5. — С.62-66

5. Пилипенко В.В. Удосконалення податкового механізму АПК // Економіка АПК. — 2001. — № 9. — С. 15.

6. Соболев М. Податок на додану вартість: про історію виникнення, роль в економіці та необхідність скасування // Все про бухгалтерський облік. — 1998. — № 121. — С 3—5