1. Характеристика джерел прав і свобод людини у правових актах Організації Об’єднаних Націй

Першим практичним кроком на шляху створення ООН стала прийнята 1943 р. на конференції в Москві Декларація чотирьох держав — СРСР, США, Великобританії та Китаю — з питань загальної безпеки. У ній зазначалася необхідність заснування в найкоротший термін всесвітньої міжнародної організації для підтримання міжнародного миру і безпеки. Ці положення були підтверджені на Тегеранській конференції у 1943 р.

У свою чергу, на конференціях у Думбартон-Оксі 1944 р. та Ялті 1945 р. були визначені основні риси майбутньої міжнародної організації. 26 червня 1945 р. учасники конференції в Сан-Франциско підписали Статут ООН, а 24 жовтня того ж року, після ратифікації його більшістю держав, Статут ООН набрав чинності [7, c.35].

Разом з делегаціями інших країн активну участь у цих заходах взяла і делегація У РСР.

У ст. 1 Статуту ООН визначено, що основними цілями ООН є:

• підтримання миру і безпеки за допомогою колективних заходів для відвернення й усунення загрози миру і придушення актів агресії чи інших порушень миру;
• розвиток дружніх відносин між націями;
• здійснення міжнародного співробітництва в розв’язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру;
• бути центром для погодження дій націй у досягненні цих цілей.

Відповідно до своїх цілей і завдань, ООН є універсальною організацією, відкритою для всіх миролюбивих держав, які можуть і бажають ці зобов’язання виконувати. Прийняття держави в члени Організації здійснюється постановою Генеральної Асамблеї за рекомендацією Ради Безпеки. У Статуті не уточняється, яка кількість голосів потрібна для прийняття такого рішення.

Членами ООН є суверенні держави. За процедурою оформлення членства статті 3-4 Статуту розрізняють найперших членів і пізніше прийнятих членів Організації. Серед пострадянських республік тільки Україна, Росія і Білорусь належать до найперших членів ООН (взявши участь у конференції у Сан-Франциско, підписали і ратифікували Статут ООН). Інші держави — колишні республіки СРСР оформляли своє членство в ООН на підставі ст. 4 Статуту шляхом подання заяв про прийом.

Генеральна Асамблея має право за рекомендацією Ради Безпеки призупинити здійснення прав та привілеїв одному з членів Організації. Підставою для цього є застосування проти такого члена Організації дій превентивного або примусового характеру. Відновлення втрачених прав та привілеїв може бути здійснене також Радою Безпеки. І як крайній захід за рекомендацією Ради Безпеки будь-який член Організації, що систематично порушує принципи Статуту ООН, може бути виключений з Організації рішенням Генеральної Асамблеї (ст. 6) [8, c. 95].

Статут ООН (ст. 7) передбачає головні та допоміжні органи ООН. Останні, якщо є потреба, можуть засновуватися відповідно до Статуту ООН. Головні органи Організації Об’єднаних Націй — це Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Економічна і Соціальна рада, Рада з опіки, Міжнародний суд, Секретаріат. Хоч у тексті Статуту головні органи наведено єдиним списком, за своїм правовим становищем і реальним значенням вони далеко не однозначні. Центральне місце у системі органів ООН посідають, безумовно, Рада Безпеки і Генеральна Асамблея.

 

Генеральна Асамблея ООН — дорадчий представницький орган, у якому представлені всі держави-члени ООН її структуру складають:

• голова;
• заступники голови;
• головні комітети: з політичних питань і питань безпеки; з економічних і фінансових питань; із соціальних, гуманітарних і культурних питань; з опіки й не самоврядних територій; з правових питань;
• комітети: з адміністративних і бюджетних питань; з внесків; з деколонізації; з питань про політику апартеїду; з атомної енергії; з використання космічного простору; з роззброєння та ін;
• сесійні органи: Генеральний комітет і комітет з перевірки повноважень;
• комісії: ревізійна; міжнародного права; з прав людини та ін. Генеральна Асамблея проводить щорічні регулярні сесії, а також спеціальні (скликаються з будь-якого питання, якщо вимоги надходять від Ради Безпеки) і надзвичайні, які скликаються протягом 24 годин з моменту одержання  Генеральним секретарем вимоги від Ради  Безпеки й підтриманого голосами будь-яких членів Ради у випадках:
• якщо існує загроза миру;
• відбулося порушення миру або акт агресії й члени Ради Безпеки не прийшли до вирішення питання.

Відповідно до Статуту ООН Генеральна Асамблея відіграє істотну роль у діяльності ООН. Вона робить значний внесок у розробку й підготовку низки важливих міжнародних документів, кодифікації принципів і норм міжнародного права [8, c. 97].

Генеральна Асамблея — демократичний орган. Кожний член незалежно від розмірів території, чисельності населення, економічної й військової могутності має 1 голос. Рішення з важливих питань приймаються більшістю Асамблеї, 2/3 присутніх і членів, що беруть участь у голосуванні. У роботі Генеральної Асамблеї можуть брати участь держави-не члени ООН, що мають постійних спостерігачів При ООН (Ватикан, Швейцарія) і не мають їх.

Очолює Генеральну Асамблею Генеральний секретар. Рада Безпеки ООН. Як зазначається у Статуті ООН (ст. 24), для забезпечення швидких і ефективних дій Організації на Раду Безпеки покладається головна відповідальність за підтримання міжнародного миру і безпеки. У межах своїх функцій і повноважень Рада Безпеки подає на розгляд Генеральної Асамблеї щорічні доповіді і за потребою — спеціальні доповіді.

Рада Безпеки складається з 15 членів, з яких 5 — постійні члени (Великобританія, Китай, Росія, США, Франція); 10 — непостійні, які обираються Генеральною Асамблеєю на два роки. Місця непостійних членів розподіляються так: 5 — від держав Азії та Африки; 1 — від держав Східної Європи; 2 — від держав Латинської Америки; 2 — від держав Західної Європи та інших країн.

Рада Безпеки володіє низкою виключних повноважень. Вона є єдиним органом, правомочним приймати ухвали, пов’язані з діями ООН щодо підтримання або відновлення міжнародного миру і безпеки. Лише Рада Безпеки уповноважена приймати ухвалу про проведення примусових дій із застосуванням збройних сил [42, c.184].

Рада Безпеки може приймати ухвали, обов’язкові для всіх членів Організації. Оскарження або перегляд їх у будь-якому іншому органі не допускається. Окрім основних функцій і повноважень, Рада Безпеки виконує й ряд інших: зокрема, разом з Генеральною Асамблеєю бере участь у прийнятті держав до членів ООН (ст.ст. 2-4), призначенні Генерального секретаря ООН (ст. 97), обранні суддів Міжнародного Суду (ст. 4 Статуту Міжнародного Суду) тощо.

Функції та повноваження головних і спеціалізованих органів систем ООН у сфері прав людини складаються з міжнародно-правових документів про права людини та загальних рекомендацій з цієї проблеми, із здійснення опосередкованого контролю за практичною реалізацією державами взятих на себе зобов’язань, а також полягають у діяльності з надання інформації і певної техніко-гуманітарної допомоги.

Згідно з вимогами Статуту (ст. 60) відповідальність у сфері прав людини в діяльності ООН несе Генеральна Асамблея. Як зафіксовано у ст.13 Статуту, саме вона дає рекомендації в цілях сприяння міжнародному співробітництву у сфері прав людини та основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови, релігії.

Можна погодитись, що співпраця в галузі заохочення і розвитку поваги до прав та основних свобод людини “являє собою міжнародно-правовий обов’язок кожної держави — члена міжнародного співтовариства”.

Це підтверджується і у ст. 56 Статуту ООН, де підкреслено, що всі її члени зобов’язані вживати спільних з нею та самостійних заходів для досягнення поставлених перед ООН цілей [49, c.89].

Універсальною і, скажімо, мінімально константною гідністю людини є людська гідність. Йдеться про гідність, якою наділена кожна людина без винятку, безвідносно до її індивідуальних особливостей чи соціального статусу.

В основу такої інтерпретації покладено так званий об’єктивістсько-антропологічний підхід до розуміння гідності.

Його втілено у тих положеннях міжнародно-правових та конституційних актів, згідно з якими гідність людини є властивістю усіх членів людської сім’ї й усі люди є рівними у своїй гідності. Людську (антропну) гідність розглядають як самоцінність людини як біосоціальної істоти – унікального родового суб’єкта, який уособлює найвищий рівень розвитку буття на Землі.

Особливе значення в цьому сенсі має Загальна декларація прав людини 1948 р., яка спричинила засадничий ідейний вплив на розвиток міжнародного захисту прав людини.

Людська гідність стала однією з центральних категорій міжнародних правових актів власне через її закріплення у вказаному правовому акті. Так Загальна декларація прав людини звертається до поняття людської гідності шість разів. Серед них виділимо:

1. Загальне чи абстрактне звернення до людської гідності. Застосовується з метою виділення основних соціальних цінностей і засад функціонування суспільства.

Зокрема, у преамбулі Загальної декларації вказано, що визнання гідності, притаманної всім членам людської сім’ї та рівних і невід’ємних їхніх прав, є основою свободи, справедливості та загального миру в усьому світі. Підкреслено, що народи ООН підтвердили свою віру в основні права людини та в гідність і цінність людської особи.

2. Нормативне. Таке звернення до людської гідності визначає систему ідеальних або бажаних соціальних зв’язків, які лежать в основі взаємовідносин між людьми.

Так ст.1 вказує, що всі люди народжуються вільними й рівними за своєю гідністю та правами. Вони наділені розумом і совістю та повинні діяти один стосовно одного в дусі братерства.

3. Позанормативне, або таке, що застосовується для реалізації чи закріплення конкретних прав людини.

Зокрема, ст.5 вказує, що ніхто не повинен зазнавати тортур або жорстокого, нелюдського чи такого, що принижує людську гідність ставлення чи покарання [53, c. 114].

Стаття 22 закріплює право кожної людини на соціальне забезпечення, а також на реалізацію необхідних для підтримки її гідності й вільного розвитку особистості прав у економічній, соціальній і культурній сферах.

Стаття 23 закріплює право кожного, хто працює, на справедливу й задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування.

Однак не лише Загальна декларація прав людини закріплює поняття «людська гідність».

Багато інших міжнародних правових актів містять звернення до людської гідності. Так серед проаналізованих нами 97 міжнародних правових актів звернення до людської гідності містять 54 правові акти.

Серед масиву міжнародних правових актів особливе місце посідають Міжнародні пакти 1966 р., зокрема Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права і Міжнародний пакт про громадянські та політичні права [42, c.185].

У преамбулах вказаних актів міститься посилання на Загальну декларацію прав людини (загальне звернення до людської гідності).

Однак визначальне місце у цих правових актах посідає нормативне звернення до людської гідності: «всі права випливають з властивої людській особі гідності». З такого формулювання випливає кілька істотних висновків:

• людська гідність розглядається як джерело прав людини, тобто підноситься на рівень принципу права;
• людська гідність належить кожному, незалежно від законодавчого закріплення;
• право людини на гідність випливає з принципу людської гідності.

У інших міжнародних правових актах застосування поняття «людська гідність» застосовується у двох випадках:

а) відсилкове застосування – у випадку посилання у преамбулах міжнародних правових актів на відповідні формулювання Загальної декларації прав людини;

б) безпосереднє застосування поняття «людська гідність», здебільшого нормативне чи позанормативне.

Крім того, висловлюється думка, що важливе значення у міжнародному праві мають норми-стандарти.

Зародження таких норм пов’язують з прагненням сформувати у міжнародній практиці певні політико-юридичні орієнтири, які згодом мали б бути широко визнані у світі. Загальна декларація була одним з перших міжнародних актів, котрий містить такі норми-стандарти.

Вже в преамбулі цього акту зазначено, що Генеральна Асамблея проголосила Декларацію прав людини як завдання, до виконання якого повинні прагнути усі народи і всі держави з тим, щоб кожна людина і кожний орган суспільства прагнули сприяти повазі цих прав і свобод, а також їх забезпеченню, шляхом національних та міжнародних прогресивних заходів, загального і ефективного їх визнання та здійснення.

У літературі не ставиться під сумнів рівність норм-стандартів з іншими відповідними нормами у межах міжнародного права. Однак зазначається, що “якість стандарту надає правовій нормі значення, що виходить на практиці далеко за рамки міжнародного права [53, c. 115].

Самі витоки появи норм-стандартів мають поза правове походження.

Вони свідчать про етап формування міжнародного співтовариства як цілісності більш високого рівня, коли деякі міжнародно-правові норми набувають такого авторитету, що навіть не будучи загальновизнаними імперативними, усе ж таки виступають мірилом відповідності політики держав, певним стандартам незалежно від визнання цими державами таких норм.”

Проте, з появою норм-стандартів виникло питання проведення меж між реальними правовими зобов’язаннями та цими нормами. Сучасні міжнародні правові акти й доктрина фактично не проводить будь-якої правової межі між стандартами та зобов’язаннями держав.

Так, резолюція Генеральної Асамблеї ООН 41/120 від 04.12.1986 р. назвала зобов’язання, що виникають із Загальної декларації прав людини, стандартами і звернула особливу увагу на важливість подальшої розробки саме стандартів, розуміючи при цьому необхідність широкої ратифікації державами існуючих міжнародно-правових документів.

Генеральна Асамблея ООН прийняла перелік керівних принципів щодо встановлення міжнародних стандартів у галузі прав людини.

Документи, що формулюють такі стандарти, повинні: погоджуватися з існуючими міжнародно-правовими нормами у галузі прав людини; носити фундаментальний характер і базуватися на притаманній людській особі гідності та цінності; бути досить чіткими, щоб служити джерелом прав і зобов’язань, які підлягають визначенню та здійсненню; передбачати реалістичний та ефективний механізм здійснення; користуватися широкою міжнародною підтримкою.

Взагалі, вплив Загальної декларації на посилення поваги до прав людини та основних свобод не підлягає сумніву. Це пояснюється тим, що вже у Преамбулі, яка відображає конкретно-історичні умови прийняття документу, вказано концентрований вираз загально соціальних закономірностей людського співжиття.

Слід погодитись з П.М. Рабіновичем, що саме завдяки останній властивості забезпечується її життєздатність. При цьому слід брати до уваги, що такий вплив зумовлюється не тільки загальнолюдською універсальністю положень Загальної декларації, сформульованих у ряді випадків у настільки абстрактній формі, що їх можна поширювати на історично нові відносини і ситуації. Не в останню чергу це забезпечується сучасними міжнародними й національними заходами. Вони здійснюються шляхом: — включення положень Декларації до міжнародних актів як всесвітнього, так і регіонального рівня.

Першим кроком до створення системи захисту прав людини стало прийняття Загальної декларації прав людини 1948 р., котра спричинила засадничий ідейний вплив на розвиток міжнародного захисту прав людини.

Слід погодитись з професором П.М. Рабіновичем, що прийняття Декларації започаткувало формування нової, так би мовити, “право людини” галузі міжнародного права, а цей акт став її нормативним фундаментом. Специфіка Загальної декларації полягає в тому, що її норми встановлюють не лише обов’язки держав, а й відображають права і свободи, котрі належать фізичним особам і можуть захищатися ними за допомогою певних міжнародно-правових засобів [53, c. 117].

Можна сказати, що людська гідність стала однією з центральних категорій міжнародних правових актів власне через її закріплення у Загальній декларації прав людини.

Так, вказаний правовий акт посилається до поняття людської гідності шість разів. Серед них можна виділити:

1. Загальне чи абстрактне звернення до людської гідності.

Застосовується з метою виділення основних соціальних цінностей і засад функціонування суспільства. Зокрема, у преамбулі Загальної декларації вказано, що визнання гідності, притаманної всім членам людської сім’ї та рівних і невід’ємних їх прав, є основою свободи, справедливості та загального миру в усьому світі. Підкреслено, що народи ООН підтвердили свою віру в основні права людини та гідність і цінність людської особи.

2. Нормативне звернення до людської гідності визначає систему ідеальних або бажаних соціальних зв’язків, які лежать в основі взаємовідносин між людьми.

Так, ст. 1 вказує, що всі люди народжуються вільними й рівними за своєю гідністю та правами. Вони наділені розумом і совістю та повинні діяти один стосовно одного в дусі братерства.

Висловлюються міркування, що саме таке звернення до людської гідності «слід розуміти тим первинним духовним легітиматором, ідеологічною складовою змісту усіх без винятку можливостей, які складають інститут прав людини та спрямовані на забезпечення цієї властивості людини».

Позанормативне, або таке, що застосовується для реалізації чи закріплення конкретних прав людини.

Зокрема, ст. 5 вказує, що ніхто неповинен зазнавати тортур або жорстокого, нелюдського чи такого, що принижує людську гідність ставлення чи покарання.

Ст. 22 закріплює право кожної людини на соціальне забезпечення, а також на реалізацію необхідних для підтримки її гідності й вільного розвитку особистості прав у економічній, соціальній і культурній сферах.

Ст. 23 закріплює право кожного, хто працює, на справедливу й задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування

Загальна декларація прав людини передбачала свій розвиток і конкретизацію.

Це було необхідно з метою трансформації її принципових положень, що часто були викладені в оціночній формі, у конкретні нормативні приписи, на які б міг поширюватися міжнародний контроль. “Не оснащена розгалуженою, більш-менш дієвою нормативно-інституціональною системою, Декларація мала б, у кращому випадку, лише морально-політичний вплив на соціальну практику і політику держав-членів ООН та й інших.”

Подальша розробка і прийняття правових актів конкретизувала положення Декларації, створюючи механізми юридичної відповідальності для держав, які їх підпишуть і ратифікують.

З прийняттям Генеральною Асамблеєю ООН у 1966 році Пакту про економічні, соціальні та культурні права і Пакту про громадянські та політичні права була створена універсальна міжнародно-правова основа закріплення людської гідності [44, c. 15].

У преамбулах зазначених Пактів, котрі є повністю ідентичними, міститься посилання на Загальну декларацію прав людини (так зване загальне звернення до людської гідності).

Крім того, Преамбули проголошують право народів на самовизначення, тобто вільне встановлення свого політичного статусу і вільне забезпечення свого економічного, соціального і культурного розвитку (п.1 ст.1), а також констатують, що “всі народи для досягнення своїх цілей можуть вільно розпоряджатися своїми природними ресурсами без шкоди для будь-яких зобов’язань, що витікають з міжнародної економічної співпраці, заснованої на принципах взаємної вигоди, і з міжнародного права” (п.2 ст.1).

Однак визначальне місце у цих правових актах займає нормативне звернення до людської гідності: «всі права витікають з властивої людській особі гідності».

З такого формулювання випливає кілька істотних висновків:

1. Людська гідність розглядається як джерело прав людини, тобто підноситься на рівень принципу права;
2. Людська гідність належить кожному, незалежно від законодавчого закріплення;
3. Право людини на гідність випливає з принципу людської гідності. 

2. Людська гідність як стандарт прав і основних свобод людини у діяльності Ради Європи 

Поряд із загальною системою міжнародних механізмів захисту прав людини функціонують і регіональні системи, які відображають особливості культури, політико-правової свідомості, регіональної ідентифікації, що впливає на координацію і розвиток державних інститутів у певному регіоні.

Однією з найбільш опрацьованих і дієвих є Європейський механізм охорони і захисту основних прав людини.

Як правильно зазначила Т. Присяжнюк, ефективна дія таких регіональних механізмів зумовлена тим, що в них беруть участь держави з близькими історичними, культурними традиціями, з приблизно однаковим рівнем економічного і політичного гарантування прав і свобод кожного і, зокрема, їх недоторканність та забезпечення людської гідності та особистості людини в цій сфері [44, c. 18].

Європейська соціальна хартія (03.05.1996) у преамбулі зазначає, що сторони визнають за мету своєї політики, котру вони будуть здійснювати за допомогою всіх належних засобів як національного, так і міжнародного характеру, створення умов, що забезпечують ефективне здійснення прав і принципів, а зокрема право усіх трудящих на захист своєї гідності на робочому місці.

Виділено окремо ст. 26, котра передбачає право працівника на захист своєї гідності за місцем роботи. Європейська конвенція про не застосування строку давності до злочинів проти людства та військових злочинів (25.01.1974) у преамбулі вказує на необхідність захисту людської гідності в час війни і у мирний час.

Рекомендація № R(92)б Комітету міністрів державам-учасницям про послідовну політику щодо інвалідів (09.04.1992) у преамбулі зазначає, що реабілітація інвалідів, в результаті якої досягається їх економічна і соціальна інтеграція, є обов’язком суспільства і гарантією їх людської гідності та вирішення проблем, що виникають в цьому суспільстві перед інвалідами, і що її необхідно включити в першочергові завдання будь-якої соціальної політики [42, c.184].

Рекомендація № R(85)11 Комітету міністрів державам-учасницям щодо положення потерпілого в рамках кримінального права і кримінального процесу (28.06.1985) зазначає, що на всіх етапах розгляду справи допит потерпілого повинен вестись з урахуванням його особистого становища, а також з врахуванням його прав і гідності.

Стандарт, з яким вступає у суперечність явище, що засуджене відповідним міжнародним правовим актом

Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод (04.11.1950) у ст. 3 містить заборону катувань. Зокрема вказано, що ніхто не повинен підлягати тортурам, нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

Європейська конвенція про попередження тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність поводження або покарання (27.11.1987), згідно з якою створено Європейський комітет з попередження тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність поводження або покарання.

Комітет шляхом відвідування вивчає поводження з особами, котрі позбавлені волі, з метою посилення, якщо це необхідно, захисту від тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання.

Європейська соціальна хартія (03.05.1996) містить ст. 26, котра передбачає право працівника на захист своєї гідності за місцем роботи. В цілях забезпечення ефективного здійснення реалізації права всіх трудящих на захист гідності за місцем роботи.

Сторони зобов’язуються: сприяти роз’яснювальній роботі й інформуванню з питань сексуальних домагань на робочому місці чи в зв’язку з роботою і їх запобіганню та приймати всі необхідні заходи для захисту трудящих від такої поведінки; сприяти роз’яснювальній роботі та інформуванню щодо знущань, явно ворожих дій проти окремих трудящих на робочому місці чи у зв’язку з роботою і їх запобіганню та приймати всі необхідні заходи для захисту трудящих від такої поведінки.

Об’єкт можливих протиправних порушень, з одночасною вказівкою таких порушень Конвенція про захист прав і гідності людини у зв’язку із застосуванням досягнень біології і медицини: Конвенція про права людини і біомедицину(04.04.1997) у преамбулі вказує, що використання біології і медицини може призвести до дій, котрі поставили б під загрозу людську гідність. Європейська конвенція про незастосування строку давності до злочинів проти людства та військових злочинів (25.01.1974) у преамбулі вказує, що злочини проти людства і найбільш грубі порушення законів та звичаїв війни є серйозним посяганням на людську гідність [47, c.192].

Рекомендація № R(91)11 Комітету міністрів державам-учасницям щодо експлуатації сексу з метою наживи, порнографії, проституції, торгівлі дітьми і неповнолітніми (09.09.1991) рекомендує забезпечення особливих умов при судових слуханнях з дітьми, котрі були потерпілими чи свідками сексуальної експлуатації, щоб знизити травматичний вплив таких слухань і підвищити достовірність їх заяв, поважаючи при цьому їх гідність.

Рекомендація № R(92)б Комітету міністрів державам-учасницям про послідовну політику щодо інвалідів (09.04.1992) у преамбулі зазначає, що незахищеність прав громадян-інвалідів і не розширення їх можливостей є порушенням людської гідності і причиною тяжкого фінансового становища, в результаті чого:

— багато людей без будь-якої необхідності стають залежними від інших і нездатними до будь-якої економічної чи соціально корисної діяльності;

— засоби полегшення такої залежності часто є лише фінансовими,  в той час, як грошові виплати інвалідам – це лише один аспект будь-якої політики щодо допомоги інвалідам.

Рекомендація № R(85)11 Комітету міністрів державам-учасницям щодо положення потерпілого в рамках кримінального права і кримінального процесу (28.06.1985) наголошує на необхідності уникати розголошення будь-яких фактів, котрі можуть невиправдано торкатися приватного життя чи образити гідність потерпілого.

Конвенція про захист прав і гідності людини у зв’язку із застосуванням досягнень біології і медицини: Конвенція про права людини і біомедицину(04.04.1997) у преамбулі вказує, що держави-учасниці сповнені рішучості прийняти в галузі застосування біології та медицини заходи, спроможні гарантувати людську гідність та основні права і свободи особи.

Рекомендація № R(91)11 Комітету міністрів державам-учасницям щодо експлуатації сексу з метою наживи, порнографії, проституції, торгівлі дітьми і неповнолітніми (09.09.1991) рекомендує державам-учасницям переглянути своє законодавство і практику з метою забезпечення особливих умов при судових слуханнях з дітьми, котрі були потерпілими чи свідками сексуальної експлуатації, щоб знизити травматичний вплив таких слухань і підвищити достовірність їх заяв, поважаючи при цьому їх гідність

Що ж до методів тлумачення, то дослідники Конвенції відзначають комплексний характер використанням Судом декількох методів. Серед них виділяють цільове та еволюційне тлумачення положень Конвенції:

Цільове тлумачення передбачає з’ясування змісту правових приписів зарахуванням об’єкта, цілей та завдань відповідного акта [47, c.195].

Так, наприклад, у своєму рішенні у справі Вемгофф проти Німеччини (27.06.1968 р.) Суд прямо вказав на доцільність здійснення такої інтерпретації положень Конвенції, яка випливає насамперед з об’єкта та цілей цього договору, а не з необхідності максимально звузити обов’язки держав-учасниць.

Еволюційного тлумачення забезпечує поступовий розвиток змісту норми, внаслідок розвитку і трансформацій суспільства.

Це є надзвичайно зручний спосіб тлумачення, що застосовується при інтерпретації норм, формулювання котрих залишає місце для судового огляду. Саме такі ознаки є притаманними для норм, котрі містяться у Конвенції.

Головне призначення Конвенції полягає в забезпеченні необхідного захисту прав людини, адже Конвенція це насамперед механізм захисту таких прав та сприяння їх постійному розвитку, оскільки цей механізм був розроблений не тільки для сьогоднішнього, а й для наступних поколінь”.

Інакше кажучи, права, закріплені в Конвенції, повинні постійно розвиватися відповідно до розвитку людського суспільства, його культури, моралі, економіки, політики та інших соціальних регуляторів. Яскравим прикладом еволюційного тлумачення може бути рішення у справі «Тайрер проти Великобританії» (28.04.1978р.), де Суд дав оцінку такому виду покарання, як побиття різками.

Виходячи із змісту ст. 3 Конвенції, яка вказує, що “нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність поводженню або покаранню”, заявник стверджував, що побиття різками є покаранням, що принижує гідність.

У своєму рішенні Суд вказав, що оскільки Конвенція має бути живим інструментом, її слід тлумачити крізь призму умов сьогодення.

Тому Суд не може не зважати на ті зміни, які сталися впродовж останніх років у практиці застосування тілесних покарань у державах- учасницях Конвенції [25, c. 71].

Беручи до уваги наведені вище обставини, Суд дійшов висновку, що у даному випадку характер покарання та метод його виконання, порушували ст. 3 Конвенції.

З цього приводу можна погодитись з М.В Буроменським, що власне завдяки застосуванню прецедентів вдається постійно зберігати актуальність і життєздатність норм Конвенції, що має велике значення для збереження поваги до прав людини і їх захисту в умовах життя, яке постійно змінюється.

Суд вказував на це неодноразово, зокрема у справі Ван Дроогенбрека (1983р.) було вказано, що “не потрібно упускати з виду особливості цієї Конвенції чи той факт, що вона є живим інструментом, котрий необхідно читати в світлі понять, що існують в даний момент в демократичних державах”.

Тобто при розгляді конкретних справ Суд виходить не з першопочаткових намірів держав у період підготовки Конвенції, а з тих завдань, які ті чи інші права виконують у сучасному суспільстві.

Тому слід погодитися, що метою діяльності Європейського суду не є створення прецеденту, який врегулював би схожі недоліки у сфері захисту прав людини, а “констатація наявності певного європейського правового стандарту на основі відповідної норми Конвенції.” [60, c. 285].

Врахування змінних соціальних і правових стандартів, котрі склалися у сфері дотримання того чи іншого права, можуть призвести до розширеного тлумачення норм Конвенції.

Проте, як правильно зазначають з цього приводу в літературі, важливо щоб при тлумаченні Суд не «створював» такі права, які в принципі не були закладені першопочатково у відповідних положеннях Конвенції.”

Крім того зазначають, що “безпосередня правотворчість Суду не допускається, оскільки він наділений лише повноваженнями правозастосовчого характеру.”

Хоча на думку деяких вчених, постановляючи рішення, Європейський суд з прав людини здійснює не лише правозастосовчу та правотлумачну, а у ряді випадків і правотворчу діяльність.

Підсумовуючи, зауважимо, що Суд використовує найбільш придатні методи, маючи на меті покращення ефективності застосування Конвенції.

Завдяки використанню різних методів Суд доповнює, конкретизує та оживляє конвенційне право, а його практика є найголовнішим джерелом цього права. 

3. Особливості імплементації міжнародних стандартів щодо людської гідності в національну юридичну практику України 

Захист прав людини у рамках Ради Європи на сьогодні став частиною національних законодавств, що є необхідною умовою його ефективності.

Ефективність дії міжнародного права в цілому залежить від готовності держав передати частину своїх суверенних повноважень під більш широкий міжнародний контроль [60, c. 287].

У контексті прав міжнародних договорів суверенні держави часто ратифікують договір, виходячи з того, що всі “держави-сторони цього договору поступаються рівною часткою суверенних повноважень.

Тому основоположним принципом цих договорів є взаємність, тобто розуміння того, що кожна сторона діятиме певним чином, тому що інша сторона буде діяти так само”.

Взагалі міжнародне право прав людини як складова частина міжнародного права базується на принципі взаємності лише частково.

Одночасно міжнародне право прав людини привнесло до міжнародного права дві важливі новації.

По-перше, воно ґрунтується на взаємних правах і обов’язках, а, головним чином, на системі багатосторонніх конвенцій, яка і зумовлює об’єктивні стандарти поведінки держави.

По-друге, ці конвенції накладають на держави зобов’язання щодо конкретних осіб, які перебувають під їхньою юрисдикцією, а не щодо інших держав-сторін.

При цьому має місце і зворотній вплив національного права на міжнародне, який полягає у тому, що держава: визнає Конвенцію та інші міжнародні договори джерелом свого права шляхом включення таких договорів до складу свого національного законодавства; встановлює характер дії міжнародного договору у своїй внутрішній правовій системі; гарантує ефективність національної імплементації міжнародного договору, від чого залежить його престиж, авторитетність.

Отже, взаємодія міжнародного і національного права можлива лише за наявності у них спільної сфери правового регулювання та взаємного правового впливу.

Ця взаємодія відбувається в процесі національної імплементаційної правотворчості, основними специфічними рисами якої є можливість створення нового джерела національного права шляхом санкціонування норм міжнародного права, а також забезпечення дії норм санкціонованого джерела права.

При цьому така правотворчість: зумовлюється укладеним міжнародним договором і тому є похідною від його положень; не може виходити за межі змісту міжнародного договору і повинна відповідати певним вимогам тлумачення міжнародно-правових договорів; передбачає “процедуризацію” застосування міжнародно-правових норм, тобто встановлення порядку їх впровадження (імплементації); часто-густо пов’язана з переглядом національного законодавства, із приведенням його у відповідність до міжнародного договору” [64, c.48].

Слід наголосити, що право громадян на додаткові міжнародні засоби захисту прав і свобод людини, а зокрема право звернення до Європейського суду з прав людини, виникає лише після “використання всіх національних засобів правового захисту”.

Це означає, що міжнародні організації застосовують правило, згідно з котрим особа повинна вичерпати всі доступні внутрішні засоби захисту перед зверненням з офіційною заявою до міжнародного органу.

Остання обставина відображає загальний принцип літературі висловлюється думка, що наділення національних органів широким розсудом щодо застосування окремих положень Конвенції обумовлена, наступними причинами: необхідність пом’якшити втручання органів Ради Європи у традиційно внутрішню компетенцію держав-учасниць; більш високий рівень юридичної компетентності державних органів, зумовлений кращою обізнаністю останніх з національною специфікою умов реалізації норм Конвенції; субсидіарна природа такої інституції, як Європейського суду з прав людини, що випливає із змісту ст. 19 Конвенції.

Слід погодитись з О. Трагнюком, який зауважує, що нормативні і процедурні правила, сформульовані у Конвенції та протоколах до неї, «в жодному випадку не претендують зайняти місце настанов національного законодавства у галузі захисту прав людини і національному механізмі їх здійснення [21, c. 27].

Однак вони чітко визначені як такі, що створюють додаткове, остаточне знаряддя для тих гарантій, які надає індивідам національне право».

Це є свідченням субсидіарності Конвенції як основного принципу захисту прав [60, c. 285].

Колишній голова Європейського суду Г. Петцольд з цього приводу писав, що саме “субсидіарність визнає першочергову компетенцію і обов’язок держави ефективно захищати своїми внутрішніми правовими засобами права і свободи людини, які передбачені у Конвенції».

Необхідно зауважити, що принцип субсидіарності, який діє у просторі, створеному за Конвенцією, характеризується двома аспектами:

— у процесуальному або функціональному значенні даний принцип означає, що перед тим, як звернутися до конвенційних інститутів, кожен повинен направити свою заяву до усіх національних інститутів, які передбачають забезпечення ефективних і адекватних засобів захисту в справі;

— матеріальному сутнісному значенні принцип субсидіарності означає, що, застосовуючи настанови Конвенції, конвенційним інститутам, потрібно, якщо це необхідно, взяти до уваги ті правові і фактичні ознаки, які характеризують життя суспільства у зацікавленій державі.

Дія вказаного принципу має, таким чином, дві важливі похідні: конвенційні інститути мають можливість вивчати (ознайомлюватися) з правовими позиціями компетентних національних органів щодо питань, які розглядатиме суд; допомагає запобігти перевантаженню контрольних органів, створених відповідно до Конвенції [57, c.95].

У межах концепції субсидіарності існують три основні ознаки системи, яка діє на основі Конвенції:

1.Конвенція не є вичерпною. Гарантовані лише деякі права, закріплені у Загальній декларації прав людини 1948 р. Держави-сторони Конвенції є вільними у забезпеченні ефективнішого захисту згідно із своїм законодавством або іншими угодами.

2.Розуміння того, що національні державні органи у відповідності з традиційною роллю держав загалом перебувають у кращому становищі, ніж відповідні наглядові органи на загальноєвропейському рівні щодо можливості віднайдення балансу між інтересами суспільства і захистом основних прав людини, забезпечення якого є метою Конвенції.

3.Наведені характеристики обумовлюють пошук загальних стандартів захисту прав людини у просторі дії.

Така однаковість в окремих випадках може бути досягнута через необхідність ефективного захисту прав і свобод людини.

Як свідчить практика реалізації прав людини у конкретних державних правопорядках, “уніфікація змісту прав людини на нормативному рівні все ж не призвела до тотожного результату в процесі право реалізаційної діяльності; від так забезпечення сталих міжнародно правових стандартів з прав людини переключається з етапу нормотворчості на етап правозастосування”.

Тобто, первинне тлумачення конвенційних положень у кожному конкретному випадку має здійснюватися саме судовою владою держави-учасниці.

Згідно з цим принципом, “інституційний механізм Європейської конвенції з прав людини є вторинним щодо національної системи захисту прав людини і виконує лише функцію «підтримки» останньої і коригування «збоїв» у її функціонуванні”.

Інакше кажучи, Європейський Суд з прав людини може бути залучений лише опосередковано через змагальну процедуру і за умови, що внутрішні засоби було вичерпано [57, c.97].

Тому тут надзвичайно важлива роль відводиться судам держави-учасниці, що фактично опинилися у ролі інтерпретаторів положень Конвенції.

За оцінками ООН в різних формах рабської залежності знаходяться десятки мільйонів людей.

Що вимагає боротьби з рабством як із загальносвітовим явищем, котре на сьогодні охопило майже всі країни світу.

Україна є стороною переважної більшості міжнародних договорів, якими рабство заборонено, та все активніше бере участь у міжнародному співробітництві у боротьбі з торгівлею людьми.

Відбулися зміни в українському кримінальному законодавстві, за якими торгівлю людьми визнано злочином.

Проте необхідність та актуальність проведення комплексного аналізу міжнародно-правового регулювання співробітництва боротьби з рабством і работоргівлею, розроблення пропозицій щодо подальшої національної та міжнародно-правової імплементації міжнародно-правових норм про заборону рабства обумовлено наступним:

– відсутність у вітчизняній міжнародно-правовій доктрині фундаментальні дослідження питань міжнародно-правового співробітництва в боротьбі з рабством і работоргівлею;

— відсутність правового аналізу сучасних уявлень про рабство, що формуються у практиці міжнародних організацій або висловлюються у пропозиціях держав;

— не вирішеність у міжнародному праві питання про порядок притягнення до міжнародно-правової відповідальності держав і фізичних осіб за тримання у рабстві або в підневільному стані та за работоргівлю;

— необхідність подальшої національної імплементації в Україні міжнародно-правових норм про боротьбу з рабством.

Крім того, участь України в міжнародно-правовій співпраці щодо прав людини потребує проведення спеціальних досліджень для розробки виваженої і збалансованої міжнародно-правової позиції стосовно сучасного розуміння рабства.

Проведене дослідження дозволяє зробити наступні висновки.

1. Практика застосування міжнародними судовими органами норм про заборону рабства та норм про заборону примусової або обов’язкової праці свідчить, що примусова або обов’язкова праця не може бути ототожнена з рабством або з підневільним станом.
2. В Україні не завершено національну імплементацію міжнародно-правових норм про заборону рабства і работоргівлі.

Вона повинна відбуватися на підставі міжнародно-правових зобов’язань України та з урахуванням термінології, яка в них застосовується.

3. Національна імплементація норм про заборону інститутів та звичаїв, схожих на рабство має наступну специфіку:

а) небезпеку представляють не окремі випадки, а звичаї, які існують в культурі, релігіях і можуть сприйматися суспільством як норма;

б) заборона тримати у рабстві та заборона работоргівлі знаходяться одночасно як в галузі кримінально-правового регулювання, так і в сфері правового захисту прав людини;

в) різноманітність проявів рабства;

г) існування значної кількості міжнародно-правових договорів, які спрямовані на заборону рабства.

4. Неефективність міжнародних організаційно-правових конвенційних механізмів контролю в сфері боротьби з рабством закладено в тексти відповідних міжнародних договорів.

Це потребує укладення до Додаткової конвенції про скасування рабства, работоргівлі і інститутів і звичаїв, схожих на рабство та до Конвенції про боротьбу з торгівлею людьми і експлуатацією проституції третіми особами додаткових протоколів про створення контролюючого органу з квазі-судовими функціями [57, c.99].

5. Відсутня універсальна міжнародно-правова норма про екстрадицію в сфері боротьби з рабством.

Беручи це до уваги, бачиться необхідним укласти протокол про правову допомогу, зокрема про екстрадицію, до Додаткової конвенції про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, схожих на рабство з метою спрощення міждержавного співробітництва в цій сфері.

Альтернативою до такого протоколу може бути передбачена в законодавстві “неповна екстрадиція”.

Крім того, бачиться за доцільне включити работоргівлю до проекту міжнародної конвенції ООН про боротьбу з організованою злочинністю як такого злочину, який в переважній більшості скоюється групою.

У ст.3 Конституції України зазначено, що “людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави”.

Відповідно до змісту цієї статті дотримання, утвердження і забезпечення прав людини є фундаментальною конституційною засадою в Україні. Відповідно до частини 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Як зазначив Конституційний Суд України, верховенство права – це панування права в суспільстві.

Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та право застосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо.

Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства [61, c.308].

Всі ці елементи права об’єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.

Конституція України, визначивши людину та її права найвищою соціальною цінністю “приєдналась до європейського і світового бачення цього питання, закріпила його загальнолюдське вирішення як обов’язкове для держави і всіх інших учасників суспільних відносин” [ 1].

Конституція стала законодавчою базою для розбудови демократичної, соціальної, правової держави.

Наведені міжнародні акти і внутрішнє законодавство нашої держави свідчать, що Україна й надалі братиме активну участь у діяльності ООН, спрямованій на визнання та захист прав людини.

Утворення самостійної, політично і юридично незалежної української держави, розгортання радикальних демократичних перетворень в усіх сферах суспільного життя, зокрема формування передумов становлення ринкової соціально-орієнтованої економіки, викликали зрушення у ситуації з правами людини.

Позитивні зміни на той час сталися у таких сферах:

— збільшилося число ратифікованих Україною актів ООН з прав людини (включаючи й ті, котрі було відкрито для ратифікації ще задовго до проголошення незалежності України);

— зросла кількість, розширилась номенклатура і закріплених у законодавстві України тих прав людини, які зафіксовано в Загальній декларації та похідних від неї актів ООН;

— щодо ряду громадянських і політичних прав сформовано юридично-процедурні механізми право користування, яких, раніше взагалі не існувало (наприклад, права на утворення громадських об’єднань, на отримання інформації, на альтернативну (невійськову) службу;

— радикально розширено можливості звернення, у разі порушення прав людини, до суду як найефективнішої юридичної гарантії право захисту;

— дещо поліпшилися умови для інформування громадян про міжнародні акти з прав людини.

Серед визначальних напрямів розвитку законодавства можна назвати такі: перший — це розробка нових законів, необхідність прийняття яких випливає із Конституції; другий — це приведення чинного законодавства у відповідність з Основним Законом; третій — це адаптація чинного законодавства до норм європейського, міжнародного права [61, c.309].

Має місце також протилежне твердження, згідно якого, хоча ст.9 Конституції і визначає чинні міжнародні договори частиною національного законодавства України, проте “не визначає їхнього місця в ієрархії законодавчих актів.

Насамперед це стосується положення про примат норм міжнародного права”.

Деякі автори зазначають, що з приводу конституційного закріплення співвідношення міжнародних договорів з національним законодавством в Україні не зроблено прямих законодавчих вказівок.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Н. Карпачова теж вважає, що відсутність цього важливого міжнародного принципу в Конституції України ускладнює реальне дотримання міжнародних стандартів прав людини у нашій державі, а це негативно впливає на правозастосовчу практику.

Для прикладу Конституція Росії у ч.4 ст.15 прямо вказує, що “загальновизнані принципи і норми міжнародного права і міжнародні договори Російської Федерації є складовою частиною її правової системи”.

Серед українських правників теж висловлюються думки про необхідність доповнення ст. 9 Конституції України подібною нормою.

Інші науковці, підтримуючи правильність підходу, згідно з яким Декларація про державний суверенітет України проголосила “пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрідержавного права”, висловлюють впевненість у необхідності закріплення цього положення у Конституції [61, c.307].

Відсутність такої норми, на їх думку, “щонайменше не сприяє ефективності правового регулювання відповідних сфер”.

Видається за доцільне погодитись із вченими, котрі стверджують, що для українського права в цілому є притаманним принцип пріоритетності норм міжнародного права щодо національних норм.

Особливо підкреслюється, що одним із найважливіших принципів національної правової реформи “має бути принцип пріоритетності загально визнаних принципів і норм міжнародного права”.

Вчені прямо вказують, що Україна “визнала пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права, які втілюють загальнолюдські цінності, перед нормами внутрішньо державного права”.

На думку деяких авторів, якщо уважно, з точки зору формальної логіки, проаналізувати відповідний нормативний масив, то стає очевидним, що ратифікований міжнародний договір не може суперечити законодавству України.

Такий висновок є результатом наступної системи аргументів:

1.Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (ч. 2 ст. 8 Конституції). Звідси випливає, що закони, які суперечать Конституції, не повинні мати юридичної сили, отже, законодавство України в ідеалі змістовно становить з Конституцією один логічно погоджений масив.

2.Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України (ч. 2 ст. 9 Конституції).

3.Виходячи з першої тези, слід визнати нереальною ситуацію, коли міжнародний договір відповідає Конституції, але суперечить національному закону.

Отже, якщо згода на обов’язковість міжнародного договору надана Верховною Радою України, він не суперечить Конституції, а значить і всьому масиву національного законодавства.

Система застосування міжнародного права у внутрішньому правопорядку України ґрунтується на таких засадах: норми міжнародних договорів, що запроваджені в право України ратифікаційним законом, набувають статусу норм національного права і підлягають відповідному застосуванню.

Пряме застосування таких норм договорів не виключається, якщо законодавець не здійснив спеціальної трансформації цих норм у внутрішнє законодавство; у разі колізії норм ратифікованого договору та норм національного права перші мають вищу силу над другими і підлягають пріоритетному застосуванню; забороняється запроваджувати в право України і, відповідно, застосовувати договори, які суперечать Конституції України.

Презюмується, що належним чином ратифіковані міжнародні договори відповідають Конституції.

Тобто можна зробити висновок, що в ієрархії законів України норми міжнародних договорів повинні займати домінуюче значення.

Якщо міжнародним договором, згоду на обов’язковість якого дала Верховна Рада України, встановлено інші норми, ніж передбачено законом України, то в такому випадку повинні застосовуватися правила міжнародного договору [55, c.190].

Це положення ґрунтується на ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969р., згідно з якою: “Держава-учасниця не може посилатись на положення свого внутрішнього права в якості оправдання для невиконання умов договору”.

Підсумовуючи, слід зауважити, що норма ст.9 Конституції України тісно переплітається із ст. 8 Основного Закону, яка встановлює принцип верховенства права.

У літературі зазначають, що цей принцип втілює “загальнолюдські цінності справедливості, рівності, свободи, гуманізму, прав та свобод людини”, а тому володіє пріоритетом.

Із цього випливає, що відповідні положення норм Конституції є похідними від загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, згідно з якими: внутрішнє законодавство не може суперечити зафіксованим у міжнародних актах основним правам людини і загальнолюдським цінностям, такими є свобода, демократія та ін.; не існує абсолютної свободи й абсолютних прав, вони можуть бути обмежені з метою забезпечення громадського порядку, здоров’я населення тощо лише законом, як це припускає Конституція та ратифіковані державою міжнародні акти; забороняється зловживання правами, тобто коли права особи обмежені правами інших осіб.

Щоб вирішити в Україні проблему права людини на людську гідність, треба провести правову реформу глибинно. Змінити систему цінностей, створити справедливу судову систему, змінити коди та стереотипи мислення людей у правовій сфері,  потрібно провести реформу юридичної освіти.

Звичайно зрозуміло, що юридична освіта виступає явищем досить складним та  багатогранним.

Спробуємо розібратися в тому, які найбільші проблеми існують сьогодні на шляху вдосконалення та розвитку сучасної української юридичної освіти, а також що можна зробити для їх розв’язання.

Перше, на що слід звернути увагу – це державні стандарти вищої юридичної освіти. Йдеться передусім про необхідність узгодження української системи вищої юридичної освіти з європейськими та світовими стандартами. Державні стандарти вищої юридичної освіти дадуть змогу розробити критерії щодо спроможності вищих навчальних закладів здійснювати підготовку юридичних кадрів. Відповідно до вимог таких стандартів слід сформувати новий зміст вищої юридичної освіти шляхом проведення відповідних організаційних заходів, пов’язаних з реалізацією змісту освіти через кадрове та навчально-методичне забезпечення, матеріально-технічну базу, систему доступу та діагностику знань. Прийняття нових Державних стандартів вищої юридичної освіти могло б забезпечити умови та відповідальність за надання якісних освітніх послуг відповідно до вимог цих стандартів [25, c. 71].

При цьому, також доцільно було б розвивати міжнародні зв’язки в юридичній освіті, пов’язані з розробкою навчальних програм та інших компонентів освіти, спрямованих на інтеграцію юридичної освіти в світовий освітянський простір.

По – друге, потребує також вирішення такого питання як надмірний стихійний розвиток юридичних навчальних закладів в Україні. Їхня кількість збільшується, проте це зовсім не означає, що всі вони здатні готувати юристів високого рівня. Якість освіти в Україні сьогодні значно відстає від глобальних тенденцій розвитку суспільства. Дедалі більше проявляється така серйозна проблема, як недостатня відповідність освітньої юридичної сфери характеру і змісту українських реформ. Головне завдання полягає у постійній адаптації змісту вищої юридичної освіти через освітні і професійні програми до потреб суспільства. Здавалося б маємо багато юристів, проте фахова підготовка багатьох з них – під питанням. Це наслідок зниження вимог до ліцензування та акредитації вищих навчальних закладів, які слід підвищити. Потрібно не просто реформувати систему вищої юридичної освіти, а змінити її зміст, виробити державну концепцію підготовки юристів в Україні.

Одним з ефективних шляхів втілення в життя даних заходів щодо впровадження інноваційної моделі освіти могло б стати впровадження єдиної Державної концепції розвитку вищої юридичної освіти України на найближчі роки [15, c.17].

По – третє, спостерігається проблема підготовки юристів відомчими навчальними закладами. Юристів повинні готувати фахові навчальні заклади. Нині маємо невиправдану ситуацію, яку важко уявити в цивілізованому світі: юристів готують у поліцейських академіях, що просто суперечить традиції та логіці підготовки правників.

Четверте — є певна проблема, що стосується  практичної реалізації здобутих юридичних знань у вищому навчальному закладі. Сьогодні більшість вищих навчальних закладів не покладають на себе зобов’язань у працевлаштуванні.

Вирішення проблеми щодо забезпечення кожного правом на справедливий судовий розгляд нині набуває особливого значення.

З одного боку, дотримання права на справедливий судовий розгляд є гарантією захисту будь-якого іншого права, а з другого — однією з передумов утвердження судової влади як повноцінного механізму захисту прав і свобод людини. Це особливо актуально в період політичної нестабільності в країні, коли правосуддя намагаються використовувати у власних інтересах представники різних політичних сил та органів влади.

Категорія «справедливість» відповідно до сучасних поглядів на цей феномен багатоаспектна і має кілька значень: взірець, стандарт поведінки людей в їх співіснуванні та взаємодії; беззаперечна правова цінність, яка набуває рис універсальності; критерій оцінювання чинного позитивного права та інструмент легітимації права й правових інститутів; критерій, який використовується при розподілі соціальних благ.

Отже, справедливість — один з найважливіших принципів правової держави, який реалізується як у законодавчій, так і в правозастосовній діяльності. Справедливий закон є втіленням ідеї рівної для всіх свободи — робити все, що не обмежує свободи інших і не завдає шкоди, а також не заборонене законом. Ідея справедливості реалізується насамперед через нормативне закріплення права на справедливий судовий розгляд. Це право встановлене як на національному, так і на міжнародному рівнях.

Відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) право на справедливий суд складається з інституціональних та процесуальних елементів. До інституціональних належать вимоги щодо суду як установи (незалежний, неупереджений, створений на підставі закону), до процесуальних — мінімальні вимоги стосовно процедури судового розгляду (публічність, забезпечення наданих процесуальним законом прав учасникам судового розгляду, змагальність, розумний строк розгляду справи, виконання остаточного судового рішення тощо).

Право на справедливий судовий розгляд також закріплено Міжнародним пактом про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р. (ратифіковано Україною 1973 р.; далі — Пакт). Окрім іншого, він містить положення про те, що перелік органів, які мають захищати та поновлювати порушені права фізичних осіб, не має обмежуватися національними судами: право на захист повинно забезпечуватись компетентною судовою, адміністративною чи законодавчою владою або будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою системою держави. Для реалізації права на судовий захист у Пакті визначено такі юридичні гарантії: обов’язок кожної держави-учасниці забезпечити будь-якій особі, права і свободи якої порушено, ефективний засіб правового захисту, навіть якщо це порушення було допущено особами, які діяли як офіційні; обов’язок кожної держави-учасниці забезпечити застосування компетентною владою засобів правового захисту, коли вони надаються; рівність усіх перед судами та трибуналами.

Римський статут міжнародного кримінального суду (1998 р.) істотно зміцнює гарантії права на справедливий судовий розгляд на всіх стадіях судочинства, зафіксовані в Пакті. Загальною декларацією прав людини (1948 р.) встановлено право на судовий захист прав індивіда. Зокрема, в ст. 8 ідеться про те, що кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом.

Виходячи із змісту права на справедливий судовий розгляд на підставі аналізу міжнародно-правових актів, слід звернути увагу на класифікацію його елементів. Так, М.Л. Ентін з вміщених у ст. 6 Конвенції елементів виокремлює чотири групи прав: органічні, інституціональні, процесуальні та спеціальні. До органічних належать елементи, що забезпечують ефективне користування цим правом та його реалізацію (доступ до правосуддя та виконання судових рішень). Інституціональні елементи — критерії, яким має відповідати як судова система держави в цілому, так і кожний національний судовий орган окремо (незалежний, неупереджений, створений на підставі закону). Процесуальні елементи права на справедливий судовий розгляд передбачають реальну участь особи або її представника в розгляді справи, змагальність сторін під час процесу, рівність сторін на всіх стадіях судового розгляду та розумні строки розгляду [15, c.18].

Наведений перелік прав-елементів справедливого судового розгляду не є вичерпним. У законодавстві України до змісту права, що аналізується, можуть належати й інші, додаткові елементи справедливого судового розгляду.

ВИСНОВОК 

Людська гідність є постійно змінюваним суспільним явищем. Її сутність може бути теоретично виражена лише поняттями, що розвиваються, перетворюються, змінюють одне одного. Вона склалась як відображення в свідомості людей того особливого положення, яке займає людина, а також як відображення її соціальної цінності. Хоча свобода, рівність та справедливість, безперечно, є базовими цінностями сучасного суспільства, однак слід виявити чим пояснюється, зумовлюється таке їх високе значення.

Гідність людини у праві розглядається  з одного боку, як наявність у людини певних рис (фізичних за розумових здібностей, моралі, світогляду тощо), усвідомлення та самооцінку нею цих рис, свого місця в суспільстві, ставлення людини до самої себе та до оточуючих.

А з іншого боку — гідність людини характеризується беззаперечним визнанням цінності людини суспільством, державою.

Таким чином, категорія гідності людини розглядається нерозривно з цінністю людини, котра і є тією загальною властивістю, що дат можливість об’єднати всі існуючі точки зору з даного питання.

Поняття гідності людини пов’язується з цінністю людини та оцінкою її значення і місця у суспільстві та державі. Саме оціночний момент у вигляді моральної чи правової оцінки є суттєвим засобом впливу на поведінку людини, на основі якого формуються еталон вимог, що ставиться до дій людей в конкретній ситуації з конкретного приводу. Ці вимоги стають особистими нормами дій лише у випадку, коли вони забезпечуються перш за все внутрішнім переконанням людини в їх корисності, вигідності, цінності як для неї самої, так і для інших людей.

Людська гідність, як багатоаспектна цінність людини, глибоко проникла у зміст права. Ознаки і якості, що характеризують та визначають людську гідність, складають онтологічну основу прав і свобод людини, її правового статусу. В свою чергу, людська гідність через систему соціальних зв’язків є вихідною у взаємовідносинах між людьми і знаходить своє безпосереднє відображення у гідності кожної людини.

Суб’єктивна сторона гідності – тобто власна гідність конкретної, окремо взятої людини.

Гідність, що розуміється в такий спосіб не належить автоматично кожному, а залежить від його поведінки у щоденному житті.

Об’єктивна сторона гідності — тобто людська гідність, яка притаманна кожній без винятку людині, безвідносно до її індивідуальних особливостей. Лише внаслідок того, що людина є біосоціодуховною істотою, вона вже наділена певною гідністю.

Об’єкт гідності – це, так би мовити, змістовна сторона самооцінки, або об’єкт свідомого самооцінювання.

Людська гідність — це самоцінність та суспільна значимість людини як біосоціодуховної істоти, яка визначається існуючими суспільними відносинами, не залежить від людини і має бути рівною для всіх людей

У будь-якому випадку держава зобов’язана забезпеч ти належний захист гідності кожної людини.

Не випадково значна кількість конституцій зарубіжних країн закріплюють принцип гідності людини у зв’язку з народним суверенітетом та основними обов’язками держави.

Саме тому особливості реалізації та захисту права людини на повагу до її гідності є перспективним напрямком подальших досліджень у даній сфері.

Значну роль у процесі впровадження міжнародних принципів і норм щодо людської гідності та прав і свобод людини у національну юридичну практику України набуло створення ефективних національних гарантій праві свобод людини.

Адже лише закріплення прав і свобод людини у правовому акті не є показниками їх реальності.

Велике значення має реальне  забезпечення прав і свобод людини і громадянина, що є однією з найважливіших ознак демократичної, правової держави.

Так, у ст. 21 Конституції України закріплено положення про те, що права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними, а у ст. 22 підкреслено, що вони не можуть бути скасовані і що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

У ст. 57 Конституції України підкреслено, що кожному гарантується право знати свої права і обов’язки і що є не чинними ті закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права і обов’язки громадян, що не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом.

У зв’язку з цим важливим є конституційне надання кожному права будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно з Конституцією України, громадяни отримали право звернення до Європейського суду з прав людини.

Зокрема, ст.55 Конституції надає кожному можливість після використання ним усіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, а також право будь-якими не забороненими засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Принагідно слід зазначити, що найбільш ефективний захист прав і свобод людини і громадянина забезпечують суди загальної юрисдикції, які розглядають переважну більшість справ, пов’язаних з порушенням прав та свобод людини і громадянина.

Людська гідність є першопочатковою і визначальною для всіх інших соціальних, а також правових цінностей, зокрема свободи, справедливості та формальної рівності.

Саме тому ми розглядаємо право як найважливішу ланку між ідеальною моральною свідомістю та суспільством.

Воно повинно служити втіленню добра, обмеженню й виправленню зла і зумовлюватися справедливістю. Свобода, рівність і справедливість становлять у такий спосіб саму суть ідеї права.

Міжнародна система захисту прав людини знайшла свій подальший розвиток у створенні регіональних правозахисних механізмів, які відображають особливості культури, політико-правової свідомості та регіональної ідентифікації держав.

Ефективна дія таких регіональних механізмів зумовлена тим, що в них беруть участь держави з близькими історичними, культурними традиціями, з приблизно однаковим рівнем економічного і політичного розвитку.

І цілком очевидно, що за допомогою цих регіональних процедур захист прав людини здійснюється ефективніше, ніж у загальному всесвітньому просторі.

Такий механізм вироблений в рамках Ради Європи, головним пріоритетом у роботі якої є захист гідності, прав і основних свобод людини у державах-учасницях. З 1995 року Україна є членом Ради Європи.

Співпраця з цією організацією сьогодні стала офіційним зовнішньополітичним курсом нашої держави.

Це знайшло відображення й у Конституції України, згідно з котрою людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність та безпека є найвищою соціальною цінністю, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини – головним обов’язком держави (ст. 3).

Поряд з цим, на сьогодні поняття людської гідності залишається маловивченим з точки зору філософії права, хоча й зроблено значний внесок у цьому напрямі.

Проблеми людини, її сутності, природи та призначення, її сучасного та майбутнього буття, впливу природного права на буття людини, а також особливості буття природного права, розуміння його змісту та структури є одними з актуальних у філософії права.

Особливістю природного права є те, що воно, з одного боку, випливає з сутності людини, виникає і формується в результаті діяльності спрямованої на впорядкування відносин між людьми, гармонізації між біологічними актами, соціальними вчинками та духовними діяннями людини.

Тут потрібно враховувати, що головний акцент робиться саме на духовному діянні, при цьому не абстрагуючись від вітальних та соціальних компонентів, але вони беруться до уваги лише тією мірою, якою визначають зміст, структуру і спрямованість духовного діяння.

З іншого боку, природне право формує ті умови і способи життєдіяльності, які об’єктивно необхідні для нормального існування людини, функціонування суспільства і держави.

Тобто людина формує у своїй свідомості природне право як ідеальну модель, прагнучи в той же час відповідати цій моделі.

Тому такий взаємозв’язок та взаємовплив на сьогодні можна вважати вирішальною та визначальною умовою прогресивного розвитку суспільства в цілому, конкретної людини і природного права як ефективного регулятора суспільних відносин.

У сучасному міжнародному праві також не знаходимо роз тлумачення змісту поняття людської гідності, його зв’язків з актуальними гуманітарними проблемами, а також з конкретно-історичними політико-правовими характеристиками прав людини.

Невирішеними залишаються питання взаємозв’язку та взаємообумовленості людської гідності і прав людини, співвідношення понять свобода, справедливість, рівність та людська гідність.

Особливо важливе значення має закріплення природного права, людської гідності та прав людини у позитивному праві та створення дієвих механізмів їх охорони і захисту.

На цьому етапі формуються певні універсальні стандарти прав людини, які повинні бути рівними для кожної людини в конкретно-історичних умовах розвитку людства.

Однак потрібно враховувати, що права людини є не лише універсальним, але й соціокультурним явищем, яке зумовлене національними, культурними, релігійними умовами існування людини, а також гуманістичними уявленнями конкретного суспільства і держави.

Саме тому важливим є враховувати особливості гуманітарно-правового статусу людини через призму загальнолюдських цінностей в поєднанні з національними, культурними, релігійними умовами існування людини, а також з гуманістичними уявленнями суспільства і держави.

Після прийняття Міжнародного Білля про права було прийнято велику кількість правових актів, котрі торкаються окремих видів порушень прав людини, зокрема расової дискримінації, дискримінації жінок, дітей, геноциду, катувань.

Аналізуючи зміст Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод та зміст інших правових актів Ради Європи, можна прийти до висновку, що їх цінність полягає не лише у закріплених принципах, правах і свободах, а, головним чином, в механізмі їх впровадження.

Визначальне місце в механізмі захисту прав людини в межах Ради Європи займає Європейський суд з прав людини, що є особливим над національним юрисдикційним органом, який забезпечує конкретну реалізацію прав, передбачених Конвенцією, застосування її норм.

Людська гідність знайшла своє відображення у правових актах Організації з безпеки та співробітництва в Європі.

У цих актах поняття «людська гідність» застосовується таким чином: філософська основа, елемент антропологічної концепції; об’єкт державно правового захисту; ідеал, до якого має призвести процес, підтримуваний даним міжнародним правовим актом.

Значну роль у процесі впровадження міжнародних принципів і норм щодо людської гідності та прав і свобод людини у національну юридичну практику України набуло створення ефективних національних гарантій людської гідності та прав і свобод людини.

Отже, людська гідність є тією визначальною ознакою, яка вивищує людину над всім оточуючим світом, заставляє постійно прагнути до розвитку. Людська гідність супроводжується повагою інших людей, а також повагою до самого себе, при цьому залишає обов’язок непорушним, залишає імператив самим собою, проте виявляє його мотиви. Мораль людської гідності не надає значення щастю, вона покликана прагнути до ідеалу. Цим ідеалом є ідея людської особистості, що самоутверджується в своїй гідності і поважає цю гідність як в собі, так і в інших людях. Людська гідність закликає людину до безперервного самовдосконалення.

Серед цінностей, котрі становлять онтологічну основу права і є похідними від людської гідності, визначальне місце займає справедливість. Справедливість виступає показником співвідношення протилежних інтересів у суспільстві, є визначальним чинником, що підпорядковує собі функціонування права та суспільства в цілому. Важливим є також співвідношення справедливості і соціальної справедливості, яке особливо гостро постає у випадку необхідності розподілу між однойменними суб’єктами обмеженої кількості певних ресурсів. Тому в умовах побудови демократичної, соціальної, правової держави вибір на користь однієї з найважливіших соціально-політичних цінностей, а саме – соціальної справедливості розглядається як основоположна передумова забезпечення людської гідності. 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.  Конституція України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 30, ст. 141)
2. ЗУ «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 № 1906-IV ( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2004, N 50, ст.540 )
3. ЗУ «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 13.03.2006, підстава 3436-15 ( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1997, N 40, ст.263 )
4. Антонович М. Застосування міжнародних ном з прав людини судами України та США: порівняльний аспект. //Український часопис міжнародного права, 2003, №3. – с.40-45.
5. Антонович М. Конвенція про захист прав людини і основних свобод у судах Європейських держав та перспективи її застосування в Україні // Право України, 2000, № 8. – с.42-46.- с.44.
6. Антологія української юридичної думки. Конституційне (державне) право / За ред. акад. НАМ України Ю. С. Шемшученка. — К.: Юридична книга, 2004. -Т. 4. — 599 с.
7. Баймуратов М. Актуальні проблеми національної імплементації Україною норм міжнародних конвенцій // Юридична Україна. – 2003. – №1. – С. 33 – 37
8. Бекетов О. Дотримання принципу пропорційності як обов’язкова умова гармонізації правової системи України з європейськими міжнародно-правовими стандартами //Український часопис міжнародного права, 2013, №2. – с.95-98.
9. Бігун В. До питання про філософію та теорію прав людини: правове людинорозуміння (деякі концептуальні та термінологічні аспекти) // http://www.lawyer.org.ua/?w=r&i=21&d=408
10. Борзенко И.М., Кувакин В.А., Кудишина А.А. Человечность человека: Основы современного гуманизма: Учебное пособие для вузов. – Изд.2-е, испр. и доп. / Под ред. А.Г. Круглова и В.А. Кувакина. – М.: Рос.гуманист. о-во, 2005. – 390с.40.
11. Боровенко В.М. Імплементація окремих норм міжнародного права в кримінальне законодавство України // Концепція розвитку законодавства України. Матеріали науково-практичної конференції. Травень 1996 року, Київ: Інститут законодавства Верховної Ради України. – С. 462 – 463.
12. Гацелюк В.О. Реалізація принципу законності кримінального права України (загальні засади концепції). Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Спеціальність 12.00.08. – кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право Луганськ, 2004. –217с.
13. Гіджіван Л. Взаємодія міжнародного права прав людини і міжнародного гуманітарного права у сфері покарання злочинців.//Український часопис міжнародного права, 2012, №4. – с.110-113.
14. Гребеньков Г.В. Вчення про природу людини як підґрунтя сучасної правової антропології // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності: Зб. наук. праць. – Донецьк, 2005. — №1. – с.3-15.
15. Грищук О. Автономія людини – передумова людської гідності // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. – Львів, 2006. – Вип.3. – с.17-25.
16. Грищук О. Вплив ОБСЄ на формування міжнародної системи захисту людської гідності та прав людини – // Науковий вісник юридичного інституту. Серія юридична. – Вип.3. – 2005. – 348с. – с.238-245.
17. Грищук О. До історії розвитку ідеї людської гідності (VI ст. до н.е. – XIX ст. н.е.) // Антропологія права: філософський та юридичний виміри (стан, проблеми, перспективи): Матеріали Першого всеукраїнського круглого столу (м. Львів, 16-17 вересня 2005 року). – Львів: Край, 2006. -320с. – с.77-95.
18. Грищук О. Людська гідність у правових актах ООН // Вісник Львівського університету. – Випуск 39: Серія юридична. – 2004. – С.37-41.
19. Грищук О. Людська гідність як антропологічна підстава прав людини// Науковий вісник львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. – Львів, 2006. — Вип.1.– 400 с. – с.317-324.
20. Грищук О. Принципи співвідношення міжнародного та внутрідержавного права щодо прав людини // Вісник Львівського університету. – Випуск 42: Серія юридична. – 2006. – С.3-9.93.
21. Грищук О. Природне право як духовна (ідеальна) основа позитивного права// Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. – Львів, 2006. – Вип.2. – 340с. – с.27-35.
22. Грищук О. Розвиток ідеї людської гідності у концепції Імануіла Канта // Життя і право. Львівський правничий часопис. – №5 (17). – 2005. – с.21-28.
23. Дашо Т.Ю. Загальна характеристика поняття «громадянське суспільство» // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. – Львів, 2006. – Вип.2. – 340с.
24. Дуфенюк О. Ренесансний контекст право розуміння С.Оріховського: інтердисцилінарне дослідження // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. – Львів,2006. – Вип.2. – 340с.
25. Косович В.М. Оцінювання й оцінки у національному й міжнародному правозахисті. – Львів, 2006. – 251с.
26. Костицький М.В. Філософські та психологічні проблеми інтеграції українського й європейського права // Європейські інтеграційні процеси та трансформація права на постсоціалістичному та пострадянському просторі. Матеріали міжнародного науково-практичного семінару. М.Київ, 23-24 вересня 2005р. – К.: Київський національний університет внутрішніх справ, 2006. – 340с.
27. Козлова Е. И., Кутафин О. Е. Конституционное право России: Учебник. — 4-е изд. перераб. и доп. — М.: Велби, Проспект. 2007. -608 с.
28. Кокошкин Ф. Ф. Лекции по общему государственному праву / Под ред. испред. В. Альмсинова.-М.: Зерцало, 2004. -312 с.
29. Конституції і конституційні акти України. Історія і сучасність. — 2-ге вид., змін, і доп. / Упорядник І. О. Кресіна; відп. ред. Ю. С. Шемшученко. — К.: Ін-т держави і права їм. В. М. Корецького НАН України. 2006. -310 с.
30. Конституційне законодавство зарубіжних країн: Хрестоматія: Навч. посіб. / Упоряд. В. О. Ріяка, К. О. Закоморна. — К.: Юрінком Інтер, 2007. — 384 с.
31. Конституційне право України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / За ред. В. П. Колісника та Ю. Г. Барабаша. -X .: Право, 2008.-416 с.
32. Конституційне право України: Підруч. для юрид. вузів / За ред. проф. В. Ф. Погорілка. -2-ге вид., доп. і переопр . — К.: Наукова думка. 2000. — 732 с.
33. Конституційне право України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / За ред. Ю. М. Тодики, В. С. Журавського. — К.: Ін Юре. 2002.-544 с.
34. Конституційне право України. Академічний курс: Підруч.: У 2 т. / За заг. ред. Ю. С. Шемшученка. — К.: Юридична думка, 2008. -Т. 2.-800 с.
35. Конституційні права, свободи і обов’язки людини і громадянина в Україні / За ред. акад. НАН України Ю. С. Шемшученка. — К.: Юридична думка, 2008. — 252 с.
36. Конституционное право в Российской Федерации: Курс лекций в 9 т. — Основи теории конституционного права / М. П. Авдеенкова, Ю. А. Дмитриев. — М.: Весь мир, 2005. -Т. 1. -384 с.
37. Конституція незалежної України: Навч. посіб. / Кол. авт.; за ред. В. Ф. Погорілка, Ю. С. Шемшученка, В. О. Євдокимова. -К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Спілка юристів України. 2000. — 428 с.
38. Конституція України: Текст Основного Закону з офіційними тлумаченнями Конституційного Суду. (Огляд і коментарі В. Ф. Погорілка та В. Л. Федоренка). -К.: Наукова думка, 2006. -210с.
39. Котляревский С. А. Конституционное государство. Юридические предпосылки русских Основних Законов / Под ред. и с пред. В. А. Томсинова. — М.: Зерцало. 2004. — 392 с.
40. Кравченко В. В. Конституційне право України: Навч. посіб. — Вид. 6-те, випр. та доповн. — К.: Атіка, 2009. — 608 с.
41. Курс конституционного права Украины. Том 1. Общая часть: Основи теории конституционного права. Учебник / Под ред. М. А. Баймуратова и А. В. Батанова. -X.: Одиссей. 2008. — 672 с.
42. Ладиченко В.В. Юридична справедливість як принцип права //Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – Випуск 31. – К.: Інститут держави і права імені В.М. Корецького НАН України, 2006.– 624с.
43. Левченко И.П., Облиенко С.В. Индивидуальный социально-правовой статус личности: Монография. – М.: Книжный мир, 2005. – 81 с. —
44. Лихолат І. П. Раціональне та позараціональне у праві (На матеріалах законотворчості): Автореф. дис…кандидата юридичних наук:12.00.12 /Нац. акад. внутр. справ України. – Київ, 2003. – 20 с.
45. Ліщина І. Регулювання реалізації рішень Європейського суду з прав людини// Право України, 2001. — № 5. – с.42-43.
46. Луць Л.А. Європейські міждержавні правові системи та проблеми інтеграції з ними правової системи України (теоретичні аспекти):Монографія. — К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2003. — 304 с.
47. Мельничук Н.Ю. Дискурс «злочину» та «покарання» у контексті класичної філософської парадигми: Монографія. – Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2006. –328. с.
48. Опришко В. Питання трансформації Європейського права в законодавство України// http://www.lawyer.org.ua/?w=r&i=14&d=488
49. Плавич В. Сучасні проблеми гармонізації законодавства України з нормами міжнародного та європейського права //Український часопис міжнародного права, 2003, №2. – с.89-94.
50. Підгородонський В. Г. Поняття честі та гідності особи / В. Підгородонський // Вісник прокуратури. — 2009.- С. 8-94.
51. Погорілко В. Ф. Конституційне право України : підручник / В. Ф. Погорілко, В. Л. Федоренко ; за заг. рсд. В. Ф. Погорілка. — К.: Прецедент, 2009. — 344 с.
52. Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Конституційне право України : [підруч.] / за заг. ред. проф. В. Л. Федоренка. – [4-те вид., переробл. і доопр.]. – К. : Вид-во Ліра-К, 2012. – 576 с.
53. Правова система України: історія, стан та перспективи: історія, стан та перспективи: У 5 т. / Т. 2 : Конституційні засади правової системи України і проблеми її вдосконалення. -X.: Право, 2008. — 728 с.
54. Совгиря О. В. Конституційне право України : навч. посіб. / О. В. Совгиря, Н. Г. Шукліна. — К. : Юрінком Інтер, 2008. — 632 с.
55. Симон Ю.С. Антропологізація сучасного українського права в європейський політико-правовий досвід. // Європейські інтеграційні процеси та трансформація права на постсоціалістичному та пострадянському просторі. Матеріали міжнародного науково-практичного семінару. М. Київ, 23-24 вересня 2005р. – К.: Київський національний університет внутрішніх справ, 2006. – 340с.
56. Сливка С.С. Європейська та українська філософія права: інтеграційні процеси // Європейські інтеграційні процеси та трансформація права на постсоціалістичному та пострадянському просторі. Матеріали міжнародного науково-практичного семінару. М. Київ, 23-24 вересня2005р. – К.: Київський національний університет внутрішніх справ,2006. – 340с.
57. Сливка С.С. Позитивістські концепти: філософсько-правовий аналіз. Львів: ДУВС, 2006. – 160с.
58. Сливка С.С. Природне та надприродне право: У 3-х частинах. – Ч.1:Природне право: історико-філософський погляд. – К.: Атака, 2005. – 224с.
59. Сливка С.С. Філософія права (навчальний посібник). – Львів: Львівський інститут внутрішніх справ, 2003. – 57с.
60. Тихомиров О.Д. Праворозуміння і життя: проблеми філософського осмислення // Європейські інтеграційні процеси та трансформація права на постсоціалістичному та пострадянському просторі. Матеріали міжнародного науково-практичного семінару. М. Київ, 23-24 вересня 2005р. – К.: Київський національний університет внутрішніх справ, 2006. – 340с.
61. Трубников В.М., Денисова Т.А. Современные перспективы развития юридической науки: философское и методологическое обоснование //Вісник Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна. – «Громадянське суспільство». – 2006. — №735.
62. Чушенко В. І., Заяць І. Я. Конституційне право України: Підруч. — К.: Ін Юре. 2007. — 488 с.
63. Шайо А. Самоограничение власти (краткий курс конституционализма) / Пер. с венг. -М.: Юристь, 2001. -292 с.
64. Шаповал В. Н. Сравнительное конституционное право. -К.: Княгиня Ольга, 2007. -416 с.
65. Шляхтун П. П. Конституційне право України: Підруч. — К.: Освіта України, 2008. — 592 с.
66. Шаповал В. Основний Закон України у світовому конституційному вимірі // Право України. — 2004. — № 6. — С. 10— 16.
67. Шаповал В. Основні характеристики конституційного права // Вісн. Конституційного Суду України. — 2004. — № 1. — С 77-87.
68. Шаповал В. Поняття держави і суверенітету в конституційному праві // Вісн. Конституційного Суду України. — 2003. — № 1. — С 70-83.
69. Шаповал В. Феномен державного органу (органу держави) або органу державної влади: теоретико-правовий і конституційний аспекти // Право України. — 2005. — № 8. — С. 25—29.
70. Шаповал В. Юридичний феномен конституції держави // Вісн. Конституційного Суду України. — 2011. — № 4. — С. 42—57; №5. — С 96-112.