Конституційний статус українських парламентарів перебуває під стійкою критикою як засобів масової інформації, так і представників інших гілок влади. Особливе невдоволення викликає обсяг депутатської недоторканності, закріплений у ст.80 Конституції України. Чи надаються подібні до українських гарантії парламентарям інших європейських держав? Це питання стало особливо актуальним в умовах вступу України до Європейського Союзу і необхідністю адаптації українського законодавства до законодавства країн ЄС. Ще один важливий момент пов’язаний з процесом розвитку і становлення парламентаризму в нашій державі (парламентаризм – форма державної влади, при якій парламент формує виконавчу владу): чи потрібні парламентській державі необмежені привілеї народних обранців? Нещодавно постало ще дуже цікаве питання – надання недоторканності депутатам місцевих рад. Чи є таке положення контитуційним? Спробуємо розглянути ці досить проблемні питання на прикладах зарубіжних країн і запропонувати одну з можливих моделей депутатського імунітету для українських парламентарів.

Імунітет (депутатська недоторканність) – одна із найважливіших гарантій статусу депутата, що означає неможливість його арешту, притягнення до кримінальної відповідальності і найбільш суворих мір адміністративної відповідальності, що накладається судом, без згоди предтавницького органу, до якого обраний депутат [1,с. 240.].

Це сучасне тлумачення поняття “депутатська недоторканність”. Про те, як саме відбувався розвиток цього інституту, ми поговоримо далі.

Дослідження правової природи депутатського імунітету неможливе без аналізу історичних витоків цього явища, аналізу основних моделей імунітету парламентаря, що знайшли відображення в конституційному праві зарубіжних країн, та сучасного стану і перспектив розвитку інституту депутатської недоторканності в Україні [2, с.106].

Появу інституту імунітету традиційно пов’язують з інститутами так званого „вічного миру”. Зокрема, у стародавніх германців у часи народних зібрань припинялись всі сварки, усі суперечки і будь-якого роду конфлікти, а порушення “вічного миру” вважалося важким злочином і прирівнювалось до державної зради. Аналогічні правові норми можливо зустріти і у давньонорвезькому праві [3, с.7,8].

Перші представницькі органи, які ще не були парламентами в сучасному розумінні, робили спроби законодавчо закріпити недоторканність членів представницьких органів. Так, в іспанських Генеральних кортесах статус депутатів визначався їх особистою безпекою.

Середньовічний інститут станово-представницьких органів був досить умовним, оскільки особиста недоторканність членів представницького органу майже повністю залежала від рівня правосвідомості тогочасного суспільства і доброї волі монарха.

Аналіз розвитку та становлення інституту імунітету дає підстави стверджувати про наявність двох основних моделей інституту парламентської недоторканності [2, с.108].

Одна з них, яка була започаткована в Англії, мала такі характерні риси:

1. Першочергово імунітет отримав своє закріплення як особиста  недоторканність парламентаря і проявився у вигляді посилення кримінального покарання за напад на нього;
2. Ще одним елементом імунітету стала свобода від арешту (fridom from arest); спочатку це поширювалося лише на цивільне судочинство, але згодом і на кримінальне. Ця модель знайшла поширення і в США.

Іншу модель депутатського імунітету було запроваджено у Франції. Ця система розвивалась революційним шляхом. На відміну від британської, французька модель передбачала підсудність парламентарів під час сесії за державну зраду, розкрадання державного майна, за дії, спрямовані на повалення конституційного ладу і зазіхання на зовнішню безпеку держави.

Французька модель була рецепійована у право Бельгії, де було закріплено, що парламентар не може бути заарештований або підданий переслідуванню під час сесії без дозволу на це відповідного представницького органу. Цю модель запозичили і закріпили в законодавстві більшість країн.

Щодо депутатського імунітету сьогодні, то майже в усіх країнах ЄС він має обмежений характер. Імунітет поширюється на парламентарів на весь термін депутатських повноважень (Греція, Данія, Іспанія, Італія, Франція) або на період сесії. Наприклад, у ст.68 Конституції Італіії зазначається: “Ни один член парламента не может быть привлечен к уголовной ответственности без разрешения палаты,и к которой он принадлежит, не может быть арестован или иным образом лишен личной свободы или подвергнут личному или домашнему обыcку, исключая случаи задержания на месте преступления, при таком задержании выдача поручения на задержание являетcя обязательной” [4,с.7]. У розділі 6 конституції США відзначається: “…во всех случаях, кроме государственной измены, тяжкого преступления и нарушения общественного порядка, они пользуются привилегией свободы от ареста во время их присутствия на сессии соответствующей Палаты и во время следования туда и оттуда …” [5, с.2].

Що стосується України, то ст. 80 Конституції України закріплює принцип депутатської недоторканності. Положення цієї статті говорять про те, що народний депутат України не може бути притягнений до кримінальної відповідальності, затриманий чи заарештований [6,c.19]. Дійсно, на відміну від більшості європейських країн, не передбачається можливість затримання депутата на місці злочину. Не передбачається і можливість дії депутатського імунітету на період тільки сесійних засідань. Тобто імунітет народних представників взагалі нічим не обмежується. Однак депутатський імунітет – це не звільнення депутата від юридичної відповідальності взагалі, а лише особливий порядок застосування деяких заходів цієї відповідальності, який зобов’язаний захистити депутата від безпідставного переслідування. Зрозуміло, що депутатський імунітет не звільняє парламентаря від необхідності дотримання етичних норм і підпорядкування правилам Регламенту. Ми погоджуємося з думкою Л.А. Шалланда, що такий необмежений імунітет потрібен парламентарям тих країн, де “сильна виконавча влада”, з метою захисту депутатів від необгрунтованого тиску [3, с. 48].

Отже, імунітет є необхідною гарантією депутатської діяльності. Цю точку зору підтримують усі видатні конституціоналісти. Він, безперечно, має існувати. Постановка питання про його зняття, на думку професора В.Гончаренка,– це політичне кокетування. Некоректною є навіть постановка питання про зняття депутатського імунітету [6, с.109]. А от питання щодо його обмеження є доречним. Обмеження, наприклад, за часом (лише на період сесії)– це, на нашу думку, є оптимальним варіантом імунітету, що захищає права парламентаря та, в свою чергу, попереджує зловживання привілейованим становищем народним депутатом. Ще одне обмеження – це за колом осіб. Імунітет повинні мати лише народні депутати України, і це цілком обґрунтовано. Надання недоторканності депутатам місцевих рад у період становлення парламентаризму призведе до зловживання своїми повноваженнями депутатами місцевих рад і спричинить нову хвилю порушень закону. Цьому моменту законодавець повинен приділити більше уваги. Всі ці суперечки в українському законодавстві потрібно вирішити якнайшвидше, бо наслідки буде виправляти набагато важче.

Список використаних джерел

1. Конституційне право: Енциклопедичний словник / За ред. С. А. Авак’ян.–М.,–688 с.
2. Федоренко В.Л. Поняття імунітету. Держава і право. – К., 2001.–Вип. 9.–
   С. 106 – 108, 116.
3. Шалланд Л.А. Иммунитет народных представителей. – Юрьев, 1913. –Т.1.– 388с.
4. Конституция Италии // Constitutiones.index.htm.
5. Конституция США // Constitutiones.index.htm.
6. Конституція України.– Х., 2000.
7. Депутатська недоторканність, український та світовий досвід // Право України.– 1999.– №4. – С.109-111.
8. Погорілко В. Ф. Про депутатську недоторканність // Урядовий кур’єр.– 2000.–№ 68.–С.2.
9. Якушев А.В. Конституционное право зарубежных стран.– М., 2001.–280 с.
10. Онопенко В. Депутатська недоторканість: за і проти // Урядовий кур’єр.–1999.–№ 48.
11. Депутатська недоторканість: обмеження чи скасування // Закон і бізнес.–2000.–№ 19.–С.2.