Вступ.

Розділ 1. Теоретико-методологічні основи продуктивності праці.

1.1. Сутність продуктивності та продуктивності праці, їх взаємозв’язок.

1.2. Продуктивності праці як критерій конкурентоспроможності господарства.

1.3. Єфективне використання праці в сучасних умовах розвитку виробництва.

Розділ 2. Аналіз стану продуктивності праці в Україні.

2.1. Аналіз продуктивності праці в економіці України за 2003-2008 роки.

2.2. Взаємозв’язки продуктивності та оплати праці.

Розділ 3. Управління продуктивністю праці: сучасні заходи та проблеми їх реалізації.

3.1. Інституціональні передумови підвищення продуктивності праці в Україні.

3.2. Управління динамікою продуктивності праці на підприємстві.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. У сучасних наукових дослідженнях категорія продуктивності набуває пріоритетного значення, оскільки в інтегрованому вигляді відображає результативність взаємодії усіх агентів економічної системи і є основою для оцінки її потенційних можливостей. Дослідженню різних аспектів проблеми продуктивності присвячені наукові праці В.Онікієнка, С.Бандура, Д.Богині, О.Сологуб, І.Бондар. Тим не менш, нові соціально-економічні умови вимагають виявлення й оцінки реальних можливостей забезпечення продуктивного використання людських ресурсів, зокрема на регіональному рівні з урахуванням завдань державної регіональної економічної політики та необхідності забезпечення сталого розвитку. Актуальність аспектів означеної проблематики зумовлена посиленням дії глобальних чинників з їх суперечливим впливом на соціально-економічний розвиток кожної країни, насамперед тих, які трансформують економічну систему, а тому є залежними від зовнішніх чинників, що можуть діяти у напрямах, не сприятливих для зміцнення й нарощування економічного потенціалу. Виходячи з цього, необхідно виявити обмеження, існуючі резерви та можливості нарощування потенціалу продуктивного використання людських ресурсів у країні з орієнтацією на забезпечення достатньої конкурентоспроможності національної економіки та високих темпів її зростання у найближчій перспективі.

Метою курсової роботи є визначення продуктивності праці та з’ясування основних факторів продуктивності праці.

Основними завданнями роботи є:

Øвизначення рівня продуктивності праці;

Øвивчення динаміки продуктивності праці і закономірностей її зміни у часі;

Øаналіз впливу факторів на рівень і динаміку продуктивності праці;

Øвивчення впливу зміни продуктивності праці на зміну обсягу продукції і затрат робочого часу;

Øміжнародні порівняння рівня і динаміки продуктивності праці.

Виходячи з вищесказаного, можна сказати, що обрана тема є актуальною на сьогодні і потребує детального розгляду.

Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси стану продуктивності праці.

Предметом дослідженнявиступає аналіз стану продуктивності праці в Україні та методи її розвитку та вдосконалення.

Розділ 1. Теоретико-методологічні основи продуктивності праці

1.1. Сутність продуктивності та продуктивності праці, їх взаємозв’язок

Згідно з рекомендаціями Міжнародної організації праці (МОП) розрізняють поняття “продуктивність” і “продуктивність праці”.

Продуктивність — це ефективність використання ресурсів — праці капіталу, землі, матеріалів, енергії, інформації — під час виробництва різних товарів і надання послуг. Вона відбиває взаємозв'язок між кількістю і якістю вироблених товарів або наданих по-дуг і ресурсами, які були витрачені на їх виробництво. Продуктивність дає змогу порівнювати виробництво на різних рівнях економічної системи (на рівні окремого індивіда, цеху, підприємства, організації, галузі й держави) з використаними ресурсами. Під час їхньої оцінки необхідно враховувати зростання вартості енергії, сировини, витрат, пов'язаних з безробіттям тощо.

Більш висока продуктивність означає збільшення обсягу продукції за тих самих витрат, при цьому необхідно враховувати потреби цієї чи іншої продукції на ринку, в суспільстві.

Зауважимо, що на зарубіжних підприємствах оцінюється тільки та продукція, яка куплена, а не просто вироблена.

Продуктивність можна розглядати як загальний показник, що характеризує ефективність використання ресурсів для виробництва продукції. Проте сучасна економічна теорія стверджує, що точно визичити роль і частку витрат тих чи інших ресурсів, використаних на виробництво продукції, неможливо. Тому для визначення ефективності виробництва найчастіше використовують показник продуктивності праці, хоча це не означає, що тільки праця є джерелом продуктивності.

Продуктивність праці відбиває ступінь ефективності процесу раці. У її визначенні вихідною категорією є праця.

Праця — це доцільна, свідома, організована діяльність людей, Спрямована на створення матеріальних і духовних благ, необхідних для задоволення суспільних і особистих потреб людей. Зміст і характер праці залежать від ступеня розвитку продуктивних сил і виробничих відносин.

Розрізняють конкретну й абстрактну працю. Конкретна праця — це доцільно спрямована діяльність людини, результатом якої є створення певної споживної вартості.

Абстрактна праця — це витрати людської енергії, частка затрат суспільної праці безвідносно до тієї конкретної форми, в якій вона здійснюється.

Подвійність поняття “праця” зумовлює і подвійність її змісту. Змістом конкретної праці е кількісний і якісний склад трудових функцій (відмінність у професіях, рівні кваліфікації працівників тощо), їх співвідношення і взаємозв'язок у конкретному процесі праці.

Отже, конкретна праця виражає й техніко-технологічний аспект. Техніко-технологічний зміст праці індивідуальний на кожному робочому місці і перебуває під впливом перетворень у техніці, технології, змін предметів праці тощо[5, c. 44-46].

Абстрактна праця характеризується соціально-економічним змістом, тобто ступенем і способом затрат робочої сили, а також суспільно-економічними відносинами, в яких здійснюється процес праці (тривалість робочого дня, оплата праці, вимоги до підготовки працівника тощо).

Розглядають ще поняття “змістовність” праці, що характеризує рівень складності, різноманітності виконуваних трудових функцій, самостійності працівника в трудовому процесі.

Система виробничих відносин визначає характер праці. Розрізняють загальні й часткові ознаки праці.

Загальні ознаки праці визначаються передусім формою власності і відображають відношення працівників до засобів виробництва, до продукту своєї праці. Вони виявляються також у суспільній природі праці, у ступені примушування до праці. З урахуванням цих ознак праця може бути відчуженою і невідчуженою від процесу виробництва і його результатів, безпосередньо і опосередковано суспільною, вільною і вимушеною.

Часткові ознаки характеризують специфічні особливості функціонування робочої сили. За цими ознаками розрізняють види праці залежно від:

• способу здійснення — розумова й фізична;

• кінцевого результату праці — продуктивна й непродуктивна;

• рівня складності праці — складна й проста;

• рівня творчості — творча й нетворча.

Зміст і характер праці тісно взаємозв'язані. Вони взаємообумовлюють один одного і змінюються під впливом розвитку продуктивних сил і виробничих відносин у суспільстві.

З'ясовуючи економічний зміст продуктивності праці, треба мати на увазі, що праця, яка витрачається на виробництво тієї чи іншої редукції, складається з:

• живої праці, яка витрачається в даний момент безпосередньо в процесі виробництва даної продукції;

• минулої праці, уречевленої у раніше створеній продукції, яка використовується тією чи іншою мірою для виробництва нової проекції (сировина, матеріали, енергія — повністю, машини, споруди тощо — частково).

Продуктивність праці — це ефективність затрат конкретної Брані, яка визначається кількістю продукції, виробленої за одиницю робочого часу, або кількістю часу, витраченого на одиницю продукції. Зростання продуктивності праці означає збільшення кількості Продукції, виробленої за одиницю часу, або економію робочого часу, витраченого на одиницю продукції.

У процесі виробництва функцією живої конкретної праці є створення нової вартості, а також перенесення робочого часу, матеріалізованого в речових елементах виробництва, на створюваний продукт. Тому продуктивність праці відображає ефективність як живої, так і сукупної (живої та уречевленої) праці. Розрізняють поняття індивідуальної (живої праці) й суспільної (живої та уречевленої) праці.

Продуктивність праці тісно пов'язана з її інтенсивністю. Остання характеризує ступінь напруженості праці за одиницю часу і вимірюється кількістю витраченої енергії людини. Чим вищий рівень інтенсивності праці, тим вища її продуктивність. Максимальний рівень інтенсивності визначається фізіологічними й психічними можливостями людського організму Отже, інтенсивність праці має фізіологічні межі, тобто не може бута необмеженою. У зв'язку з цим виникає поняття нормальної інтенсивності. Воно означає такі затрати життєвої енергії протягом робочого часу зміни, які забезпечують необхідні умови для повноцінного функціонування організму й повного відновлення працездатності до початку нового трудового дня. Таким чином, інтенсивність праці є важливим фактором продуктивності, проте має певну фізіологічну межу і потребує дотримання фізіологічних норм людської енергії. [4, c. 212-214].

1.2. Продуктивності праці як критерій конкурентоспроможності господарства

У радянські часи всім аспектам підвищення продуктивності праці приділялася значна увага. Економічна політика базувалася на засадах марксистської політичної економії, що вважала підвищення продуктивності праці основним, якщо не єдиним джерелом економічного розвитку. Постійно згадувалося ленінське висловлення про те, що "Производительность труда — это, в последнем счете, самое важное, самое главное для победы нового общественного строя". В усіх планах розвитку народного господарства, від п'ятирічних загальносоюзних до річних планів підприємств, колгоспів наводилися показники зростання продуктивності праці.

На загальноекономічному народногосподарському рівні найбільш узагальнюючим вважався показник суспільної продуктивності праці. Він визначався як відношення виробленого національного доходу до чисельності працюючих, зайнятих у галузях матеріального виробництва, тобто на основі "чистого продукту". У промисловості будівництві, сільському господарстві продуктивність праці розраховувалася на основі "валового продукту" як співвідношення показників валової продукції цих галузей до чисельності працюючих у них. Показники зростання продуктивності праці постійно наводились у союзних та українських статистичних довідниках.

Продуктивність праці — це показник її ефективності, результативності, що характеризується співвідношенням обсягу продукції, робіт чи послуг, з одного боку, та кількістю праці, витраченої на виробництво цього обсягу, з іншого.

Продуктивність передбачає ефективне, раціональне використання не лише праці, але й усіх інших ресурсів — капіталу, землі, сировини, матеріалів, енергії, інформації. Ось чому, визначаючи політику та стратегію будь-якого підприємства й аналізуючи продуктивність праці, обов'язково зіставляють продуктивність праці з рівнем використання інших чинників виробництва. Разом з тим, якість та продуктивність більшості цих чинників безпосередньо залежить від якості трудових ресурсів та рівня використання їхнього потенціалу.

Розрізняють індивідуальну, локальну та суспільну продуктивність праці.

Під індивідуальною продуктивністю праці розуміють продуктивність праці окремих працівників на конкретній дільниці виробництва. Локальна продуктивність праці становить середню продуктивність праці по окремій дільниці, цеху, підприємству або галузі. Суспільна продуктивність праці — це середній рівень продуктивності праці в національному господарстві в цілому. Залежно від прямого чи оберненого співвідношення обсягу продукції, робіт або послуг та кількості праці, затраченої на виробництво цього обсягу, вирізняють два показники рівня продуктивності праці: виробіток і трудомісткість.

Виробіток — це прямий показник рівня продуктивності праці, що визначається кількістю продукції (обсягом робіт, послуг), виробленою одним працівником за одиницю робочого часу (годину, зміну, місяць, квартал, рік)[14, c. 126-128].

Трудомісткість — це обернений показник рівня продуктивності праці, що характеризується кількістю робочого часу, витраченого на виробництво одиниці продукції (робіт, послуг).

Сформувались методологічно відмінні погляди на сутність продуктивності та її місце в системі економічних категорій, диференціація яких об'єктивно зумовлена відмінностями в цілях дослідження, його рівнях, а також особливостями авторського бачення ієрархічної системи взаємозв'язків між соціально-економічними явищами. У зв'язку з цим виникли й різні підходи в дослідженні проблем продуктивності, які в узагальненому вигляді можна представити таким чином: перший — продуктивність розглядається як результат взаємодії капіталу, праці та залучених ресурсів; другий — продуктивність економічної системи чи будь-яку факторну продуктивність виокремлюють як похідну від продуктивності праці у сфері матеріального виробництва; третій — ототожнення різних аспектів суспільної продуктивності з продуктивністю праці на тій підставі, що остання відіграє активну роль в суспільному відтворювальному процесі.

Продуктивність як невід'ємний атрибут та вихідний принцип ринкової господарської системи формує відповідні соціально-економічні вимоги до людських ресурсів, які стосуються, насамперед, результативності праці, її відповідності суспільним потребам та трудовим настановам і орієнтаціям самого населення. За умови продуктивного використання людських ресурсів забезпечується створення національного продукту, достатнього для повного задоволення матеріальних та духовних потреб членів суспільства, а відтак реалізуються передумови, необхідні для соціально-економічного прогресу в країні. Формування засад продуктивного використання людських ресурсів відбувається не тільки через систему регулювання темпів, пропорцій і форм зайнятості, але й високі кінцеві результати у вигляді соціально прийнятного рівня трудового доходу, задоволеного споживчого попиту населення та підвищення темпів економічного зростання. Саме з цієї причини в економічно розвинутих країнах світу надзвичайно велика увага з боку державних і недержавних структур приділяється своєчасному і ефективному вирішенню проблем зростання продуктивності праці і капіталу; створюються науково-дослідні центри, які проводять фундаментальні та прикладні наукові дослідження з метою опрацювання стратегічних напрямів та конкретних шляхів досягнення високої продуктивності у використанні матеріально-технічних, фінансових та трудових ресурсів. Це зумовлено не тільки обмеженнями, які виникають з боку ресурсного забезпечення усієї сфери соціально-економічного розвитку та нагальною потребою постіндустріального суспільства рухатись шляхом ресурсозбереження, а й необхідністю підвищення якості життєдіяльності населення без екстенсивного залучення додаткових ресурсів[8, c. 249-251].

1.3. Єфективне використання праці в сучасних умовах розвитку виробництва

Важливою передумовою визначення результативності праці є правильне обчислення рівня і динаміки продуктивності праці в усіх сферах економіки.

Вимірювання продуктивності праці має ґрунтуватися на розумінні економічного її змісту, визначенні показників, які можуть характеризувати рівень продуктивності у часі і просторі. Методи обліку продуктивності праці мають відповідати таким вимогам:

Øодиниця виміру не може викривляти показники продуктивності праці;

Øповністю враховувати фактичний обсяг робіт і затрати робочого часу;

Øзабезпечувати єдність методів вимірювання продуктивності праці;

Øпоказники продуктивності праці мають бути наскрізними, зведеними, порівняльними, мати високий ступінь узагальнення, бути універсальними у застосуванні.

Розрізняють продуктивність у масштабі суспільства, регіону, галузі, підприємства, організації, цеху, виробничої дільниці, бригади, й окремого працівника.

Продуктивність праці вимірюється відношенням обсягу виробленої продукції до затрат праці (середньо облікової чисельності персоналу). Залежно від прямого або оберненого відношення маємо два показники:

Øвиробіток

Øтрудомісткість.

Чим більший виробіток продукції за одиницю часу або чим менші затрати часу на одиницю продукції, тим вищий рівень продуктивності праці. Проте відсоток підвищення виробітку не рівнозначний відсотку зниження трудомісткості. Співвідношення між ними виражається так:

Найпоширенішим і універсальним показником є виробіток.

У масштабі економіки рівень продуктивності праці (виробітку) у сфері матеріального виробництва визначається відношенням величини новоствореної вартості – національного доходу – за певний період до середньо облікової чисельності персоналу, зайнятого у сфері матеріального виробництва протягом цього періоду.

У сфері послуг продуктивність праці (виробіток) визначається відношенням вартості послуг без вартості матеріальних витрат на їх надання за певний період до середньо облікової чисельності персоналу сфери послуг за цей самий період[11, c. 215-218].

Розділ 2. Аналіз стану продуктивності праці в Україні

2.1. Аналіз продуктивності праці в економіці України за 2003-2008 роки

Зі становленням України як самостійної незалежної держави та переходом до трансформаційної, ринкової економіки увага до всіх аспектів продуктивності праці була майже повністю втрачена. У статистичних щорічниках України за 1993 р. були оприлюднені дані щодо динаміки суспільної продуктивності праці. У галузевих статистичних збірниках із промисловості та сільського господарства індекси змін продуктивності праці ще деякий час продовжували наводитися.

Занепад уваги до проблематики продуктивності праці значною мірою обумовлений тим, що сучасна західна економічна наука, на відміну від марксистської радянських часів, не вважає продуктивність праці єдиним джерелом економічного зростання. Також слід зазначити, що вже у перші роки незалежності Україна, як і інші республіки колишнього СРСР, перейшла на міжнародну макроекономічну Систему національних рахунків (СНР). Вона, на відміну від так званої "системи балансу народного господарства" радянських часів, не виокремлює в економіці сферу матеріального виробництва, у якій за тодішніми уявленнями надавалася виключна роль виробництву національного доходу.

Поштовхом до поновлення уваги до продуктивності праці став виступ Голови НБУ Володимира Стельмаха на нараді у Кабінеті Міністрів України з участю Президента України 2 листопада 2007 р.

Він звернув увагу й обґрунтував необхідність поновлення розроблення та впровадження у практику макроекономічного аналізу та прогнозування показників суспільної продуктивності праці. У попередніх висновках, підготовлених ще наприкінці минулого року Міністерством економіки та Держкомстатом, щодо можливостей поновлення розрахунку цього показника переважали песимістичні зауваження щодо методологічних обмежень та інших чинників, що ускладнюватимуть його обчислення.

Однак, є підстави вважати, що не існує будь-яких суттєвих методологічних і практичних перешкод для поновлення розрахунків цього показника та впровадження його у практику макроекономічного аналізу та прогнозування.

Певні, відносно другорядні, методологічні аспекти, пов'язані з розрахунками макроекономічного показника продуктивності суспільної праці й аналогічних галузевих показників, дійсно існують. На макроекономічному та галузевих рівнях цей показник без будь-яких перешкод може обчислюватись уже сьогодні. Розробка методологічних принципів обчислення та їх практичне впровадження вимагатиме принаймні року, але суттєво не змінить динаміку цього показника. Відкладання поновлення його розрахунків не сприятиме аналізу основних макроекономічних пропорцій і розумінню відповідності отриманих даних економічним реаліям[16, c. 158-159].

Щодо методології розрахунків показників суспільної продуктивності праці у сучасних умовах, то слід виділити дві частини: принципи оцінки чисельника (обсягів продукції) та знаменника (витрат праці) цього показника. Методологічні аспекти розрахунку чисельника цього показника на макроекономічному рівні (у цілому по економіці) пов'язані з переходом від виробленого національного доходу, що застосовувався у радянські часи, до ВВП. Між ними існує дві основні розбіжності. Перша — в тому, що, оскільки СНР не розподіляє економіку на дві частини — сферу матеріального виробництва та невиробничу сферу, показник ВВП буде охоплювати більше коло видів економічної діяльності, ніж показник виробленого національного доходу. Друга випливає з того, що ВВП включає відрахування на споживання основного капіталу (поняття дуже близьке до амортизації), що є не частиною знов створеної вартості, а частиною матеріальних витрат у колишньому (радянському) розумінні, або скоріше відносяться до проміжного споживання у СНР. Оскільки у багатьох країнах досить складно визначити обсяги цих відрахувань, вони включаються до ВВП. Якщо їх виключити, то матимемо не ВВП (валовий внутрішній продукт), а ЧВП (чистий внутрішній продукт). Частка цих відрахувань в Україні в останні роки складає у середньому 15% ВВП. Таким чином, у сучасних умовах аналогом виробленого національного доходу радянських часів буде ВВП. Паралельно у чисельнику може використовуватись і показник випуску продукції та послуг (аналог показника валового суспільного продукту радянських часів). У СНР він складається з двох частин — ВВП та проміжного споживання. Але його краще застосовувати при визначенні продуктивності праці у галузях і підгалузях економіки та в регіональних розрахунках, коли складно визначити валову додану вартість (галузеві аналоги ВВП).

Щодо знаменника, то він охоплюватиме всіх зайнятих в економіці, а не лише працюючих у галузях матеріального виробництва. Для уточнення розрахунків, що, однак, суттєво не впливатимуть на динаміку продуктивності праці, доцільно обчислювати чисельність працюючих в еквіваленті повної зайнятості (це стосується переважно сумісників і працюючих за цивільними договорами). Дещо складнішим і новим для сучасних умов є визначення чисельності самостійно працюючих, оцінка її галузевого розподілу та перерахунок в еквіваленті повної зайнятості. Частка цієї категорії зайнятих у загальній чисельності працюючих постійно збільшується. Серед усіх зайнятих вони у 1985 р. складали тільки 1,9%, у 1990 р. — 3,0%, 1995р. — 14,2%, 2000 р. — 20,5%, 2006 р. — вже майже третину — 32,1%. Найбільша частка самостійно працюючих серед усіх зайнятих у трьох галузях економіки: сільському господарстві (майже дві третини — 64,4% у 2006 р., торгівлі та деяких видах послуг. Департамент статистики праці Держкомстату вважає, що можна забезпечити будь-які додаткові розрахунки, необхідні для визначення продуктивності праці[12, c. 15-17].

Таким чином, базуючись на даних Департаментів макроекономічної статистики та статистики праці Держкомстату, нескладно розрахувати динаміку показників продуктивності суспільної праці в Україні з часів її становлення як незалежної держави. Можливо, більш коректно називати їх показниками продуктивності, праці, а не суспільної продуктивності праці. Хоча за умов ширшого визначення галузей економіки, в яких створюється ВВП, цей показник буде ще "більш суспільним", ніж у радянському визначенні та розумінні. Зазначені показники наводяться у табл. 1.

З таблиці видно, що загалом по економіці у 1995р. за обсягом ВВП продуктивність праці скоротилася порівняно з 1990 p. майже вдвічі, а у 2006 р. вона ще не досягла рівня докризового 1990 р. За останні шість років продуктивність праці зросла майже у півтора рази.

Показник продуктивності праці, розрахований за обсягами випуску продукції (товарів і послуг) уже перевищив рівень 1990 р. Різниця між двома варіантами розрахунків досить істотна — майже в 1,4 разу (114,7 : 82,5 = 1,39). Більш реальним і придатним для аналізу слід вважати розрахунки на базі ВВП, що є основним макроекономічним показником СНР. Розрахунки на базі випуску продукції містять значний "повторний рахунок" проміжного споживання і тому є менш достовірними, хоча саме вони фігурують у галузевій статистиці промисловості та сільського господарства.

Не менший інтерес представляють і аналогічні розрахунки галузевих показників продуктивності праці. Але, на жаль, їх не можна обчислити за весь період існування незалежної України, оскільки суттєво змінились економічні класифікації. До 2000 р. галузі економіки формувалися за колишньою радянською класифікацією, а з 2001 р. всі показники обчислюються за новою економічною класифікацією (КВЕД), що базується на міжнародних стандартах ООН та Євросоюзу. Показники продуктивності праці можна розрахувати за основними галузями економіки (видами економічної діяльності) лише з 2001 р. За СНР у галузевих показниках замість ВВП використовується показник валової доданої вартості. Він є галузевим аналогом ВВП та відрізняється від нього на сальдо податків і субсидій на продукти (у 2006 р. це сальдо становило близько 13% ВВП). Цей компонент за методологією СНР не розподіляється за галузями економіки.

Зазначені розрахунки наводяться у табл. 2 і здійснені на базі галузевих даних статистики національних рахунків і статистики праці, включаючи галузі колишньої невиробничої сфери. З таблиці видно, що в останні роки продуктивність праці збільшується досить високими темпами. Як і у попередні роки, продуктивність праці, оцінена за обсягом випуску продукції, зростає швидше, ніж оцінена за валовою доданою вартістю. Хоча в деяких галузях існують і протилежні співвідношення (добувна промисловість, фінансова діяльність). Нарешті, мабуть незвично сприймаються розрахунки показників продуктивності праці у таких галузях, як державне управління, освіта, охорона здоров'я, бо ми звикли, що вони обчислювалися лише у промисловості, будівництві, сільському господарстві[13, c. 32-35].

Вище вже йшлося, що по промисловості, сільському господарству, точніше по сільськогосподарським підприємствам (виключаючи господарства населення), у галузевих статистичних збірниках наводяться показники продуктивності праці, що базуються на випуску продукції.

За цими даними у промисловості України за 2000-2005 pp. продуктивність праці зросла у 1,85 разу. Ще вищі показники у машинобудуванні -319% (у т.ч. у виробництві транспортного устаткування — 389%), виробництві деревини та виробів із неї — 315%. А по регіонах ці показники наводяться навіть за 15 років (2005 р. до 1990 р.). У цілому по Україні ми маємо майже дворазове зростання продуктивності праці (187%).

Дуже значні відмінності щодо темпів збільшення продуктивності праці існують між регіонами України. По Закарпатській області за 15 років вони становлять 472%, місту Києву — 429%, Миколаївській області — 295%, Чернівецькій — 293%. З іншого боку, у Дніпропетровській області — лише 103%, Херсонській -132%3. Такі високі темпи, галузеві та регіональні розбіжності не можуть не викликати сумнівів, і з економічної точку зору їх важко пояснити. Якою мірою розміри показників залежать від можливої недосконалості методології обчислення, зокрема "подвійного рахунку" продукції, а якою вони визначаються реальними обставинами? Методологічними аспектами має займатися Держкомстат, а реальні, об'єктивні розбіжності не повинні залишатися поза увагою Мінпромполітики, Мінпаливенерго, Мінвуглепрома, Мінекономіки, регіональних органів влади.

Ще вищі показники зростання продуктивності праці по сільськогосподарських підприємствах -319% за шість років (2000-2006 pp.), у тому числі на 64% лише у 2004 році, та 405% у Черкаській, 409% у Київській, 432% у Львівській і 506% у Івано-Франківській областях). Виникає питання, чому за такого стрімкого її зростання, що є вирішальним фактором підвищення загальної ефективності цієї галузі, в ній не зменшуються потреби у державній підтримці, бюджетних дотаціях. Причому таке зростання продуктивності праці відбувається за одночасного зменшення за цей період по Україні парку тракторів і вантажних автомобілів у 1,6 разу, зернозбиральних комбайнів — у 1,4 разу та установок для доїння корів — у 2,3 разу. З іншого боку, на відміну від промисловості, реальність чисельника показника виробництва сільськогосподарської продукції не викликає сумнівів. Він визначається досить точно — безпосереднім обрахунком виробленої продукції за її середніми порівнюваними цінами 2005 р. Скоріш за все, таке надзвичайно швидке зростання продуктивності праці визначалося суттєвим (у 2,7 разу) скороченням чисельності найманих працівників — з 2475 тис. осіб у 2000 р. до 910 тис. осіб у 2006 р.6 Ймовірно, що у сільгосппідприємствах, що створилися з колишніх колгоспів, залишалося багато зайвих працівників.

Проте, не слід забувати, що наше сільське господарство як галузь економіки включає не тільки сільськогосподарські підприємства. Більша частина її продукції виробляється у господарствах населення (61% у 2006 р.). Тому у макроекономічному та галузевому аспектах показники продуктивності праці не мають обмежуватися лише сільськогосподарськими підприємствами, а охоплювати і господарства населення. За розрахованими таким чином показниками, як видно з табл. 2, динаміка продуктивності виглядає значно скромніше.

Вище йшлося про динамічні показники продуктивності праці. Проте, продуктивність праці можна розглядати й у статистиці при аналізі продуктивності праці в окремих галузях, порівняннях між регіонами, окремими однотипними підприємствами. Так регіональні показники продуктивності праці в сільськогосподарських підприємствах за показниками виробництва продукції на одного зайнятого у порівняних цінах 2005 р. свідчать, що найвища продуктивність була у 2006 р. у Київській -64863грн, Дніпропетровській — 60 814 грн, Черкаській областях — 58 892 грн, а найнижча — у Закарпатській — 13 532 грн (навіть нижча, ніж у 1990 p., коли вона становила 15 302 грн), Чернівецькій -19269 грн та Житомирській областях — 21 683 грн при середній по Україні — 39 386 грн.[5, c. 44-47]

Співвідношення між темпами зростання продуктивності праці та реальною заробітною платою є однією з основних макроекономічних пропорцій. Тлумачення цих співвідношень має виходити з того, що в нормальних економічних умовах, можливо, лише за виключенням короткочасних періодів, темпи зростання реальної заробітної плати та реальних доходів населення, як у всій економіці, так і в її основних галузях, не можуть перевищувати реальні темпи зростання продуктивності праці. Однак, як це видно з табл. 3, в Україні в останні роки темпи зростання реальної заробітної плати виявляються значно вищими темпів приросту продуктивності праці. За 2000-2006 pp. середньорічні темпи приросту реальної заробітної плати становили 19,2%, а темпи приросту продуктивності праці, визначені по ВВП, — тільки 7,2%, тобто у 2,7 разу нижче.

Наведені дані слід дещо уточнити. По-перше, для оцінки обсягів виробництв замість ВВП краще враховувати чистий валовий продукт (ЧВП), тобто виключити з ВВП споживання основного капіталу, частка якого у ВВП за ці роки зменшувалась. Темпи росту ЧВП за 2001-2007 pp. орієнтовно становитимуть 164%, у порівнянні зі 151% ВВП. По-друге, необхідно також коригування знаменника. Показник реальної заробітної плати відноситься лише до найманих працівників,і не охоплює самостійно працюючих (в основному в сільському господарстві, торгівлі та деяких видах послуг). За останні роки чисельність найманих працівників істотно скорочувалась, а самостійно зайнятих збільшувалася. Можна припустити, що у самозайнятих реальні доходи від праці, особливо у сільському господарстві, зменшувалися повільніше, ніж реальна зарплата найманих працівників. Орієнтовно по всіх зайнятих реальні доходи від праці могли збільшитись у 2,50 разу (у найманих працівників — у 2,86 разу). Тоді з наведеними коригуваннями середньорічні темпи зростання реальних доходів становитимуть 16,5%, а продуктивності праці — 8,5%. Тобто за скоригованими даними, що більш точно відзеркалюють реальні зміни, темпи зростання реальних доходів удвічі перевищують темпи зростання продуктивності праці. З позицій економічної теорії таке співвідношення між цими показниками важко визнати прийнятним[13, c. 35-37].

2.2. Взаємозв’язки продуктивності та оплати праці

Першоосновою переходу до продуктивної зайнятості населення є прогрес в інституціональних перетвореннях, внаслідок чого конкурентне середовище як рушійна сила ринкового господарювання має закріпити свої позиції та забезпечити формування розвинутого товарного ринку та ринку капіталу. Без цього неможливо нормалізувати регіональні відтворювальні процеси та реалізувати самі засади продуктивності. Тривалий процес формування продуктивної зайнятості в Україні ми пов'язуємо зі зміною пріоритетів державної соціально-економічної політики, основним об'єктом регулятивного впливу якої повинен стати фундамент економіки, тобто її реальний сектор і продуктивні робочі місця, що в площині практичних дій означає зміщення акцентів з макроекономічного рівня регулювання соціально-економічних процесів на мікрорівень, де і відбуваються відтворювальні процеси, а робоча сила безпосередньо взаємодіє з іншими чинниками виробництва.

Забезпечення високих темпів зростання платоспроможного попиту на кваліфіковану робочу силу, інтенсивне оновлення діючих робочих місць та створення нових високопродуктивних ми розглядаємо як пріоритетний напрям у формуванні необхідних передумов для продуктивної зайнятості населення. При цьому у структурі валового внутрішнього продукту високою має бути частка галузей, здатних динамічно реагувати на зміну ринкової кон'юнктури та генерувати додатковий попит на робочу силу. В національній економіці обсяги пропозиції робочої сили у п'ять-шість разів перевищують обсяги попиту; як показують результати дослідження гнучкості ринку праці України, значна кількість промислових підприємств має надлишкову робочу силу і могла б підтримувати поточний рівень виробництва при значно меншій чисельності працівників, що є ознакою непродуктивної зайнятості. За останні роки скорочували економічні робочі місця і втрачали робочу силу всі галузі економіки України (за винятком сфери фінансування, кредитування та страхування, а також апарату органів державного та господарського управління, кооперативних і громадських організацій), причому найвищими темпами руйнівні процеси відбувались у текстильній промисловості, виробництві електричного та електронного устаткування, виробництві шкіри та взуття. Наявних обсягів введення нових робочих місць недостатньо для формування збалансованого за своїми характеристиками національного ринку праці та забезпечення продуктивної зайнятості населення.

В сучасних умовах реалізація можливостей продуктивної зайнятості населення значною мірою залежить від фінансового забезпечення територіального розвитку (спроможності громадянина до сплати податків; видатків місцевих бюджетів на освіту, соціальний захист; фінансової підтримки безробітних та сприяння їх само-зайнятості; співвідношення трансфертів Державного бюджету та соціальних витрат місцевих бюджетів), а також результатів постприватизаційних процесів, які можуть розглядатись як додаткове джерело стимулювання прогресивних зрушень у територіально-галузевій системі зайнятості населення. Важливо досягти рівноваги між економічно доцільними обсягами зайнятості у сфері офіційної економіки, наявним резервом робочої сили та режимом використання створеного виробничого, науково-технічного та соціального потенціалу. При цьому система територіально орієнтованих економічних регуляторів (пільгове кредитування і оподаткування, стимулювання створення нових робочих місць через нові форми територіальної організації продуктивних сил, використання позабюджетних фондів тощо) має бути зорієнтована на пошук оптимального співвідношення між прямими методами державного регулювання територіального розвитку і зайнятості (інвестиції, дотації, субвенції, фонди, квоти тощо) та непрямими (кредитна, податкова та амортизаційна політика)[3, c. 41-43].

На регіональному рівні реальні можливості продуктивної зайнятості населення та повного використання її переваг безпосередньо залежать від дієвості бюджетно-фінансових важелів, завдяки яким забезпечується цілісність економічного простору країни та стимулюється розвиток будь-якої території. В Україні зберігається негативна тенденція невідповідності динаміки ВВП та надходжень до бюджету; залишається невирішеною і проблема міжбюджетних взаємовідносин між центром і адміністративно-територіальними утвореннями — в доходах місцевого бюджету низькою є частка місцевих податків і зборів на тлі значної регіональної диференціації податкоспроможності територій України.

Позитивним в плані розширення фінансових можливостей збільшення обсягів сфери зайнятості населення є те, що за останні роки дещо зросли надходження податкових зборів та інших обов'язкових платежів до місцевого бюджету; найвищі показники у розрахунку на душу населення спостерігались у 2005 р. в м. Києві (3821,9 грн.), Полтавській (1417,7 грн.), Харківській (1069,5 грн.), Запорізькій (871,9 грн.) областях, найнижчі — у Тернопільській (317,4 грн.), Закарпатській (325,3 грн.) та Волинській областях (347,9 грн.) за середнього показника в Україні на рівні 841,7 грн.1 В загальних доходах місцевих бюджетів (без трансфертів) загалом в Україні частка м. Києва становила 22,1 %, Донецької області — 10,3%, Дніпропетровської — 8,5 %, Харківської області — 6,0%, Автономної Республіки Крим — 4,9%, тоді як Чернівецької та Тернопільської областей — лише відповідно 1,0 % та 1,1 %, м. Севастополь — 1,6 %2.

На тлі загальної тенденції збільшення суми надходжень доходів місцевих бюджетів (у розрахунку на душу населення) протягом останніх п'яти років виділяються такі області як Закарпатська, Тернопільська, Чернівецька, відповідні показники яких істотно (у 2,2 — 2,7 рази) поступаються середнім в Україні. Внаслідок цього формуються нерівні вихідні передумови для забезпечення продуктивної зайнятості населення. Це одна з вагомих причин того, що значна частина території України підпадає під визначення депресивної чи проблемної саме в соціально-економічному аспекті. Основними завданнями щодо забезпечення продуктивної зайнятості населення в контексті мобілізації можливостей регіонального розвитку є: досягнення рівномірного розподілу податкових навантажень на суб'єктів регіонального господарювання з метою посилення їх зацікавленості у розширенні сфери зайнятості; відпрацювання гнучкого механізму оподаткування малих і середніх підприємств, надання податкових пільг у випадках створення нових продуктивних робочих місць; сприяння нагромадженню капіталу в сфері продукуючого підприємництва як найбільш пристосованого до змін ринкової кон'юнктури; посилення фінансової підтримки інноваційних структур малого й середнього бізнесу як джерела наукоємних робочих місць[7, c. 41-43].

Перспективним напрямом реалізації можливостей продуктивної зайнятості населення є активне залучення вітчизняних та іноземних інвестицій на створення нових робочих місць у наукоємних та експортоспроможних виробництвах, галузях соціальної інфраструктури, а також формування надійних джерел поповнення інвестиційних ресурсів. Позитивна тенденція щорічного зростання обсягів інвестицій в основний капітал, яка спостерігається за останні роки, дає підстави для оптимістичних висновків про приятливі перспективи модернізації робочих місць та створення нових, а відтак і формування необхідних передумов для переходу до нового, продуктивного типу зайнятості[7, c. 45].

Розділ 3. Управління продуктивністю праці: сучасні заходи та проблеми їх реалізації

3.1. Інституціональні передумови підвищення продуктивності праці в Україні

Фактори продуктивності, які визначають її рівень, пов`язані з працею, ресурсами, середовищем.

Зарубіжні економісти виділяють дві основні групи факторів продуктивності:

Øзовнішні (які не контролюються)

Øвнутрішні (які контролюються)

Зовнішні фактори включають політичні, соціальні й економічні аспекти розвитку суспільства; урядові рішення та інституційні механізми; наявність фінансів, транспорту, комунікацій і сировини. Вони перебувають поза контролем з боку окремого підприємства.

Внутрішні фактори – це ті, які перебувають в зоні контролю окремого підприємства і поділяються на „тверді” та „м`які”.

„Тверді” (стійкі, сталі) включають в себе:

Øвиріб – його якість, призначення, дизайн, тобто якою мірою він відповідає вимогам, що ставляться до нього споживачем, ринком;

Øтехнологію та устаткування – упровадження нових технологій, зменшення простоїв.

„М`які” (змінні) фактори включають:

Øякість робочої сили, підвищення ефективності її використання за допомогою подальшого удосконалення мотивації праці; поліпшення її поділу і кооперації; участі всіх категорій працівників в управлінні підприємством;

Øорганізаційні системи і методи – динамічність і гнучкість структури підприємства, удосконалення організації виробництва і праці, трудових методів;

Øстилі і методи управління – вплив їх на організаційну структуру, кадрову політику, планування діяльності підприємства.

Велике значення для підвищення продуктивності праці мають організаційно-економічні фактори, які визначаються рівнем організації виробництва, праці й управління. До цих факторів належать:

Øудосконалення форм організації виробництва, його подальшої спеціалізації та концентрації; удосконалення організації виробничих підрозділів і допоміжних служб на підприємствах (транспортної, інструментальної, складської, енергетичної, тощо).

Øудосконалення організації праці шляхом поглиблення поділу і кооперації праці, упровадження багатоверстатного обслуговування, розширеного виробництва, розширення сфери суміщення професій і функцій; застосування передових методів і прийомів праці; удосконалення організації та обслуговування робочих місць; поліпшення нормування праці (упровадження технічно обґрунтованих норм затрат праці, розширення сфери нормування праці); застосування гнучких форм організації праці; поліпшення підготовки і підвищення кваліфікації кадрів; поліпшення умов праці; удосконалення матеріального стимулювання праці;

Øудосконалення матеріального стимулювання праці;

Øудосконалення організації управління виробництвом з допомогою удосконалення системи управління виробництвом, поліпшення оперативного управління виробничим процесом, упровадження автоматизованих систем управління виробництвом.

Соціально-психологічні фактори визначаються якісними характеристиками і соціально-економічним складом трудових колективів, підвищенням кваліфікаційного й загальноосвітнього рівня працівників, поліпшенням соціально-психологічного клімату в трудових колективах, підвищенням дисциплінованості, трудової активності, творчої ініціативи працівників, удосконаленням методів мотивації і психологічного впливу[5, c. 48-49].

3.2. Управління динамікою продуктивності праці на підприємстві

Вивчення факторів і резервів підвищення продуктивності праці є важливим завданням економічної теорії і практики.

Факторами підвищення продуктивності праці є об'єктивні умови виробництва, що визначають її рівень. Вони відносно стабільні і не залежать від трудових зусиль працюючих. До них належать:

— природні умови (кліматичні умови, характер родовища і фізико-механічні властивості корисних копалин та ін.);

— географічне положення підприємства;

— виробнича потужність, структура, комбінація і масштаби виробництва;

— характер і глибина галузевого і міжгалузевого поділу та кооперації праці;

— умови праці;

— технологічне застосування наукових досягнень у виробництві.

Всі зазначені вище фактори є об'єктивними умовами виробництва.

Розрізняють також суб'єктивні фактори виробництва. На продуктивність праці впливають відхилення від середнього сформованого рівня цих факторів. До них належать:

— освітній і культурний рівень працюючих;

— досвід і професійні навички;

— рівень спецпідготовки і кваліфікації.

Існують також інші схеми класифікації факторів. Наприклад за внутрішнім змістом фактори підрозділяються на три групи:

1. Матеріально-технічні, пов'язані з рівнем розвитку техніки і технології виробництва;

2. Організаційні, обумовлені організацією виробництва, праці і управління;

3. Соціально-економічні, пов'язані з структурою виробництва, рівнем кваліфікації працівників та іншими умовами праці.

За сферою виникнення і дії фактори підвищення продуктивності праці поділяються на:

— внутрішньовиробничі — ті, що виникають і діють безпосередньо на рівні підприємства або організації;

— міжвиробничі пов'язані з можливістю поліпшення кооперативних зв'язків, концентрації і комбінування виробництва.

Перехід народного господарства України на ринкові умови виробництва обумовив можливість застосування схеми класифікації факторів, що впливають на продуктивність праці, пов'язаних з витратою поточних матеріальних затрат (продуктивність фондів, матеріальних затрат) і нематеріальних затрат та ін.[9, c. 25-26]

На відміну від факторів, резерви підвищення продуктивності праці являють собою можливості економії робочого часу у виробництві на основі трудових зусиль колективу підприємства. Підвищення продуктивності праці досягається або збільшенням виробництва продукції при тих же затратах робочого часу, або зниженням затрат робочого часу на одиницю продукції (трудомісткості). Резервоутворюючими джерелами росту продуктивності праці є, таким чином, реальні технічні, організаційні або економічні заходи, застосування наукових досягнень у практиці, передового виробничого досвіду, скорочення непродуктивних затрат робочого часу та ін.

Однак слід враховувати, що величина втрат і непродуктивних затрат робочого часу може бути визнана резервоутворюючою лише в тій мірі, в якій вона поліпшує нормований баланс робочого часу. Інакше чим більшими будуть цілодобові і внутрішньо-змінні втрати робочого часу, тим більшою можна вважати величину резервів економії робочого часу.

Таким чином, мірою резервів стають кращі виробничі досягнення, а різниця між витратами часу при кращих досягненнях і часом за нормою складає величину резервів його економії. Величину резервів визначають заходи щодо усунення невмілих рухів і прийомів під час навчання робітників передовим прийомам.

Найбільш помітно на підвищенні продуктивності праці позначається економія змінного робочого часу.

Виявлення і використання резервів росту продуктивності праці, їхня економічна оцінка передують плануванню її рівня на підприємстві. У промисловості є три групи резервів росту продуктивності праці, використовуваних у плануванні:

а) резерви зниження трудомісткості продукції (резерви технічного процесу);

б) резерви поліпшення використання робочого часу, що полягають у збільшенні частки корисних затрат робочого часу протягом робочого дня, місяця, року;

в) резерви удосконалення структури кадрів[6, c. 8-9].

Висновки

Таким чином, узагальнюючи оцінку реальних можливостей формування продуктивної зайнятості в Україні, можна зробити висновки стосовно того, що продуктивній зайнятості населення відповідатимуть такі зрушення :

— повна відповідність змін у територіальних і галузевих пропорціях зайнятості населення прогресивним напрямам структурної трансформації економіки — зростання рівня зайнятості у наукоємних та експортоспроможних галузях промисловості, соціальній інфраструктурі, споживчому секторі економіки;

— зростання обсягів вивільнення робочої сили з галузей економіки, яке оптимізує структурні характеристики зайнятості і поєднується з розширенням можливостей працевлаштування на основі створення нових робочих місць у перспективних високоприбуткових сферах господарювання, в тому числі малому й середньому підприємництві;

— домінування напрямів і заходів активної політики зайнятості над пасивною, що знаходить своє конкретне втілення у створенні нових ефективних робочих місць, зростанні обсягів професійної підготовки та перепідготовки кадрів, підвищенні ефективності організації громадських робіт тощо;

— якісні зрушення в інфраструктурному (інформаційному, організаційному, технічному) забезпеченні сфери працевлаштування населення, внаслідок чого скорочується термін пошуку роботи, середній термін перебування у статусі безробітного, зменшуються обсяги застійного безробіття;

— зростання продуктивності праці в галузях економіки внаслідок оновлення техніко-технологічної бази виробництва, скорочення прямих втрат робочого часу та його непродуктивного використання, оптимізації чисельності зайнятих, зростання інтенсивності праці;

— істотне скорочення обсягів прихованого безробіття та нерегламентованої зайнятості населення внаслідок активного сприяння самостійній зайнятості населення, збільшення обсягів перепідготовки робочої сили з орієнтацією на потреби ринку праці та перспективи модернізації економічної системи;

— загальне підвищення продуктивності територіально-галузевої системи зайнятості населення має супроводжуватись адекватним зростанням реальної заробітної плати в галузях економіки, її наближенням до потреб розширеного відтворення робочої сили, поліпшення структури доходів населення;

— формування і закріплення основ продуктивної зайнятості населення має зумовити приріст валової доданої вартості у розрахунку на одного зайнятого, а в кінцевому підсумку — сприяти зростанню продуктивності усієї економічної системи.

Список використаної літератури

1. Бондар Н. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ Наталія Бондар, Валерій Воротін, Олег Гаєвський,; За заг. ред. А. В. Калини; Міжрегіональна академія управління персоналом . — К.: МАУП, 2006. — 350 с.

2. Бугуцький О. Ефективне використання праці- основа підвищення продуктивних сил суспільства //Україна: аспекти праці. — 2005. — № 3. — C. 3-9

3. Верба Д. Вплив створення робочих місць на продуктивність праці в економіці України у 2001 — 2003 рр. //Україна: аспекти праці. — 2005. — № 8. — C. 41-50

4. Гетьман О. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ Оксана Гетьман, Валентина Шаповал,; Мін-во освіти і науки України, Дніпропетровський ун-т економіки і права. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 487 с.

5. Горкавий В. К. Аналіз тенденцій і факторів продуктивності праці // Статистика України. — 2007. — № 2. — С. 44-49

6. Гриненко А. Проблеми формування продуктивної зайнятості в Україні/ А.Гриненко //Україна: аспекти праці. — 2003. — № 3. — C. 8-9

7. Дієсперов В. Продуктивності праці — критерій стану і спроможномті господарства //Україна: аспекти праці. — 2006. — № 3. — C. 41-45

8. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ П. В. Круш, В. І. Подвігіна, Б. М. Сердюк та ін.. — К.: Ельга-Н: КНТ, 2007. — 777 с.

9. Заяць Т. Продуктивність людських ресурсів України та регіональні можливості її забезпечення Т. //Україна: аспекти праці. — 2004. — № 3. — C. 25 — 29

10. Куценко Ю. Продуктивність праці у підприємницькій діяльності: Інструктивний матеріал.. — К., 2006. — 66с.

11. Матюха М. Економіка праці та соціально-трудові відносини: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ Микола Матюха; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". — К.: Університет "Україна", 2007. — 305 с.

12. Олійник Т. І. До проблеми індексного аналізу динаміки продуктивності праці в господарстві // Статистика України. — 2006. — № 1. — С. 15-19

13. Ревенко А. Продуктивність праці в сучасних умовах //Україна: аспекти праці. — 2008. — № 2. — C. 32-37.

14. Семернікова І. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ Ірина Семернікова, Наталія Мєшкова-Кравченко,. — Херсон: ОЛДІ-плюс, 2003. – 311 с.

15. Шелешкова С. Заробітна плата як мотиваційна складова продуктивної зайнятості // Україна: аспекти праці. — 2006. — № 2. — С. 9-17

16. Шваб Л. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ Людмила Шваб,. — 3-є вид.. — К.: Кара-вела, 2006. — 583 с.