Виробництво білково-олійних культур і споживання білка є важливим показником рівня забезпеченості населення основними продуктами харчування. Протягом останнього десятиріччя в Україні спостерігається стала тенденція до розширення посівних площ сої, що зумовлено прибутковістю її вирощування для аграрних підприємств порівняно з іншими сільськогосподарськими культурами. Увага до проблеми підвищення економічної ефективності сільськогосподарського виробництва в цілому та вирощування сої зокрема зумовлена потребою розв´язання питання зростання дохідності підприємств, підвищення конкурентоспроможності продукції на внутрішньому та світовому ринках. У вітчизняній науці цій проблемі присвячені праці А.О. Бабича, В.Я. Месель-Веселяка, А.А. Побережної, Б.К. Супіханова та інших дослідників. Проте, незважаючи на велику кількість досліджень і численні публікації, питання підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва не втрачає актуальності.

Соя — культура багатопланового використання, яка забезпечує виробництво понад 400 видів продуктів, у т. ч. харчових продуктів для людини та високопоживних кормів для тварин, є важливою сировиною для переробної промисловості, успішно розв´язуючи проблему білка та рослинної олії. Вона містить у зерні 30-42% білка, збалансованого за амінокислотним складом, 15-25% жиру, 2030% вуглеводів, значну кількість ферментів, мінеральних речовин, вітамінів, біологічно активних компонентів. Соя здатна підвищувати родючість ґрунту, залишаючи після збирання 60-80 кг/га біологічно фіксованого азоту, і тому є одним з кращих попередників для більшості сільськогосподарських культур. Зокрема, врожай зернових, посіяних після сої, підвищується на 15-20%. Завдяки високій рентабельності площі посівів сої у світі за останні десять років зросли з 61,1 до 93 млн. га, в Україні з 2001 по 2008 роки — з 72,9 до 556,7 тис. га, а в 2006 році займали 714,8 тис. га (табл. 1).

Україна в 2006 році зайняла перше місце в Європі за обсягами виробництва сої (889,6 тис. т) і нині входить до дев´ятки найбільших країн — виробників цієї культури в світі з перспективою розширення площ посівів. На Херсонщині останніми роками вони коливаються в межах від 63 до 80 тис. га. У 2007 році в області було 148 соєсійних господарств. Багато з них в умовах зрошення щорічно одержують 3,2—4,0 т/га сої. Разом із тим, деякі науковці відстоюють позицію скорочення площ посівів під соєю та заміну її ріпаком, який, на відміну від іншої білково-олійної культури — соняшнику, не настільки виснажує ґрунт і є добрим попередником під зернові культури.

Потрібно зазначити, що ріпак — культура, вимоглива до умов вирощування й потребує точного дотримання технологій виробництва. Це передбачає виробничі витрати при вирощуванні без поливу на рівні 2510 грн./га, а при зрошенні — 3000-3150 грн./га. Країни — члени ЄС виділяють значну фінансову підтримку виробникам, завдяки чому останні інтенсифікують процес виробництва. Як результат — урожайність насіння ріпаку в цих країнах становить 2,5—3,2 т/га. В Україні переважають екстенсивні напрями виробництва, що дає змогу одержати в середньому лише 7-9 ц/га, тим самим обумовлюючи незначну пропозицію на ринку ріпаку. До того ж, якість ріпакового насіння (високий вміст ерукової кислоти та глюкозинолатів) часто не відповідає стандартам провідних країн, на чий ринок експортується товарний ріпак з України, що змушує експортерів знижувати закупівельні ціни. Соя ж стабільно користується попитом на ринку, конкурентоспроможна, рентабельна культура (табл. 2).

1. Динаміка вирощування сої в Україні за 2001 — 2008 роки (всі категорії господарств, площа — тис. га, валовий збір — тис. т, урожайність — т/га)

Продовження таблиці 1

* Складена автором за даними асоціації «Українська асоціація виробників і переробників сої».

2. Економічна ефективність вирощування основних олійних культур

Звичайно, бувають роки, такі як 2008-й, коли врожайність озимого ріпаку перевищує 2 і навіть 3 т/га. Проте такі роки за погодними умовами скоріше виняток, ніж правило. До того ж, у 2008 році, через відсутність опадів, наприклад, у Херсонській області, в період із 17 липня впродовж до 13 вересня (кінець оптимального строку сівби), і коли максимальна температура повітря у серпні досягала 37,6^оС, більшість підприємств у неполивних умовах не ризикнули сіяти озимий ріпак, побоюючись не одержати сходи. Ті ж, хто посіяв, або сподівалися на те, що у вересні обов´язково випадуть опади, або, по-перше, збільшили глибину загортання насіння в ґрунт, передбачаючи, що сходи будуть ослабленими і рослини перезимують гірше, ніж торік, по-друге, підвищили норму висіву на 1 га, що відповідно збільшило собівартість продукції майбутнього врожаю.

У світі площа посівів під ріпаком становить близько 24 млн. га при середній урожайності 1,3—1,5 т/га. Сою вирощують більше як у 80 країнах світу на площі понад 50 млн. га, вона стійка до весняних і осінніх приморозків, витримує посуху в період до початку цвітіння. Соя потенційно високоврожайна культура, а в умовах зрошення суттєво підвищує продуктивність. Так, якщо за 2003-2007 роки в Україні середня врожайність сої коливалася від 1,2 до 1,4 т/га і при цьому залежала від кількості опадів та рівномірності їх випадання протягом вегетаційного періоду, то в Херсонській області при зрошенні середня врожайність за цей же період знаходилась у межах від 2,07 до 2,65 т/га. А окремі підприємства (ДП ДГ «Асканійське», ТОВ «Фрідом Фарм Інтернешнл» Каховського району та ін.), за умови виконання всіх необхідних агротехнічних заходів, щорічно одержують по 3—4 т/га, заробляючи по 4—5 тис. грн. прибутку з 1 га.

Економічна сутність виробництва сої полягає в тому, що всі витрати на її вирощування окуповуються за рахунок олії (якщо не реалізовувати безпосередньо насіння, а здавати його на переробку) при промисловій переробці, а дешевий білок у вигляді шротів стає цінним білковим інгредієнтом для виробництва комбікормів.

Ще однією із запорук одержання максимального врожаю є правильний вибір сорту. В 2005 році селекціонерами вітчизняних наукових установ створено й занесено до державного «Реєстру сортів рослин України» 72, в 2006 — 74, в 2007 році — 82 сорти сої з потенціалом урожайності ранньостиглих сортів 2,5-2,8, середньостиглих — 3,0-3,8 т/га. Проте, кожен із них можна успішно вирощувати тільки у відповідній ґрунтово-кліматичній зоні, в межах так званого «соєвого поясу». Сою можна вирощувати без зрошення в лісостепових районах Полісся, в північному, центральному, південно-західному Степу та практично в усій зоні Лісостепу. В південному Степу цю культуру потрібно висівати тільки на зрошуваних землях, щоб запобігти різкому, особливо в посушливі роки, зниженню врожаю, з використанням, в основному, середньоранніх і середньостиглих сортів. Деякі сорти сої, такі як Юг 30 (Національний стандарт, період вегетації 95-105 днів), Фаетон (106-125 днів) селекції Інституту землеробства південного регіону (ІЗПР) УААН рекомендовані для вирощування в усіх кліматичних зонах України. В таблиці 3 наведено динаміку поширення в Україні за останні п´ять років сортів сої, оригінатором яких є ІЗПР УААН.

3. Динаміка поширення в Україні сортів сої селекції Інституту землеробства південного регіону УААН за 2004-2008 рр.*

* За даними асоціації «Українська асоціація виробників і переробників сої».

** Чисельник — площа посіву сорту в Україні; знаменник — місце сорту в загальній площі посівів сої.

Погодні умови степової зони України, які характеризуються тривалим безморозним періодом, достатньою освітленістю та кількістю фотосинтетично-активної радіації, дають змогу успішно вирощувати сорти сої селекції ІЗПР у проміжних посівах. У післяукісних посівах краще використовувати ранньостиглі сорти сої Юг 40, Аполлон (при сівбі до 1 червня), а в післяжнивних — дуже ранньостиглі та ранньостиглі Юг 30, Діона і Фаетон (при сівбі до 1-5 липня).

На Херсонщині останніми роками реально зрошується 275-280 тис. га. На нашу думку, питома вага посівів сої на цих землях повинна становити близько 30-35%, з них не менше половини повинні займати сорти сої селекції ІЗПР УААН. Використання сортів сої селекції інституту, адаптованих до умов зрошення, дасть можливість підвищити досягнутий рівень урожайності зерна, поліпшити його якість та забезпечити, в цілому, 30-35% приросту валового збору зерна сої. Соя є альтернативою необгрунтованого розширення посівів соняшнику через його негативний вплив на родючість ґрунтів. Проте в науково обґрунтованій структурі посівів питома вага технічних культур не повинна перевищувати 15%. Вся посівна площа в Херсонській, Миколаївській, Одеській областях і АР Крим становить близько 5,3 млн. га. Тобто, посіви технічних культур (а це, крім сої, соняшнику та ріпаку, ще цукрові буряки, льон, гірчиця) повинні займати на півдні не більше 800 тис. га. Отже, в перспективі до 2015 року оптимальна площа посівів сої на півдні становитиме 200-250 тис. га з виробництвом насіння 260-350 тис. т.

Істотне розширення площ посівів сої потребує перебудови структури сівозмін, освоєння виробничниками сучасних технологій вирощування культури з введенням короткоротаційних сівозмін типу «соя — озима пшениця», «соя — кукурудза», «соя — ячмінь», «ячмінь — соя — кукурудза». Американський досвід показує, що в таких сівозмінах соя може мати від 20 до 50%.

Є ряд проблем при вирощуванні білково-олійних культур, з якими нині стикаються як науковці, так і товаровиробники. Перша з них — проблема насінництва, а саме відсутність достатнього технічного забезпечення для виробництва насіння сої та інших зернобобових культур. Особливо це стосується малогабаритної техніки для роботи на дослідних ділянках. Є також потреба в будівництві переробних заводів.

Друга проблема — вирощування окремими підприємствами в південному регіоні країни генетично модифікованих сортів сої. Використовуючи сорти, зокрема, американської селекції, не адаптовані до умов південного Степу, такі підприємства змушені застосовувати підвищені дози засобів захисту рослин з розрахунку на 1 га посівів. Однією з причин цього явища є ігнорування системи сівозмін, вирощування сої в монокультурі. Крім того, порушуючи науково обґрунтовані режими зрошення, деякі господарники роблять до 10-12 поливів сої за сезон, що в умовах безстічного рельєфу Херсонської області часто веде до підтоплення земель. Змушує товаровиробників йти на такий крок той факт, що держава виділяє кошти на компенсацію за використані на поливи культур електроенергію та пально-мастильні матеріали. Ми вважаємо, що потрібно прийняти ряд законодавчих актів, які б урівняли можливості товаровиробників, що вирощують генетично модифіковані й не модифіковані сорти.

Третя проблема — нині сільськогосподарські угіддя розпайовані з видачею громадянам державних актів на право приватної власності на земельні частки (паї), а також передані в оренду, яка є основною формою використання землі. Структура посівних площ на зрошенні не відповідає державним інтересам і вони використовуються для вирощування таких кон´юнктурних культур, як соняшник (за даними експериментальних досліджень ІЗПР УААН у зрошуваних умовах винос поживних елементів на формування 1 т насіння становить: а) без добрив М₅₂₀Р₁₈₀К₇₉; б) при внесенні мінеральних добрив М_59-60Р_20-30К₉₀), озимий ріпак (винос відповідно становить М_50-60Р_25-30К_40-90), генетично модифікована соя тощо, які не поліпшують родючість зрошуваних земель і не сприяють поліпшенню технічних спроможностей зрошувальних систем. Тому потрібне суттєве удосконалення структури посівних площ на поливних землях з урахуванням як регіональних, так і державних потреб.

Виходячи з вищенаведеного, можна зробити висновок, що при розробці стратегії й тактики виробництва сої, удосконаленні розміщення її посівів доцільно враховувати: вимоги до ґрунтово-кліматичних умов; урожайність насіння; економічну ефективність виробництва; конкурентоспроможність і попит на насіння, олію та шрот на внутрішньому й світовому ринках. З економічного погляду необхідно чітко дотримувати структури посівних площ, особливо на зрошенні, ні в якому разі не ігноруючи систему сівозмін. У цьому плані назріла об´єктивна необхідність прийняття Закону України «Про сівозміни». У відповідних ґрунтово-кліматичних зонах потрібно встановити оптимальне співвідношення між соєю, соняшником і ріпаком для максимального використання наявних біокліматичних ресурсів, нарощування виробництва білково-олійних культур та підвищення економічної ефективності сільського господарства.