Стан і тенденції розвитку ринку в Україні
Вступ.
1. Сучасний стан ринку праці в Україні.
2. Тенденції розвитку ринку праці в Україні.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
Ринок праці є важливою складовою всієї ринкової системи. Перед тим, як визначити його соціально-економічну сутність, необхідно розглянути економічну категорію ринок. Класична політична економія виділяє чотири напрями у визначенні ринку.
Перший напрям представлений науковцями, які під ринком розуміють простір, місце, сферу збуту товарів. Представники другого напряму визначають ринок як сукупність продавців і покупців, третього як сукупність товарно-грошових відносин, спосіб координації дій учасників, або як форму зв'язку товаровиробників. Учені четвертого напряму вбачають у ринку механізм, технологію здійснення обміну і розподілу товарів.
Отже, з вище наведеного можна зробити висновок, що ринок — це сукупність економічних відносин з приводу купівлі-продажу товарів, яким властива економічна незалежність, свобода у виборі суб'єктів ринку (продавців і покупців), вільне ціноутворення в умовах конкурентного середовища.
Ринок праці формується як органічна ланка ринкової системи. Ринкова система — це система ринків, серед яких виділяють ринок засобів виробництва, ринок предметів споживання, ринок фінансів, ринок послуг, ринок технологій, ринок інформації, тощо.
Вказані типи ринків не однакові за своєю значимістю. Існує думка, що на чолі ринкової системи стоїть ринок капіталів, оскільки останній є грошовим еквівалентом усіх ресурсів, і визначає кон'юнктуру всіх товарних ринків.
1. Сучасний стан ринку праці в Україні
Одним із важливих факторів суспільного виробництва є ринок робочої сили. Саме на ньому формуються попит і пропозиція щодо праці, забезпечується поділ останньої й визначення цін на різні види трудової діяльності. Оскільки робоча сила являє собою унікальний товар, ринок праці є досить специфічним. Але слід мати на увазі, що на ньому продається не робітник, а його здатність до праці. Саме на ринку праці здійснюється взаємодія продавця і покупця робочої сили, які досягають згоди на основі правових та економічних важелів й укладають відповідні угоди.
Із становленням ринку праці змінюються характер, способи відтворення робочої сили. Його регулювання здійснюється державою та профспілками. Для сучасного ринку праці в нашій країні характерними є наявність суперечностей між попитом і пропозицією, територіальні й галузеві диспропорції в розміщенні робочої сили, а також невідповідність існуючих механізмів регулювання збалансованості ринку.
Дослідженням проблем, пов'язаних із забезпеченням належної зайнятості селян і функціонуванням ринку їхньої праці, займалася низка учених-економістів, серед яких: О.А. Бугуцький, В.К. Гаркавий, B.C. Дієсперов, М.І. Долішний, 1.1. Лотоцький, М.Й. Малік, Л.О. Мармуль, І.В. Прокопа, П.Т. Саблук, І.Н. Топіха, М. Хорунжий, В.В. Юрчишин, К.І. Якуба та інші. Проте ряд проблем залишаються нерозв'язаними. Цілісний механізм забезпечення належної зайнятості сільського населення поки що не створений, комплексний підхід до розв'язання цієї проблеми практично відсутній. Насамперед це стосується ринку праці в аграрній сфері, а також розробки комплексу заходів щодо підвищення рівня зайнятості сільського населення. Саме розгляд цих питань і є метою роботи.
За даними Державного комітету статистики України, за 10-річний період (з 1995 по 2005) у країні відбулося помітне (в 1,33 раза) зменшення чисельності незабезпеченого робочими місцями працездатного населення. Розглядаючи динаміку чисельності безробітних нашої країни за 2000—2005 роки, необхідно зазначити, що у цей проміжок часу чисельність незайнятого населення поступово скорочувалася, що свідчить про певні позитивні зміни (табл. 1).
Щодо розподілу безробітного населення за строками його працевлаштування, то у 2000 році проти 1995-го спостерігалося помітне погіршення стану справ. Якщо у 1995 році більше половини (53,5%) безробітних працевлаштовувалися в період до півроку, то у 2000 році цей показник становив лише 26,5%, тобто зменшився у 2 рази. Але в наступні роки ситуація з влаштуванням працездатного населення на роботу поступово поліпшувалася: вказаний вище показник зріс від 26,9% у 2003 році до 29,0% у 2004-му і 41,0% у 2005 році. А це означає, що безробітні останніми роками працевлаштовуються в коротші строки, тобто стан справ у цьому плані поступово поліпшується, але все ж залишається значно гіршим, ніж у 1995 році.
Тенденція до зменшення чисельності безробітних продовжувалася і в 2006 році, коли загальна їхня чисельність (за даними статистичних порівнянь) скоротилася ще на 8,6%. інформація про те, як змінювалася за цей період ситуація в регіонах України, наведена у таблиці 2.
Отже, зменшення чисельності безробітних за аналізований період відбулося у більшості регіонів країни. Винятком є лише Вінницька та Тернопільська області. У них чисельність незайнятих осіб працездатного віку зросла відповідно на 9,1 і 0,7%. У Севастополі рівень безробіття залишився без змін. Найбільше скорочення чисельності незайнятих осіб відбулося на Дніпропетровщині (на 21,5%), Херсонщині (на 17,5%), Луганщині (на 16,1%), Донеччині (на 15,6%), Київщині (на 11,9%) та Кіровоградщині (на 12%).
Частка безробітних у загальній чисельності осіб працездатного віку була найбільшою: у 2005 році — у Тернопільській (6,6%), Рівненській (5,8%), Чернівецькій (5,6%), Черкаській (5,5%), Кіровоградській і Херсонській (по 5,2%) та Житомирській (5,0%) областях, в яких стан безробіття відповідно в 1,9, 1,7, 1,6, 1,57, 1,5 та 1,4 раза є гіршим, ніж по Україні в цілому. У 2006 році найвищі частки безробітних мали Тернопільська (6,6%), Рівненська (5,5%), Чернівецька (5,2%) і Черкаська (5,1%) області, тобто "лідерами" були практично ті ж самі західні регіони, що і в попередньому році.
Найкращий стан за рівнем безробіття в аналізовані роки був досягнутий у Донецькій, Київській, Луганській, Одеській та Харківській областях, які мають розвинену промисловість. Позитивним є те, що майже в усіх регіонах України за аналізований період частка безробітних скоротилася. В Україні в середньому за досліджуваний період ступінь безробіття зменшився на 0,3% і досягнув у 2006 році 3,2%. Частка ж незайнятих у суспільній діяльності працездатних осіб, наприклад, у Болгарії, становить приблизно 12%, Угорщині — 10, Польщі — 17, Румунії — 12, Словаччині — 16%.
Щодо сільського населення, то рівень безробіття тут є вищим, ніж у містах. На Миколаївщині, зокрема, у 2005 році цей показник становив 6,1%, тоді як у цілому по області він дорівнював 3,7%. Тобто рівень безробіття на селі в 1,64 раза перевищував даний показник по економіці в цілому. І це незважаючи на те, що частка незайнятих селян у 2004 році була на 0,4% меншою, ніж у попередньому році.
Останніми роками у зазначеному регіоні зменшується частка зайнятого в аграрній сфері населення в загальній чисельності працюючих. Якщо в 2001 році цей показник був на рівні 34,8%, то в 2004-му — 32,3, а в 2005 році — 31,4%. Із розвитком на селі ринкових відносин слід очікувати подальшого скорочення зайнятого в аграрній сфері населення та перерозподілу сільськогосподарських працівників в інші галузі економіки.
Слід визнати, що ринок праці у більшості регіонів України знаходиться нині в кризовому стані.
Основними причинами трудонадлишковості в країні є суттєві коливання в розмірах і спеціалізації значної частини підприємств, низька територіальна й професійна мобільність селян, недостатні рівні оплати праці та її престижності, погіршення соціально-економічних умов праці й відпочинку.
2. Тенденції розвитку ринку праці в Україні
Для ефективного функціонування ринку праці він повинен мати розгалужену і дійову інфраструктуру, здатну застосовувати різноманітні організаційні форми й методи забезпечення зайнятості населення та його соціального захисту. Основними складовими інфраструктури ринку праці є державна політика у сфері зайнятості, нормативно-правове забезпечення, державна служба зайнятості, центри професійної орієнтації та навчання, комерційні біржі працевлаштування, профспілки, спілки роботодавців, комп'ютерна мережа.
Необхідно, щоб регіональні центри зайнятості й управління сільського господарства та продовольства орієнтувалися не лише на миттєве задоволення потреб безробітних у працевлаштуванні, а й на формування у них якостей, які допоможуть їм підвищити рівень своєї конкурентоздатності на ринку праці та спланувати трудову кар'єру. Важливими напрямами поліпшення їхньої діяльності є: відкриття на базі сільських рад представництв районних центрів зайнятості; активізація діяльності за рахунок збільшення фінансування на сплату допомоги по безробіттю; впровадження єдиної технології обслуговування незайнятого населення.
До основних напрямів підвищення рівня зайнятості сільського населення насамперед можна віднести: активізацію розвитку трудомістких сільськогосподарських галузей, переробних та інших промислових підприємств; підвищення рівня зайнятості в особистих селянських господарствах; належний розвиток соціальної інфраструктури агроформувань. Говорячи про розвиток трудомістких галузей аграрних підприємств (скотарство, садівництво, овочівництво, виноградарство та ін.), слід зазначити, що вони сприяють не тільки збільшенню чисельності зайнятих в них осіб у цілому за рік, а й зменшенню сезонності використання робочої сили протягом року. Водночас доцільно здійснювати диверсифікацію зайнятості сільського населення за рахунок розвитку малого і середнього підприємництва в соціальній сфері, переробки аграрної сировини, а також стимулювати самозайнятість за розвиток агротуризму. Позитивні зміни повинні відбуватися і в нормативно-правовій базі з питань праці й зайнятості на селі та просвітницької діяльності.
До заходів, які сприятимуть підвищенню зайнятості сільського населення, можна віднести механізацію та автоматизацію виробничих процесів, паспортизацію робочих місць, дотримання регламентованої тривалості робочого дня, впровадження прогресивних систем оплати праці. З метою стимулювання розвитку підприємництва в аграрній сфері економіки країни необхідно створити в ній сприятливе правове середовище, оптимізувати системи оподаткування та кредитування, удосконалити інформаційне й науково-освітнє забезпечення.
З метою збільшення зайнятості сільського населення в особистих селянських господарствах, доцільно створювати відповідну обслуговуючу інфраструктуру (насамперед — на кооперативних засадах), а також розвивати її взаємозв'язки із сільськогосподарськими та переробними підприємствами. У першу чергу необхідно розробити і впровадити ефективні системи організації заготівель і збуту виробленої населенням сільськогосподарської продукції, попіклуватися про забезпечення селян відповідними матеріально-технічними ресурсами, впроваджувати у присадибному землеробстві й тваринництві нові прогресивні технології вирощування сільськогосподарських культур і утримання худоби та птиці. Зайнятому в особистих селянських господарствах населенню доцільно надавати відповідні консультації з питань найефективнішого використання землі та майна, формування громадських пасовищ, юридичних прав та обов'язків кожного з них щодо використання наявних ресурсів, трудової діяльності, оподаткування, фінансування.
Підвищенню зайнятості молоді в сільському господарстві сприяють і такі заходи, як надання їй можливості для проходження альтернативної служби в аграрних підприємствах, установах і організаціях, розташованих у сільській місцевості; державна підтримка розвитку молодіжного фермерства та несільськогосподарського підприємництва безпосередньо в сільській місцевості (з виділенням у певних випадках відповідних земельних ділянок і кредитних коштів на пільгових умовах); надання сільській молоді пільгових кредитів для придбання товарів тривалого користування та будівництва житла; створення в регіонах спеціальних навчально-методичних курсів з підготовки сільської молоді для сфери малого бізнесу; забезпечення молодим спеціалістам належного рівня заробітної плати і медичного обслуговування (як їх самих, так і дітей) тощо.
Зменшенню безробіття на селі певною мірою сприяло б і укладення угод у соціально-трудовій сфері з Німеччиною, Данією, Австрією, Бельгією, Грецією, де розвинено фермерство, і українським селянам є куди прикласти свою працю. Вигідні контракти за трудовими квотами можуть бути укладені з Великобританією, Францією, Швейцарією, Італією, Норвегією, Туреччиною, де працівники України зможуть підвищити свій професійний рівень, навчитися суміжній професії або одержати нову спеціальність. Українські селяни могли б ефективно працювати й у країнах Балтії, в Росії, Білорусі, які мають розвинене аграрне виробництво.
Питання, пов'язані із підготовкою селян до виїзду за кордон та їхнім працевлаштуванням, можуть вирішувати недержавні посередницькі організації, які функціонують на основі ліцензування їхньої діяльності, під контролем державних органів з праці (що відповідає вимогам міжнародних конвенцій). Ураховуючи вказане, Міністерство соціального захисту та праці України має проводити відповідні переговори з державами, в які можливі найбільші залучення робочої сили.
Важливим регулятором балансування попиту і пропозиції робочої сили є розвиток системи професійної освіти і перепідготовки осіб, вивільнених у процесі структурної перебудови підприємств. Існуючі на ринку праці системи підготовки кадрів повинні відповідати наступним вимогам: ураховувати реальні потреби економіки (при визначенні структури працівників, які навчаються); мати високу гнучкість (яка дає змогу забезпечувати оперативні зміни в процесі навчання відповідно до потреб економіки даного регіону); мати адекватне фінансування (з боку як держави, так і підприємств).
До числа заходів, що підвищують гнучкість і ефективність системи профосвіти, насамперед належать: розробка та втілення державних програм і стандартів навчання; створення держсистем тестування й сертифікації навчання кадрів; фінансування приватних інститутів профосвіти та їх атестування державними органами; переведення державних профосвітніх структур на часткове і повне самофінансування, а також їх приватизація; фінансування підготовки та перепідготовки кадрів на основі конкурсу, в якому беруть участь не тільки державні, а й приватні навчальні заклади.
З методів держрегулювання профосвіти ефективним є також застосування знижених податкових ставок на прибуток підприємств, які вкладають кошти у підготовку кадрів. До активних заходів регулювання ринку праці належить стимулювання розвитку дрібного та середнього підприємництва. На увагу заслуговує досвід Чехії, Словаччини, Угорщини та Польщі, де особам, які бажають розпочати власну справу у вказаному напрямку, надається відповідна інформаційно-консультативна, технічна, фінансова і кредитна допомога.
Головними завданнями державного регулювання ринку праці є максимальне зниження рівня безробіття та підтримання оптимального співвідношення між попитом і пропозицією робочої сили. Однак необхідно зазначити, що держрегулювання ринку праці не повинно призводити до неефективного функціонування підприємницьких структур. Воно покликано бути мінімально необхідним. Що ж стосується професіональних спілок, які є другим суб'єктом регулювання ринку праці, то їхня основна функція — поліпшення умов зайнятості та підвищення заробітків своїх членів. Держава має сприяти створенню нових робочих місць, для чого застосовуються кошти Фонду загальнообов'язкового соціального страхування України на випадок безробіття.
Таким чином, проведений вище аналіз свідчить, що чисельність незайнятого населення та тривалість пошуку ним роботи останніми роками поступово скорочуються, тобто стан справ поліпшується, але все ж залишається гіршим, ніж у 1995 році. Рівень безробіття сільського населення є вищим, ніж міського.
Ураховуючи значення, яке у зниженні безробіття мають служби зайнятості населення та деякі інші складові ринку праці, необхідно впроваджувати в практику досвід (як вітчизняний, так і зарубіжний), а також інші рекомендації, висвітлені нами, Комплексне застосування на практиці запропонованих заходів сприятиме поліпшенню розвитку ринку праці та зниженню рівня безробіття населення.
Висновки
Донедавна за умов адміністративно-командної економіки в Україні ринок праці виступав у формі монопсонії, при якій всім працівникам протистояв по суті один покупець — держава, що була єдиним власником засобів виробництва. У рамках державних підприємств держава диктувала умови найму.
Сучасна ситуація виглядає дещо інакше, здійснюються приватизація, роздержавлення підприємств, внаслідок чого відбуваються економічні, політичні, соціальні та моральні зміни щодо зайнятості, соціальної захищеності, розподілу прибутків, тощо. З'явилися нові форми власності і господарювання: малі підприємства, спільні підприємства, кооперативи, селянські (фермерські) господарства, різні форми господарських товариств в результаті формуються нові категорії вже можна говорити про перехід до такої форми ринку праці, як олігополія, при якій обмеженій кількості роботодавців протистоїть велика кількість претендентів на робочі місця.
Процес становлення ринку праці в Україні супроводжується посиленням його сегментації. В соціально-економічній структурі працездатного населення відбуваються суттєві зрушення, які трансформують практично однорідну всезагальну зайнятість дореформенного періоду в сегментований ринок праці. Кожний сегмент як зайнятого, так і не зайнятого населення відрізняється специфікою свого соціального статусу, економічною поведінкою, гарантіями зайнятості, рівнем та стабільністю доходів, конкурентоспроможністю та захищеністю ринку праці. В посиленні сегментації ринку праці на сучасному етапі беруть участь різні фактори, зокрема структурні зміни в економіці, поява альтернативних форм господарювання і власності, спад виробництва і зниження життєвих стандартів українців. Наслідком дій цих факторів стало значне розшарування населення, загострення проблеми безробіття, зубожіння певних соціальних верств.
Список використаної літератури
1. Іщенко Г. Стабільність на ринку праці //Урядовий кур'єр. — 2006. — № 11. — C. 19
2. Гуць М. Оцінка стану ринку праці в умовах реформування економіки України //Україна: аспекти праці. — 2005. — № 2. — C. 13-18
3. Корецька С. Державна політика на ринку праці //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2004. — № 4.. — C. 291-296
4. Муравка П. П. Оцінка стану ринку праці як чинника економічного зростання регіону //Актуальні проблеми економіки. — 2006. — № 5. — C. 167 — 172.
5. Петрова О. Методичні підходи щодо визначення стану регіональних ринків праці України //Україна: аспекти праці. — 2005. — № 1. — C. 9-16
6. Спасенко Ю. Ринок праці кваліфікованої робочої сили: стан та умови ефективного розвитку //Україна: аспекти праці. — 2007. — № 4. — C. 15-21 с.
7. Шебаніна О.В. Ринок праці та основні напрями його ефективного розвитку //Економіка АПК. — 2006. — № 6. — С.115-122