Вступ.

1. Сталін і сталінізм. Основні риси сталінізму.

2. Сутність сталінського терору.

3. Сталінський терор у 20-30 рр. на Україні

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Політична актуальність предмета дослідження очевидна. Сталін — цей кривавий деспот, ідеолог, натхненник та безпосередній організатор масового державного терору, що тривав цілих два десятиліття, ще присутній у громадянській свідомості частини суспільства як нормальна чи навіть позитивна історична постать. І мова йде не тільки про морально спотворене уявлення неосвіченої та соціально затурканої людності. Про масштаби явища свідчить той парадоксальний факт, що Сталін і сьогодні "виходить" на політичну трибуну. У Росії його портрети видно на багатотисячних партійних маніфестаціях. В Україні він теж має своїх прихильників, і не тільки серед ветеранів війни: комуністична і соціалістична партії, репрезентовані в парламенті, проводять політичні демонстрації з портретами і Леніна, і Сталіна, під прапорами країни (СРСР), вся історія якої невіддільна від терору і репресивного свавілля держави, породжуваного ленінсько-сталінською ідеологією більшовизму.

Сталінський терор вражає своїм масштабом, тривалістю і жорстокістю. Цей, кажучи словами вченого, "нечуваний злочин", це "безпрецедентне в історії масове убивство" здається "незбагненним для нормального людського розуму кошмарним дійством". Насправді ж, як справедливо зауважує Г. Костюк, "за кожною найбезглуздішою провокацією НКВС завжди криється якась внутрішня логіка і політичний сенс". Знайти цю логіку — найперше завдання науки, як також і найперша наша потреба на шляху подолання світоглядної спадщини комуністичного тоталітаризму.

1. Сталін і сталінізм. Основні риси сталінізму

У 1927 р. Сталін вийшов переможцем у затятій боротьбі за владу, що точилася між партійними вождями після смерті Леніна. Сталін (справжнє прізвище Джугашвілі) народився 1879 р. в Грузії в убогій родині і в молодому віці став більшовиком. До революції він грав порівняно незначну роль у більшовицькій партії. Як один із небагатьох неросіян у партії, він повинен був, серед іншого, вивчати теоретичні аспекти національних проблем — заняття, яке вважалося другорядним. Пізніше досвід у цій справі стане йому (але не народам імперії) у великій пригоді. Людина скромних задатків (численні свідки пригадують його лише як «сіру пляму»), Сталін не мав видатних здібностей письменника та оратора, властивих багатьом провідним більшовикам. Поступово він втягується в організаційну роботу під час революції і як генеральний секретар контролює поповнення партії новими членами та їхнє дальше просування. Контроль над партійним апаратом і надзвичайна спритність допомогли йому позбутися суперників і стати абсолютним лідером партії — вождем в оточенні підлабузників.

У міру того як Сталін підпорядковував своєму тиранічному пануванню партію, вона в свою чергу систематично поширювала владу на всі сторони життя суспільства. Відкрита критика Сталіна (не кажучи вже про опір) ставала неможливою, оскільки могутнє і всезростаюче Чека послідовно тероризувало, а потім і ліквідувало реальну, а також потенційну Опозицію. Деякі вчені кваліфікують російсько-марксистське поєднання особистої диктатури з монолітною організацією як тоталітаризм. Інші називають це просто сталінізмом. Радянські вчені розглядали це як необхідний етап у будівництві соціалізму й довгий час вихваляли Сталіна за мудре керівництво, залізну волю та реалізм. Критики ж Сталіна незмінно підкреслювали в ньому жорстокість, неймовірну глухоту до людських страждань і паранойю кровожерця, що змушувало його скрізь бачити ворогів і змову. За словами Ніколаса Рязанова, якщо Сталін (як і Іван Грозний, яким він захоплювався) і був божевільним, то в тім божевіллі існувала певна методика й послідовність.

Можливо, більше, ніж інші комуністи, Сталін був дуже невисокої думки про селян, вважаючи їх невиліковно консервативним класом і основною перешкодою революційним змінам. За словами його наступника Микити Хрущова, «селяни були для Сталіна покидьками». Неросіянин Сталін використав російський шовінізм як засіб зміцнення Радянської імперії. Тому українці — ця переважно сільська нація, в якій зростав націоналізм,— опинилися під подвійною загрозою сталінських проектів.

За часів інтенсивного розвитку сталіністського варіанту економіки чітко простежувалося намагання ігнорувати товарно-грошові відносини чи адаптувати їх до умов безринкової економіки. Для сталінізму характерні схильність до деформованих методів розвитку господарства, заснованих на організаційно-примусових заходах, дегуманізація економічних відносин, орієнтація суспільного виробництва не на потреби людей, а на інтереси абстрактної соціалістичної держави. В галузі управління економікою — це абсолютний диктат адміністративно-командної системи, відомчий підхід до економічних і соціальних проблем, повне панування управлінської бюрократії, сліпа віра в тс, що держава здатна формувати закони економічного розвитку й керувати ними. При цьому спостерігаються ігнорування реально існуючих економічних законів, виключний вплив ідеологічних концепцій на формування економічної політики. Основний комплекс економічних підвалин сталінізму в розвинутому вигляді склався за часів воєнного комунізму і громадянської війни.. Воєнно-комуністичний варіант економіки, що ґрунтувалася на суспільній власності на засоби виробництва, варіант, вимушений історичним обставинами 1918—1920 pp., знову використали зовсім в інших умовах, коли потреби в ньому вже не було. А оскільки він не відповідав природному розвиткові економіки, то неминуче супроводжувався нечуваним в історії насильством над мільйонами безпосередніх виробників, знищенням значної їх частини. •і В соціальній сфері сталінізм характеризується низьким рівнем життя і добробуту населення, орієнтацією на низький та середній рівень соціальних потреб, широким втіленням у життя принципів зрівняльності. При цьому досить виразно деформується і спотворюється соціальна структура суспільства. Деклароване створення «нового» класу — колгоспного селянства — насправді виливається в декласування селянства, його «розселянювання». Гасла про авангардну роль пролетаріату в умовах сталінізму залишаються лише гаслами, на ділі ж робітничий клас позбавлений права на управління країною й виробництвом, перетворений на «державні трудові ресурси».

Інтелігенція за часів сталінізму зведена до рівня «прошарку» між робітниками і селянами. В своїй більшості вона практично позбавляється історично притаманних їй соціально-психологічних рис і перетворюється на конгломерат державних службовців, хоча й зберігає в кращій своїй частині можливості для відтворення загальногуманістичних і соціально-прогресивних традицій.

Надзвичайну роль у суспільстві сталіністського типу відіграє ідеологія. Вона не тільки домінує над усіма іншими формами суспільної свідомості, а й виконує директивні функції щодо базисних елементів суспільства…. Аналізуючи сталінізм саме як ідеологію, з'ясовуємо, що він постає у вигляді вихолощеного, примітизованого й догматизованого марксизму. Продовжуючи цей логічний хід, дійдемо висновку: сталінізм — це тупиковий варіант адаптованого марксизму, а не природне його продовження. Ідеологія сталінізму вкрай політизована, а сфера політики цілком заідеологізована, що породжує ідеологічну нетерпимість не лише до будь-якої іншої ідеології, а й до,всіляких «ухилів» від власних догматів.

Особливо важлива риса ідеології сталінізму — абсолютизація класового підходу до всіх явищ суспільного життя. Він дає змогу загравати з масами, спекулювати на їхніх прагненнях до соціальної справедливості, є зручним інструментом пояснення всіх складностей і суперечностей будівництва нового суспільства. Сталін використав класовий підхід для встановлення свого єдиновладдя. Він вихолощував ідеологію й культуру, підміняв систему загальнолюдських цінностей у свідомості мільйонів людей на сурогат цінностей класових.

В ідеологічній сфері досить чітко простежується тенденція до міфологізації суспільної свідомості. Складається система ідеологічних міфів [від «Сталін — це Ленін сьогодні» до міфів про «ворогів народу»), які активно впливають на повсякденне життя. Складається й система міфотворчості, націлена на вигадку серії легенд про діяння «пантеону богів» на чолі зі Сталіним. Голова пантеону обожнюється, виникає його культ у відверто потворних і принизливих для народу формах. В ідеології тривають, з одного боку, «вимивання» елементів раціонального, а з іншого — розвиток і зміцнення ірраціонального. Ідеологія стає, по суті, релігією, адже стрижнем системи ідеологічних догматів є віра, що практично не відрізняється від релігійної. Проте тут спостерігається суттєва відмінність: релігійна свідомість базується на вірі в потойбічні сили, а ідеологія сталінізму—на вірі в надзвичайні якості земного бога — Сталіна. Від мільйонів людей вимагається беззастережно (якщо не сказати — сліпо) вірити в «світле майбутнє», в комунізм тощо, причому ця віра повинна ґрунтуватися не на суспільній практиці (що було б ближче до класичного марксизму), а на абстрактних теоретичних міркуваннях, обіцянках, деклараціях та ін.

У галузі культури відбуваються її загальна уніфікація й цілковита ідеологізація. Загальноосвітній рівень народу в 20—50-ті роки зростав не завдяки, а всупереч сталінізмові, який надавав розвиткові культури екстенсивних форм, усіляко стримував цей розвиток, перетворював культуру на придаток адміністративно-бюрократичної системи. Налагоджується система «керування» культурою, аналогічна системі управління економікою. Утворюються офіціозні «творчі спілки», пристосовані до потреб .системи й націлені на тотальний контроль над культурними процесами. Держава повсякчас і повсюдно втручається в справи і творчість діячів культури, визначає їм «соціальні замовлення», безцеремонно «повчає», «наставляє», стежить за кожним кроком. »Усе це відбувається одночасно з фізичними і моральними репресіями у відношенні до інтелігенції, винищенням культурного генофонду як окремих республік, так і всієї країни.

Такими є основні риси сталінізму як цілісної суспільно-політичної системи. Наш стислий начерк, зрозуміло, далеко не вичерпує всіх аспектів генезису, зміцнення й наслідків існування цього монстра. Проблема настійно потребує дальшого вивчення, адже сталіністські традиції ще й досьогодні часто-густо виявляють себе в нашому суспільному житті. А найголовніше — всі наші сучасні лиха випливають зі «спадку», залишеного нам «великим вождем». Його величезна помилка і свідомий злочин — це переконання в тому, що можна безкарно нехтувати невблаганними об'єктивними законами суспільного розвитку (інакше кажучи — безкарно йти проти природних законів), ламати людську натуру.

Історія довела безглуздість таких,уявлень, а досягнутий нині рівень суспільної свідомості допомагає нарешті остаточно позбутися їх. Розпочатий останніми роками демонтаж сталінізму — потреба часу, тому він набагато глибший та серйозніший порівняно з тим, який було розгорнуто після XX з'їзду КПРС. Однак цей процес ще далекий від свого завершення. І дуже велике значення для його прискорення має, ще раз наголосимо, ґрунтовне й комплексне наукове дослідження сутнісних ознак і конкретно-історичних форм сталінізму (в тому числі й у специфічних умовах кожної республіки).

2. Сутність сталінського терору

Терор творився двома "логіками" — соціальною і національною: логікою становлення нового панівного класу "партійних вельмож" і логікою нової — більшовицької — Російської імперії. Для компартійної бюрократії, яка дедалі повніше утверджувала своє неподільне панування над суспільством, політичні репресії проти опонентів вождя та його кліки у кінцевому підсумку мали "сенс", як і терор проти "націоналів''— для російських шовіністів-великодержавників. Політичне вільнодумство — навіть у рамках однієї партійної ідеології — творить у суспільстві раціоналістичну атмосферу, демістифікує державну владу, а це загрожує її монополії на суспільство. Монополії, запрограмованої самою ідеологією більшовизму, що переміг у країні. У цьому вся суть явища, першопричина і рушійна сила велетенського кривавого терору — у тих суспільних нормах, що запанували спочатку в сфері політичного ладу, а потім і в головах людей. Тяжіючи над ними й до сьогодні. І скільки б нинішні комуністи-соціалісти не очищували радянський соціалізм від "помилок" Сталіна (а є й такі, що не визнають тих "помилок"), вони не перестануть бути сталіністами, отже, і морально відповідальними за сталінські репресії, поки не відмовляться від тих норм суспільного життя, які витворювали сприятливі для терору умови — соціально-економічні, політичні, ідеологічні і, врешті, психологічні.

Та річ у тому, що сталінські "норми" (сталінська модель суспільного життя) починалися не зі Сталіна, хоч і є серйозна наукова логіка в тому, щоб, слідом за автором, вважати, що "повна узурпація всієї державної влади" Сталіним була "державним переворотом по суті". Але — переворотом щодо чого? Стосовно якої держави? Ленінської? Двадцятих років? Порівняння зі "старими, все ж таки значною мірою ліберальними принципами у внутрішньопартійних відносинах" комуністів схоплює тільки зовнішній, поверхневий шар політичної дійсності і стосується не так принципів, як самого лише стилю партійного життя. Стилю не органічно-більшовицького, а принесеного більшовиками з іншої, не їхньої, епохи, в якій вони мали право і можливість дискутувати з владою чи навіть займатися опозиційною політичною діяльністю. З погляду більшовицької ідеології (принципів!) це були "пережитки минулого" і їх належало викорінити. Що Сталін і робив, спочатку затикаючи рота своїм політичним опонентам і супротивникам ідеологічною паклею, а потім і фізично знищуючи їх. Можливо, інший комуністичний вождь чинив би це не так жорстоко і в менших масштабах, але суть справи у тому, що кожний неодмінно став би перед дилемою: або бути меншим чи більшим Сталіним (убивцею, диктатором, творцем постійних політичних репресій), або відмовитися від ідеології партії, тобто перестати бути комуністом.

Погляд на сталінський терор з позиції демократичного соціалізму (ідея такого соціалізму в науці належно не розроблена, суспільною практикою не конкретизована), крізь призму становлення авторитарного, а потім і диктаторсько-терористичного режиму Сталіна, його централістично-імперської політики — кут зору правильний, але недостатній. Даючи справедливу морально-політичну оцінку фактам і процесам, він не пояснює основного, визначального: чому саме таким шляхом пішла історія, на якому ідейному та історичному ґрунті виростала суспільна система ідеологічної нетерпимості, політичних репресій і фізичного терору? Сталінізм — наслідок.

Ідейно-політичне підґрунтя і джерело сталінського терору більш ніж виразні й "переконливі", їх видно на всіх рівнях — ідеї, політичного гасла і політичної практики: класова боротьба — диктатура пролетаріату — керівна роль комуністичної партії і, як наслідок, відсутність демократії і в партії, і в суспільстві загалом. Диктатура пролетаріату породжує диктатуру партії, з диктатури партії неминуче виростає диктатура партійного вождя.

Говорячи про сталінський терор в Україні, Григорій Костюк раз у раз звертається до поняття "війна": війна більшовицької держави з народом, "потайна, а іноді й відкрита війна народу проти режиму" ("починаючи з кінця 1929-го до початку 1932 року, — констатує історик, вся Україна була охоплена хвилею протесту, бунтів і повстань" — проти колективізації сільського господарства). Це — публіцистичне означення подій, проте, гадаю, їхня історична суть полягає якраз у тому, що це й була війна — у прямому значенні слова, загарбницька війна Росії проти України, війна, яка почалася з віроломного нападу російської червоної армії на Українську Народну Республіку в січні 1918 p., a далі, протягом десятиліть, тривала як процес формування і самоутвердження російської окупаційної влади на завойованій українській території. Україна, зазнавши поразки в російсько-українській війні 1918— 1920 pp., чинила опір цьому процесові.

3. Сталінський терор у 20-30 рр. на Україні

Індустріалізація й колективізація вели до дедалі більшого зосередження влади у Москві. На Україні це означало, що мрії, ілюзії та вже досягнуті успіхи в самоврядуванні, що характеризували сповнені надій 20-ті роки, були приреченими. Систематично знищуючи майже всі аспекти автономності, Сталін прагнув перетворити республіку просто в адміністративну одиницю Радянського Союзу. І кожний, хто ставав на його шляху, підлягав ліквідації.

На першому етапі наступу Сталіна проти потенційної опозиції на Україні (реальний опір йому був дуже слабким) основною мішенню стала стара українська інтелігенція, особливо та, що була пов'язана з національними урядами та небільшовицькими партіями 1917—1920 рр., а також видатні діячі культури й науки. ОДПУ, фабрикуючи «таємні антирадянські організації», застосовуючи фізичний і психологічний терор, змушувало своїх жертв визнавати своє членство в них на широко висвітлюваних у пресі показових процесах. У такий спосіб політична поліція виправдовувала покарання засуджених, дискредитуючи всіх, хто поділяв їхні погляди, й готуючи грунт до наступних арештів.

Уперше до цієї тактики на Україні вдалися у 1929—1930 рр., коли в належності до таємної націоналістичної організації під назвою «Спілка визволення України» (СВУ) було звинувачено 45 провідних учених, письменників та інших представників інтелігенції, включаючи Сергія Єфремова, Володимира Чехівського, Андрія Ніковського, Йосипа Гермайзе, Михайла Слабченка, Григорія Голоскевича та Людмилу Старицьку-Черняхівську. «Виявленій» організації приписувалася мета: за допомогою чужоземних держав, емігрантських сил, підбурювання селянства проти колективізації, вбивства Сталіна та його соратників відокремити Україну від СРСР. Використавши й цей судовий процес для створення атмосфери підозріливості та небезпеки, радянські власті перейшли до широкого наступу на інтелектуальну еліту.

Як можна було сподіватися, однією з перших установ, що зазнали головного удару в цьому наступі, була Всеукраїнська Академія наук. Після процесу СВУ, під час якого називалися імена багатьох членів Академії, уряд увів цензуру на її видання, став закривати найдіяльніші її секції й виганяти «буржуазних націоналістів». У 1931 р. розпустили історичну секцію М. Грушевського, а самого вченого під приводом того, що він причетний до ще однієї таємної організації, вислали до Росії, де він у 1934 р. помер. Набагато суворіших переслідувань зазнали багато його колег і майже всі учні.

Процес СВУ став також сигналом до знищення Української автокефальної православної церкви. Звинувачені у співпраці з цією організацією, першоієрархи церкви були змушені скликати у січні 1930 р. собор і саморозпуститися. Незабаром митрополита Миколу Борецького, десятки єпископів та сотні священиків було заслано до трудових таборів.

У 1933 р., коли ще не зринула перша хвиля репресій, Сталін розпочав нові. Тепер вони були спрямовані насамперед проти членів партії. Чистки не були чимось новим, їх періодично проводили у 1920-х роках для звільнення партії від пасивних, опортуністичних, розхлябаних та інших непридатних для боротьби членів. Але в 1930-х роках вони набули зловісних, страхітливих рис. Членів партії виключали в основному за «ідеологічні помилки й прорахунки», тобто за те, що вони насправді чи за підозрою не погоджувалися з політикою Сталіна. Виключення з партії звичайно вело до розстрілу чи заслання. В результаті терор став ознакою життя не лише широких мас, а й навіть комуністичної верхівки.

У Радянському Союзі в цілому апогей сталінських чисток настав у 1937— 1938 рр., проте, як зазначив Лев Копелєв, «на Україні тридцять сьомий рік почався в тридцять третьому». Ймовірно, що небезпека націонал-комунізму, з одного боку, та деморалізованість українських комуністів страхіттями колективізації та голоду, з іншого, привернули особливу увагу власне до українців. Про наближення бурі сповістив зсув ідеологічних акцентів у Москві. Роками партія повторювала устами своїх вождів, що головною небезпекою для радянського ладу є російський шовінізм, тим часом як націоналізм неросійських народів являє собою меншу небезпеку, бо по суті є лише реакцією на перший. Однак у 1933 р. вже стверджувалося, що український націоналізм посилився завдяки підтримці з боку куркулів, і він називався найсуттєвішою для України проблемою. Так відкривався шлях до переслідування тих українських комуністів, які були тісно пов'язані з політикою українізації.

Незадоволення Сталіна українцями не викликало подиву. Українське село ніколи не підтримувало більшовиків, а в міру того як у міста — ці традиційні бази підтримки комуністів — вливалися мільйони селян, ставала реальною загроза перетворення їх на благодатний грунт для українського націоналізму та сепаратизму. Наміри Сталіна очистити КП (б) У насамперед пояснювалися тим, що вона, на його думку, не проявила себе належним чином під час колективізації. Вирішивши зробити комуністів України «козлами відпущення» за провали 1932—1933 рр., Сталін наказав піддати їх відкритій критиці. В результаті українські комуністи засуджувалися в передовицях «Правди» та резолюціях ЦК. за недостатню пильність і м'якотілість до куркулів та в проведенні зернозаготівель.

Перед українськими комуністами стояла трагічна дилема. Опинившись між вимогами Сталіна, з одного боку, та страшною долею населення України — з іншого, вони були не в змозі ні задовольнити перших, ні допомогти останньому. Втративши прихильність Москви й не маючи підтримки народу, КП(б)У стала безпорадною. Найдошкульнішого удару їй було завдано в січні 1933 р., коли Сталін призначив своїм особистим представником на Україні, а фактично її «віце-королем», Павла Постишева. Разом із Постишевим прийшли новий голова ОДПУ Всеволод Балицький і тисячі російських функціонерів. Стало ясно, що скінчилися дні, коли українські комуністи самі «правили бал» на Україні.

Постишеву було доручено завершити колективізацію без огляду на кошти, провести чистку в комуністичній партії та припинити українізацію. Тисячі місцевих чиновників на селі він замінив своїми людьми. Водночас він розпочав наступ на українізаторів. Засудивши підкреслювання «національної специфіки» як «небажання підпорядковуватися всесоюзним інтересам», він говорив про українізацію як про «культурну контрреволюцію», націлену на розпалювання «національної ворожнечі в пролетаріаті», на «ізоляцію українських робітників від благотворного впливу російської культури».

Головним об'єктом цих наскоків був комісар освіти М. Скрипник. Не бажаючи зректися політики українізації, 7 липня 1933 р. він накладає на себе руки. Так само кількома місяцями до цього вчинив М. Хвильовий. Інший ідеолог українського націонал-комунізму Шумський помер на засланні. По мірі того як набирало обертів правління терору Постишева, страчувалися чи висипалися в табори тисячі представників нової радянської інтелігенції, що з'явилася у 20-ті роки. За деякими підрахунками, з 240 українських письменників тоді зникло 200. Із 85 вчених-мовознавців ліквідували 62. Оголошували шпигунами й заарештовували філософів, художників, редакторів. До сибірських таборів заслали навіть Матвія Яворського та його співпрацівників з Українського інституту марксизму-ленінізму, що розробляли марксистську історію України. Закрили експериментальний театр Курбаса «Березіль», а сам Курбас, як і драматург М. Куліш, також зникли у трудових таборах. Прославлені на весь світ фільми Довженка зняли з прокату, а самого кінорежисера змусили переїхати до Москви. На кобзарський з'їзд було запрошено кілька сотень кобзарів, яких заарештували, а потім, як переказують, розстріляли. Щоб урятуватися, деякі письменники, такі як П. Тичина та М. Бажан, стали писати під диктовку Москви.

Розпочате в 1930 р. знищення українських установ тепер сягнуло апогею. Комісаріати освіти, сільського господарства, юстиції, сільськогосподарська академія, редколегії газет, літературних часописів, енциклопедій, кіностудії оголошувалися «гніздами націоналістів-контрреволюціонерів» і піддавалися чисткам. У листопаді 1933 р., підбиваючи підсумки своєї праці, Постишев вихвалявся, що, «виявивши націоналістичний ухил Скрипника, ми змогли звільнити… структуру української соціалістичної культури від усіх… націоналістичних елементів. Була виконана велика робота. Досить сказати, що один лише Наркомісаріат освіти ми очистили від двох тисяч людей, що належали до націоналістичних елементів, у тому числі близько 300 вчених і письменників». Але чистки Постишева були спрямовані не тільки проти діячів культури, а й проти політичної верхівки України. За звинуваченнями в націоналізмі жертвами чисток стали понад 15 тис. відповідальних працівників. Крім націоналізму, членів партії звинувачували у «фашизмі», «троцькізмі». «відсутності більшовицької пильності» та «зв'язках з емігрантськими колами та чужоземними державами». В результаті між січнем 1933 та січнем 1934 р. КП(б)У втратила близько 100 тис. членів. Постишев зазначав, що майже всіх усунених з посад ставили до розстрілу або висилали. Навіть Л. Троцький визнавав, що «ніде репресії, чистки, приниження і взагалі всякого роду бюрократичне хуліганство не набрали таких страхітливих розмірів, як на Україні, у боротьбі з могутніми прихованими прагненнями українських мас до більшої свободи й незалежності».

Якщо хвилі репресій, що котилися по Україні, на початку 1930-х років були в основному спрямовані проти українців, то «Велика чистка» 1937—1938 рр. охопила весь Радянський Союз. Вона ставила метою змести всіх реальних та уявних ворогів Сталіна і пронизати всі рівні радянського суспільства, особливо вищі ешелони, почуттям незахищеності, рабської залежності й покори «великому вождеві», У низці показових судових процесів були дискредитовані, а згодом розстріляні майже всі «батьки-засновники» більшовизму (і потенційні суперники Сталіна). Політична поліція, що тепер називалася НКВС, без упину фабрикувала «змови» терористичних груп, пов'язуючи з ними дедалі ширше коло людей. Звичайним явищем був смертний вирок, що зразу ж виконувався, чи у кращому випадку тривалий термін ув'язнення в сибірських концтаборах. Щоб забезпечити собі невичерпний запас «зрадників», слідчі НКВС зосереджувалися на питаннях: «Хто вас завербував?» і «Кого завербували ви?». Отримані «визнання» часто прирікали випадкових знайомих, друзів і членів сімей. Навіть коли зростала загроза війни в Європі, була розстріляна значна частина військового командування — єдина база потенційної опозиції.До кінця 1930-х років те обмежене самоврядування, яке мали українці та інші неросійські народи, було майже знищене. Тепер контроль за всіма сторонами життя був цілком зосереджений у Москві. Нехтуючи повноваженнями, бажаннями й протестами українських комуністів, Сталін правив на Україні через своїх особистих емісарів, таких як Постишев і Хрущов. Попри своє велике економічне значення Україна втратила контроль над власними ресурсами, капіталовкладеннями, розвитком промисловості і, що найважливіше, над сільськогосподарською політикою. Навіть у розпал голодомору український радянський уряд не міг без дозволу Москви розпорядитися жодним кілограмом зерна. Культурні заклади закривалися або вихолощувалися. Було скасовано відмітні риси республіканської системи вищої освіти, а замість впроваджених Скрипником шкільних підручників вводилися загальносоюзні. Централізація й стандартизація зайшли так далеко, що Сталін та його найближче оточення навіть обговорювали питання про те, щоб узагалі скасувати республіканську структуру Радянського Союзу.

Сталін любив поєднувати драконівську політику з незначними пропагандистськими поступками. Так, у 1934 р., коли йшла кампанія централізації, столицю України з Харкова було переведено до її традиційного центру — Києва. У 1936 р. Сталін повторив свій хід. Напередодні «Великої чистки» він дарував народові СРСР нову конституцію, що забезпечувала йому всі громадянські права, якими користувалися громадяни «буржуазних демократій». Він оголосив Верховну Раду, що складалася з палати Союзу та палати Національностей, найвищим органом державної влади. Він також підтвердив право республік на вихід із Союзу і збільшив їхню кількість із 4 до 11, поділивши Середньоазіатський і Кавказький регіони. Знаменитим зразком сталінського цинізму стала його фраза, сказана в апогеї страхіть 30-х років: «Жити стало краще, жити стало веселіше».

Висновки

Радянська епоха в історії України, у т.ч. й період масового терору 30-х років, буде незрозумілою, якщо не врахуємо, що вона ґрунтувалася не тільки на політичному диктаті з імперського центру. Росія постійно вливала в українське суспільство свої власні політичні кадри, причому тисячами. Вони й становили кістяк окупаційної адміністрації в Україні, передусім, звичайно, в репресивних органах влади. Цей — етнічний — аспект політичної дійсності в радянській Україні, політики державного терору також, потребує ґрунтовних наукових досліджень, збору та аналізу статистичного матеріалу. Ідеться, зрештою, про фундаментальну проблему української історії — про неповноту, незавершеність соціальної структури українського етносу, зумовлену підневільним становищем народу протягом тривалого часу. Поки такої завершеності немає, поки етнос не опанує всі сфери суспільства, він не може бути повноцінним суб'єктом історії.

Українська історія покрита пеленою таємничості: так сприймається (гадаю, це глобальна аура України, у відчуваннях українців також) разюча невідповідність між зовнішніми вимірами нації (територія, кількість населення, центр Європи, давність і тривалість державницьких традицій та змагань тощо) і її внутрішнім станом та політичним становищем. Вражає, зокрема, кволість, повільність національного відродження українців в умовах державної незалежності України, здобутої п'ять років тому. Пригнічує теперішня слабкість політичного українства.

Двадцяте століття, увиразнивши проблему до меж грандіозної трагедії, національної катастрофи, допомагає розгадати таємницю. Виявляється, комуністичний, точніше — комуністично-імперський терор проти українців означав фізичне винищення всіх політичних, соціальних (розгром кооперативного руху), культурних, наукових і церковних середовищ українства, які в 20—30-х роках були носіями української самосвідомості і національної державності. Це був справжній геноцид. Він перервав природний процес історичного буття українського народу, завдав нації глибокої психічної травми, від якої українці не звільнилися ще й досі.

Отже, у політичному відношенні сталінізм — синонім тоталітаризму і диктатури. «Держава робітників і селян» насправді чужа для них сила, оскільки вона заснована не на демократії, а на тотальній диктатурі багатоликої бюрократії. ""Інтереси держави завжди мають пріоритет над інтересами особи. Суспільні організації — лише формально суспільні, а на ділі вмонтовані в адміністративно-бюрократичну систему, відображають її інтереси. Сталінізм — це величезна концентрація влади в руках невеликої групи людей, при цьому розподіл влади між ними здійснюється за принципами ієрархії. Ця влада здійснюєтеся через надзвичайно розгалужений бюрократичний апарат. Для утримання влади вже над цим апаратом використовуються регулярні перестановки його керівних ланок, чистки й репресії.

Істотною ознакою сталінізму є значний, точніше, надмірний зріст і вплив репресивних органів у суспільстві, визнання репресій необхідним елементом його життя, використання насильства для придушення всього волелюбного, створення своєрідної підсистеми залякування.

Список використаної літератури

1. Даниленко В. Сталінізм на Україні, 20-30-ті рр./ В. М. Дани-ленко, Г. В. Касьянов, С. В. Кульчицький. -К.: Либідь: Вид-во Канад. ін-ту укр. студій, 1991. -340 с.
2. Дзюба І. Пастка.Тридцять років зі Сталіним. П’ятдесят років без Сталіна/ Іван Дзюба,. -К.: Криниця, 2003. -141 с
3. Касьянов Г. Сталінізм і українська інтелігенція (20-30-ті рр.)/ Георгій Касьянов, Віктор Даниленко,. -К.: Наук. думка, 1991. -95 с.
4. Корольов Г. Сталінізм: історіософський погляд // Історія в школі. -2004. -№ 5-6. — С. 61-63
5. Костюк Г. Сталінізм в Україні : (Генеза і наслідки): Дослідження і спостереження сучасників/ Григорій Олександрович Костюк,; Пер. та упоряд. Р.Харчук; Авт. передм. Ю.Бадзьо. -К.: Вид-во "Смолоскип", 1995. -508 с.
6. Крылов В.Феномен сталинизма // Библиография. -2003. -№ 2. — С. 82-98
7. Кульчицький С. Україна між двома війнами : (1921-1939 рр.)/ Станіслав Владиславович Кульчицький,; Станіслав Кульчицький; НАН України. Ін-т археології, Ін-т історії України. -К.: Альтернативи, 1999. -335 с.