Споживання, заощадження та інвестиції. Роль інвестиції в розвитку економіки України
Вступ.
1.Роль інвестиції в розвитку економіки України.
2. Функція споживання середнього і гранично схильність до споживання та заощадження
3. Інвестиційна функція, відсоткова ставка (номінальна і реальна)
4. Суб`єкти інвестиційного процесу та його роль в розвитку економіки України
Висновки.
Список використаних джерел.
Вступ
В економічному житті суспільства явище заощадження знаходиться в досить тісному зв'язку з явищем інвестування. Заощадження є основою інвестицій. За натурально-речовою структурою доход набуває форми споживчих і капітальних товарів. Перші йдуть у невиробниче споживання, другі -у виробниче.
Споживання– це частина доходу в розпорядженні, яка надходить для купівлі товарів та послуг у поточному періоді.
Заощадження– частина доходу в розпорядженні, яка залишається після задоволення споживчих потреб і спрямовується на споживання у майбутньому.
В найпростішій двосекторній моделі кругообігу продуктів і доходів щорічні витрати домогосподарств дорівнюють величині доходів.
Найпоширенішими формами заощаджень є нагромадження у вигляді готівки, внесків в банки, придбання акцій, облігацій та інших цінних паперів. З іншого боку, фірми в середньому витрачають більше, ніж отримують від реалізації своєї продукції. Це пояснюється тим, що, окрім платежів за ресурси, які необхідні для підтримки обсягу виробництва на поточному рівні, фірми повинні здійснювати інвестиції.
Аналіз характеру споживання домашніх господарств передбачає виявлення поведінки суб`єктів споживання при формуванні планів споживання і заощадження; співвідношення доходу і витрат на споживання і заощадження з майном суб'єкта; мотивації домашніх господарств при прийнятті рішень про формування обсягів поточного споживання і заощадження, тобто, які параметри виділяються як аргументи функцій споживання і заощадження.
Загальний обсяг капітальних і виробничих товарів називають реальними інвестиціями, або інвестиційним попитом. Який же зв'язок існує між заощадженнями та інвестиціями? Дж. М. Кейнс довів, що заощадження та інвестиції завжди однакові, оскільки фактичні заощадження та інвестиції дорівнюють різниці між доходом і споживанням.
Якщо капіталовкладення зростають, то доход зростає в такій мірі, щоб довести заощадження до рівня капіталовкладень. І навпаки, якщо капіталовкладення виявились меншими, ніж заощадження, то доход зменшиться настільки, щоб заощадження зрівнялись з інвестиціями. Це означає, що економіка знаходиться у стані рівноваги в точці, де заощадження та інвестиції врівноважуються.
Мета: розкрити сутність і функції споживання, заощадження та інвестиційв розвитку економіки України.
Основні завдання:
1. розкрити роль інвестицій в розвитку економіки України;
2. показати функцію споживання середнього і гранично схильність до споживання та заощадження;
3. визначити інвестиційну функцію, відсоткову ставку;
4. охарактеризувати суб`єкти інвестиційного процесу та його роль в розвитку економіки України.
1.Роль інвестиції в розвитку економіки України
Економічні перетворення в Україні повинні бути націленими на вирішення найважливішого завдання — це радикальні зміни в системі управління економікою як на макрорівні, так і на мікрорівні (рівні підприємств і об'єднань). Зміни на мікрорівні полягають в перебудові організаційної структури управління діяльність підприємств, створенні промислово-фінансових груп, холдингових компаній. Необхідність створення і розвитку нових в Україні форм підприємництва об'єктивно обумовлена потребою підприємств у більш гнучких структурних формах, здатних адаптуватися до швидких змін зовнішнього середовища.
Розв’язання проблем трансформації національної економіки України на ринкових засадах, перехід до нових прогресивних технологічних процесів вимагає залучення значних обсягів інвестицій. За оцінками спеціалістів для створення повноцінної експортноорієнтованої економіки Україні необхідно 40-50 млрд. дол. США. Внутрішні можливості інвестування наразі обмежені і залежать від загальноекономічної ситуації в Україні, яка на сьогодні негативно позначається на всіх інвестиційних процесах. В нинішніх умовах господарювання практично припинився процес оновлення основних фондів — коефіцієнт їх вибуття становить менше 1%. Знос основних фондів в ряді галузей становить 70-80%. Це свідчить про зниження технічного рівня та конкурентоздатності виробництва. За оцінками фахівців Україна має потенційні можливості для ефективного освоєння зовнішніх інвестицій у сумі 2-2,5 млрд. дол. США за рік. Така сума достатня для реконструкції пріоритетних галузей економіки впродовж 5 років. А при орієнтації лише на власні резерви цей процес неминуче триватиме 20 і більше років.
Інвестиції, у тому числі іноземні, є не лише механізмом розвитку, але й способом регулювання економіки шляхом переливання капіталу. На сучасному етапі розвитку ринку іноземні інвестиції виступають основним джерелом отримання новітніх конкурентоздатних технологій. Купівлю українських підприємств чи їх частки, тобто здійснення процесів злиття (поглинання), іноземні інвестори розглядають як привабливий спосіб інвестування з тих позицій, що зменшується ризик із-за неефективного менеджменту. Разом з тим збільшуються шанси застосування передового досвіду у сфері отримання нових технологій та оборотних коштів в період затяжної кризи.
В умовах сповільнення інвестиційної активності у світі (за даними UNCTAD протягом останніх 5 років глобальні обсяги прямих іноземних інвестицій зменшились утричі), увага до Центрально- та Східноєвропейських країн залишається незмінною. Щорічні обсяги іноземних інвестицій у цей регіон залишаються стабільними на рівні 27-30 млрд. дол. США. Водночас Європейський союз послідовно поширюється на Схід [5,c.81].
Західноєвропейські інвестори шукають місце для розміщення нового виробництва та базу для експансії на динамічні ринки Східної Європи, підприємці з країн СНД прагнуть виходу на Європейський та світовий ринки.
Україна, що межує з обома економічними культурами, є не тільки привабливим самостійним середовищем для ведення бізнесу, а й ідеальним плацдармом для виробництва товарів та послуг, орієнтованих на обидва ринки. Для цього є, як мінімум, 5 основних причин:
- Найдинамічніша у Східній Європі економіка
Зростання ВВП у 2004р. досягнуло 12% при інфляції 12,3%, таким чином Україна досягла найбільших темпів економічного зростання серед країн Східної Європи та колишнього СРСР. Крім того, українська економіка продемонструвала найвищий темп росту інвестицій у основний капітал — 35%.
Індекс фондового ринку S&P/IFCF — Україна, якій розраховується міжнародною агенцією Standard & Poor's, зріс протягом 2004 року на 170,33% до 114,35 — це максимальний розмір зростання серед ринків, що розвиваються. Динаміка зростання індексів країн СНД та Центральної Східної Європи в 2004 році була набагато нижчою: Словаччина (129,3%), Румунія (100,13%), Угорщина (93,7%), Болгарія (82,71%), Чехія (76,3%), Польща (59,3%), Словенія (41,01%), Туреччина (32,9%), Росія (12,8%) [18, с.320].
Експорт збільшився на 40%, імпорт – на 30%. На 2005р. ЄБРР прогнозує 6,5% зростання ВВП України, а Міжнародний валютний фонд – 5-6%.Крім того, на позитивні зрушення вказує нещодавнє підвищення індексу економічної свободи на 43 позиції фондом Heritage та кредитного рейтингу України міжнародною агенцією Fitch, а також заяви інших агентств про наміри перегляду рейтингу найближчим часом.
2. Значні ринки збуту.
Динамічний розвиток Української економіки призвів до зростання доходів населення та розширення середнього класу. Разом із підвищенням попиту, спостерігається розширення старих та поява нових нерозподілених ринків збуту.
Таким чином, можливості вибору сфери діяльності практично безмежні. До того ж, як зазначає директор Російсько-євразійської програми фонда Карнеги за міжнародний мир Андерс Аслунд, "За розміром Україна більша за Німеччину та Великобританію разом узяті, в ній мешкає понад 47 млн. людей, вона має найдовший кордон з Європейським Союзом".
Якщо навіть вичерпаються внутрішні ринки збуту, стратегічне розміщення країни завжди залишає можливості для легкого входження як на ринки країн СНД, так і членів ЄС.
Дешева та якісна робоча сила.
Законодавчо встановлена мінімальна заробітна плата в Україні становить біля 50 дол. США, середня – близько 130 дол. США. Це один з найнижчих показників у Центральній та Східній Європі. У галузі сільського господарства середня зарплата – менше 70 дол., у будівництві та промисловості – 150-160 дол., у сфері транспорту – близько 170 дол.
При невисокій ціні на людські ресурси, робоча сила є традиційно освіченою: понад 65% населення віком старше 10 років має загальну середню освіту, а понад 31% — вищу [14, с.86].
4. Стратегічне розміщення.
Україна межує, з одного боку, з чинними та майбутніми членами Європейського Союзу: Польщею, Словаччиною, Угорщиною та Румунією, а з іншого – з колишніми республіками СРСР: Росією та Білоруссю. Таке розміщення відкриває для компаній, що працюють в Україні, доступ на ринки із загальним населенням близько 200 млн. осіб.
Через Україну проходить більшість наземних транспортних шляхів з Центральної до Східної Європи та Азії, країна має вихід до Чорного та Азовського морів, річкових магістралей та розгалужену систему аеропортів.
Завдяки такому географічному розташуванню та системі двосторонніх економічних домовленостей, вона є ідеальною базою як для підприємств, що орієнтуються на Західно- та Центральноєвропейські ринки збуту, так і для компаній, що планують реалізовувати продукцію в країнах колишнього СНД.
Крім того, значна кількість інвесторів використовують таку позицію країни для залучення ресурсів Східної Європи у виробництві продукції для Західної Європи.
5. Різноманіття ресурсів
Україна є традиційно багатою на ресурси як для агропромислового комплексу, так і для промисловості.
Країна має одні з найкращих в Європі чорноземів, що дозволяло Україні бути основним постачальником сільськогосподарської продукції ще за часів СРСР, запаси деревини.
Водночас в Україні розвинений видобуток корисних копалин: вугілля, залізних руд, нафти і газу, каміння, солі тощо. Країна посідає провідне місце в Європі і світі за покладами нерудних корисних копалин. Родовища озокериту та самородної сірки — найбільші у світі. Поклади графіту – найбільші на європейському континенті.
В останні роки зростає активність використання рекреаційних ресурсів – півострова Крим та Одеси на узбережжі Чорного моря влітку та Карпатських гір взимку, існує потужна база для зеленого туризму.
зростання української економіки підтверджується впевненою динамікою ключових макропоказників. Однак, на рівні різних регіонів позитивні зрушення не завжди були однаково відчутними. Масштаби „регіональної ерозії” економіки України підтверджуються динамікою регіонального ВВП на душу населення: якщо в 1996 році співвідношення мінімального (Закарпатська область – 0,7 тис.грн.) та максимального (м.Київ – 1,9 тис.грн) його значень становило 2,7 рази, то у 2001 році уже 6 разів (мінімальний: Чернівецька область – 2,0 тис.грн., максимальний: м.Київ – 11,9 тис.грн.). Такий „розмах” майже удвічі перевищує показник міжрегіональних відмінностей країн ЄС [3, с.119].
За середньою величиною регіонального ВВП у 1997-2001 роках (на одного мешканця) аутсайдерами є Чернівецька (1304 грн), Закарпатська (1356 грн), Тернопільська (1394 грн) області. На території трьох зазначених регіонів проживає 7% всього населення України, більшість якого є мешканцями сільських районів.
Суттєвими є регіональні диспропорції в обсягах інвестицій в основний капітал. Якщо частка 7 областей та м. Києва з найбільшими обсягами залучених інвестицій в 1990 році становила 52% від загальної величини, то у 2002 році на Дніпропетровську, Донецьку, Запорізьку, Київську, Луганську, Одеську, Харківську області та м.Київ припадало уже 60%.
Значна неоднорідність спостерігається і за територіальним розподілом іноземних інвестицій. Щоправда, у 2003 році у всіх регіонах країни продовжилася тенденція нарощування активності інвесторів-нерезидентів.
Чистий приріст прямих іноземних інвестицій торік заледве не подолав „психологічний бар‘єр” в $1 млрд. Не вистарчило якихось $20,5 млн. Також як позитив можна розглядати стабілізацію (на рівні 2002 року) процесів репатріації вже здійснених капіталовкладень нерезидентами: на кожних $3,8 вкладених торік інвестицій припадав $1 офіційно вивезеного капіталу (див рис). У результаті іноземні інвестиції в Україну за останніх 11 років досягнули на початок 2004 року $6,66 млрд. або $140 у розрахунку на одного мешканця.
Певне покращання інвестиційного клімату вітчизняної економіки було визнано, зокрема, рейтинговою агенцією Moody’s, яка у листопаді минулого року підвищила суверенний рейтинг України на одну позицію – до В1. У рейтинговій таблиці Moody's Україна тепер знаходиться на одному рівні з Румунією і на чотири позиції нижче Росії. За оцінками інших грандів рейтингового бізнесу — Standard&Poor‘s та Fitch – Україна все ще перебуває у так званому спекулятивному класі, що свідчить про досить високий рівень інвестиційних ризиків. Така ситуація впливає на структуру походження іноземних капіталів: найактивнішими на українському ринку протягом останніх років залишаються нерезиденти з офшорних островів (17,4% загального обсягу) та інвестори з США (16,4%) [2, с.65].
Державний комітет статистики зафіксував у 2002 році рекордний для України показник залучення прямих іноземних інвестицій у $1,07 млрд., що на 32% перевищує обсяги 2001 року. Однак ще більше пожвавлення спостерігалося і на "зустрічній смузі": нерезиденти вивезли капіталу на $368,8 млн. або на 38% більше, ніж у 2001 році. В основному така ситуація була обумовлена розірванням нерезидентами інвестиційних договорів, загальна сума яких виросла порівняно з 2001 роком втричі (до $158 млн.). Відтак, образно кажучи, у 2002 році на кожних $3 вкладених інвестицій припадало $1 офіційно вивезеного капіталу.
Разом з тим, саме в Україні було розпочато найбільший за кількістю робочих місць інвестиційний проект в Європі – німецький концерн „Леоні” 15 липня 2002 року ввів в дію у Львівській області пілотну установку з виробництва електрообладнання для автомобілів Опель. Всього у виробництво, на якому працюватимуть близько 4 тисяч осіб, буде інвестовано 40 млн. євро. Кумулятивний обсяг прямих іноземних інвестицій (ПІІ) в Україну за останніх 10 років (на 01.04.2003р. — $5,6 млрд.) є співставним з величиною іноземних інвестицій у польську економіку лише за останній рік. А рівень залучення іноземних інвестицій на одного мешканця Чехії ($3603), Словенії ($2754) чи Естонії ($2647) найближчим часом залишиться для України ($111) недосяжним.
Нерезидентами США за останні 10 років було вкладено в українську економіку $898 млн. (16,9% загального обсягу), Великобританії – $511 млн. (9,6%), Нідерландів – $399 млн. (7,5%). Російські компанії інвестували $323 млн. (6% всіх залучених інвестицій). Однак, найбільші обсяги ПІІ (17,6%) надійшли у вітчизняну економіку з „офшорів”: Кіпру ($603 млн.) та Віргінських островів ($337 млн.) [8, с.47].
Попри те, що надійних статистичних даних про обсяги та структуру такого капіталу немає, некоректно припускати, що всі „офшорні” інвестиції у вітчизняну економіку мають українське або російське походження. Оскільки досить поширеною (особливо серед транснаціональних компаній) є практика використання „офшорів” для оптимізації оподаткування доходів. У випадку портфельного інвестування, коли між власником капіталу та його безпосереднім реципієнтом стоять фінансові посередники, проблема офшорного походження коштів не є надто вагомою. Однак, офшорний капітал не є надто бажаним у випадку прямого інвестування, коли не можна бути впевненим щодо функціональності об’єкту інвестування через можливий брак організаційної культури і технологій у власників цього капіталу.
У галузевому розрізі найбільш привабливими для іноземних інвесторів залишаються харчова промисловість — $852 млн. (15,7%), торгівля $855 млн. (15,6%), фінансова сфера — $433 млн. (8,5%) та машинобудування — $470 млн. (8,0%).
При цьому, західні компанії вкладають гроші в українську харчову промисловість, підприємства торгівлі, фінансовий сектор, фармацевтику, бо це дає швидкий оборот капіталу та мінімізує ризики. Привабливим є також інвестування в інфраструктуру бізнес-послуг для обслуговування, в першу чергу, підприємств з іноземними інвестиціями.
Росіяни ж, яким добре знайома пострадянська економічна ситуація, мають інші пріоритети інвестування: паливно-енергетичний комплекс, хімічна промисловість, металургія, машинобудування і фінансовий сектор. При цьому, найбільше російського капіталу вкладено в Полтавську (67% всіх іноземних інвестицій в регіон), Рівненську області, АР Крим, міста Київ та Севастополь, а також індустріальні регіони (Донецьку, Дніпропетровську, Запорізьку і Харківську області).
2.Функція споживання середнього і гранично схильність до споживання та заощадження
Споживання– це частина доходу в розпорядженні (Д1), яка надходить для купівлі товарів та послуг у поточному періоді.
Заощадження– частина доходу в розпорядженні, яка залишається після задоволення споживчих потреб і спрямовується на споживання у майбутньому.
В найпростішій двосекторній моделі кругообігу продуктів і доходів щорічні витрати домогосподарств (С) дорівнюють величині доходів
(Y):Y=С
Проте насправді щорічні поточні витрати домогосподарств у середньому є меншими, ніж величина їхніх доходів, оскільки певну частку отриманих доходів домогосподарства заощаджують.
Частина доходу (Y), яка не використовується на поточне споживання (С), є заощадженнями домогосподарств (Saving – S), що можна зобразити таким рівнянням:
Y = С + S
Найпоширенішими формами заощаджень є нагромадження у вигляді готівки, внесків в банки, придбання акцій, облігацій та інших цінних паперів. З іншого боку, фірми в середньому витрачають більше, ніж отримують від реалізації своєї продукції. Це пояснюється тим, що, окрім платежів за ресурси, які необхідні для підтримки обсягу виробництва на поточному рівні, фірми повинні здійснювати інвестиції (I).
Головним компонентом сукупних витрат є споживчі витрати. Споживання (Consumption – С) – це частина використовуваного доходу, який не заощаджується:
С = Y – S
Функція споживання– це залежність між обсягом споживання і доходом, який використовується. Дане поняття запроваджене Кейнсом і має такий вигляд:
C = a + b • (Y – T),
де а – автономне споживання, тобто обсяг споживання, який не залежить від використовуваного доходу (наприклад, проживання в борг, за рахунок заощаджень або субсидій);
b – гранична схильність до споживання (МРС) – це величина, яка показує, наскільки зміниться обсяг споживання при зміні використовуваного доходу на одну одиницю.
Функція заощадження– це залежність між обсягом заощаджень і доходом, що використовується. Має такий вигляд:
S = – a + ( 1 – b )• (Y – T)‚
де S – величина заощаджень у приватному секторі; а – автономне споживання;
(1-b) – гранична схильність до заощадження;
Y – доход;
Т –податкові відрахування.
Дослідженнями встановлено, що споживання рухається в тому ж напрямку, що й доход. Однак споживання залежить не лише від доходу, але й від так званої граничної схильності до споживання.
Гранична схильність до споживання(MPC) – це величина, яка показує, наскільки зміниться обсяг споживання при зміні використовуваного доходу на одну одиницю.
Ця модель показує нам, яка частина додаткового доходу йде на приріст споживання. При абсолютному зростанні споживання і заощадження відносна доля споживання все більше і більше скорочується, а доля заощаджень зростає. Згідно з основним психологічним законом, величина граничної схильності до споживання знаходиться між нулем і одиницею:
0 < MPC < 1
Звідси випливають такі висновки:
— якщо MPC = 0, то весь приріст доходу буде зберігатися, оскільки заощадження –та частина доходу, що не споживається;
— якщо MPC = 1/2, це означає, що збільшення доходу буде поділено між споживанням і заощадженням порівну;
— якщо MPC = 1, то весь приріст доходу буде витрачений на споживання.
Споживання і заощадження подібні двом дзеркалам, тобто аналогічним чином розглядається гранична схильність до заощадження (MPS).
Гранична схильність до заощадження(МРS) – величина додаткового заощадження, яке виникає із додаткової гривні використовуваного доходу [14, с. 232].
Основоположником теорії споживання є Дж. Кейнс. Основні положення теорії споживання Кейнса:
-значення граничної схильності до споживання більше нуля і менше одиниці;
-співвідношення споживання до доходу (АРС) зменшується з ростом доходу;
-головним чинником, що визначає споживання, є доход.
У короткостроковій перспективі із збільшенням доходу зростає частка споживання так званих “люксових благ”, серед яких найбільшим “люксовим благом” є заощадження, а тому середня схильність до споживання має тенденцію до зменшення, а середня схильність до заощадження зростає. Така закономірність відома як закон Енгеля.
Не важко помітити, що якщо С + S = Y, то ?С + ?S = ?Y.
Тоді сума граничної схильності до споживання і граничної схильності до заощадження дорівнює [14, с. 235]:
MPC + MPS = 1;
MPC + MPS = ?С/?Y + ?S/?Y + ?(C+S)/?Y = ?Y/?Y = 1
Отже, MPC = 1 – MPS і MPS =1 – MPC
Визначивши функцію споживання і заощадження, можемо тепер аргументовано довести, що центральним фактором, який впливає на їх рівні, є доход. Як правило, з ростом доходу зростають як споживання, так і заощадження населення. При цьому в умовах стабільного економічного росту MPC має тенденцію до зниження, а MPS – до зростання.
В умовах інфляції спостерігається інший процес, а саме: MPC має тенденцію до збільшення, а MPS – до зменшення. При нестабільному економічному стані, відсутності захищеності вкладів від інфляції населення починає збільшувати споживання, особливо товарів тривалого використання. Окремим видом заощадження в таких умовах є придбання населенням таких товарів, як ювелірні вироби, хутро, автомобілі, дачі тощо. Окрім цих факторів на споживання і заощадження можуть впливати недоходні фактори споживання та заощадження:
— багатство. Під багатством розуміють як нерухоме майно (будинки, автомобілі, телевізори та інші предмети довгострокового користування), так і фінансові засоби (готівкові гроші, заощадження на рахунках, акції, облігації, страхові поліси тощо), що їх має населення. Домашні господарства заощаджують, утримуючись від споживання, щоб нагромаджувати багатство. За інших рівних умов, чим більше нагромаджено багатства, тим менші стимули до заощаджень;
— податки. Відомо, що податки сплачуються частково за рахунок споживання і частково за рахунок заощадження. Зниження податків збільшує безподатковий доход і тому збільшує як споживання, так і заощадження. І навпаки;
— рівень цін. Зростання цін скорочує споживання і заощадження і навпаки. Цей висновок має безпосереднє відношення до аналізу багатства як фактора споживання. Зміни рівня цін змінюють реальну вартість, або купівельну спроможність деяких видів багатства;
— відрахування на соціальне страхування. Збільшення цих відрахувань призведе до скорочення поточного споживання і заощадження. Але треба враховувати, що на рішення домашніх господарств стосовно споживання і заощадження впливає діюча система соціального забезпечення. Чим краще соціальне забезпечення, тим менші заощадження домашніх господарств протягом трудового життя;
— очікування. Очікування можуть бути пов'язані з майбутньою зміною цін, доходів, виникненням дефіциту тощо. Якщо ці очікування несприятливі, то домашні господарства змушені робити закупки наперед, що у поточному році збільшує споживання та зменшує заощадження. Очікування приросту грошових доходів у майбутньому зумовлює збільшення поточних витрат;
— споживча заборгованість. Якщо в попередній період заборгованість зросла, то в поточному періоді домашні господарства будуть змушені зменшити споживання і заощадження, аби ліквідувати минулу заборгованість. І навпаки, коли споживча заборгованість зменшилася, то поточний рівень споживання і заощаджень може зрости;
— відсоткова ставка. Зміна ставки відсотка впливає на співвідношення між поточним і майбутнім споживанням і заощадженням. Коли відсоткова ставка зростає, поточне споживання зменшується, а заощадження зростають, що збільшить майбутнє споживання, забезпечене поточними заощадженнями. Таким чином, домашні господарства заміщують частку споживання у поточному періоді збільшенням споживання у майбутньому.
На осі абсцис відкладений використовуваний доход. На осі ординат – витрати на споживання. Якби витрати на споживання в точності відповідали доходам, то це відображала б будь-яка точка, що лежить на бісектрисі. Але в дійсності так не відбувається. Місце перетину бісектриси і кривої споживання в точці В означає рівень нульового заощадження. Зліва від даної точки можна спостерігати негативне заощадження, тобто витрати перевищують доходи. А справа – заощадження позитивне. Величина споживання визначається відстанню від осі абсцис до кривої споживання, а величина заощадження – відстанню від кривої споживання до бісектриси.
Аналогічним чином розглядається і функція заощадження, яка є похідною від функції споживання. Функція заощадження показує відношення заощаджень до доходу в їх русі (мал.2.2.)
Точка В – це рівень доходу, коли заощадження дорівнює нулю. Нижче неї – позитивне заощадження.
Гранична схильність до споживання MPC, як відмічалось раніше відображає розмір додаткового споживання, що викликане додатковим доходом. На графіку це виражається в нахилі кривої споживання: крутий нахил означає високу MPC, а плавний нахил – низьку MPC [2, с. 119].
3.Інвестиційна функція, відсоткова ставка (номінальна і реальна)
Інвестиції– витрати на відновлення зношеного основного капіталу і збільшення основного капіталу. Основний капітал включає: будинки, устаткування, використовувані в процесі виробництва; житло; товарно-матеріальні запаси. Оскільки інвестиції є одним з основних компонентів ВВП, то коливання інвестицій відображають закономірності циклічності розвитку економіки. Інвестиції визначають економічний ріст у довгостроковій перспективі. Інвестиції поділяються на:
— інвестиції в основний капітал підприємств;
— інвестиції в житлове будівництво;
— інвестиції в товарно-матеріальні запаси.
Під інвестиціями розуміють всі витрати, які безпосередньо сприяють зростанню загальної величини нагромадженого в економіці капіталу. Інвестиції складаються з двох компонентів [14, с.302]. Перший з них – це інвестиції в основний капітал, тобто придбання новостворених матеріальних благ, таких, як виробниче обладнання, комп'ютери, будівлі виробничого призначення тощо. Другий компонент – інвестиції в товарно-матеріальні запаси, якими є нагромадження запасів сировини для подальшого використання її у виробничому процесі, а також нагромадження запасів нереалізованої продукції.
Таким чином, оскільки домогосподарства, як правило, витрачають щороку менше у порівнянні з величиною своїх доходів, тоді як фірми витрачають щороку дещо більше, ніж отримують від реалізації своєї продукції, в моделі кругообігу з'являються фінансові ринки.
Під фінансовими ринками розуміють сукупність ринкових інститутів, які направляють потік грошових коштів від власників до позичальників. Вони переміщують значну частину заощаджень, перетворюючи їх в інвестиції. Інша частина коштів переміщується безпосередньо від домогосподарств до фірм внаслідок придбання акцій, облігацій та інших цінних паперів.
Ця модель кругообігу знову ж таки спрощена: не всі фірми насправді є позичальниками; не всі категорії домогосподарств належать до категорії заощаджувальних; джерелами заощаджень або позичальниками можуть бути й інші агенти, в тому числі й такі, що перебувають за межами даної системи.
Паралельно з введенням до моделі кругообігу інвестицій і заощаджень виникає серйозна проблема. Раніше ми припускали, що домогосподарства одразу витрачають увесь свій доход, що забезпечувало рівність національного продукту і сукупних витрат, а також рівновагу всієї економічної системи. Але тепер виникає дві групи осіб, які приймають окремі рішення щодо інвестицій та заощаджень, тому немає впевненості, що інвестиції дорівнюватимуть заощадженням і, відповідно, сукупні витрати дорівнюватимуть національному продукту. Адже, коли така рівність порушується, економічна система стає нерівноважною.
Важливо підкреслити, що навіть тоді, коли I?S і система є нерівноважною, національний продукт завжди дорівнюватиме величині фактичних витрат. Роль балансу при цьому відіграють інвестиції в товарно-матеріальні запаси:
-якщо S>І, то збільшуються незаплановані інвестиції в товарно-матеріальні запаси;
-якщо S<І, то зменшуються незаплановані інвестиції в товарно-матеріальні запаси.
Таким чином, оскільки враховуються інвестиції в товарно-матеріальні запаси, то інвестиції завжди дорівнюватимуть заощадженням і, відповідно, національний продукт завжди дорівнюватиме величині фактичних витрат.
Графік інвестиційного попиту– модель, яка показує таку закономірність: чим вища ставка процента (r), тим менша кількість інвестиційних проектів (I) буде прибутковою. Іншими словами, прибутковість інвестицій перебуває в оберненій залежності від ціни капіталу, і вища процентна ставка змушує фірми анулювати певні інвестиційні проекти [8, с. 54].
Якщо на споживчі витрати в розвинутих країнах припадає більше половини розміру сукупного попиту, то частка інвестиційних витрат складає менше 20% сукупних витрат. Проте аналіз чинників, що визначають інвестиційний попит в економіці, має величезне значення.
По-перше, 15-20 % сукупних витрат – усе-таки достатньо значний розмір, щоб піддати аналізу його динаміку.
По-друге, саме інвестиції забезпечують поступальний розвиток економіки.
Нарешті, інвестиційний попит є найхитливішою, найбільш мінливою складовою сукупного попиту, що надає його аналізу першорядного значення.
Особливість інвестиційного процесу полягає в тому, що інвестиції являють собою потік ресурсів у поточному періоді з метою збільшення запасу капіталу в майбутньому. Тобто, при формуванні інвестиційних планів суб'єкти мають справу з деякою глибиною тимчасового горизонту планування, тому що між моментами інвестування й одержанням вигод існує деякий інтервал. Звідси, інвестиції – це довгострокове вкладення економічних ресурсів із метою створення й одержання чистих вигод у майбутньому.
Під інвестиційним попитом розуміють попит підприємців на блага для відновлення зношеного і приросту реального капіталу.
Відповідно розрізняють валові і чисті інвестиції, перші перевищують останні на величину амортизації.
Існує досить багато концепцій, теорій і гіпотез, що описують прийняття інвестиційних рішень інвесторами.
Надзвичайно важливо виявити мотиви, на підставі яких підприємці приймають рішення про інвестування, і з'ясувати чинники, через котрі ці мотиви можуть бути формалізовані у відповідних моделях.
Обсяг інвестицій визначається декількома чинниками:
— ставка відсотка. Збільшення ставки відсотка збільшує витрати, тому обсяг інвестицій скорочується;
— фінансові обмеження. Можливості фірм в інвестуванні визначаються відповідно до фінансових обмежень у кредитах;
— податкова система. Оподатковування впливає на накопичення капіталу і, отже, на інвестиції. Основним податком, що впливає на інвестиції, є податок на прибутки корпорацій – пропорційний податок із прибутку. Впливати на обсяг інвестицій можна зміною політики оподатковування;
— ринок цінних паперів. Фірми покривають видатки на інвестиції не тільки за рахунок кредитів і поточних прибутків. Фірми також можуть емітувати і продавати свої акції. Коливання на ринку цінних паперів впливають на прибутки, одержувані від продажу акцій. Отже, ринок цінних паперів впливає на інвестиції.
Інвестиції є найбільш мінливим компонентом сукупних витрат. Фактори, які впливають на мінливість інвестицій:
— тривалість строку служби інвестиційних товарів. Тому закупки нових інвестиційних товарів можуть бути відкладені, що зменшить інвестиції. Оптимістичні прогнози можуть вплинути на прийняття рішення про модернізацію, нове будівництво, що приведе до зростання інвестицій;
— нерегулярність інновацій. Значні нововведення виникають нерегулярно, це, в свою чергу, впливає на мінливість інвестицій;
-поточні прибутки є дуже мінливими. Підприємства інвестують лише тоді, коли відчувають, що інвестування буде прибутковим. Між тим поточний прибуток дуже часто змінюється, тому й інвестиційні стимули мінливі. Крім того, прибуток є основним джерелом інвестицій, а значить його нестабільність посилює мінливість інвестицій;
-мінливість очікування. За умов тривалого строку служби основного капіталу прийняття інвестиційних рішень здійснюється, виходячи з очікуваного чистого прибутку. Фірми прогнозують умови інвестування, переглядають деякі події, що можуть привести до значних змін умов підприємництва в майбутньому.
4. Суб`єкти інвестиційного процесу та його роль в розвитку економіки України
До суб’єктів інвестиційної діяльності віднесено інвесторів та учасників інвестиційної діяльності, які забезпечують здійснення інвестицій.
Суб’єктом інвестиційної діяльності є інвестор, який приймає рішення про вкладення власних, позикових або залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об’єкти інвестування. Іншими словами, інвестор відмовляється від задоволення нагальних потреб у розрахунку на очікуване задоволення їх у майбутньому, але вже в більших розмірах.
Суб’єктами інвестиційної діяльності (інвесторами та учасниками) можуть бути громадяни і юридичні особи України та іноземних країн, а також держави в особі урядів.
Учасники інвестиційної діяльності– громадяни та юридичні особи України, інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на підставі доручення інвестора. Інвестор визначає мету, спрямованість та обсяги інвестицій і залучає для їх реалізації на договірних засадах будь-яких учасників інвестиційної діяльності, в тому числі й шляхом організації конкурсів і торгів [15, c.181]. Держава і посадові особи не вправі втручатися в договірні відносини учасників інвестиційної діяльності понад своєї компетенції.
Як передбачено законодавством, інвестори можуть виступати в якості:
– покупців (якщо вони купують страхові поліси, ощадні сертифікати комерційних банків і т.д.);
– продавців;
– замовників (під час укладення договору-підряду на будівництво);
– кредиторів.
Інвесторам в умовах ринку надається широке коло повноважень відповідно до їх економічної самостійності. Це, перш за все, визначення цілей, спрямованості, видів та обсягів інвестицій, визначення складу інших учасників інвестиційної діяльності. Законодавством передбачена заборона втручання державних органів та посадових осіб у реалізацію договірних відносин між суб’єктами інвестиційної діяльності.
Інвестиційні можливості економіки, що нормально функціонує, визначаються мотивацією різних груп інвесторів.
В основі інвестиційної діяльності приватних інвесторів лежить їх ставлення до рівня власного добробуту та заощадження.
На початку 20-го сторіччя Ірвіном Фішером була розроблена теорія заощаджень та добробуту, який зробив ряд припущень щодо заощадження та споживання домогосподарств.
1. Початковий добробут, потік та процент прибутку є головними чинниками, що визначають пересічне життєве споживання домогосподарств і визначають усі життєві ресурси.
2. Споживання не залежить від тимчасової структури прибутку.
3. Зміни у прибутку за певний рік можуть лише несуттєво впливати на всі життєві ресурси, а, отже, і на споживання у будь-якому році.
4. Майбутній прибуток матиме значення для поточного споживання і впливає на всі життєві ресурси.
5. Домогосподарства будуть розподіляти свій життєвий прибуток між роками так, щоб одержати найбільше задоволення [15, с. 187].
Мілтон Фрідман (теорія перманентного прибутку) у 50-і роки додав до теорії Фішера припущення про те, що домогосподарства бажають мати сталий рівень споживання весь час і, зрозуміло, хочуть мати його настільки великим, наскільки можуть це дозволити. Найбільший рівень споживання, що можуть собі дозволити домогосподарства, – це ануїтет (щорічні постійні грошові надходження) усіх життєвих ресурсів.
Цей ануїтет Фрідман назвав перманентним прибутком і довів, що щорічне споживання домогосподарств буде дорівнювати їх перманентному прибутку.
Заощадження, за Фрідманом, є різницею між щорічним прибутком, що спостерігається (дійсним) і перманентним прибутком. Перманентний прибуток є константою (як і всі життєві ресурси), тому споживання теж є постійним. Флуктуації прибутку, що спостерігаються, викликають зміни не у споживанні, а у заощадженні. Високоприбуткові роки, в які прибуток, що спостерігається, вищий перманентного, будуть також роками високого рівня заощаджень, і навпаки. Добробут буде зростати у високоприбуткові роки та зменшуватися у низькоприбуткові.
Франко Модігліані (гіпотеза життєвого циклу) припустив, що домогосподарства бажають розділити своє споживання рівномірно протягом усього життя, але з тенденцією до підвищення. Він також припустив, що трудові прибутки домогосподарства протягом життя мають вигляд горба з пологим і крутим боками. Прибутки зростають до виходу господарів на пенсію, після – знижуються досить різко.
Домогосподарства мають від’ємне заощадження та малоприбуткові роки на початку трудової діяльності господарів, високе заощадження та високоприбуткові роки у середині, від’ємне заощадження та малоприбуткові роки з виходом господарів на пенсію. Добробут на початку падає нижче нуля, бо домогосподарства позичають під майбутні прибутки, після цього піднімається до піка, потім – падає до нуля.
Сьогодні всі три теорії утворюють єдину перманентно-прибуткову теорію життєвого циклу, яка є теоретичною основою вивчення інвестиційної діяльності приватних інвесторів.
Розглянемо дві основні теорії, що застосовуються для пояснення інвестиційної діяльності нефінансових фірм (підприємницька інвестиційна діяльність), – теорію граничної ефективності інвестування (теорію Кейнса) та теорію Тобіна.
При поясненні інвестиційної діяльності фірм Кейнс у своїй праці «Загальна теорія зайнятості, процента та грошей» виходив із припущення, що фірми намагаються максимізувати прибуток у будь-якому році, що розглядається. З точки зору інвестування, фірма повинна знайти для себе такий рівень активів та заборгованості, який буде максимізувати її прибуток. Фірма обмежена у виборі цього рішення двома чинниками.
По-перше, рівень її заощаджень є постійним протягом короткого терміну, тому, купуючи додаткові активи (інвестуючи), фірма змушена запозичати кошти.
По-друге, у фірми є тільки обмежений список нових активів, про які вона має достатню інформацію.
Джеймс Тобін розвинув альтернативну теорії Кейнса версію. Він припустив, що менеджери фірм намагаються максимізувати ринкову вартість акціонерного капіталу, а не поточного прибутку.
Ринкова вартість власного капіталу фірми визначається як різниця між ринковою вартістю активів та всіх боргів. Для фірм, акції яких обертаються на ринку цінних паперів, цей показник дорівнює добутку кількості акцій на їх ринкову ціну. Економісти визначають вартість власного капіталу фірми через ринкову оцінку всіх очікуваних прибутків акціонерів, тобто дисконтовану вартість поточних та майбутніх прибутків фірми.
За теорією Тобіна, фірма може намагатися знайти такий обсяг активів та боргів, який буде максимізувати ринкову вартість її власного капіталу. При цьому вона матиме такі ж обмеження, що й у теорії Кейнса: скінчену множину активів, про які фірма добре інформована, та необхідність фінансування додаткових активів шляхом запозичення капіталу.
Фірма буде підтримувати покупку активів (інвестувати) та запозичати капітал, поки кожний новий придбаний актив збільшує ринкову вартість акціонерного капіталу.
Це твердження може уточнюватися за допомогою так званого коефіцієнта Тобіна (звичайно позначається символом q), що є відношенням ринкової вартості активів фірми (інвестиційних проектів) до ціни їх купівлі (дійсної вартості витрат на інвестиції).
Розрізняють економіки з нульовими чистими інвестиціями, чисті інвестиції з достатніми та від’ємними величинами. Суспільство з нульовими чистими інвестиціями характеризується умовами, при яких економіка не зростає і запаси капіталу залишаються сталими. В економіці з достатніми сталими інвестиціями відбувається класичне розширене відтворення, повністю відтворюються елементи основного та оборотного капіталу, а також капіталізується частина національного доходу. А якщо чисті інвестиції становлять від’ємну величину, тоді в економіці не забезпечується відтворення зношених засобів виробництва новими, відбувається скорочення товарних запасів, суспільство споживає більший за обсягом чистий продукт, ніж виробляє [18, с.365]. Сучасна економіка України якраз і відображає стан суспільства з від’ємною величиною чистих інвестицій.
Держава виступає в ролі інвестора за наступних умов:
– як інвестор – бере на себе функції інвестора тих галузей економіки і виробництв, продукція яких має загальнонаціональний характер і відповідно до законодавства може вироблятися на державних підприємствах або підприємствах, приватизація яких проводитиметься найближчим часом;
– фінансування тих галузей та виробництв, де держава є замовником та споживачем продукції (оборонна промисловість, об’єкти державної інфраструктури, магістралі, термінали);
– функції інвестора в соціальній сфері, особливо при фінансуванні продукції агропромислового комплексу;
– держава тимчасово може інвестувати ті виробництва, де спостерігається спад виробництва (агрегати, вузли, запасні частини, які споживаються вітчизняними підприємствами);
– держава може інвестувати розвиток виробництв, доцільність яких обґрунтовується ринковою кон’юнктурою (з метою отримання прибутку).
Зростаюче недофінансування сектора економічної інфраструктури державою, з одного боку, та все більш низька ефективність функціонування державних підприємств у даному секторі – з іншого, обумовили пошук урядами багатьох країн світу виходу із становища, що склалося.
Приблизно в один і той же час (70-і роки) багато з них прийшли приблизно до однакового висновку про необхідність залучення до сектора економічної інфраструктури приватного капіталу, конкретні способи та умови якого досить різноманітні:
– приватизація об’єктів економічної інфраструктури;
– контракти на управління цими об’єктами приватними структурами;
– лізинг об’єктів;
– створення спільних підприємств за участю державних та приватних структур в секторі економічної інфраструктури;
– державні концесії і т.д.
Найбільш радикальним способом із перерахованих вище є приватизація, однак вона пов’язана з високими ризиками як для держави, так і приватних структур, може породжувати великі витрати для суспільства, створювати політичну спрямованість економічних перетворень.
Найменш «революційною» формою залучення приватних структур є контракти на управління об’єктами економічної інфраструктури, але при цьому фінансування створення самих об’єктів, як і раніше, здійснюється з державного бюджету, що не викликає радикального оздоровлення державних фінансів. Проміжне положення замають такі форми, як лізинг, спільні підприємства та державні концесії.
Державні концесії буквально передбачають передачу (уступку) державою своїх прав приватній структурі на здійснення тих чи інших господарських операцій на обумовлений термін.
У секторі економічної інфраструктури передаватися (уступатися) можуть:
– уже створені за рахунок держави об’єкти для їх експлуатації (використання) приватними інфраструктурами (операційна концесія);
– права на створення таких об’єктів та їх подальшу експлуатацію (інвестиційна концесія).
У реальному житті найчастіше мають місце змішані форми концесії. Наприклад, держава передає приватній структурі автомобільну дорогу, але з вимогою її реконструкції та розширення. Чи мова може йти про передачу одного об’єкта (наприклад, автомобільної дороги) з умовою, що приватна компанія побудує протягом року ще один об’єкт (дорогу).
Зрозуміло, що будь-яка інвестиційна концесія має для приватної компанії значення тільки в тому випадку, якщо створений об’єкт буде нею експлуатуватися (тобто, ця концесія є одночасно операційною). Класична форма державної концесії в секторі економічної інфраструктури – концесія на основі так званого контракту ВОТ (Build, Operate, Transfer). Як видно із назви контракту, приватна структура, що виступає концесіонером, здійснює будівництво об’єкта (Build), його експлуатацію (Operate) та передачу державі після закінчення терміну концесії (Transfer). Інколи під абревіатурою ВОТ розуміється будівництво об’єкта, володіння ним протягом певного (концесійного) періоду (Own) і подальша передача його державі.
Зустрічається також абревіатура ВООТ (Build, Own, Operate, Transfer). За контрактом ВООТ після завершення будівництва об’єкта здійснюється одночасно і володіння ним, і його експлуатація протягом концесійного періоду. Усі ці назви контрактів (ВОТ, ВООТ) нерідко називають «формулою Озала», бо вони виникли в Турції на початку 80-х років та були розроблені урядом, який очолював Тургат Озал [19, с.213].
Держава впливає на інвестиційну діяльність як прямо через державний сектор економіки, так і опосередковано – через свої інститути (органи виконавчої влади, Національний банк, Фонд державного майна, Інноваційний фонд, інші позабюджетні фонди, антимонопольний комітет, органи держарбітражу).
Висновки
Споживання– це частина доходу в розпорядженні, яка надходить для купівлі товарів та послуг у поточному періоді.
Заощадження– частина доходу в розпорядженні, яка залишається після задоволення споживчих потреб і спрямовується на споживання у майбутньому.
Важливість макроекономічного дослідження поведінки домашніх господарств на споживчому ринку пояснюється такими обставинами:
1. У сучасній економіці витрати на споживання досягають трьох чвертей усіх сукупних витрат, і вже один цей факт сам по собі надає аналізу функції споживання надзвичайну актуальність.
2. Витрати на споживання складають переважну частку трансакцій в економіці, отже, характер поведінки домашніх господарств на споживчому ринку значною мірою визначає розмір і характер попиту на гроші.
3. Оскільки одну частину використовуваного доходу домашні господарства витрачають на споживання, а другу на заощадження, то очевидно, що певному характеру функції споживання відповідає певний вид функції заощадження, а оцінка обсягу заощаджень надзвичайно важлива для визначення умов як статичної, так і динамічної рівноваги в економіці.
Інвестиції– витрати на відновлення зношеного основного капіталу і збільшення основного капіталу. Основний капітал включає: будинки, устаткування, використовувані в процесі виробництва; житло; товарно-матеріальні запаси. Оскільки інвестиції є одним з основних компонентів ВВП, то коливання інвестицій відображають закономірності циклічності розвитку економіки. Інвестиції визначають економічний ріст у довгостроковій перспективі. Інвестиції поділяються на:
— інвестиції в основний капітал підприємств;
— інвестиції в житлове будівництво;
— інвестиції в товарно-матеріальні запаси.
Під інвестиціями розуміють всі витрати, які безпосередньо сприяють зростанню загальної величини нагромадженого в економіці капіталу. Інвестиції складаються з двох компонентів [14, с.302]. Перший з них – це інвестиції в основний капітал, тобто придбання новостворених матеріальних благ, таких, як виробниче обладнання, комп'ютери, будівлі виробничого призначення тощо. Другий компонент – інвестиції в товарно-матеріальні запаси, якими є нагромадження запасів сировини для подальшого використання її у виробничому процесі, а також нагромадження запасів нереалізованої продукції.
До суб’єктів інвестиційної діяльності віднесено інвесторів та учасників інвестиційної діяльності, які забезпечують здійснення інвестицій.
Суб’єктом інвестиційної діяльності є інвестор, який приймає рішення про вкладення власних, позикових або залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об’єкти інвестування. Суб’єктами інвестиційної діяльності (інвесторами та учасниками) можуть бути громадяни і юридичні особи України та іноземних країн, а також держави в особі урядів.
Учасники інвестиційної діяльності– громадяни та юридичні особи України, інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на підставі доручення інвестора. Інвестор визначає мету, спрямованість та обсяги інвестицій і залучає для їх реалізації на договірних засадах будь-яких учасників інвестиційної діяльності, в тому числі й шляхом організації конкурсів і торгів. Держава і посадові особи не вправі втручатися в договірні відносини учасників інвестиційної діяльності понад своєї компетенції.
Розвиток інститутів спільного інвестування переживає сьогодні суттєву кризу. Специфіка нинішнього стану така, що інвестиційні фонди, інвестиційні компанії, які обслужили більше 30 млн. юридичних та фізичних осіб у процесі масової приватизації, прийняли на себе всю відповідальність за непослідовність та правову недосконалість концепції масової приватизації, погіршення фінансового стану приватизованих підприємств, за відсутність корпоративної культури основних учасників фондового ринку.
Розв’язання проблем трансформації національної економіки України на ринкових засадах, перехід до нових прогресивних технологічних процесів вимагає залучення значних обсягів інвестицій. За оцінками спеціалістів для створення повноцінної експортноорієнтованої економіки Україні необхідно 40-50 млрд. дол. США. Внутрішні можливості інвестування наразі обмежені і залежать від загальноекономічної ситуації в Україні, яка на сьогодні негативно позначається на всіх інвестиційних процесах. В нинішніх умовах господарювання практично припинився процес оновлення основних фондів — коефіцієнт їх вибуття становить менше 1%. Знос основних фондів в ряді галузей становить 70-80%. Це свідчить про зниження технічного рівня та конкурентоздатності виробництва. За оцінками фахівців Україна має потенційні можливості для ефективного освоєння зовнішніх інвестицій у сумі 2-2,5 млрд. дол. США за рік. Така сума достатня для реконструкції пріоритетних галузей економіки впродовж 5 років. А при орієнтації лише на власні резерви цей процес неминуче триватиме 20 і більше років.