Вступ.

1. Способи здійснення страхування і їх зв'язок між собою.

2. Джерела прибутку й оподатковування страхової організації.

3. Страхування цивільної відповідальності.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Людям природно притаманне прагнення захиститися від небезпеки втрати життя, здоров'я, житла, харчів тощо. Потреба в захисті дуже близька до первинних (фізіологічних) запитів. Зі зростанням запитів людини ускладнюються й атрибути її безпеки.

Протягом усього історичного шляху розвитку суспільне виробництво стикається із суперечностями між природою і людиною, а також між окремими суб'єктами виробничих відносин. Ці суперечності зумовлюють появу несприятливих подій (ризиків), серед яких виокремлюють стихійне лихо і нещасні випадки.

Перевага самострахування полягає в тому, що воно дає змогу оперативно вирішити питання відшкодування невеликих збитків. Крім того, не потрібно платити на сторону страхові премії. А вони передбачають витрати не лише на відшкодування збитків, заподіяних стихійним лихом чи нещасним випадком, а й спрямовуються на покриття всіх витрат з утримання офісу на формування прибутку страховика.

Доходи від тимчасового інвестування вільних коштів цих резервів також залишаються юридичній чи фізичній особі, що організовує самострахування. Така особа завжди безпосередньо зацікавлена вжити заходів щодо зниження ризиків. До того ж витрати із власних (внутрішніх) резервів безпосередньо не залежать від наслідків ризиків на інших підприємствах.

Страхові компанії, отримуючи прибуток від інвестиційної діяльності, дістають змогу знижувати тарифи на страхові послуги, збільшувати резерви, здійснювати відрахування до бюджету, стимулювати персонал, збільшувати дивіденди своїх акціонерів або інших засновників.

1. Способи здійснення страхування і їх зв'язок між собою

Розглянемо основні методи здійснення страхування, що притаманні історії розвитку нашого суспільства, починаючи з найдавніших форм до нашого часу. Вочевидь, усі ці способи потрібно розглядати щодо певного об’єкту, котрий потребує захисту у вигляді надання страхової гарантії, тобто об’єкту страхування, визначення якого буде наведено далі.

Самострахування – найдавніший спосіб страхового захисту. При цьому страховий фонд формується з власних коштів суб’єкта (страхувальника), який самостійно хоче захистити свої майнові інтереси. Система індивідуального накопичення страхового фонду передбачає, що страхувальник (він же одночасно є і страховиком, тому що, створюючи фонд самострахування, фактично страхує сам себе) здійснює внесок до особливого фонду з власного доходу (прибутку). Так, законодавство України передбачає при організації та функціонуванні господарчих та акціонерних товариств обов’язкове створення резервного фонду (тобто фонду самострахування), з нормативом перерахування у цей фонд до 5% чистого прибутку щорічно доти, доки фонд самострахування не досягне 20% від загального обсягу статутного фонду [2]. Керує (розпоряджається) сформованим страховим фондом страхувальник, а у випадку отримання прибутку від розпорядження фондом цей прибуток цілком належить страхувальнику. Якщо управлінсько-розпорядницька функція спричинила до збитків, то вони також належать страхувальнику. Таким чином, сам суб’єкт матеріально відповідає за свою діяльність повністю.

Фонд самострахування може утворюватися у грошовому вигляді (капіталізований фонд) чи в матеріальному вигляді (запаси сировини, комплектуючих, будівельних матеріалів для аварійного ремонту об’єктів, готової продукції, продуктів, одягу та інш.). Найчастіше, перший фонд є більш універсальним, а другий вузькоспеціалізованим, і повинен створюватися лише для вирішення конкретних специфічних проблем, що виникають перед страхувальником. Система самострахування є цілком надійною, високоліквідною, має найбільшу платоспроможність, але економічно невигідна, тому що потребує від страховика заморожування коштів, які виключаються з об’єму власних оборотних коштів (з процесу самофінансування, тобто вкладання власних коштів у власну справу), що істотно зменшує ефективність рівня власної діяльності, котра істотно залежить від обсягу оборотних коштів суб’єкта.

Очевидно, що розміщення цих коштів у цінні папери, які забезпечують отримання доходу, чи на банківських депозитних рахунках лише частково вирішує проблему підвищення дохідності цього фонду шляхом інвестування капіталу через систему відповідних фінансових посередників (банків, інвестиційних компаній та ін.), проте знижує економічну ефективність, ліквідність та платоспроможність фонду самострахування.

Взаємне страхування ґрунтується на принципі колективного нагромадження взаємного страхового фонду особами, що об’єднані спільною економічною зацікавленістю до одного об’єкту страхування, або особами, які мають однакові майнові інтереси стосовно різних, але еквівалентних (подібних, маючих спільні риси) об’єктів страхування. Участь у системі взаємного страхування є договірною. Тобто всі учасники підписують договір колективної участі у покритті збитків членів цього об’єднання, що називається товариством взаємного страхування (ТВС). Таким чином, у системі взаємного страхування немає суб’єкта підприємництва, метою діяльності якого є отримання прибутку на користь його власників. Товариство взаємного страхування не здійснює підприємницької діяльності на користь акціонерів, а реалізує принцип колективної взаємодопомоги учасників у питаннях взаємного покриття наперед визначеної шкоди при фактичній відсутності товарно-грошових відносин (відсутності факту продажу страхової послуги як товару)[3].

Комерційне страхування, яке в основному вивчається у цьому підручнику, зародилося в системі взаємного страхування у добу становлення капіталістичних відносин шляхом вдосконалення та розвитку системи взаємного страхування. Соціально-економічні відносини епохи початку капіталізму характеризувалися появою великої кількості суб’єктів з індивідуальними майновими інтересами та специфічними об’єктами страхування, і потреби у захисті яких система взаємного страхування через вказані причини задовольнити вже не могла .

Економічно обумовлена потреба цих суб’єктів у страховому захисті призвела до появи товарно-грошових відносин особливого вигляду, коли страхова послуга набула характеру та основних рис товару, максимально індивідуалізованого до потреб конкретного клієнта (за специфікою цього об’єкту, ризиків та небезпек, які йому загрожують та ін.). Це призвело до виникнення суб’єкта підприємництва, який юридично пов’язаний з його окремими клієнтами тільки індивідуальними страховими зобов’язаннями згідно з угодами страхування, які він уклав. Він ставить основною метою своєї діяльності отримання прибутку шляхом укладання та виконання цих договорів, що оплачуються клієнтами. При цьому страховий фонд створюється страховиком із страхових премій його клієнтів – страхувальників і до певного часу не є власністю страховика, проте повністю перебуває в його розпорядженні з моменту формування. Дохід від результатів управління коштами цього фонду також безпосередньо належить страховику.

Державні страхові гарантії. До цього способу здійснення страхування в Україні належать соціальне страхування, державне пенсійне страхування та страхування на випадок безробіття. Цей спосіб здійснюється через систему податків (чи спеціальних відрахувань, зборів і внесків) бюджетних чи позабюджетних цільових фондів, які перебувають під поточним контролем державних органів.

Особливістю взаємовідносин цих способів страхування є принцип взаємної незалежності виплат, згідно з яким виплати, що здійснюються одній і тій самій особі за будь-яким вищеперерахованим способом, не залежать від виплат, на які ця особа має право за будь-яким іншим способом. При цьому страхова компанія чи товариство взаємного страхування не відповідають за зобов’язаннями держави перед страхувальником, а держава на відповідає за зобов’язаннями страховика при комерційному страхуванні чи товариства взаємного страхування, за винятком окремих випадків.

2. Джерела прибутку й оподатковування страхової організації

Прибуток страхової компанії являє собою фінансовий результат її діяльності за певний звітний період (квартал, півріччя, дев'ять місяців, рік). Фінансовий результат — це вартісна оцінка підсумків господарювання страховика. Вона визначається як різниця між доходами і витратами. Фінансовий результат, як правило, має додатний характер, тобто набуває форми прибутку, хоча іноді можуть бути й збитки.

Оскільки страхова компанія проводить не лише страхову, а ще й інвестиційну та господарську діяльність, прибуток страховика також є підсумком фінансових результатів усіх перелічених видів діяльності.

Згідно із Законом України "Про страхування" балансовий прибуток страховика складається з прибутку від страхової діяльності, прибутку від інвестування та розміщення тимчасово вільних коштів, прибутку від інших операцій. Найскладнішим є обчислення прибутку від страхової діяльності.

Закон визначає, що прибуток від страхової діяльності (крім страхування жиггя і медичного страхування) обчислюється як різниця між доходами від страхової діяльності та витратами страховика на надання страхових послуг. Склад доходів від страхової діяльності і витрат на проведення страхування також визначений цим Законом.

У зв'язку з прийняттям Закону України "Про внесення змін в Закон України "Про оподаткування прибутку підприємств" прибуток страховиків від страхової діяльності для цілей оподаткування не визначається. Проте це не означає, що він не повинен визначатися взагалі. Адже страховик за будь-яких обставин має точно знати фінансові результати від проведення страхових операцій, щоб контролювати, наскільки ефективно він веде страхову справу; щоб на чітко визначеній основі формувати спеціальні і резервні фонди, вільні резерви; виплачувати дивіденди засновникам та акціонерам; складати фінансову звітність, в якій передбачається висвітлення цього показника. Тобто проблема "страхового прибутку" лишається так само актуальною, як і раніш.

Розглядаючи страховий тариф як ціну за страхову послугу і виходячи зі структури тарифної ставки (див. рис. 19.1), бачимо, що як і будь-яка ціна, він складається з витрат на надання страхової послуги, тобто собівартості, і прибутку. Прибуток, як правило, планується при розробці тарифів за всіма видами страхування (крім деяких видів обов'язкового страхування).

Згідно з основною ідеєю страхування нетто-тариф будується на принципі еквівалентності у відносинах між страховиком і страхувальниками, а навантаження має забезпечити страховика коштами для організації і розвитку процесу страхування. Саме тому прибуток планується як складова навантаження. Проте, як бачимо з рис. 19.1, страхова компанія може отримувати прибуток від страхової діяльності не лише за рахунок цієї складової тарифної ставки. Він може бути отриманий також за рахунок зниження собівартості страхової послуги: по-перше, скороченням видатків на ведення справи, коли управління страховою компанією проводиться більш ефективно, з меншими витратами, ніж передбачалося на етапі розрахунків страхових тарифів; по-друге, у результаті зниження збитковості здійснюваних компанією видів страхування (прибуток може виникати у тому разі, коли страхові операції у звітному періоді були менш збитковими, ніж у середньому за попередні періоди, показники яких використовувались при розрахунках страхових тарифів, тобто коли об'єктивним ходом подій було порушено принцип еквівалентності між сумою зібраних нетто-премій і сумою фактичних виплат страхувальникам).

Так виглядає механізм формування прибутку від страхової діяльності з погляду структури страхового тарифу, який забезпечує надходження страхових премій — базового доходу страховиків.

З практичної точки зору, згідно з вимогами Закону України "Про страхування", прибуток від страхової діяльності можна обчислити за формулою:

ПСД=(ЗП+КП+ВП+ПЦР+ПТР) — (ВС+ВЦР+ВТР+ВВС),

де ЗП — зароблені страхові премії за договорами страхування і перестрахування;

КП — комісійні винагороди за перестрахування;

ВП — частки страхових виплат, сплачені перестраховиками;

ПЦР — повернуті суми із централізованих страхових резервних фондів;

ПТР — повернуті суми з технічних резервів, інших, ніж резерв незароблених премій;

ВС — виплати страхових сум та страхових відшкодувань;

ВЦР — відрахування в централізовані страхові резервні фонди;

ВТР — відрахування в технічні резерви, інші, ніж резерв незароблених премій;

ВВС — витрати на ведення справи.

Система оподатковування, виконуючи функції ринкового регулятора в умовах розвитку ринкових відносин, є важливим фінансовим важелем керування діяльністю суб’єктів підприємництва. Згідно з чинним податковим законодавством, страховики у процесі фінансово-господарської діяльності зобов’язані робити оплату як загальнодержавних, так і місцевих податків і зборів (обов’язкових платежів).

Українським податковим законодавством передбачено особливий порядок прямого оподатковування діяльності страховика.

Страхова діяльність (окрім страхування життя) страховиків-резидентів оподатковується за ставкою три відсотки від суми валового доходу від страхової діяльності.

Суми доходів нерезидентів-страховиків, отриманих у вигляді страхових премій (внесків) від перестрахування ризиків, в тому числі ризиків життя на території України та ризиків страхувальників-резидентів за межами України, оподатковуються за ставкою п’ятнадцять відсотків у джерела їхньої виплати за рахунок таких виплат. Цей податок зобов’язаний сплатити страховик-резидент, який здійснив перестраховування ризику на території України в іноземній страховій (перестрахувальній) компанії. Це призводить до подорожчання процедури страхування, оскільки страховик-резидент повинен збільшити вартість премії Р на величину цього податку

Доходи нерезидентів-страховиків, отримані як страхові премії (внески) від страхування ризиків на території України, оподатковуються ставкою тридцять відсотків у джерела їхньої виплати за рахунок таких виплат. Цей податок зобов’язаний сплатити страхувальник-резидент (юридична особа – платник податку на прибуток), що здійснила страхування власного ризику на території України безпосередньо в іноземній страховій компанії. Це також здорожує вартість страхування. Зазначені вище податки є частиною внутрішнього податку на прибуток підприємств і їхня ставка не регулюється міжнародними угодами з питань уникнення подвійного оподаткування, які встановлюють ставки податку на репатріацію доходів.

Облік операцій із страхування життя ведеться страховиками окремо. Доходи, отримані страховиками як суми страхових внесків, що накопичені протягом звітного періоду за договорами страхування і перестрахування життя на території України або за її межами, не належать до складу валових доходів для оподатковування. При цьому операцією із страхування життя вважається операція, що передбачає страхову виплату у таких страхових випадках:

• смерть застрахованого;

• рішення суду про оголошення застрахованого померлим;

• дожиття застрахованого до закінчення терміну дії договору страхування або досягнення ним віку, що визначений цим договором.

При цьому термін дії договору не може бути менше ніж 120 календарних місяців і не може передбачати часткових виплат до закінчення терміну такого договору або настання страхового випадку. На перехідний період до 2003 р. договори зі страхування життя громадян, що досягли віку понад 50 років, можуть укладатися на термін не менше чим 60 календарних місяців.

Якщо договір страхування життя буде достроково припинений через причину, що не пов’язана зі смертю застрахованої особи, то доходи, отримані страховиком, підлягають оподатковуванню за період часу, коли відбулося припинення договору, із використанням ставки податку шість відсотків.

Доходи від страхування фізичних осіб на будь-яких інших умовах оподатковуються за ставкою три відсотки.

Оподатковування за валовим доходом розширює самостійність здійснення страховиками фінансово-господарської діяльності, формування обсягу поточних витрат і, отже, обсягу прибутку. При цьому одночасно підвищується відповідальність страховика за кінцеві і поточні результати його діяльності.

Доходи страховика з джерел, не пов’язаних із страховою діяльністю, оподатковуються за ставкою податку у розмірі двадцять п’ять відсотків. При цьому до валових витрат, які пов’язані з отриманням таких доходів, не включаються витрати, які понесені страховиком під час здійснення операцій із страхування (перестрахування).

Доходи, одержані страховиком-цедентом у звітному періоді від перестраховиків за договорами перестрахування, зменшуються на суму здійснених страховиком-цедентом страхових виплат (страхового відшкодування) у частині (в межах часток), в якій перестраховик несе відповідальність згідно з укладеними із страховиком-цедентом договорами перестрахування, та оподатковуються за ставкою двадцять п’ять відсотків.

Ця вимога ілюструється наступним прикладом. Страховик – цедент отримав протягом звітного періоду від перестраховика суму відшкодування у розмірі 100.000 грн та здійснив виплату відшкодування у розмірі 50.000 грн, а частка відповідальності перестраховика згідно укладеного між ним та цедентом договору перестрахування становила 40%. При цьому він сплатить податок:

ПRE = 0,25• (100.000 – 50.000•0,4) = 20.000 (грн).

3. Страхування цивільної відповідальності

Обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів спрямоване на забезпечення відшкодування шкоди, яка може бути заподіяна життю, здоров'ю та майну потерпілих при експлуатації цих транспортних засобів на території України.

Страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів у більшості країн світу належить до обов'язкових видів страхування, що зумовлюється кількома обставинами.

По-перше, транспортний засіб є джерелом підвищеної небезпеки. Норми цивільного законодавства більшості країн світу у разі дорожньо-транспортної пригоди саме власника транспортного засобу визнають відповідальним за те, що було завдано шкоди здоров'ю або майну інших (третіх) осіб, окрім випадків, коли така пригода була наслідком непереборної сили або умислу потерпілого. Тобто цивільна відповідальність водія транспортного засобу перед третіми особами в разі дорожньо-транспортної пригоди настає майже завжди.

По-друге, такі цивільно-правові відносини стосуються всього суспільства, мають масовий характер, оскільки потенційно учасником дорожньо-транспортної пригоди може бути кожний громадянин.

У більшості розвинених країн світу законодавство про обов'язкове страхування цивільної відповідальності власників автотранспортних засобів забезпечує конституційні права громадян на захист життя та майнових прав від протиправних або інших дій третіх осіб. Соціальна важливість цього виду страхування підтверджується тим, що на автошляхах світу щорічно гине більш ніж 100 тис. осіб, при цьому на кожного загиблого припадає від 4 до 10 травмованих осіб. Статистичні дані показують, що автотранспорт — найбільш небезпечний вид транспорту, у 100 раз більш аварійний, ніж авіаційний та залізничний, але він є найбільш зручним та доступним. Автотранспортні засоби не лише завдають шкоди та збитків громадянам, але навіть шкоду навколишньому природному середовищу.

Показник тяжкості наслідків автотранспортних аварій (кількість загиблих на 100 потерпілих) в Україні становить 13, що в 7—10 раз вище, ніж в інших країнах Європи. Окрім того, в нашій країні відбувається понад 200 тис. автоаварій, які тягнуть за собою матеріальні пошкодження транспортних засобів, дорожніх споруд, будівель тощо, а отже, величезні матеріальні та моральні збитки. Через суди проходять цивільні та кримінальні справи десятків тисяч громадян, протягом багатьох років винуватці аварій виплачують компенсації потерпілим, значно погіршується матеріальний стан сімей обох сторін.

Понад 2 тис. дорожньо-транспортних пригод відбуваються з вини водіїв невстановленого транспорту. Тому потрібно створити особливу систему соціального захисту постраждалих.

По-третє, навіть коли встановлено цивільну відповідальність власника транспортного засобу, немає гарантії, що потерпілому своєчасно та повно буде відшкодовано збитки, насамперед через відсутність достатніх коштів у власника (водія) транспортного засобу. У цьому розумінні саме механізм обов'язкового страхування цивільної відповідальності автовласників дає змогу створити надійну систему соціального захисту як третіх осіб — потерпілих, так і власників транспортних засобів.

Страхувальниками можуть бути дієздатні фізичні особи, суб’єкти підприємницької діяльності, або юридичні особи, які:

• володіють транспортними засобами (ТЗ) на підставі права власності,
• керують автомобілями на законних підставах.

Що може бути застраховане? Майнові інтереси Страхувальника, пов’язані з відшкодуванням шкоди, заподіяної життю, здоров’ю, майну потерпілих внаслідок експлуатації автомобіля.

Ризики. Страховими ризиками, в результаті яких настає цивільно-правова відповідальність Страхувальника, є події, які сталися з вини осіб, відповідальність яких застрахована, а саме:

шкода, заподіяна життю та здоров’ю фізичних осіб (лікування потерпілих, компенсація неотриманих доходів за час непрацездатності, витрати на поховання потерпілого в разі смерті та компенсація неотриманих його утриманцями доходів),

шкода, заподіяна майну фізичних та юридичних осіб (пошкодження чи фізичне знищення транспортного засобу або майна інших людей, пошкодження доріг, дорожніх споруд, роботи по врятуванню потерпілих, евакуація ТЗ з місця ДТП — в межах ліміту відповідальності),

моральна шкода, заподіяна фізичним особам.

Відповідно до Закону, існує 3 типи договорів:

І-й тип договору — застрахованою вважається відповідальність будь-якої особи, яка на законних підставах керує одним ТЗ, зазначеним в договорі,

ІІ-й тип договору — застрахованою вважається відповідальність особи, яка особисто керує зазначеними в договорі типами ТЗ,

ІІІ-й тип договору — застрахованою вважається відповідальність осіб зазначених в договорі (до 5 чоловік), які на законних підставах керують одним ТЗ, зазначеним в договорі.

Законом України встановлено наступні ліміти відповідальності Страховика:

за шкоду, заподіяну життю та здоров’ю потерпілих — 51 000 грн. на кожного потерпілого,

за шкоду, заподіяну майну потерпілих — 25 500 грн. на одного потерпілого,

передбачене також відшкодування моральної шкоди потерпілому, у розмірі до 5% від ліміту за шкоду, заподіяну життю та здоров’ю потерпілих.

Обов'язкове страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів має на меті забезпечити відшкодування збитків, завданих дорожньо-транспортною пригодою.

Обов'язковість такого страхування поширюється на дезидентів та нерезидентів — власників транспортних засобів. Йдеться про власників автомобілів, автобусів, самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів та мотоколясок, котрі експлуатують зазначені транспортні засоби на вулично-дорожній мережі загального користування. Ці засоби підлягають державній реєстрації та обліку у відповідних органах Міністерства внутрішніх справ України. Виняток становлять транспортні засоби, власники яких застрахували цивільну відповідальність у державах, з уповноваженою організацією яких Моторне (транспортне) страхове

бюро України (МТСБУ) уклало угоду про взаємне визнання договорів такого страхування.

Суб'єктами обов'язкового страхування цивільної відповідальності є страхувальники, страховики, МТСБУ та треті особи — юридичні й фізичні особи, яким заподіяно шкоду транспортним засобом внаслідок дорожньо-транспортної пригоди.

Об'єктом обов'язкового страхування цивільної відповідальності є цивільна відповідальність власників транспортних засобів за шкоду, заподіяну третім особам внаслідок дорожньо-транспортної пригоди. Йдеться про життя чи здоров'я громадян, їхнє майно і майно юридичних осіб.

Страховою сумою за договором обов'язкового страхування цивільної відповідальності є грошова сума, в межах якої страховик (страхова організація) згідно з умовами страхування зобов'язаний здійснити компенсацію збитків третій особі або третім особам (у разі, коли потерпілих у дорожньо-транспортній пригоді кілька) після настання страхового випадку.

Важливим фактором при встановленні порядку й умов здійснення обов'язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів є прив'язка рівня страхових сум до рівня відповідальності, яка може бути покладена на водія, що спричинив дорожньо-транспортну пригоду. Іншими словами, цивільно-правові відносини щодо страхування цивільної відповідальності автовласників мають у максимальній мірі враховувати базові юридичні принципи встановлення факту настання відповідальності та підходи до визначення її рівня.

Щодо цього необхідно зазначити, що базовим принципом встановлення відповідальності особи є наявність вини цієї особи у завданні шкоди іншій особі (особам). При цьому вина має усвідомлюватися як ненавмисне спричинення шкоди іншим особам внаслідок недбалості, необережності або відсутності досвіду винуватця, що супроводжувалося невиконанням останнім установлених правил та нормативних документів. Разом з тим існують різні підходи до застосування загально-правової норми при визначенні ступеня вини власників транспортних засобів і як наслідок, рівня відповідальності за заподіяну шкоду.

У ряді країн, в першу чергу Великій Британії, обов'язок доказу ступеня вини водія покладається на потерпілу сторону. Правові системи ряду інших країн застосовують принцип презумпції повної вини водія, який зобов'язаний робити докази того, що він зробив усе можливе, щоб запобігти завданню шкоди, та давати докази повної вини потерпілого. Це стосується в першу чергу Франції та Італії. На практичне застосування цих правових альтернатив у різних країнах звичайно впливає загальний рівень соціальної свідомості та рівень розвитку системи захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб.

У цьому відношенні Верховний Суд України встановив, що при заподіянні шкоди джерелом підвищеної небезпеки на його володільця не може бути покладено обов'язок з її відшкодування, якщо вона виникла внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого, а у випадках, передбачених спеціальним законом, — тільки умислу потерпілого. Якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого, коли іншого не встановлено законом, розмір належного з володільця джерела підвищеної небезпеки відшкодування має бути зменшений або у відшкодуванні шкоди має бути відмовлено.

Зменшення розміру відшкодування або відмова у відшкодуванні шкоди з урахуванням ступеня вини потерпілого може здійснюватися і в інших випадках заподіяння шкоди майну, а також особі громадянина, однак у кожному разі підставою до цього має бути груба необережність потерпілого (перебування в нетверезому стані, нехтування правилами безпеки руху і т. п.), а не проста необачність. Правила цієї норми закону про можливість зменшення розміру відшкодування шкоди, заподіяної громадянином, залежно від його майнового стану застосовуються у виняткових випадках, коли стягнення шкоди у повному розмірі неможливе або поставить відповідача в дуже тяжке становище.

Висновки

Страхування надає впевненості в розвитку бізнесу. В умовах формування приватної власності не можна централізовано в наказовому порядку керувати розміщенням фінансових ресурсів. Таке керування — справа окремого власника, причому діє він згідно зі своїми інтересами, що постійно коригуються ситуацією на ринках товарів, цінних паперів, кредитів. Жодний власник не інвестує свого капіталу в розвиток виробництва тих чи інших товарів або у сферу послуг, не врахувавши можливого ризику втрати авансованих ресурсів.

Завдяки переданню за окрему порівняно невелику плату відповідальності за наслідки ризикових подій страховим товариствам інвестор упевнений, що в разі стихійного лиха або іншого страхового випадку завдані збитки будуть відшкодовані.

Страхування дуже важливе як для тих підприємств, що вже функціонують, так і для новостворених, які ще не набули достатнього виробничого потенціалу і не нагромадили власних резервних фондів. Страхування не лише забезпечує відшкодування фактичних збитків, зумовлених певною подією. Наявність відповідної страхової угоди дає змогу впевненіше користуватися кредитом, щоб спорудити чи придбати необхідні засоби виробництва.

Часто страхування сприяє появі й упровадженню нової техніки та технологій, наукових розробок. Особливо велику роль може відігравати страхування в аграрному секторі. Тут надзвичайно багато ризиків, зумовлених природними факторами, що призводять до великих втрат. Нині страховий захист державних і колективних сільськогосподарських підприємств, а також фермерських господарств перебуває на дуже низькому рівні. Здійснення аграрної реформи зумовлює потребу серйозного посилення страхування на селі.

Перспективним є якомога ширше застосування зарубіжного досвіду страхування втрат від переривання виробництва на час, потрібний для відновлення зруйнованих або пошкоджених страховими випадками об'єктів.

Список використаної літератури

1. Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про страхування» // Урядовий кур'єр. — 2001. — 7 листопада.

2. Базилевич В.Д., Базилевич К.С. Страхова справа.-К.: Знання,1997.-216с.

3. Бігдаш В. Страхування : навчальний посібник / Володимир Бігдаш, ; Міжрегіональна академія управління персоналом. — К. : МАУП, 2006. — 444 с.

4. Заруба О.Д. Страхова справа. — К.: Знання, 1998. — 321с.

5. Стожок Л. Страхування: навчальний посібник для дистанційного навчання / Людмила Стожок,; Ред. Г. Г. Старостенко ; Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна". — К. : Університет "Україна", 2005. — 162 с.

6. Страхування: Підручник / Керівник авт. кол. і наук. ред. С.С. Осадець, д-р. екон. наук, проф.- К.: КНЕУ, 1998, 2002. — 528 с.

7. Страхування: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. / О.О.Гаманкова, Т.М.Артюх, С.В.Горянська та інш. – К.: КНЕУ, 2000. – 120 с.

8. Ткаченко Н. Страхування : навчальний посібник для самостійної роботи студентів / Наталія Володимирівна Ткаченко. — К. : Ліра-К, 2007. — 375 с.

9. Шелехов К.В., Бигдаш В.Д. Страхование: Учебное пособие. — К.: МАУП, 1998. — 424 с.