Актуальність і значущість з псу­вання сутності категорії влади — основи державної організації суспільства, її доктринального тлума­чення в сучасних умовах постійних державних змін та перетворень не вик­ликає сумніву. Протягом уже багатьох тисячоліть не припиняється дискусія навколо проблеми розуміння природи феномену влади. Проте ні у філософії, ні у соціології, ні в юридичній науці нині не існує не лише єдиної дефініції, а й єдиного теоретико-методологічно-го підходу до розуміння феномену вла­ди, інтерпретації цієї категорії, визна­чення її змісту тощо [1, 32].

Однак потрібно віддати належне багатьом ученим, які так чи інакше у своїх працях звертались до проблем влади. Ними є: М. Азаров, Н. Алек­сеев, В. Афанасьев, Л. Байрачна, В. Бачинін, Д. Видрін, О. Данільян, І. Ісаєв, В. Мадіссон, А. Мордовцев, В. Пуга­чев, В. Чефранов, Г. Шахназаров та ін. Були написані такі праці: Ю. Феофа­нов «Бремя власти» (М., 1990 р.), Ф. Бурлацький і В. Мушинський «На­род и власть» (М., 1986 р.), В. Халіпов «Власть. Основы кратологии» (М., 1995 р.) та ін.

Беручи до уваги погляди мисли­телів античності та сучасні трактуван­ня феномену влади, можна виокремити декілька підходів до інтерпретації сутності влади:

• реляціоністський (прихильни­ки визначають владу як відносини між індивідами);

• системний (влада розуміється як атрибут політичної системи);

• марксистсько-ленінський (вла­да інтерпретується як панування од­них класів над іншими, заснована на підкоренні);

• позитивістсько-соціологічний (А має владу над В, якщо А зумовлює поведінку В);

• біхевіористський (влада тлу­мачиться як особливий тип поведінки, заснований на можливості зміни по­ведінки інших людей);

• інструменталістський (влада — це спосіб використання певних ін­струментів, серед яких базові — сила, багатство, знання);

• телеологічний (влада розгля­дається як досягнення певних цілей, прогнозованих результатів);

• психологічний (влада розумієть­ся як спосіб реальної поведінки людей, зумовлений їх психологічною енер­гією, джерело якої знаходиться в підсвідомості).

Не применшуючи ролі та значення цих концепцій, у статті поставлено за мету знайти відповідь на запитання щодо визначення сутності влади через її співвідношення з правом та віднай­ти ідеальну модель їх взаємодії. Про­блема співвідношення влади і права є однією з ключових у філософії права й однією із найскладніших у суспільній практиці.

Перш ніж говорити про взаємодію права і влади, необхідно визначитись із цими поняттями на теоретичному рівні. Так, із точки зору історичної генези зазначених явищ потрібно акцен­тувати увагу на тому, що за умов існу­вання первісного суспільства ми мо­жемо спостерігати за проявами влад­них відносин уже на рівні взаємодії «старійшина — рід», причому за по­вної відсутності їх правового регулю­вання. Отже, нав´язування своєї волі іншим суб´єктам на підставі різно­манітних засобів впливу (авторитет, примус) виникає набагато раніше, аніж система загальнообов´язкових правил поведінки, що лише з часом поповнила арсенал владних засобів. Таким чином, можна вести мову про те, що відтоді, як первісна модель вла­дарювання-підкорення вже не могла спиратися на існуючі звичаєві важелі впливу, влада в особі певної частини населення утворює політико-територіальну організацію — державу й оби­рає собі як основний засіб збереження свого суверенітету (верховенства, по­вноти, самостійності, неподільності, рівноправності та незалежності) саме право.

Держава і право тісно пов´язані між собою. Держава є основним джерелом права, забезпечує його функціонуван­ня. З другого боку, без права держава не може реалізувати свої управлінські та організаційні функції. Право впли­ває на політику держави при її взає­мовідносинах з народом, визначає межі її внутрішньої політики, є засо­бом здійснення її зовнішньої політики та головним регулятором між гілками влади [2, 22-23].

Тут ідеться про те, що влада в ме­жах своїх функцій породжує відноси­ни розпорядництва та підпорядкуван­ня, спрямовані насамперед на підтри­мання та збереження чинного консти­туційного порядку.

Серед багатьох факторів, що поси­люють здатність одних індивідів впли­вати на поведінку інших, виокремлю­ють так звані нормативні ресурси. За наявності владних відносин має місце підлягання наказам певного змісту. Це підлягання може бути добровільним або здійснюватися через подолання опору. Останнє відбувається шляхом застосування сили. Всі ці моменти (і навіть примус) вписані в деяку сис­тему норм. Вона, у свою чергу, є фак­тором, що структурує взаємодію людей [3, 2].

Тобто влада як соціальне явище є силою, заснованою на авторитеті, пе­реконанні або примусі, за допомогою якої одні люди підкоряють інших з ме­тою організації суспільного життя, не­обхідної для пануючих.

То чи означає це, що питання спів­відношення влади і права зводиться до проблеми взаємодії держави і права? Зовсім ні. Тому що ми взяли до роз­гляду лише один бік цього питання.

У цьому випадку йшлося про співвідношення позитивного права та політичної, державної влади, серед яких остання через свої акти (норма­тивні, судові) надає нормам і принци­пам якості публічного визнання і за­гальнообов´язковості, та, наділяючи необхідними повноваженнями відпо­відні органи, надає значні гарантії реа­лізації правових настанов [4, 66]. У свою чергу, право є такою формою суспільних відносин, що може впли­нути на характер і напрями діяльності соціальних суб´єктів за допомогою економічних, ідеологічних, організа­ційних і правових механізмів, із вико­ристанням авторитету, традицій, при­мусу і покарання. Але це лише один бік проблеми.

Сучасна наука про владу («кратологія») ґрунтується багато в чому на вченні Т. Гоббса, який вважав владу належним способом здобуття блага, і водночас на намаганнях Дж. Локка до­вести, що владні повноваження вип­ливають із здатності людей встанов­лювати певну узгодженість їх життя [5, 27]. Цим пояснюється суперечли­вий характер зв´язку права і влади.

Як ми вже з´ясували, без влади пра­во не може існувати. Водночас влада може протистояти праву.

Владу характеризують суб´єкти та об´єкти влади, засоби влади та функції влади. Здійснення владних функцій завжди пов´язане з необхідністю вико­ристання не тільки засобів переконан­ня, а й засобів примусу.

Так, однією з найважливіших внут­рішніх функцій політичної влади є за­безпечення надійного суспільного по­рядку, а також протидія антисоціаль­ним тенденціям і антигромадянським діям з боку окремих громадян чи їх об´єднань. Для реалізації цієї функції влада може використовувати як засо­би переконання, так і примусу. При­мус може набувати різних форм (ос­новними серед них є психічний і фізичний примус).

Коли ж примус перевищує міру доцільності, зумовлену соціально-ант­ропологічними чинниками, він пере­творюється на насильство, а правовий механізм, що допускає це, — на неправовий механізм. Державна влада, яка не може або не бажає підкорити діяль­ність системи судочинства праву, дає їй необмежені повноваження, втрача­ючи правовий характер. Джерела цієї ворожості влади щодо права криються у глибокій суперечливості влади, у то­му, що, будучи необхідним і конструк­тивним елементом організації життя людей, управління суспільством, влада водночас володіє такими іманентними якостями, які у процесі її ствердження і зміцнення можуть перетворювати її на самодостатню, авторитарну силу. Ця владна сила здатна зменшувати роль права, перетворювати його на «неправову» реальність [6, 250].

У свою чергу, право здатне здійсню­вати регулювання різних соціальних процесів і відносин, а також долати опір, що виникає на цьому шляху, за­вдяки своїй кратичній (від грец. — сила, влада) функції. Ця функ­ція дає змогу праву спонукати соціаль­них суб´єктів до нормативної, законо­слухняної поведінки. При цьому саме право нагадує Арістотелеву діючу при­чину, що дає державі можливість досяг­ти своєї головної мети — підтримувати стабільний цивілізований порядок у суспільстві.

Присутній у нормах права спе­ціальний механізм санкцій призначе­ний для того, щоб викликати в інди­відів емоції превентивного страху і змушувати їх завчасно вносити відпо­відні корективи у свою соціальну по­ведінку [7, 156-160].

Кратична функція, аби не перетво­ритися на репресивну, має залишатися в рамках легітимності, чинного зако­нодавства і відповідати корінним су­спільним інтересам та універсальним природно-правовим принципам і кри­теріям цивілізованості.

Ці специфічні засоби влади зосере­джені у спеціально створених суспіль­ством інститутах, органах держави. В особі держави примус і насилля на­бувають законності, тобто легальності. Крім примусу і насилля, держава ви­користовує й інші ресурси влади. По­ряд з цим слід додати, що політичне панування передбачає також і згоду більшості підкорятися. Якщо влада приймається людьми і спирається на добровільну згоду підкорятися, вона є легітимною. Це означає визнання па­нування держави та правильності її політики.

У філософії права та влада, яку приймають народні маси і яка ґрун­тується на їх добровільній згоді підко­рятися, а не нав´язується силою, нази­вається легітимною. Таку легітимну (лат. «законний») владу населення сприймає як правомірну і справедли­ву. До поняття «легітимність» за зміс­том близьке поняття «легітимація». Легітимація — це процедура суспіль­ного визнання чи підтвердження за­конності певного права чи повнова­жень діючої особи, а також визнання законності існуючих політико-правових відносин, режиму влади, що па­нує, його пояснення чи виправдання.

Існують різні підстави легітимації. Тому їх прийнято класифікувати за різними типами. М. Вебер усе роз­маїття легітимації політико-правових відносин зводить до трьох основних типів: традиційної (ґрунтується на звичаї, норми якого виступають як ос­нова панування і підпорядкування), харизматичної (ґрунтується на авто­ритеті лідера, якому надаються винят­кові якості) і раціонально-правової (ґрунтується на визнанні добровільно встановлюваних юридичних норм, що регулюють відносини керування і підпорядкування). Найважливішими принципами легітимації є суверенітет народу і права людини.

Державна влада — це сила, що спрямовує та організує суспільство і є виразником його цілей та цінностей, здатна приймати рішення та втілюва­ти їх у життя. Але є й зворотній бік фе­номену влади: зловживання владою людьми, нею наділеними, використан­ня ними владних можливостей для своєї особистої користі, а не для суспільного блага [8].

Якщо порівняти категорії зловжи­вання правом та зловживання владою, то в обох випадках ідеться про пору­шення мети наданої законом можли­вості. При цьому зловживання правом є самостійним різновидом правової поведінки і виступає способом вчи­нення такого протиправного діяння як зловживання владою. Чому ж саме зловживання владою набуває ознак протиправності? Тому що у суспіль­стві влада здійснює політичне керів­ництво, водночас вона несе консти­туційну та моральну відповідальність, які набувають чинності у разі невико­нання обов´язків, зловживань пра­вами.

З метою припинення невиправдано великої концентрації влади і перетво­рення її на самодостатню силу су­спільство має створювати певні політико-правові інститути, що пов´язані з розподілом та здійсненням влади: інститути поділу влади, федералізму, роз´єднання державної та муніципаль­ної влади, проведення відкритих, де­мократичних виборів тощо. Зрештою, саме правом обмежується влада у тих випадках, коли гостро постає питання про можливість її узурпації через прагнення суб´єктів зосередити владу лише в одних руках, її зміцнення та за­стосування лише на власну користь та самоствердження. Це пояснюється, по-перше, тим, що право покликане стверджувати основи справедливості, гарантованої свободи поведінки, захи­щати інтереси людини. І, по-друге, право є одним із зовнішніх соціальних факторів, здатним утримати владу від її крайніх позицій.

Водночас право забезпечується вла­дою, без якої воно безсиле. Отже, може­мо дійти висновку, що взаємодія влади і права на рівні суспільних відносин є дієвим двостороннім механізмом, що забезпечує ефективне функціонування держави, де право є одним із засобів влади й водночас його стримуючим фактором.

Схематично цю взаємодію можна відобразити так:

Ця схема багато в чому може пояс­нити існування різних форм державно­го режиму: деспотизм, охлократія, ав­торитаризм, демократія тощо. Змінюю­чи напрямок стрілки та місце розташу­вання зазначених компонентів, ці різновиди способів реалізації держав­ної влади можна відобразити схематич­но (але це не є метою нашої статті). Крім того, стає очевидною поява таких феноменів, як правові колізії, прогали­ни у праві, за умови, коли між правом, що впливає на владу, і тим правом, що нею формується, не стоїть умовно знак «дорівнює». Слід акцентувати увагу на тому, що мова не йде про існування двох різних систем загальнообов´язко­вих правил поведінки. У цьому випад­ку автор керується тим, що право за своїм функціональним призначенням здійснює два основні напрями впливу: регулятивний та охоронний.

Слід також наголосити, що у дослідженні взаємодії влади і права ми взяли до уваги лише позитивістське розуміння права та такий різновид влади як політич­на (або державна як її скла­дова). Проте автор не при­діляє уваги співвідношен­ню цих категорій із точки зору ро­зуміння права як загальносоціального явища та врахування інших різновидів влади (сімейна, економічна тощо). Ці аспекти досліджуватимуться у наступ­них наукових статтях.

Висновок, якого ми дійшли, дає змогу віднайти ідеальну модель взає­модії влади і права на рівні держави. Йдеться про побудову правової дер­жави та забезпечення надійного функ­ціонування громадянського суспіль­ства як основних сучасних ідеалів перехідного періоду.

Адже владарювати та ефективно керувати — не одне й те саме. Держава може мати всі необхідні атрибути, од­нак утворені управлінські структури будуть діяти безрезультатно. Україна просувається шляхом зміцнення дер­жавності, але низка політичних, еко­номічних і соціальних проблем зали­шається невирішеною через недоско­налість системи управління. Неза­лежній Україні потрібні сильна дер­жавна влада та результативна й ефек­тивна система саме державного управління [9, 11-13].

Зазначені компоненти пропонуємо об´єднати однією з основних правових цінностей — справедливістю, під якою розуміємо вимогу рівності, відповід­ності та відплатності. Таким чином, формулою це можна відобразити так: правова держава = громадянське суспільство + право + влада + спра­ведливість, і схематично: