Вступ

У регулюванні суспільних відносинах право і мораль взаємодіють один з одним, роблячи взаємний вплив. Вони побудовані на єдиних основах, виражають загальнолюдські цінності й ідеали, покликані регулювати поводження людей. У той же час це різні нормативні регулятори, вони мають свої особливості.

Мораль (моральність), на відміну від права, — це правила поведінки людей, що виражають сформовані в суспільстві представлення про справедливість, добро, достоїнство, честі, совісті. І. Кант писав, що право визначає необхідність дій, що відбуваються з чи повноважень із примуса, а мораль визначає необхідність дій, що відбуваються з внутрішнього обов’язку, що виникає з права інших людей, а не з примуса людини.

У суспільстві діють різноманітні соціальні норми: правові, моральні, релігійні, етичні, естетичні, корпоративні, норми звичаїв, традицій тощо.

Слід зазначити, що в правовій доктрині існують різні думки щодо співвідношення права з іншими видами соціальних норм, його специфічних рис, місця і ролі у системі соціальних норм. Тому цікавим, на нашу думку, є питання взаємодії, виявлення спільних та відмінних рис права з іншими соціальними нормами, а особливо співвідношення права та моралі.

1. Співвідношення норм права і норм моралі

Ознайомившись з деякими правовими джерелами стосовно проблеми співвідношення і взаємодії права та моралі, можна зазначити, що існує дві основні позиції щодо цього: 1) право і мораль взаємодіють, хоча мають деякі відмінні риси; 2) позиція проти змішування права та моралі. Наприклад, В. Нерсесянц вважає, що помилковими є думки стосовно того, що право повинно бути моральним, оскільки це означає, що право повинно бути не правом, а мораллю, що зміст закону (позитивного права) повинен бути не правовим, а моральним. І подібне моральне праворозуміння деформує сутність не тільки права, а й моралі, оскільки моралізація права супроводжується юридизацією моралі. А метою теоретично розвинутого юридичного праворозуміння є правовий закон (а не моральний закон) [2, c. 82].

Стосовно першої точки зору ще Кант у своєму праворозумінні спирався на ідею моральної автономії особистості, її абсолютної самоцінності, її можливості самій собі створити закон, знати свій обов’язок і реалізовувати його . Кант своїм моральними вченням про право морально (і філософськи) виправдовує і возвеличує «матерію» та принцип права, але досягається це у нього ціною «юридизації» моралі, принципом і категоричним імперативом якої є принцип права [3, c. 112]. Філософське вчення про право І. Кант відносить до сфери моральної філософії.

На відміну від цього «юрист, якщо він в той же час (у моральному відношенні) не філософ», розцінюється ним лише як законознавець, який стоїть «поряд з владою», обов’язки якого полягають у тому, щоб «застосовувати існуючі закони, а не досліджувати, чи потребують вони поліпшення» . Проблема розрізнення права і закону розкривається у Канта в контексті співвідношення права і моралі. Морально обґрунтований закон у І. Канта — це розумне право, продиктоване ідеєю розуму. Спільність моралі та права полягає, за Кантом, у тому, що вони являють собою правила, продиктовані ідеєю розуму. Специфіка моралі — в тому, що вона потребує автономного встановлення і виконання «обов’язку заради самого обов’язку» — без будь-яких зовнішніх розрахунків, впливів, нагород.

В. Соловйов зазначає, що «право починається з духовних начал». Жити і поводитися відповідно до права — не тільки уловлювати правову суть життєвих ситуацій, робити чи слідувати відповідним юридичним рішенням, опиратись на діючі норми і т. д., а й, зокрема, діяти соціально й духовно виправдано. Тобто так, щоб у житті людей торжествували правда, справедливість, високі моральні засади. Усе це є не тільки у високих і етичних постулатах, у релігійних заповідях і канонах, а й у самому праві, затверджується в правовій матерії в силу вимог життя і раціональних засад і що найбільш суттєво — в силу самої природи права, його власної юридичної логіки. А звідси, як це дедалі більше проявляється у розвитку права, — по всьому тому, стосується змісту, історичного призначення права, що виражає головні «імперативи» людської цивілізації.

Загальне формальне визначення права як свободи, зумовленої рівністю, тобто рівним обмеженням, хоч означає власну сферу юридичних відносин, але ще нічого не говорить про їх справжній зміст, а тому й не може саме по собі слугувати вирішенню питання про зв’язок між правом і мораллю [4, c. 263].

Мораль — система норм і принципів, які виникають із потреби узгодження інтересів індивідів один із одним і суспільством (класом, соціальною групою, державою), спрямовані на регулювання поведінки людей відповідно до понять добра і зла й підтримуються особистими переконаннями, традиціями, вихованням, силою громадської думки .

Мораль має історичний характер, але за всіх часів критерієм моральних норм виступають категорії добра, зла, чесності, порядності, совісті. Воно охоплює майже всі сфери життя — економіку, політику, право та ін.

За допомогою моралі узгоджується поведінка особи з інтересами суспільства, долаються суперечності між ними, регулюється міжособистісне спілкування.

У суспільстві право й мораль тісно пов’язані. їх співвідношення проявляється в стані єдності, відмінності та взаємодії. З позиції визначення права вирізняють усвідомлення людиною свого внутрішнього «я», якого вона повинна неухильно дотримуватись, і конкретні форми, межі зовнішнього прояву поведінки особи до інших людей, соціальної групи, суспільства, держави у вигляді вимоги, веління, заборони.

«Золотим правилом» моралі, відомим із найдавніших часів, є таке: «Не роби щодо інших так, як ти не хотів би, щоб вони робили щодо тебе». У багатьох випадках правові норми як би виростали з моральних принципів.

Дотримання норм права — моральний обов’язок громадянина, який визначається моральною і правовою культурою суспільства.

Правда, жодне суспільство в історії розвитку людства не досягло гармонії права й моралі.

Як самостійні нормативні регулятори право й мораль водночас мають спільні риси. Зокрема, і право, і мораль:

—         регулюють відносини між людьми (спільний родовий предмет регулювання);

—         це правила поведінки загального характеру, оскільки адресовані якщо не до всіх, то принаймні до великої групи людей, а не до конкретних осіб;

—         спрямовані на встановлення визначеного порядку в суспільних відносинах (спільна родова мета);

—         можуть збігатися за змістом, коли норми права закріплюють норми моралі (наприклад, християнську моральну заповідь «не укради» повторює відповідна заборона у Кримінальному кодексі);

—         мають єдину духовну природу, єдиний ціннісний стрижень — справедливість. Навіть у класовій державі норми права були вираженням справедливості, на якій ґрунтуються норми моралі. Останні, своєю чергою, були зумовлені матеріальним і духовним розвитком суспільства;

—         виконують функцію соціального компромісу між індивідом, групою індивідів і суспільством, сприяють збереженню стабільності й рівноваги у суспільстві;

—         мають нормативний характер, тобто формують правила, межі свободи суб’єктів, є засобами нормативного вираження справедливості;

—         є універсальними критеріями оцінки поведінки суб’єктів у різних сферах суспільної діяльності;

—         сприяють певному типу культури, рівневі розвитку суспільства.

Взаємодія норм права і норм моралі в процесі правотворчості проявляється у тому, що:

—         норми права створюються з урахуванням норм моралі, що панують у суспільстві, виступають як формально (офіційно) визначена міра справедливості, і тому право в широкому розумінні є моральним явищем. Наприклад, заборона вбивства — це насамперед моральна заборона, а потім уже правова;

—         норми права змінюються і розвиваються під впливом норм моралі. Наприклад, зміна ставлення до комерційної діяльності зажадала юридичного закріплення, оскільки норма, що забороняє комерційну діяльність в Україні, морально відпала;

—         норми права скасовуються у разі невідповідності вимогам норм моралі, яка панує в суспільстві. Наприклад, смертна кара в Україні;

—         норми права оцінюються громадянином, який реалізує їх із погляду моралі;

—         норми права тлумачаться посадовою особою, яка здійснює правозахисну діяльність, відповідно до норм моралі, що панують у суспільстві. Особливо це стосується тих норм права, котрі містять у своєму тексті оцінні поняття (наприклад, «цинізм», «особливе зухвальство» — у кримінальному законодавстві України). їх неможливо зрозуміти і застосувати без звернення до норм моралі;

—         правозастосовний процес, включаючи його останню стадію — прийняття правозастосовного акта, здійснюється з урахуванням норм моралі;

—         своєю чергою норми права сприяють утвердженню прогресивних моральних уявлень. Наприклад, ст. 21 Конституції України закріплює гуманістичні засади справедливості: «Всі люди є вільними й рівними у своїй гідності та правах»;

—         норми права сприяють усуненню перепон на шляху розвитку нових моральних норм. Наприклад, норма про рівність форм власності формує у громадян не лише необхідне почуття відповідальності за цілісність державної і комунальної власності, а й моральне право господаря, власника;

—         норми права виступають як засоби охорони й захисту норм моралі. Наприклад, статті Цивільного кодексу спрямовані на захист і охорону таких моральних цінностей, як добре ім’я, незаплямована репутація, честь, гідність.

Розмежування права й моралі може бути проведене за рядом таких критеріїв:

1. За походженням: норми моралі формуються поступово, в процесі суспільного життя на основі уявлень про добро й зло, справедливість, честь, безчестя, мають неофіційний характер і можуть передаватися з покоління в покоління; норми права складаються у процесі взаємодії людей як певні норми, повторювані відносини та ідеї, які визнає і захищає держава, і мають офіційний загальнообов’язковий для всіх осіб характер.
2. За сферою регулювання: моральне регулювання поширюється на відносини, які не піддаються зовнішньому контролю, на відносно вузьку сферу міжособового спілкування — кохання, дружбу, взаємодопомогу тощо; норми права регулюють лише ті відносини, які мають загальносуспільне значення і є найважливішими.
3. За формою вираження: норми моралі не мають офіційно фіксованих норм вираження і можуть міститися у релігійних заповідях, традиціях, прислів’ях та ін.; право ж має ознаку інституціоналізованості, його норми набувають формального виразу в нормативних актах та приписах, встановлених державою, — законах, указах, постановах, наказах, інструкціях та ін.
4. За ступенем деталізації: норми моралі не містять точних деталізованих правил поведінки, вони виступають як принципи проголошення безособової повинності формування бажаної поведінки; норми права й законодавства, в якому право втілюється, є деталізованими правилами про належну, бажану і заборонену поведінку, яка реалізується через механізм правового регулювання.
5. За засобами забезпечення виконання та специфікою санкцій: додержання моралі забезпечується внутрішнім переконанням, чинністю громадської думки, суспільним впливом, соціально-психологічними стереотипами; право охороняється та гарантується примусовою силою держави. Порушення правових норм зумовлює юридичну відповідальність — негативні наслідки майнового, особистого й організаційного характеру, що застосовується в певному порядку державним апаратом. При цьому перелік санкцій має чітко фіксований характер [5, c. 8-9].

Деякі колізії у взаємодії права та моралі виникають у питаннях трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людини, проведення клінічних випробувань лікарських засобів на пацієнтах (добровольцях), штучного запліднення, прискорення смерті невиліковного хворого для припинення його страждань та ін.

Важливу роль моральні норми відіграють у процесі правозастосовної діяльності при вирішенні конкретних юридичних справ. Так, мотив і мета деяких злочинів, інших правопорушень є обов’язковими або додатковими ознаками, що повинні бути встановлені при кваліфікації. А в разі припинення судового рішення про позбавлення батьківських прав моральний фактор часом є вирішальним.

2. Аналіз норм права і норм моралі у сучасному суспільстві

Право — вищий прояв моралі, її «законна» форма. Настільки оптимістичні міркування варто супроводити застереженням: мова йде про право «ідеальному», що виключає із себе всякі негативні аспекти. У тому числі исключающем ті самі технічні помилки, які, за вірним спостереженням Ієринга, являють собою недосконалість усього права і є недоліком, що гальмує право. Серед негативних аспектів:

— неточне застосування або невиконання законів;

— відверта зневага до ідей і основних початків права;

— норми, що є результатом лобіювання на догоду чиїмсь інтересам;

— помилкове тлумачення й помилкове (не відповідного духу, єству права) правозастосування;

— захопленість законодавця нормотворчістю, манія написання законів, і т.д.

Позитивне право — результат розумової діяльності людини з усіма його схильностями, пороками, спокусами. Причому не однієї людини (тут ми згадуємо категорію), а, звичайно, групи професіоналів і суспільства в цілому, якщо мати на увазі широке попереднє обговорення проектів і непрямий вплив мас на створення норм.

Отже, позитивне право може суперечити моралі. Випливаючи з теорії антиномій Канта, критичному осмисленню з погляду  (не) відповідності моралі піддається будь-яке встановлення.

Дуже часто існує невідповідність між правом і мораллю. У деяких межах узаконюється свобода аморальної поведінки чи в деяких межах аморальність є правом і гріх не є злочином. Наприклад, людина, яка пиячить насамоті і яка відмовляється допомагати ближнім, котрі потребують цього, — права, а людина, що вламується до цього негідника, — не права. Чому це так? Мабуть, відмінність проста: перший за всієї своєї негідності сидить спокійно й нікого не зачіпає, тоді як другий влаштовує наступальне насильство. Значить, закон дозволяє аморальність «страждаючу» і забороняє аморальність діючу: закон проти нападаючого, але й цей принцип не може бути відповідно проведеним. Існує злочинна бездіяльність: не тільки лікар чи міліціонер, а й кожна людина зобов’язана за законом, у відомих випадках, надавати допомогу ближнім, і хто в тих випадках залишається тим, хто постраждав, належить законній відповідальності. Очевидно, відносини між правом і мораллю надто складні для того, щоб принцип ділення вичерпувався тут однією простою ознакою.

З позиції сучасного, практичного розуміння права, його протиріччя нормам моралі об’єктивно. Сама по собі норма — є обмеження абсолютної волі. Ми не розділяємо анархістські погляди, тому вважаємо таку абсолютну, не обмежену правом волю первісною волею. Ризикнемо уточнити: загальнообов’язкове правило в кожному новому законі певним чином обмежує волю поводження всіх, і особливо  — волю поводження тих, на кого спеціально розрахований вплив закону. Інтереси суб’єктів суперечливі. Сонм протиріч припиняється нормою.

Міркування про співвідношення права й моралі (історія питання, розуміння моралі в різних народів, у різні епохи й у різних країнах, порівняльний аналіз сучасних правопорядків, логіка розвитку понять, що існують теоретичні школи й т.п.) схиляють нас до визнання тези: «право — мінімум моралі».

Чи може право суперечити справедливості, добру, совісті й т.п.? По суті — немає. Складність однозначної відповіді полягає в оцінних поняттях. Наприклад,  чи морально виселення банком родини боржника (фактично — «викидання» на вулицю) за борги? З іншого боку, pacta sunt servanda (договори повинні виконуватися). Право стоїть на стражі дотримання норм моралі.

Питання про можливі протиріччя між правом і мораллю вивчалось постійно.

Ф.В. Тарановський виділяв дві теорії, згідно яким право й мораль протиставлялись один одному й розглядалися як дві самостійні, паралельні області:

а) про різнорідність права й моральності;

б) про визнання роз’єднань між правом і моральністю.

До першої групи (а) приєднуються прихильники категоричного поділу права й моралі. Загальна ідея ще не означає єдність аргументації. Німецький юрист Ж. Шейн, наприклад, виходить із заперечення нормативного характеру права. Він уважав право сукупністю правил діяльності держави. До цієї групи можна прилічити Л.М. Толстого, що заперечували моральний характер права й засоби його примусу — «батіг для народу». М. Еллінек, як відзначалося вище, називав право «мінімумом моралі», визначав ці категорії двома самостійними силами.

Друга група (б) складається з теорій, що виходять із роз’єднання моралі й права через  розходження в мотивах поводження людини. Думка про те, що право й моральність установлюють незалежні обов’язки, висловив німецький юрист Томазій ще у другій половині XVІІ століття. Юридичні обов’язки він характеризує негативно, право зводить до регулятора, що запобігає шкідливі дії.

Таким чином, з об’єктивної точки зору відповідь представляється однозначним: право не суперечить моралі.

Право, як це видно з вищевикладеного, не може бути принципово іншим, ніж мораль. Інші прийоми, інші засоби й конструкції, форма існування норм. Але ідеї, цілі, завдання, духовна платформа — збігаються. У цих категоріях, якщо можна так виразитися, саме  й полягає моральний зміст права.

Висновки

Отже, серед усіх соціальних норм найбільш поширеними і значущими для суспільства є норми права і норми моралі. Вони взаємодіють у процесі соціального регулювання, їх вимоги багато у чому співпадають: що забороняє або дозволяє право, те саме засуджує або заохочує мораль.

Взаємодія права і моралі в суспільстві — це складний та багатогранний процес. Активно впливаючи на мораль, право сприяє глиб­шому її втіленню у свідомості членів суспільства, одночасно під впливом моральних вимог право постійно збагачується, зростає його роль як соціального регулятора суспільних відносин.

Право і мораль — це засоби соціального нормативного регулювання, що взаємно доповнюють один одного, вони мають спільні риси, а саме:

1) є різновидами соціальних норм;

2) мають спільну мету — упорядкування суспільних відносин, встановлення і підтримання порядку в суспільстві;

3) мають однакове функціональне призначення — формувати правила поведінки людей у суспільстві, впливати на їх поведінку, регулювати відносини між ними;

4) є правилами поведінки загального характеру;

5) обумовлені матеріальним і духовним розвитком суспільства, прихильністю людей до ідеалів свободи і справедливості;

6) певним чином встановлюються, закріплюються та гарантуються. Водночас норми права і норми моралі мають відмінні ознаки:

1) за походженням — норми права встановлюються, санкціонуються або визнаються державою, а норми моралі формуються поступово у свідомості людей, на основі їх уявлень про добро і зло, справедливе і несправедливе тощо;

2) за формою зовнішнього виразу — норми права закріплюються у нормативноправових актах (законах, указах, постановах), а норми моралі, як правило, не мають письмової форми і виступають у формі суспільної думки, у вигляді понять, ідей, принципів тощо;

3) за сферою дії — норми права регулюють найбільш важливі суспільні відносини, які піддаються правовому впливу, а норми моралі регулюють практично всі суспільні відносини;

4) за ступенем деталізації — норми права є деталізованими пра­вилами про належну, бажану і заборонену поведінку, а норми моралі не містять точних правил і мають більш абстрактний характер.

Список використаної літератури

1. Самолюк Ю. М. Співвідношення права і моралі / Ю.М. Самолюк // Судова апеляція. — 2009. — № 2(15). — С. 16-23.
2. Ієанієська Л.П. Звичаєве право в Україні: Навч. посіб. — К., 2002. — С. 81-84.
3. Кант И. К вечному миру. Трактаты о вечном мире. — М., 1963. — С. 112.
4. Соловьев В. Право и нравственность. — М., 2001. — С. 265.
5. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник. — Х., 2001. — С. 6-18.