Вступ

Проблема дослідження сутності політичної свободи є актуальною, виходячи з цілої низки обставин науково-гносеологічного, онтологічного, культурно-історичного характеру. Можна повною мірою однозначно стверджувати, що людська свобода є єдиним універсальним індикатором визначення стану, рівня розвитку, а головне, ефективності функціонування всієї системи суспільно-політичних відносин, влади, дії політичних інститутів, різного рівня норм, законів, функціональної придатності політичної системи, громадянських основ буття.

Той факт, що політичні моделі свобод сформувалися в історичному розвитку суспільства, може навести на думку про певні засади різних точок зору. Перше найзагальніше визначення теоретичної засади, в контексті якої розуміється політична свобода, дав Аристотель. Його політичні й етичні погляди утворюють єдиний системно-структурний комплекс на людину і суспільство. У його суспільно-політичній думці постійним рефреном проходить теза про суспільство як «поліс», а людину як політичну істоту. У старогрецькій суспільно-політичній думці з часів Аристотеля під «полісом» розуміли місто-державу, що сформувалося з міста та його сільських і приміських поселень для спільного захисту, ведення господарств й обміну та політичної організації влади.

Політична свобода — різновид соціальної свободи, що виявляється як су-купність політичних і правових норм і визначає соціально-політичний статус людини і громадянина, право на участь у вирішенні державних справ та можливість громадян захищати і відстоювати свої інтереси та права у визначеному законом порядку. Вона є однією з пріоритетних цінностей суспільного життя, яка закріплена у конституціях, нормативно-правових актах багатьох сучасних демократичних, розвинених країн та у міжнародно-правових документах. Зокрема, в Загальній декларації прав людини 1948 p., Декларації ООН про ліквідацію усіх форм расової дискримінації 1963 p., Пакті про громадянські та політичні права 1966 p., Пакті про економічні та соціальні права 1966 р. тощо. Конституція України 1996 р. права та свободи людини і громадянина проголошує найвищою соціальною цінністю а їх утвердження та забезпечення визнається головним обов’язком держави.

В сучасній Україні ідеї політичної свободи гостро актуалізуються у зв’язку з переходом до демократичного, вільного, відкритого суспільства. Проблема входження України в співдружність високорозвинутих демократичних країн — це значною мірою проблема осягнення людьми феномена Свободи, причому осягнення на різних рівнях, в тому числі і на рівні здійснення державної стратегії реформування суспільства.

Людство вже накопичило величезний досвід, пов’язаний з вирішенням цих питань у суспільствах з різними формами правління, рівнем масової свідомості та політичної культури.

Багато дослідників як минулої доби, так і сучасності, відводять свободі роль основної, базової цінності суспільного життя з якою повинні бути узгоджені, та якій повинні бути підпорядковані інші, хоча й не менш вагомі для людства цінності, такі як: демократія, рівність, справедливість, суспі-льний добробут тощо. Відомий французький мислитель А.Токвіль, напри-клад, неодноразово на протязі всієї-творчості проголошував свою відда-ність високогуманістичній ідеї людської свободи, яку розглядав як «джерело усякої моральної величі» Людини, підкреслюючи святість «свободи людського духу». Політична свобода за словами Р. Даля є «предметом особливого піклування та вищою цінністю». Проблема свободи привертала увагу таких відомих дослідників як Г. Бутирцев, Г. Дж. Ласкі, С.А. Ісаєв та ін.. Багато публікацій з цього питання є в пострадянській науковій літературі, де в тій чи іншій мірі висвітлюється проблема свободи. Це передусім праці Є.Я. Баталова, К.С. Гаджієва, І.А. Гаєвського, С.В. Мошкіна, В.М.Самченка, М.Я.Яковлева  та інших.

1. Питання свободи в історії суспільно-політичної думки навколо розуміння людини і суспільства

Одна з основних засад розуміння політичних свобод, згідно поглядів К.Маркса, полягає в тому, що розвиток політичної самоорганізації суспільства та різноманітних політичних подій слід усвідомлювати в сукупності з розвитком приватної власності, способу виробництва, соціально-економічних відносин і та ін. Погляд К.Маркса та його послідовників на сутність політичних свобод    вибудуваний    на    соціально-економічній    моделі    суспільного виробництва. «Для нас вихідною точкою є дійсно діяльні люди… ці люди, взяті не в якійсь фантастичній замкнутості й ізольованості, а в своєму дійсному, спостережуваному емпірично, процесі розвитку, що відбувається за певних умов» [6,с.2]. До певних умов К.Маркс відносить історично сформований спосіб виробництва, який в його теорії має наступні форми — рабовласницький, феодальний, капіталістичний і, насамкінець, комуністичний. «Висунута Марксом наукова гіпотеза була пізніше перетворена на непогану догму» [1,с.36].

Марксів погляд на сутність людини, суспільства і держави та політичні свободи включається в історичний процес виробництва матеріальних благ і лежить в основі формування соціальних, економічних і політичних інститутів, які реалізують будь-які форми прояву свободи. Вирішальним у створенні концептуальної засади розуміння політичних моделей свободи у Маркса є «базис і надбудова», які зумовили однолінійний погляд у методології дослідження політичних свобод. Останні вважалися другорядними, похідними від економічного фундаменту.

Процес набуття людиною і суспільством політичних свобод у Марксовій теорії мав однолінійну перспективу, яка цілком і повністю визначалася способом виробництва матеріальних благ. Проте, Маркс, розгортаючи філософське розуміння праці, все ж таки зміг вийти за межі формаційної теоретичної засади і підніс це поняття з вузько-економічної категорії у своїй праці «Капітал» як загальної субстанції товару до розуміння її у соціальній філософії як спільної основи людського життя і цивілізаційного розвитку. З вищесказаного логічно випливає, що не можна зрозуміти людину та її свободи, не розглядаючи її в суспільних відносинах, в тому числі й політичних і опосередковано через її соціокультурний простір. «Індивід є суспільною істотою. Тому всякий прояв його життя є проявом і утвердженням суспільного життя» [5,с.459].

Відповідно соціальна, економічна, політична й художньо-творча діяльність людини, що розгортається в певну історичну добу, продовжується в соціально-культурному середовищі, бо інакше й не могло б відбуватися; але її свобода визначається як тими ідеями, що домінують у цей час, так і культурними традиціями і звичаями. Саме в цьому й криється сутність гегелівської суспільно-політичної засади розуміння політичної свободи. У своїх працях, зокрема у «Філософії історії» Г.В.Ф.Гегель обмежує розгляд об’єктивації духу історією політичною. Р.Колінгвуд вважає, що Гегель, обмежуючи коло свого дослідження політичною сферою, «іде за Кантом. Людські дії як речі в собі є, на його думку, моральними діями, як явища є діями політичними. Звідси випливає, що історія повинна і може бути лише історією політичною» [3,с.184].

Ось чому у суспільно-політичній думці Маркса фігурує політична складова у своєму загальному впливі на всі форми прояву свободи. Наслідком цього відкриття стало надмірне підвищення методологічного принципу партійності і класової боротьби. Мовою політичної термінології це означало, що марксизм оголосив «хрестовий похід» проти приватної власності (капіталізму, власності фінансово-промислового капіталу) і уявляв пролетаріат основним суб’єктом сучасної історії, який утвердить свободу, рівність і справедливість. Ця концепція політичної свободи не піднеслася вище свого джерела тому, що політична сила пролетаріату утвердила диктатуру влади і монополію на розуміння свободи в її єдиній і незмінній формі — пролетарській.

Якщо узагальнити здобутки мислителів минулого та дослідників сучасної політології, то свободу можна було б класифікувати:

— за формою: свободу поділяють на негативну або «свободу від» та позитивну, тобто «свободу до». Негативна свобода полягає у відсутності нездоланних перешкод для реалізації особою своєї волі, відсутності будь-якого тиску, примушення, нав’язування зовнішньої волі. Негативна свобода закріплюється у правах та свободах громадян. Позитивна свобода полягає у спроможності людини на основі знань, власного досвіду та переконань здійснювати за власним вибором певну діяльність, яка реалізується у користуванні правами, свободами, здійсненні обов’язків відповідальності за власні дії;

— за суб’єктом: свобода поділяється на особисту, де носієм свободи виступає індивід (свобода слова, об’єднань, совісті, недоторканість особи тощо) та суспільну, де носієм свободи виступає народ в цілому, і яка реалізується у принципах народного суверенітету;

— за сферою прояву у суспільстві: свобода може бути економічна, політична, культурна, релігійна тощо;

— за рівнем інституційно-правового закріплення у суспільстві: свобода може бути реально забезпечена та декларативна, тобто псевдосвобода;

— за ідеологічним обґрунтуванням можна виокремити наступні тлумачення свободи: ліберальне, демократичне, анархічне, тоталітарне. Ліберальна парадигма тлумачення свободи ґрунтується на формально-правовій рівності, індивідуалізмі, незалежності, обґрунтуванні переважно негативної свободи, розумінні справедливості як воздання по заслугах, а спільного блага як добробуту більшості. Парадигма демократичного тлумачення свободи виходить з соціальної рівності, соціальної справедливості — позитивної свободи, а отже намаганні забезпечити матеріально-правові гарантії та можливості користуватися індивідам своїми правами та свободами. Анархістське тлумачення полягає у протиставленні свободи, закону та права як несумісних явищ. Свобода можлива лише поза сферою державно зорганізованого суспільства у вигляді самоврядних тенденцій, бо закон та інститути влади обмежують, звужують свободу. Парадигма тоталітарного тлумачення свободи полягає в обґрунтуванні фактичної рівності, ідеї коле-ктивізму; первинним вмістилищем свободи вважається колективне ціле, тобто саме держава наділяє своїх громадян свободою, звідси значна увага до розробки політичної свободи і нехтування особистою свободою, значний акцент на позитивній свободі, причому «свобода до» мислиться як до-зволена, регламентована безальтернативна поведінка;

— за персоніфікацією свободи у вигляді вільного акту волевиявлення людини що дозволяє виокремити наступні стадії: а) зовнішню свободу, тобто відсутність нездоланних зовнішніх перешкод, що унеможливлюють здійснення людиною своєї волі; б) внутрішню свободу, що полягає у наявності знань, досвіду, морально-ціннісних настанов та світоглядних орієнтирів, що формують інтереси і потреби особи та розуміння шляхів їх вирішення; в) наявність вибору та його здійснення через прийняття рішення на основі власної волі; г) почуття відповідальності за прийняте рішення та його наслідки.

У процесі розвитку людства політична свобода стала однією із загальновизнаних, абсолютних, найвищих соціальних цінностей. Її визнання та практичне здійснення є основним критерієм і першоосновою відкритого громадянського суспільства, демократичної, соціальної, правової держави; Неодмінною умовою функціонування всіх інших видів свобод, оскільки вони становлять основу системи демократії і виступають гарантією громадянських, індивідуальних, соціально-економічних, прав; запорукою свободи від втручання держави в особисте життя людини.

2. Свобода і демократія як політичні цінності

Сьогодні загроза свободі з боку демократичного суспільства є важливою і актуальною проблемою. Звертаючись до творчої спадщини одного із засновників ліберальної ідеології А. Токвіля, аналізуючи дослідження інших мислителів як минулого так і сучасників, спробуємо розглянути ті фактори, які можуть породжувати конфлікти і здійснювати вплив на рівень політичної свободи в демократичному суспільстві.

Найпершим таким фактором є можливий конфлікт між свободою і рівністю. За Токвілем, багато хто готовий взяти на себе обов’язки провісників тих нових переваг, що обіцяють людям рівність, і лише деякі насмілюються прозорливо попередити їх про ті лиха, якими рівність їм загрожує. У суспільній практиці існують «тисячі різноманітних форм реалізації рівності, які не є досконалими, однак від цього не стають менш цінними народам» [5]. Не можна не погодитися з А. де Токвілем, оскільки світова думка виробила чимало визначень рівності: формально-правова, матеріальна, соціальна рівність, фактична рівність.

Загроза свободі з боку рівності полягає у ймовірності зіткнення та конфлікту цих двох цінностей, наданні переваги одній за рахунок ущемлення іншої. Мислитель вважав, що свобода і рівність як суспільні цінності знаходяться у складній взаємодії. Рівність у своєму крайньому вираженні співпадає зі свободою. Проте любов людей до свободи і схильність до рівності в реальному житті,- зовсім різні почуття, і… у демократичних народів ці почуття не однакові за силою та значенням. І це нерідко призводить до того, що чималий ступінь рівності здатен легко поєднуватися з наявністю більш-менш вільних політичних інститутів, або навіть з інститутами, цілком позбавленими свободи.

Філософ порівняв ціннісне ставлення мас до рівності і свободи. При цьому його цікавило питання: «Чому і в яких ситуаціях віддають перевагу рівності перед свободою?» [6]

1. В історії народу рівність передувала встановленню свободи. Свобода існувала лише у вигляді ідеї і внутрішньої схильності, коли рівність вже закріпилася у звичаях народу.
2. Рівність виявляється пріоритетнішою в періоди суспільних криз і соціальних вибухів, коли, стара суспільна ієрархія, яку довго розхитували, остаточно руйнується і бар’єри, що розділяли громадян, нарешті скасовані.
3. Різне розуміння обсягу свободи і обсягу рівності, необхідних для суспільства. Цілком можливо уявити собі, що люди досягли певного ступеня свободи, який їх повністю вдовольняє. Але люди ніколи не встановлять такої рівності, якою б вони були цілком задоволені. Саме за цією причиною спрага рівності становиться все більш невгамовною по мірі того, як рівність стає все більшою реальністю.
4. Різні засоби утвердження і підтримання у суспільстві рівності і свободи. На думку вченого, «політичну свободу потрібно весь час міцно тримати в руках: достатньо послабити хватку, і вона вислизне». Рівність, напроти, дозволяє вірити в її постійність, стабільність. Токвіль вважав, що неможливо користуватися політичною свободою, не сплачуючи певних жертв, і тому ніколи не володіють нею без великих зусиль. «Свобода має свою ціну» бо вільне життя пов’язане з існуванням повним турбот, ризику, небезпек, безперервної дії та щохвилинного неспокою. Радощі від рівності не потребують ані жертв, ані зусиль — їх породжує кожне незначне явище приватного життя, і, щоб насолоджуватися ними, людині потрібно просто жити.
5. Різні за строками прояви у суспільному житті позитивних і негативних сторін рівності і свободи. Те зло, яке приносить з собою свобода, подекуди з’являється негайно. Негативні наслідки свободи бачать усі, всі більш-менш гостро їх відчувають. Те зло, яке може викликати надмірна рівність, виявляє себе поступово. Воно потроху проникає в тканини суспільного організму, вкорінюється у масову свідомість, спостерігається лише іноді, і в той час, коли стає особливо руйнівним, то звичка до нього вже залишає людей нечутливими. Те добро, що приносить із собою свобода, виявляється лише через тривалий час, і тому завжди легко помилитися в причинах, що породили благо. Переваги рівності відчуваються негайно, і щоденно можна спостерігати те джерело, з якого вони виходять.
6. Розрізняють відношення до рівності і відношення до свободи кількістю прихильників і періодом дії. Політична свобода час від часу приносить високу насолоду обмеженій кількості громадян. А рівність щоденно наділяє кожну людину масою дрібних радощів.

Мислитель визначав рівність як «рівність умов існування», «рівні можливості для свого розвитку» [7]. Ідеалом для Токвіля було таке співвідношення між свободою та рівністю, при якому «ніхто не буде відрізнятися від собі подібних і жодна людина не зможе володіти тиранічною владою, люди будуть цілковито вільними тому, що вони будуть повністю рівними, і вони будуть цілком рівними, тому що будуть повністю вільними» [8]. «Повною свободою», до якої повинно прагнути суспільство, Токвіль вважав реалізацію негативної сторони свободи, що закріплювалася у широкому спектрі прав і свобод. Під «найбільш повною рівністю» вчений розумів формально-юридичне трактування рівності.

На сучасному етапі, на наш погляд, вирішення дихотомії свобода / рів-ність повинно спиратися на наступні принципи:

— неможливість протиставлення, а тим більше однобічної реалізації у суспільстві одного виду свободи за рахунок знехтування іншими. Парадигма сучасної свободи повинна базуватися на сполученні раціональних ідей негативної та позитивної свободи, обґрунтовувати не лише свободу, а й умови її забезпечення;

— соціальна рівність як необхідна матеріально-правова гарантія можливості користуватися свободою не повинна підмінятися зрівнялівкою.

Другим фактором, що впливає на рівень свободи у демократичному суспільстві можна вважати етатизм.

А.Токвіль гостро критикував державний політичний патерналізм, обґрунтувавши феномен демократичного деспотизму, проникливо передбачивши тоталітарні тенденції першої половини XX століття. Одержавлення суспільного життя, на його думку, відбувається за рахунок концентрації та централізації всієї політичної влади в руках держави. Поняття деспотизм та централізація у А. де Токвіля — синоніми. Якщо централізована влада повністю відповідає інтересам та неусвідомленому потягу громадян, «довіра до неї майже не має меж і люди, віддаючи щось владі, вважають, що віддають це собі». Вчений виділив кілька ситуацій, які, на його погляд, сприяють встановленню надмірно централізованої влади.

Загрозу свободі можуть складати великі імперії. Токвіль вважав, що ніщо так не заважає добробуту і свободі людей, як величезні імперії. Теза беззаперечна, однак аргумент, який наводить вчений є сумнівним. Він вважав, що маленькі країни в усі часи були колискою політичної свободи. І той факт, що більшість з них, збільшуючи території, втрачало цю свободу, говорить про те, що володіння свободою більше залежить від малого розміру країни, ніж від характеру народу, що її населяє [38]. Ця теза Токвіля запозичена в Монтеск’є, а реальний досвід свідчить проте що функціонування свободи у суспільстві обумовлюється не лише геополітичними особливостями країни, а й ментальністю народу, що її населяє, його культурним, релігійним, етнічним складом, історичними традиціями.

Реальним фактором який може впливати на рівень політичної свободи в демократичному суспільстві є законодавча і адміністративна нестабільність при відсутності різноманітних розвинених форм контролю.

Цей вид загроз особливо актуальний при відсутності різноманітних форм інституційного контролю за здійсненням управління і чиновниками. Б цьому аспекті Токвіль описує систему «стримування і противаг», кримінальний, адміністративний процес. У демократичних народів, у зв’язку із виборністю державні чиновники недовго перебувають при владі. Нестабільність в державному управлінні є звичною нормою. Небезпечною стає ситуація, коли ніхто не хвилюється з приводу того, що робилося до нього його попередниками, а тим більше, яке становище справ він залишить своїм послідовникам. Адміністративна нестабільність породжує законодавчу [39]. Вчений виділив два види нестабільності. Перший — нестабільність другорядних законів — може довго існувати, не підриваючи підвалин суспільства. Другий вид нестабільності, постійно змінюючи основи конституції і руйнуючи принципи створення законів, завжди веде до смут і революцій. Така нестабільність уражає суспільства в періоди бурхливих змін, що ускладнює і загострює процеси модернізації.

Одним із серйозних факторів які впливають на рівень свободи в демократичному суспільстві є корумпованість демократичних урядів та економічні негаразди у суспільстві.

«В аристократичних урядах державними справами займаються люди заможні, яких на державну посаду призводить лише прагнення влади. У демократичних урядах — державні діячі — це бідні люди, і їм тільки ще треба буде нажити свій статок» [40]. Якщо державні діячі аристократичного уряду інколи готові підкупити інших, то керівники демократичного уряду самі виявляються підкупленими. В першому випадку наноситься прямий удар моральності суспільства, в другому випадку дія на суспільну свідомість відбувається непрямо і це ще небезпечніше.

Загальний добробут забезпечує стабільність будь-якої форми правління, однак він особливо важливий для демократії, основою якої, на думку вченого, є настрої більшості, і, головним чином, настрої тих, хто потерпає від злиднів. За умов народного правління, держава може жити без криз, тільки, якщо народ щасливий, оскільки «злидні діють на нього так само, як честолюбство діє на монархів» [4]. Не випадково економічні негаразди супроводжуються соціально-політичними вибухами, що перешкоджає встановленню повноцінної свободи.

Таким чином, узагальнюючи обґрунтування таких політичних цінностей як свобода і демократія, аналізуючи різні політичні теорії та концепції можна стверджувати, що вони, безперечно, становлять науковий інтерес для вітчизняної політичної науки. Доцільність уваги суспільствознавців до аналізу політичних цінностей обумовлюється передусім потребою соціалізації молодшого покоління та ресоціалізацією людей старшого віку в умовах демократії, розбудови вільної, незалежної державності в сучасній Україні. Необхідно вивчати як конструктивно-творчі, так і деструктивні аспекти впливу на політику та функціонування свободи ментально-психологічних особливостей народу та політичної культури. Це буде створювати найбільш повне уявлення про культурологічний вимір суспільного життя і пояснювати причини гальмування, провалу реформ у молодих, мало розвинутих демократіях. Запобігти ущемленню свободи з боку демократії та породжених нею тенденцій може лише щоденне, широке, інституалізоване користування громадянами своїми правами та свободами.

Висновки

Сьогодні не підлягає сумніву та обставина, що наукове осмислення трансформаційних процесів, які відбуваються в Україні протягом останніх майже двадцяти років, вимагає більш детального розуміння факторів, які визначають напрями і особливості змін суспільного життя, потребує ретельного аналізу таких політичних цінностей як демократія, рівність, свобода. Як відомо, демократія — це форма державно-політичного устрою суспільства, заснована на визнанні народу в якості джерела влади, на принципах рівності і свободи.

Розглядаючи взаємодію таких цінностей як демократія і свобода пріоритетною цінністю А. Токвіль визнавав свободу. Дж. С. Міль вважав, що Токвіль побоювався як в політичному, так і в розумовому, моральному відношеннях не надто великої свободи, а надто легкого підкорення, не анархії, а раболіпства, не надто швидкої мінливості, а китайської сталості. Він сприймав демократію обережно, як об’єктивну політичну реалію, до якої необхідно адаптуватися. Вивчаючи політичне життя найпередовішої на той час країни — США, ілюструючи, як завдяки «законам і особливо моралі народ, що живе в демократичному суспільстві, може зберегти свободу», він висвітлював як позитивні, так і негативні риси демократії. Саме він звернув увагу на проблему функціонування політичної свободи в умовах демократії, показав двоїсту сутність демократії, що породжує суспільну тенденцію, коли «підкоряючися певним законам, демократія здатна придушити ту саму духовну свободу, розквіту якої так сприяє демократичний суспільний устрій…»

Список використаної літератури та використаних джерел

1. Токвиль Алексис де. Демократия в Америке: Пер. с франц. — М., 1992.
2. Демократія [Текст] : Антологія / Наукове Товариство ім. В’ячеслава Липинського, 2005. — 1105 с.
3. Майер Т. Демократический социализм — социальная демократия: Введение / Томас Майер,; Авт.предисл. В.Медведчук, 2000. — 185 с.
4. Даль Р. О демократии / Роберт Даль,; Пер. с англ. А.С.Богдановского; Под. ред. О.А.Алякринского, 2000. — 203 с.
5. Шумпетер Йозеф А. Капіталізм, соціалізм і демократія / Йозеф Шумпетер, 1995. — 527 с.
6. Забігайло В. Демократія, права і свободи: Реальність і ідеол. міфи / Володимир Забігайло, Микола Коцюбра,, 1983. — 158 с.
7. Кузьмин Э. Демократия: некоторые вопросы теории, методологии и практики [Текст] / Эдуард Кузьмин,, 1986. — 237 с.
8. Скакун О. Теорія держави і права: (Енциклопедичний курс): Підручник / Ольга Скакун,, 2006. — 775 с.
9. Тимченко С. Теорія держави і права: практикум для студентів юридичного факультету / Сергій Тимченко, Лариса Удовика, 2008. — 247 с.
10. Шаповал В. Конституційне право зарубіжних країн : Академічний курс [] : підручник / Володимир Шаповал, 2010. — 461 с.