Вступ.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти вуличної соціальної роботи.

1.1. Роль та призначення вуличної соціальної роботи.

1.2. Основні завдання вуличної соціальної роботи.

Розділ 2. Основні напрямки вуличної соціальної роботи.

2.1. Вулична соціальна робота з дітьми.

2.2. Вулична соціальна робота з особами, які вживають психоактивні речовини.

2.3. Вулична соціальна робота з бездомними людьми.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Ключовою метою проведення вуличної роботи, як і програм зменшення шкоди в цілому, є зміна норм поведінки в групі споживачів наркотичних речовин. Зміна соціальних норм неможлива без зміни поведінки окремих членів цієї групи. Саме тому найефективнішою формою вуличної роботи визнано роботу за принципом «рівний — рівному» («залучення наставників одного віку й однакового походження для передачі просвітницьких послань цільовій групі»), що дає змогу використовувати індивідуальний досвід і формувати індивідуальний підхід до кожного клієнта програми.

Вуличну роботу найчастіше проводять на базі медичних чи соціальних програм, забезпечуючи тісну взаємодію між фахівцями охорони здоров'я та споживачами наркотичних речовин. Це сприяє постійному взаємовигідному обміну інформацією. Медичні спеціалісти дізнаються про зміни на наркосцені (тобто в місцях збирання споживачів і в точках продажу наркотичних речовин), а саме про появу нових наркотичних речовин і нових практик їх вживання. Споживачі, у свою чергу, отримують оперативну медичну інформацію, яка безпосередньо відповідає їхнім записам й потребам і доноситься простим та доступним способом.

Програми вуличної соціальної роботи слугують прикладом низькопорогового підходу до зменшення шкоди. У їх межах відбувається залучення цільових груп до розробки нових програм і служб; вони зменшують рівень стигматизації клієнтів. Поряд із проведенням профілактики наркозалежності та із забезпеченням можливостей вільного отримання лікування, вулична соціальна робота становить частину комплексної стратегії для запобігання подальшому розвитку епідемії ВІЛ/СНІДу.

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси вуличної соціальної роботи.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

· визначити поняття вуличної соціальної роботи;

· охарактеризувати роль та призначення вуличної соціальної роботи;

· дослідити основні завдання вуличної соціальної роботи;

· проаналізувати основні напрямки вуличної соціальної роботи;

· охарактеризувати вуличну соціальну роботу з дітьми;

· здійснити аналіз вуличної соціальної роботи з особами, які вживають психоактивні речовини;

· виявити тенденції вуличної соціальної роботи з бездомними людьми.

Об’єктом дослідженняє риси вуличної соціальної роботи.

Предметом дослідженнявиступають особливості проведення вуличної соціальної роботи в Україні.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти вуличної соціальної роботи

1.1. Роль та призначення вуличної соціальної роботи

Становлення вуличної соціальної роботи як інноваційного методу соціальної роботи, спрямованої на попередження криміналізації підлітків бідних кварталів, відбувалося протягом 20-х років XX ст. у США. Наприкінці 60-х — на початку 70-х вона набула поширення в Європі, зберігаючи англійське звучання в німецькій, французькій та інших мовах — «стрітворк» («streetwork»). В українських фахових виданнях, нормативно-правових документах уживають також терміни «мобільна соціальна робота» або «мобільна соціальна служба».

Вулична соціальна робота — інноваційний метод соціальної роботи, суть якого полягає в наданні соціальними службами послуг своїм клієнтам на вулиці.

У вуличній роботі виділяють два напрями:

1) «аутріч-робота» (англ. outreach work — робота, що досягає, дотягується), яка спрямована на залучення представників цільової групи з вулиці до соціального закладу, де їм нададуть соціальні послуги і допомогу. Цей різновид роботи найчастіше застосовують щодо безпритульних і бездомних дітей;

2) «детач-робота» (англ. detach work — окрема, самостійна робота), яка покликана надавати соціальну підтримку безпосередньо і тільки на вулиці, в середовищі життєдіяльності певної соціальної групи. Вона доцільна для соціальної роботи з такими цільовими групами, які достатньо адаптовані до проживання на вулиці, для яких таке середовище є більш-менш прийнятним. Зокрема, кочові родини і народності (наприклад, роми), або люди старші 18 років, для яких вулиця — постійне місце заробітку (часто кримінального) або місце розваг. Робота з такими цільовими групами спрямована не стільки на припинення такого способу життя, як на максимальне зниження пов'язаного з ними ризику.

Обидві групи методів застосовують залежно від особливостей цільової групи, традицій та ідеології суспільства, можливостей соціальних служб тощо.

У західній практиці соціальної роботи вулична соціальна робота передбачає регулярні зустрічі соціальних працівників із клієнтами на основі, як правило, усних контрактів. І тому вона вважається різновидом індивідуальної соціальної роботи. В Україні вулична робота здебільшого здійснюється епізодично за визначеними в соціальному паспорті району маршрутами (спільні рейди з представниками правоохоронних органів, виїзні консультативні пункти тощо). Такий підхід викликає чимало критичних застережень, оскільки, як стверджують його опоненти, вуличну роботу слід вибудовувати не як «соціальну пожежну команду», а як довгостроковий соціальний супровід клієнта чи групи клієнтів. Українські фахівці до вуличної соціальної роботи відносять не лише індивідуальну, а й групову роботу, вважаючи її своєрідними формами ігротеки, дискотеки, вуличного театру тощо, акцентуючи на ігровому і профілактичному її аспектах[18, c. 74-76].

Головною умовою вуличної соціальної роботи є створення можливостей для доступу представників вразливих груп до послуг соціальних служб, взаємодії з їх фахівцями. Соціальні працівники повинні мати чіткий графік виходу на вулицю (це важливо для клієнтів, які знатимуть, де і коли можна звернутися по допомогу до фахівця, а також для самих соціальних працівників з погляду їхньої безпеки). Необхідно розробити й постійний маршрут, визначити місця зустрічі з клієнтами. Для розмови слід обирати місця безпечні та доступні і для працівників, і для клієнтів.

Першим етапом вуличної роботи з будь-якою групою клієнтів є проведення дослідження поведінки осіб обраної групи, їх очікувань та життєвих потреб, що дасть змогу визначити пріоритети й спрямування соціальної роботи.

Залежно від ситуації вулична робота може реалізовуватися у таких організаційних формах, як підтримуючі бесіди, консультування, інформування; надання приміщення для перепочинку, різноманітних цілеспрямованих занять; забезпечення матеріальної (харчування, одяг тощо), медичної та іншої допомоги. її ефективність залежить від уміння фахівців тактовно, психологічно грамотно долати бар'єри у спілкуванні, налагоджувати довірливі відносини з клієнтами, спонукати їх до довірливого, інформаційно та емоційно насиченого, рівноправного спілкування. За таких умов вони невимушено і вільно висловлюють свої думки, беруть участь у виробленні і прийнятті рішень щодо свого подальшого життя. Не менш важливо дотримуватися загальних для соціальної роботи і специфічних для вуличних умов її здійснення принципів. Такими принципами є:

— цілеспрямований пошук контактів із потенційними клієнтами;

— простота і гнучкість пропонованих заходів;

— орієнтація на потреби (негаразди) клієнта;

— добровільне звернення клієнтів по допомогу;

— гнучке й швидке реагування на зміну ситуації;

— забезпечення довіри й анонімності клієнтів;

— обов'язковість та сталість надання допомоги.

Ключовим принципом вуличної соціальної роботи є відповідальність клієнтів за свої проблеми. Як свідчать дослідження, люди, які потрапили у складні життєві ситуації, значно легше приймають рішення про зміну поведінки, дотримуються його у повсякденних справах, якщо приходять до нього самостійно і вважають його своїм. Саме цим обумовлена поширеність у вуличній роботі недирективного підходу, заснованого на обов'язковому врахуванні інтересів, потреб, можливостей конкретних клієнтів. Зовнішніми ознаками його є їх активна участь у виборі теми, місця, часу наступної зустрічі. При цьому недоречно приваблювати клієнта обіцянками якоїсь матеріальної допомоги під час наступної зустрічі. Завершуючи розмову, працівнику слід дати зрозуміти співрозмовнику, що контакт на цьому не завершується: «Ти можеш зустріти мене в такому-то місці і в та-кий-то час, і я буду радий продовжити знайомство з тобою»[6,c. 46-47].

Загалом соціальна робота на вулиці має сенс тоді, коли вона здійснюється регулярно впродовж тривалого часу. Важливо, щоб хтось із працівників постійно перебував на вулиці. Він має стати «частиною вулиці» з точки зору клієнтів. Якщо вони поважатимуть вуличного працівника, то дослуховуватимуться до його порад і рекомендацій.

До відчутних переваг вуличної соціальної роботи належать: можливість налагодити довірливі стосунки з клієнтом на «його» території; наснаження клієнта у процесі роботи, наслідком чого здебільшого буває усвідомлення власної корисності, підвищення самооцінки; можливість соціального працівника побачити реальні результати своєї роботи.

Критеріями її ефективності можуть бути добровільне повторне звертання клієнтів по допомогу, намагання вступити в офіційні відносини із соціальними службами, повернення з вулиці додому, зміна поведінки. Працюючи на вулиці, фахівці мають вести зошит (щоденник) спостережень за клієнтами, їхньою поведінкою, ставленням до фахівця та оточення, а також вести облік виконаної роботи.

Вулична соціальна робота є досить складною за змістом, потребує різнобічних знань, належної методологічної підготовки, уміння фахівця раціонально використати свої особистісні ресурси. Недостатня фахова підготовленість соціального працівника, його неувага до багатьох аспектів професійної майстерності, нечіткий розподіл обов'язків можуть спричинити вигорання — стан вираженої втоми та емоційного виснаження, який характеризується негативним або байдужим ставленням до колег і клієнтів, зниженням продуктивності внаслідок хронічного стресу та внут-рішньоособистісного конфлікту під час виконання професійних обов'язків.

Важливим при цьому є і налагодження системи фахової підтримки (супервізії) у межах соціальної служби, яка здійснює вуличну соціальну роботу. Соціальний працівник, який працює на вулиці, повинен вміти не тільки розуміти мову, субкультуру своїх потенційних клієнтів, а й дотримуватися правил безпеки. Залежать ці правила від етнічної, вікової, соціальної специфіки середовища, в якому йому доводиться працювати. Водночас вони зводяться до таких загальних положень:

— про час виходу на роботу та її завершення повідомляти колег чи диспетчера своєї соціальної служби;

— працювати в парі (хоча б із волонтером) і перебувати в полі зору колег по роботі;

— використовувати зручний одяг, не носити на роботі прикраси, коштовності;

— дотримуватися емоційної дистанції, не провокувати агресію клієнтів;

— ще на першому етапі налагодити контакти з представниками міліції, які працюють на цій території; дотримуватися правил громадського порядку, вимог правоохоронних органів;

— завжди мати при собі посвідчення співробітника соціальної служби, а також засоби зв'язку (пейджер, мобільний телефон), уміти психологічно грамотно нейтралізовувати екстрені ситуації.

Будучи вкоріненою у загальні і специфічні принципи, вулична соціальна робота пов'язана з багатьма нетиповими, непрогнозованими ситуаціями, вимагає від соціального працівника здатності творчо, нестандартно мислити, миттєво орієнтуватися у динамічних ситуаціях взаємодії, знаходити нетривіальні рішення, обирати влучні, переконливі слова й вивірені емоції, враховуючи різноманітні особливості людей, які є її клієнтами[3, c. 49-50].

1.2. Основні завдання вуличної соціальної роботи

Основними завданнями вуличної роботи в межах підходу зменшення шкоди є: підвищення обізнаності стосовно ВІЛ/СНІДу; заохочення оцінювання індивідуального ризику; пропозиції альтернатив щодо зменшення ризику; сприяння захисту втручання.

Вулична соціальна робота (аутріч-робота) — поряд із обміном шприців, замісною терапією, консультуванням і навчанням — є одним з найефективніших методів профілактики ВІЛ-інфекції в межах стратегії змєншення шкоди.

Вона має на меті встановлення контакту та надання допомоги тим клієнтам, які не належать до числа користувачів існуючих служб чи послуг і з якихось причин є важкодоступними для закладів системи охорони здоров'я. Вулична робота — це донесення профілактичної інформації до споживачів наркотичних речовин (або до інших закритих соціальних груп) у ті місця, де вони зазвичай збираються, проводять час, наприклад точки продажу наркотичних речовин у місті, квартири споживачів, навчальні заклади, наркологічні чи інфекційні лікарні, а також пенітенціарні заклади (тюрми, колонії).

Вулична робота найчастіше проводиться на базі медичних і соціальних програм, забезпечуючи тісну взаємодію між спеціалістами охорони здоров'я і споживачами наркотичних речовин. Це сприяє взаємовигідному обміну інформацією. Медичні спеціалісти отримують нову інформацію про зміни на наркосцені (у місцях, де збираються споживачі, і в точках продажу наркотичних речовин): про появу нових наркотичних речовин і нових практик їх вживання. З огляду на це вони визначають для себе основні напрямки профілактичної роботи. Споживачі, у свою чергу, отримують оперативну медичну інформацію, яка безпосередньо відповідає їхнім запитам та потребам.

Програми вуличної соціальної роботи є прикладом низькопорогового підходу до зменшення шкоди, сутність якого полягає в тому, що замість вимог до клієнтів утримуватись від вживання наркотичних речовин працівники програм надають можливість усім бажаючим споживачам взяти участь у програмі. Компонентами цього підходу є готовність працювати з людьми, враховуючи їхні індивідуальні особливості, тобто «зустріти там, де ви є, а не там, де ви маєте бути»; зменшення стигми через акцентування уваги на «безпечному вживанні» замість власне «вживання наркотичних речовин»; здатність програм охопити різні типи поведінки: «прийди такий, який ти є». Соціальні працівники взаємодіють із цільовими групами при розробленні нових програм і служб; зменшують вплив стигми, пов'язаної з цією проблемою, і пропонують альтернативний підхід до високоризикованого вживання наркотичних речовин і сексуальної практики[11, c, 63-64].

Вулична робота може проводитись професіоналами і рівними серед рівних, що має наслідком деякі відмінності в обов'язках працівників. Професійні вуличні працівники зазвичай не є ні активними, ні колишніми споживачами. До їхніх обов'язків належать консультування, розповсюдження просвітницької та контактної інформації серед представників цільової групи, які не пов'язані із жодними організаціями, що працюють у цій сфері. Проте даний підхід є обмеженим і за кількістю контактів, яких вдається встановити одному спеціалісту, і за результатами, яких досягають працівники-професіонали. Однак вулична робота має перевагу, яка полягає в тому, що незалежно від професійного рівня працівник має змогу спостерігати за клієнтом у контексті обставин його життя, завдяки чому йому легше збагнути проблеми і потреби клієнта.

Вулична робота, яку проводять рівні серед рівних, відрізняється порівняно легким входженням до мережі споживачів. Вплив рівних на рівних у найвужчому розумінні є спробою самого споживача ін'єкційних наркотичних речовин уникнути або обмежити ризики, пов'язані з ін'єкційним вживанням. Механізм залучення рівних для здійснення вуличної роботи покладає обов'язок ідентифікації майбутніх клієнтів програм на тих, хто володіє найкращою поточною інформацією, тобто на колишніх або активних споживачів. Звичайно, роль споживачів у громаді є різною, отже, вони матимуть різний успіх у спробах залучення інших споживачів[17, c. 57-58].

Розділ 2. Основні напрямки вуличної соціальної роботи

2.1. Вулична соціальна робота з дітьми

Діти на вулиці є свідченням серйозних проблем у суспільстві. Серед них можуть бути нездорова атмосфера в сім'ї, педагогічні помилки, соціально-економічна криза, байдужість влади тощо. У будь-якому разі є підстави для тривог з приводу соціальних, моральних негараздів у суспільстві на певному часовому зрізі і відчутних гуманітарних загроз у його перспективі. Адже покинуті, занедбані, самовідчужені діти швидко опановують девіантні форми поведінки, потрапляють під різноманітні криміногенні впливи, прилучаються до асоціальної, неморальної системи цінностей тощо.

Турбота про здоров'я суспільства, намагання вберегти наймолодших його громадян від багатьох ризиків, розв'язати їх ситуативні і системні проблеми виводить соціальних працівників на вулиці. Як правило, їм доводиться мати справу з дітьми, яких відрахували або можуть відрахувати зі школи; які переживають внутрішню драму з приводу ущемлення їх прав у сім'ї, компанії ровесників, шкільному колективі; які не мають змоги звернутися по допомогу в інші установи або не знають, де і як це зробити; для яких вулиця є головним місцем перебування («діти вулиці»).

Вулична соціальна робота з дітьми покликана поліпшити їх соціальне становище і здоров'я. Передусім вона зосереджена на проблемах безпритульних і бездоглядних дітей, маючи на меті привнести у їх життя те, чого вони найбільше потребують, спонукати їх до встановлення позитивних стосунків із тими, хто може допомогти їм. Теоретичною і методологічною основою її є ліберальний підхід, що передбачає надання дітям безпосередньо на вулиці таких видів допомоги:

— забезпечення регулярним гарячим харчуванням, організація роботи виїзних кухонь;

— створення банків одягу і взуття, забезпечення ними дітей-бродяг;

— впорядкування місць для ночівлі, направлення туди дітей;

— надання медичної допомоги стаціонарними і мобільними (виїзними) амбулаторіями;

— організація ігор та екскурсій;

— проведення виховних бесід, спрямованих на посилення мотивації дітей до соціально прийнятної поведінки;

— надання моральної та психологічної допомоги;

— проведення просвітницької роботи щодо ризику різних захворювань і засобів їх профілактики, прав дитини та організацій, які можуть допомогти в цьому, тощо[13, c. 74-76].

Здійснюючи вуличну соціальну роботу з дітьми, варто брати до уваги, що діти, особливо «діти вулиці», мають тонке і точне сприйняття. Вони легко розпізнають лицемірство, брехню, відчувають відсутність інтересу до них. Вступаючи в контакт з такими дітьми, слід пам'ятати, що вони мають важкий життєвий досвід, емоційно травмовані і здебільшого зазнавали насильства, тому їхні реакції можуть відрізнятися від реакцій інших дітей. При першому контакті варто бути доброзичливим, але тримати певну емоційну дистанцію, яка дає змогу перервати контакт, якщо дитина демонструє негативні почуття. При тривалому контакті налагоджуються довірливіші стосунки, діти розкриваються, але при цьому стають вразливішими. Тому вуличний соціальний працівник має бути тактовним і делікатним, дотримуватися морально-етичних принципів соціальної роботи.

Досвід показує, що найкращим для першого контакту є те місце, де дитина почувається в безпеці і впевнено. Це місце її (їх) відпочинку. Там, де діти жебракують, миють машини, переносять вантажі, кокетують з чоловіками тощо, недоцільно розпочинати розмову, бо вона може викликати агресію. Оскільки на вулиці існують «сфери впливу», то для першого контакту потрібно обирати «свою територію» дитини і обов'язково людне місце. Слід пам'ятати, що більшість дітей мають негативний досвід спілкування з міліцією, тому необхідно максимально зменшити побоювання дітей, зокрема не вести при них записів, не класти дітям руки на плечі, що сприймається як спроба захоплення й викликає бажання втекти, та ін.

Починаючи розмову, слід представитися, пояснити, навіщо зав'язується контакт. Оскільки діти вулиці постійно стурбовані проблемою виживання, яка важливіша за спілкування з незнайомим, хоча й привітним, соціальним працівником, важливо зацікавити дитину чимось істотним для неї, наприклад запропонувати їжу, одяг, якусь корисну інформацію, іншу допомогу. Якщо діти відпочивають — організувати для них цікаву гру. Не слід пропонувати гроші.

Встановивши контакт, можна продовжити розмову, збираючи необхідну інформацію. Приблизно половина дітей охоче говорять про сім'ю; дуже часто просять надати сім'ї якусь допомогу. Однак для деяких дітей ця тема є болісною, і вони відмовляються говорити про неї. Зазвичай охоче розповідають про своє життя в групі; як правило, про групу відгукуються позитивно, про школу відгуки часто негативні. Коли контакт вже достатньо стійкий і базується на довірі, можна торкнутись теми насильства, що стосувалось дитини. Приблизно половина дітей охоче говорять про це, намагаючись поділитися своїми переживаннями, пожалітися, знайти допомогу. Однак для багатьох дітей ця тема важка, і тому треба бути дуже обережним. До важливих, емоційно насичених тем слід рухатись поступово, через нейтральні питання і теми.

Контакт з дитиною завжди непередбачуваний. З огляду на це не можна різко змінювати теми розмови, оскільки діти втомлюються і втрачають інтерес. Однак вони часто і різко перескакують з теми на тему. Якщо потрібно повернути розмову в конкретне русло, слід робити це плавно і гнучко[11, c. 35-37].

Соціальним працівникам необхідно пам'ятати, що вуличні діти болісно реагують на помилки щодо їх імен, тому якщо працівник не впевнений в тому, як звати дітей, краще не звертатись до них на ім'я.

Часом у дитини можливе несподіване роздратування або агресія (це зумовлено неврівноваженою психікою дітей). У такому випадку працівнику не варто продовжувати розмову. Він має піти, давши зрозуміти, що цим їх взаємовідносини не закінчуються: «У тебе, очевидно, сьогодні поганий настрій, не буду тобі заважати, але через день я знову буду тут, і ми зможемо поговорити».

У дитини може бути нервовий зрив, що зумовлений психоневрологічними проблемами дитини. За таких обставин необхідно виявити увагу, простежити за розвитком ситуації, не залишати дитину без нагляду, не переконавшись, що вона заспокоїлася. Якщо дитина згодна, можна спробувати організувати для неї консультацію у лікаря.

Оптимальна тривалість розмови — до 15 хвилин. Звертаючись до дитини, необхідно враховувати її рівень розвитку. Говорити слід зрозумілою їй мовою, речення формулювати максимально просто.

Коли перший контакт налагоджено, працівнику важливо пояснити дитині зміст і мету його роботи, розповісти про організацію, намагатись викликати до неї довіру.

Завершуючи кожну зустріч, соціальний працівник має домовитися з дитиною щодо часу і місця наступної зустрічі. Проте не варто вимагати від дитини обіцянок, оскільки їй важко їх дотримуватись, а недотримання спричинить внутрішній конфлікт.

Вулична робота з бездоглядними дітьми є першим кроком у системі реабілітаційної роботи, ланкою між дитиною і системою педагогічної реадаптації. Соціальний працівник, постійно взаємодіючи з представниками інших закладів, поступово проводить дитину через різні етапи адаптації і залучає різні ресурси[8, c. 36-38].

В Україні бездомність є порівняно новим явищем і громадська традиція надання вуличної благодійності (безкоштовні їдальні, нічліжки тощо) не розвинута. Тому вуличну соціальну роботу слід спрямовувати на залучення дітей до соціально-педагогічного закладу, беручи до уваги, що між вуличним життям, з одного боку, й перебуванням у родині, з іншого, повинні існувати перехідні, проміжні ланки, наприклад центри тимчасового перебування (рис. 1).

Важливим закладом для організації допомоги вуличним дітям є спеціалізований центр денного перебування (денний стаціонар, денний клуб), у якому можна забезпечити такі послуги, як харчування, перша медична допомога, душ, елементи психологічної діагностики та психотерапії, навчання виживанню, елементи навчання за шкільною програмою, робота з батьками та залучення їх до виховного процесу, мобілізація зусиль громадськості для розв'язання проблеми тощо.

Дитина може вільно приходити й залишати такий центр. Така форма роботи сприяє переходу дитини на наступні етапи реабілітаційного процесу — до притулку або інтернату.

До соціальних закладів, у співпраці з якими може реалізовуватись вулична соціальна робота, належать: центр нічного перебування дітей вулиці; консультаційний психологічний кабінет довіри; консультаційний юридичний кабінет довіри; кризовий центр для дітей, які зазнали насильства; курси навчання дітей (і дорослих) ремеслам тощо.

Однак ліберальний підхід не може бути універсальним і загальновживаним, бо в разі загострення суїцидальних настроїв дитини, загрози її вбивства, ймовірності скоєння нею злочину соціальний працівник повинен активно втручатися й діяти рішуче, нерідко з авторитарної позиції, вилучаючи дитину з вулиці[2, c. 63-65].

Дослідження в Україні виявили існування трьох різних груп «дітей вулиці», кожна з яких потребує певного підходу в наданні допомоги.

1. Діти, які вертаються на ночівлю у родинну оселю, але проводять увесь час на вулиці чи відвідують денні центри і притулки. Ці діти зазвичай не втікають з дому і не є об'єктом уваги органів міліції. їх сімейні обставини ускладнені розлученням батьків, їхнім безробіттям, проблемами вживання алкоголю та хворобами. Ці діти перебувають на межі перетворення на «вуличних», але за підтримки і превентивної роботи з батьками цьому можна запобігти.

2. Діти, які «мігрують» між домом і вулицею і зникали з дому на якийсь час. їхні сімейні обставини ускладнені бідністю, тривалим соціальним занепадом, проблемами вживання алкоголю та насильством. Діти цієї групи мають досвід втеч з дому і пошуку випадкової роботи або дрібних крадіжок. Вони вразливі, оскільки емоційна відстань між домом і вулицею з часом збільшується, а їх реабілітація та інтеграція з родиною є дуже складною. Таких дітей необхідно поміщати у прийомні (фостерні) сім'ї або забезпечувати догляд з боку інших родичів, якщо біологічні батьки не в змозі доглядати за ними. У таких випадках соціальні працівники можуть виступати ініціаторами позбавлення батьківських прав. Ця група дітей є найчисельнішою.

3. Діти, які призвичаїлися до життя на вулиці і тривалий час не жили в умовах, наближених до родинних. Це діти-сироти або покинуті батьками, які втратили зв'язок з родинами і не знають про їх місцеперебування. Вони з таких родин, для яких характерні бідність, зловживання алкоголем, насильство та соціальний занепад після втрати одного з батьків. Діти цієї групи пристосовані до життя на вулиці завдяки роботі на ринку або організованому жебракуванню та дрібним крадіжкам. Робота з ними ускладнюється тим, що вони «пізнали» ціну свободи, незалежності та здатності заробляти гроші. У процесі реабілітації таких дітей необхідно усвідомлювати, що дехто з них не зможе одразу пристосуватися до сімейного життя з іншими родичами чи прийомними сім'ями. Вони комфортніше почуватимуться у невеликих дитячих будинках, де зможуть заново налагоджувати стосунки з членами родини, але за власним темпом. Таких дітей варто включати до групи, яка має специфічні потреби і вимагатиме багато часу та підтримки.

Досягти результатів у соціальній роботі з дітьми на вулиці не завжди легко, оскільки, як правило, вони проявляють надмірну замкнутість, настороженість, несприйняття багатьох доброзичливих щодо них жестів і педагогічних впливів. Робота з ними потребує неабиякого терпіння, такту і гнучкості, усвідомлення того, що результати будуть очевидні не відразу. Тільки тривале цілеспрямоване спілкування з ними, реальні дії щодо поліпшення їхнього життя, включення їх у процес самореалізації, самотворення забезпечуватимуть помітні зміни у їх побуті, соціальному бутті, вселятимуть їм оптимістичне бачення світу і себе в ньому.

Для розв'язання проблеми «дітей вулиці» необхідна скоординована політика, спрямована на надання всеохопних та інтегрованих послуг таким чином, щоб від початку первинного оцінювання був доступний широкий вибір послуг, які б задовольняли різні потреби дітей. Нині в Україні недержавні соціальні служби заповнюють існуючі прогалини в роботі державних служб; рішенням проблеми також може бути різного типу партнерство, яке б передбачало достатні ресурси для розвитку та підтримки ініціативи з реабілітації дітей та сімей[7, c. 13-15].

2.2. Вулична соціальна робота з особами, які вживають психоактивні речовини

Особи, які вживають психоактивні речовини, передусім ін'єкційні наркотики, є своєрідною групою клієнтів соціальної роботи. їх характеризують інтелектуальна й емоційна збудженість, втрата інтересів до всього, що не стосується наркотиків. Помітними є і ознаки їх фізичного неблагополуччя, що проявляються у передчасному одряхлінні тіла, порушенні функцій його систем і органів. За відсутності наркотиків їх переслідують погане самопочуття, навіть суїцидальні настрої. Вживання наркотиків у невеликих дозах викликає у них ейфорію, у великих — наркотичний сон. Типологічно подібні проблеми мають і хронічні алкоголіки.

Знаючи про свою ситуацію, такі люди важко йдуть на контакт, здебільшого замикаються у середовищі таких, як вони, значно рідше — самоізолюються. Тому найважливішим завданням соціальних працівників у вуличній соціальній роботі з особами, які вживають психоактивні речовини, є встановлення контактів з ними. Без цього неможливі з'ясування природи і суті їх проблем, надання їм конкретної ситуативної допомоги, вироблення стратегії і тактики повернення їх до повноцінного життя в суспільстві. Надзвичайно важливо донести до таких людей профілактичну інформацію про руйнівну шкоду для людини наркотичних речовин. Цю роботу здебільшого проводять у місцях, де вони збираються (точки продажу наркотичних речовин, квартири споживачів, навчальні заклади, наркологічні, інфекційні лікарні, пенітенціарні заклади).

Головне у такій роботі — зміна норм поведінки споживачів наркотичних речовин. Завдання вуличної роботи, крім встановлення контакту і видачі направлень, охоплюють також такі види діяльності, як ґрунтовне інформування щодо технік безпечного вживання наркотичних речовин; забезпечення стерильним інструментарієм (презервативами, спиртовими серветками, дезінфікуючими засобами); надання консультативної допомоги з медичних, соціальних, правових питань; розповсюдження профілактичних матеріалів.

Увага до цього методу соціальної роботи посилилась із поширенням епідемії ВІЛ/СНІДу, оскільки використання нестерильного інструментарію для ін'єкцій наркотиків значно підвищує ризик інфікування. Ця тенденція загострила проблему контактів з більшістю споживачів наркотичних речовин: ці люди є недоступними системі охорони здоров'я, соціальних служб і залишаються не охопленими програмами профілактики[17, c. 81-82].

З огляду на це соціальні працівники взяли на озброєння підхід зменшення шкоди від вживання наркотиків — стратегію профілактики негативних медичних, соціальних, економічних та правових наслідків споживання ін'єкційних наркотичних речовин між людьми, які не можуть чи не готові відмовитися від вживання. Мета профілактичних програм, заснованих на ідеях зменшення шкоди, — підвищення рівня знань про ризиковані типи поведінки та їхні наслідки; навчання ефективним навичкам подолання ризикованих ситуацій, пов'язаних із наркотичними речовинами та сексуальною практикою; підтримка поведінки, що сприяє оздоровленню та зменшенню ризику. Ідея та конкретні програми щодо цієї проблеми виникли як реакція суспільства на недосконалість і низьку ефективність тієї допомоги, що пропонували наявні служби для наркозалежних людей. Ідея зменшення шкоди ґрунтується на концепції про те, що споживачі наркотичних речовин мають такі самі права на свободу, економічну стабільність та піклування про здоров'я, як і ті, хто не є споживачами. Програми зменшення шкоди спрямовані на створення таких умов, щоб у споживачів наркотичних речовин було менше проблем зі здоров'ям, у сім'ях і в стосунках з оточуючими, щоб вони могли вести соціально активне життя. Важливим принципом цих програм є орієнтація на потреби споживачів ін'єкційних наркотичних речовин. Показовим є той факт, що ідеї стратегії виникли як підхід, що «піднімається знизу» і ґрунтується на захисті споживача, а не як теорія, що «йде згори» та пропагується авторами наркополітики. Ставлення до клієнта як до рівного члена суспільства, а не як до кримінального елемента, призвело до того, що все частіше споживачі звертаються по допомогу, в т. ч. й медичну. Програми на практиці доводять свою ефективність у профілактиці ВІЛ та інших захворювань, що передаються через кров при використанні спільного ін'єкційного інструментарію, а також незахищених сексуальних контактах.

Існують передумови, завдяки яким вулична робота спроможна розв'язувати щоденні проблеми споживачів, зменшуючи ризик зараження ВІЛ/СНІДом.

1. Необхідність втручання на рівні громади. Вулична робота використовує ресурси громади, залучаючи до навчання колишніх і активних споживачів та розповсюджуючи через них ідеї зменшення шкоди.

2. Розуміння стилю життя і повсякденних турбот цільової групи. Це забезпечують працівники-споживачі.

3. Форми управління ризиком, що стосуються ін'єкційного вживання, є невід'ємним компонентом стилю життя багатьох клієнтів. Тому вулична соціальна робота має бути скерована на щоденні практики вживання наркотичних речовин.

4. Подальший розвиток позитивних щоденних моделей поведінки, які вже є частиною побуту споживачів, і запобігання діям, які перешкоджають зменшенню шкоди[22, c. 56-58].

З розвитком програм вуличної роботи прямі обов'язки вуличних працівників якісно змінювались і значно розширювались: від знаходження клієнта і направлення його у лікувальний заклад до прагматичного навчання безпечному вживанню, консультування та розповсюдження профілактичних матеріалів.

До обов'язків соціального працівника, що здійснює вуличну соціальну роботу зі споживачами ін'єкційних наркотиків, відносять:

— спілкування з людьми в місцях їх звичного перебування;

— виявлення їхніх потреб у допомозі, забезпечення їх інформацією, інструментами та іншими ресурсами, які можуть допомогти їм знизити ступінь шкоди, пов'язаної із вживанням наркотичних речовин;

— надання клієнтові правдивої і точної інформації щодо можливих шкідливих наслідків для його здоров'я та небезпеку зараження ВІЛ-інфекцією;

— забезпечення можливості анонімного й безкоштовного консультування та лікування;

— створення підтримуючого середовища для представників цільової групи, залучення споживачів ін'єкційних наркотичних речовин до діяльності з профілактики ВІЛ/СНІДу;

— співпраця з іншими особами чи службами, які працюють за програмою зменшення шкоди;

— заохочення споживачів звертатися до відповідних організацій та програм, що працюють у цій сфері.

Зазвичай вуличні соціальні працівники широко задіяні у роботу пунктів обміну шприців. За потреби вони можуть проводити дезінфекцію інструментарію або ж заміну його на стерильний, в т. ч. й для тих споживачів, які з якихось причин не є клієнтами стаціонарних пунктів обміну шприців. Крім того, програми обміну шприців як складова частина вуличної роботи можуть також забезпечити первинний контакт між споживачами ін'єкційних наркотичних речовин і працівниками служб здоров'я, в т. ч. (для мотивованих) — доступ до лікування від наркозалежності.

У соціальній вуличній роботі надзвичайно важливо не робити того, що може зашкодити людини. Наприклад, в одному з американських проектів із запобігання ВІЛ/СНІДу вуличні працівники були зобов'язані дотримуватися таких правил: 1) ніколи не запитувати про незаконні дії та змінювати тему розмови, якщо така постає; 2) ніколи не примушувати до лікування, видавати направлення на нього лише за запитом клієнта; 3) завжди уникати провокуючих ситуацій, коли можуть бути викриті незаконні дії чи насилля. Крім цього, для вуличних соціальних працівників важливо не ігнорувати й не заохочувати ризиковану поведінку клієнтів. Такі настанови допомагають працівникам розвинути безпечні та довірливі стосунки з представниками цільової групи[24, c. 23-25].

Виробленню мотивації до зміни ризикованої поведінки сприяє недирективний підхід вуличного соціального працівника до роботи з клієнтами. Ознакою такого підходу є активна участь у практичних справах. Зміни поведінки, які відбуваються у процесі взаємодії клієнта з вуличним соціальним працівником, можуть виявлятися у використанні безпечних практик вживання ін'єкційних наркотичних речовин, зміні оточення клієнтів, утриманні від вживання наркотичних речовин, у влаштуванні на роботу. Відсутність змін у їх поведінці може бути спричинена небажанням клієнта змінювати ризикований стиль життя. Часто це є наслідком невміння соціального працівника ефективно працювати з немотивованими клієнтами.

Соціальні служби, які працюють в Україні з цією групою клієнтів, зосереджуються на дослідженні форм їх ризикованої поведінки і шкоди, якої може зазнати їх здоров'я і оточення; намаганні вирвати їх з наркотичного полону або хоч переконати в необхідності опанування прийомами безпечного вживання наркотичних речовин.

Як правило, така робота починається із самостійного пошуку клієнтів, для чого використовують переважно метод «снігової кулі», що передбачає встановлення довірливих стосунків між ними. Одним із аспектів цього методу є зустрічі у звичному або безпечному для клієнтів місці. Відбуваються вони раз на тиждень, що дає змогу підтримувати постійні контакти, обговорювати щоразу нові аспекти проблеми, забезпечувати поступове наближення клієнта до необхідних змін у його житті.

Структурно цей процес складається з таких етапів: знайомство з клієнтом; розповідь про мету роботи та соціальну службу; запрошення на первинне інтерв'ю; укладання контракту, згідно з яким клієнт бере на себе зобов'язання приходити на заплановані зустрічі із соціальним працівником; інтервенція (втручання), метою якої є інформування про небезпеку вживання наркотичних речовин, мотивація клієнта до зміни поведінки; спостереження за змінами у поведінці клієнта; супроводження клієнта в разі необхідності під час проходження тестувань на ВІЛ / СНІД і відвідування лікарів; запрошення клієнта на кінцеве інтерв'ю. Головне при цьому — донести до клієнтів важливість і необхідність самоконтролю над процесом вживання наркотичних речовин. Завдяки цьому вуличні працівники забезпечують клієнтів актуальною інформацією та допомагають їм усвідомити власну здатність контролювати процес вживання, а при бажанні — припинити його.

Отже, завдання-мінімум вуличного соціального працівника у роботі з наркозалежними особами полягає у переконанні їх в необхідності безпечного вживання наркотиків; завдання-максимум — у зміні ризикованого стилю життя, тобто у відмові від вживання наркотичних речовин.

Досвід перших українських організацій, що впровадили такий інноваційний підхід у свою практичну діяльність, засвідчив наявність низки труднощів у вуличній роботі соціальних працівників з наркозалежними клієнтами, зокрема, високий ризик виникнення вигорання; відсутність налагодженої взаємодії з представниками правоохоронних органів; нерозуміння сутності й важливості вуличної роботи з боку громадськості; низький рівень матеріального забезпечення вуличної соціальної роботи загалом[23, c. 105-107].

Ефективна вулична соціальна робота з такими людьми неможлива без тісної взаємодії з консультативними і кризовими центрами, притулками, куди можна за потреби направляти клієнтів.

Вулична соціальна робота, поряд із проведенням профілактики наркозалежності та забезпеченням можливостей вільного отримання лікування, є частиною комплексної стратегії щодо запобігання розвитку епідемії ВІЛ/СНІДу. Такі заходи допоможуть захистити клієнтів програм, членів їхніх сімей і сексуальних партнерів від зараження ВІЛ та залучити споживачів ін'єкційних наркотичних речовин до програм лікування від наркозалежності.

2.3. Вулична соціальна робота з бездомними людьми

Проблема бездомності існувала й існує навіть у розвинутих суспільствах із високим рівнем соціальної захищеності громадян. Вона має комплексний характер і набуває нових вимірів відповідно до зміни життєвих стандартів. Залежно від стану економіки та спрямування соціальної політики, зокрема житлової, кількість бездомних людей може зростати чи зменшуватися.

Бездомність як соціальна проблема визначається відсутністю у людини «дому». Йдеться не лише про дах над головою. Дім в уяві більшості людей асоціюється з певними матеріальними умовами, стабільністю, можливістю самовираження, фізичним і психологічним комфортом. Людина, яка живе на вулиці чи в інших місцях, не призначених для житла, позбавлена всього цього. Хоча є випадки, коли людина вважає, що її домом і є вулиця. Це стосується лише тих, хто свідомо обирає такий спосіб чи стиль життя і не вважає себе бездомним.

Існують різні показники бездомності — від спання на вулиці до життя в тісноті. З поняттям «бездомні» найчастіше асоціюються люди, що вештаються вулицями в пошуках їжі, сплять у підземних переходах, вранці «перевіряють» смітники біля будинків. Однак існує й інша категорія осіб, кого називають маргінально поселеними. Це люди, що живуть у нестабільних умовах: дешевих кімнатах чи «кутках», які вони винаймають, гуртожитках, старому помешканні і мають високий ризик опинитися на вулиці.

У європейських країнах та у США проблема бездомності набула актуальності у 80-х роках XX ст., проте вже наприкінці 90-х років завдяки спільним зусиллям державних і недержавних організацій вдалося зробити чимало для її розв'язання. Особливо значних успіхів досягли Нідерланди. У цій країні 120 різноманітних організацій надають понад 250 видів послуг бездомним людям[19, c. 213-215].

В Україні до цього часу немає достовірних статистичних даних про кількість бездомних, але очевидним є той факт, що таких людей велика кількість. Проблема бездомності гостра в Києві, Одесі, Херсоні, Миколаєві, Сімферополі, Харкові та інших великих містах України. Згідно з результатами дослідження, проведеного в Одесі, бездомність обумовлена такими причинами: добровільним продажем житла; перебуванням в ув'язненні; втратою соціальних зв'язків тими, хто позбавлений житла родичами через наркотичну залежність, психічні розлади, алкоголізм; квартирними махінаціями; розлученням; катастрофами та нещасними випадками; втратою службового житла; сирітством. Отже, проблема бездомності має комплексний характер, в її основі — економічні, соціальні, психологічні чинники. Статус бездомного супроводжується високим ризиком скоєння правопорушень, вірогідність якого зростає за відсутності систем соціальної підтримки та послуг, організацій і фахівців у цій справі. Соціальна робота з цією групою клієнтів орієнтована на подолання особистої і соціальної функціональної вразливості людей, пов'язаної з втратою чи високим ризиком втрати житла.

Особливістю соціальної роботи з бездомними в багатьох західних країнах є широке застосування практики вуличної соціальної роботи, завданням якої є інформування про можливі послуги, ресурси і підтримку саме в місцях проживання чи розташування бездомних. Такими місцями можуть бути: вулиці, мости, парки, руїни будівель, будівельні майданчики, сміттєзвалища; станції метро, залізничні станції, місця для паркування автомобілів, теплотраси, підземні переходи; території підприємств, склади, сільськогосподарські будівлі; підвали, дахи, вагонні депо; місця біля церков чи монастирів тощо. У великих містах України найчастіше бездомних можна зустріти в таких місцях:

а) ранок (до 8.00—8.30) — переходи біля станцій метро, зали очікувань на вокзалах;

б) обід — благодійні їдальні;

в) день — пункти прийому пляшок і макулатури; райони навколо вокзалів, привокзальних ринків; місця розливу спиртних напоїв;

г) вечір (після 20.00—21.00) — переходи біля станцій метро, зали очікувань залізничних вокзалів і станцій.

У багатьох західних країнах вуличні соціальні працівники в певний час упродовж двох-трьох годин перебувають у місцях скупчення бездомних людей, з'ясовують їхні потреби, надають інформацію та консультації. Вони володіють відповідними знаннями, навичками самозахисту, спілкування, дотримання санітарно-гігієнічних вимог тощо і тісно співпрацюють з правоохоронними органами, а також службами, які надають соціальні послуги[10, c. 69-71].

Традиційно бездомних поділяють на такі підгрупи: самотні жінки; самотні чоловіки середнього віку; самотні чоловіки і жінки похилого віку; бездомні діти і підлітки; сім'ї з одним батьком; сім'ї з обома батьками; особи з проблемами психічного здоров'я; колишні ув'язнені. Такий поділ допомагає соціальним працівникам здійснювати цілеспрямоване планування і надання послуг.

Особливо важливо під час вуличної соціальної роботи з бездомними знати і враховувати, упродовж якого часу людина є такою. Зазвичай протягом перших днів чи тижнів після втрати житла і перебування на вулиці людина перебуває в кризовому стані, переживає сильний стрес: шукає способи та можливості повернутися до «нормального» життя, намагається дотримуватися колишніх звичок, зберігає віру в те, що життя на вулиці є лише тимчасовим епізодом і їй вдасться змінити ситуацію на краще. Майже всі вони легко приймають допомогу і підтримку. На наступному етапі вони пристосовуються до нового способу життя, засвоюють необхідні для виживання в екстремальних умовах знання і навички. І лише на третьому етапі (після кількох років бездомного життя) людина починає ідентифікувати себе з іншими бездомними, призвичаюється до бездомного життя, вважаючи його прийнятним і «нормальним». Інтеграція (включення) такої особи в суспільне життя дається надзвичайно складно, а більшість людей з таким досвідом потребують лише місця для ночівлі, необхідних санітарно-гігієнічних, медичних послуг. Для декого з них обмеження, пов'язані з перебуванням в «нічліжці», є неприйнятними, і вони продовжують жити на вулиці. Найчастіше це стосується бездомних людей похилого віку та дітей.

Очевидним є те, що основні проблеми бездомних людей пов'язані не стільки з відсутністю у них житла, скільки з неможливістю внаслідок цього реалізувати більшість своїх громадянських прав, найголовніше з яких — право на працю. Втрата житла для більшості людей автоматично означає втрату місця, де вони можуть бути зареєстровані (прописані). У разі втрати паспорта людина, що не має реєстрації, практично позбавляється можливості його відновити. Усі соціальні послуги, допомоги чи виплати, пенсії, реєстрація в центрі зайнятості, медичні та інші послуги можна отримати лише за наявності в особи паспорта. Влаштуватися на легальну роботу без паспорта також неможливо. Однак спосіб життя, який змушені вести люди, що не мають визначеного постійного місця проживання, пов'язаний з ризиком бути пограбованим, втратити свої речі тощо. Тому найбільшою проблемою для бездомних людей є відсутність документів, що засвідчували б їх особу. У зв'язку із цим важливою формою роботи є представництво інтересів клієнтів, допомога у відновленні документів, юридична консультація стосовно повернення права на житло тощо[5, c. 112-114].

Соціальні працівники можуть також сприяти у працевлаштуванні бездомних, зокрема надавати інформацію про тимчасові роботи для них.

Діяльність соціальних працівників із надання допомоги цій групі клієнтів змушує фахівців вдаватися до нестандартних заходів, співпраці з організаціями, далекими від соціальної сфери. Цікавим прикладом цього є практика шотландських соціальних працівників, які звернули увагу на ту обставину, що чимало їхніх клієнтів періодично лікують шкірні інфекційні захворювання. Причиною цього були їх собаки, тому соціальні працівники налагодили відносини з недержавною ветеринарною організацією, яка лікувала цих собак і надавала бездомним консультації стосовно догляду за тваринами. Для вуличних соціальних працівників, які намагаються організувати послуги для бездомних, важливим є не так задоволення їх потреб шляхом розвитку різноманітних послуг в межах самої агенції чи громадської організації, як налагодження стосунків з іншими організаціями і використання їх ресурсів та можливостей для допомоги й підтримки своїх клієнтів. Створити додаткові можливості для допомоги бездомним може робота в громаді, мешканці якої приносять речі, одяг, книги тощо, які передають бездомним.

У багатьох країнах розвинута широка мережа притулків, гуртожитків, кризових центрів, комун спільного проживання та інших закладів з різними термінами й умовами перебування, різною формою власності. Крім того, діють соціальні служби допомоги конкретним групам клієнтів, наприклад організації залежних людей, притулки для жінок та дітей, що зазнали насильства, спільноти самодопомоги, релігійні організації тощо. Адже бездомні люди, як правило, мають й інші проблеми, на подолання яких спрямовані зусилля інших соціальних організацій. Тому соціальні працівники, які надають послуги бездомним, повинні знати про ці організації, налагоджувати з ними зв'язки й залучати їх послуги для своїх клієнтів.

Особливістю бездомних людей є невисока мобільність. Вони намагаються знаходити місця для ночівлі там, де вдень є можливість здобути якісь засоби для існування. Таким місцем є центральні райони міст. Бездомні переважно не мають змоги пересуватися містом, тому за кордоном представники влади намагаються розміщувати заклади для бездомних не на окраїнах чи в передмісті, а неподалік місць їхнього скупчення.

В Україні послуги для бездомних лише починають формуватися і, як правило, організовуються та фінансуються місцевою владою, недержавними і релігійними організаціями. Це насамперед притулки для бездомних і центри адаптації чи ресоціалізації в Києві, Одесі, Запоріжжі, Дніпропетровську, Одесі та деяких інших містах.

Робота з бездомними людьми потребує значного часу і чималих зусиль соціального працівника, бо навіть налагодження стосунків довіри з ними, поширення серед них інформації про завдання, можливості та діяльність вуличного соціального працівника є непростою справою. Найкраще, якщо він діятиме у складі мультидисциплінарної команди, яка працює в притулку чи центрі по роботі з бездомними і учасники якої зважатимуть на його думку щодо роботи з клієнтами, підтримуючи при цьому і його зусилля[3, c. 24-26].

Висновки

Отже, основні обов'язки вуличного соціального працівника зосереджені в таких його діях:

— працювати з людьми в місцях їхнього звичного перебування;

— разом з людиною намагатися визначити, у чому саме їй потрібна допомога;

— забезпечувати людей інформацією, інструментами та іншими ресурсами, які можуть допомогти їм знизити ступінь шкоди, пов'язаної із вживанням наркотичних речовин, в їхньому житті;

— надавати клієнтові правдиву та точну інформацію про можливі шкідливі наслідки для його здоров'я та про небезпеку зараження ВІЛ-інфекцією;

— не ігнорувати й не заохочувати ризиковану поведінку;

— забезпечувати можливість анонімного та безкоштовного консультування та лікування;

— створювати підтримуюче середовище для представників цільової групи, залучати споживачів ін'єкційних наркотичних речовин до діяльності з профілактики ВІЛ/СНІДу ;

— співробітничати з іншими особами чи службами, які працюють за програмою зменшення шкоди;

— виявляти готовність до обговорення будь-яких проблем і питань, пов'язаних із вживанням наркотичних речовин, починаючи від найбезпечніших способів вживання й закінчуючи варіантами позбавлення наркозалежності;

— заохочувати споживачів звертатися до відповідних організацій та програм, що працюють у даній сфері.

Особливу увагу слід звернути на ефективність втручання «рівний — рівному». У цьому втручанні, по-перше, відповідальність за навчання споживачів ін'єкційних наркотичних речовин покладено на тих людей, які найвірогідніше є впливовими серед інших споживачів. По-друге, одним з найефективніших способів мотивування людей до отримання знань є необхідність навчати інших. По-третє, навчання «рівний — рівному» сприяє значному накопиченню досвіду й знань: люди спочатку навчаються з допомогою рівних, які їх залучають, а потім повторюють те, що вивчили, тоді, коли самі вже навчають і залучають рівних. Крім того, заохочувальною є схема отримання винагород за поведінку при втручанні «рівний — рівному». Найпродуктивніші працівники отримують винагороду прямо пропорційно до успіху, якого вони досягли. Зусилля щодо залучення клієнтів при втручанні «рівний — рівному» завжди визначаються в термінах, культурально сприйнятливих для споживачів.

Вуличний працівник також має доступ до людей, які не підпадають під критерії програми, але належать до групи ризику зараження ВІЛ-інфекцією. Наприклад, дедалі більше підлітків і молодих людей звертаються до вуличних працівників тільки для того, щоб взяти презервативи, обговорити сексуальні проблеми та запитати про ВІЛ-інфекцію.

Отже, робота вуличного соціального працівника допомагає налагодити контакт зі споживачами ін'єкційних наркотичних речовин, що стає основою для надання допомоги цільовій групі. Довіра клієнтів визначає їхню зацікавленість у темі безпечного вживання. Вуличний працівник при цьому є тим професіоналом, який сприяє зменшенню шкоди, пов'язаної із вживанням наркотичних речовин, як для клієнтів, так і для їхнього оточення.

Список використаної літератури

1. Актуальні проблеми соціально-педагогічної роботи (модульний курс дистанційного навчання) / За заг. ред. А. Й. Папської. — К., 2002.

2. Банас О., Микитюк М. З досвіду проведення опитування та групових дискусій з бездомними // Магістеріум. — К.: Києво-Могилянська академія, 2004. — Вип. 15. Соціальна робота і охорона здоров'я.

3. Богдан Д. 3., Філь С. С. Вулична соціальна робота як метод профілактики ВІЛ/СНІДу// Магістеріум. — К.: Києво-Могилянська академія, 2004. — Вип. 15. Соціальна робота і охорона здоров'я.

4. Вадзюк О. В. Соціальна робота з клієнтами // Соціальна робота в Україні: теорія та практика. — К.: УДЦССМ, 2002.

5. Волкер Д. Консультування у регіональних установах соціальних служб: практика, що стоїть за теорією // Практична соціальна робота / За ред. П. Картер, Т. Джефса, М. К. Сміта. — К. — Амстердам: Асоціація психіатрів України, 1996.

6. Доэл М., Шардлоу С Практика социальной работы. — М.: Аспект Пресе, 1995.

7. Зайцевська Т., Лукашов С Дослідження та методичні рекомендації. Досвід проекту ЮНІСЕФ «Діти вулиці» в Україні 1997—2000 р. — К.: ЮНІСЕФ, 2000.

8. Зайцевська Т. Ю. Вулична соціальна робота з дітьми вулиці // Соціальна робота: теорія, досвід, перспективи: Матеріали доповідей та повідомлень Міжнародної науково-практичної конференції / За ред. І. В. Козубовської, 1.1. Миговича. — Ужгород, 1999. — Ч. 1.

9. Кочюнас Р. Психологическое консультирование. — М., 2000.

10. Кравченко Р. Соціальна робота з розумово відсталими людьми: Навч. посібник. — К.: Віпол, 2001.

11. Лисенко О. Проблеми довіри та недовіри в консультуванні // Соціальна політика і соціальна робота. — 2003. — № 1.

12. Лосэн М. Мнение клиента // За пределами ухода в сообществе. Опыт нормализации и интеграции / Под ред. Ш. Рамон. — Амстердам — К., 1996.

13. Лукашевич М. П., Мигович 1.1. Теорія і методи соціальної роботи. — К.: МАУП, 2002.

14. Льюис А. Участие общественности в принятии решения // За пределами ухода в сообществе. Опыт нормализации и интеграции / Под. ред. Ш. Рамон. — Амстердам — К., 1996.

15. Організація і технології соціальної роботи з дітьми вулиці: Навч. посібник / За ред. А. Й. Папської. — К., 2003.

16. Представництво інтересів соціально вразливих дітей та сімей / За ред. Семигіної Т. В. — К.: Четверта хвиля, 2004.

17. Сидоров В. Ролі та функції соціальних працівників // Соціальна робота в Україні: перші кроки / За ред. В. Полтавця. — К.: KM Acade-mia, 2000.

18. Соціальна робота. В 3-х ч. / За ред. Т. Семигіної, І. Григи. — К.: Києво-Могилянська академія, 2004. — Ч. 2. Теорії та методи соціальної роботи.

19. Соціальна робота. В 3-х ч. / За ред. Т. Семигіної, І. Григи. — К.: Києво-Могилянська академія, 2004. — Ч. 3. Робота з конкретними групами клієнтів.

20. Соціальна робота: Короткий енциклопедичний словник. — К.: УДЦССМ, 2002.

21. Соціальні служби — родині: Розвиток нових підходів в Україні / За ред. Григи І. М., Семигіної Т. В. — К., 2002.

22. Соціально-психологічна реабілітація людей із наркотичною залежністю. — К.: Граффіті Груп, 2003.

23. Стецков О. В., Турський В. М. Представництво прав та інтересів клієнтів соціальних установ. — К., 2001.

24. Стірлінг Л. Надання порад і представництво // Практична соціальна робота / За ред. П. Картер, Т. Джеффса та ін. — К., 1996.