В юридичній літературі презумпція зазвичай розуміється як закріплене правовими нормами припущення про вірогідність настання певного юридичного факту [9, с.71]. Підтримуючи існуючу класифікацію презумпцій на заперечні та незаперечні, прямі та опосередковані, матеріальні та процесуальні, загальноправові та спеціальні, в цій статті ми зупинимося на аналізі спеціальних цивільно-правових презумпцій та особливостях їх застосування.

На відміну від загальноправових презумпцій, які мають вагоме значення для всіх галузей права, спеціальними презумпціями є припущення, властиві не праву в цілому, а лише окремим елементам системи права, зокрема галузям та інститутам.

Щодо питання класифікації загальноправових презумпцій у науці існують різні думки. Так, В.К.Бабаєв розрізняє такі загальноправові презумпції: презумпцію добропорядності громадян (у тому числі презумпція невинуватості), знання закону, істинності державно-правового акта, презумпцію правосуб’єктності осіб і організацій та презумпцію істинності та доцільності норм права, натомість презумпцію істинності судового рішення не включає в загальноправові, а вважає її міжгалузевою [3, с.36]. Е.Ю. Венедєєв виділяє такі загальні презумпції: істинності судового рішення, а також презумпцію знання правових норм, опублікованих належним чином; презумпцію правосуб’єктності учасників правовідносин; презумпцію добропорядності учасників правовідносин; презумпцію соціальної цінності та правильності устрою, що склався упродовж тривалого часу, та необхідності вагомих підстав для внесення змін [4, с.55]. Ця позиція видається об’єктивнішою, оскільки презумпція істинності судового рішення, на наш погляд, є не міжгалузевою, а має загальноправовий характер, адже вона притаманна судовим рішенням, винесених з будь-якої категорії справ кожної галузі права.

З метою подолання існуючих труднощів у правозастосовчій практиці, зумовлених різноманітністю економічних аспектів більшості елементів системи цивільного права, варто більш детально зупинитись на спеціальних презумпціях права власності та інших речових прав, окремих договірних зобов’язань та спадкового права як найзатребуваніших структурних елементів системи цивільного права.

До спеціальних презумпцій інституту речового права можна віднести презумпцію згоди співвласників спільної сумісної власності на розпорядження майном одним із співвласників [1, ст.369]. Загальновідомими є два випадки спільної сумісної власності: подружжя та фермерського господарства [5, с.116]. Припущення згоди співвласників спільної сумісної власності на розпорядження майном одним із співвласників походить від презумпції добросовісності співвласника, який розпоряджається майном, із припущення того, що з урахуванням єдності інтересів представників таких соціальних інститутів, як сім’я і фермерське господарство, співвласник, який розпоряджається майном, отримав згоду інших співвласників [5, с.117].

В інституті зобов’язального права також існує низка спеціальних презумпцій. Наприклад, боржник має право не виконувати свого обов’язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов’язанні, тобто новий кредитор вважається неуповноваженим, доки не доведе протилежне [1, ст.517]. Ця презумпція базується на презумпції розумності боржника. У Цивільному кодексі України закріплена опосередкована презумпція того, що, отримуючи грошові кошти, особа їх обов’язково використовувала. Якщо відповідачем буде доведено, що він не використовував чужі грошові кошти, то проценти сплаченню не підлягають через відсутність підстави для їх сплати [1, ст.536].

В інституті договору міни закріплена пряма презумпція рівноцінності товарів, які підлягають обміну. Нерівноцінність товарів під час обміну найчастіше має виражатися у грошовій компенсації. Нерівноцінність товарів може бути закріплена в самому договорі [1, с.715]. У такому випадку презумпція рівноцінності виключається за волею сторін, що дозволяє вважати таку презумпцію диспозитивною.

Презумпція рівноцінності може бути спростована також доказом того, що якість та комплектність товарів не відповідають умовам договору або вимогам закону. В разі порушення зобов’язання про передачу якісного та комплектного товару він набуває ознак нерівноцінного.

Презумпція рівноцінності передбачає, що ціна певної кількості одного товару відповідає певній кількості іншого товару. Якщо сторони договору міни обмінюються товарами у тому ж кількісному співвідношенні, що вказано в договорі, то правозастосовчих проблем з дією цієї презумпції не виникатиме. А якщо сторонами не було визначено кількісне співвідношення між товарами, якими обмінюються, то виникає питання про їх цінове співвідношення. Особливо гостро таке питання постає, коли одна із сторін виконала своє зобов’язання у належний строк, а інша прострочила строк виконання. Який зміст презумпції рівноцінності товарів у такому випадку? Іншими словами, на який момент часу треба оцінювати вартість товарів, щоб не порушувати їх припущену рівноцінність? Напевно, оцінювати потрібно у момент досягнення згоди про обмін, якщо інше не передбачено умовами договору. Лише одномоментне встановлення ціни товарів буде відповідати презумпції рівноцінності [5, с.121]. Таким чином, презумпція рівноцінності товарів, якими обмінюються, може бути спростована доказом того, що однією із сторін було прострочено строк передавання товару і в результаті прострочені інфляційні процеси призвели до фактичної нерівноцінності товарів на момент виконання зобов’язання передачі товару.

У зобов’язальних відносинах за участю споживачів діє презумпція незнання споживачем якостей та характеристик товару [2, ст.12]. Така презумпція застосовується під час подання споживачем позову до суду про відшкодування шкоди, спричиненої недостовірною або неповною інформацією про товар. Обов’язок спростування такої презумпції несе продавець (виробник), який має право доказувати, що покупець знав про якості та характеристики товару, оскільки йому була надана така інформація. Відповідно до норм цього ж Закону виробник (виконавець, продавець) зобов’язаний своєчасно надати споживачу необхідну і достовірну інформацію про товари (роботи, послуги), яка б забезпечувала можливість їх правильного вибору.

Таким чином, спростовуючи презумпцію, відповідач повинен довести, що він надав споживачеві необхідну і повну інформацію про товар.

У підгалузі «спадкове право» до спеціальних презумпцій інституту спадкового права належать презумпція прийняття спадщини та презумпція відмови від прийняття спадщини. Перша презумпція полягає у тому, що протягом шести місяців спадкоємець, який постійно проживав із спадкодавцем, фактично вступив у володіння чи управління спадковим майном, – вважається, що він прийняв спадщину. В ЦК України дана презумпція є прямою. О.А. Кузнєцова вважає, що така презумпція може бути спростована доказом відсутності фактичного вступу у володіння [5, с.206]. Проте доказ відсутності фактичного вступу у володіння – це не спростування презумпції, а доказ відсутності гіпотези норми-презумпції. У такому випадку презумпція не буде спростованою, вона просто не вступить у дію.

Єдиним доказом спростування такої презумпції може бути доказ неприйняття спадщини спадкоємцем, який вступив у фактичне володіння. Такий доказ може надати лише цей спадкоємець, який відмовився бути власником.

Презумпція відмови від спадщини має такий зміст: якщо спадкоємець упродовж 6 місяців не вчинить дій, які свідчили б про прийняття спадщини, то він вважається таким, що відмовився від неї. Спадкоємець може доказувати, що він не мав можливості прийняти спадщину або з поважних причин не знав про відкриття спадщини, чим спростує вказану презумпцію.

Спеціальну презумпцію містять норми ЦК, які регулюють інститут будівельного підряду. Так, припускається, що за договором будівельного підряду підрядник зобов’язується збудувати і здати у встановлений строк або виконати інші будівельні роботи, вказані у проектно-кошторисній документації, якщо інше не передбачено договором [1, ст.875].

До спеціальних презумпцій зобов’язального права можна віднести припущення про те, що відомості про вклад, вказані в ощадній книжці, є підставою для розрахунків за вкладом між банком і вкладником [1, ст.1059], ця презумпція базується на достовірності відомостей про вклад, вказаних у ощадній книжці. За договором банківського вкладу припускається згода вкладника на отримання грошових коштів від третіх осіб, що надійшли в банк із зазначенням необхідних даних про його рахунок [1, ст.1062]. Презумпція згоди вкладника ґрунтується на його розумності: зазвичай особа від отриманих на власний рахунок грошей не відмовляється. Хоча дана презумпція може бути спростована.

У п.2 ст.1133 ЦК передбачена презумпція рівності вкладів учасників договору простого товариства: вклади учасників вважаються рівними, якщо інше не випливає із договору простого товариства або фактичних обставин [1, ст.1133]. Ця презумпція була закріплена в Дигестах Юстиніана: “Якщо під час укладення договору товариства не були вказані розміри часток, то визнається, що ці частки були рівними”. Причому передбачалась і можливість спростування цієї презумпції: «Якщо ж було встановлено, що один має дві або три частки, а інший—одну частку, то чи можна вважати це дійсним? Визнаю, що це є дійсним, якщо хто-небудь здійснив внесок у товариство грошима чи працею тощо” (Д.17.2.29) [7, с.146]. Презумпція рівності вкладів є диспозитивною, тобто учасники договору про просте товариство можуть виключити її дію, прямо закріпивши вказівку на це у договорі. Крім того, якщо всі учасники товариства виконують свої зобов’язання з внесення вкладів, то правозастосовчих проблем, пов’язаних з дією цієї презумпції, не виникатиме. Інша ситуація виникає, якщо одним або декількома учасниками вклади не були внесені або внесені частково. Виникає потреба у спростуванні цієї презумпції, оскільки частки у спільному майні визначаються пропорційно до вкладів.

Варто відзначити, що в судовій практиці існують приклади, коли частки розраховуються відповідно до умов договору, а не до фактичних внесків. Така практика була підтримана і в науковій літературі. Так, І.Л. Петрухін відзначає, що частки мають визначатися відповідно до умов договору, а не з фактичного співвідношення внесків, інакше значно зменшується роль договору у визначенні обсягу прав сторін [8, с.64]. Можна не погодитися з таким поглядом, оскільки внаслідок такого підходу учасник, який фактично не зробив внесок, отримує право на частку в спільному майні, рівну частці учасника, який повністю виконав свої зобов’язання щодо внесення вкладу, що, напевно, суперечить суті цивільно-правових відносин. Для усунення таких суперечностей варто враховувати презумптивний характер положення про рівність вкладів учасників, тим більше, що це безпосередньо закріплено в нормі закону [6, с.122].

Зазначимо, що засадничим при виділенні спеціальних презумпцій у цивільному законодавстві України було взято системність цивільного права як одну з його основних ознак, що полягає у взаємоузгодженому розташуванні цивільно-правових норм, інститутів, підгалузей або розділів, а також ефективно використано загальнонаукові методи дослідження, зокрема системний аналіз норм сучасного цивільного законодавства, для виокремлення спеціальних презумпцій та встановлення їх ролі у правовому регулюванні цивільних правовідносин.

Таким чином, можна зробити висновок, що Цивільний кодекс України містить як прямо, так і опосередковано закріплені спеціальні презумпції, зокрема: спеціальні презумпції можуть бути спростованими, при цьому обов’язок спростування лежить переважно на відповідачеві; спеціальні презумпції можуть мати як імперативний, так і диспозитивний характер; спеціальні презумпції тісно взаємопов’язані з такими загальними засадами цивільного судочинства України, як розумність та добросовісність.

Список використаних джерел:

1. Цивільний кодекс України: Затв. Законом України від 16 січня 2003 року / зі змінами та допов. станом на 1 січня 2008 року. – К.: Парламент. вид-во, 2008.− 336 с.
2. Закон України «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 року // Відомості Верховної Ради. − − №30. − Ст.379.
3. Бабаєв В.К. Презумпции в советском праве: Учеб. пособ. – Горький, 1974 – 380 с.
4. Венедеев Е.Ю. Презумпции в гражданском праве // Государство и право. – – №2. – С. 54-57.
5. Кузнецова О.А. Презумпции в гражданском праве.– СПб, 2004. – 349 с.
6. Курсова О.А.Фикции в российском праве: Автореф. дис. … к.ю.н. – Н. Новгород, 2001.− 21 с.
7. Истоки римского права: Законы ХІІ таблиц. Институции Гая. Дигесты Юстиниана. – М.: Юристъ, 1997. − 634 с.
8. Петрухин И.Л. Внутренние убеждения суда и правовые презумпции // Советское право. – 1964. − №3. − С.63−65.
9. Юридична Енциклопедія: У 6 т. – К., 1998. – 733 с.