1. Виникнення та історичний розвиток Європи.

2. Предмет топонімії. Топоніми як історичне джерело.

Список використаної літератури.

1. Виникнення та історичний розвиток євро

З 1 січня 1999 р. із введенням в обіг єдиної для Євросоюзу валюти — євро — в Європі почав діяти Економічний і валютний союз. Остаточний список держав, які готові до впровадження євро, було затверджено главами держав і урядів країн на саміті 2 травня 1998 р. у Брюсселі. Згідно з цим списком до монетарного союзу у січні 1999 р. приєдналися 11 з 15 країн Європейського Союзу — Бельгія, Німеччина, Іспанія, Франція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Австрія, Португалія і Фінляндія. Утрималися від вступу Англія, Швеція, Данія, а Греція не пройшла за макроекономічними показниками.

Отже, з 1 січня 1999 р. євро замінив національні валюти держав у безготівкових розрахунках, а банкноти і монети введено в обіг з 1 січня 2002 р.

З 1 січня 1999 р. Міжнародний валютний фонд у своєму кошику резервних валют замінив німецьку марку і французький франк на євро.

У таблиці 1 наведено курси валют країн Євросоюзу щодо євро.

Країни Євросоюзу, які не запровадили євро:

— Данія;

— Греція;

— Швеція;

— Великобританія.

Євро спирається на єдину грошово-кредитну і валютну політику, яка повністю передана у ведення наднаціонального європейського центрального банку і Ради ЄС. Вищим пріоритетом політики ЄВС оголошена боротьба з інфляцією, що складає найважливішу умову стабільності єдиної валюти. В той же час, спостерігається довгострокове падіння курсу ЄВРО по відношенню до долара. На погляд автора, фундаментальна причина слабкості ЄВРО більшою мірою криється в її синтетичній природі. Навіть не дивлячись на формальну приналежність до одного економічного класу, по ряду контрольованих показників країни єврозони в своїй основі неоднорідні в своєму розвитку через політичні, історичні, соціальні, культурні, етнографічні і інші особливості. Не випадково, що в даний час, після спаду ейфорії, населення низки країн стало демонструвати все більш стриману позицію відносно відміни національної валюти у зв'язку з введенням Євро.

Євро знаходиться в обігу в єврозоні, до якої сьогодні входить 13 країн Європейського Союзу (Бельгія, Німеччина, Греція, Іспанія, Франція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Австрія, Португалія, Фінляндія та Словенія).

Певні частини єврозони знаходяться за межами Європейського континенту: це, зокрема, чотири французькі заморські департаменти (Гваделупа, Французька Гайана, Мартиніка та Реюньон), а також Мадейра, Канарські острови та деякі інші.

Євро також циркулює поза межами Європейського Союзу:

Треті країни, де євро використовується як національна валюта: Монако, Ватикан і Сан-Марино

Заморські території, де євро використовується як офіційна валюта: Сен-П’єр і Мікелон та Майотт

Країни та території, де євро використовується де факто: Андорра, Косово та Чорногорія

Використання єдиної валюта та економічно-валютний союз посилюють роль Європи на міжнародній арені та у рамках таких організацій, як Міжнародний валютний фонд, Світовий банк і Організація з питань економічної співпраці та розвитку.

Євро відіграє важливу роль у здійсненні міжнародних інвестицій як світова та резервна валюта.

Євро вже стала однією з основних валют, у якій здійснюється позика коштів: емісія міжнародних цінних паперів, виражених у євро, нині суперничає з випуском паперів у доларах.

Використання євро у міжнародній торгівлі також розширюється, що відображає вагу Європи у світовій економіці.

Єдина валюта робить Європу потужним партнером у торгових відносинах зі спільним ринком і спрощує доступ іноземних компаній до спільного ринку, де вони можуть отримати переваги від нижчої вартості ведення бізнесу в Європі.

Можливість встановлення цін на товари в євро (наприклад на нафту та метали) стане ще більш привабливою з часом.

Переваги для інвесторів, які мають доступ до більших і ліквідніших фінансових ринків.

Євро посилюватиме свої функції як світова валюта, міжнародна ключова резервна грошова одиниця. За середньостроковою перспективою євро буде другою після долара світовою валютою, а в подальшому євро може стати провідною валютою у світі. В цілому, з консолідацією і зменшенням сегментації ринків ЄВСУ посилиться рух капіталів як всередині єврозони, так і за її межами. Разом з тим, коли перспективи перетворення євро принаймі в другу міжнародну ключову валюту після долара США зрозумілі й незаперечні, його перспективи в області фінансових операцій і торгівельних платежів в світовій економіці не настільки визначені і доказові. Однак євро значно впливатиме на європейський ринок капіталів і посилить в його структурі пряме внутрішньоєвропейське інвестування.

Введення євро посилює і загострює боротьбу між трьома наймогутнішими європейськими фінансовими центрами: Лондоном, Франкфуртом-на-Майні і Парижем. Це може привести до збільшення і укрупнення європейських фінансових центрів і можливого створення мега-центру з великим обсягом фінансових операцій з євро.

2. Предмет топонімії. Топоніми як історичне джерело

Проникнення науки в різні сфери, постійна її диференціація й спеціалізація на сучасному етапі стали причиною того, що й топоніміка – галузь науки, об’єктом дослідження якої є закономірності виникнення, розвитку і функціонування власних назв географічних об’єктів, з другорядних мовознавчих і немовознавчих позицій переміщається на першорядні. Посилений інтерес до дослідження географічних назв – явище не випадкове, а продиктоване насамперед науковими і практичними міркуваннями і тим значенням, яке вони посідають у розв’язанні різних питань суспільних наук. завдання історичної славістики полягає в тому, щоб якомога повніше зібрати і критично дослідити давню слов’янську топонімію, визначити нові, сучасні аспекти її виявлення, уважно оцінити її значення для зовнішньої і внутрішньої історії слов’янських мов. Це завдання і їх результати можна повністю перенести на грунт дослідження історії суспільних відносин. На погляд В. Шлімауера, встановлення історії заселення, наприклад, є історичною частиною програми топоніміки.

Втім, концепції історичної географії ранніх слов’ян, які спиралися на топонімічні джерела піввікової давності і які певною мірою влаштовували вчених кілька десятків років тому, сьогодні вже не задовольняють науку. Такий стан спостерігається в дослідженнях історичної географії і етногенезу не тільки слов’ян, а й інших європейських етномовних груп. Висновки топоніміки поглиблюються і розширюються на основі нових методів її дослідження, що в багатьох випадках сприяє доповненню історичних, писемних і викопних джерел, часто допомагає по-новому прочитати і оцінити відоме, а поряд з цим, внести в науку нові, нерідко невідомі і унікальні за своїм значенням факти.

Географічні топоніми – явище суспільне. Вони, як і все, що дійшло до нас з найдавніших часів – пам’ятки матеріальної і духовної культури, мова, писемність, світоглядну, звичаї та інше, — є продуктом суспільних відносин. На складному історичному шляху розвитку географічних назв (це стосується сфери формування їх внутрішнього змісту, будови й становлення) у їх творенні, як і в творенні, як і в творенні кожного суспільного явища, брали участь різні фактори, найголовніші з яких історичні, лінгвістичні та географічні. Певні зв’язки з топонімією ілюструють етнографія, соціологія та інші галузі науки. Топонім не існує без названого об’єкта, а об’єкт вивчає географ. Потреба ж у топонімах, їх змісті, змінах продиктовані історією, але лише через мову.

Топонімія кожного народу – це продукт його історії й культури в широкому розумінні. Розвиток власних назв закладений в історичному потенціалі різноманітних сфер людської діяльності. Топоніми виникають у колективі виходячи з його потреб. Вони відображають головні риси способів мислення і поглядів колективу на певному ступені його історичного розвитку. Уже від найдавніших часів склалося так, що підставою для появи назв була необхідність позначення окремих природних об’єктів з метою орієнтації в місцевості, об’єктів, особливо важливих у господарському відношенні, хоч би це було ще в докласовому суспільстві (місце багатьох рибних місць, вдалих полювань тощо). Уже в глибоку давнину виникла й потреба в позиченні родових і племінних територій та інших.

Іншою важливою рисою історичності географічних назв є їх стійкість. Вони закладені у внутрішньому зв’язку назви й об’єкта, який зберігає суспільне життя назви. Проте не лише цим пояснюється “гідна подиву живучість” географічних назв. Часто об’єкт, прикмета якого стала підставою для утворення назви, знали поселенці (навіть цілі народи, які заселяли дану територію), забувалися їх імена, а географічна назва жила далі й живе понині. Історична стійкість географічних назв забезпечувалася стихійним, неусвідомленим, але закономірним прагненням зберегти назви, які ввійшли в ужиток, оскільки вони полегшували переміщення і спілкування між племенами й народами. Тривала прив’язка назв найчастіше поширювалась на постійні й значні природно-ландшафтні об’єкти (ріки, озера), а також на ті об’єкти, на долю яких випали важливі історичні події (“гради”, міста). Менш довготривалим є зв’язок назв сіл, полів, дрібних водойм з їх об’єктами, тобто тих назв, які мали обмежену сферу вжитку, були місцевими.

Для історичної науки використання топонімії як окремої джерелознавчої бази найбільш важливе у дослідженні географічного аспекту історичного процесу суспільства. Топонімічна інформація успішно використовується при опрацюванні питань як нової, так і давньої історії, хоч з огляду на специфіку об’єкта дослідження більш тяжіє до останньої. За допомогою топонімії найчастіше вивчаються питання історичної географії у сферу якої конкретна, створена суспільством географія природи, в умовах якої жили ці люди минулого. Це в першу чергу стосується питань історичної фізичної географії, особливо якщо йдеться про період, не засвідчений або мало засвідчений у писемних джерелах. Ландшафт завжди мав великий вплив на історичну географію імен, як і зрозуміло, на історично зв’язані з цими назвами населені пункти. Тісно пов’язані з цими обставинами різниця в топонімії осілих, кочових і бродячих племен.

Суспільно-історичні факти, які впливають на утворення назв, більш загальні, вони аналогічно діють у всіх народів одного культурного рівня, оскільки базуються на суспільній психології людини в певну епоху її розвитку. Лінгвістичні фактори номінації, навпаки, більш конкретні й залежать від будови й стану розвитку мови, але завжди обумовлені часом і історичними умовами етносу. У конкретних ситуаціях на основі діалектичної єдності суспільно-історичного та лінгвістичного факторів утворюється певний топонімічний тип, що містить у собі загальні топонімічні ознаки як у структурно-граничній сфері, так і в сфері семантики.

Список використаної літератури

1. Войцехівська І. Спеціальні історичні дисципліни: довідник: навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. — К. : Либідь, 2008. — 520 c.

2. Самойленко О. Спеціальні історичні дисципліни: Навч. посібник для студ. заоч. форми навчання / Ніжинський держ. педагогічний ун-т ім. Миколи Гоголя. — Ніжин : Видавництво НДПУ ім. Миколи Гоголя, 2004. — 132 с.

3. Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики: Зб. наук. пр. та спогадів / НАН України; Інститут історії України. Відділ спеціальних історичних дисциплін / М.Ф. Дмитрієнко (відп.ред.), М.Ф. Дмитрієнко (упоряд.). — К. — 288 с.