referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Спадкування за законом

Вступ

Актуальність теми дослідження. Корінні зміни у відносинах власності в Україні, важлива складова частина яких — відновлення спадкоємного права, обумовлюють необхідність глибокого вивчення інститутів майнового правонаступництва як має вирішальне значення для існування правової держави й суспільства, заснованого на приватній власності, його стабільного поступального розвитку.

Важливим у зв’язку із цим представляється критичний аналіз регулювання спадкоємних відносин в інших юрисдикціях, у т.ч. стосовних до системи загального права, установлення можливості й необхідності сприйняття тих або інших інститутів, рецепції норм і їхнього коректування.

Україна зацікавлена в забезпеченні спадкоємних прав своїх громадян, що мають майнові інтереси в країна та закордоном, в ефективному й успішному розвитку спадкового права, у т.ч. майнового, найважливішим інструментом якої є спадкування.

Спадкування за законом є одним з видів спадкування, що передбачений Цивільним кодексом України (далі — ЦКУ). В основу спадкування за законом покладена умова наявності між спадкодавцем та спадкоємцем родинних зв’язків відповідного рівня. При чому рівень споріднення впливає на черговість закликання до спадкування. ЦКУ встановлює пріоритет заповіту як останньої волі спадкодавця на спадкування за законом: спадкування за законом здійснюється лише за відсутності заповіту або визнання заповіту недійсним, неприйняття або відмови від прийняття спадщини спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини, право на спадкування одержують особи, що визначенні у ст. ст. 1261-1265 ЦКУ (ч. 2 ст. 1223 ЦКУ). Отже за перелічених умов можна говорити про наявність спадкування за законом в залежності від рівня споріднення із спадкодавцем.

В юридичній літературі радянського періоду спадкування за законом досліджувалося такими фахівцями, як М.В. Гордон, В.К. Дроников, В.И. Серебровський, Е.Б. Ейдинова. Певні доробки мають і сучасні українські цивілісти — Є.О. Харитонов, Н.О. Саніахметова, В.В. Валах, Т.Г. Могиліна, Ю.О. Заіка, Я.С. Фурса.

Тому мета нашого дослідження розглянути спадкування за законом.

Виходячи з мети дослідження, основні завдання роботи є:

— розглянути поняття спадщини;

— охарактеризувати підстави спадкування за законом  ;

— дослідити коло спадкоємців за законом  ;

— вивчити особливості спадкування окремих видів майна;

— проаналізувати процес прийняття та відмова від спадщини.

Структура й зміст роботи обумовлені її цілями й колом досліджуваних проблем. Робота включають вступ, п’ять глав, висновків і бібліографічний список використаних джерел.

1. Поняття спадщини

Спадкування в Україні відбувається за законом та за заповітом. Головним змістом норм спадкування за законом є визначення кола спадкоємців, які закликаються до спадкування. Законодавець при визначенні підстав спадкування надав пріоритет спадкуванню за заповітом, а спадкування за законом розглядає лише як додаткову підставу набуття спадщини, однак нотаріальна практика свідчить, що найбільш поширеним видом спадкування в Україні залишається спадкування за законом. Отже, громадяни залишають правове регулювання проблем однієї із найважливішої сфер свого життя — сфери майнових відносин — на розгляд держави.

Майно, яке переходить у порядку спадкування, називається спадщиною. Спадщина складається із сукупності майнових прав та обов’язків померлого громадянина, які, згідно з чинним законодавством , можуть переходити у порядку спадкування до іншої особи. Іноді спадщину називають спадковою масою або спадковим майном.

Усклад спадщини не входять:

— особисті немайнові права (честь, гідність, ділова репутація, право на участь у товариствах; членство в об’єднаннях тощо);

— права та обов’язки, які нерозривно пов’язані з особою (обов’язок підрядника виконати роботу, право на отримання аліментів);

— права та обов’язки, спадкування яких не дозволяється законом (речі, на яких поширюється особливий правовий режим, наприклад, морські кортики, які підлягають здачі у військкомісаріат).

Спадщина складається, як правило, із права приватної власності померлого громадянина на різне майно (будинок, земельну ділянку, транспортні засоби, домашні речі) [11, c. 343].

Окрім права приватної власності у склад спадщини можуть входити й інші права померлого громадянина:

— право на одержання суми заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були отримані ним за життя;

— право на одержання страхових виплат, якщо у договорі страхування не був визначений вигодонабувач;

— право на відшкодування збитків, завданих спадкодавцю в договірних відносинах;

— право на стягнення неустойки та на відшкодування моральної шкоди, які були присуджені спадкодавцю за життя та інші.

До спадкоємців переходять не лише права, а й обов’язки померлого: обов’язок відшкодувати шкоду, яка була завдана спадкодавцем іншій особі; відшкодувати моральну шкоду, яка була присуджена за життя спадкодавця; повернути борги тощо.

Обставини, які сприяють домінуванню спадкування за законом, різні. Це і недостатня правова культура більшості населення, і передчасна смерть спадкодавця. Від укладення заповіту громадян утримують обставини психологічного характеру. Складання заповіту пересічний громадянин розглядає як передумову смерті, а, ігноруючи можливість скласти заповіт, сподівається таким чином «відкласти» момент її настання.

При спадкуванні за законом функції заповідача бере на себе законодавець.

Суть спадкування за законом вдало сформував С.Н. Братусь: «Спадкування за законом засновано на положенні про те, що закон, який встановлює коло спадкоємців, черговість їх закликання до прийняття спадщини, розміри спадкових часток, відповідає волі спадкодавця, який не захотів чи не зміг виразити свою волю по-іншому — шляхом заповідального розпорядження».

Отже, спадкування за законом має місце у таких випадках:

  • за відсутності заповіту (ст. 1217 ЦК);
  • якщо складений спадкодавцем заповіт визнано недійсним (ч. 4 ст. 1257 ЦК);
  • якщо заповідано лише частину майна (ст. 1245 ЦК);
  • якщо заповіт частково визнано недійсним і у ньому зазначається про спадкування окремими спадкоємцями конкретного майна, а не всієї спадщини в цілому;
  • якщо призначений у заповіті спадкоємець помер раніше відкриття спадщини і не зазначено його підпризначення та належна йому частка не успадковується іншими спадкоємцями за заповітом;
  • якщо спадкоємці за заповітом відмовилися від прийняття спадщини без вказівки, на чию користь;
  • якщо спадкоємець, якому було заповідане конкретне майно, відмовиться від прийняття спадкового майна, вказаного у заповіті, без вказівки, на чию користь [7, c. 118].

За Цивільним кодексом України (ЦК) передбачено п’ять черг спадкоємців, які у визначеному законодавством порядку закликаються до спадкування почергово. Право на спадкування кожною наступною чергою спадкоємців за законом настає за відсутності спадкоємців попередньої черги, або за неприйняття ними спадщини, або відмови від її прийняття, а також у разі, коли всі спадкоємці першої черги усунені від права на спадкування (ст. 1224 ЦК), крім випадків, встановлених ст. 1259 цього Кодексу.

Положення про черговість спадкування спадкоємцями за законом базується на презумпції, що в разі висловлення своєї волі спадкодавець залишив би спадкове майно найближчим особам, які законом визначені в певні черги, залежно від таких критеріїв: близькість родинних зв’язків за походженням; шлюбні відносини; усиновлення; надання утримання спадкодавцю; перебування на утриманні спадкодавця; спільне проживання тощо.

Якщо до перших двох черг законодавець відніс найближчих родичів спадкоємця (батьків, дітей, братів, сестер та ін.), до третьої черги — інших родичів, то критерієм спадкування за законом у четверту чергу є вже наявність сімейних відносин із спадкодавцем, оскільки право на спадщину в цю чергу набувають особи, які доведуть, що проживали із спадкодавцем однією сім’єю не менше п’яти років до часу відкриття спадщини (ст. 1264 ЦК), а до п’ятої черги зараховані непрацездатні особи, які не менше п’яти років перебували на утриманні спадкодавця (ст. 1265 ЦК).

Спадкове правонаступництво виникає після смерті особи, яку називають спадкодавцем, і встановлюється на користь спадкоємця [10, c. 122-123].

2. Підстави спадкування за законом

Спадкування за законом має місце тоді, коли воно не змінене заповітом, тобто спадкодавець у заповідальному розпорядженні не призначив спадкоємців особисто. У цьому випадку спадкове майно розподіляється між особами, які названі у числі спадкоємців у відповідних статтях ЦК України. Такі особи називаються законними спадкоємцями, або колом спадкоємців за законом.

Чинне цивільне законодавство передбачає такі підстави спадкування за законом: родинні відносини; відносини усиновлення (удочеріння); шлюб; сімейні відносини; перебування на утриманні.

Домінуючою ознакою, яка визначає спадкоємців за законом, є наявність родинних зв’язків осіб, які претендують на одержання спадщини, з померлим. Глибокий внутрішній зв’язок спадкових і сімейних правовідносин зумовлений економічними факторами: історично склався розвиток спочатку родового, а потім сімейного характеру права приватної власності. Черговість спадкоємців залежить від ступеня їх споріднення зі спадкодавцем: чим ближче ступінь споріднення, тим більше можливостей у родича спадкодавця стати його спадкоємцем. Водночас, законодавець повинен обмежити їх коло розумними обмеженнями.

Про доцільність обмеження кола спадкоємців при спадкуванні за родинними ознаками висловлювалися ще окремі дореволюційні російські цивілісти. Так, ще в дореволюційній літературі окремі фахівці наполягали на необхідності встановлення певної межі, за якою родичі вже не будуть братися до уваги, а спадщина переходитиме до держави, міста, громади, установи чи фонду, який має соціальну, освітянську чи філантропічну мету, тобто в тому чи іншому вигляді переходить суспільству, країні, народу’.

За ЦК УРСР 1963 року коло спадкоємців за законом обмежувалося родичами другого ступеня споріднення. В УРСР, як і в більшості республік колишнього СРСР, було передбачено дві черги спадкоємців. У чинному законодавстві України встановлено п’ять черг спадкоємців за законом.

Варто зазначити, що наявність заповіту не виключає і можливість спадкування за законом. По-перше, заповідано може бути не все майно, і тоді частина майна, яким спадкодавець не розпорядився, буде спадкуватися за законом. По-друге, один із призначених у заповіті спадкоємців може не прийняти спадщину, і тоді частка майна, яка йому заповідалася, спадкується спадкоємцями за законом на загальних підставах. По-третє, один із призначених у заповіті спадкоємців може відмовитися від спадщини, не визначаючи правонаступника. По-четверте, один із спадкоємців за заповітом може виявитися негідним і буде усунутий від спадщини.

По-п’яте, один із спадкоємців, якому була заповідана спадщина з умовою, може не виконати визначену заповідачем умову. По-шосте, заповіт у судовому порядку може бути визнано недійсним у частині, яка порушує права обов’язкових спадкоємців [11, c. 344-345].

Спадкування за законом може бути і в «чистому вигляді», якщо всі спадкоємці за заповітом померли раніше спадкодавця; юридична особа, призначена спадкоємцем, ліквідована; всі спадкоємці відмовилися від прийняття спадщини, не прийняли спадщину, усунуті від спадкування як негідні, не виконали умов заповіту. Спадкування за законом має місце і тоді, коли заповіт визнано в судовому порядку недійсним.

Питання щодо того, якими критеріями має керуватися законодавець, визначаючи коло спадкоємців за законом, одне з найбільш спірних у цивілістичній літературі. Визначення кола осіб, які закликаються до спадкування за законом у випадках, коли спадкування за заповітом із фактичних чи юридичних причин неможливе, є головним змістом норм про спадкування за законом.

3. Коло спадкоємців за законом

Спадкування за таким критерієм, як ступінь родинних зв’язків, у певних випадках законодавець обмежує в інтересах близьких до спадкодавця осіб, які не пов’язані з ним родинними зв’язками, а саме — в інтересах того з подружжя, який його пережив, та усиновителів і усиновлених. Тому залежно від зазначених критеріїв законом встановлено відповідні черги спадкоємців, і на цій підставі передбачається, якщо спадкодавець має інші наміри щодо передачі належного йому майна, то він вправі написати заповіт і назвати інших осіб.

У межах однієї черги спадкоємці спадкують майно померлого в рівних частках. Скажімо, спадкоємцями першої черги є батько, дружина і дочка; кожен із цих спадкоємців отримає одну третину спадщини.

Зазначимо, що відповідно до п.9 постанови Верховної Ради України «Про ре-абілітацію жертв політичних репресій на Україні» реабілітовані особи (їх спадкоємці першої черги) мають право на повернення (відшкодування вартості) вилученого у них майна. Майно (або його компенсацію) повертають спадкоємцям першої черги реабілітованого в разі подання свідоцтва про право на спадщину, яка відкривається з дня прийняття про це рішення Комісією з питань поновлення прав реабілітованих. Коло спадкоємців першої черги визначається на день винесення цього рішення. Таким чином, наведеною постановою за відсутності спадкоємців першої черги право спадкоємців інших черг на спадщину реабілітованого не передбачено, що суперечить положенням глави 86 ЦК.

Ця колізія між нормами ЦК і відповідним законом існує і в Російській Федерації. В аналогічному за змістом Законі Російської Федерації від 18 жовтня 1991 р. «Про реабілітацію жертв політичних репресій» також передбачено, що після смерті реабілітованих жертв політичних репресій право на виплату грошової компенсації мають їх спадкоємці першої черги [9, c. 156-157].

Суперечності між нормами ЦК і відповідними положеннями Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» пов’язані з недоліками юридичної техніки. У зв’язку з цим Ю.О. Заіка пропонує внести відповідні зміни редакційного характеру до Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». Слова «спадкоємці першої черги» необхідно замінити словами «родичі першого та другого ступеня споріднення» [8, c. 96].

Перехід права на спадкування від однієї черги спадкоємців до іншої зумовлений такими обставинами: відсутністю спадкоємців попередньої черги, усуненням їх від права на спадкування, неприйняттям ними спадщини або відмовою від її прийняття. Виняток, зазначений у ч. 2ст. 1258 ЦК, говорить про те, що допускається зміна черговості спадкування щодо допущення до спадкування окремих спадкоємців, які належать до наступних черг спадкоємців. Але загальне правило про перехід права на спадкування до наступних (нижчих) черг спадкоємців залишається в силі.

У новому Цивільному кодексі України з’явилися новели, які регламентують порядок отримання спадщини родичами дальших черг і на інших підставах. Свого часу окремі російські цивілісти, визначаючи основні засади спадкування за законом — сімейні і родинні зв’язки, вважали, що пріоритет необхідно віддавати саме сімейним зв’язкам, оскільки «фізіологічний зв’язок не завжди збігається з моральним», а засади спадкування полягають саме «в спільному проживанні й співпраці». Тобто йдеться про те, що не завжди ступінь спорідненості може відображати характер зв’язків і відносин, які виникали між спадкодавцем і його родичами.

При спадкуванні за законом законодавець має за мету визначити гіпотетичну волю спадкодавця і, враховуючи вірогідність його близьких відносин саме з найближчими родичами, відповідно будує абстрактну модель черговості без урахування особливостей конкретної сім’ї, що в певних випадках може суперечити істинній волі померлого. Тому не виключено, що спадкоємцями померлого можуть стати особи, з якими заповідач, незважаючи на близькі родинні зв’язки, міг перебувати в неприязних стосунках. Саме цією обставиною зумовлена поява в новому ЦК України норми, яка надає спадкоємцям за законом право перерозподіляти спадщину.

Спадкоємці за законом за відсутності висловленого в належній формі заповідального розпорядження спадкодавця можуть реалізувати дійсну волю спадкодавця, відійти від формальної черговості, яка передбачена законодавством, і розподілити спадщину так, як цього бажав спадкодавець (ст. 59 ЦК). Спадкоємці, які згідно із законом закликаються до спадщини, можуть змінити черговість спадкування. Перерозподіл черговості повинен відповідати певним вимогам, що передбачені законодавцем:

  • укладення нотаріально посвідченого договору між спадкоємцями за законом про зміну черговості;
  • договір спадкоємців про перерозподіл черговості не повинен порушувати інтереси спадкоємців, які не беруть участі в такому договорі;
  • перерозподіл черговості не повинен порушувати права осіб, які мають право на обов’язкову частку спадщини6.

Дійсним же відповідний правочин може вважатися щодо трьох випадків:

—         коли виявили бажання на укладення і посвідчення цього договору всі спадкоємці, які закликаються до спадкування;

—         коли в договорі зазначається про спадкування запрошеними спадкоємцями лише того майна, на яке мають право спадкоємці, що запрошують до спадкування інших осіб;

—         за відсутності будь-яких спірних взаємовідносин між спадкоємцями щодо конкретного успадкованого майна або розподілу часток майна.

Тобто загалом нотаріус вправі посвідчувати такий договір лише в тому разі, коли всі спадкоємці за законом висловили на це згоду. В цій нормі встановлено межу, коли такий договір не може бути підписаним, тобто до відкриття спадщини. Іншою раціональною межею має вважатися строк для прийняття спадщини, коли всі права на спадщину заявлено і всі спадкоємці висловили свої наміри: приймають вони спадщину чи відмовляються від неї.

Оскільки в законі іншу межу не закріплено, то договір можна укладати навіть з моменту відкриття спадщини, але він набере чинності, якщо до нього на момент видачі свідоцтва про право на спадщину приєднаються всі спадкоємці і ніхто проти цього не буде заперечувати. Нотаріус же може приймати такі заяви лише безпосередньо від спадкоємців, а в необхідних випадках — з урахуванням позиції опікунів чи піклувальників.

Таке приєднання до договору всіх інших спадкоємців можна оформити й у договорі. Цей договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов’язкову частку в спадщині.

Положення про те, що такий «договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере у ньому участі», потребує особливої уваги, оскільки, з одного боку, закликання «додаткових спадкоємців» вплине на розмір частки у спадщині осіб, які не брали у ньому участі, а з іншого — зумовлює можливість вирішувати питання про допущення спадкоємця до спадкування за рахунок часток спадкоємців, які погодилися на допущення такого спадкоємця до спадкування. Останній варіант можливий, але нелогічний. Коли особа має право на отримання спадщини, наприклад, за ч. 2 ст. 1259 ЦК, то вона вправі доводити свої права на всю належну їй частку, а не погоджуватися на меншу. Якщо ж особу «допускають» спадкоємці до спадкування без відповідних на це підстав, то фактично це дарунок [12, c. 108-109].

Підтвердження наявності родинних відносин спадкоємця із спадкодавцем іноді викликає чималі труднощі. Як правило, причинами цих труднощів є декілька підстав:

—      помилки у написанні прізвищ, імен та по батькові, що були допущені у момент видачі відповідних документів у зв’язку з труднощами перекладу;

—      зміна прізвища спадкоємця декілька разів у зв’язку з укладанням шлюбу, а особливо якщо шлюб укладений на території іншої держави;

—      втрата або знищення документів внаслідок бойових дій, крадіжки чи стихійних лих.

За таких обставин спадкоємцям необхідно встановлювати наявність родинних відносин у судовому порядку у особливому провадженні шляхом встановлення факту, що має юридичне значення, або шляхом витребування відповідних довідок від органів реєстрації актів цивільного стану (наприклад, для підтвердження факту зміни дівочого прізвища на шлюбне, за відсутності свідоцтва про шлюб у зв’язку з розірванням шлюбу, спадкоємець може отримати довідку відповідного органу РАЦС про дошлюбне прізвище або повну копію актового запису про укладання шлюбу).

Згідно ст. 1264 ЦКУ до четвертої черги спадкоємців за законом відносяться особи, які проживали зі спадкодавцем п’ять років до часу відкриття спадщини.

Постанова Пленуму Верховного суду України (далі — Пленум ВСУ) від 30 травня 2008 року визначає, що при вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати правила частини другої статті 3 Сімейного кодексу України (далі — СКУ) про те, що сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. Зазначений п’ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім’єю до набрання чинності цим Кодексом. Таким чином, факт спільного проживання встановлюється лише у судовому порядку та повинен підтверджуватися свідченням осіб та відповідними доказами, що підтверджують наявність спільного побуту, прав та обов’язків.

До п’ятої черги спадкоємців за законом, відповідно до ст. 1265 ЦКУ, відносяться інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. Також до п’ятої черги відносяться утриманці спадкодавця, які не були членами його сім’ї. Утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім’ї спадкодавця, але не менш як п’ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування.

У ЦК вперше з’явилася новела, яка надає можливість і суду закликати до спадкування спадкоємця за законом, який не входить у чергу, що закликається до спадщини. На перший погляд, поява такої норми не викликана необхідністю. Якщо спадкоємець дальшої черги, на відміну від спадкоємців черги, які за законом набудуть право на спадщину, опікується над спадкодавцем, останній завжди може врахувати цю обставину, склавши заповіт і врахувавши участь такого спадкоємця в його житті. Але, як свідчить нотаріальна практика, на жаль, трапляються непоодинокі випадки, коли спадкоємці, найближчі родичі спадкодавця (син, дочка) ухиляються від виконання своїх юридичних і моральних обов’язків, а догляд за спадкодавцем здійснюють інші родичі — сестра, тітка або зовсім сторонні люди. Спадкодавець же позбавлений можливості висловити свою волю в заповіті, оскільки він, наприклад, визнаний недієздатним чи в силу похилого віку, психічного розладу не має можливості адекватно сприймати дійсність. Саме цими обставинами і зумовлена поява норми, яка надає право суду певним чином змінити черговість отримання спадщини за законом.

Так, за рішенням суду право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, що має право на спадкування, може одержати особа, яка є спадкоємцем наступних черг, за умови що вона протягом тривалого часу: опікувалася; матеріально забезпечувала; надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який був у безпорадному стані внаслідок похилого віку, тяжкої хвороби. Під поняттям «опікувалася» необхідно розуміти надання звичайних фактичних послуг особі, яка перебувала в безпорадному стані й потребувала сторонньої допомоги: приготування їжі, прибирання квартири, прання білизни тощо. Поняття «матеріально забезпечувала» необхідно розуміти як надання матеріальної допомоги, що була основним засобом до існування, так і оплату комунальних послуг, ліків, придбання необхідних особистих речей для хворого тощо. Що стосується поняття «тривалий час», то воно належить до оціночних категорій, і суд, який розглядатиме справу, повинен визначатися з його змістом. На нашу думку, тривалість такого терміну повинна становили не менше одного року. Незважаючи на те, що ст. 1265 ЦК під утриманцем розуміє особу, яка не менше п’яти років отримувала матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом до існування, ми вважаємо можливим обмежитися річним строком, оскільки в даному випадку йдеться не про сторонню особу, яка утримувала спадкодавця, а про спадкоємця за законом. Слід також зазначити, що спадкоємець за законом, який може вимагати за судом права на спадкування, не лише «матеріально забезпечував», а й опікувався над спадкодавцем та надавав «іншу допомогу», тобто вчиняв дії, значно ширші за своїм змістом, ніж «утримання».

Введення такої норми є яскравою ілюстрацією реалізації на практиці таких принципів цивільного права, як справедливість, добросовісність та розумність. Водночас спадкоємці за законом, які повинні закликатися до спадщини, враховуватимуть можливість перерозподілу частки спадкоємців за законом судом, що в певних випадках може сприяти належному виконанню ними своїх родинних і громадянських обов’язків [11, c. 346-347].

Місцем відкриття спадщини після осіб, померлих в установах виконання покарань, визнається останнє місце проживання до арешту (взяття під варту).

Після смерті громадянина, який проживав на території монастиря, храму, іншого культового будинку, місцем відкриття спадщини вважається місцезнаходження відповідного будинку (п. 1.12 Глави 10 Розділу ІІ Порядку).

У свою чергу, місце відкриття спадщини визначає місце ведення спадкової справи, оскільки спадкові справи відкриваються за місцем відкриття спадщини.

У випадках відкриття спадщини після смерті особи, у якої є нерухоме майно на території іншої держави, вступає в дію Закон України «Про міжнародне приватне право», відповідно до норм якого окрема спадкова справа буде відкриватися на території тієї держави, де знаходиться нерухоме майно. Таким чином, спадкові справи заводяться окремо, але щодо майна однієї особи. Необхідним є з’ясування обставини, чи існує договір про правову допомогу з цією країною, де знаходиться нерухоме майно, і чи в цьому договорі не передбачені інші правила щодо спадкування, ніж в українському законодавстві.

4. Особливості спадкування окремих видів майна

Спадкування права на земельну ділянку (ст. 1225 ЦК України) — право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних під­ставах, із збереженням її цільового призначення. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право ко­ристування земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування, якщо інший її розмір не визначений заповітом.

Спадкування частки у праві спільної сумісної власності (ст. 1226 ЦК України) — вона спад кується на загальних підставах. Суб’єкт права спільної сумісної власності має право заповідати свою частку у праві спільної суміс­ної власності до її визначення та виділу в натурі.

Право на одержання сум заробітної плати, пенсії, стипендії, алі­ментів, інших соціальних виплат (допомоги у зв’язку з тимчасовою не­працездатністю, відшкодувань у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкоджен­ням здоров’я), які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, передаються членам його сім’ї, а в разі їхній відсутності — входять до складу спадщини (ст. 1227 ЦК України).

Спадкування права па вкладу банку (фінансовій установі) (ст. 1228 ЦК України) — право на вклад входить до складу спадщини незалежно від способу розпорядження ним. Вкладник має право розпорядитися правом на вклад у банку (фінансовій установі) на випадок своєї смерті, склавши заповіт або зробивши відповідне розпорядження банку (фінансовій установі). Заповіт, складений після того, як було зроблене розпорядження банку (фінансовій установі), повністю або частково скасовує його, якщо в заповіті змінено особу, до якої має перейти право на вклад, або якщо заповіт стосу­ється усього майна спадкодавця.

Спадкування права на одержання страхових виплат (страхового відшкодування) (ст. 1229 ЦК України) — страхові виплати (страхове відшко­дування) спад куються на загальних підставах. Якщо страхувальник у до­говорі особистого страхування призначив особу, до якої має перейти право на одержання страхової виплати в разі його смерті, то це право не входить до складу спадщини.

Спадкування права на відшкодування збитків, моральної шкоди та сплату неустойки (ст. 1230 ЦК України) — до спадкоємця переходить ораво на відшкодування збитків, завданих спадкодавцеві в договірних зобов’язаннях, право на стягнення неустойки (штрафу, пені) у зв’язку з невиконанням боржником спадкодавця своїх договірних обов’язків, яка була присуджена судом спадкодавцеві за його життя, право на відшкодування моральної шкоди, яке було присуджено судом спадкодавцеві за його життя [9, c. 115-116].

5. Прийняття та відмова від спадщини

Цивільне законодавство встановлює два способи прийняття спадщини:

1) подання нотаріусу за місцем відкриття спадщини відповідної заяви;

2) фактичного вступу на володіння спадковим майном та правами особи, тобто якщо спадкоємець постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини.

Особисто я б рекомендувала всім спадкоємцям звертатися до нотаріуса для подання заяви, що б безперечно полегшити процедуру спадкування і процесуальне оформлення документів.

Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, незалежно від того подавали вони або їх представники заяви, чи ні.

Діти, яким виповнилося 14 років мають право подати заяву про прийняття спадщини без згоди своїх батьків або піклувальника. Проте заява про відмову від спадщини здійснюється ними за згодою батьків, усиновлювачів, піклувальників, органу опіки та піклування.

Заяву про прийняття спадщини від малолітніх осіб (дітей до 14 років), недієздатних осіб подають батьки, усиновлювачі, опікуни, а відмова від спадщини можлива лише з дозволу органу опіки та піклування.

З моменту, як спадкодавець подав заяву про прийняття спадщини або фактично прийняв її, успадковане майно належить спадкоємцю, він має право користуватися ним, управляти, але до отримання свідоцтва про право на спадщину не може ним розпоряджатися.

Заява про відмову від прийняття спадщини подається також до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини. Оскільки спадкування є універсальним правонаступництвом, тому спадщину можна прийняти повністю, або відмовляються від неї взагалі. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням.

Спадкоємець може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого для її прийняття (ст. 1273 ЦК).

Якщо спадкоємець має бажання відмовитися від спадщини, він зобов’язаний подати заяву про відмову від спадщини до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини, яким вважається місце останнього проживання спадкодавця або, якщо не можна встановити останнє місця проживання спадкодавця, місце знаходження успадкованого майна або більшої його частини (ст. 1221 ЦК). Якщо цивільна дієздатність особи обмежена, вона може подавати заяву про відмову від спадщини тільки зі згоди піклувальника і органу опіки та піклування. Неповнолітня особа може відмовитися від спадщини зі згоди батьків і органу опіки та піклування.

Батьки (усиновлювачі), опікун, які вважають, що прийняття спадщини суперечить інтересам малолітньої, недієздатної особи, можуть відмовитися від спадщини лише з дозволу органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування приймає рішення, розглянувши заяву про згоду на відмову від спадщини, враховуючи при цьому, чи не буде відмова від спадщини порушувати інтереси неповнолітньої або недієздатної особи [7, c. 118].

Відмова від спадщини є безумовною і беззастережною.

Не можна відмовитися від спадкування з тією, наприклад, умовою, що спадщина буде надалі прийнята, якщо будуть погашені чи прощені борги спадкодавця.

Якщо у спадкоємця (батьків, усиновлювачів, опікунів малолітньої особи, опікунів недієздатної особи) протягом 6 місяців з дня відкриття спадщини зміниться думка щодо прийняття спадщини, то він (його представники-за законом) можуть відкликати заяву про відмову від спадщини та в установленому порядку (ст. 1273 ЦК) подати заяву про прийняття спадщини. Згода органу опіки та піклування для відкликання такої заяви батьками, усиновлювачами, опікунами малолітньої особи, опікунами недієздатної особи не потрібна. Відмова від прийняття спадщини може бути або «безадресною» або зроблена на користь іншого спадкоємця. Особа, яка подала заяву про прийняття спадщини або про відмову від неї, може відкликати її протягом строку, встановленого для її прийняття спадщини, тобто протягом 6 місяців.

Висновки

При аналізі спадкування за законом слід мати на увазі, що існують фактично три види спадкування: за заповітом, законом та змішане. Останній вид передбачає регламентацію випадків, коли одна частина майна спадкується за заповітом, а інша частина — за законом. Змішане спадкування матиме місце:

  • коли заповідано лише частину майна;
  • якщо спадкоємець відмовився від прийняття спадщини без вказівки, на чию користь, або помер до відкриття спадщини, підпризначення у заповіті не передбачено, а також заповіт є натуральним, тобто за кожним спадкоємцем закріплено конкретне спадкове майно;
  • коли спадкоємець помер після відкриття спадщини, підпризначення в заповіті не передбачено і після нього не залишилося спадкоємців, а також заповіт є натуральним, тобто за кожним спадкоємцем закріплено конкретне спадкове майно;
  • якщо заповіт було визнано судом частково недійсним.

Спадкування за законом «у чистому вигляді» матиме місце, коли після смерті заповідача:

  • заповіт спадкодавцем не складався;
  • заповідач скасував заповіт повністю;
  • всі спадкоємці за заповітом відмовилися від прийняття спадщини;
  • заповіт визнано судом недійсним і правовідносини не можуть регламентуватися попереднім заповітом, а також у разі, якщо цей заповіт був єдиним;
  • якщо за заповітом було визначено єдиного спадкоємця, який помер до відкриття спадщини або після відкриття спадщини, але після нього не залишилося спадкоємців.

Отже, спадкування за законом в Україні має свої особливості, що виражаються у законодавчому підґрунті та практичній реалізації цього виду спадкування. Практика правозастосувальних органів зумовить потребу подальшого розвитку спадкування за законом в Україні, а тому перспективи подальших наукових розвідок щодо вдосконалення правових норм у питанні спадкування за законом мають бути спрямовані саме в цьому напрямі.

Список використаної літератури

  1. Сімейний кодекс України від 10.01.2002 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 21-22. – Ст. 135.
  2. Закон України «Про нотаріат» від 2.09.1993 р. № 3425-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 39. – Ст. 383.
  3. Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України: Затв. наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 р. № 296/5 // Офіційний вісник України. – 2012. – № 17. – Стор. 66. – Ст. 632.
  4. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» від 22.12.1995 р. № 20 // Постанови Пленуму Верховного Суду України у цивільних справах. – К.: Видавничий дім «Скіф», 2005. – С. 114-122.
  5. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30.05.2008р. № 7 // Офіційний сайт Верховної Ради України (www.rada.gov.ua)
  6. Судові рішення Верховного Суду України в цивільних справах / за заг. ред. А. Г. Яреми. – К. : Юрінком Інтер, 2013. – 256 с.
  7. Достдар Р. Рецепція права та правові традиції у сучасному спадковому праві України // Право України. – 2010. – № 6. – С. 117-122.
  8. Заіка Ю.О. Спадкове право України: Навч. посібник. – К.: Істина, 2006. – 216 с.
  9. Заіка Ю.О. Спадкове право в Україні: Становлення і розвиток. Монографія. – К.: КНТ, 2007. – 288 с.
  10. Кухарєв О. Є. Спадкове право України: Навч. посібник / О. Є. Кухарєв. – К. : Алерта, 2013. – 328 с.
  11. Особливості спадкування за законом в Україні / X.3. Піцик // Держава і право. — 2009. — Вип. 45. — С. 343-348.
  12. Спадкове право України / Ю.О. Заіка, Э.О. Рябоконь. – К.: Юрінком Інтер, 2009. – 352 с.
  13. Фурса С.Я., Фурса Є.І., Клименко О.М., Рабовська С.Я., Кармаза Л.О. Спадкове право. Нотаріат. Адвокатура. Суд: Наук.-практич. посіб. / Світлана Ярославівна Фурса (ред.). – К. : Видавець Фурса С.Я., 2007. – 1216 с.