Перший кодекс українськогоправа

Перебування українських земель протягом багатьох століть під владою іноземних держав наклало свій відбиток на формування адмістративно-територіального устрою, органів влади та правової системи сучасної України. Століттями українці жили за чужими законами та правилами. Разом з тим історія вітчизняного права налічує чимало пам´яток, створених українцями чи за їхньої активної участі. Однак якщо, приміром, «Руській правді», Литовським статутам, Конституції П. Орлика, Конституції УНР чи правовим актам радянського періоду приділяється значна увага правознавцями, істориками, політологами тощо, то окремі пам´ятки практично перебувають поза увагою дослідників. До таких слід віднести і «Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р. (далі — «Права»). Хоча ця визначна пам´ятка правової думки XVIII ст. не була затверджена царською владою та не набула офіційного статусу, її значення для розвитку вітчизняної правової системи важко переоцінити. Вона акумулювала в собі кращі здобутки тогочасного права — від окремих норм звичаєвого права до Литовських статутів, польського і німецького права та, незначною мірою, гетьманських і російських нормативних актів. Така джерельна база «Прав» пояснюється, перш за все, тим, що, незважаючи на входження Гетьманщини до складу Російської імперії, в її правовій системі простежується тяглість русько-литовсько-польської правової думки та, відповідно, спорідненість з європейською правовою школою.

Дослідження «Прав», розпочате вXIX ст. О. Кістяківським, продовжили вXX ст. І. Теличенко, В. Месяц, А. Яковлів, В. Рауделюнас, М. Чубатий та іншіфахівці. Одним з останніх помітну увагуцій пам´ятці приділив К. Віслобоков,який, зокрема, провів значну роботу щодо її впорядкування та повторного видання [1], а також пролив світло на низку «білих плям», пов´язаних зі змістом«Прав» та діяльністю кодифікаційноїкомісії, яка їх готувала, провів джерелознавчий та кодикологічний аналіз тексту [2]. Незважаючи на ці наукові здобутки, подальше дослідження «Прав» якпам´ятки вітчизняного права дасть можливість не лише відтворити історичнийрозвиток правової думки в Україні, а йактуалізувати надбання попередників,врахувати їх позитивні й негативні здобутки в сучасних умовах розбудови правової держави.

У кодифікації права на території Гетьманщини, яка на початку XVIII ст.входила до складу Російської імперії, була зацікавлена як російська влада, так і козацька старшина, міщани та селяни. Проте всі вони переслідували різні цілі: метою російської влади було скасування окремішності українських земель та приведення місцевої адміністрації й суду до загальноросійського відповідника. У свою чергу, козацька старшина намагалася узаконити своє привілейоване становище та підтвердити права і вольності, здобуті в XVII ст. Більшість простого населення вбачала у кодифікації, перш за все, усунення плутанини й різного тлумачення та застосування норм права в окремих місцевостях та судах різних інстанцій. Тривалі дискусії точилися й щодо того, які джерела права та окремінорми мають лягти в основу майбутнього кодексу. Саме тому діяльність скликаної за імператорським велінням кодифікаційної комісії, основу якої склали представники козацької старшини, тривала 15 років (1728—1743 рр.), але напрацьовані норми так і не відповідали поставленій російською владою меті. Прагнення членів комісії узаконити окремішність українських правових норм у період активного обмеження вольностей Гетьманщини і скасування посади гетьмана, а також судова реформа в Росії стали чи не головною причиною незатвердження Кодексу російським урядом.

Xоча «Права» є першим кодексом українського права (далі — Кодекс), який регулює процесуальні, кримінальні, цивільні, господарські та інші норми, класифікувати його за прийнятими сьогодні критеріями досить складно. Кодекс складався з 30-ти розділів, які поділялися на 532 артикули, а ті, у свою чергу, на пункти. Проте розділи були складені не за прийнятим сьогодні галузевим принципом, тому окремі з них містять як процесуальні норми, так і норми, спрямовані на захист майнових чи інших прав. Особливу увагу привертає цивільне право, яке було розроблене досить детально. Як справедливо зазначив К. Віслобоков, цивільне право в Кодексі складається з чотирьох класичних для Європи частин, відомих ще римському праву: право спадкування, право осіб, речове й договірне. У свою чергу, вони поділяються: право спадкування — на спадкування за законом та заповітом; право осіб — на інститути шлюбу, опіки, батьківської влади та ін.; речове право — на володіння й неволодіння; договірне право — на договори й делікти тощо [3].

Таким чином, процес спадкування за Кодексом поділяється на спадкування за заповітом та за законом, що є характерним для спадкового права більшості сучасних країн. Відповідний принцип втілено і в Україні, де свобода заповіту є визначальною, а спадкування за законом чітко регламентує порядок та правовий статус спадкоємців. Отже, є підстави говорити про певного роду тяглість правових норм, які були втілені в «Правах» 1743 р. Водночас слід повторно наголосити, що відповідні норми не були новелою ні Литовських статутів, ні німецьких правових кодексів, а виступали рецепцією з римського права, оскільки вже Закони XII таблиць визнавали два види спадкування: за законом та за заповітом. При цьому жінки в Римській імперії, які могли складати заповіт за умови, якщо на це є згода опікуна, за імператора Адріана (76—138 рр. н. е.) набули повної цивільної правоздатності та отримали право складати заповіт на власнийрозсуд [4].

Обмеження спадкових прав жінок

Норми «Прав» досить детально регламентують спадково-правові відносини. Загалом спадковому праву в Кодексі цілком присвячено розділи 12-й та 13-й (тут і надалі нумерація розділів, артикулів та правові норми подаються за виданням «Прав», наведеним у списку літератури). Проте вже в 10-му розділі, який загалом регламентує шлюбні відносини, також міститься чимало норм, що стосуються успадкування майна чоловіка та дружини відповідно після смерті одного з подружжя, а також їхніх дітей. Так, після смерті чоловіка дружині належав посаг, який вона отримала від батьків або опікунів (розділ 10, артикул 5), а також віно (подарунок від чоловіка), якщо воно було належним чином оформлене (розділ 10, артикул 6). При цьому вартість віна не могла перевищувати третини нерухомого майна нареченого. Xарактерно, що діти або спадкоємці могли викупити віно в матері, а вона не могла його продати комусь іншому (розділ 10, артикул 21). У разі смерті матері її посаг переходив до того, кому вона його заповідала, а якщо у жінки не було дітей, то посаг повертався в дім, з якого вона вийшла і належав не заміжній сестрі, а за її відсутності — братам (розділ 10, артикули 6, 17). Чоловік отримував лише те, що було спільно нажите. За умови якщо спільних дітей у подружжя не було, а чоловік після смерті дружини залишався без майна, він отримував восьму частину від її посагу (розділ 10, артикул 9). Якщо посаг дружини не був відповідно оформлений, і у неї не було доказів чи свідків, то після смерті чоловіка й повторного заміжжя вона цілком втрачала права на посаг (розділ 10, артикул 7).

Загалом уже ці артикули свідчать про певне обмеження спадкових прав жінки, що було загальноприйнятною нормою тогочасного європейського права. Наступні артикули ще більше розвивають подібні норми. Зокрема, якщо після смерті чоловіка дружина повторно виходила заміж, то вона отримувала лише восьму частину від його нерухомого майна, яку діти чи спадкоємці виплачували їй грошима. Xарактерно, що діти після смерті батька отримували спадок рівними частинами, незалежно від того, народжені вони від однієї дружини, чи від різних. Так само діти від першого чи наступних чоловіків після смерті матері отримували рівні частки належного їй майна (розділ 10, артикул 20). При цьому діти, народжені вже після смерті батька, мали рівні права з іншими спадкоємцями (розділ 10, артикул 25).

Кодекс виділяв низку норм, за порушення яких чоловік чи дружина позбавлялися належної спадщини. Такими були боговідступництво, образа імператорської величності, злочин проти чоловіка чи дружини, подружня зрада (розділ 10, артикул 26). Водночас у «Правах» чітко простежується характерне для середньовічних європейських кодексів переважання спадкових прав по чоловічій лінії. Так, батьківські помістя і нерухомість переходили виключно синам, а все майно матері розподілялося порівну між дітьми чоловічої і жіночої статі (розділ 10, артикул 27). Таким чином «Права» гарантували цілісність та неподільність земельної власності, яка, переважно, дарувалася за службу й забезпечувала власника усім необхідним для її успішного продовження.

Разом із тим, положення Кодексу містять норми, покликані забезпечити до певної міри незалежний статус жінки-вдови. Так, навіть за умови відсутності права на посаг, вдова, яка проживала разом з дітьми після смерті чоловіка, успадковувала рівну з ними частину майна. Якщо ж дитина була лише одна або дітей не було взагалі, то вдова успадковувала третину майна (розділ 10, артикул 7). Кодекс також захищав майнові права незаміжніх дочок після смерті батька. Зокрема брати повинні були виділяти гроші на посаг сестрам, а якщо грошей не було, то четверту частину батьківського майна за умови, що вартість цієї частини не перевищувала необхідної суми посагу. При цьому заміжні доньки, які отримали посаг, після смерті батьків вже не мали прав на отримання додаткової спадщини. Якщо ж батьки померли, але до цього пообіцяли донькам певний посаг, і доньки могли це підтвердити, то вони повністю отримували обіцяне (розділ 10, артикул 12). Отже, укладачі «Прав» певною мірою намагалися поєднати в спадковому праві як норми Литовського статуту й німецьких прав, так і характерні для Гетьманщини звичаєві норми. Підтвердженням цього є закріплення в Кодексі традиційних сімейних цінностей з незаперечною волею батьків. Відповідно, воля батьків була визначальною при розподілі майна. Зокрема доньки, які виходили заміж без згоди батьків, братів чи інших опікунів втрачали право на спадок, у тому числі й на посаг (розділ 10, артикул 14).

Спадкування за заповітом

Спадкуванню за заповітом у «Правах» було присвячено окремий розділ — 12-й, який складався з 15-ти артикулів. Проте, на відміну від сьогоднішніх норм спадкового права, повної свободи заповіту Кодекс не надавав, що можна пояснити основами устрою феодального суспільства, де земля та помістя надавалися за службу суверену й не підлягали дробленню чи відчуженню.

Перший артикул 12-го розділу «Прав» містив визначення заповіту (згідно з оригіналом — тестаменту), а також недвозначне застереження про те, що заповіт, складений з примусу, є недійсним. Відповідний принцип є визначальним для сучасного спадкового права, що свідчить про певний демократизм середньовічних правових традицій. Так само недійсними визнавалися заповіти, які суперечили загальнонародним правам, звичаю, совісті і пристойності. Водночас чіткого регламентування подібних обмежень і винятків у Кодексі зроблено не було. Xарактерно, що вже в першому артикулі автори намагалися поєднати як кодифікованіправові норми, так і норми звичаєвого права та моралі.

Другий артикул включав перелік осіб, які були позбавлені активної спадкової правоздатності за заповітом. До таких належали: державні злочинці; малолітні діти і ті, що перебувають під опікою; сини, які не відділені від батьків (заповідати вони могли лише те, що було нажите ними особисто); монахи; священники і диякони щодо церковного майна; невільники; божевільні і розумово неповноцінні; марнотратці (із приписом «доки не виправляться», хоча відповідних критеріїв теж не було); безчесні й засуджені до смерті; особи повністю німі, глухі та сліпі від народження.

Артикул третій чітко встановлював обмеження за заповітом. Так, спадкуванню за заповітом підлягало лише те майно, яке було нажите спадкодавцем особисто. Земля та помістя, успадковані від батьків та отримані за службу, переходили по закону до дітей або їхніх прямих спадкоємців. Таким чином, «Права» розглядали власників землі та помість як військовий стан і опору влади й стояли на сторожі їхніх інтересів, захищаючи від зубожіння.

Наступні артикули містили процесуальні норми й регулювали процес складання заповіту, його зміни, посвідчення тощо. Окремі артикули визначали порядок складання заповіту в поході чи під час епідемії чуми (артикул 7). Свідками складення заповіту не могли виступати ті, хто сам був позбавлений права складання заповіту, особи, які ставали спадкоємцями за заповітом, урядники, які його посвідчували, опікуни, на яких відповідні обов´язки покладалися заповітом, та ін. (артикул 8). Заповіт визнавався недійсним, якщо на ньому не було дати складання або містилися виправлення імені спадкоємця чи успадкованого майна (артикул 11). Відповідні норми реципували в сучасне спадкове право України майже без змін, отже, їх прогресивність і правовий характер пройшли перевірку часом.

Кодекс також захищав честь батьків і традиційні вияви поваги до них тощо. Так, батьки могли позбавити дітей спадщини, якщо ті виступали проти них чи намагалися завдати батькам якоїсь шкоди, не підтримували їх під час хвороби чи старості, відреклися від батьків чи християнської віри тощо (артикул 12). Певні обмеження стосувалися невільників та слуг. Зокрема спадкодавець не міг заповідати спадщину своєму невільнику до його звільнення (артикул 13), а посполиті, які живуть на панській землі, за заповітом могли заповідати лише третину свого майна; земля, нерухомість та дві інші частини майна переходили їхнім дітям для забезпечення несення подальшої служби (артикул 14).

Спадкування за законом

Тринадцятий розділ «Прав» присвячено спадкуванню за законом. Норми цього розділу цілком відповідають середньовічним традиціям спадкування «за природним правом». Традиційно в Європі наділення землею за військову службу і передача її у спадок разом зі службовими обов´язками від батька до сина отримало подальший розвиток у нормах німецького права та Литовських статутах. Із поправками на час та особливості устрою Гетьманщини ці норми були прийняті за основу й укладачами Кодексу 1743 р. Оскільки основу кодифікаційної комісії складали вихідці із середовища козацької старшини, які здобули свої помістя й землі завдяки військовій службі, у «Правах» явно простежується бажання закріпити ці здобутки на офіційному рівні та сприяти подальшому зміцненню військово-шляхетського стану. Загалом норми цього розділу чітко вказують на спадкування землі та маєтків особами, які можуть нести військову службу. Так, згідно з 1-м артикулом, незалежно від кількості братів, вони успадковують землю та майно батька рівними частинами, з яких четвертину повинні виділити для незаміжніх сестер. Якщо ж синів спадкоємця живих немає, але є онуки по чоловічій лінії, то спадщину отримують вони, а не доньки покійного. Доньки стають спадкоємицями лише за відсутності прямих спадкоємців чоловіків. У свою чергу, спадщину після смерті матері діти обох статей отримують рівними частинами.

2-й артикул Кодексу встановлює колоспадкоємців за трьома чергами спорідненості: низхідній (син, дочка, онуки, правнуки тощо), висхідній (батько, мати, дід, баба, прадід, прабаба тощо), побічній (брат, сестра, їхні діти, онуки, дядько, тітка тощо). Відповідно, першочергове право спадкування мають родичі по низхідній лінії. Приміром, якщо залишився хоч один праправнук по цій лінії, то весь спадок переходить до нього. За умови відсутності родичів по низхідній лінії, право на спадок отримують родичі по висхідній, і лише в останню чергу — побічні родичі. Такий порядок спадкування істотно відрізняється від прийнятого сьогодні і вказує на службово-становий принцип спадкового права.

Xарактерно, що згідно з артикулом 8-м за успадковану дочкою за відсутності синів садибу та землю, отримані за військову службу, також належить відбувати службу (її повинен нести чоловік спадкоємиці). Так само спадщина, отримана за службу, переходила за відсутності дітей до найближчих спадкоємців чоловічої статі, якщо ті походили з козацького або шляхетського роду та могли нести військову службу. Отже, ці приписи чітко повторюють середньовічні європейські норми спадкування. Разом із тим, певні новели все ж. До них, перш за все, належить те, що «Права» визначають рівними спадкоємцями усіх синів, а не старшого з них, як це було прийнято в кодексах західноєвропейського права. Для забезпечення рівних прав усіх синів спадкодавця при виникненні непорозумінь між ними (якщо старший брат хотів обділити когось із молодших спадкоємців) передбачався поділ майна в судовому порядку за участю межового комісара (артикул 10). Однак помістя, отримане за службу, як правило, переходило до старшого сина, який, у свою чергу, повинен був забезпечити долю спадку своїм братам за рахунок іншого майна. Якщо ж до смерті спадкодавця старші діти вже були відділені від батьків і отримали свою частку, то право спадкування отримували сини, які проживали з батьками без відділення майна. У такому випадку вони могли розпоряджатися спадщиною без згоди старших (артикул 12).

Особливості спадкування окремими категоріями осіб

«Права» також поповнилися нормами, які передбачали соціальний захист калік та інших несправочинних осіб. Xоча такі категорії спадкоємців не мали права на нерухоме майно, вони отримували рухоме майно нарівні з іншими спадкоємцями, а їхні здорові нащадки, які могли нести військову службу, ставали повноправними спадкоємцями. Крім того, спадкоємці, які отримували у власність нерухоме майно, мали забезпечувати і доглядати тих, хто внаслідок каліцтва чи з інших причин його не отримав (артикул 8).

Разом із тим, Кодекс встановлює певні обмеження у спадкуванні за законом для всиновлених дітей. Так, після смерті усиновлювача усиновлений отримував не рівну частку з рідними дітьми спадкоємця, а лише восьму частину від рухомого й нерухомого майна. (У спадкуванні за заповітом жодних обмежень для всиновлюваного не було.) Однак подібна норма спадкування була встановлена й у разі смерті усиновленого після усиновлювача щодо зведених братів і сестер — вони також отримували лише восьму частину його майна, а все інше діставалося його дітям. Якщо ж усиновлений помирав бездітним, то його майно порівно розподілялося між його родичами та родичами усиновлювача. Лише за умови відсутності рідних дітей в усиновлювача усиновлений після його смерті отримував усю спадщину (артикул 14).

Окремо варто відзначити норми-застереження 15-го артикулу, які чітко встановлювали неможливість передачі у спадщину захопленого силою майна чи нажитого іншим незаконним способом. Таке майно можна було повернути законному власнику в судовому порядку незалежно від терміну давності. Так само втрачали право на спадщину діти спадкоємця, якщо вони силою взяли майно батьків ще за їхнього життя. Доповнення цієї норми міститься в артикулі 16-му розділу 14-го. Згідно з ним спадкоємці позбавлялися права на відібрану силою спадщину навіть тоді, якщо батьки обіцяли їм певне майно, а потімпередумали й призначили інших спадкоємців.

Окремий артикул (17-й) врегульовував правила спадкування священників і духовних осіб та церковного майна. Зокрема всі духовні особи могли розпоряджатися майном, отриманим у спадок від батьків, за тими самими правилами, що й особи світські. Водночас церковне майно, навіть якщо воно було призначене певному священику, після смерті переходило до його наступника по церковному чину, а не по роду. Згідно з артикулом 18-м монахи, які добровільно прийняли постриг, втрачали права на спадщину, однак ті спадкоємці, яким дісталася їхня доля, мали виділяти кошти на необхідні потреби монаха.

Пережитком феодального права були норми «Прав» про перехід спадщини за відсутності спадкоємців у власність імператора, а після смерті особисто залежної особи — до його власника (артикул 20). Останній артикул 13-го розділу (21-й) було присвячено незаконнонародженим дітям. Його норми цілком відповідають тогочасним західноєвропейським правовим актам і спрямовані на захист законного церковного шлюбу та суспільної моралі. Відповідно до них незаконнонароджені діти не могли претендувати на будь-яку спадщину після смерті батька. Дещо іншим був статус дітей, народжених від чоловіка та жінки, якщо вони обоє не перебували у шлюбі. Такі діти могли отримати спадок лише від матері, але за умови, якщо у неї потім не було дітей, народжених у законному шлюбі.

Висновки

Таким чином, норми Кодексу досить детально регламентують спадкові права окремих категорій осіб, а також процесуальні норми спадкового права. Багато з них реципіювали з римського права і дійшли до нашого часу, ставши складовою частиною цивільного права України.

«Права» стали спробою тогочасної української еліти узаконити окремішність правової системи й адміністративної влади Гетьманщини від Російської імперії, відмінне бачення природи функціонування державного механізму й судової влади, високий рівень правової культури та вірність європейській правовій традиції. На відміну від правових актів Російської імперії, Кодекс 1743 р. послідовно захищав недоторканність приватної власності. Саме приватна власність, зокрема земля та садиба, виступає головним об´єктом спадкування. Разом з тим, незважаючи на окремі новели, «Правам» у цілому були притаманні прийняті в Європі феодальні норми спадкування, які захищали майнові інтереси військово-шляхетського стану. Не набувши офіційного статусу Кодекс отримав певне поширення в Гетьманщині, а окремі його норми знайшли втілення в судовій практиці. Лише після запровадження Зводу законів Російської імперії застосування місцевого законодавства на українських землях було заборонене, і вони втратили свою адміністративно-територіальну та судово-правову самобутність.

ПРИМІТКИ

1. Права, за якими судиться малоросійський народ. 1743 р. / HAH України ; Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького ; Ін-т української археографіїтаджерелознавства ім.М.С.Гру-шевського ; Ю. С. Шемшученко (відп. ред. та авт. передмови), К. A. Віслобоков (упоряд.). — К., 1997. — 547 с.

2. Віслобоков К. A. «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1743): джерелознавчий та кодикологічний аналіз : дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : 07.00.06 / К. A. Віслобоков ; Державний комітет архівів України ; Український НДІ архівної справи та документознавства. — К., 2004. — 221 с.

3. Віслобоков К. A. «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1743): джерелознавчий та кодикологічний аналіз : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : 07.00.06 / К. A. Віслобоков ; Державний комітет архівів України ; Український НДІ архівної справи та документознавства. — К., 2004. — С. 13.

4. Черниловский 3. М. Лекции по римському частному праву / 3. М. Черниловский. — М. : Юрид. лит., 1991. — С. 198.