Вступ.

1. Соціологічні концепції місцевого самоврядування.

2. Соціологічна школа муніципального права та її наукові концепції: громадсько-господарська, соціальних послуг та інші.

3. Соціальна основа місцевого самоврядування.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

При дослідженні будь-якого явища суспільного життя завжди виникає потреба в з’ясуванні його первісного змісту як своєрідної методологічної основи, на якій повинні ґрунтуватися аналіз цього явища та вирішуватися актуальні проблеми його становлення та розвитку. Не можна, очевидно, по-справжньому займатися й проблематикою місцевого самоврядування, теоретичному осмисленню якого повинно передувати дослідження первинної сутності явища самоврядування, що зумовлено потребами наукового обґрунтування основних напрямів і перспектив майбутньої реформи системи територіальної організації влади в Україні, яка має стати підґрунтям нового етапу місцевого та регіонального розвитку. Без урахування закономірностей, принципів функціонування цього явища та його співвідношення з місцевим самоврядуванням і державним управлінням розраховувати на успішне проведення цих реформ не можна. Яскравим підтвердженням цього – недолуга організація влади на місцях, яка є наслідком перманентних реформ інститутів публічної влади, що здійснювались в Україні впродовж останнього десятиріччя без достатнього наукового супроводження.

Річ у тім, що поняття “самоврядування” (синонімами якого є самокерування, самоуправління) є надзвичайно містким і багатогранним поняттям, яке неможливо виразити в одній стислій формулі. Саме тому цим терміном можуть позначатися досить різноманітні явища і процеси суспільного життя. На найвищому рівні теоретичного узагальнення це поняття може вживатися для позначення будь-яких процесів саморегулювання, самоорганізації і самоконтролю, що відбуваються в суспільстві, яке є складною самокерованою системою, здатною до саморозвитку, самовдосконалення.

1. Соціологічні концепції місцевого самоврядування

Серед представників соціологічних концепцій місцевого самоврядування (до яких відносяться різні авторитарні концепції місцевого самоврядування) важлива роль належить Л. Дюгі, який розглядав це поняття крізь призму соціальної солідарності людей. На його думку, люди солідарні один з одним тому, що: 1) в них є спільні нестатки, задовольнити які вони можуть лише спільним життям; 2) в них є різні нестатки і різні здібності, тому вони забезпечують задоволення своїх нестатків шляхом обміну взаємними послугами, які утворюються в процесі розвитку та застосування їх різних здібностей. Перспективи розвитку суспільства та держави він пов'язував з часом, коли «людська солідарність охопить місцеву, обласну та національну солідарність».

Наприкінці XIX — початку XX ст. набули розповсюдження соціал-реформістські муніципальні концепції, зокрема теорія муніципального соціалізму. Її ідеологами виступали реформісти різних країн: посибілісти у Франції, фабіанці та керівники Незалежної робочої партії в Великій Британії, бернштейніанці у Німеччині, економісти та меншовики у Росії тощо. Серед найбільш відомих ідеологів цієї теорії — М. Загряцков, М. Курчинський тощо. Муніципальний соціалізм являв собою сукупність програмних положень та установок, спрямованих на забезпечення якомога повнішої демократизації місцевого життя. Першою вимогою, яка містилася в муніципальних програмах політичних партій, було наділення міської та сільської громади правами більш широкої автономії. Ще одна вимога полягала у збільшенні представництва населення в органах місцевого самоврядування. Прихильники ідеї муніципального соціалізму сподівалися шляхом послідовних реформ, зміни державного та громадського життя без різких стрибків та потрясінь перебудувати сучасне життя на нових підставах. Тобто ЇЇ ідеологи виходили з можливості соціалістичної еволюції буржуазного місцевого самоврядування як одного з шляхів безреволюційної трансформації сучасного суспільства у соціалістичне. Створення на місцях оплотів демократії, здатних протистояти центральним органам, розширення прав місцевого самоврядування в політичній сфері трактувалося прихильниками муніципального соціалізму як корінна зміна влади у суспільстві1.

Слід зазначити, що муніципальний соціалізм нічого спільного з соціалізмом в звичайному значенні цього слова не має. Тези муніципального соціалізму висувалися насамперед в більшості буржуазних партій. Противник цих ідей В. Ленін вважав, що муніципальний соціалізм відволікає маси від класової боротьби, та є «соціалізмом в питаннях місцевого управління». Те що виходить за межі місцевих інтересів, за межі функцій державного управління, тобто все, що торкається основних джерел прибутку пануючих класів та основних засобів забезпечення їх панування, все, що зачіпає не управління державою, а устрій держави, тим самим виходить з сфери муніципального соціалізму.

Відомий радянський державознавець П. Стучка висуває поряд з наведеними теоріями ще органічну теорію самоврядування як перехідний напрямок до теорії державної. Органічну школу в соціології представляли Г. Спенсер, Лілієнфельд, Р. Вормс, І. Блюнчлі тощо. «Дана теорія, — писав П. Стучка, — якій віддавав данину й К. Маркс, прирівнює всю державу до живого організму. Держава — це складна особа. Низова її організація — це громада. Як низовий соціальний організм, вона має цілий ряд публічно правових повноважень, не делегованих від держави, а які належать їй самостійно, за власним правом, як соціальному організму».

Всі вище наведені теорії, враховуючи їх позакласовий підхід до питання організації місцевої влади, безумовно не могли бути сприйняті послідовниками К. Маркса, В. Леніна тощо. З точки зору ортодоксального марксизму, місцеве самоврядування являє собою державне управління будь-яким колом справ на місцях, яке утворюється шляхом обрання уповноважених на це осіб від пануючого класу місцевого населення, тобто це один з публічних інститутів держави, завдяки якому пануючий клас забезпечує на місцях дотримання своїх класових інтересів. Спробу сформулювати так звану соціально-класову теорію місцевого самоврядування зробили Л. Рейснер, П. Стучка, Л. Веліхов тощо. Останній, обґрунтовуючи наявність місцевого самоврядування в Радянській Росії, зокрема, писав: якщо дотримуватися тих теорій, які висувають самоврядування на противагу державному началу, то слід заперечувати існування місцевого самоврядування в СРСР. Навпаки, якщо бачити сутність справи, виходячи з державницької теорії місцевого самоврядування з відповідними важливими класовими поправками, тобто марксистського визначення останнього, дійдемо висновку, що особливий вид пролетарського самоврядування прийняв форму і зміст пролетарсько-класового самоврядування.

Досліджуючи місцеве самоврядування з точки зору його самостійності та взаємовідносин органів місцевого самоврядування з центральними органами, О. Єлістратов в 1922 р. в своїй роботі «Очерк административного права» писав: «… щодо адміністративного апарату держави самоврядування означає побудову адміністративних установ на началах відомої їх самостійності, в межах закону, та щільному їх зв'язку з сформованими територіальними, господарськими та іншими групуваннями населення, але при цьому самостійність самоврядування не слід ототожнювати з будь-якою незалежністю органів самоврядування від державної влади».

В роботах вчених цього періоду підкреслювалося, що відносна самостійність органів самоврядної одиниці відрізняється лише ступенем своєї залежності від інших циклів адміністративних установ.

В другій половині 20-х pp. з'являються роботи, в яких висловлювалася думка, що термін «радянське самоврядування» зберігся через недослідженість проблеми. Поступово з'явилися ідеї, які відкидали це поняття. Розвиток науки, як і рух держави, пішов по такому шляху, який не залишав місця для самостійності територій.

Однак, якщо ідея місцевого самоврядування в нашій країні затрималася в своєму існуванні, на Заході теорія і практика демократичного управління йшли пліч-о-пліч, розвиваючись та вдосконалюючись. Кардинальні зміни в соціально-економічній сфері викликали появу муніципальних концепцій, пов'язаних з теорією держави соціального добробуту. Муніципалітети проголошувалися інструментом соціального обслуговування, який забезпечує та охороняє в рівній мірі інтереси усіх класів та прошарків суспільства. Пануюча на Заході, зокрема в США, теорія соціального обслуговування, трактує функції муніципалітетів як один з проявів надкласової природи держави загального добробуту. Одним з основних завдань муніципалітетів має стати пропонування послуг своїм мешканцям, організація обслуговування населення. Становлення і розвиток держави загального добробуту, розширення комплексу послуг, які надаються громадянам, мало подвійний вплив на функціонування місцевого самоврядування сучасного світу. З одного боку, зросла роль місцевих органів в наданні послуг населенню, в реалізації урядової політики на місцях, що в свою чергу стимулювало зацікавленість держави в ефективності місцевого управління. З іншого боку, посилилася централізація податкової системи, контроль центру за діяльністю місцевого управління. Різка активізація ролі держави в галузі місцевих фінансів призвела до трансформації традиційного балансу між державним контролем за місцевою автономією в економічній сфері, поставивши місцеві органи в залежне становище від центральних влад1. Еволюція місцевого управління, таким чином, «значно посилила державну природу муніципальних інститутів, зростивши місцеві справи з загальнодержавними та поставивши виборні муніципальні установи в сильну адміністративну та фінансову залежність від уряду і міністерств».

2. Соціологічна школа муніципального права та її наукові концепції: громадсько-господарська, соціальних послуг та інші.

Внесок соціології в теорію й практику муніципального керування обумовлений тим, що саме ця наука дає знання про поводження людей і функціонуванні суспільних інститутів, без яких неможливо ефективне керування на муніципальному рівні. Особливе значення в цьому зв'язку здобуває вивчення муніципальних утворень.

Підводячи певні підсумки, можна зазначити, що самоврядування (самоуправління) є загальносоціологічною категорією, яка може застосовуватися для характеристики будь-яких проявів саморегулювання, самоорганізації, самоконтролю, які об’єктивно притаманні будь-якому суспільству як цілісній динамічній соціальній системі, де відбуваються процеси управління. Оскільки суспільство як універсальна самокерована соціальна система складається із ієрархії підсистем різної природи, здатних до саморозвитку, то самоврядування є формою саморегулювання, самоорганізації не лише суспільства в цілому, а й інших соціальних спільностей людей (територіальних спільнот та інших колективів людей), в процесі якого забезпечується збереження їх цілісності, якісної специфіки та їх відтворення і саморозвиток. Тож не дивно, що поняття “самоврядування”, яким можуть позначатися далеко неоднозначні явища і процеси суспільного життя, досить часто трактується в широкому і вузькому значеннях.

В широкому розумінні всеохоплюючою формою самоорганізації суспільства можна розглядати насамперед державу, яка виникла як продукт суспільного розвитку і жодною мірою не є силою, нав’язаною суспільству зовні. У такому значенні самоврядування є відображенням такої форми самоорганізації суспільства, за якого функції управління здійснює держава, забезпечуючи при цьому цілісність суспільства та його стабільне і нормальне функціонування.

Саме у такому контексті термін “самоврядування” (selfgovernment), починаючи з кінця ХVІІІ ст., використовується для характеристики англійського державного ладу як самоврядної через парламент нації, хоча останній і не зустрічається в англійському законодавстві. Вбачаючи зв’язок між самоврядуванням і такими поняттями як “демократія” і “народовладдя”, тогочасні дослідники, зокрема, вважали, що в широкому розумінні самоврядування має місце скрізь, де уряд обирається і повністю залежить від народу. Отже, у даному випадку під самоврядуванням розуміється по суті державне управління, здійснюване державою як самоврядною організацією, в структурі якої функціонують демократично обрані представницькі органи.

Під таким самим кутом зору аналізувалось явище самоврядування і в радянській суспільно-політичній літературі, яке поділялось на відповідні типи залежно від характеру способу суспільного виробництва. Так, наприклад, вважалось, що кожній суспільно-економічній формації був властивий свій тип самоврядування, особливості якого виводились із соціально-економічної й класової структури суспільства. Зокрема, виділялось самоврядування в первісному, рабовласницькому, феодальному, буржуазному та соціалістичному суспільстві. При цьому в якості самоорганізації всього народу розглядалася лише соціалістична держава, на зміну якій мало прийти комуністичне громадське самоврядування. Всі інші історичні типи держави (рабовласницька, феодальна, буржуазна) розглядались виключно як самоврядування панівних класів, оскільки вважалось, що у суспільстві, розділеному на класи з протилежними інтересами, остання є державою панівних в економічному, а отже, й політичному відношенні класів, машиною для придушення пригнобленого, експлуатованого класу.

Водночас, самоврядування, як зазначалося вище, є способом функціонування не лише суспільства в цілому, а й інших соціальних спільностей, з яких складається суспільство як цілісна соціальна система. Саме тому в літературі досить часто явище самоврядування пов’язується не із суспільством в цілому, а з окремими соціальними спільностями, які прийнято називати одиницями самоврядування. В основі їх утворення та функціонування лежать різноманітні чинники, що обумовлює багатоманітність форм соціальних об’єднань, а отже, й форм самоврядування, яке може поділятися на певні види залежно від того, які саме спільноти становлять його соціальну базу. При цьому для характеристики явища самоврядування особливе значення мають насамперед територіальні та соціально-політичні фактори їх становлення та розвитку. Якщо в якості одиниць самоврядування виступають спільноти (колективи) людей, об’єднані за територіальною ознакою (які в різних країнах називаються по-різному), то таке врядування здебільшого позначається терміном “місцеве (територіальне) самоврядування”. Якщо ж такими одиницями виступають спільноти людей, об’єднані за політичними, економічними, культурними, етнічними, творчими, професійними, віковими та іншими ознаками, то таке самоврядування визначається як “корпоративне самоврядування”, різновидами якого є виробниче, професійне самоврядування, самоврядування в політичних партіях та інших громадських організаціях. Інакше кажучи, термін “самоврядування” як родове поняття може використовуватися для позначення різних типів і видів самоврядування, які мають місце в суспільстві.

Однак, найчастіше в сучасній зарубіжній та вітчизняній літературі термін “самоврядування” вживається у вузькому розумінні як синонім місцевого самоврядування, за якого відносно автономне управління публічними справами здійснюється населенням відповідної адміністративно-територіальної одиниці безпосередньо або через утворені ним органи, а не через центральні органи влади.

3. Соціальна основа місцевого самоврядування

Конституція України визнає людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю (ст. 3) та встановлює, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Місцеве самоврядування, як зазначалося вище, нерозривно пов'язане з державою, державною владою. Забезпечення прав і свобод людини і громадянина є головним обов'язком не лише держави, а й органів та посадових осіб місцевого самоврядування.

Згідно з Конституцією України (ст. 1) Україна є соціальною державою. Соціальною вважається держава, яка надає підтримку незахищеним верствам населення, намагається впливати на розподіл матеріальних благ відповідно до принципу соціальної справедливості з тим, щоб забезпечити кожній людині гідне існування.

Головним завданням соціальної держави є сприяння суспільному прогресу, що базується на закріплених законодавством принципах соціальної рівності, загальної солідарності та взаємної відповідальності. Соціальна держава бере на себе обов'язок забезпечити кожному членові суспільства гідний сучасної людині мінімум соціальних благ.

Конституційні положення щодо соціального характеру Української держави повною мірою відносяться і до місцевого самоврядування, його органів та посадових осіб, які зобов'язані турбуватися про соціальну справедливість, добробут населення, соціальний захист своїх жителів. Місцеве самоврядування в соціальній державі також має бути соціальним. У цьому полягає важливий принцип місцевого самоврядування, одна з його основ.

У літературі під соціальними основами місцевого самоврядування розуміють муніципально-правовий інститут, який становить сукупність норм, що закріплюють та регулюють соціальну політику місцевого самоврядування, спрямовану на створення умов, які б забезпечили гідне життя та вільний розвиток людини — члена територіальної громади'. Соціальні основи місцевого самоврядування спрямовані на гарантування соціально-економічних та соціально-культурних прав людини і громадянина на місцевому рівні. Конституція України безпосередньо покладає на місцеве самоврядування обов'язки щодо забезпечення таких прав людини і громадянина у сфері економічного, соціального і культурного життя:

права громадян користуватися для задоволення своїх потреб об'єктами права комунальної власності (стаття 41);

право громадян на соціальний захист, яке гарантується …створенням мережі… комунальних… закладів для догляду за непрацездатними (стаття 46);

право громадян, які потребують соціального захисту, на отримання від органів місцевого самоврядування житла безоплатно або за доступну для них плату (стаття 47);

право громадян на безоплатне отримання медичної допомоги в комунальних закладах охорони здоров'я (стаття 49);

право громадян на освіту, яке забезпечується доступністю і безоплатністю освіти в комунальних навчальних закладах (стаття 53);

права громадян на відшкодування за рахунок місцевого бюджету матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (стаття 56).

Органи місцевого самоврядування здійснюють соціальний захист населення, надають підтримку соціально незахищеним верствам населення, сім'ї, материнству і дитинству, розвивають систему соціальних служб, займаються питаннями охорони праці тощо.

Висновки

Таким чином, феномен самоврядування є органічною властивістю, яка притаманна суспільству як цілісній динамічній соціальній системі, хоча здатність до самоорганізації, саморегуляції властива й іншим матеріальним системам живої природи. Однак, на відміну від саморегулювання в біологічних системах, соціальне саморегулювання є результатом свідомої, вольової діяльності людини, яка органічно вплетена в систему різноманітних соціальних зв’язків, відносин, що складаються в процесі відтворення її соціальних властивостей як первинного елемента соціальної системи.

Самоврядування є продуктом розвитку суспільства, тобто виникає одночасно із суспільством і розвивається разом із ним. Потреба у самоврядуванні виникла у зв’язку з необхідністю виконання загальних функцій управління, без яких суспільство не може існувати. Прототипом майбутнього самоврядування була елементарна саморегуляція, прояви якої з’являються на самих ранніх стадіях соціогенезису, тобто тоді, коли відбувалося перетворення об’єднань первісних людей у соціальний організм, що розвивався за законами, відмінними від біологічних. Суть такої саморегуляції, яка була необхідною передумовою виживання первісної людини в умовах жорсткого відбору, зводилася до забезпечення життєдіяльності первісної праобщини, дотримання балансу між колективними та індивідуальними інтересами. Проте це, звісно, було не повноцінне самоврядування, а тільки його зародки. Лише з формуванням соціального буття і соціальної свідомості, а отже, із становленням повноцінного людського суспільства, формується властивість до соціального самоврядування, яка супроводжує його (суспільство) до наших днів.

Розвиток суспільства як складної, самокерованої системи відбувається на основі діалектичної єдності процесів стихійної (об’єктивної) та свідомої (суб’єктивної) саморегуляції.

Список використаної літератури

1. Іщенко О. Місцеве самоврядування: світовий досвід та особливості української моделі: громадсько-політична література/ Олексій Іщенко,; Ред. М. Верменчук; Ін-т законодавчих передбачень і правової експертизи. — К., 2003. — 603 с.

2. Біленчук П. Місцеве самоврядування в Україні: Муніципальне право: Навчальний посібник для вузів/ Петро Біленчук, Віктор Кравченко, Микола Підмогильний; Європ. ун-т управл., безпеки та інформ.-правових технологій; Т-во науковців по сприянню муніципальній реформі "Юрблагодійконсалтинг". — К.: Атіка, 2000. – 302 с.

3. Кампо В. Місцеве самоврядування в Україні: брошура/ Володимир Кампо,; Ред. кол.: Ю.С. Шемшученко (гол. ред.), Ф.Г. Бурчак, В.В. Цвєтков та ін.; НАНУ, Ін-т держ. і права ім. В.М.Корецького . — К.: Ін Юре, 1997. — 32 с.

4. Місцеве самоврядування: 10 років здобутків/ Фонд сприяння місцевому само-врядуванню України при президентові України; Ред. М. Пухтинський. — К.: Атіка, 2002. — 367 с.

5. Місцеве самоврядування в Україні: історія, стан, перспективи: Зб. матеріалів/ Укл. Олег Бабенко,. — Кіровоград: Центрально-Українське вид-во, 2006. — 124 с.

6. Місцеве самоврядування в Україні: досвід, проблеми, перспективи: Укл. Євген Дмитрович Прудченко; Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека. — Дніпропетровськ. – 2006. — 55 с

7. Погорілко В. Конституційне право України: Підручник/ Віктор Погорілко, Владислав Федоренко; За заг. ред. Віктора Погорілка,; М-во освіти і науки України. — К.: Наукова думка: Прецедент, 2006. — 338 с.

8. Прієшкіна О. Місцеве самоврядування в Україні: правове регулювання безпосередньої демократії: Навчальний посібник/ Ольга Прієшкіна,. — К.: Кондор, 2004. — 332 с.

9. Ткачук А. Місцеве самоврядування: світовий та український досвід: Посібник/ А.Ткачук, Р.Агранофф, Т.Браун; Пер. В.Поліщук. — К.: Заповіт, 1997. — 186 с.