ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 1

1. Історичний розвиток ідеї прав дитини

Складовою системи прав людини є система прав дитини. Дитина — неповнолітня людина, тобто така, яка не досягла 18 років, якщо законом не встановлено інше (Декларація прав дитини 1959 p., Конвенція про права дитини 1989 p.).

Права дитини — можливості (свободи) неповнолітньої людини, необхідні для її існування, виховання і розвитку. Багато прав дитини збігаються з правами людини (право на життя, ім’я, набуття громадянства, вільне вираження думок та ін.). Конвенція про права дитини від 20 жовтня 1989 р. (набула чинності на території України з 27 вересня 1991 р.) формулює громадянські, політичні, економічні, соціальні, культурні права дітей.

2. Діяльність Комісії з питань захисту прав дитини

Комісія відповідно до покладених на неї завдань:

розглядає та подає пропозиції до індивідуального плану соціального захисту дитини, яка опинилася в складних життєвих обставинах, дитини-сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування;

розглядає питання, у тому числі спірні, які потребують колегіального вирішення, зокрема:

— Реєстрація дитини, батьки якої невідомі;

— Надання дозволу бабі, діду, іншим родичам дитини забирати її з пологового будинку або іншого закладу охорони здоров’я, якщо цього не зробили батьки дитини;

— Позбавлення та поновлення батьківських прав;

— Вирішення спорів між батьками щодо визначення або зміни прізвища та імені дитини;

— Вирішення спорів між батьками щодо визначення місця проживання дитини;

— Участь одного з батьків у виховані дитини;

— Побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав;

— Визначення форми влаштування дитини-сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування;

— Встановлення і припинення опіки і піклування;

— Утримання і виховання дітей у сім’ях опікунів, піклувальників, прийомних сім’ях, дитячих будинках сімейного типу та виконання покладених на них обов’язків;

— Збереження майна, право власності на яке або право користування яким мають діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування;

— Розгляд звернень дітей щодо неналежного виконання батьками, опікунами, піклувальниками обов’язків з виховання або щодо зловживання ними своїми правами;

— Інші питання, пов’язані із захистом прав дітей.

 

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 2

1. Властивості прав людини

Загальновизнаним є те, що людина в державі має значну кількість прав і свобод. Будучи учасником багатоманітних суспільних відносин, людина використовує ці права для задоволення своїх потреб, здійснення певної мети. Права людини – вельми складне, багатоманітне поняття. З погляду юридичного змісту право людини – це міра можливої поведінки, гарантованої юридичними нормами, а також етичними, політичними, культурними правилами і принципами.

Права і свободи індивіда є його соціальними можливостями, що детермінуються економічними і культурними умовами життєдіяльності суспільства та законодавчо закріплюються державою. У правах і свободах відображається міра свободи, що об’єктивно визначається станом розвитку суспільства; забезпечується самовизначення особи; встановлюються умови реального використання соціальних благ у різноманітних сферах особистого, політичного, економічного, соціального та культурного життя.

2. Влаштування дітей, які залишилися без батьківського піклування

Тимчасове влаштування дитини, яка залишилась без батьківського піклування, у межах своєї компетенції здійснюють служба у справах дітей за місцем виявлення дитини та кримінальна міліція у справах дітей органів внутрішніх справ.

Дитина, яка залишилась без батьківського піклування, тимчасово може бути влаштована у:

• притулок для дітей служби у справах дітей (далі — притулок);
• центр соціально-психологічної реабілітації дітей (далі — центр);
• соціально-реабілітаційний центр (дитяче містечко);
• заклад для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування;
• сім’ї громадян.

Тимчасове влаштування дитини до притулку, центру, соціально-реабілітаційного центру (дитячого містечка) здійснюється за направленням служби у справах дітей. Влаштування дитини до притулку можливе також на підставі акта кримінальної міліції у справах дітей про доставлення дитини до притулку.

Дитина, у якої є родичі або інші особи, з якими у неї склались близькі стосунки (сусіди, знайомі) і які бажають залишити її на виховання у своїй сім’ї, може перебувати у їх сім’ї до прийняття рішення про влаштування дитини. Підставою для тимчасового перебування дитини в сім’ї родичів, інших осіб, з якими у неї склались близькі стосунки, є заява цих осіб про згоду на тимчасове проживання дитини в їх сім’ї.

 

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 3

1. Визначення прав людини з позиції різних наук

Права людини набули цінності, яка належить усьому міжнародному співтовариству, і отримали обґрунтування в міжнародному праві як правовий стандарт, до якого повинні прагнути всі народи і держави. З моменту визнання цих прав кожна людина набувала певного правового статусу відповідно до міжнародного гуманітарного і, разом із ним, національного права.

Зміст і обсяг основних прав людини визначаються сукупністю таких соціальних чинників:

— інтерес людини, справедливо збалансований з інтересами, суспільства;

— мораль суспільства, що переважає у даний період;

— мета прав людини і відповідність цим правам засобів, використовуваних державою (реалізація, забезпечення та обмеження прав).

Права людини і права громадянина є тісно взаємозалежними, однак не тотожними поняттями. Громадянин — людина, яка законом визнається юридичне належною даній державі. Якщо права людини закріплені в міжнародне-правових актах, то права громадянина — у конституції певної держави.

2. Набуття дитиною статусу «дитина сирота або дитина, позбавлена батьківського піклування»

Для надання дитині статусу дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування, служба у справах дітей за місцем походження дитини протягом двох місяців повинна зібрати необхідні документи (свідоцтво про народження дитини та документи, що засвідчують обставини, за яких дитина залишилась без батьківського піклування).

Рішення про надання статусу дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування, приймається районною, районною у мм. Києві та Севастополі держадміністрацією, виконавчим органом міської чи районної у місті ради за місцем походження такої дитини за поданням служби у справах дітей.

У рішенні зазначаються прізвище, ім’я, по батькові дитини, дата народження, обставини, за яких вона залишилась без батьківського піклування, документи, які підтверджують ці обставини, та форма влаштування дитини.

Статус дитини-сироти надається дітям, у яких померли або загинули батьки, що підтверджується свідоцтвом про смерть кожного з них.

Статус дитини, позбавленої батьківського піклування, надається дітям:

1) батьки яких позбавлені батьківських прав, що підтверджується рішенням суду;

2) які відібрані у батьків без позбавлення батьківських прав, що підтверджується рішенням суду;

3) батьки яких визнані безвісно відсутніми, що підтверджується рішенням суду;

4) батьки яких оголошені судом померлими, що підтверджується свідоцтвом про смерть, виданим органами реєстрації актів цивільного стану;

5) батьки яких визнані недієздатними, що підтверджується рішенням суду;

6) батьки яких відбувають покарання в місцях позбавлення волі, що підтверджується вироком суду;

7) батьки яких перебувають під вартою на час слідства, що підтверджується постановою суду;

8) батьки яких знаходяться у розшуку органами внутрішніх справ, пов’язаному з ухиленням від сплати аліментів та відсутністю відомостей про їх місцезнаходження, що підтверджується ухвалою суду або довідкою органів внутрішніх справ про розшук батьків та відсутність відомостей про їх місцезнаходження;

9) у зв’язку з тривалою хворобою батьків, яка перешкоджає їм виконувати свої батьківські обов’язки, що підтверджується висновком медико-соціальної експертної комісії про наявність у батька, матері хвороби, що перешкоджає виконанню ними батьківських обов’язків, виданим у порядку, встановленому МОЗ;

10) підкинутим, батьки яких невідомі, покинутим в пологовому будинку, іншому закладі охорони здоров’я або яких відмовилися забрати з цих закладів батьки, інші родичі, про що складено акт за формою, затвердженою МОЗ і МВС.

 

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 4

1. Класифікація прав людини

Розмежувати основні права за певними групами можна насамперед за змістом (характером) потреб людини, котрі цими правами забезпечуються. Тоді класифікація матиме такий вигляд:

фізичні (інакше кажучи, вітальні, тобто життєві) права — це можливості людини, необхідні для її фізичного існування, для задоволення її біологічних, матеріальних потреб (зокрема права на життя; фізичну недоторканність; вибір місця проживання; безпечне природне середовище; житло; належний рівень, матеріального забезпечення; власність на предмети споживання; медичне обслуговування та інші види соціального захисту);

особистісні права — це можливості збереження, розвитку і захисту морально-психологічної індивідуальності людини, її світогляду та духовності (зокрема, право на ім’я; честь і гідність; свободу сумління, переконань та їх прояву й поширення);

культурні (гуманітарні) права — це можливості збереження і розвитку національної самобутності, доступу до духовних здобутків людства, їх засвоєння, використання та участі у подальшому вдосконаленні (зокрема, право на освіту й виховання; користування надбаннями культури і мистецтва; наукову, технічну і художню творчість; авторські права);

економічні права — це можливості людини реалізовувати свої здібності, здобувати засоби для існування, беручи участь у виробництві матеріальних та інших благ (зокрема, права на власність щодо засобів виробництва; здобуття професії; вибір та здійснення трудової або іншої діяльності; сприятливі умови та справедливу оплату праці; відпочинок і дозвілля);

політичні права — це можливості людини брати участь у державному і громадському житті, впливати на діяльність різноманітних державних органів, а також громадських об’єднань політичного спрямування (зокрема, право на громадянство та правосуб’єктність; участь у формуванні представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування; участь у державному управлінні суспільством; участь у створенні й діяльності громадських об’єднань; державний захист від порушень прав і свобод людини).

2. Ведення обліку дітей, які залишилися без батьківського піклування, дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування

Облік дітей, які залишились без батьківського піклування, здійснює служба у справах дітей за місцем проживання батьків дитини або одного з них, з яким проживала дитина до настання обставин, за яких вона залишилася без піклування батьків, незалежно від місця виявлення дитини, а дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, — служба у справах дітей за місцем походження дитини.

У разі коли батьки дитини або місце їх проживання невідомі, дитина, яка залишилась без батьківського піклування, береться на облік у службі у справах дітей за місцем виявлення дитини або місцем розташування закладу охорони здоров’я, в якому дитину залишили.

Відомості про дитину, яка залишилась без батьківського піклування, збираються службою у справах дітей протягом 10 днів після надходження повідомлення про таку дитину. Зазначений строк може бути продовжений за рішенням керівника служби у справах дітей, але не більше ніж на 25 днів.

Служба у справах дітей на підставі зібраних відомостей про дитину приймає рішення, яке оформлюється наказом, про взяття її на первинний облік дітей, які залишились без батьківського піклування, дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування (далі — первинний облік), і вносить дані про таку дитину до книги первинного обліку. Дитина вважається такою, що взята на первинний облік, з дати прийняття такого рішення.

Підставою для прийняття рішення про взяття дитини на первинний облік є акт обстеження умов перебування дитини, в якому зазначається факт відсутності батьківського піклування, або інші документи, що підтверджують факт залишення дитини без батьківського піклування.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 5

1. Три покоління прав людини

Історія ідеї прав людини бере свої витоки в давнині. Вже в Біблії містяться положення про цінність і недоторканність людського життя, рівності людей. В античних державах і країнах Давнього Сходу обґрунтовувалася рівність людей однаковими природними умовами їхнього походження з Космосу, «неба». І хоча за часів рабовласництва і феодалізму панувала ідея про права «вільних» людей (Аристотель, Платон та ін.), її розвиток сприяв накопиченню інтелектуального матеріалу для подальшого (буржуазного) стрибка у цьому напрямку — визнання рівності усіх людей перед законом.

В другій половині XX століття під впливом міжнародних документів про права людини відбулося зм’якшення історичного протистояння природно-правового і позитивістського (що ототожнює право і закон) підходів до права, навіть їхнє зближення, що відбилося у конституційній і судовій практиці держав.

У результаті наукової систематизації прав людини в історичному огляді з’явилася теорія трьох поколінь прав людини.

Перше покоління прав людини — невідчужувані особисті (громадянські) і політичні права. Це — право громадянина на свободу думки, совісті та релігії, на участь у здійсненні державних справ, на рівність перед законом, право на життя, свободу і безпеку особи, право на свободу від довільного арешту, затримання або вигнання, право на гласний розгляд справи незалежним і неупередженим судом та ін. Особисті і політичні права набули юридичної форми спочатку в актах конституційного національного права, а незабаром і в актах міжнародного права.

Перше покоління прав людини є основою індивідуальної свободи і кваліфікується як система негативних прав, що зобов’язують державу утримуватися від втручання в сфери, врегульовані цими правами.

Друге покоління прав людини — поглиблення особистих (громадянських) і розвиток соціально-економічних і культурних прав (право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, медичну допомогу та ін.) — сформувалося в процесі боротьби народів за поліпшення свого економічного становища та підвищення культурного статусу. Ці вимоги виникли після Першої світової війни, а вплинули на демократизацію і соціалізацію конституційного права країн світу та міжнародне право після Другої світової війни, коли завдяки бурхливому розвитку виробництва склалися реальні передумови для задоволення соціальних потреб громадян.

Третє покоління прав людини можна назвати солідарними (колективними), тобто правами всього людства — правами людини і правами народів. Це право на мир, безпеку, незалежність, на здорове навколишнє середовище, на соціальний і економічний розвиток як людини, так і людства у цілому. Йдеться про ті права особи, які не пов’язані з її особистим статусом, а диктуються належністю до якоїсь спільності (асоціації), тобто є солідарними (колективними), у яких правам особи відведене головне місце (право на солідарність, право на міжнародне спілкування та ін.).

2. Виявлення дітей, які залишилися без батьківського піклування

Особи, яким стало відомо про факт залишення дитини без батьківського піклування, зобов’язані негайно повідомити про це службу у справах дітей за місцем виявлення дитини.

Служба у справах дітей або виконавчий орган сільської, селищної ради, до яких надійшло повідомлення про дитину, яка залишилась без батьківського піклування, повинні з’ясувати місце знаходження дитини, її вік, відомості про батьків або осіб, які їх замінюють, обставини, за яких дитина залишилась без батьківського піклування, прізвище, ім’я, по батькові та адресу особи, від якої надійшло повідомлення, та отримати іншу інформацію, що має істотне значення.

За результатами обстеження умов перебування дитини складається акт, в якому зазначається дата, місце проведення обстеження, відомості про дитину, її батьків, інших осіб, з якими вона проживає, умови утримання дитини та стан її здоров’я, за яких обставин та з яких причин дитина залишилась без батьківського піклування, а також заходи, що були вжиті для захисту прав дитини.

Обстеження умов перебування не проводиться у разі, коли дитина перебуває у закладі охорони здоров’я, притулку для дітей служби у справах дітей, центрі соціально-психологічної реабілітації дітей.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 6

1. Об’єктивне і суб’єктивне право: визначення понять

Право (право в об’єктивному розумінні) — система встановлених та охоронюваних державою загальнообов’язкових, формально визначених норм (правил), що врегульовують найважливіші суспільні відносини. Вони мають повноваження визнавати правомірними чи неправомірними певні діяння (дії або бездіяльність), дозволяють або забороняють певні відносини між людьми і об’єднаннями, забезпечують методи гарантування справедливих відносин, прав і свобод людей і їхніх об’єднань, і забезпечують відповідальність і покарання для тих, хто не дотримується встановлених правил поведінки.

У розвинутих суспільствах право пов’язане з державою і не може існувати окремо від нього, оскільки його загальнообов’язковість забезпечується заходами державного впливу, а самі норми як правило приймаються, змінюються або скасовуються тільки державними органами. У суспільствах, де державна влада відсутня чи її вплив дуже слабкий, правові взаємини можуть регулюватися встановленими традиціями, релігією.

Право (право в суб’єктивному розумінні) — це міра можливої поведінки особи, визначена правовими актами повноваження конкретної особи — суб’єкта правовідносин на певні діяння (дія або бездіяльність) та цінності.

2. Загальна характеристика органів опіки і піклування та основних завдань їх діяльності

Здійснення опіки та піклування в Україні традиційно покладено на районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі комітети міських, районних у містах, сільських, селищних рад.

Права та обов’язки органів, на які покладено здійснення опіки та піклування, а також напрям їх діяльності детально регламентовано Правилами опіки та піклування.

Органи освіти здійснюють діяльність з питань виявлення, обліку та передачі дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, до дитячих будинків, шкіл-інтернатів різних профілів, на усиновлення, під опіку (піклування) та з інших питань, що належать до їх компетенції.

Органи в справах сім’ї та молоді, служби в справах неповнолітніх здійснюють діяльність з питань виявлення, обліку та тимчасового влаштування безпритульних дітей, влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, що утримуються в державних дитячих закладах, на виховання в сім’ї (прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу) та з інших питань, що належать до їх компетенції.

Органи соціального захисту населення здійснюють діяльність щодо забезпечення догляду, надання соціально-побутового та медичного обслуговування громадянам похилого віку, інвалідам і дітям з вадами фізичного та розумового розвитку, які цього потребують.

Органи охорони здоров’я здійснюють діяльність (діагностичну, лікувальну, експертну) щодо осіб, визнаних судом недієздатними внаслідок психічних захворювань або визнаних судом обмежено дієздатними внаслідок зловживання спиртними напоями чи наркотичними речовинами, а також щодо утримання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, віком до трьох років у будинках дитини.

Для допомоги в роботі при органах опіки та піклування створюються опікунські ради, що мають дорадчі функції і до складу яких входять депутати, представники місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування і громадськості.

 

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 7

1. Структура і зміст Конвенції ООН про права дитини

Конвенція ООН про права дитини — це угода між країнами, в якій записано, як уряд кожної країни має дбати про дітей. Конвенція ратифікована 193 країнами світу, крім США та Сомалі.

Конвенція про права дитини прийнята резолюцію 44/25 Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1989 року. У 2009 році світова спільнота відзначає 20-річчя підписання Конвенції ООН про права дитини.

Метою цієї Конвенції є встановлення стандартів для захисту дітей від зневаги та образ, з якими вони стикаються до певної міри щодня з усіх країнах. В ній беруться до уваги різні культурні, політичні та економічні особливості держав. На першому плані в цьому документі стоять інтереси самої дитини. Права, викладені в Конвенції, умовно можна поділити на три частини.

Забезпечення: право володіти певними речами, отримувати певні послуги та мати доступ до того й того (мова йде про ім’я та громадянство, медичний догляд, освіту, відпочинок та ігри, опікування інвалідами та сиротами);

Захист: право бути захищеним від дій, що завдають шкоди дитині (наприклад, від розлучення з батьками, залучення до воєнних дій, комерційної чи сексуальної експлуатації, фізичного чи психічного знущання);

Участь: Дитина має право бути почутою, коли приймають рішення, що стосуються її життя. Підростаючи, дитина повинна мати дедалі більше можливостей брати участь у житті суспільства, готуватися до самостійного життя (наприклад, користуватися свободою думки та слова, вибору культури, релігії та мови).

2. Соціально-правовий захист дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування

Одним з напрямів подолання сирітства є створення та поширення форм сімейного виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

 

 

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 8

1. Властивості прав людини

Права людини є нормативною формою взаємодії людей, упорядкування їхніх зв’язків, координації їх вчинків і діяльності, запобігання протиріч, протиборства, конфліктів. По своїй суті вони нормативно формулюють ті умови й способи життєдіяльності людей, які об’єктивно необхідні для забезпечення нормального функціонування індивіда, суспільства, держави. Ці нормативи засновані на принципі волі, рівності, справедливості. Такі права, як право на життя, свободу, повагу, недоторканість особи, волевиявлення думок, право на участь у політичних процесах, у культурному житті країни, є необхідними умовами влаштування життя людини в цивілізованому суспільстві й повинні бути беззастережно визнані й захищені державою.

Таким чином, права людини – це різновид суб’єктивних прав особи, яким властиві певні особливості. Ці особливості зводяться до права людини, мають природний характер і виникають в результаті самого факту народження людини. Їх зміст детермінується умовами соціально-економічного, політичного і культурного розвитку суспільства; вони опосередковують особисті відносини не тільки з державою, а і з міжнародним співтовариством; механізм захисту прав людини охоплює не тільки засоби внутрідержавного але і міжнародного захисту. З погляду вдосконалення особи право людини забезпечує можливість розвитку його здібностей, талантів як в особистих цілях так і в цілях всього суспільства.

2. Концепція забезпечення прав дитини

З метою реалізації державної політики щодо захисту прав дітей прийнято Закон України «Про охорону дитинства», який  визначив охорону дитинства загальнонаціональним пріоритетом, активізовано процес законотворення щодо захисту прав дітей, що сприяло розвитку системи надання професійної допомоги дітям та сім’ям з дітьми, багаторазово збільшено розміри допомоги при народженні дитини, допомоги на дітей-інвалідів, дітей, що перебувають під опікою та піклуванням, інших виплат, створено мережу служб та закладів для захисту і підтримки дітей, що знаходяться у складних життєвих обставинах. Починаючи з 1996 року готується щорічна державна доповідь про становище дітей в Україні, яка презентується громадськості та міжнародній спільноті.

Економічні, соціальні, екологічні та інші проблеми торкнулися в першу чергу найбільш соціально незахищеної категорії населення — дітей.

Метою Національного плану дій є визначення шляхів урегулювання питань ефективного забезпечення та захисту прав дітей з урахуванням Цілей розвитку тисячоліття та стратегії Підсумкового документа спеціальної сесії в інтересах дітей Генеральної асамблеї ООН «Світ, сприятливий для дітей».

 

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 9

1. Сутність міжнародного права

В науці міжнародного права існує безліч різноманітних визначень міжнародного права і його сутності. Іноді навіть складається враження, що майже кожен вчений або навіть юрист-практик має власне уявлення стосовно того, чим є за своєю суттю це право.

Міжнародне право виникло не за бажанням окремих людей, груп, класів тощо, а внаслідок реальних суспільних процесів. Історичний матеріал свідчить, що навіть на ранніх етапах розвитку первісні общини та племена не існували окремо, а були об’єднані неписаними родовими законами. Уже в той час союзницькі зв’язки племен не зводилися лише до турботи про зовнішній захист, а містили й безліч інших норм поведінки, які, закріплюючись із плином часу, призвели до появи права у формі звичаю.

Міжнародне право є результатом суспільної практики. Виникнувши як спосіб усвідомлення людьми свого мате­ріального інтересу, особливо у зв’язку з постійними змінами в міжнародних відносинах, воно вплинуло та продовжує впливати на розвиток держав і народів. Протягом усієї історії людства воно не тільки розвивалося разом зі зміною засобів виробництва, але й певним чином впливало на них.

Саме тому міжнародне право має природно-об’єктивне значення. Загальною умовою його становлення є не позиції держав, а умови матеріального життя людства у його історичному розвитку, взаємовідносини людини з навколишнім світом, суспільний розподіл праці, виникнення держав тощо. Власне позиція держави також формується у процесі суспільних відносин.

Міжнародне право є категорією надбудови. Але це надбудова особливого роду, яка виростає над міжнародними відносинами в повному їх обсязі — економічними, політичними, воєнними тощо.

2. Загальна характеристика соціальних ризиків

До соціальних ризиків, які утворюють основу для набуття людиною права на соціальне забезпечення, належать: тимчасова непрацездатність; вагітність і пологи; необхідність догляду за малолітньою дитиною, або дитиною-інвалідом, або за інвалідом, престарілим членом сім’ї; хвороба; інвалідність; старість (досягнення пенсійного віку); смерть годувальника; безробіття з незалежних від людини причин; нещасний випадок на виробництві, професійне захворювання; смерть та деякі інші.

Соціальні ризики є наріжним каменем соціального захисту. Від того, як змінювався перелік ризиків, котрі на законодавчому рівні визнавалися державою, можна простежити розвиток соціального захисту й оцінити його стан у конкретній державі.

В аспекті способів державного забезпечення розрізнюють традиційні і нетрадиційні соціальні ризики.

Для визначення переліку традиційних ризиків, як правило, посилаються на норми Конвенції МОП № 102 та Європейського кодексу соціального забезпечення. Зокрема згідно з Кодексом держави повинні надавати соціальні допомоги у зв’язку з 9 традиційними соціальними ризиками — хворобою, безробіттям, старістю, трудовим каліцтвом, професійною хворобою, вагітністю та пологами, утриманням дітей, інвалідністю, втратою годувальника. Ці ризики втрати або зменшення доходу внаслідок об’єктивних обставин характеризуються найбільшою типовістю і мають найбільший коефіцієнт вірогідності у житті кожної людини, тому вони стали основою для надання соціальних виплат через системи соціального страхування, у фінансуванні яких самі застраховані особи беруть участь.

Основи законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування передбачають такі страхові випадки: тимчасова непрацездатність, вагітність і пологи, догляд за малолітньою дитиною, інвалідність, хвороба, досягнення пенсійного віку, смерть годувальника, безробіття, соціальні послуги та інші матеріальні витрати, пов’язані з певними обставинами, нещасний випадок на виробництві, професійне захворювання (ст. 26).

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 10

1. Конвенція ООН про права дитини як фундаментальний документ у сфері захисту прав дітей

Конвенція про права дитини, яка прийнята та відкрита для підписання й ратифікації резолюцією 44/25 Генеральної Асамблеї ООН листопада 1989 року, в Україні набрала чинності 27 вересня 1991 року логічно і адекватно розвиває ці положення. Базуючись на ідеї першочерговості загальнолюдських цінностей, всебічного розвитку особистості, Конвенція визнає пріоритет інтересів дитини в суспільстві, наголошує на неприпустимості її дискримінації, будь-яких ознак чи мотивів і, насамперед, на необхідності піклування державою і суспільством, а також особливої турботи про соціально незахищених дітей: сиріт, інвалідів, біженців, правопорушників.

У цьому документі акцентується увага на тому, що дитина, тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення, не повинна залишитися у такому оточенні, має право на особливий захист та допомогу з боку держави (ст. 20).

2. Підходи до представництва інтересів клієнта

Представлення та відстоювання інтересів (пер. англ. advocacy) — комплекс заходів окремих осіб або організацій з метою впливу на зміну рішень в державній політиці. Представлення та відстоювання інтересів за своєю суттю є процесом, орієнтованим на досягнення певних цілей, а тому відіграє важливу роль у відновленні соціальної справедливості, забезпеченні політичних і громадянських свобод, наданні права голосу, врахуванні точки зору дітей тощо. Цей процес виражає можливість окремих осіб, певної організації або суспільства в цілому брати участь у формуванні державної політики, проведенні змін політичного курсу. Здатність організацій чи окремих осіб здійснювати представницькі функції, їх уміння відстоювати свої інтереси є ознакою розвитку громадянського суспільства. В такому середовищі дії з представлення та відстоювання інтересів часто виходять за межі окремих завдань (наприклад, збільшення мінімальної заробітної плати) і спрямовані на мобілізацію ресурсів суспільства з метою запровадження демократичних змін та їх закріплення, якщо це необхідно.

 

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 11

1. Сутність та значення Преамбули до Конвенції ООН про права дитини

У преамбулі Конвенції ООН про права дитини (далі – КПД) наголошується, що сім’я є основним осередком суспільства і природним середовищем для зростання і благополуччя всіх її членів і особливо дітей, що дитині для повного і гармонійного розвитку її особи необхідно зростати в сімейному оточенні, в атмосфері щастя, любові і розуміння. Із сорока однієї статті КПД, безпосередньо присвячених правам дитини (інші носять організаційно-правовий характер), третина статей так чи інакше пов’язує благополуччя дитини із сімейним середовищем і жодним чином не посягає на батьківські права. Більше того, вона стимулює реалізацію батьками своїх прав щодо дитини, які, відзначимо, є одночасно й обов’язками щодо дитини (зокрема, батьки мають право і одночасно зобов’язані виховувати дитину).

Зокрема, статті 5 та 14 визначають право батьків та законних опікунів дитини належним чином управляти і керувати дитиною щодо здійснення визнаних Конвенцією прав і робити це згідно зі здібностями дитини, що розвиваються.

2. Індивідуальне представництво інтересів клієнта

Індивідуальність є неодмінною і найважливішою ознакою особистості. Особистість — людина, соціальний індивід, що поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільнозначущого та індивідуально неповторного. Особистість – найголовніше в людині, найважливіша її соціальна ознака. Якщо людина є носієм найрізноманітніших властивостей, то особистість – основна властивість, у якій виявляється її суспільна сутність. Особистість виражає належність людини до певного суспільства, певної історичної епохи, культури, науки тощо. Індивідуальність – не лише основоположна ознака особистості, але й одне з основних особистих немайнових благ.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Представництво інтересів клієнта в суді є процесуальним засобом реалізації фізичними та юридичними особами, гарантованих Конституцією і законодавством України, права на судовий захист .

 

 

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 12

1. Ювенальна юстиція як система захисту прав дітей, які перебувають у конфлікті із законом

«Ювенальна юстиція» – це судоустрій і судочинство у справах про правопорушення неповнолітніх. На відміну від загальної, ювенальна юстиція має охоплювати систему соціальних послуг на допомогу дитині, яка перебуває у конфлікті із законом. Тому сучасна ювенальна юстиція – це система державних і муніципальних, судових, правоохоронних органів, освітніх і виховних установ, правозахисних і громадських організацій, що на основі права та медико-соціальних і психолого-педагогічних методик здійснюють попередження правопорушень дітей та проти дітей, правосуддя щодо дітей, захист їхніх прав, свобод та інтересів, а також ресоціалізацію дітей.

Напрямок роботи держави і суспільства має бути спрямований на захист дитини від жорстокого і нелюдського поводження, забезпечення належних умов для її розвитку та гідного виховання. Проте ювенальна юстиція західного зразка, суть якої часто, в кінцевому результаті, зводиться до прирівнювання дитини у правах з дорослими, при повній відсутності обов’язків несе низку очевидних загроз.

2. Державна допомога сім’ям з дітьми

З 1992 року із прийняттям Закону України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» в Україні запроваджено допомогу сім’ям з дітьми. Відповідно до цього Закону (в редакції Закону від 22 березня 2001 р.) сім’ї, в яких проживають і виховуються неповнолітні діти (до 18 років) і які не застраховані в системі загальнообов’язкового державного соціального страхування, мають право на такі види допомоги:

• допомога у зв’язку з вагітністю та пологами;
• одноразова допомога при народженні дитини;
• допомога на догляд за дитиною до досягнення нею трирічного віку;
• допомога на дітей, які перебувають під опікою та піклуванням;
• допомога на дітей одиноким матерям.

Усі види державної допомоги сім’ям з дітьми призначають і виплачують органи соціального захисту населення за місцем проживання батьків (усиновителів, опікуна, піклувальника). Жінкам з числа військовослужбовців допомоги призначаються і виплачуються за місцем служби.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 13

1. Система захисту прав людини в рамках Організації Об’єднаних Націй (ООН). Роль і структура ООН

Виходячи з гуманітарної домінанти, що лежить в основі всієї діяльності Організації Об’єднаних Націй, вважається необхідним розглянути спеціалізовані органи ООН з права людини.

1. Верховний комісар ООН у справах біженців.

Відповідно до Статуту Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ), прийнятим у 1950 році, Верховний комісар, діючи під керівництвом Генеральної Асамблеї, бере на себе обов’язки із надання міжнародного захисту, під егідою ООН, тим біженцям, які підпадають під дію даного Статуту, і з вишукування остаточного вирішення проблеми біженців шляхом виявлення сприяння урядам і, за згодою відповідних урядів, приватним організаціям для полегшення добровільної репатріації указаних біженців або їхньої асиміляції в нових країнах.

2. Верховний комісар ООН із заохочення та захисту всіх прав людини.

Посада Верховного комісара ООН із заохочення та захисту всіх прав людини була заснована відповідно до резолюції 48-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН у грудні 1993 року.

Верховним комісаром є особистість, що характеризується високими моральними устоями і чесністю й володіє досвідом, у тому числі в галузі прав людини, а також загальними знаннями і розумінням різних культур, що особливо необхідно для безстороннього, об’єктивного, невибіркового й ефективного виконання обов’язків Верховного комісара.

3. Комісія з прав людини.

Комісія ООН з прав людини заснована ЕКОСОР у 1946 році. Спочатку в її склад входило 18 членів. В даний час

Комісія обирається ЕКОСОР на три роки і складається вже з 43 членів.

Основне завдання Комісії полягає в розробці пропозицій і рекомендацій і представленні ЕКОСОР доповідей щодо міжнародно-правової регламентації громадянських і політичних прав людини, прав жінок і дітей, захисту меншин, попередження дискримінації за ознаками статі, раси, мови і релігії, іншими питаннями прав людини.

З цією метою Комісія створила декілька допоміжних органів, у тому числі Підкомісію із попередження дискримінації і захисту меншин, Робочу групу з питання про насильницькі або недобровільні зникнення людей та ін.

2. Взаємодія соціального педагога з іншими фахівцями соціальної сфери щодо соціально-правового захисту населення

Соціальний педагог може працювати як штатна одиниця загальноосвітніх, культурно-досугових, спортивно-оздоровчих установ, служби соціального захисту й соціального забезпечення правоохоронних органів, а також здійснювати у встановленому порядку індивідуально-трудову діяльність.

Педагог зв’язується з фахівцями, зі службами соціального захисту, які здатні допомогти дитині. Для цього необхідно, щоб він був професійно підготовлений, досить освічений для ведення виховної роботи. Сьогодні це називається педагогічною майстерністю.

Педагогічна майстерність більшою мірою залежить від особистих якостей педагога, а також від його знань й умінь. Вона визначається об’єктивними й суб’єктивними факторами. Об’єктивні фактори — це система знань, умінь, навичок.

Професійні знання соціального педагога: педагогіка й психологія, фізіологія розвитку дитини, методики виховної роботи. Ці знання необхідні для вивчення дитини, аналізу його вчинків і поводження, особливостей його спілкування, сумісності його в групі інших дітей.

Соціальний педагог повинен уміти: організувати діяльність і співпрацю дітей; володіти деякими прийомами артистизму, мовою, подихом, ритмом і постановкою голосу, мімікою й жестами; знаходити в бесіді той тон і мову, що дасть можливість говорити з жебраками й алкоголіками, наркоманами й повіями або з дитиною, що потрапила в лихо. Не просто говорити, а переконати й вплинути.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 14

1. Визначення прав людини з позиції різних наук

Права людини набули цінності, яка належить усьому міжнародному співтовариству, і отримали обґрунтування в міжнародному праві як правовий стандарт, до якого повинні прагнути всі народи і держави. З моменту визнання цих прав кожна людина набувала певного правового статусу відповідно до міжнародного гуманітарного і, разом із ним, національного права.

Зміст і обсяг основних прав людини визначаються сукупністю таких соціальних чинників:

— інтерес людини, справедливо збалансований з інтересами, суспільства;

— мораль суспільства, що переважає у даний період;

— мета прав людини і відповідність цим правам засобів, використовуваних державою (реалізація, забезпечення та обмеження прав).

Права людини і права громадянина є тісно взаємозалежними, однак не тотожними поняттями. Громадянин — людина, яка законом визнається юридичне належною даній державі. Якщо права людини закріплені в міжнародне-правових актах, то права громадянина — у конституції певної держави.

2. Індивідуальне представництво інтересів клієнта

Індивідуальність є неодмінною і найважливішою ознакою особистості. Особистість — людина, соціальний індивід, що поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільнозначущого та індивідуально неповторного. Особистість – найголовніше в людині, найважливіша її соціальна ознака. Якщо людина є носієм найрізноманітніших властивостей, то особистість – основна властивість, у якій виявляється її суспільна сутність. Особистість виражає належність людини до певного суспільства, певної історичної епохи, культури, науки тощо. Індивідуальність – не лише основоположна ознака особистості, але й одне з основних особистих немайнових благ.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Представництво інтересів клієнта в суді є процесуальним засобом реалізації фізичними та юридичними особами, гарантованих Конституцією і законодавством України, права на судовий захист .

 

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 15

1. Органи і процедури контролю в рамках ООН. Підготовка періодичних доповідей держав як механізм контролю за дотриманням прав людини

Pacta sunt servanda («Кожний діючий договір обов’язковий для його учасників і повинен ними сумлінно виконуватися»). Відповідно до  цього принципу міжнародного права особливе значення мають питання ефективного контролю за виконанням державами своїх зобов’язань в області прав людини. У цей час у рамках ООН діє цілий ряд механізмів, що здійснюють цей контроль. Звичайне розходження проводиться між договірними органами, які створюються відповідно до  міжнародних договорів, і статутними процедурами, які ґрунтуються на резолюціях або рішеннях міжнародних організацій або їхніх органів (діючих, у свою чергу, на підставі своїх уставів — міжнародних договорів). Функції договірних органів полягають головним чином у розгляді доповідей держав і індивідуальних скарг. Що стосується статутних процедур, те звичайно їхнім завданням є реагування на масові порушення прав людину або порушення тих прав, яким надається особливе значення.

Верховний комісар ООН по правах людини встановив цілодобову «гарячу лінію» факсимільного зв’язку: ( 41-22) 917 9022, який може скористатися будь-яка особа або організація, що бажає привернути увагу ООН до фактів порушення прав людини в тій або іншій державі миру. У принципі, повідомлення можуть бути довільної форми; при цьому необхідно враховувати, що вказівка органа або процедури контролю, у рамках якої, на думку автора повідомлення, повинне проходити розгляд повідомлення, а також дотримання відповідних формальних вимог будуть сприяти більше швидкому розгляду цього повідомлення й більше ефективної реакції на нього.

2. Підходи до представлення та відстоювання інтересів людини

В залежності від цілей, процес представлення та відстоювання інтересів може бути спрямований, як на вирішення окремих питань (наприклад, майнових прав випускників інтернатів або вдосконалення системи оподаткування), так і на широку проблему трансформації і зміцнення демократичних інституцій у загальному значенні (наприклад лобіювання конституційних реформ або захист прав дітей).

В практиці представлення та відстоювання інтересів розрізняють три підходи: проведення кампанії професійними організаціями для замовників, спільно із замовниками та здійснення представлення та відстоювання інтересів власними зусиллями.

 

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 16

1. Концепція забезпечення прав дитини

З метою реалізації державної політики щодо захисту прав дітей прийнято Закон України «Про охорону дитинства», який  визначив охорону дитинства загальнонаціональним пріоритетом, активізовано процес законотворення щодо захисту прав дітей, що сприяло розвитку системи надання професійної допомоги дітям та сім’ям з дітьми, багаторазово збільшено розміри допомоги при народженні дитини, допомоги на дітей-інвалідів, дітей, що перебувають під опікою та піклуванням, інших виплат, створено мережу служб та закладів для захисту і підтримки дітей, що знаходяться у складних життєвих обставинах. Починаючи з 1996 року готується щорічна державна доповідь про становище дітей в Україні, яка презентується громадськості та міжнародній спільноті.

Економічні, соціальні, екологічні та інші проблеми торкнулися в першу чергу найбільш соціально незахищеної категорії населення — дітей.

Метою Національного плану дій є визначення шляхів урегулювання питань ефективного забезпечення та захисту прав дітей з урахуванням Цілей розвитку тисячоліття та стратегії Підсумкового документа спеціальної сесії в інтересах дітей Генеральної асамблеї ООН «Світ, сприятливий для дітей».

2. Сутність представництва інтересів клієнта, його рівні

В залежності від проблеми можна виділити такі рівні представлення та відстоювання інтересів:

• міжнародний (проблема зовнішнього боргу, парникового ефекту, торгівлі зброєю тощо),
• регіональний (наприклад регіональні конфлікти, торгівельна політика),
• національний ( політика у сфері охорони здоров’я і освіти, свободи слова і віросповідання, права власності на землю),
• рівень місцевої влади (якість надання освітніх послуг, охорони здоров’я),
• громади (питання розподілу земля, становище жінок і дітей), сім’ї ( розподіл ресурсів, роль жінки),
• міжособистісний (щоденне прийняття рішень, участь у виборах).

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 17

1. Сутність понять «соціальний захист» та «соціальне забезпечення», принципи права соціального забезпечення

Головною категорією є термін «соціальний». У довідковій літературі цей термін визначається як «пов’язаний із життям та стосунками людей у суспільстві» або «породжений умовами суспільного життя, певного середовища, ладу».

Ключову роль для порівняння відіграють терміни «захист» та «забезпечення».

Аналізуючи категорію «забезпечення» (а також його похідні – «забезпечувати», «забезпечуватися») слід зазначити, що її можна визначити як:

• постачати щось у достатній кількості, задовольняти кого, що-небудь у якихось потребах;
• надавати кому-небудь достатні матеріальні засоби до існування;
• створювати надійні умови для здійснення чого-небудь, гарантувати щось;
• задовольняти себе у якихось потребах;
• вживати певних заходів, робити якийсь запас щоб гарантувати себе від чого-небудь.

Таким чином можемо зробити висновок, що поняття «забезпечення» є вужчим за своїм значенням за категорію «захист» і є його складовою.

У широкому розумінні соціальний захист розглядають як діяльність держави, спрямовану на забезпечення процесу формування та розвитку повноцінної особистості, створення умов для самовизначення й ствердження в житті. У вузькому – соціальний захист розглядається як сукупність економічних і правових гарантій, котрі забезпечують додержання найважливіших соціальних прав громадян.

2. Загальна характеристика інституційної системи забезпечення прав дітей, молоді та сімей з дітьми на місцевому рівні

Соціальна робота з сім’ями, дітьми та молоддю, державне управління та контроль у цій сфері здійснюються на місцевому, регіональному, державному рівнях.

Забезпечення прав дітей, зокрема на місцевому рівні, відповідно до українського законодавства здійснюється цілою низкою суб’єктів соціальної політики. Забезпечення прав дітей є фактично основною функцією служби у справах дітей, центру соціальних служб для сімей, дітей та молоді, управління та закладів освіти, кримінальної міліції у справах дітей та входить до функцій управління та закладів охорони здоров’я, відділу у справах сім’ї та молоді, управління праці та соціального захисту населення, центру зайнятості, пенсійного фонду, департаменту виконання покарань, прокуратури, суду, тощо.

Кожен суб’єкт соціальної політики державного сектору має свою власну систему збору даних та звітності, до якої входять і показники його діяльності у сфері забезпечення прав дітей. Більш того, звітність різних суб’єктів є досить закритою для інших суб’єктів соціальної політики, подається різними суб’єктами у різні терміни та в різні інституції. Тому головною проблемою залишається відсутність уніфікованої системи оцінки результативності та ефективності діяльності всіх суб’єктів у сфері забезпечення прав дітей на місцевому та державному рівнях.

Неурядові організації, які могли б здійснювати таку оцінку як незалежні експерти, мають значно ускладнений доступ до статистичної інформації щодо стану справ у сфері забезпечення прав дітей як в регіонах, так і в Україні загалом.

 

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 18

1. Загальна характеристика соціальних ризиків, що є підставами для соціального забезпечення

Для визначення переліку традиційних ризиків, як правило, посилаються на норми Конвенції МОП № 102 та Європейського кодексу соціального забезпечення. Зокрема згідно з Кодексом держави повинні надавати соціальні допомоги у зв’язку з 9 традиційними соціальними ризиками — хворобою, безробіттям, старістю, трудовим каліцтвом, професійною хворобою, вагітністю та пологами, утриманням дітей, інвалідністю, втратою годувальника. Ці ризики втрати або зменшення доходу внаслідок об’єктивних обставин характеризуються найбільшою типовістю і мають найбільший коефіцієнт вірогідності у житті кожної людини, тому вони стали основою для надання соціальних виплат через системи соціального страхування, у фінансуванні яких самі застраховані особи беруть участь.

Основи законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування передбачають такі страхові випадки: тимчасова непрацездатність, вагітність і пологи, догляд за малолітньою дитиною, інвалідність, хвороба, досягнення пенсійного віку, смерть годувальника, безробіття, соціальні послуги та інші матеріальні витрати, пов’язані з певними обставинами, нещасний випадок на виробництві, професійне захворювання (ст. 26).

2. Інституційна система забезпечення прав дітей, молоді та сімей з дітьми на державному рівні

Однією з найгостріших проблем є проблема багатодітних та неповних сімей. За результатами проведеної паспортизації багатодітних сімей, чверть з них, а це близько 100 тисяч дітей, потребує додаткової соціальної допомоги. Досить часто єдиним джерелом фінансування для багатьох таких сімей є державна допомога.

Відомо, що близько 80 відсотків дітей народжується в молодих сім’ях, які недостатньо конкурентні на ринку праці, а відтак не мають чітких перспектив покращення матеріальних та житлових умов. Типовими проблемами таких сімей є низький рівень доходів при досить високому рівні безробіття. Доволі гострою є проблема забезпечення житлом.

Особливої уваги з боку держави, суспільства потребують сім’ї, в яких виховуються діти-інваліди. На початок року в Україні нараховувалося 141,0 тис. дітей-інвалідів. Понад 80 відсотків таких дітей проживає та виховується у сім’ях і 20 відсотків — в інтернатних закладах. Такий розподіл передбачає необхідність надання родинам, які виховують дітей з функціональними обмеженнями, відповідної допомоги.

Протягом останніх років в Україні спостерігається тенденція до зменшення дитячого населення, особливо у віковій групі до 17 років. Незважаючи на те, що за останні два роки народжуваність дітей дещо зросла, демографічна ситуація в країні залишається кризовою.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 19

1. Організаційно-правові форми соціального забезпечення

Нині здійснення права на соціальний захист в Україні організовано в кількох формах, які розрізняються за такими ознаками: 1) коло осіб, що підлягають забезпеченню; 2) джерела і способи фінансування; 3) види, умови та розміри забезпечення; 4) органи, що надають забезпечення.

Основною організаційно-правовою формою у системі соціального захисту є загальнообов’язкове державне соціальне страхування, яке, у свою чергу, є підсистемою соціального захисту і передбачає кілька видів такого страхування з утворенням відокремлених фондів та умовами надання соціальних виплат і послуг.

Наступною організаційно-правовою формою у системі соціального захисту України є державна соціальна допомога, яка становить систему заходів щодо надання за рахунок державного та комунального (місцевого) бюджетів та інших програм матеріальної допомоги, здійснення соціального обслуговування та утримання, встановлення пільг.

Державна соціальна допомога як форма соціального захисту становить систему державної підтримки населення, що надається за рахунок державного бюджету у певних, визначених законами, випадках. Підставою для її надання є складні життєві обставини, що об’єктивно порушують нормальну життєдіяльність особи, наслідки яких вона не може подолати самостійно. До таких належать інвалідність, часткова втрата рухової активності у зв’язку зі старістю або станом здоров’я, самотність, сирітство, безпритульність, відсутність житла або роботи, малозабезпеченість тощо.

2. Заклади соціального обслуговування і заклади соціального захисту

Будинок-інтернат для громадян похилого віку та інвалідів, геріатричний пансіонат, пансіонат для ветеранів війни і праці (далі — будинок-інтернат для громадян похилого віку та інвалідів) — стаціонарна соціально-медична установа загального типу для постійного проживання громадян похилого віку, ветеранів війни та праці, інвалідів, які потребують стороннього догляду, побутового та медичного обслуговування.

Психоневрологічний інтернат — стаціонарна соціально-медична установа, призначена для постійного проживання громадян із психоневрологічними захворюваннями, які потребують стороннього догляду, побутового і медичного обслуговування.

Територіальний центр соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян (далі — територіальний центр) — спеціальна державна установа, що надає послуги пенсіонерам, інвалідам, одиноким непрацездатним громадянам та іншим соціально незахищеним громадянам вдома, в умовах стаціонарного, тимчасового та денного перебування, які спрямовані на підтримання їхньої життєдіяльності і соціальної активності.

Тимчасовий притулок для дорослих — організація нічного або тимчасового проживання громадян без визначеного місця проживання, осіб, що постраждали від фізичного або психічного насильства, стихійного лиха, катастрофи тощо, з наданням їм правової, психологічної, соціальної, медичної та побутової допомоги в подоланні тимчасових труднощів, сприянні у встановленні особи, відновленні документів, паспортизації та працевлаштуванні.

Будинок нічного перебування (далі — нічліжний будинок) — заклад соціального захисту для ночівлі громадян, які не мають житлового приміщення, яке б вони могли використовувати для проживання.

Центр реінтеграції бездомних громадян — заклад соціального захисту для бездомних громадян, діяльність якого спрямована на поступове повернення особи до самостійного повноцінного життя шляхом надання їй комплексу соціальних послуг з урахуванням індивідуальних потреб.

Центр соціальної адаптації осіб, звільнених з місць позбавлення волі (далі – центр соціальної адаптації) — соціальна установа для надання соціальних послуг особам, звільненим з місць позбавлення волі, та їх тимчасового перебування.

Соціальний готель — заклад соціального захисту для перебування бездомних громадян, який має у своєму складі окремі номери.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 20

1. Державна допомога сім’ям з дітьми

З 1992 року із прийняттям Закону України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» в Україні запроваджено допомогу сім’ям з дітьми. Відповідно до цього Закону (в редакції Закону від 22 березня 2001 р.) сім’ї, в яких проживають і виховуються неповнолітні діти (до 18 років) і які не застраховані в системі загальнообов’язкового державного соціального страхування, мають право на такі види допомоги:

• допомога у зв’язку з вагітністю та пологами;
• одноразова допомога при народженні дитини;
• допомога на догляд за дитиною до досягнення нею трирічного віку;
• допомога на дітей, які перебувають під опікою та піклуванням;
• допомога на дітей одиноким матерям.

Усі види державної допомоги сім’ям з дітьми призначають і виплачують органи соціального захисту населення за місцем проживання батьків (усиновителів, опікуна, піклувальника). Жінкам з числа військовослужбовців допомоги призначаються і виплачуються за місцем служби.

2. Сутність міжнародного права

В науці міжнародного права існує безліч різноманітних визначень міжнародного права і його сутності. Іноді навіть складається враження, що майже кожен вчений або навіть юрист-практик має власне уявлення стосовно того, чим є за своєю суттю це право.

Міжнародне право виникло не за бажанням окремих людей, груп, класів тощо, а внаслідок реальних суспільних процесів. Історичний матеріал свідчить, що навіть на ранніх етапах розвитку первісні общини та племена не існували окремо, а були об’єднані неписаними родовими законами. Уже в той час союзницькі зв’язки племен не зводилися лише до турботи про зовнішній захист, а містили й безліч інших норм поведінки, які, закріплюючись із плином часу, призвели до появи права у формі звичаю.

Міжнародне право є результатом суспільної практики. Виникнувши як спосіб усвідомлення людьми свого мате­ріального інтересу, особливо у зв’язку з постійними змінами в міжнародних відносинах, воно вплинуло та продовжує впливати на розвиток держав і народів. Протягом усієї історії людства воно не тільки розвивалося разом зі зміною засобів виробництва, але й певним чином впливало на них.

Саме тому міжнародне право має природно-об’єктивне значення. Загальною умовою його становлення є не позиції держав, а умови матеріального життя людства у його історичному розвитку, взаємовідносини людини з навколишнім світом, суспільний розподіл праці, виникнення держав тощо. Власне позиція держави також формується у процесі суспільних відносин.

Міжнародне право є категорією надбудови. Але це надбудова особливого роду, яка виростає над міжнародними відносинами в повному їх обсязі — економічними, політичними, воєнними тощо.

 

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 21

1. Сутність соціально-педагогічного забезпечення прав дітей

Для визначення поняття «соціально-педагогічне забезпечення прав» потрібно, насамперед, звернутися до аналогічних дефініцій у теорії права. Зокрема, професор П.М. Рабінович зазначає, що «забезпечення прав і свобод людини» включає три елементи (напрями) державної діяльності щодо створення умов для здійснення прав і свобод людини: 1) сприяння реалізації прав і свобод (формування загальнолюдських гарантій); 2) охорона прав і свобод людини (в т.ч. профілактичні заходи); 3) захист прав і свобод людини (відновлення порушеного правомірного тану, притягнення порушників до відповідальності).

Соціально-педагогічне забезпечення прав дитини як і соціально-педагогічна діяльність загалом має виражати соціальний аспект, що визначається соціальним замовленням, соціальними проблемами, соціокультурними особливостями середовища та знаходить своє відображення у соціальній політиці держави. Тому вектори соціально-педагогічного забезпечення прав дітей можуть змінюватися залежно від загострення тих чи інших проблем у сфері охорони дитинства.

Цілі соціально-педагогічного забезпечення прав дітей:

• виявлення і педагогічно вмонтоване використання соціально-виховних чинників, які впливають на дитину на різних етапах її розвитку та процес забезпечення її прав;
• вивчення соціально-виховного потенціалу різних соціальних інститутів, що працюють з дітьми і в інтересах дітей, а також залучення його до процесу забезпечення прав дітей;
• розробка та використання ефективних форм і методів соціально-педагогічного забезпечення прав дітей.

2. Закон «Про охорону дитинства» як базовий документ для державної політики у сфері соціально-правового захисту дітей

Законодавчим документом, що містить основні положення щодо захисту прав дітей, є Закон України “Про охорону дитинства” від 26 квітня 2001 р. Законом визначення основні положення щодо створення і забезпечення оптимальних умов для розвитку дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки. Зокрема, безпритульні діти влаштовуються тимчасово до притулків для неповнолітніх, у яких створюються умови для соціальної адаптації, ведеться підготовка до повернення у рідні сім’ї або до передачі під опіку (піклування). Контроль за умовами виховання і проживання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування у родинах опікунів (піклувальників), усиновителів, у дитячих будинках сімейного типу, у прийомних сім’ях покладається на органи опіки й піклування чи інші спеціально уповноважені органи.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 22

1. Напрями соціально-педагогічного забезпечення прав дітей

Сьогодні у нашій державі законодавче вирішення захисту прав дітей- сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, базується на положеннях ст. 52 Конституції України: “Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, покладається на державу”.

Служба у справах неповнолітніх основним своїм завданням щодо захисту прав неповнолітніх бачить налагодження діяльності між міністерствами та відомствами з питань проведення заходів щодо профілактики бездоглядності серед дітей та підлітків.

Державний центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді взяв на себе функцію координатора роботи обласних, міських та районних центрів служб для сім’ї, дітей та молоді щодо надання юридичної, психологічної і соціальної допомоги “дітям вулиці”. Основна увага приділяється створенню центрів по роботі з “дітьми вулиці”, дітьми-сиротами, «Телефону довіри», консультативних пунктів.

2. Характеристика законодавчого забезпечення прав дітей, молоді та сімей з дітьми

Законодавчим документом, що містить основні положення щодо захисту прав дітей, є Закон України “Про охорону дитинства” від 26 квітня 2001 р. Законом визначення основні положення щодо створення і забезпечення оптимальних умов для розвитку дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки. Зокрема, безпритульні діти влаштовуються тимчасово до притулків для неповнолітніх, у яких створюються умови для соціальної адаптації, ведеться підготовка до повернення у рідні сім’ї або до передачі під опіку (піклування). Контроль за умовами виховання і проживання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування у родинах опікунів (піклувальників), усиновителів, у дитячих будинках сімейного типу, у прийомних сім’ях покладається на органи опіки й піклування чи інші спеціально уповноважені органи.

На подолання негативних явищ, зокрема попередження дитячої бездоглядності та безпритульності, профілактики правопорушень серед дітей, спрямовані Укази Президента України “Про затвердження Комплексних заходів щодо профілактики бездоглядності і правопорушень серед дітей, їхньої соціальної реабілітації в суспільстві” від 18 березня 1998 року і “Про додаткові заходи дитячій бездоглядності” від 28 січня 2000 року.

З метою забезпечити тимчасове влаштування безпритульних дітей, а також визначення їхнього статусу і подальшого місця проживання, службами у справах неповнолітніх створюються притулки для неповнолітніх, діяльність яких регулюються Постановою Кабінету Міністрів України “Про Типове положення про притулок для неповнолітніх служби у справах неповнолітніх” від 9 червня 1997 р.

 

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 23

1. Напрями соціально-педагогічного забезпечення прав дітей

Напрями діяльності соціального педагога щодо соціально-педагогічного забезпечення прав дітей окреслювалися у різних дослідженнях. Певною мірою узагальнивши та доповнивши існуючі наукові доробки у контексті завдань нашого дослідження, визначаємо такі основні напрями професійної діяльності соціального педагога щодо соціально-педагогічного забезпечення прав дітей:

а) вивчення стану дитини, її сім’ї та умов їх соціальної адаптації (оцінка потреб дитини та її сім’ї);

• визначення рівня задоволення базових потреб дитини, її психологічного і фізичного стану;
• аналіз ситуації у колективі дітей; вивчення умов життєдіяльності дитини в різних середовищах; виявлення ризиків, що негативно впливають на розвиток дитини;
• створення, банку даних дітей і сімей, які опинилися у складних життєвих обставинах;
• створення картотеки інституцій, що працюють з дітьми чи для дітей (служб, закладів соціального обслуговування, центрів та ін.), з метою вивчення їх потенціалу;
• здійснення прогнозування розвитку соціально-педагогічної ситуації у конкретному середовищі;

б) профілактика явищ дезадаптації та сприяння особистісному розвитку дитини:

• правове, психолого-педагогічне просвітництво батьків, дітей, педагогічних працівників інших фахівців;
• виховання у дітей поваги до прав іншої людини; формування у батьків усвідомленого ставлення до прав дитини;
• ознайомлення з нормативними міжнародними і державними документами, які забезпечують розвиток особистості, освіту, вибір професії тощо;
• формування відповідальності за можливі наслідки протиправних дій;
• сприяння адаптації дитини в умовах нового середовища;
• моделювання сфер успішної діяльності дитини та кола її найближчого оточення;
• підтримка дитячих ініціатив; посередництво в особистісній самореалізації, спонукання до самостійності;
• організація дозвілля і відпочинку дітей (дітей з батьками), в т.ч спільно із дитячими чи молодіжними об’єднаннями;
• створення умов для розвитку здібностей і талантів дитини;
• профорієнтаційна робота;
• надання послуг через «Телефон довіри», спеціалізовані служби та ін.;

в) посередництво між індивідом чи групою і середовищем:

• сприяння узгодженості позицій і дій батьків, вчителів, інших фахівців щодо забезпечення прав дітей;
• формування у дітей та їхніх батьків навичок успішної взаємодії з різними соціальними інституціями;
• залучення до консультацій різних фахівців (юристів, лікарів, психотерапевтів та ін.);
• налагодження співпраці місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, служб, що функціонують у громаді, із батьківськими громадськими організаціями, дитячими об’єднаннями;
• зв’язок із спонсорами, шефами, організаціями гуманітарної і матеріальної допомоги;
• залучення до роботи з дітьми та їхніми сім’ями волонтерів.

г) соціокультурна реабілітація та корекція:

• інформаційно-правова допомога дитині та її батькам (консультування), які перебувають у стані життєвої кризи; пошук шляхів і варіантів виходу із такої ситуації;
• робота з дітьми, які перебувають на різних обліках (внутрішньо шкільному, служби у справах дітей, кримінальної міліції у справах дітей) чи осіб, які повернулися із шкіл соціально-психологічної реабілітації;
• соціально-педагогічне інтегрування дітей з обмеженими функціональними можливостями;
• корекція взаємин, способів соціальної дії; зниження агресивності дитини;
• роз’яснення пільг, передбачених чинним законодавством дітям та їх сім’ям, які опинилися у складних життєвих обставинах;
• формування навичок несилового, неконфліктного подолання складних життєвих обставин;

д) захист прав та інтересів дітей:

• захист прав дітей, які опинилися у складних життєвих обставинах, у різних інстанціях (представлення та відстоювання інтересів дитини): педагогічна рада, служба у справах дітей, кримінальна міліція у справах дітей, суд, дорадчий орган, координаційна рада);
• допомога в оформленні необхідних документів для відновлення чи встановлення соціального статусу;
• соціально-педагогічна допомога і підтримка дитини, яка опинилася у складних життєвих обставинах, й права якої порушені: виявлення і допомога дитині, яка зазнала жорстокого поводження чи насильства; сприяння влаштуванню дитини-сироти чи дитини, позбавленої батьківського піклування, у прийомну сім’ю чи дитячий будинок сімейного типу;
• допомога в притягненні до відповідальності осіб, які порушили чи допустили порушення прав дитини.

2. Правоздатність і дієздатність

Поняття правоздатності нерозривно пов’язане з поняттям дієздатності. Під дієздатністю закон розуміє здатність громадянина своїми діями здобувати й здійснювати цивільні права, створювати для себе цивільні обов’язки й виконувати їх (цивільна дієздатність). Відповідно до закону, дієздатність виникає в повному обсязі з настанням повноліття, тобто по досягненні вісімнадцятирічного віку, коли людина досягає психічної зрілості й здобуває достатній життєвий досвід, що визначає його здатність правильно розуміти й регулювати свої вчинки. Дієздатність на відміну від правоздатності пов’язана з певними якостями громадянина: здатністю розуміти значення своїх дій, керувати ними й передбачати наслідки їхнього здійснення. Ці якості залежать не тільки від віку, але й від стану психіки. При різних хворобливих порушеннях психіки й у людини, що достигли психічної зрілості, може бутивідсутні здатність розуміти значення своїх дій і регулювати своє поводження. У подібних випадках виникає питання про можливість такого громадянина здійснювати свої цивільні права й виконувати цивільні обов’язки, тобто про його дієздатність.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 24

1. Характеристика прав дітей різного віку

Дитині для повного і гармонійного розвитку її особи необхідно зростати в сімейному оточенні, в атмосфері щастя, любові і розуміння, тому діти мають право на особливе піклування і допомогу. В Декларації прав дитини зазначається: «Дитина внаслідок її фізичної і розумової незрілості потребує спеціальної охорони і піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження». Дитиною визнається кожна особа до досягнення 18-річного віку, якщо за законом окремих країн вона не досягає повноліття раніше.

Держава забезпечує всі права кожній дитині без будь-якої дискримінації незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного, етнічного або соціального походження, майнового стану, стану здоров’я і народження дитини, її батьків чи законних опікунів або будь-яких інших обставин. Всі дії по відношенню до дитини повинні у повному обсязі враховувати її інтереси.

Кожна дитина має невід’ємне право на життя. Держава повинна максимально забезпечити виживання і здоровий розвиток дитини.

Дитина реєструється одразу ж після народження і з моменту народження має право на ім’я і набуття громадянства, а також, наскільки це можливо, право знати своїх батьків і право на їх піклування.

Держава забезпечує дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, до того ж поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю. З цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою у ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що торкається дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства.

2. Загальна характеристика органів опіки і піклування та основних завдань їх діяльності

Здійснення опіки та піклування в Україні традиційно покладено на районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі комітети міських, районних у містах, сільських, селищних рад.

Права та обов’язки органів, на які покладено здійснення опіки та піклування, а також напрям їх діяльності детально регламентовано Правилами опіки та піклування.

Органи освіти здійснюють діяльність з питань виявлення, обліку та передачі дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, до дитячих будинків, шкіл-інтернатів різних профілів, на усиновлення, під опіку (піклування) та з інших питань, що належать до їх компетенції.

Органи в справах сім’ї та молоді, служби в справах неповнолітніх здійснюють діяльність з питань виявлення, обліку та тимчасового влаштування безпритульних дітей, влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, що утримуються в державних дитячих закладах, на виховання в сім’ї (прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу) та з інших питань, що належать до їх компетенції.

Органи соціального захисту населення здійснюють діяльність щодо забезпечення догляду, надання соціально-побутового та медичного обслуговування громадянам похилого віку, інвалідам і дітям з вадами фізичного та розумового розвитку, які цього потребують.

Органи охорони здоров’я здійснюють діяльність (діагностичну, лікувальну, експертну) щодо осіб, визнаних судом недієздатними внаслідок психічних захворювань або визнаних судом обмежено дієздатними внаслідок зловживання спиртними напоями чи наркотичними речовинами, а також щодо утримання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, віком до трьох років у будинках дитини.

Для допомоги в роботі при органах опіки та піклування створюються опікунські ради, що мають дорадчі функції і до складу яких входять депутати, представники місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування і громадськості.

 

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 25

1. Інституційна система забезпечення прав дітей, молоді та сімей з дітьми на місцевому рівні

Забезпечення прав дітей, зокрема на місцевому рівні, відповідно до українського законодавства здійснюється цілою низкою суб’єктів соціальної політики. Забезпечення прав дітей є фактично основною функцією служби у справах дітей, центру соціальних служб для сімей, дітей та молоді, управління та закладів освіти, кримінальної міліції у справах дітей та входить до функцій управління та закладів охорони здоров’я, відділу у справах сім’ї та молоді, управління праці та соціального захисту населення, центру зайнятості, пенсійного фонду, департаменту виконання покарань, прокуратури, суду, тощо.

Кожен суб’єкт соціальної політики державного сектору має свою власну систему збору даних та звітності, до якої входять і показники його діяльності у сфері забезпечення прав дітей. Більш того, звітність різних суб’єктів є досить закритою для інших суб’єктів соціальної політики, подається різними суб’єктами у різні терміни та в різні інституції. Тому головною проблемою залишається відсутність уніфікованої системи оцінки результативності та ефективності діяльності всіх суб’єктів у сфері забезпечення прав дітей на місцевому та державному рівнях.

Неурядові організації, які могли б здійснювати таку оцінку як незалежні експерти, мають значно ускладнений доступ до статистичної інформації щодо стану справ у сфері забезпечення прав дітей як в регіонах, так і в Україні загалом.

2. Законодавче забезпечення прав дітей в Україні

Законодавчим документом, що містить основні положення щодо захисту прав дітей, є Закон України “Про охорону дитинства” від 26 квітня 2001 р. Законом визначення основні положення щодо створення і забезпечення оптимальних умов для розвитку дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки. Зокрема, безпритульні діти влаштовуються тимчасово до притулків для неповнолітніх, у яких створюються умови для соціальної адаптації, ведеться підготовка до повернення у рідні сім’ї або до передачі під опіку (піклування). Контроль за умовами виховання і проживання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування у родинах опікунів (піклувальників), усиновителів, у дитячих будинках сімейного типу, у прийомних сім’ях покладається на органи опіки й піклування чи інші спеціально уповноважені органи.

На подолання негативних явищ, зокрема попередження дитячої бездоглядності та безпритульності, профілактики правопорушень серед дітей, спрямовані Укази Президента України “Про затвердження Комплексних заходів щодо профілактики бездоглядності і правопорушень серед дітей, їхньої соціальної реабілітації в суспільстві” від 18 березня 1998 року і “Про додаткові заходи дитячій бездоглядності” від 28 січня 2000 року.

З метою забезпечити тимчасове влаштування безпритульних дітей, а також визначення їхнього статусу і подальшого місця проживання, службами у справах неповнолітніх створюються притулки для неповнолітніх, діяльність яких регулюються Постановою Кабінету Міністрів України “Про Типове положення про притулок для неповнолітніх служби у справах неповнолітніх” від 9 червня 1997 р.