Вступ.

1. Окупаційний режим в Греції в час Другої світової війни.

2. Грецький національний рух опору в 1941-1944 рр.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

У вересні 1939 р. правлячі кола Балканських країн почали усвідомлювати реальність загрози, яку знаменував напад Німеччини на Польщу. Однак особливості внутрішньополітичного становища в них виявили протиріччя та суперництво між прихильниками й противниками одного з двох ворогуючих угруповань — німецько-італо-японського та англо-франко-американського. Для більшості Балканських держав дедалі яснішою ставала загроза опинитися в німецькій або в італійській «зоні відповідальності», яка згодом могла перетворитися на «зону окупаційну». Суперництво великих держав у балкансько-середземноморському регіоні безпосередньо позначалося на Балканських країнах, які перетворювалися на інструмент політики або союзників-покровителів або противників. В умовах, що склалися, країни регіону намагалися уникнути реальної загрози для себе, яка надходила від можливого провокування як німецько-італійського, так і англо-французького блоку. Для забезпечення власної безпеки в Греції сподівалися як на Балканську Антанту, так і на «гарантовану» допомогу Великої Британії. Але «Мюнхенська змова» (здійснена за британською згодою) викликала побоювання в тих з її країн-союз-ниць «другого ряду», які не могли розраховувати на власні сили при захисті своїх національних інтересів у конфлікті з німецько-італійським блоком.

1. Окупаційний режим в Греції в час Другої світової війни

Ситуація на початку Другої світової війни складалася трохи несподівано для грецького керівництва. Після італійської окупації Албанії Б. Муссоліні запропонував уряду І. Метаксаса укласти договір про ненапад. Коли ця пропозиція була відхилена, угода про ненапад була підписана між Великою Британією і Францією та Туреччиною. Однак в січні 1940 р. був укладений британо-грецький договір про військове постачання.

До літа 1940 р. гітлерівська Німеччина значно активізувала свою економічну та інформаційно-пропагандистську діяльність у країнах Південно-Східної Європи. Не відставала і зацікавлена у своїй присутності на Балканах Італія, в якій 15 жовтня 1940 р. був ухвалений план загарбання Греції. В цих умовах уряд І. Метаксаса оголосив мобілізацію резервістів. Однак, незважаючи на поставки англійської та американської зброї, а також реформу збройних сил, Греція виявилася непідготовленою до італійської агресії. Так, грецька військова доктрина навіть не враховувала загрози з боку Італії, а комплекс фортифікаційних споруд, що будувався на півночі країни, був розрахований на небезпеку, що надходила з боку Болгарії.

Метою агресії проти Греції, яку розпочала фашистська Італія 28 жовтня 1940 p., було прагнення поставити під військово-політичний контроль традиційно британський середземноморсько-балканський регіон Європи та підняти «моральний дух італійської армії». Для Греції ця війна стала серйозним випробуванням. Агресія викликала в грецькому суспільстві справжній вибух патріотичних почуттів та рішучість дати відсіч загарбникам. Опір агресорам був настільки несподівано сильним, що це змушений був визнати навіть італійський дуче. Уже в середині листопада грецька армія перейшла в контрнаступ. Вона звільнила захоплену загарбниками грецьку територію, перетнула кордон та заволоділа Південною Албанією. Захоплення Північного Епіру, де мешкала грецька меншина, викликало піднесення в грецькому суспільстві. Але на початку 1941 р. подальший наступ проти італійських військ припинився. Тому британський уряд запропонував відправити до Греції свій військовий контингент. Прем'єр І. Метаксас відмовився від цієї пропозиції. Але наприкінці січня 1941 р. він раптово помер. Новий грецький уряд погодився на десантування британського експедиційного корпусу.

Ситуація, що складалася на Балканах, спонукала німецьке військове командування до активних дій. Стратегічна установка А. Гітлера, що передбачала бойові дії на Сході, потребувала підкріплення в тактичному плані: без надійного тилу в Південно-Східній Європі та контролю над сухопутними й морськими шляхами не могло бути й мови про серйозні масштабні операції проти СРСР.

На порятунок італійського союзника 6 квітня 1941 р. прийшов німецький вермахт, який після окупації Югославії приступив до виконання «плану Маріта». Грецьким збройним силам довелося протистояти відбірним підрозділам німецьких військ, які несподівано перетнули югославсько-грецький кордон. У нападі на Грецію брала участь також Болгарія, яка вела наступ у напрямку Тракії та Егейської Македонії. Водночас італійські війська також перейшли в контрнаступ на північному заході країни. 18 квітня наклав на себе руки прем'єр-міністр А. Корізіс. Генерал Г. Цолакоглу 20 квітня 1941 р. підписав з німецьким командуванням акт про капітуляцію грецької армії, а 30 квітня в Афінах оголосив про створення уряду «національної необхідності» — фактично маріонеткового виконавця функцій верховного адміністратора окупантів[7, c. 248-249].

Героїчний опір, який чинили грецькі збройні сили разом з британським 58-тисячним експедиційним корпусом, лише на деякий час затримав просування військ Німеччини, Болгарії та Італії у глиб країни. Решта грецької армії (30тис), уряд та король Георгіос II переправились на Крит. Однак уже 20 травня німецький вермахт розпочав десантну операцію на острів. Невдовзі грецько-британські війська разом з керівництвом країни були евакуйовані до Єгипту, а 2 червня 1941 р. окупація Греції завершилася, і країну було поділено на зони окупації між Німеччиною, Італією та Болгарією. Загарбники на окупованій території створили маріонеткову державу «Грецька Політія» і спирались на адміністрацію на чолі з генералом Г. Цолакоглу. З числа прихильників «нового порядку» формувалися підрозділи поліції, служби безпеки та «батальйони безпеки».

Після повної окупації країни перед політичними силами Греції повстало завдання стосовно форм і методів боротьби за визволення батьківщини. Першу групу складали партії лівої орієнтації та профспілки: Комуністична (КПГ), Соціалістична (СПГ), Аграрна (АПГ) партії, Спілка народної демократії (СНД), Ліві ліберали (ЛЛГ), Унітарна конфедерація праці (УКП), Загальна конфедерація праці (ЗКП).

Ліві сили пропонували декілька програм звільнення. Так, КПГ у маніфесті від 3 травня 1941 р. про національно-визвольну боротьбу грецького народу зазначала, що після вигнання окупантів необхідно створити тимчасовий уряд у вигляді «Союзу лівих сил», який відновить в країні права і свободи та здійснюватиме політику співробітництва з СРСР та іншими балканськими країнами. По суті в центрі пропонованої програми була ідея об'єднання робітничого класу в Національно-визвольному фронті. У свою чергу СНД, ЛЛГ та інші лівоцентристські партії виступали за розгортання широкого руху опору, ліквідації монархії та встановлення в країні після звільнення ліберально-демократичного режиму. Зі свого боку СПГ, АПГ в своїх програмах декларували необхідність організації спротиву окупантам та відновлення республіки, але конкретних методів досягнення мети не визначали.

Другу групу політичних сил складали Ліберальна (ЛПГ), Прогресивно-ліберальна (ПЛПГ), Демократично-соціалістична (ДСПГ) та Соціал-демократична (СДПГ) партії. Політична строкатість зазначених угруповань зумовила їхню неспроможність до опрацювання нової тактики. Так, одна частина подалася за кордон, а та, що залишилася в Греції, була дуже дезорієнтована та зосереджувалася на розробці програм промонархічної або республіканської спрямованості.

Третя група політичних сил складалася з представників різних соціальних верств (у тому числі й військових), які обрали шлях колабораціонізму. Вони намагалися привернути на свій бік різні політичні сили для надання маріонетковому режиму легітимного забарвлення[5, c. 361-362].

Значним впливом в грецькому суспільстві користувалася православна церква (ГПЦ), яка перебувала в досить складному становищі, пов'язаному з розколом. Так, частина священнослужителів підтримувала митрополита Касторійського Никифора, а інша (більша) — митрополита Фтіотійського Амвросія. Перший співробітничав з окупаційним режимом і благословляв його на «боротьбу з комунізмом», а другий став на бік Національно-визвольного фронту, завдяки чому в лавах руху Опору опинилася значна частина священнослужителів.

Відвертий виклик окупантам кинули в ніч на 31 травня 1941 р. студенти — М. Глезос і А. Сантос зірвали з Акрополя нацистський прапор. У багатьох регіонах країни стали формуватися збройні групи Опору.

На липневому (1941) пленумі ЦК КПГ було прийнято рішення про об'єднання всіх національних сил і організацію збройної боротьби проти іноземної агресії. Цю боротьбу в документах визначали як «національно-визвольну антифашистську війну». Ухвалена компартією програма дій передбачала згуртування всіх антифашистських сил; та створення Національно-визвольного фронту для звільнення країни від німецько-італо-болгарської окупації; ліквідацію маріонеткового режиму генерала Г. Цолакоглу; формування тимчасового уряду та відновлення демократичних свобод; скликання установчих національних зборів; всебічну підтримку боротьби СРСР проти агресії Німеччини.

16 липня 1941 р. з ініціативи прокомуністичної ЗКП та ряду інших профспілок лівої орієнтації був створений Робітничий національно-визвольний фронт (РНВФ). У маніфесті фронту окрім завдань організації боротьби за нагальні економічні інтереси та права робітничого класу ставилася мета згуртування (комуністів, соціалістів, аграріїв та інших) у Союзі лівих сил. Саме ця політична коаліція після вигнання загарбників, спираючись на підтримку більшості грецького народу, здійснюватиме управління країною, керуючись загальноузгодженою програмою. За першочергову мету висувалося утворення Національно-визвольного фронту, учасники якого повинні «поєднувати визвольну та соціальну боротьбу…»

Однак висунуті лівими профспілками та КПГ пропозиції стосовно визнання пріоритету класової боротьби та її «поєднання з національно-визвольною» (і водночас ототожнення останньої з соціалістичною революцією), створення на основі Союзу лівих сил тимчасового уряду викликали серйозні заперечення інших політичних сил. Наприкінці вересня 1941 р. відбулися переговори між представниками лівих партій та профспілок стосовно змісту єдиної програми дій, які завершилися створенням Національно-визвольного фронту Греції (НВФГ). У підсумковому документі (програмі з семи пунктів) зазначалося, що всі організації фронту вважаються рівноправними та оголошують «антифашистську національно-визвольну війну проти іноземних загарбників» за відновлення повної незалежності, відразу після вигнання окупантів створення тимчасового уряду, проведення виборів до Установчих зборів, які вирішать питання про характер державного устрою країни.

До кінця 1941 р. в Греції конституювалися ще два політичних об'єднання, які ставили за мету звільнення батьківщини від іноземних загарбників: Національно-демократичний союз Греції (НДСГ) та Національно-соціальний захист Греції (НСЗГ). Так, згідно з маніфестом НДСГ, країна повинна позбутися монархії, замість якої «незалежно від результатів війни» необхідно встановити «демократичну республіку соціалістичного типу». В документі також прокламувалася чистка армії та держапарату від усіх антидемократичних елементів, встановлення в суспільстві політичної та соціальної рівності. Усвою чергу НСЗГ, також відстоюючи республіканські ідеали, виступав за ліквідацію експлуатації, військової іноземної залежності, пропонував здійснення широкої демократизації суспільства та обмеження діяльності великих підприємств і банків (аж до їх націоналізації). Однак до середини 1942 р. ці організації не змогли організувати активних бойових дій проти окупантів.

Активність НВФГ, навпаки, дедалі зростала. Так, у січні 1942 р. його керівництво прийняло рішення про створення Народно-визвольної армії Греції (НВАГ), залучення до руху Опору молоді та розширення впливу серед сільського населення.

Генеральним секретарем ЦК НВФГ став комуніст Ф. Хаджіс, а секретарями — народний демократ С. Канелопулос, аграрій А. Вог'ядіс та соціаліст Г. Іконому.

Із самого початку НВАГ зарекомендувала себе як дієздатна бойова структура на чолі з головнокомандуючим генералом С. Сарафісом. Уже влітку 1942 р. в її лавах нараховувалося майже 70 тис. бійців, вона контролювала гірські райони на півночі Греції та деякі острови Егейського моря. Тактика партизанських дій дозволяла НВАГ завдавати серйозних втрат окупантам та запобігати контрударам[8, c. 138-141].

2. Грецький національний рух опору в 1941-1944 рр.

Жорстка фіскальна політика окупантів взимку 1941 — 1942 pp. призвела до масового голоду (всього за роки війни померло 300 тис. осіб). У країні розпочалися масові акції протесту. Так, у березні 1942 р. в Афінах відбулася 100-тисячна демонстрація проти голоду. Масове зубожіння населення, посилення терору окупаційної влади та активізація руху Опору сприяли тому, що все більше греків, незалежно від політичних уподобань, ставали на шлях боротьби проти загарбників та їхніх помічників.

Компартія, відіграючи провідну роль у НВФГ, переважна більшість якої становили селяни, зіткнулася з необхідністю захисту пролетарських «марксистсько-ленінських принципів». У подальшому соціальний склад КПГ, поряд з іншими причинами, відіграв важливу роль у визначенні спрямованості ЇЇ діяльності у роки війни. Тому різке збільшення чисельності лав партії (з 14 тис. у 1936 до 300 тис. членів у 1942) не означало зростання політичної свідомості новоспечених комуністів, а скоріше свідчило про радикалізацію настроїв певної частини грецького населення.

Наприкінці квітня 1942 р. за рішенням керівництва КПГ розпочався перехід до чіткого структурування усіх ланок НВФГ. Первинним осередком була група з 3-5 осіб (згодом — 10). У містах такі групи формувалися на підприємствах або за місцем проживання. їх очолювали дільничі комітети. У селах дільничному комітету підпорядковувалися організації Фронту 10-12 сіл. Наступною ланкою були обласні та регіональні структури НВФГ.

У міру розширення військової активності НВАГ інші учасники грецького руху Опору — НДСГ і НСЗГ — опинилися у складному становищі, оскільки як британські союзники, так і королівський уряд в еміграції були незадоволені зростанням впливу прокомуністичних сил. Британці прагнули мати справу з такими організаціями, які б слухняно виконували роль знаряддя в реалізації їхніх військово-політичних планів у цьому регіоні. У лавах НДСГ розпочався процес поляризації сил, а всі спроби перетворити його на загальнонаціональний рух закінчилися невдачею.

Велика Британія, намагаючись підпорядкувати своїм військово-стратегічним планам сили руху Опору на Балканах за допомогою спеціально створеного «Управління спеціальних операцій» (УСО), з вересня 1942 р. встановила контакти між своїми військовими та грецькими визвольними рухами. Однак, підтримуючи короля Георгіоса II та еміграційний уряд, УСО намагалося в першу чергу забезпечити британські позиції в Греції у післявоєнний період. Прикладом успішно проведеної спільної операції британських військ та бійців НВАГ і НДСГ було знищення стратегічного залізничного мосту через річку Горгопотамос, який командування вермахту використовувало для постачання армії Е. Ромеля у Північній Африці. Необхідність посилення свого впливу на існуючу структуру руху Опору на Балканах примусила британське військове командування в цьому регіоні підвищити статус своїх військових місій, які були акредитовані не тільки при штабах підрозділів НВАГ та НДСГ, а й при штабах албанських та югославських партизанів.

Між командуванням НВАГ і НДСГ посилилося тертя, оскільки кожна військова структура претендувала на лідерство в грецькому русі Опору. Проте НДСГ була досить малочисельною і не мала достатньої військової сили для ведення повномасштабних бойових операцій. Все це викликало роздратування у британського військового керівництва. У свою чергу емігрантський уряд не тільки не мав серйозного впливу на рух Опору в країні, а й виявлявся нездатним створити там свої боєздатні збройні формування.

Чвари між командуванням НВАГ і НДСГ все частіше закінчувалися збройними сутичками, у яких гинуло багато людей. Незабаром значна частина гірської території Північної Греції опинилася під контролем НВАГ. У грудні 1943 р. за наказом головного командування НВАГ на звільненій від окупантів території набрав чинності кодекс нової влади — «Народне самоврядування та народне судочинство»[3, c. 259-260].

У лютому 1943 р. між британським військовим командуванням у Греції та керівництвом НВФГ була підписана угода про співробітництво, згідно з якою до Головного штабу партизанських сил (ГШПС) увійшли три представники від НВФГ та по одному від НДСГ, НСЗГ і британського УСО. Діяльність ГШПС була підпорядкована Головному командуванню союзників на Близькому Сході, а зона бойових дій НВАГ обмежувалася певними територіями. Досягнута тимчасова рівновага між різними військовими структурами руху Опору давала надію керівництву кожній з них домогтися вигідніших для себе результатів.

Поразки гітлерівської Німеччини та її сателітів на Східному фронті та в Північній Африці серйозно вплинули на становище в Греції. Так, 23 лютого 1943 р. в Афінах відбулася 100-тисячна демонстрація, учасники якої вимагали збільшити поставки продовольства та підвищити заробітну плату. Майже 250 тис. афінян 5 березня протестували проти відправки греків на роботу до Німеччини.

Падіння фашистського режиму в Італії поставило питання стосовно присутності в Греції італійських та німецьких військ. У цих умовах організації руху Опору стали обговорювати можливість створення уряду національної єдності та заборони на повернення в країну короля до того часу, поки греки не визначать характер державного устрою. Однак керівництво НДСГ категорично відкидало будь-яке співробітництво з НВФГ. Суперечки на переговорах досягли такої напруги, що виникала реальна загроза розгортання громадянської війни.

У цих умовах КПГ, НФВГ і НВАГ виступили на підтримку місцевих органів самоврядування у районах «Вільної Греції», де відбувався процес формування «народно-демократичної влади». Вже з 1 січня 1944 р. кодекс «Народне самоврядування та народне судочинство» набрав чинності в Північно-Західній Греції, Південному Епіру, Егейській Македонії, Фессалії, Тракії, Пелопоннесі, островах Криті, Евбеї, Самосі.

До початку 1944 р. ситуація залишалася досить сприятливою для НВАГ, оскільки у воєнному відношенні співпраця з НДСГ показала свою неспроможність. Британське командування, рятуючи своїх грецьких союзників, у середині лютого 1944 р. зініціювало зустріч керівництва НВФГ і НДСГ, за її підсумками були прийняті дві ухвали: у першій засуджувалися дії маріонеткового режиму в Афінах як помічника окупантів, у другій ішлося про розмежування діяльності обох організацій та створення узгоджувальних комітетів у районах їхнього протистояння.

Досягнуті домовленості сприяли припиненню ворожнечі в русі Опору, а керівництво НВФГ продовжило курс на створення уряду національної єдності. У березні 1944 р. КПГ створила Політичний комітет національного визволення (ПКНВ), який розташувався в містечку Веніаніна (ном Евританія), а його президентом став соціаліст А. Зволос. Цим кроком керівництво Фронту намагалося примусити емігрантський уряд визнати НВФГ за провідну силу грецького руху Опору та розділити з ним владу. Вже в середині квітня було зроблено спробу перетворити ПКНВ на урядовий орган: з представників лівих партій було організовано одинадцять секретаріатів (міністерств).

Наступним кроком з боку НВФГ стала підготовка створення представницького законодавчого органу «Вільної Греції». Програма Фронту передбачала проведення виборів до Установчих зборів та плебісциту «з королівського питання».У квітні 1944 р. відбулися вибори, під час яких 1,8 млн виборців на території «Вільної Греції» обрали 180 депутатів, до яких приєднались ще 22 члени розпущеного в 1936 р. парламенту. Однак ПКНВ та Національна рада були позбавлені зовнішньополітичної підтримки. Складність стосунків між Великою Британією, США та СРСР вимагала від керівництва НВФГ обережних дій у цьому напрямку, враховуючи існування королівського емігрантського уряду, який, не маючи ніякої реальної влади в Греції, мав статус представника інтересів грецького народу на міжнародній арені. За цих умов керівництво НВФГ не поспішало з проголошенням ПКНВ урядом, сподіваючись здійснити тиск на емігрантський уряд з метою створення уряду національної єдності[1, c. 154-156].

У середині травня 1944 р. в Лівані відбулася конференція, у якій брали участь представники організацій грецького руху Опору: НВАГ, НДСГ, НСЗГ, що налічували 140, 7 та 0,5 тис. бійців відповідно. У підсумковому документі — «Ліванському протоколі» — містилися пункти про реорганізацію армії та відсторонення військових від політичного життя, про об'єднання всіх партизанських загонів під єдиним командуванням незалежно від впливу партій та організацій, про припинення терору, про проведення плебісциту й виборів у звільненій Греції та надання уряду національної єдності прерогатив у з'ясуванні становища щодо повернення в країну короля. Однак більша частина статей договору була спрямована проти НВФГ.

Характерними ознаками розвитку грецького руху Опору влітку 1944 р. було посилення тиску правих та пробританських сил на НВФГ і КПГ, щоб примусити їх виконувати «Ліванські угоди», та спроби останніх продовжувати лінію на втілення в життя ідеї уряду національної єдності. У міру просування Червоної армії в західному напрямі та початку звільнення нею Балкан західні союзники та їхні партнери в Греції ще більше посилили тиск на керівництво НВФГ. Так, британський уряд виношував плани висадки в Греції експедиційного корпусу з метою захоплення важливих стратегічних пунктів у країні. Тому керівництво НВФГ звернулося до СРСР за морально-політичною підтримкою. Але навіть поява радянської військової місії в Греції не змінила співвідношення сил, оскільки Москва, з одного боку, не хотіла конфліктувати з союзниками під час вирішальних битв на фронтах війни, а з другого — Кремль змушений був погоджуватися з тим, що південь Балкан є традиційною сферою британських інтересів.

На початку вересня 1944 р. п'ять представників ПКНВ стали міністрами уряду національної єдності. А наприкінці вересня в місті Казерті (Італія) між британським військовим командуванням, урядом національної єдності, НВАГ і НДСГ була укладена угода, згідно з якою всі підрозділи руху Опору входили до складу збройних сил Греції, а британський генерал призначався їхнім головнокомандувачем. Діяльність НВАГ обмежувалася строго фіксованими регіонами, а створення у звільнених районах національно-визвольних комітетів заборонялося. До того ж НВАГ не мала права проводити військові операції поблизу Афін і Салонік.

Після вересневого (1944) державного перевороту в Софії з Греції почали виходити болгарські війська, а на початку жовтня 1944 р. — і німецькі. Цим скористалась НВАГ і почала займати залишені окупантами території. У ніч на 4 жовтня 1944 р. біля міста Патри відбулася висадка британського десанту у складі парашутистів і танкової бригади. НВАГ після проведення успішної операції 12 жовтня звільнила Афіни, куди через тиждень повернувся з еміграції уряд на чолі з Г. Папандреу. 30 жовтня підрозділи НВАГ увійшли до Салонік. Після звільнення країни перед урядом Г. Папандреу найголовнішим стало «військове питання». Створення «єдиних збройних сил» розглядалося пробританськими силами як запорука нейтралізації та ліквідації сильних політичних противників. НВФГ мав підтримку 1,5 млн чоловік, а в лавах НВАГ нараховувалося понад 150 тис. бійців. Тому афінський уряд вирішив до 10 грудня 1944 р. розпустити НВАГ, залишаючи водночас недоторканими інші військові структури руху Опору.

Керівництво КПГ відмовлялося роззброювати НВАГ в односторонньому порядку, представники НВФГ на знак протесту залишили уряд національної єдності. Керівництво Фронту закликало населення столиці провести 3 грудня 1944 р. акцію протесту. Під час маніфестації (500 тис. учасників) відбулися сутички з поліцією, в яких 15 осіб було вбито, а десятки — поранено. Британський прем'єр В. Черчіл віддав наказ придушити виступи «бунтівників». Уже 5 грудня англійські війська розпочали військову операцію проти НВАГ, і її підрозділи вимушені були залишити столицю[6, c. 204-208 ].

Висновки

Так на завершальному етапі Другої світової війни почали вимальовуватися проблеми післявоєнного устрою Греції. Події в ній стали першим прикладом розколу політичних сил як на національному, так і на міжнародному рівнях. Довоєнна соціальна та партійно-політична системи переживали серйозну кризу. Як і в інших балканських країнах, цей процес супроводжувався внутріполітичним конфліктом, що набув характеру громадянської війни.

В. Черчіл та Е. Іден, які прибули до Афін напередодні Різдва, домоглися призначення архієпископа Дамаскіноса на посаду регента в конституційному питанні «про долю монархії» та призначення головою уряду генерала Н. Пластираса. Але в різних регіонах країни до 11 січня тривало збройне протистояння між підрозділами НВАГ та британськими військами. 12 січня 1945 р. у передмісті Афін була укладена угода між урядом Г. Папандреу, НВФГ та британським військовим командуванням, згідно з якою НВАГ повинна була роззброїтися та саморозпуститися. У свою чергу влада мала провести амністію за політичні злочини (у яких звинувачували бійців НВАГ), очистити армію й поліцію від осіб, які співробітничали з окупантами, надати гарантії свобод, провести парламентські вибори та плебісцит про долю монархії.

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Олександр Казаков,; За ред. Юрія Алексєєва,. — К.: Каравела, 2006. — 239 с.

2. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Б.М. Гончар, М. Ю. Козицький, В. М. Мордвінцев, А. Г. Слюсаренко,. — К.: Знання, 2002. — 565 с.

3. Голованов С. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Сергій Голованов,; За ред. Ю. М. Алексєєва. — К.: Каравела, 2005, 2007. — 271 с.

4. Даниленко В. Всесвітня історія: Хронологія основних подій/ Віктор Даниленко, Сергій Кокін,. — К.: Либідь, 1997. — 261 с.

5. Кіндер Г. Всесвітня історія: Довідник: Пер. з нім./ Герман Кіндер, Вернер Хільгеман,; Наук. ред. пер. А. Г. Слюсаренко, О. Ф. Іванов, Худ. Гаральд Букор, Рут Букор,. — Пер. з нім. 2-го вид.. — К.: Знання-Прес, 2001. — 631 с.

6. Ладиченко Т. Всесвітня історія: Посібник для старшокласників та абітурієнтів/ Тетяна Ладиченко,. — К.: А.С.К., 2000. — 315 с.

7. Пивовар С. Всесвітня історія: Новітній період 1900-1945: Посібник для 10 кл./ Сергій Пивовар, Анатолій Слюсаренко, Сергій Стельмах. — К.: Академія, 1998. — 383 с.

8. Пивовар С. Всесвітня історія ХХ століття: учбовий посібник/ Сергій Пивовар, Яків Серіщев, Сергій Стельмах,. — К.: Феміна, 1995. — 236 с.

9. Теміров Ю. Всесвітня історія ХХ століття: Основні відомості шкільного курсу: Дати, події, коментарі / Юрій Теміров, Людмила Шикова, . — Донецьк: ВКФ "БАО", 1998. — 93 с.