1. Загальна характеристика філософії Нового часу.

2. Онтологічні концепції Нового часу.

Висновок.

Список використаної літератури.

1. Загальна характеристика філософії Нового часу

На відміну від ренесансних мислителів, які дивились на античну спадщину не тільки з повагою, а й знизу вгору, "нові" європейці оцінюють античність вже з висоти досягнень більш як тисячолітньої християнської цивілізації, досягнень, що включали в себе на початок "століття геніїв" (XVII н.е.) геліоцентризм, відкриття Нового Світу, кругосвітні подорожі, мануфактурне виробництво, винахід пороху, друкарства, компаса і ще багато чого іншого.

Наукові відкриття Галілео Галілея у сфері астрономії і, головним чином, механіки, дали змогу їхньому авторові вперше в історії людської думки сформулювати поняття об'єктивного й не антропоморфного закону природи. Звід законів Природи є книгою Божественного утвору, що її Галілей протиставив, розвиваючи в нових умовах концепцію "двох істин", книзі Божественного одкровення. У той час як Священне Писання пристосоване до розуміння навіть неосвічених людей, читати "велику книгу Природи" неможливо без спеціальної підготовки. Читач повинен знати мову математики і вміти кваліфіковано ставити запитання Природі; останнє становить мистецтво експерименту.

На початку нової європейської філософії піднімається колоритна фігура Френсиса Бекона. І по своїх намірах, і в дійсності, Бекон грав у філософії роль реформатора. Проголосивши принципово нову орієнтацію й значимість філософії, Бекон у розумінні якщо не завдань, то обсягу її компетенції примикав до класичної античної традиції, одночасно надаючи цьому поняттю й те широке значення наукового знання взагалі, яких надовго вкорениться в англо-саксонському побуті. Він включав у філософію майже всю сукупність наук і бачив її завдання у вивченні як природи, так і людини з деякої методологічно єдиної точки зору. Натурфілософія Відродження поряд з міцною традицією англійського номіналізму й емпіризму підготувала ґрунт для бекінівської філософської реформації. Його філософія була продовженням натуралізму Відродження, але він разом з тим звільняв від пантеїзму, містицизму й різних марновірств. Продовженням і разом з тим його завершенням.

Представником ще одного плину у філософії Нового часу — раціоналізму був французький філософ Рене Декарт. Він стверджував, що наукове знання, що володіє логічними властивостями, досяжно за допомогою розуму, що виступає як його джерелом, так і властиво критерієм істинності. Звертання до розуму, як до єдиного наукового джерела знання, привело раціоналіста Декарта до висновку про існування вроджених ідей. Декарт, будучи одним з основоположників "нової філософії", був засновником картезіанства, був глибоко переконаний, що на істину "… натрапить скоріше окрема людина, чим цілий народ". При цьому він відштовхувався від "принципу очевидності" при якому всяке знання повинне було перевірятися за допомогою природного "світла розуму". Це припускало відмову від всіх суджень прийнятих на віру ( наприклад звичаї, приклади, як традиційні форми передачі знань)[2, c. 96-98].

Новий час характеризується подальшим розвитком капіталістичних відносин. На відміну від Середньовіччя державна влада тепер не залежала від церковної, безпосередньо не підпорядковувалась їй. Ця ситуація певною мірою пояснює основний напрям зусиль передових філософів і соціологів названої епохи, зокрема їх боротьбу проти церковників, релігії, схоластики. Основні зусилля мислителів були спрямовані на захист віротерпимості, свободи совісті, звільнення філософії від впливу теології. В цій боротьбі використовувалися й надбання попередньої філософської думки, зокрема вчення Демок-ріта і Епікура, "теорія двох істин" та ін. Основною особливістю філософії Нового часу була її орієнтація на науку як найвищу цінність.

Вивчаючи філософію Нового часу, треба врахувати, що на її зміст впливали як специфіка суспільного життя і наука цієї епохи, так і філософські традиції, оскільки, будучи викликаною до життя об'єктивними чинниками, вона (філософія) набуває відносної самостійності й розвивається за своїми внутрішніми законами.

Важко переоцінити вплив на передову тогочасну філософію науки, зокрема, досвідно-експериментальних досліджень природи і математичного осмислення їх результатів. Видатні філософи цієї епохи нерідко були великими природодослідниками й математиками (Р. Декарт, Г.В. Лейбніц), а деякі природодослідники були авторами важливих філософських ідей. Особливий вплив на філософію здійснювала механіка, яка була на той час зразком експериментально-математичної науки, що прагнула повністю пояснити рух тіл, включаючи й небесні тіла.

У новий час філософія за традицією ототожнювалася з метафізикою в арістотелівському її розумінні, тобто визнавалася "першою філософією", умоглядною наукою про найзагальніші принципи буття і знання. Метафізика Нового часу почала доповнюватися природничо-науковим змістом. Завдяки цьому вона досягла значних успіхів у сфері математики, фізики, інших спеціальних наук. У передових мислителів розглядуваної епохи метафізика виражала гармонійну єдність умоглядно-раціонального мислення і експериментальної практики, а також і ту ініціативу, котра, як правило, належала тоді саме умоглядно-теоретичному компоненту, а не досвідному елементові науково-філософського знання. І до аналогічних гіпотез змушені були звертатися і ті мислителі, які абсолютизувавши раціоналістично-дедуктивний метод пізнання, відривали мислення від чуттєвого досвіду, матеріального світу, існуючого способу виробництва, державного устрою, політичної ідеології, права і судочинства, релігії, мистецтва, моралі[4, c. 49-50].

Виникнувши в Англії (Дж. Локк), просвітницька ідеологія набула широкого поширення у XVIII ст. у Франції (Ш.Л. Монтеск'є, К.-А. Гельвецій, Вольтер, П.А. Гольбах). У другій половині XVIII і на початку XIX ст. ідеологія Просвітництва поширилась і розвивалася в багатьох країнах Європи і США.

Нова орієнтація привела до того, що практичне життя людини набувало характеру динамізму й організованості, тому вже вимагало наукового обґрунтування, а виробництво — технічного оснащення. Життя вимагало раціоналізації діяльності та освічених людей, наука одержала могутній стимул до розвитку, стала важливим компонентом культури, найвищою цінністю, а освіченість — мірилом культури особистості і її суспільної значимості. Разом з тим із виходом на історичну арену нових соціальних сил, нових ідеалів та принципів на всі сфери суспільного життя і діяльності людей розповсюджуються принципи вигоди і утилітаризму як виправдання й обґрунтування активності та необхідності мобілізувати для цього всі потенції і сили людей та суспільства. Переконання в тому, що, зживши невігластво і просвітивши людей, тільки і можна привести їх до справді моральної досконалості, сприяло раціоналізації і такої суто "людської" сфери як мораль, яка послідовно раціоналізувалася в Новий час майже усіма мислителями, включаючи Ф.Бекона, Р.Декарта, Б.Спінозу, Г.Лейбніца та інших. Можна говорити, що на цих же висхідних принципах будується і більшість соціально-філософських і політичних концепцій: намагання пояснити основу і підвалини суспільства, входячи із уявлень про розумність, природність цих підвалин. Сумнівність таких суджень очевидна, але на той час вони були досить дієвими, бо підкреслювали нерозумність існуючих феодальних порядків, а, відповідно, і їх незаконність, що і підтвердилося буржуазними революціями, зокрема, в Франції.

Теорія суспільного договору. Автором цієї теорії став Ж. Руссо. На його думку державі надаються лише ті повноваження, котрі їй надали "громадяни, що домовилися". Держава має знайти таку форму співжиття людей, яка спільними зусиллями захищає особистість та її власність, створює асоціацію, в якій кожний (будучи з усіма і водночас підкоряючись тільки собі) вільний так само, як і в недержавному об'єднанні.

Соціально-економічна теорія передбачає, що держава стала результатом прагнення людини до покращення соціально-економічних умов.

Психологічна концепція передбачає, що виникнення держави пов'язане з особливостями людської особистості, а саме, що людська психологія передбачає утворення угрупування суспільного типу, що згодом призводить до утворення продержавного устрою.

Вся політична система Джона Локка базується на теорії суспільного договору, який людство уклало для захисту своїх невід ємних прав і свобод, у першу чергу права на власність.

”Для створення гарантій природних прав і законів, — вважав Локк, — люди відмовились від права власноручно забезпечувати ці права і закони. В результаті суспільної угоди гарантом природних прав і свобод стала держава, що має право видавати закони, озброєні санкціями , використовувати сили суспільства для втілення цих законів, а також відати відносинами з іншими державами.”“Держава на його думку, має отримати рівно стільки влади, скільки необхідно й достатньо, щоб досягти головної мети політичного співтовариства: збереження та реалізації громадських інтересів людей на життя, здоровя, свободу володіння власністю.”

Як пише Локк: ”Добровільна згода дає політичну владу правителям на благо їх підданих, щоб забезпечувати їм володіння і користування їх власністю.”

Проте, різні дослідники не одностайні у думках про те, чи вважав Локк суспільний договір історичним фактом, чи використовував його лише як раціональну схему.

2. Онтологічні концепції Нового часу

Онтологічні концепції Нового часу істотно різняться між собою. Поряд з матеріалістичною онтологією Ф. Бекона, Т. Гоббса, П. Гассенді, Д. Локка, Б. Спінози і французьких матеріалістів XVIII ст. (Ж. Ламерті, Д. Дідро, П. Гольбах) мала місце і дуалістична онтологія Р. Декарта, об'єктивно-ідеалістична Г.В. Лейбніца та суб'єктивно-ідеалістична Д. Берклі і Д. Юма. Та всі ці концепції мали й деякі спільні риси, зокрема механістичне тлумачення переважної частини природи і навіть суспільства. До того ж більшість із цих концепцій мала матеріалістичний характер, хоча це й не позбавляло їх суперечностей.

Декарт визнавав дві субстанції — духовну, яку він наділяв атрибутом мислення, і матеріальну, необхідною властивістю якої вважав протяжність. Причому, матерія в нього є самодостатньою, такою, яка ні в чому не має потреби, крім Бога, і то лише для акту її виникнення Гоббс також вважав протяжність атрибутом матерії, твердив, що існують лише конкретні тіла (тобто поділяв номіналістичні погляди), виходячи з властивостей яких можна пояснити і природу свідомості людей. Рух він ототожнював з механічним переміщенням, визнавав існування атомів.

Декарт, Спіноза й Лейбніц у своїх онтологічних концепціях виходили із визнання надчуттєвих принципів буття і пізнання. Та перебуваючи в органічному зв'язку з даними тогочасної науки, ці концепції сприяли розвитку математики, фізики та інших природничих наук.

v На думку Спінози, матеріальна субстанція поєднує в собі два атрибути — протяжність і мислення. Ця субстанція є причиною самої себе. Концепція Спінози містила в собі догадку про матеріальну єдність світу. До того ж вона не потребувала доповнень у вигляді ідеї Бога. Правда, з певних міркувань Спіноза вдається до слова "Бог", називаючи цим терміном матеріальну субстанцію, природу.

В основі онтології Лейбніца лежало об'єктивно-ідеалістичне вчення про монади — найрізноманітніші неподільні духовні субстанції, які становлять собою ідеальний світ (первинний щодо матеріального), доступний лише розуму. Монади, на думку Лейбніца, координовані і субординовані. Найнижчими в системі їх упорядкування є ті з монад, які утворюють в основному неорганічну природу. Вищий клас монад уже має відчуття і споглядання. До найвищих з відомих нам класів монад Лейбніц відносив душі людей, здатні до мислення і самосвідомості. Заслугою онтології Лейбніца було те, що він наблизився до розв'язання матерії і руху[5, c. 67-69].

Найвищого розвитку матеріалізм досяг у Франції у XVIII ст. Ж. Ламетрі стояв на позиціях механістичного матеріалізму. Д. Дідро і П. Гольбах застосували принцип матеріалізму для узагальнення досягнень наукової думки в пізнанні природи і суспільства. Перебуваючи загалом на позиціях метафізичного методу, Дідро і Гольбах разом з тим розвивали деякі діалектичні ідеї, зокрема ідеї єдності матерії й руху, якісної різноманітності всього існуючого. Гольбаху належить визначення матерії як всього того, що діє будь-яким чином на органи чуття людини.

Авторами суб'єктивно-ідеалістичного і агностичного тлумачення буття були англійський філософ Дж. Берхлі і шотландський — Д. Юм.

Деїсти, зокрема деїсти-просвітники (Вольтер), виходили з метафізичної онтології кінечності світу, абсолютизації дуалізму матерії і руху, причини і наслідку, еволюції і доцільності.

Висновок

Отже, проблема знання, його одержання і застосування стала однією із центральних у філософії XVII — XVIII ст., а вчення про пізнання стало найважливішим розділом філософії Нового часу. На цій основі в філософії XVII ст. формується два протилежні напрямки: емпіризм та раціоналізм. Емпіризм, в якому головну роль відігравали матеріалісти (Ф.Бекон, Т. Гоббс, Д.Локк), вважав, що достовірне знання можна одержати тільки за допомогою досвіду, експерименту. Раціоналізм (Р.Декарт, Б.Спіноза, Г. Лейбніц), навпаки, вважав, що його можна досягти тільки за допомогою принципів організації наукового знання, тому орієнтувався насамперед на математику[8, c. 107-109].

Особливого значення набула у філософії того часу проблема обґрунтування знання і способів його досягнення. У розв'язанні цієї проблеми розрізняють два напрями — раціоналізм і емпіризм. Раціоналізм (у вузькому розумінні цього терміна) прийняв за еталон одержання достовірного знання певні принципи організації останнього, підпорядковані суворим правилам логічного виводу й однозначності результатів. Переконливим прикладом раціоналізму може бути творчість Б.Спінози. Орієнтація ж на досвідне природознавство як еталон одержання достовірного знання породила емпіризм (Ф.Бекон, Т.Гоббс, Дж.Локк — матеріалісти; Д.Юм, Дж.Берклі — ідеалісти).

Список використаної літератури

1. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Знання, 2000. — 724с.
2. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.
3. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.
4. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.
5. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.
6. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.
7. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.
8. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.